![]()
|
|||||||
Annotation 4 страница* * * Її тривала байдужість прорвала, як нарив. Гілля навколо здавалося неприродно непорушним. Сірі полотнища павутиння звисли, обтяжені людськими тілами; Ігар знову пішов, знову її залишив, саму, в страшній самотності… Павутиння гойдається, здригаються у світлі місяця круглі мішки з огидно липких тенет. Ковзнув по місячному диску маленький кажан — і заборсався, спійманий безглуздо і назавжди… Ілаза коротко схлипнула. Там, у неї всередині, підіймалося гаряче і лихе, підіймалося, мов піна в казані, що закипає. Зараз підступить до горла. Зараз… Вона озирнулася, хоч і невидющими очима. Людина без обличчя, із сірим коконом замість голови погойдувалася над самою землею; із-за пояса стирчало ратище. Що там, на ратищі, Ілаза не розгледіла. Мертве тіло смикнулося під її руками, нудотно захиталося в павутинні, прагнучи лягти на землю, у землю, знайти нарешті спокій. Ілаза скреготнула зубами й вирвала у мерця з-за пояса сокирку, — а це була саме сокирка, маленька й блискуча, несподівано легка в її руках. Два сильні, незграбні удари — й ненависні нитки лопнули, відпускаючи тіло; мрець звалився, ледь не причавив собою вискалену Ілазу із сокиркою напереваги. Безформна тінь ковзнула в неї над головою, розчинилась у темній кроні. Знущально смикнулося павутиння; почувся рипучий смішок. Каламутне вариво з Ілазиної душі полилося через вінця. Горло здавило судомою. Сокирка в руці виявилася продовженням сліпої нудотної сили, яка рвалася зсередини, зносячи перепони. Рвати, рубати, кусати зубами; Ілаза кидалася на тенета, мов звір на пруття клітки, і в роті у неї був кривавий металевий присмак. Ніколи в житті їй так страшно не хотілося вбивати. Зробити живе мертвим, а стрімке — нерухомим. Зір у неї роздвоївся; очі розрізняли дрібні, ледь освітлені місяцем деталі — зате решта світу розмилася, втратила обриси, як і темна тінь, яка завмерла нині у неї над головою… Рух у кронах, ледь помітний; тінь промайнула — і зупинилася. Ось вона. Ось… Хрясь! Летить на землю знесена гілка; сокирка безсило вгризається в плоть дерева — над головою рипуче сміються, глузують із її безпорадності, приреченості, з її слабосилого Ігара… — Тварюка!!! Тварюко, я вб’ю, уб’ю тебе! Ухкаючи, мов дроворуб, Ілаза рубала й рубала, прорубувалася, продиралася; здається, цикада, що жила біля струмка, злякалась і вмовкла. А якби вона й тріскотіла, як раніше, Ілаза все одно не почула б, оскільки кров у її вухах заглушала всі звуки, полишаючи тільки скажений стукіт серця: бух… Піна, яка спухла в її душі, виливалася назовні. Сокира рвала павутиння і билася об стовбури; Ілаза кричала і кляла, замахувалася на тінь, яка миготіла перед нею, але удар її щоразу падав у порожнечу, і вона задихалася, немислимим зусиллям видираючи сокиру, що грузла в деревині. Ще одна цикада прокинулася зовсім близько, здаля відгукнулася ще одна; умиротворений, милостивий, ніжний звук… — Обернися, я тут. Хряскіт зрубаної гілки. Хрипкий зойк поразки. — Не туди б’єш… Сокира не зустрічає опору, розсікає повітря, тому неможливо втриматися на ногах. Ілаза підхопилася знову, не відчуваючи ні болю, ані страху. Смішок, схожий на тріск… Підрубана гілка гойдається, мов переломлена рука… Сльози люті. Вереск, пронизливий, мов свердло. Нудота. Там, над струмком, — пісня цикади. Запаморочення; у руках порожньо, і з долонь навіщось здерли шкіру. Торішнє листя тхне вологою гнилизною… Темні жолуді без капелюшків і капелюшки без жолудів. …Зелений жолудь на шпильці, намальовані вуглинкою очі. Ноги… Босі ноги, на литці — довга подряпина… Ада бавилася з кошенятком. Ноги… не дістають до підлоги… …От кого нагадують ці мертві тіла в павутинні. Висять, не сягаючи опори… Як там, у спальні, на шовковому паску… Запаморочення. Темний світ навколо знову змінив обриси. Туга, глуха й липка. Безнадія. Поразка. Кінець. А цикади гриміли — їх було вже без ліку. Ніби зірок. * * * Від весни й до самих заморозків у цьому парку цвіли троянди. Кущі спалахували, мов смолоскипи, ніби передаючи