Annotation 6 страница

Покупці торгувалися, закликані били в бубни, прохачі канючили, увесь базар пнувся зі шкіри, щоб виторгувати, заробити, витанцювати гріш; тим часом сто повновагих монет неприкаяно блукали між рядів, і всякий грамотний і бодай трішки спостережливий мешканець славетного міста Тура міг легко заробити їх, варто було тільки пальцем тицьнути… Не здригатися й не озиратись, коли так хочеться мерщій втекти світ за очі, коли скрізь ввижаються погляди, коли дедалі розростається юрба цікавих перед стовпом із грізними грамотами: «Розшукується для справедливого покарання…» Навіть за Снура Битого, каторжанина-втікача, стільки не заплатять. Щоправда, Снура й нагледіти простіше — таврований-бо. А послушник Ігар прізвиська не має і був би схожий на сотню інших парубійків, якби не бігали в нього очі та не пітніли долоні. Людині досвідченій одного погляду досить, щоб упевнено сказати: щось тут не так. І хтозна, чи не стежить уже за Ігаром пара зацікавлених очей… Він навіть голоду не відчував, і в роті йому було сухо, хоч навкруг і роїлися запаморочливі запахи. Він придивлявся до купців, до заможних покупців; кілька разів помічав, як злодюжка цупить із прилавка рибину чи вузлик із кошика. Прибуткове ремесло для спритних і безсоромних; Ігар чудово знав, що в нього рука не здійметься на таке. А й здійметься — то миттю схоплять за неї, за цю руку… Ці, щасливі, тягають зовсім безкарно, а Ігар лише дивиться. І нема того, щоб тривогу зчинити, коли помітив таке нахабне злодійство, смикнути за рукав жертву, яка ловить гав… Щоправда, здіймати колотнечу зараз — то все одно що стати під стовпом із грізними грамотами та на все горло волати: а осьдечки я! Це за мене сто золотих дають, налітай! Мені потрібні гроші. Багато грошей — і швидко. Сьогодні. Я повинен зробити це, щоб порятувати Ілазу… Я повинен… Звична молитва — «Я повинен» — додала йому духу. Він пішов був за гладким, галасливим купцем, чию шию обтяжувала гірлянда з жіночих прикрас — однак купець ні на мить не залишав базару, вертівся в товкотнечі, торгувався й нахвалював, жодного разу не зібрався навіть справити нужду… Ігар впав у відчай. Невдовзі базар почне розповзатися, порідшає натовп, купці зберуться компаніями, гроші перекочують у схованки, крам — під замок… А він так і не вирішив, що робити далі. А ген іде варта — спокійна знудьгована варта, але чи нема серед неї знайомого аматора плетіння… Молодий пикатий хлопець, обвішаний кольоровими хустками, весело торгувався відразу з двома; сухорлява чорнявка хотіла збити ціну, але руда, юна і легковажна, швидко купилася на чарівність продавця й заплатила. Її хустка була квітчаста, на Ігарову думку, несмак, але вона пов’язала обновку на шию з такою граціозною недбалістю, що хлопець захоплено заклацав язиком, а чорнявка крекнула й заплатила теж — за яскраво-жовтий шарф із зеленим візерунком. Хлопець пройшов повз Ігара, як і раніше, посміхаючись і наспівуючи; його кучеряве волосся було ретельно вкладене під тонку мотузяну пов’язку. Сам не знаючи навіщо, Ігар повернувся й подався слідом. Продавцю таланило — за якихось півгодини він розпродав майже увесь крам. Пані та панянки так і липли до нього, приваблені сліпучою посмішкою і дотепними жартами; Ігар почувався похмурою міллю, яка причепилася до ошатного весняного метелика. Нарешті продавець хусток озирнувся — і неквапом рушив у бік одного з вузьких завулків, які розбігалися від базарної площі кривими променями. В Ігара знову змокли долоні. Глухо стукотіло серце — через це теж потрібно пройти… Хлопець зник у завулку — тінявій щілині між глухих дерев’яних парканів. Кусаючи губи, Ігар ступнув слідом. Хлопець насвистував. Із усього краму в нього лишилося дві шовкові хустки — синя та чорна; він закинув їх на плече й заглибився в провулок саме настільки, щоб дотриматися правил пристойності й водночас не зайти надто глибоко. Ігар чекав, прихиляючись спиною до паркана. Насвистування продавця хусток поголоснішало, стало життєрадіснішим. Тільки тепер він озирнувся, щоб зустрітися очима з похмурим Ігаровим поглядом. Хлопець завмер. Безтурботна мрійлива посмішка змінилася раптом мертвотною блідістю — тонка шкіра білявця точно передавала його душевний стан. Якби продавець хусток по-дружньому кивнув або, не звертаючи уваги, пройшов повз нього, або хоча б насупився невдоволено, — Ігар, швидше за все, так би й залишився під парканом, нічого не сказав би й нічого не зробив; сполотнілий від переляку хлопець полегшив йому завдання. Кухонний ніж, украдений напередодні в якійсь крамниці та схований за халявою, нарешті виринув на світло. — Виторг, — хрипко сказав Ігар і зробив крок уперед. — Хутко! Очі в хлопця покруглішали. Він відступив, начебто збираючись бігти; одним стрибком Ігар наздогнав його, згріб і притис лопатками до паркана: — Заріжу! Кухонний ніж виявився просто навпроти міцної, блідої шиї. Ігар бачив крапельки поту під носом і білі тремтячі губи: — Зараз… Бліда шия конвульсивно сіпнулася — Ігар не встиг відвести ножа. На шкірі, вкритій сиротами, виступили краплі крові; хлопець затрусився дужче: — Зараз… Д-дам… Ігарові зробилося моторошно. Пухкенька рука продавця хусток безпорадно нишпорила за пазухою, відшукуючи гаманець; Ігар зціпив зуби, щосили викликаючи в собі ненависть до багатого, пещеного, нахабного й щасливого. Ненависть і відразу до цих кучериків, до цього страху, до цього різкого запаху поту — так, щоб схотілося різонути зараз по горлянці. Один рух — і нема ні мороки, ні клопоту, ніхто не покличе на допомогу! Хлопець напружився, дивлячись кудись Ігарові за плече; той інстинктивно озирнувся подивитись, що за небезпека звідти насувається. Тої ж миті руку, що стискала ножа, було рвучко відкинуто вбік, хлопець ударив Ігара головою в обличчя, вислизнув у нього з рук і кинувся навтьоки вздовж паркана. Навіть на допомогу покликав — на жаль, крик із пересохлої горлянки вирвався хрипкий і здавлений. Хлопець набрав повітря для наступного — й цієї миті Ігар, якому вже не доводилося навмисно себе заводити, наздогнав його та плигнув на плечі. Отець Розбивач був жорстокою людиною. Ігар вчепився в кучері, з яких злетіла в пилюку чепурна мотузочка, двічі вдарив хлопця головою об землю — так, що курява під ним зробилася мокрою і темною. Ніж танцював у руці, підказуючи єдине правильне та безпечне рішення. Ще хвилина — й хто-небудь інший, випадковий свідок, гнаний нагальною потребою, зазирне в завулок, із якого тхне сечею… — Виторг, тварюко! Продавець хусток, причавлений Ігаровими коліньми, обм’як. Ігар ривком перевернув його на спину; гарне обличчя в того було замурзане кров’ю з прилиплим піском, із круглих, повних болю очей котилися сльози: — Н-н… н-не дам… Ігар приставив вістря ножа до правого ока, обрамленого пухнастими білявими віями. Хлопець скрикнув; тремтяча рука нарешті знайшла за пазухою тугий гаманець: — В-вдавися… Ігар зрозумів, що вже не зможе його зарізати. Різати слід було раніше — коли застеляла очі ненависть. Тепер, поваленого, заплаканого, побитого — запізно… Він запхав гаманець під сорочку, а до скривавленого рота своєї жертви — синю шовкову хустку, чорною стяг лікті — ох, і гарний же крам… справжній шовк, легкий і міцний, мов струна… Хлопець мовчав, стримуючи стогін. На ходу обтрушуючи одяг, витираючи об штани чужу кров, Ігар заквапився геть. Вигуки й гамір, які здійнялися в завулку вже за хвилину, не долинули до грабіжника, що загубився в базарній колотнечі.
