![]()
|
|||||||
Annotation 5 страница* * * Спочатку вона бігла, але потім довелося перейти на крок, оскільки в боці різало, ніби ножем, у горлі пересихало, а дихати без схлипування не вдавалося. Саме час було упасти в траву і відпочити, але вона йшла і йшла, припадаючи на роздряпану ногу. Яр залишився далеко позаду; до темряви вона повинна будь-що-будь вийти з лісу. Вийти в поле — там він її не дожене. Припустимо, у нього собачий нюх, він піде точно по сліду, він рухається, ніби камінь летить, — але в неї перевага довгого дня шляху. Якби ліс був нескінченний — у неї не лишилося б шансів; він, імовірно, на це й розраховував, коли залишав її вільною, цілком вільною протягом дня. Можливо, він не знає, що людські поселення підступають до самого узлісся, що під стінами лісу жнуть пшеницю, що там він буде безсилий… Між стовбурами промайнула білка. Ілаза вимучено посміхнулася: тут межа його володінь. У його царстві давно з’їдено білок і птахів… І вона їх теж їла. Він залишав їй пташині стегенця, а вона пекла їх і їла, бо хотілося… Вона наступила на гострий камінчик, болісно поморщилась, але не сповільнила кроку. Отак, напевно, почувається пущена в ціль стріла — летить і летить, і її шлях стає її ж продовженням, частиною її тіла. Ілаза — і її шлях. Найвищий сенс життя — йти, пересувати ноги, дедалі вперед і вперед… Попереду замріло світло. Вона засміялася, не вірячи собі: так швидко?! Так просто? Чи це вирубка? Й вона веде до житла? Ілаза побігла. Не звертаючи уваги на гілки, які били по обличчю. Начебто до пояса в неї прив’язано міцну пружну мотузку і її тягнуть уперед… Коли уявиш собі таке — легше бігти. Легше йти. Ну… Вже… Ну… Вона за інерцією пройшла ще кілька кроків — і стала. Ще один яр?! Та скільки ж їх у цьому лісі, однаково глибоких і довгих? Нерішуче рушила краєчком — і побачила обламану гілку. Далі — ще одну; озирнулася, затисла обличчя в долоні. Захиталась і важко осіла. Водить? Водить проклятий ліс, чи вона сама винна, збилася з прямого шляху, звернула вбік, дурепа, зробила коло, як сільське дівчисько, що полює за грибами? Сонце стояло в зеніті. Жорстоке маленьке біле око. Вона зціпила зуби. Так просто вона не здасться. Тепер буде розумніша й решту дня не згає марно… Здоровий глузд запитав тихенько: полудень? А чому б не відпочити, і з новими силами… Завтра… зранку… Вона похмуро посміхнулася. Павук напевно зачує недобре та спутає її, мов коня. З путами на ногах далеко не втечеш… Новий політ стріли. Тепер вона позначала наперед мету — примітний стовбур — і йшла просто до неї, без остраху заблукати знову. …Мама. Жорстокі, косо посаджені очі: не виказуй, що тобі боляче! Припини ревти, інакше на зміну болю забитого місця прийде дужчий біль — від удару. Я надто люблю, щоб жаліти… Довга тріщина на темному комоді, буре голубине перо, що злетіло звідкись на підлогу. Тінь, що падає від високої Адиної зачіски — вона завжди і в усьому намагалася бути схожою на матір. Але не витримала порівняння, програла, закликала в судді шовкову петлю на паску… А вона, Ілаза, мріяла бути схожою на сестру. Як їй хотілося закохатись! Довго, дуже довго не виходило — а потім перехопило дух, вона втрапила в якийсь очманілий вихор, у чад… Ігар… Вівтар. Кістяна кулька на підлокітті материного крісла. Дім, у якому вмерла Ада… Клацають дверцята — але звірятко вже вирвалося, тільки залишило на прутті кров і шматочки шкіри. Тому, що я люблю тебе, мамо… Мамо… Сонце сіло. Уже сіло сонце; чому ж ніяк не закінчується й не закінчується ліс?! Вона побігла. Налітаючи на стовбури, падаючи і підводячись знову. Стріла не знає зворотного шляху… Ціль — то продовження стріли… Жити… Ігар — продовження Ілази… Ада була продовженням матері, тому загинула. Уперед… Розступайся, лісу, розступайся… Ліс розступився. Ілаза спіткнулася і впала рачки. Навіть у півмороку їй не треба було придивлятися — ліс так співчутливо й безпорадно розводив гіллям, безглуздо гомонів струмок, і наповзала, вибиралася з яру ніч… Стріла, наконечник якої застряг у оперенні. Змія, що здивовано витріщилася на власний хвіст. Вона не заплакала. У неї більше не було сліз. * * * …Провінція Ррок велика і велелюдна. У провінції Ррок повно жінок — юних і старих, гладких і струнких, білявих і рудих, чорнявих і зовсім сивих. Табуни жінок, мурашник жінок, навала жінок; їх більше, ніж чоловіків, дівчисьок і бабів, разом узятих. У кожної третьої у волоссі можна знайти відтінок міді — за бажання, якщо дуже хотіти його побачити. І вже, звичайно, ніхто з них не оголює на людях спину, відкриваючи поглядові родимі плями у вигляді ромбів… Міцний літній чоловік, чию голову прикрашав високий повстяний капелюх без крисів, скептично оглянув величезну купу цегли, яка зайняла цілий кут просторого подвір’я. Похитав головою: — Чого ж ти скинув, як попало? А в стосик, у стосик хто складе? Кицька? — Таж візник квапився, — глухо відповів наймит. — Скидай, сказав, бо мені їхати треба… Власник повстяного капелюха почухав під носом: — Так, це… я візникові не за те платив. А ти, ледарю криворукий, не отримаєш нічого, поки не складеш рівненько, стосиком… Щоб гарно. Щоби зручніше брати… Пішов, кажу. Пішов працювати! Наймит, чорно засмаглий хлопець у забруднених глиною штанях, облизав запечені губи і мовчки повернувся до купи цегли. Повстяний капелюх неквапом повернувся в дім. Будинок — дуже примітна будівля — стояв на перехресті двох великих доріг і мав на фасаді вивіску «Криниця для спраглих». Із нагоди буденного ранку спраглих у обідній залі було всього троє, і Гричка, придуркувата помічниця куховарки, могла цілком сама впоратися. Власник гримнув на неї для порядку й повернувся на задній ґанок, де витяг із кишені куртки маленьке зелене яблуко. Наймит вергав цеглу. Спина в нього зробилася зовсім уже чорною від пилу — краплі поту, скочуючись, залишали на ній сірі доріжки. Власник капелюха надкусив своє яблуко; в нього за спиною рипнули дошки ґанку. — Он як, — зауважив хазяїн, не обертаючись. — А я, дурень, думав трьох наймати. Куховарка, — а саме куховарка і вийшла зараз на ґанок, більше не було кому — замислено гмикнула: — Усі вони… У мене перший чоловік теж отак за ранкову чарку шовком стелився, що завгодно ладен був… А потім нажереться до вечора — худобина худобиною. Цей хоча б тихий… Наймит не розрахував і підняв завелику ношу — впав, упустив цеглу, болісно охнув. — Поб’є, зараза, — незворушно припустив власник повстяного капелюха. — Переб’є крам. Куховарка посміхнулася: — І звідкіля ще сили беруться… Такий запій. Уже більше тижня… не просихає… Тут здоровий мужик загнеться, а це ж хлопчисько, в мене старший син здоровіший буде… — Ти це, — не знати чому стурбувався власник капелюха. — Гарного вина не давай йому. Нема чого добро переводити… Скільки в нього влазить? Перш ніж звалиться? Півбарила, менше? Куховарка презирливо посміхнулася: — Оце я давала б… Півбарила… У мене Гричка тютюну йому… додає… То він після двох кухлів падає і спить. — Якби всі наймити отак, — власник капелюха виплюнув хробака, що трапився в яблуці. — Щоб усієї платні — два кухлі… — Так надовго ж не вистачить, — пророчо зауважила куховарка. — Не вистачає їх… Цей уже вчора… Не до апетиту сказано, але всю комірку свою обблював! Не жере нічого, так