вогонь один одному; чудові пахощі розливалися берегами невеличкого штучного озерця, трішки присмачені пряним духом свіжих коров’ячих коржів. Пані обожнювала свіже молоко — нікому й на думку не спадало запитати, чому вона не користується послугами звичайної молочарки. Пані любить тварин, і пані неповторна в усьому. Якщо бура корова ходить серед трояндових кущів — значить, саме там і місце бурій корові; кажуть, дехто з багатих городянок спробував наслідувати цю дивну моду. Але, по-перше, ні в кого в околиці немає настільки розкішного парку, і, по-друге, не всякий чоловік погодиться терпіти гній на чепурненьких черевичках витонченої дружини… Гладінню круглого озерця мальовничо ковзав лебідь із гордовито вигнутою шиєю. Із зеленавої води стирчала безліч нерухомих писочків жаб. — Є речі… — повільно почав Корбор, володар округу Требура, родовитий вельможа з напруженими очима на широкому і простакуватому обличчі, — є речі, в яких неможливо засумніватися. Уже краще відразу кинутися вниз головою з балкону… Є заборонені сумніви. Це — один із них. Його співрозмовниця відкинулася на спинку лави; темне волосся з каштановим полиском здавалося шовковим каптуром на її плащі. Пані не любила складних зачісок. — Ви переплутали мене з ярмарковим віщуном, який за гроші дає поради… Що менше сумнівів — то міцніший сон. До чого тут я? Лебідь видерся на берег і незграбно, мов качка, зашкутильгав геть. Корова, яка меланхолійно рухала щелепами, провела його поглядом; рожеве вим’я звисало ледь не до землі. Володар Корбор пограв жовнами: — Я чудово знаю, хто саме уперше висловив… від кого… Одним словом, хто надихнув зграю радників на це розслідування. Його співрозмовниця замислено поклала пальця до рота бронзовій левиній голові, яка прикрашала ослін: — Ця, як ви зволили висловитися, зграя дбає передовсім про вас… Про вашу, якщо бажаєте, честь. Володар смикнувся. Жінка поморщилася, ніби від болю — начебто бронзові зуби і справді вкусили її за палець: — Повірте, уся ця історія зовсім не приносить мені задоволення. Навпаки. Мені обтяжливий… цей розгляд у вашому сімейному житті. І я не суддя… Їй. А тому попрошу більше не радитися зі мною на цю тему. Гаразд? Корова голосно зітхнула і переступила ногами. Корбор відвернувся: — Як хочеш… Якийсь час обоє уважно спостерігали за однією особливо великою жабою, що роздувала боки на листку латаття. Трояндовий кущ за їхніми спинами духмянів так, що здатен був перебити запах цілої коров’ячої череди. — Але… — знову почав володар, тарабанячи пальцями по підборіддю, — якщо я дійсно… Якщо мені й справді знадобиться порада… якої більше ніхто не зможе дати? — Ніхто? Навіть зграя радників? Корбор нервово переплів пальці: — Якщо… якщо це правда… — Це лише припущення, — холодно обірвала його жінка. — Правдою це стане тільки під тягарем… доказів. — А… це можна довести?! Жінка встала — легко, як підліток. Жаба, яка спочивала на лататті, важко ляпнулась у воду — й відразу, мов каміння, посипалися в озеро її подружки з берега. — Я не знаю, друже мій. Не можу сказати напевне… Нічого. Єдине, на що ви можете розраховувати, — розуміння. Розуміння та зацікавленість із мого боку. Наближається час вечері, а ви просили нагадати… — Атож. Дякую. Володар підвівся, вклонився, ніби ненароком ковзнув долонею по мереживі на круглому плечі — розпрощався таким чином і повільно пішов геть. Жінка провела очима похилу спину заклопотаного Корбора, поки не зімкнулися трояндові кущі та не сховали її; по тому замислено глянула на корову, підняла з лави шовкову накидку і, волочачи її по землі, неквапом рушила в інший бік. У одному-єдиному місці сад відокремлювався від решти світу не вибагливою глиняною огорожею, а звичайними мережаними ґратами; шлях, який тут проходив, майже на цілий людський зріст лежав нижче за траву в саду. Ґрати стояли на краєчку невисокого урвища, врівень із кронами дерев, які росли внизу. Жінка провела рукою по крицевому прутті, викутому в формі кинджалів. Хлопчисько, звичайно, був на місці — як і вчора та