Тарган сидів на темному й липкому столі, поводив вусами, не виявляючи ні страху, ані подиву; Ігар із відразою дивився на їжу, силоміць заливаючи в горлянку погане, рідке, тепле пиво. Тарган нічим не гірший і не кращий за кожного з відвідувачів шинку; нехай сидить. Скрізь, куди не глянь, є пики й бридкіші… Боліла розсічена брова. Ігар тримався за обличчя, уявляючи, що голова його — це маятник, важкий маятник старовинного годинника, й ось він хитається туди-сюди, година за годиною, рік за роком… — Хлопче, ти п’яний, чи що? Гойдається та гойдається, уже гості поглядають… Ти, якщо п’яний, того… Йди геть, значицця… — Я тверезий, — озвався Ігар із відразою. — Тверезіший за всіх твоїх паскудних гостей, ти, покидьку… Гаразд. Сам піду, дуже треба… Він вийшов, залишив неторкану тарілку тарганові. За порогом стояла ніч — задушлива та хмарна, й на небі, натоптаному невидимими чорними хмарами, не ясніло жодної зірочки. Не було на що дивитися, не було чим виправдатись… Горіли каламутні ліхтарі, що позначали двері шинків; Ігар зайшов навмання, замовив пиво й знову сів у кутку, тримаючись за обличчя. …Ілазу втрачено назавжди. Він сам втрачений назавжди — тому що ніколи не вимолить собі прощення. Навіть Святий Птах може пробачити… Але нема кого пробачати, Ігар-бо вмер, ходить сама порожня, загиджена, споганена оболонка… Він витяг ножа й зосереджено різонув себе по пальцю. Шмаркач, нікчема. Руку собі надпиляй та заспокойся — подумаєш, яке диво вчинив… Хлопчаки б’ються до крові, сам до крові бився — а продавець хусток іще тебе переживе, тричі по стільки наторгує, продавець хусток проживе довге життя в достатку, теплі й розкошах і мружитиметься на камін, коли ти, бурлака, здихатимеш у заметі… …Невже ти й справді збирався його вбити? …Панська кістка. Принц. Опоганився, недоторканний. Білоручка бісів… Слинько і боягуз. Якщо чоловік бореться за життя та волю коханої жінки — він повинен іти й по трупах. Особливо, якщо вони ще за життя… гідні були стати трупами… Кожен із нас — власник майбутнього трупа… Ілаза!!! …Записка вислизає в щілину. Довгі хвилини очікування, сповненого дзенькоту ланцюга дворового пса, якого він підгодовував місяцями, тягав власну їжу, підлабузнювався… Пес бігає подвір’ям і дзенькає ланцюгом, та ось нарешті в щілині з’являється спочатку білий кутик, а потім і половинка аркуша; він хапає, тягне, боїться зім’яти або надірвати, біжить до ліхтаря, розгортає… На аркушику — обведений чорнилом контур руки, а на долоні намальований великий усміхнений рот… Ілаза… Він проминув здивовану служницю, яка несла його пиво, й вибрався в задушливу беззоряну ніч. * * *

Павутиння обліпило щоки, лізучи у вічі, забиваючись до рота. Густі тенета здавлювали груди, заважали дихати. — За що?! Зірка ж іще високо! Зірка ж… Вона вже звикла до видимості волі, до незв’язаних рук і ніг. Вона вже звикла спати в листі й умиватися в цьому триклятому струмку; принизлива неволя в липкому павутинні здавалася тепер ще боліснішою, ще страшнішою. Це розплата за спробу втечі? — За що? Я не втечу. Я не втечу… Я хочу води. Мені зле. Звільніть мене… Я не можу більше, ні… У відповідь — незмінний гомін струмка. Вона погойдувалася в павутинні величезною мухою, скімлила від безпорадності. — Я хочу води… — повторила вона жалібно. — Я жінка… Я князівна… І я вже достатньо покарана. Звільніть… Сторонній звук змусив її сіпнутись і вивернути шию так, що ледь не лопнули зв’язки, а сіра тканина павутиння боляче врізалася в тіло. Звук повторився; або вона вже схибилась, або хтось іде дном яруги. Ногами. По землі. Вона завмерла, прислухаючись. Той, хто йшов, мабуть, і собі прислухався; Ілаза боляче закусила губу, запевняючи себе, що то не Ігар. Не Ігар, не Ігар; у таке не можна вірити, щоб не вмерти потім від розчарування. Це випадковий подорожній, і варто гукнути йому, щоб він побіг собі геть, рятуючись, поки не пізно… Випадковий подорожній тим часом посміливішав і продовжив шлях; невдовзі Ілаза, скорчена, мов хробак на гачку, побачила його внизу, біля підніжжя великого дуба. Випадковий подорожній був величезний. Він був чорний, укритий жорсткою щетинястою шерстю, з двома жовтими, загнутими догори іклами, довгим гофрованим писком і чотирма брудними ратицями. Маленькі блискучі очиці зупинилися на Ілазі, й у погляді вепра їй примарився подив. Вона теж здивувалась. Дивна річ — раніше, бувало, навіть мертва, скривавлена вепряча голова, привезена з полювання, лякала її до тремтіння; тепер, дивлячись на живого й лютого красеня, котрий розглядав її з кількох кроків, вона відчула тільки мляву цікавість. Якщо вепр поставить собі за мету дотягтися до неї, то, звичайно, дотягнеться. Що з того? Вепр низько, страшнувато рохнув. По тому ще раз; не зводячи з Ілази налитих кров’ю очиць, наблизився. І про щось же думає, міркувала Ілаза очужіло. Якісь думки ворушаться у цій величезній, доволі бридкій голові. Справді, кабан досі ніколи не бачив жінок, які висять на дереві, мов груші… Вепр рикнув і легко, начебто його надуло повітрям, побіг до неї. Шелестіло торішнє листя під ратицями, які били в землю; праве вухо вепра виявилося ледь надірваним, а праве ікло стирчало трішки вище за ліве. Ілазі здавалося, що вона відчуває важкий дух брудної свині. Вепр наближався; Ілаза стежила за ним, як заворожена, однак їй так і не довелося дізнатись, що збирався робити кабан, який зіткнувся з невідомим. Тенета впали безгучно й красиво, мов шовкова хустка до ніг кокетухи. Вепр видав зовсім уже якийсь черевний звук, рвонувся обурено — й відразу відірвався від землі, заборсався з вереском, вкриваючись