жовчю… Гричка лаялась-лаялась… У мене перший чоловік як свічка згорів… — П’янюга, — зронив власник капелюха з відразою. — П’янюга і є. Тонкий недогризок полетів у траву. …Він змарнував часу без ліку, але зараз він устане. Встане й піде… Ну до чого ж зле йому… Дубовий стіл став дибки і боляче вдарив Ігара по лобі. Як учора. Учора він так і заснув — з брудною стільницею на обличчі. Довге, довге життя. Огидне пійло, без якого, однак, іще гірше. Як муха, котру Гричка накрила склянкою — навіщо битись об прозорі стіни. Складай крильця… Ігаре, встань. Устань!!! — …не давати в обідній залі! Волокти його тепер… Сама волочи, коли така дурепа… Запльована підлога. А прокинеться він на сіні — у тій самій комірчині, де завішено ганчіркою вікно. Завішено, закрито від погляду зірку Хота… Він підняв голову; світ згорнувся в чорний джгут і кудись поповз, ковзаючи по колу, по колу… Щось іще булькає в глиняному кухлі, щось темне, маслянисте хлюпається на дні… Не пий. Ну який же ти мерзотник… Не пий, не здавайся… Не пий же… Вставай, тварюко!!! Перелякана фізіономія Грички. До кого це репетує насмерть п’яний наймит? Він зробив ковток — і провалився в яму без дна. «Шукай; ти знайдеш її так, як знаходять маяки в темряві. Вона не схожа на решту жінок; у великих містах ти знайдеш її швидше, ніж у глухих селищах, однак і в селищах шукай. Шукай мерщій». Він втратив стільки часу! Його зірка сходить тепер пізніше та стоїть нижче, а провінція Ррок велика, й шляхи поплуталися в ній, мов тельбухи у велетня в череві. Ноша гне до землі, а розділити її нема з ким. * * * — …Віддай! Віддай, чуєш! Не займай! Віддай!!! Дівчинка несміливо зазирнула в садочок; Ліль, скуйовджена, мов мітла, металася між своїми малолітніми дядьками, які, стоячи трикутником, незворушно перекидали з рук до рук строкату ляльку з великими стопами, таку саму скуйовджену, як і Ліль. — Віддайте! Я… Я… А-а-а! Ліль ревла. Дівчинка й раніше бувала свідком сварок і навіть бійок між своїми новими родичами, однак такого нахабства хлопчиська собі досі не дозволяли; вона здивувалася, чому це Ліль не біжить скаржитися матері. Чомусь будь-яке звернення за допомогою дорослого тут вважається ябедництвом… Молодший із хлопчаків, Карі, опинився спиною до дівчинки. Старший із його братів, Вікі, спритно перекинув ляльку через голову заплаканої Ліль — Карі підстрибнув і спіймав; не надто замислюючись, що робить, дівчинка кинулася до нього, вихопила ляльку із його занесених рук і відскочила назад. Від несподіванки Карі не відразу второпав, у чому річ; усі четверо, мить тому непримиренні вороги, тепер стояли однією щільною купкою і дивилися на дівчинку. Ліль — крізь сльози, Карі — з образою і подивом, старші хлопчиська — вдавано байдуже, по-дорослому, із зачаєним запитанням. Вона не знала, що казати, лише міцніше притискала до себе ляльку. Маленькій Анісу далеко було до цієї довгоногої, з обличчям зі справжньої порцеляни, з довгим і густим нитяним волоссям; про все це дівчинка подумала мигцем, бо Вікі, старший, виступив уперед і простяг руку: — Віддай! Вона відступила. Спохопилася, що нібито задкує, і швидко повернулась на колишню позицію: — Вона що, твоя? Вікі насупився. Коли він зсував брови докупи, то робився дивно схожим на власну матір — міцну чорняву жінку. Зараз вона в кухні, солить гриби… Дівчинка не встигла додумати. Вікі стрибнув, схопив ляльку за стопи й різко рвонув до себе: — Ану віддай! Затріщала ляльчина сукня; дівчинка злякалася, що ганчір’яне тіло зараз розірветься навпіл — але не випустила з рук ляльки. Вікі рвонув іще — він був на голову вищим та в півтора рази