позавчора. Звичайний хлопчисько, брудний і обшарпаний, — однак нещасний писочок його здавався жінці значно симпатичнішим за багато облич із її розкішного оточення. На що вони розраховують? Приходять часом здаля, стоять перед ворітьми, а найкмітливіші знаходять ці ґрати над шляхом… І все заради того, щоб здаля мигцем глянути. Одного разу вона задля жарту кинула свою хустку відразу двом — то й роздерли! На клапті роздерли, ревнивці, кожен хотів володіти реліквією одноосібно… Вона посміхнулася. Хлопчисько по той бік шляху сполотнів і роззявив рота; його безсоромні очі ладні були зжерти жінку з кістками. Вона лунко розреготалася; хлопець зробив був крок уперед, але відразу відскочив і мало не втрапив під колеса екіпажа, що пролітав повз них; на мить їй навіть здалося, що й втрапив. Бракувало ще смертовбивства на її совісті… Курява на шляху осіла. Хлопець стояв там само — і дивився. Пильно, якось болісно, напружено; вона здивовано подумала, що хлопець цікавий. Є в ньому щось… Незвичайність якась, котру навіть вона, ловець душ, не відразу в змозі вгадати… Вона знову посміхнулась і поманила його пальцем. Думала, він підбіжить, мов собача, — та хлопець наблизився повільно, сторожко, ніби ступаючи по товченому склу. — Як тебе звуть? Він забарився лише на частку секунди. Може, від хвилювання? По тому його запечені губи розліпилися: — Ігаром… Вона глузливо цокнула язиком: — Ти хотів збрехати? Думав, чи казати правду, а потім усе-таки зважився? Ігар? Тебе дійсно так звуть? Він кивнув. — А навіщо тобі брехати? Ти що, шахрай? Він помотав головою — трішки старанніше, ніж слід було. Вона вирішила залишити це запитання на потім… Якщо «потім» буде. — У мене до тебе доручення, Ігаре… Виконаєш? Він облизав губи. Знову кивнув. Ні, подумала жінка, він таки красунчик. Дівчачий пестунчик. Із-за її корсета з’явився складений учетверо аркушик; хлопчиськові належало пожадливо стежити за мандрівкою її руки в потаємні місця — але він не зводив погляду з її обличчя. Начебто запитав і чекав на відповідь; цю незрозумілість вона теж вирішила залишити на потім. — Ось що, Ігаре… Це лист. Ти віднесеш його за адресою, котру я назву… Зрозумів? Він кивнув. — Тобі не цікаво, чому я довіряю настільки важливу справу тобі? Шарпакові з вулиці, якого бачу вперше? Адже ж цікаво, правда? Знову кивок. На «шарпака» такі, як він, зазвичай не ображаються. — Це дуже кепське доручення. Той пан, для кого лист, може розгніватися, Ігаре. І добряче відлупцювати посланця. Тебе. Ну то що, берешся? Їй цікаво було стежити за зміною виразів на його обличчі. Він кивнув, хоча спершу й замислився — лише на мить. Чи не повірив? Вона розсміялася: — Бачу, ти гарний хлопець… І хоробрий. Ти вмієш читати? Він помотав головою — майже без затримки; втім, для її ока «майже» не існувало. Вона обірвала сміх і насупилася: — А оце кепсько. Навіщо ти брешеш? Він зашарівся, мов найбільша з її троянд. Навіть очі зволожилися — це ж треба такого! — Я не гніваюся, — її голос пом’якшав. — Але тільки більше не бреши… Листа не читай. Віднесеш — приходь сюди само та чекай. Якщо зробиш усе, як звелено… Подумаємо про винагороду. Зрозумів? Він вислухав адресу і відступив, судомно стискаючи заповітний аркушик. Вона помахала йому рукою — із чистим сумлінням повернулася до коров’ячого товариства. Дім уставав раненько, на зорі; в сутінках ж він поринав у тишу, і за порушення нічного спокою належала кара. Дім жив за особливим суворим розпорядком; дівчинці здавалося, що каміни зітхають, віконниці бурмочуть, а з фасаду дивиться вікнами безстороннє обличчя, схоже на голову бабці, й поріг — її опущена щелепа. Вона невдовзі навчилася защібати пояс, потрапляючи гачком у дірочку — згодом і дірочка зробилася більшою та зручнішою. Тут її не примушували, як колись, прибирати в курнику чи носити дрова; тут було багато вільного часу, але дівчинка не знала, як його згаяти. Інші діти, — а всі вони були у ближньому чи дальньому спорідненні один із одним, — ретельно її уникали. У домі верховодила безброва баба; люди