сірим коконом, і спостерігаючи за ним, Ілаза нарешті зрозуміла, який вигляд усе це має збоку. Тріщало гілля. Якоїсь миті Ілазі здалося, що дерево не витримає і сповитий кабан звалиться на землю, однак незчисленні нитки напружилися, розподіляючи вагу кабанячого тулуба по гілках і галуззі, підіймаючи бранця вище, стягуючи його дужче; кабан уже не ревів — верещав, як недорізане порося. — Заспокойся, — сказала вона пошепки. — Побережи сили. Тут начхати всім на твої ікла… Умри гідно. Ти ж усе-таки вепр… Кабан не слухав її. Він був молодий, дужий і лютий; він міг так борсатися довгі години. Дивитися на його боротьбу було страшно; павутиння, яке зв’язувало Ілазу, смикалося від вепрових потуг. Вона заплющила очі й знову відчула біль у грудях та палючу спрагу. — За що? — запитала вона пошепки, жадібно злизуючи з щік сльозинки. Сльози не тамували спраги — вони були гіркі, ніби морська вода. Сліз пити не можна… — …Ти чудово знаєш, тебе покарано. І знаєш, за що. Вона напружилася. Сльози покотилися частіше: — Я… більше не буду. За спиною у неї рипнув смішок: — Гаразд. П’ять хвилин повчального видовища — і я тебе відпускаю. Дивися. Безформна тінь ковзнула від Ілази до вепра; той начебто зачув недобре, заборсався дужче. Знову затріщало галуззя. Тінь виявилася між Ілазою і кабаном; звір верескнув так, що в неї заклало вуха, сіпнувся — і його метання змінилися раптом конвульсивним тремтінням, а крик — приглушеним хрипінням, яке вже захлиналося. Ілаза не бажала дивитися. Чути хотіла ще менше; вепр кричав так само, як кричав тієї далекої ночі вовк, конаючи, а в Ілази не було вільних рук, щоб заткнути вуха. Тоді вона заволала сама — щоб заглушити його крик бодай у власних вухах. Її кокон повторив конвульсії величезного важкого тіла. По тому стало тихо; вона розплющила очі — але робити цього в жодному разі не слід було, бо кабан іще жив, а безформна тінь зовсім поряд, припадала, впивалася… Далі Ілаза відчула струмок, який лився в ніздрі.
Ранком у неї почалася гарячка. Вона загорталась у подерту хустку, намагаючись зігрітися. Вона сиділа на сонці, але від цього зробилося тільки гірше. Вона розвела багаття, але сили не було, щоб ходити по хмиз, тому вогонь раз у раз гаснув. Далі прийшло марення, і в маренні вона бачила Ігара, який борсався в тенетах. Увечері вона цілком упевнилася, що помре, й нітрохи не засмутилася. Лежала на боці, згорнута клубочком, намагаючись диханням зігріти коліна й ні про що не думаючи. І тільки відчуття чужої присутності змусило її здригнутися й сісти. — Що? Я тебе надто замучив? Вона зціпила зуби. Спробувати розтулити рота — значить відразу й прикусити язика. Лихоманка. — Лягай. Заплющ очі. Тепер не бійся — я не хочу тебе лякати. Ну? Вона скорилася. Вогка земля здавалася гарячою, мов піч. — Розстібни сукню на спині. Я не хочу рвати… Не бійся. Пальці не слухалися. Вона відігнула кілька гачків і заплакала. — Тихше. Все. Заплющуй очі. Я тебе вколю зараз, майже не боляче. Тобі стане ліпше, й ти заснеш. Вона відчула дотик до свого плеча — і ледь не закричала. Та й закричала б, якби могла. Потім у спину начебто вжалив ґедзь. Вона здригнулася, з шипінням втягуючи повітря. — Так, болячіше, ніж я хотів… Але буде набагато краще, ніж було. Потерпи. Кілька хвилин вона лежала, зібгана в грудочку, вдивляючись у кольорові плями, що пливли перед очима; по тому тіло в неї раптом зробилося весняною землею, по якій пливе, розливається тепла річка. Лихоманка минулася. Річка заливала охололі береги, й вони розслаблено ніжилися, підставляючи себе сонячному промінню. Все Ілазине тіло стало теплим, слабким і легким, ніби підігріте вино. Вона перевернулася на спину, ще й досі не розплющуючи очей, дозволяючи собі на хвилину забути про страшне, про далеке, про неминуче… Нескінченні метелики перед очима. Божевільний танок метеликів. Легковажний п’яний сміх, у якому нема нічого ганебного. Як добре… Вона заснула й не бачила уві сні ані сірого павутиння, ані скривавленого Ігара, ані вепрів, які конають. Розділ п’ятий

* * *

Із першим снігом рівний плин життя перервався заради великого, всіма улюбленого свята — Заячого Весілля. Полювання на зайця того дня вважали поганою прикметою; особливим обрядом пропонувалося виліпити з першого снігу довговуху фігурку. Від розмірів цієї заячої статуї залежало дуже багато — що більшим виходив сніговик, то спокійнішою передбачалася зима, від неї можна було сподіватися удачі. Верещали від щастя діти, рожевощокі підлітки, незвично добрі дорослі однією великою артіллю згрібали сніг. Безжально здирали його із землі, насипали в кошики, тягли туди, де під керівництвом тієї ж таки Великої Фа працювали батько Карі та старший брат Вікі — сніговий заєць під їхніми руками виріс вище за людський зріст, а його кругле озаддя і взагалі виявилося величезним, ніби грубка, тож гарненька служниця, колупаючи мізинцем у носі, повідомила подругам, що це, швидше за все, зайчиха, й ті пирснули у відповідь… Дівчинка дивилась, як падає сніг. Колись їй не доводилося отак стояти під сніговим небом; у неї ж не було ні цієї теплої, на її зріст, шуби, ні легенької пухнастої хустки, ані міцних чобіт. Зиму вона проводила, дихаючи на замерзле віконце та вибігаючи надвір лише по нужді — босоніж, тремтячи та щулячись. Тепер вона стояла під снігом і дивувалася. Сніговому зайцеві вже припасовували очі-картоплини й ніс-вуглинку; дівчинка раптом зрозуміла, що вперше з того самого далекого дня, коли вона стояла на вершечку пагорба та дивилася на готове до бою військо — уперше з того дня вона відчуває в грудях тепле, спокійне щастя. Радість, про