важчим, але дівчинка виявилася чіпкішою. Якийсь час вони мовчки напружувалися — кожне тягло до себе ляльку, причому з черговим ривком упертого Вікі дівчинка щоразу смикалась, як цуценя на мотузочці; нарешті середній брат, Яр, застережливо гукнув — біля огорожі садочка стояла Велика Фа, й під її лисими бровами холодно поблискували суворі маленькі очиці. Ніхто не виправдовувався; Вікі випустив ляльку, Карі сховався за спину Яра, Ліль не поскаржилася на дядьків. Велика Фа затримала допитливий погляд на дівчинці — по тому повернулася й неквапом покрокувала до будинку. Дівчинка почула, як полегшено зітхнув за її спиною переляканий Вікі. — Тобі не можна битися, — сказала Ліль; дівчинка не відразу зрозуміла, що ці слова звернено до неї. — Тобі не можна битися, бо ти наречена Аальмара. Не обертаючись, дівчинка простягла їй ляльку: — На… Лялька таки порвалася; Ліль діловито задерла її синю в цяточку сукенку й пальцем запхала клаптик вати назад у дірку на ляльчиному животі. Дівчинці схотілося ще раз доторкнутися до м’якого, розкошланого ляльчиного волосся, але вона не зробила цього. Анісу була зовсім на така гарна — але Анісу була краща… — У мене теж була лялька, — сказала вона вголос. — Але вона вмерла. — Ляльки не вмирають, — заявив Вікі. Дівчинка перевела на нього серйозний погляд; хлопчисько чомусь зніяковів і потупився. — Ляльки теж умирають. Так, — вона затнулася, не знаючи, що ж іще сказати. — У наречених не буває ляльок, — повідомив Яр. Ліль шморгнула носом; дівчинка зустрілась із нею очима й із подивом помітила неприховані, шанобливі заздрощі: — Та-ак… Тобі не можна-а… Дівчинка відвернулася. Їй чомусь стало тяжко й сумно. Як у найперші дні, коли без туги за домівкою не могла прожити й хвилини. — Щаслива, — пошепки зітхнула Ліль. — Чому? — запитала дівчинка, дивлячись на порцелянове ляльчине обличчя. — У тебе є наречений… такий наречений… А в мене, — Ліль щиросердно застромила пальця до ніздрі, — у мене нема… Дівчинка опустила очі: — Так… Зате в тебе… У тебе є мама. * * * Провінція Ррок переснована мережею шляхів і доріг. Найпряміші, найкраще доглянуті ведуть у місто Тур — столицю; де мандрівникові шукати яскраву, незвичайну жінку? Куди звертатися з розпитуванням… та й просто навздогад? У Тур. Дабат — хай буде так. У великих містах повнісінько довгих язиків. У місті Тур особливо велелюдно, метушливо, там товчеться безліч приїжджих і заїжджих, купців і бурлак, багатіїв і жебраків. Теревенять у корчмах і на базарах, плещуть язиками в крамницях і на майданах, брешуть про що завгодно, у тому числі й про жінок; тільки ось той, хто надто уважно слухає та забагато розпитує, рано чи пізно отримує по шиї — не інакше, шпигун, «гачок» по-тутешньому. Спершу вуха відстовбурчить, а потім до міської управи побіжить, до начальника варти… Раз на п’ять днів на ринковій площі міста Тур обов’язково кого-небудь б’ють батогом — у тому числі й за довгого язика. У ката, подейкують, платня від виробітку; якщо кат простоює, то й сам донощика найме; і катові ж, звісно, діточок годувати потрібно. Ігар обходив корчму за корчмою, прислухаючись до балачок і часом дурнувато запитуючи начебто ні про що. Він давно вже приготував легенду про зниклу сестру, на яку вдома чекає спадок, але пустити вигадку в хід усе ніяк не зважувався. Та, що не схожа на решту жінок, навряд чи товчеться серед безлічі благопристойних домогосподарок; вона може виявитися на вершині влади або ж на дні розпачу, й таку пані буде надто складно видати за віднайдену сестру. Легенда була з хибою, але нічого кращого поки не спадало Ігарові на думку. Далі його помітили. Молодий, але