її обмеженого, суворого світу поділялися на родичів і слуг. Єдиною людиною, котра не належала ні до тих, ані до інших, виявився сільський учитель, який раз на два дні збирав дітей у великій кімнаті, за столом. Хлопчики, які доводилися один одному двоюрідними братами, вже вміли читати; дівчисько, яке звали Ліль і яке чомусь було їхньою племінницею, на уроки не ходило — жінкам грамота ні до чого. У рідному селі дівчинки читати не вміли і багато чоловіків теж; до її подиву, баба привела її в класну кімнату, де вчитель вручив їй пошарпану абетку. Виявляється, він висловив бажання бачити свою дружину грамотною і вихованою; дівчинка вперше сіла за довгий стіл і, тупо дивлячись на чорні закарлючки під бляклими малюнками, ретельно вибудовувала в голові уривчастий ланцюжок: він — Аальмар… Аальмар — він… Учитель сподобався їй; він був схожий на сусіда, який жив через паркан із її родичами в тому далекому, минулому житті. Веселий і галасливий, як і той сусід, він так само постійно гриз соломинку; вона то визирала з його рота, то ховалася знову, мов білка в дупло, й дівчинці подобалося спостерігати за цією грою. Втім, у вчителя була одна негарна властивість, яка разом перекреслювала всі його добрі риси. Він не зносив, коли на уроці хтось відволікався і думав про своє; на цей випадок на столі його завжди була вимочена різка. Хлопчаків карали тут, у кімнаті: відводили в далекий куток; дівчинка дуже злякалася, коли і її вперше спіймали на тій самій провині — вона задивилась у вікно і прослухала звернуту до неї фразу. Вже готова була скуштувати різки, та вчитель лише насупився і звелів бути уважнішою; хлопчаки глянули заздро — але, як звичайно, не озвалися й словом. Дотепер інші діти жодного разу не заговорили з нею. Удруге вона захопилася, повторюючи пальцем складний візерунок на різьбленій стільниці, — учитель накивав пальцем і розкусив роздратовано свою соломину, але до різки не взявся. За кілька хвилин один із хлопчаків, який ловив гав, отримав сповна — дівчинка вперше зрозуміла, що має тут деякі переваги. А коли зрозуміла, майже зовсім перестала слухати вчителя. Не те щоб їй не хотілося вчитись — навпаки, перші успіхи в читанні неабияк її потішили; вона нібито й не хотіла підтвердити свої переваги та підкреслити вседозволеність — просто думки не бажали коритися здоровому глуздові. Дивлячись на малюнок у абетці, де зображено було вояка при повному озброєнні, вона згадувала чорну від крові луку, жінок, які, неприкаяні, блукали нею, та мертву ляльку серед мертвих, страшно покалічених людських тіл; малюнок, на якому доїли корову, нагадував про матір, про пузату дійницю з трикутною вм’ятинкою на денці — вона так виразно, так чітко уявляла собі цю дійницю, що й класна кімната, й учитель, і хлопчаки, які слухали його, здавалися безтілесними примарами, увесь цей новий світ був ніби сном, і лише дійниця з пом’ятим денцем була справжньою. Тільки дійниця в руках у її матері… Гра їй сподобалася. Світ її рідного дому, затишний світ, із якого її так раптово вирвали, у мріях поставав перед нею зримо та відчутно, начебто справжній. Материн фартух… Дешевий перстеник на її пальці… Дерев’яне намисто на шиї, одна намистинка з щербинкою… Запах молока. Плетені батькові гамаші, й сам він, постійно заклопотаний, суворий, відлюдкуватий… Вона пригадувала якусь річ і уявляла її в таких подробицях, у таких деталях, у таких звуках і запахах, що зрештою все, крім цієї уявної речі, переставало існувати; вчитель гнівався і суворо вичитував їй за неуважність. Вона кивала і ховала очі. Нарешті вчитель наскаржився бабі, яку всі тут звали Великою Фа; баба поставила дівчинку перед собою і повідомила жахливу річ. Виявляється, ніхто, крім майбутнього чоловіка, не сміє карати її, наречену; виявляється, всі її провини не пробачаються, а відкладаються на потім, і Аальмар, коли повернеться, отримає докладний звіт про її провини та сам озброїться різкою, щоби покарати її відразу за все… Після цього життя її перетворилося на суцільний кошмар. Ночами їй