Annotation 5 страница

 Провінція Ррок переснована мережею шляхів і доріг. Найпряміші, найкраще доглянуті ведуть у місто Тур — столицю; де мандрівникові шукати яскраву, незвичайну жінку? Куди звертатися з розпитуванням… та й просто навздогад? У Тур. Дабат — хай буде так. У великих містах повнісінько довгих язиків. У місті Тур особливо велелюдно, метушливо, там товчеться безліч приїжджих і заїжджих, купців і бурлак, багатіїв і жебраків. Теревенять у корчмах і на базарах, плещуть язиками в крамницях і на майданах, брешуть про що завгодно, у тому числі й про жінок; тільки ось той, хто надто уважно слухає та забагато розпитує, рано чи пізно отримує по шиї — не інакше, шпигун, «гачок» по-тутешньому. Спершу вуха відстовбурчить, а потім до міської управи побіжить, до начальника варти… Раз на п’ять днів на ринковій площі міста Тур обов’язково кого-небудь б’ють батогом — у тому числі й за довгого язика. У ката, подейкують, платня від виробітку; якщо кат простоює, то й сам донощика найме; і катові ж, звісно, діточок годувати потрібно. Ігар обходив корчму за корчмою, прислухаючись до балачок і часом дурнувато запитуючи начебто ні про що. Він давно вже приготував легенду про зниклу сестру, на яку вдома чекає спадок, але пустити вигадку в хід усе ніяк не зважувався. Та, що не схожа на решту жінок, навряд чи товчеться серед безлічі благопристойних домогосподарок; вона може виявитися на вершині влади або ж на дні розпачу, й таку пані буде надто складно видати за віднайдену сестру. Легенда була з хибою, але нічого кращого поки не спадало Ігарові на думку. Далі його помітили. Молодий, але гладкий і в’ялий підмайстер, якого Ігар зустрів у черговому шинку, безжально його викрив: — А-а-а! Дивися, господарю, гачок приперся, я його вчора ще в «Золотому барані» примітив… Господар, міцний косоротий старий, насторожився, однак повівся стримано. Звичайна Ігарова історія про сестру та спадщину зібрала достатньо слухачів — співчутливих і недовірливих. Підмайстер час від часу закликав не вірити «смердючому гачкові», а мерщій натовкти йому пику — зрештою Ігар не стримався, спритно схопив ворога за кирпатого веснянкуватого носа. Цього блискавичного прийому Отець Розбивач спеціально нікого не вчив — Ігар сам вивчився. Наочно, так би мовити. Підмайстер гугняво скрикнув, сіпнувся, схопився був за Ігарову руку, але обм’як, бо той стис пальці щосили. Отець Розбивач любив карати нетям у такий ось простий та принизливий спосіб; Ігар, найнедбаліший із недбальців, чудово знав, що зараз відчуває підмайстер. — Дурень ти, — замислено мовив господар, але слова його, попри очікування, не мали до Ігарового вчинку жодного відношення. — Так за тобою сотня дівок тинятиметься — усі до спадщини охочі… Впізнаєш її, Тіар свою заблукану? Із витріщених очей підмайстра градом покотилися сльози. — Впізнаю, — заявив Ігар упевнено. — А хто мені її покаже — з тим спадщиною поділюсь… Я не скупий, — і відіпхнув від себе потерпілого підмайстра, який відразу кудись і зник. Відвідувачі збуджено галасували; Ігарова історія підказала їм безліч тем для балачок, спогадів і суперечок. Хазяїн чухав брову та супився; куховарка, літня жінка з дівочою русявою косою, шморгнула носом: — В управу піди… Минулого року ходили з сувоями, переписували всіх, і немовляток, і собак, мабуть, теж… Усіх переписали, а папери в управі зберігаються… Так там, певно… Ігар болісно ковтнув. Власне, на щось подібне він і розраховував. Чув же колись, що у великих містах часом ведуть облік людських душ. Тур — найвідоміше, найосвіченіше місто у всій провінції; вустами куховарки говорив зараз сам Святий Птах. — Тільки тобі такого перепису не покажуть, — припустив господар, і кутик його косого рота опустився ще нижче. — Хіба що за хабара… А ти, здається, голоштанько? — …Ану, шарпаку, ходи сюди! Оце він, хлопці! Осьдечки він, гачок недобитий! У дверях стояли троє, й обличчя їхнього натхненника було замурзане кров’ю та перекошене від ненависті: — Ану ходи сюди! Ходи-но, гачечку, по-доброму! Господар сплюнув крізь зуби: — Ти, Величку… Дірка тобі від бублика, а не кредит! Закривавлений підмайстер ненадовго розгубився: — А ти гачків прикриваєш, чи що?! Юрба навколо Ігара якось поступово розсмокталася. Господар ще стояв поряд, болісно морщився; куховарка похмуро кинула від дверей кухні: — Совісті в тебе нема, Величку… Мати твоя, як носила тебе, на жабу наступила… Всю совість жаба й висмоктала… Підмайстер плюнув. Плювок летів дивно довго, однак у куховарку не влучив, завис на одвірку. Куховарка теж плюнула — під ноги — та зникла в кухні. — На вулицю йди, хлопче, — кинув господар крізь зуби. — Мені тут бійка ні до чого… Бійка, подумав Ігар кисло. Троє на одного — тепер це називається бійкою… Він підморгнув закривавленому: — А що, правда це, що твоя мати на жабу наступила? Дочекався, поки звужені очі того виявилися зовсім поряд, і перекинув у них скляночку з перцем, яка стояла на столі.