яку вона думала, що та не повернеться вже ніколи… Вона засміялася, дивлячись, як Велика Фа прикладає до власної голови віник, пояснюючи скульпторам, як саме слід розташувати праве заяче вухо… Увечері з’явилися гості. Діти пірнали під столи, й дівчинка в найнесподіваніших місцях помічала то злодійкувату пичку Вікі, то розсміяного Яра, то вже скривджену кимсь Ліль; саму її визнали гідною честі сидіти за столом із дорослими родичами, причому на почесному місці — поряд із Великою Фа, навпроти старшого гостя — веселого старого на ймення Гуун. Вона їла багато і з задоволенням; Велика Фа лише зрідка виправляла її, показуючи, як слід братися за ножа. Гуун торочив про безліч нікчемних дрібниць, упіввуха прислухаючись до його балаканини, дівчинка відчувала, як у неї важчає голова, як зливаються в один гул віддалені голоси гостей: уо-уо-уо… Вона щасливо, сонно, безглуздо посміхнулася. Гуун раптом заговорив тихіше; голос у нього зробився серйозним, і йому якось відразу перестало пасувати слово «балаканина». — …Тепер мало хто… Тепер звичаїв не пам’ятають, Фа. Квапляться… Коли мій батько вперше побачив мою матір, їй було сім років. Коли доля вказала мені на Бронку, дружину мою, їй було, як нашій малій, десять… І в нас семеро дітей, Фа. Мій батько вмер, коли йому було дев’яносто — з коня впав… У роду Аальмара чоловіки живуть і до ста. Аальмар… бережи його, небо. Аальмар шанує звичаї, Аальмар розуміє, що таке наречена й що таке доля. Аальмар не став би женитися на вже дорослій, незнайомій, аби тільки дітей родила… Аальмар… — Аальмар, — прошепотіла дівчинка, засинаючи. …Опівночі пішли проводжати. Її несли на руках; зрідка розліплюючи повіки, вона бачила білий сніг під чорним небом, срібний слід полозів і смолоскипи, смолоскипи, вогні, світло, але не як удень, а по-особливому, вогненно, святково, і на кожному подвір’ї стояв сніговий заєць, великий чи маленький, худий чи гладкий, а в одного була піднята лапа, і в ній затиснута ялинова гілка… Вона вдихала морозяне повітря, і, вилітаючи назад із її ніздрів, воно ділилося на два білі, рівні потоки, й вони клубочилися… І єдиний жаль: шкода, що немає поряд Аальмара… * * *

Школяр довго й зосереджено морщив носа; нарешті Ігар додав йому ще дві монети: — Ті-ар… Коли повернешся з уловом — ось… — він витрусив на долоню решту грошей, засліпив школяра золотим блиском. — Де живе, якого стану… Але якщо скажеш, негіднику, хто тебе послав, — уб’ю! Він хотів показати для певності й ножа — та передумав. Гидко. Школяр кліпнув; це був, поза сумнівом, дуже хоробрий і дуже жадібний підліток. Дев’ять із десяти його однолітків ні за які гроші не подалися б до управи з настільки непростим дорученням; щоправда, Ігар не виключав, що школяр ще й хитрий. Він уже отримав достатньо, щоб спокійнісінько піти й не повернутися або, скажімо, навести варту на дивного шарпака, який сипле золотом… Втім, це Ігар уже забріхується. Обличчя худорлявого школяра — втілене підступництво! Так незабаром доведеться сахатися від ліхтарних стовпів і бездомних собак… Школяр пішов. Ігар обіцяв чекати на нього в шинку, але натомість влаштувався на траві за курними кущами, звідки чудово було видно й вивіску, і поріг, і двері. Якщо школяр повернеться не сам — що ж, він матиме час, аби перестрибнути паркан і втекти… Він ліг, поклав голову на лікоть. Очікування мучило, як зубний біль; очікування здолало навіть нудоту, яка накочувалася щоразу, коли перед очима з’являлося замурзане кров’ю обличчя торговця. Трикляті гроші… Прокляті… А потім, у півсні, він прийняв легке й веселе рішення: звільнити Ілазу й накласти на себе руки. Разом скинути цей тягар, убити спогади, покарати себе за злочини — минулі й майбутні… Тому що в майбутньому їх більше. Тому що найстрашніший його злочин іще попереду — він повинен… привести Тіар, віддати незнайому жінку на страшну смерть… Він провалився в сон без сновидінь — і прокинувся тому, що по обличчі в нього повзла зелена блощиця-черепашка. Тінь від кущів подовшала; при вході до шинку ліниво обмінювалися лайкою двоє підмайстрів, у одному з яких Ігар із подивом упізнав Величка. Всюдисущий, гад… Сон нагнав на Ігара якусь особливу безнадійну тугу — адже все напевно дарма. Тіар змінила ім’я; звідки їй узятися в цьому переписі, якщо вона більше не Тіар, або якщо вона живе в іншому місті, або в глухому селі, куди переписувачі не дісталися? У завулку загуркотіли черевики. Школяр-посланець, сяючий і збуджений, вилетів на перехрестя, здіймаючи куряву, ніби цілий табун; Ігар напружився. У душі в нього зійшлися в герці надія, страх і розчарування; він сидів на траві, заспокоюючи дихання та переконуючи себе: хоч би якою виявилася школярева звістка, вона поможе в пошуках. Вона просуне його вперед, хоч на волосинку, але просуне… Тим часом трапилося так, що на шляху в захеканого підлітка, який прямував до шинку, виявився Величко. Або школяр знав його раніше, або просто прочитав щось на його замисленому в’ялому обличчі, однак крок у Ігарового посланця сповільнився, він рвучко ухилився вбік із наміром обминути перешкоду; губи Величкові склалися в усмішечку, і вже наступної миті школяр, викрикуючи щось обурене, виривався з чіпких загребущих рук. — От совість усю й висмоктала… Жаба твоя… Величко обернувся так, начебто нижче спини йому вп’ялося розжарене шило. Школяр відразу опинився на волі; Ігар якийсь час насолоджувався страхом, який виразно проступив на одутлій пиці підмайстра, по тому ж розвернувся й із величезним задоволенням зацідив у бліду, не надто жорстку вилицю. Не застосовуючи науки Розбивача — зате від душі.