гладкий і в’ялий підмайстер, якого Ігар зустрів у черговому шинку, безжально його викрив: — А-а-а! Дивися, господарю, гачок приперся, я його вчора ще в «Золотому барані» примітив… Господар, міцний косоротий старий, насторожився, однак повівся стримано. Звичайна Ігарова історія про сестру та спадщину зібрала достатньо слухачів — співчутливих і недовірливих. Підмайстер час від часу закликав не вірити «смердючому гачкові», а мерщій натовкти йому пику — зрештою Ігар не стримався, спритно схопив ворога за кирпатого веснянкуватого носа. Цього блискавичного прийому Отець Розбивач спеціально нікого не вчив — Ігар сам вивчився. Наочно, так би мовити. Підмайстер гугняво скрикнув, сіпнувся, схопився був за Ігарову руку, але обм’як, бо той стис пальці щосили. Отець Розбивач любив карати нетям у такий ось простий та принизливий спосіб; Ігар, найнедбаліший із недбальців, чудово знав, що зараз відчуває підмайстер. — Дурень ти, — замислено мовив господар, але слова його, попри очікування, не мали до Ігарового вчинку жодного відношення. — Так за тобою сотня дівок тинятиметься — усі до спадщини охочі… Впізнаєш її, Тіар свою заблукану? Із витріщених очей підмайстра градом покотилися сльози. — Впізнаю, — заявив Ігар упевнено. — А хто мені її покаже — з тим спадщиною поділюсь… Я не скупий, — і відіпхнув від себе потерпілого підмайстра, який відразу кудись і зник. Відвідувачі збуджено галасували; Ігарова історія підказала їм безліч тем для балачок, спогадів і суперечок. Хазяїн чухав брову та супився; куховарка, літня жінка з дівочою русявою косою, шморгнула носом: — В управу піди… Минулого року ходили з сувоями, переписували всіх, і немовляток, і собак, мабуть, теж… Усіх переписали, а папери в управі зберігаються… Так там, певно… Ігар болісно ковтнув. Власне, на щось подібне він і розраховував. Чув же колись, що у великих містах часом ведуть облік людських душ. Тур — найвідоміше, найосвіченіше місто у всій провінції; вустами куховарки говорив зараз сам Святий Птах. — Тільки тобі такого перепису не покажуть, — припустив господар, і кутик його косого рота опустився ще нижче. — Хіба що за хабара… А ти, здається, голоштанько? — …Ану, шарпаку, ходи сюди! Оце він, хлопці! Осьдечки він, гачок недобитий! У дверях стояли троє, й обличчя їхнього натхненника було замурзане кров’ю та перекошене від ненависті: — Ану ходи сюди! Ходи-но, гачечку, по-доброму! Господар сплюнув крізь зуби: — Ти, Величку… Дірка тобі від бублика, а не кредит! Закривавлений підмайстер ненадовго розгубився: — А ти гачків прикриваєш, чи що?! Юрба навколо Ігара якось поступово розсмокталася. Господар ще стояв поряд, болісно морщився; куховарка похмуро кинула від дверей кухні: — Совісті в тебе нема, Величку… Мати твоя, як носила тебе, на жабу наступила… Всю совість жаба й висмоктала… Підмайстер плюнув. Плювок летів дивно довго, однак у куховарку не влучив, завис на одвірку. Куховарка теж плюнула — під ноги — та зникла в кухні. — На вулицю йди, хлопче, — кинув господар крізь зуби. — Мені тут бійка ні до чого… Бійка, подумав Ігар кисло. Троє на одного — тепер це називається бійкою… Він підморгнув закривавленому: — А що, правда це, що твоя мати на жабу наступила? Дочекався, поки звужені очі того виявилися зовсім поряд, і перекинув у них скляночку з перцем, яка стояла на столі. Зів’яла трава готувалася зустріти осінь, а на східному схилі з-під її жовтих заростей лізла нова, молода, пригріта сонечком, яке згубило лік часу. Аальмар кинув на землю свою куртку — свою чудову, шкіряну куртку зі шнурками й пряжками! — і сів, простяг ноги, посадив дівчинку поряд. — Сумувала? Вона