 — …Пан архіваріус не приймають. Прилизаний переписувач дивився презирливо та похмуро — на мить Ігар побачив себе його очима. Бурлака із синцем на півобличчя та роз’юшеним носом цікавиться речами, які йому ні за званням, ані за розумом не належні. Виходить, геть звідси. Намагаючись повернутися так, щоб не дуже впадав у око синець, Ігар прохально посміхнувся: — Таж… Подивитися тільки. Сестру я шукаю, сестра загубилася в дитинстві, а я шукаю ось… — Не приймають, — кинув переписувач уже роздратовано. — Зараз варту погукаю, то в ямі переночуєш… Ігар увібрав голову в плечі й бочком рушив до виходу. Будь-яка зустріч із вартою могла скінчитися для нього несподівано й трагічно. У великій приймальні повно було люду й не менше переписувачів. Серед усієї цієї складної, тоскної, часом безглуздої метушні ходила, флегматично позіхаючи, руда сухоребра кішка із хвостом, задертим, ніби дороговказ. Кішка терлася об ноги скаржників і прохачів, тому час від часу хто-небудь із переписувачів неуважно чухав її за вухом. При вході сидів стражник — розслаблений, добросердний з вигляду, зі строкатим плетінням на колінах; проминаючи його, Ігар затамував подих. Стражник скосив байдуже око — й знову повернувся до підрахунку петель. Величезну зазубрену піку було прихилено до стіни. Ігар відітхнув полегшено, прослизаючи в двері; уже на самім порозі на плече йому лягла рука. Він не встиг зрозуміти, у чім річ, сіпнувся й присів. Маленький чоловічок із довгим, тьмяним, зачесаним назад волоссям поманив його пальцем, закликаючи назад, у приймальню. Не зважуючись ослухатися, Ігар повернувся — ноги під ним зробилися зовсім ватяними. — До пана архіваріуса? — м’яко запитав патлатий. Ігар вагався, силкуючись визначити, що й звідки йому загрожує. Патлатий посміхнувся: — Якщо до пана архіваріуса, то платити потрібно… У тебе монетки є? Ігар скулився. Понуро мотнув головою. — Заробити хочеш? Ігар підняв очі. Не чекаючи відповіді, патлатий узяв його за лікоть і м’яко, але рішуче штурхнув; хтось із переписувачів запопадливо розчинив вузькі двері, й Ігар опинився в маленькій квадратній кімнаті, усе вмеблювання якої складалось із широкої лави та канцелярського столу в кутку. Втім, була ще й діжка, з якої привітно стирчали різки, які там вимочувалися. Ігар став, наче прибитий до підлоги. За що?! Патлатий вмостився на столі; нога його в курному черевику гойднулася, мов маятник, Ігар на мить побачив витерту коричневу підошву. Рука з олив’яним перстеником на мізинці недбало вказала на лаву: — Сідай, не мнися… Ігар підійшов і сів — як на розпечену пательню. — Звати як? — Ігаром… Просто навпроти лави уся стіна була обчіпляна клаптиками паперу — білими й пожовклими; на кожному красувався грізний жирний напис: розшукується законом для справедливого покарання… Ігар не раз бачив подібні аркушики на велелюдних перехрестях, де вони прикрашали собою стовпи й стіни. — Хто ж тебе так розмалював, Ігаре? Крав щось, а хазяїн за руку схопив, так? «Розшукується законом… Снур Битий, шахрай, таврований, винний у розбишацтві та хулі… Зросту середнього, статури кремезної, тавро на чолі старе, синяве…» — Гаразд, можеш не признаватися… Волоцюга? Ігар проковтнув слину, «…для справедливого покарання… Івиліна Вушко, шахрайка, повія, винна в…» Патлатий посміхнувся: — Пощастило тобі, Ігаре… Гаразд, очима не бігай… Справа є. «Розшукується для справедливого покарання шахрай, послушник Ігар, прізвиська не має, вісімнадцять років… Зросту середнього, статури худорлявої, очі сірі, волосся русяве, ніс прямий… Прикмети особливі: таких не виявилося. За оного призначено винагороду — сто повновагих золотих, а якщо хто вкаже на…» Ігар дуже хотів сподіватися, що на обличчі його, позначеному синцем, не відбилося сум’яття. Красень із тьмяним волоссям, який недбало погойдує ногою на краєчку столу; юрба прохачів у приймальні, стражник при вході… Скільки часу знадобиться охоронцеві, щоб відкласти плетіння та схопити свою піку? …Сто повновагих золотих! Він зроду не бачив стільки грошей відразу. Хто платить? Рукавичка Правди? Княгиня, чи, може, та, скривджена, в якої корови у трояндах… Патлатий таємниче посміхався; Ігар відвернувся. Святий Птаху, а мені ж бо потрібна була одним одна срібна монетка, щоби підкупити переписувача й проникнути до архіваріусів… — Лови! Ігарова рука сама звично піднялася й перехопила