На околиці вулиць не мостили. Навіть цієї, залюдненої, головної дороги, якою ходили одне до одного в гості місто й передмістя. Сотні ніг здіймали хмари куряви, тут-таки вовтузилися дітлахи й кури, крізь гамір час від часу репетували півні; Ігар ішов повільно, тому його часто штовхали. Школяр чесно виконав доручення. Ігар знайшов її. Він знайшов її, він знайшов; тепер він повинен обдурити її так, щоб вона не зачула обману. Він повинен бути вертким, як лис — замість цього мізки в нього оберталися натужно, мов панчохи, натоптані піском. Напевне, ось ці зелені ворота… А може, наступні? Школяр узяв належні йому монети й навідріз відмовився іти з Ігаром як проводир. Школяр до певної міри хоробрий, до певної міри обережний, однак не схоже, щоб відверто брехав… Жінка, що до пояса вистромилася з вікна другого поверху, невизначено махнула рукою: — Тіар? А, ти про цю… Так вона Діар, здається… Там вона, знову недбалий жест. — Вулицею пройди, вона весь час біля воріт сидить… Відразу побачиш, — у погляді, яким вона провела Ігара, ковзнув дивний вираз, якого він не міг зрозуміти. За півкварталу Ігар побачив. Будинок стояв серед низки таких самих, не багатих і не дуже вбогих; біля воріт виднілася дивна споруда, низька, на коліщатах, із довгою голоблею, як у ручного візка. На візку сиділа жінка. Втім, слово «сиділа» не цілком відповідало її положенню; подерта спідниця була піднята непристойно високо й закріплена на грудях шпилькою — щоби перехожі бачили страшні, короткі кукси її ніг. Із дірок, які лишилися на місці відірваних рукавів, визирали кукси рук, відрубаних ледь не до пліч. Темне волосся було коротко обстрижене й стирчало пасмами. Обличчя в тієї, що сиділа на візку, здавалося обличчям статуї — чисте, правильне, спокійне; на Ігара дивилися уважні очі з прозеленню. Він болісно ковтнув. Жінка кивнула — приязно, начебто кажучи: не хвилюйся. Нічого страшного. Ігар облизав пересохлі губи, витяг решту монеток, усі до останньої, сипнув у залізне блюдечко — туди, де вже лежала пригорща мідяків. Замурзаний хлопчисько, який пробігав повз них, жадібно витріщив очі. — Забери, — сказала жінка. — Це забагато. Однаково вони все проп’ють… — Хто проп’є? — запитав він хрипко. Вона похитала головою: — Не має значення. Забери, придадуться… — Це тобі, — повторив він уперто. Вона раптом посміхнулася — м’яко, ледь не поблажливо; зуби в неї виявилися дивно білими, ніби крейда: — Дурнику… Про себе подумай. У тебе ж більше нема? Він мовчав. Його здогад був страшний, страшніший навіть за вигляд живого обрубка з гарним спокійним обличчям. — Як тебе звуть? — запитав він пошепки. Вона зсунула брови докупи: — А навіщо тобі? — Треба знати. — Діар, — вона ніби й сама здивувалася з вимовленого ім’я. — Або Тіар… або Деар. По-різному… А взагалі — Пінкою звуть. Щоб не плутатися. — А-а… — протяг Ігар. Баба, яка їх проминала, хотіла кинути на блюдечко монетку — але побачила купку Ігарових грошей, стисла губи та пішла далі.
Ніч він провів, блукаючи містом; з якогось часу за ним пленталися троє кривопиких бурлак, і він несамовито зрадів, що можна буде нарешті зігнати власний сором і тугу на чужих пиках, які самі просяться під кулак. Бурлаки ж вгледіли в його очах недобрий гарячковий блиск і поквапилися звернути в підворіття. Ігар ходив до ранку, плював у небо, намагаючись поцілити в зірку Хота, і бурмотав під ніс ті дурнуваті веселі пісеньки, яких навчив його колись Муфта, відомий дурник із селища Підчерев’я. Ігар зовсім дарма зневажив варту, яка залюбки хапає всіх, хто тиняється о цій непевній порі, та дуже тішиться, якщо серед спійманих виявляється розшукуваний злочинець; втім, і варта обминала Ігара: ймовірно, вирішила віддати його лихій долі на поталу.
Він бачив, як кремезний старий із шарфом навколо голови витяг візок із воріт і встановив його на колишньому місці; як поставив на землю тарілочку, як задер на Пінці-Тіар спідницю, оголив обрубки ніг; закріпив край спідниці шпилькою, прискіпливо оглянув свою роботу. Задоволений, повернувся й пішов у двір; у збудженій Ігаровій уяві змалювалася тоскна картина: старий обрубує гарній дівчині руки-ноги та садовить її перед ворітьми, щоб заробляла, рахуючи мідяки на денці бляшаного блюдечка… Пінка не здивувалася, коли побачила Ігара. Він миттю забув усі приготовані слова, зупинився віддаля, тупцював і м’явся, тож вона нарешті посміхнулася: — А як тебе звуть? Він почав вимовляти своє придумане ім’я — але до кінця так і не вимовив. Затнувся; вона засміялася: — Та ти не бійся… Я нікому не викажу.