кивнула, зовсім щиро. Мабуть, уперше по-справжньому раділа з його повернення. Коли він зійшов з коня, то подав їй руку, як жінці, як рівні! Варто було бачити цієї миті обличчя Ліль і хлопчаків… — І я теж сумував, мала. Я бачив багато країн і селищ… І скрізь шукав тобі подарунок. Ось, поглянь. Згорток, який досі в траві ворушив на вітрі тугим бантом із щільної тканини, відкрився. Дівчинка мимоволі затамувала подих. У руках Аальмара був млин — завбільшки як глечик. Чотири косих крила закрутилися, ловлячи вітер — і внизу відчинилася брама, звідти з’явився вирізаний із дерева мірошник, а за ним іще ціла низка фігурок із мішками на плечах, а наостанок чомусь ще й паяц — усі пройшли парадом перед очима враженої дівчинки й зникли у дверцятах навпроти. Млин сповільнив своє обертання, а потім знову закрутився від пориву вітру, і все повторилося спочатку: мірошник, наймити, паяц, а по тому ще задзвеніли крихітні, підвішені перед дверцятами дзвіночки, і дзенькіт їхній склався в мелодію простенької, всіма улюбленої пісеньки… — Тобі подобається? Дівчинка дивилася, не в змозі відвернути погляд. Напевне, мала б подякувати, — але вона була надто вражена. Їй зроду не доводилося бачити таких іграшок; тим важче було повірити, що це її іграшка, її власний млин! — Я хотів тебе потішити, мала, — сказав він тихо. — Мені вдалося? Не знаючи, як висловити свої почуття, вона спіймала його руку. Міцно стисла; потім притиснулася обличчям, губами, ловлячи запах його шкіри із вічним запахом заліза. Далі вона опинилася в нього на колінах. Батько ніколи не брав її на руки — у всякому разі, вона не пам’ятала; мати садовила її на коліна тільки тоді, коли доводилося їхати у візку, а там же все труситься та дме протяг. Прислухаючись до незнайомого відчуття, вона спочатку завмерла, — але сидіти було спокійно, затишно, млин крутився, дзеленчали дзвіночки, фігурки, згинаючись під тягарем крихітних мішків, діловито прямували з одних дверцят до інших… Вона розслабилася. Відкинулася назад, поклала голову йому на плече: — А ти… Ти знову був на війні? Він обійняв її ледь міцніше: — Так… Дівчинка зітхнула. «Війна» — це те поле, де вони шукали Анісу. Здасться, що це було давно-давно… А поле мерців дотепер приходить до неї в недобрих снах. Аальмар їде і їде — на війну… — Тебе ж не можуть убити? — запитала вона з раптовим острахом. Він засміявся: — Звичайно ж ні… Дівчинка заспокоїлася. Озирнулася; зустрілася поглядом із його спокійними очима: — Аальмаре… А хто головніший — Велика Фа чи ти? Вона й так знала, хто головніший. Їй просто приємно було почути його відповідь. — Я. — А чому? — вона не витримала й посміхнулася, бо й це теж давно було їй відомо. — Тому що я головний спадкоємець дому, це називається «стрижень роду»… А потім таким стрижнем стане наш старший син. Дівчинка замислилася. Млин то сповільнював оберти, то знову починав крутитися, немов святкова карусель. Фігурки, здавалося, танцювали. У неї будуть діти. Скоро; старший син буде таким само головним, як Аальмар. Дивно, цікаво, не віриться… — А в нас буде багато дітей? — Звичайно. Не менше п’яти. — Ой… — Не хвилюйся. Велика Фа допоможе їх виглядіти. — А якщо ти стрижень, то Велика Фа — хто? — Вона просто наглядає за домом, поки мене нема. — А… Аальмаре! А я хто ж? Я хто така? — Ти… Вона раптом відчула обличчям його тверду, трішки шорстку щоку: — Ти… Ти моє світло у віконці. Майбутня опора роду… Руда білочка на гіллі генеалогічного дерева. Ти знаєш, що коли тобі сонце в спину, ти нібито руда? Га? Вона засміялася. Так, виявляється, лоскітно, коли цілують під пахвою. * * *
|
|||||||
|