в повітрі важку торбинку, в якій щось дзвякнуло. Патлатий здивовано підняв брови: — Ого! А я думав, упустиш… Чи ти грошей не губиш, га? В торбинці легко можна було намацати ребра монет. Якийсь час Ігар тупо брязкав тим багатством, що бозна-як потрапило йому до рук. — Шахрай ти, — підсумував патлатий, насолоджуючись Ігаровим замішанням. — Спритник… Нині в шинок підеш. Вина замовиш, нажерешся досхочу — тільки ж гляди мені, не напивайся! І почнеш лаяти міського голову — мовляв, податки високі, усяке таке… Закони знову ж таки погані… Народець устрягне й собі лаятиметься, а ти примічай, хто найбільше язиком плеще. Як звуть, якого цеху… Потім до мене прийдеш — я додам. Грошенят іще додам — і шкандибай куди хоч… Второпав? Ігар не второпав. Він взагалі погано міркував зараз, і зміст промови від нього вислизав, губився у ворушінні тонких губів і погойдуванні ноги з коричневою підошвою; усі сили витрачалися на те, щоб зберегти незворушний вираз обличчя. Він почувався голим, виставленим на загальний огляд зі своїми очима, волоссям і відсутністю особливих прикмет, але головне — о дурень! — ім’ям, ім’ям, якого він так і не зумів придумати… Нога. Нога патлатого погойдувалася звабливо близько, якщо схопити за неї та рвучко смикнути на себе… — Ай-яй-яй-яй! — заверещали в приймальні; патлатий поморщився. З грюкотом розчахнулися двері; стражник, який ще не так давно мирно плів при вході, тяг за комір розхристаного хлопчиська років п’ятнадцяти, який відчайдушно впирався. Хлопчисько волав без перестану. — Пробачення просимо, — стражникові складно було перекричати вереск нещасного. — Приміщення нам… Патлатий роздратовано вилаявся: — Скільки разів можна просити… Стражник перехопив комір хлопчиська зручніше: — Справа ось термінова… А ви до канцелярії поки що… Незачинені двері з рипінням гойднулись. Ігар побачив вільний тепер вихід із порожнім стільцем і грізною пікою при стіні. Один повільний, ніби випадковий, маленький крок до дверей… Переписувач — здається, той, що прогнав Ігара свого часу — заслонив собою вузький отвір дверей; на папері в його руках висихало свіже чорнило: — Прошу пробачення… Пане мій, — він звертався до патлатого, — підпишіть, зробіть ласку… Новий вереск хлопчиська, з якого тим часом спустили штани, поглинув кінець його фрази. Стражник незворушно пропустив крізь кулак виловлену в діжці різку; хлопчисько йорзав по лаві голим животом, не зважуючись, втім, утікати. Ігар, який стояв саме під жовтою грамотою, котра обіцяла за його ж голову сто золотих монет, вражено дивився, як патлатий вмочає палець у чорнило — і прикладає його до кутика поданого переписувачем паперу. «Тому що неписьменний, — примовляв свого часу Отець Навчитель, — подібний до худоби — настільки ж тупоумний…» І над риб’ячим хвостом, який лежав поряд із чорнильницею, кружляли мухи та капали сльози на стару, зачитану абетку… Цієї миті хлопчисько, до якого добралася нарешті озброєна різкою рука правосуддя, завив так, що здригнулися стіни, й усі присутні мимоволі озирнулися на лаву. Усі, крім Ігара, бо наступної миті він уже біг щодуху. Йому здалося, що всі прохачі, зібрані в приймальні, цієї миті зійшли зі своїх місць, щоб стати на його шляху. Рятівний вихід, де поряд із порожнім стільцем стояла біля стіни грізна піка, віддалявся та віддалявся, як віддаляється підсвічена сонцем поверхня води від плавця, який захлинувся й тоне. Чиясь рука схопила його за плече — він рвонувся, ледь не залишив у тій руці клапоть сорочки; переслідувачі виявилися в значно вигіднішому становищі, бо перед ними юрба розступалась, Ігарові ж доводилося протискуватись і розштовхувати її. І коли він зачув ганебну невдачу, то пожбурив під ноги переслідувачам так і не зароблену торбинку з монетами. Під важким підбором торбинка тріснула. Мідні кружальця розкотилися, вдаряючись об черевики, які траплялись дорогою; хтось скрикнув, а хтось поквапився нахилитись і підібрати, за його прикладом вчинив багато ще хто, далі— більше, нарешті всі… Забуваючи про здоровий глузд, прохачі дотримувалися давнього, з пелюшок засвоєного правила: грошикам не місце на дорозі. Першим спіткнувся стражник. Патлатий налетів на нього ззаду; Ігар не бачив цього й не чув. Останнім зусиллям перестрибнув через чиюсь зігнуту спину й вилетів на залиту сонцем вулицю, де кинувся в найближчий наскрізний двір. * * *