…Так трапилося, що вона знала безліч таємниць. І зберігала їх надійно, мов камінь. Вона не пам’ятала себе, не знала нічого про нещастя, котре перетворило її на обрубок. (Ігар здригнувся, коли згадав про широкоплечого старого; йому привиділася зазубрена людожерська сокира. ) Усе життя Тіар було візком, травою під парканом та блюдечком із мідяками; можливо, тому всі нещасні йшли до неї поплакати, а ті, чиє сумління було обтяжене гріхами, — покаятися. Вона була німим докором і тим, і іншим — і вона була надією; поряд із нею будь-який каліка почувався владарем світу. Ігар сидів, підібгавши під себе ноги, і дивився, як проминають їх черевики та сандалі, як дзенькають об бляшане денце монетки, що летять із неба, як повертаються обличчя — з подивом і жалощами, з жахом і знову з подивом… Потім він зрозумів, що сам сидить на візку. Що це на нього дивляться, що це він позбавлений і рук і ніг, може тільки дивитися, як плазують мурахи по розмитому дощами узбіччю та як опускається на курний подорожник синій із жовтим метелик… Опускається, злітає… Як визирає із-за хмари сонечко, заливає його світлом — яскравим, полудневим… Тепле, тепле сонце, яке торкається до обличчя, ніби долонею… — Розкажи, Ігаре. Не бійся. Я бачу, що в тебе лихо… Розкажи. Він довго водив язиком по пересохлих яснах і не міг дібрати слів. Жодного слова. Він хотів розповісти про торговця хустками, який особисто йому, Ігарові, не зробив нічого лихого. Він хотів розповісти про патлатого з управи з його грішми і з його роботою, про жовту грамоту на стіні «Розшукується для справедливого покарання…» Він знав, що коли все це розповість, відчує себе краще — але не міг зважитися. Тому що про головне він однаково не скаже. Про липке павутиння, про благальне Ілазине обличчя й зірку Хота, яка хилиться до обрію. Про те, що він, Ігар, повинен зробитися холодним негідником для порятунку коханої жінки, своєї дружини. Тіар, може, зрозуміє його та пробачить, і тим гірше… — …Іди-йди, хлопче. Геть звідси, кажу тобі. Розсівся, бачся… Широкоплечий старий, чия голова була по-жіночому зав’язана шарфом, хазяйновито пересипав гроші з бляшаного блюдця до себе в кишеню, залишаючи на денці всього дві монетки — на розплід, очевидно. Непривітно косував на Ігара: — Оглух? Уставай, тут тобі не цирк… Розсівся… — Дай йому спокій, — обличчя в Тіар-Пінки скривилося в болісній гримасі. — Заважає він тобі? Нехай сидить. Старий узявся руками в боки: — Стули пельку, дурепо! Він людей віднаджує, це що, заробіток?! — він презирливо ляпнув себе по кишені, де задзвеніли мідяки. В Ігара зсудомило вилиці. Схотілося міцно взяти старого за груди й ударити обличчям об паркан — майже як того, з хустками… Болісний спогад охолодив його запал, негайно і незворотно. Він прикусив губу; обернувся до Пінки: — Що за опудало з мішка, ще й із бабською довбешкою на плечах? Жінка злякано кліпнула. — Я тобі зара поясню, — очі в старого повужчали, наче прорізи в каптурі. — Я тобі поясню, шмаркачу… Несподівано вправно він схопив Ігара за комір; той ривком вивільнився, пірнув під занесену руку, наблизив очі до самого обличчя старого й просто в цю перекошену пику видихнув: — Ти на ній більше не заробиш, падло. Ні копійки.
Два дні Тіар не з’являлася біля воріт; Ігар чекав, чаївся, мов змія. На третій день старий із шарфом на голові витяг візок, сторожко огледівся навсібіч і пішов, спираючись на сучкуватий масивний ціпок. За кілька хвилин інший старий — трохи нижчий на зріст, а в усьому іншому зовсім такий самий — перевірив, чи нема поблизу небезпечного божевільного Ігара, здатного завадити прибутковій роботі безногої Пінки. Ігар чекав. Старі — якщо їх дійсно було тільки двоє — дуже не хотіли випускати здобич. Пінка-Тіар їхня річ, яка дає прибуток, вони осілі тутешні мешканці й повноправні власники — Ігар же бурлака, за голову якого призначено чималі гроші. Йому не варто зайве ризикувати, привертаючи до себе увагу. Він почекає. І він таки дочекався. Старі послабили пильність; збираючись у шинок, вони довго тупцювали перед Тіар, озираючись і радячись. Нарешті по тривалих сумнівах і суперечках жадібність узяла гору над обережністю; один за одним вони зникли за дверима найближчого закладу («все одно ж проп’ють…»), а Тіар залишилася на своєму місці перед ворітьми, і кожен із натовпу майстрів, які саме проминали її, вкинув по монетці. Ігар чекав. Старі загуляли в шинку, сутінки погустішали, вулиця спорожніла; ще не вірячи в удачу, Ігар вибрався зі схованки — а за схованку слугував йому зарослий дворик навпроти — і підійшов. Жінка, здається, злякалася. Але й зраділа теж, та відразу ж знову налякалася власної радості; Ігара вразило те, наскільки різноманітними бувають відтінки одного й того самого почуття. Її усміхнені губи в півмороку здавалися сірими: — Навіщо? Він зціпив зуби. Наступив ногою на бляшане блюдце, перевернув його догори дном, висипав монети в пилюку: — Ти більше не жебратимеш. Темні очі покруглішали: — Навіщо?! Він присів. Він боявся відчути її запах — запах скаліченого тіла, хвороби, нещастя; він навіть на хвилину затамував подих — але вона пахла пилом. Розігрітою на сонці курявою шляху. Він узяв її за плечі, намагаючись не зачепити потворних кукс. І відчув, яка там, під подертою кофтою, гаряча шкіра. — Навіщо? Навіщо?! Ігаре… Він кинувся, начебто у воду з урвища. Те, що залишилося від її тіла, було дивно легеньким; звільнена спідниця обкрутилася йому навколо ніг, начебто бажала спутати, втримати, не пустити, й це було дуже до речі, бо ж бігти він не мав права. Людина, якщо вона біжить, привертає увагу варти, а година пізня, і тільки п’яний гультіпака, що повертається з шинку, поза підозрами… — Ігаре!!! Я закричу зараз… — Не бійся, — голос його був на диво чужим. — Не бійся… Я… захищу тебе. Я тебе… люблю… Йому зробилося тоскно від цієї неправди, і щоб виправдатися, він палко побажав, щоб це було правдою. Хоч і на кілька годин, але хай це буде правдою, хай він її полюбить, Святий Птаху, почуй молитву відступника… Збоку здавалося, що хмільний хлопак волочить на сінник до смерті п’яну жінку, а в тієї вже й ноги не ходять, тільки спідниця волочиться по землі… — Який ти дурень, — сказала вона, опускаючи повіки. — Який ти дурень, який немислимий дурень… Ех, ти… — Не бійся, — бурмотів він, мов заведений. — Я завезу тебе… Не бійся… ти не жебратимеш… Не бійся… Я… люблю… Під кофтою у неї були дивно пружні груди. Він притискав її до себе й нічого, крім страху, не відчував. Часом йому здавалося, що він несе чужу, вкрадену дитину — а по тому його кидало в піт, бо уявляв у своїх руках демона-виродка, з тих, які підмінюють новонароджених немовлят. Вона дихала крізь зуби, важко — і він лякався, що завдав їй болю, намагався тримати якомога м’якше, обережніше. Зірка Хота дивилася глузливо, ніби запитувала: а далі що? Він згадував стариганя з шарфом на голові, перекинуту в пилюку бляшанку — і ступав упевненіше, твердіше, як людина, що робить добру справу. — Тут мурашник, — сказала Тіар тихо. Він стрепенувся й поквапився перетягти її в інше місце. Разом із курткою, на яку вклав її; кам’яний шлях зберігав денне тепло, а в траві на узбіччі верещали цикади. — Чим це пахне? — запитала Тіар. — Це полин, чи ні? Ігар потяг носом. Він нічого не відчував — хіба що запах розігрітої сонцем куряви… — Скоро літо скінчиться, — сказала Тіар, Ігар же здригнувся й миттю відшукав серед мільйонів зірок зірку Хота. — Це полин, — Ігар відчув, як Тіар посміхається в темряві. — І ще ці… такі сині з чорним, їх іще звуть «кротові очка»… У нас перед ворітьми росло їх… трійко. Потім на одне наступили… Ігар мовчав, дивлячись на свій небесний годинник. Десь далеко, з-під покрову павутиння, на них так само дивиться Ілаза. — Знаєш, — Тіар знову посміхнулася. — Той самий джміль прилітав усе літо… Із такою бандитською пикою, із чорними вусами, як щіточки… У рудому каптанчику. Він упізнавав мене, це зовсім точно… Така норовлива маленька тваринка. Напрацюється іноді, а тоді залізе мені у волосся. Не тоді, коли я просила, а коли йому заманеться… Ти дивний хлопець, Ігаре. Ігар мовчав. Тіар щасливо засміялася в темряві: — Отут, напевно, за містом… повнісінько джмелів. Коли день. Коли сонце… Я б хотіла побачити тут сонце, Ігаре. Дочекаємося світанку? Ігар кивнув і відразу усвідомив свою помилку — темно ж — і хрипко підтвердив: — Так. Тіар, здається, повернула голову. Він відчув, як до його щоки торкається струмочок повітря — то вона діставала його подихом; від цього ласкавого дотику волосся ворухнулося в нього на голові. — Ігаре, — сказала вона тихо. — Не мучся. Я все розумію… Ти… У цирк ти мене не продаси, це я знаю точно. — У цирк? — перепитав він ошелешено. — Звичайно, — здавалося, вона тішиться його замішанням. — Мене двічі викрадали… Циркачі. Їм для вистав потрібні виродки, каліки всілякі… Вони, кажуть, навмисно дітей крадуть і калічать, публіці на втіху… Тільки вірити не хочеться. Не хочеться в таке вірити, правда ж, Ігаре? Можна не вірити, подумав Ігар тужно. Але нічого не зміниться… А можна, навпаки, вірити, що Святий Птах візьме тебе у свої палати й там ти матимеш руки, ноги й море любові… І нічого, знову ж, не змі… — У цирк ти мене не продаси, — замислено правила своєї Тіар. — Але… те що ти мені сказав… там… Це теж неправда. І я… дурна, Ігаре. Треба було мені все-таки кричати, кликати на допомогу! — Ти мене боїшся? — запитав він обурено. Мовчанка; довгий струмок повітря, який дістав його щоку: — Ти мене боїшся. А не боїшся — то ще злякаєшся… Бо ти ж, дурнику, не уявляєш собі… що ти взяв зараз на свої плечі… — Тіар, — сказав він так переконливо, як тільки міг. — Ти добра, ти мудра… Ну чому б… я не міг тебе… полюбити? Чому ти не віриш? Якийсь час знову тривала мовчанка й цикади обабіч шляху аж зі шкіри пнулися від стрекотіння. — Я б хотіла повірити, — сказала вона глухо. — Ти, хлопчиську… як би я хотіла. Як би хотіла… Не будь… надто жорстоким. Маленьку жорстокість можна залагодити… Хоч би і цим полином. Але якщо ти підеш далі… Я боюся, Ігаре. Йому схотілося втікати світ за очі, але він лишився на місці. Й обличчя його не бачив ніхто, бо до світанку було ще кілька годин. — Це миша? — запитала Тіар пошепки. Ігар підняв голову: — Що? — Миша, — повідомила Тіар майже з ніжністю. — Вовтузиться… в траві. Шкода, не видно… Ігаре. Їх звуть Митко і Пач; вони знайдуть нас. Мені б не хотілося… Щоб тебе скалічили. — Я сам кого завгодно скалічу! — вигукнув він, намагаючись приховати цією запальністю власні тугу та невпевненість. — А ця… ця… сволота… — Дурень, — сказала вона стомлено. — Ти ще й досі не розумієш. Вони підібрали мене, виходили, і… Як брати. Гроші їм потрібні, щоб мене ж і прогодувати… І дуже часто потрібно платити аптекареві. Розумієш? Не розумієш. Посади мене. Він боявся тепер її чіпати. Після того, як ніс на руках. Дуже дивне поєднання — жива гарна жінка й потворний обрубок. Миша шелестіла тепер уже виразно — навіть Ігар чув. Йому здалося, що якоїсь миті сіренька істота перетнула білий від куряви шлях. Тіар посміхнулася: — Ти здоровий… Молодий. Із руками й ногами. А кидаєшся із боку в бік, як… ця мишка. Тільки мишка щасливіша — вона в злагоді з собою… І я — як мишка. Коли наступили на третю квітку, я… плакала, звичайно. Але дві ж лишилося! І джмелеві, як і раніше, є куди прилітати… А Митко і Пач билися на смерть із власником одного цирку, його звали… не пам’ятаю. Прізвисько було — Людина-Мавпа. І вони бояться… за мене. Розумієш? Ні. І я тебе не розумію… Ти вмієш хворіти на чужий біль… Ти не бажаєш мені зла, але все-таки брешеш. І брешеш жорстоко… Чому? Вона не вимагала відповідей на свої запитання, вона говорила ніби сама з собою, однак зірки на небі згасали, проступали силуети дерев, Ігар міг уже розгледіти її обличчя. Погано розуміючи, що діє, він узяв її голову в долоні й доторкнувся губами до її сухого рота. Вона спробувала вивільнитися; він уп’явся в неї зі справжньою пристрастю. З жадібністю, породженою каяттям і вдячністю. Вона не відповіла на поцілунок. Завмерла від жаху, і губи в неї були покірливі, а серце стугоніло так, що на тонкій оголеній шиї ледь не лопнула жилка. Цикади одна за одною вмовкли. Нарешті Тіар закинула голову, намагаючись вивільнитися; не відриваючись від її губів, Ігар підняв очі — й відсахнувся, тому що по щоках жінки двома доріжками стікали сльози. Над їхніми головами розгоралося небо. Воно змінювалося. Небо вигравало ніжними барвами, наливаючись світлом, як та перлина, що її Ігар бачив на ярмарку, давно-давно, ще до того, як потрапив у скит. І подумав тоді, що небо теж кругле, як перлина, як місяць чи сонце, тільки набагато-набагато більше… Він стояв перед нею навколішки. Навіть на колінах був значно вищим — але йому здавалося, що він дивиться на Тіар знизу вгору. — Пробач, — сказав він пошепки. — Я повинен був знайти жінку. Це ти, Тіар. Це ти; я повинен… відвезти тебе… Якщо ні — інша жінка вмре, а вона моя дружина… Нас поєднав Вівтар, Тіар. Я… не брехав, я… полюбив тебе, як… пробач мені. Заради любові… Заради людини… Заради Ілази. Для неї я… зроблю це. А для тебе я зроблю що завгодно і просто зараз. Хочеш? Будь-яке бажання. Ну, хочеш?! Тіар мовчала. Можливо, щось подібне бачилося їй уві сні. Може, вона мріяла і боялася вірити. Може, з усієї Ігарової тиради зрозуміла тільки останні його слова й заклик, який містився в них; а може, й навпаки. Можливо, бачила його наскрізь, і в його щирому… майже щирому пориванні їй вбачалася торгівля. Обмін… Міра за міру. А потім у її очах промайнуло ще щось, і він раптом злякався. Вона замкнена, як у пастці, у безпорадному тілі; тілові притаманні потреби, в тому числі ниці, й… Начебто тільки зараз він прозрів і зрозумів, що вона мала на увазі, коли казала про ношу, яку він прийняв на себе. Можливо, зараз, коли він так патетично обіцяв їй здійснення бажань… Вона лише хоче попросити його… допомоги у тому, щоб справити нужду? Вона спіймала його панічний погляд. Блідо посміхнулася: — Зараз сонце зійде. Зараз… Високо в небі, яке розгоралося, перевертався, злітав і падав малесенький чорний птах. Ігар тільки зараз відчув, як просочилася росою трава. І він сам, і куртка, на якій сиділа Тіар, і її широка спідниця, що розметалася по землі. — Я так давно не бачила, — сказала Тіар пошепки. — Подивися й ти. На обрії, там, де жовто-зелене стикалося з сіро-блакитним, спалахнула іскра. Маленький птах у зеніті вибухнув піснею, ніби гімном. Увесь степ, який простелявся на схід, єдиної миті заяскрів різнобарвними вогнями, що всі враз переможно спалахнули. Кожна крапля роси перетворилася на яскраву, глибоку зірку, на маленьке синьо-жовто-зелене, густо-фіалкове, рубіново-червоне сонечко, яке не поступалося величчю тому єдиному, що важко виповзало з-за обрію. На коротку мить свого сходу світило щедро сипнуло коштовного каміння, вивернуло перед очі земним скнарам усі багатства світу, всі скарби, яких їм ніколи більше не судилось ані побачити, ні знайти, оскільки сліпі, вбогі, скупі, не сподобилися… Ніколи в житті Ігар не бачив нічого подібного. Тобто бачив, звичайно, світанки — але такого феєрверку на його віку не траплялось, і він вирішив, не без підстав, що більше й не випаде. Так, посмішка життя, світ очима Тіар… Сонячний диск злетів. Різнобарвні вогні згасли; тепер це були просто краплі вологи, які мали незабаром висохнути, поглинуті промінням. Повз Ігара й Тіар, які сиділи на узбіччі, прорипів перший віз, і візник похмуро та здивовано косував на них. — Оце і все, — сказала Тіар. Ігар зрозумів раптом, що вона щаслива. — Ось і все, Ігаре… І більше нічого не треба. А тепер можеш продавати мене… Хоч і в цирк. — Ні, — він раптом відчув себе злодієм, якого застали на місці злочину. — Ні, що ти… Ні… — А навіщо ж я тобі потрібна? — здивувалася Тіар. — Ти шукав мене… Але не треба говорити. Дай, я подивлюся… на джмелів. — Я шукав тебе, тому що ти Тіар! — Її неуважна недбалість чомусь страшенно його зачепила за живе. — Хоч би яка ти була… Ти Тіар! — Або Діар, — відгукнулася вона безтурботно. — Або Деор… Ім’я мені придумали. Придумали тому, що я своє власне — забула, отак… Він відчув, як кров відливає від щік: — Але… ні! У тебе… родима пляма на лопатці, ніби ромб! Вона обернулася. Очі в неї були величезні — зовсім чорні, як дьоготь. — Я не хотів тебе скривдити, — пролепетав він жалібно. — Тіар… Я не хотів… Вона раптом посміхнулася. Так могла б посміхнутися королева, обдаровуючи милістю свого смиренного підданого: — А… ти подивися. Підніми кофту й подивися… Вона повернула голову. Зовсім царственим жестом; якоїсь секунди йому привиділося, що диск сонця — монета, на якій викарбовано її гордий профіль. Від міста бігли, розмахуючи сучкуватими палицями, двоє старих із головами, однаково зав’язаними шарфами. Один був трохи нижчий, а загалом, зовсім однакові. — Пробач, — прошепотів він принижено. Її одяг плутався в нього під руками. Під кофтою була сорочка, чиста, навіть, здається, накрохмалена, але єдиний гачок зачепився за щось і не бажав відпускати… Старі бігли, й люди, які йшли трактом, із жахом сахалися від ціпків і брудної, заливчастої лайки; Ігар мигцем подумав, що це вони крохмалять їй сорочку. Щодня? Гачок відірвався. Вузька, мов лезо, біла спина й ряд гострих випнутих хребців. Він провів по них долонею — ледь торкаючись, благаючи пробачення… І підняв сорочку вище. Обидві лопатки в неї були чисті. Обтягнуті молочно-білою, якоюсь навіть блакитнуватою холодною шкірою. * * *

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