снилось повернення Аальмара; вона здригалася, коли вдалині чувся цокіт підків, і багато разів на день виходила до хвіртки подивитися, чи не здійнялася курява на широкому шляху. Вчитися перестала зовсім, хоч і не зводила з учителя очей, хоч і намагалася поводитись пристойно; всі літери, навіть давно знайомі, зливалися в неї перед очима, і вона в сльозах ледь чутно шепотіла, що не винна, що не може, що забула… В однакових темних очах однокласників-хлопчаків не було й краплі жалю — швидше якась мстива, наполеглива цікавість. Зрештою, їх шмагали не раз — хіба вона краща?! Одного разу серед ночі дівчинка прокинулася та крадькома попросила небо, щоб Аальмар не повернувся. Не повернувся ніколи… На ранок їй зробилося страшно. Вона пам’ятала історію про те, як невірна дружина побажала смерті чоловіку-мисливцеві й того роздер ведмідь; вона уявила собі Аальмара на тім самім полі бою — розрубаного від плеча до пояса. Побачила його нерухомі, втуплені в небо очі — й заходилася благати в неба пощади. Вона бовкнула, не думаючи; нехай Аальмар повернеться, нехай шмагає її хоч до смерті — аби сам не вмирав… І небо почуло її. За кілька днів біля брами закричали хрипко й радісно, і всі, хто був у домі, включаючи дітей, учителя і руду кішку, кинулися зустрічати. Дівчинка не пішла з усіма. З вікна класної кімнати їй було видно, як спішуються вершники, як ритуально вклоняється Велика Фа, як той, кого вона спочатку не впізнала, киває і, мов приятельку, попліскує бабу по плечі — він засмаг іще дужче, його обличчя здається веселим і безтурботним, він оглядається, запитує про щось — Велика Фа скрушно хитає головою… Далі дівчинка не дивилася. Злізла з підвіконня і повернулася за різьблений стіл; проклята уява зірвалася з ланцюга та показувала їй усе, що відбувається зараз на подвір’ї. «Як моя наречена? » — запитував Аальмар; Велика Фа хитала головою і докладно перелічувала її гріхи. «Сподіваюся, ви не карали її? — запитував тоді Аальмар. — І правильно. Я покараю її сам». На сходах почулися кроки; вона втягла голову в плечі. Вона не проситиметься: тут цього не розуміють. Тут навіть шмаркатий Карі, наймолодший із хлопчаків, безмовно, без жодної сльозинки спускає штани… — Ти тут? Він стояв на порозі. Який він високий; як від нього пахне вітром і кіньми… — Чому ж ти не зустрічаєш мене, га, мала? Я так хотів тебе бачити… Вона схлипнула й не зрушила з місця. — Ти плачеш?! Він уже стояв поряд; вона відчула на голові його долоню й присіла, немов хотіла поменшати. — Що сталося? Хто тебе скривдив, хто?! Вона розповіла все й відразу. Просто не могла жити з таким тягарем на серці — адже вона побажала йому смерті… бо злякалася різки. Їй соромно, їй страшно, вона не хотіла лихого, але хай він її покарає і за це також. Тільки швидше, бо чекати несила… У дверях стояли Велика Фа та цікаві хлопчиська; скоряючись жестові Аальмара, вони миттю зачинили двері ззовні, й на сходах почулися швидкі кроки; вони віддалялись. Дівчинка перевела подих — хоч свідків не буде… Він поставив її між колін. Обійняв, як іноді, у хвилини радості чи ніжності, обіймала її мати: — Я не збираюся тебе карати. І я тебе не каратиму. Ніколи. Ще не вірячи, вона підняла до нього червоні, мокрі, відчайдушні очі; він дивився серйозно і якось так сумно, що вона вперше побачила його обличчя ніби цілком — і випнуті вилиці, й тонкі рівні губи, й чоло з прилиплим до нього пасмом, і тонку синю жилку на скроні: — Не плач. І тоді вона вголос заревла від вдячності й величезної полегкості, пригорнулася до нього всім тілом і сховала обличчя у полу його куртки. Від нього пахло дорогою. Залізом і кіньми. Дивовижні запахи. * * * Дідок у ліловому оксамиті чудово знав, що має лиховісний вигляд. Ігар устиг побачити на своєму віку дещо куди страшніше, та все одно здригався, коли доводилося прислуговувати цьому маленькому, сухенькому дідкові. — Це своя людина, — недбало пояснила ясновельможна у відповідь на стурбований дідків погляд. — Він цілком надійний. «Ясновельможною» вона була до такої ж міри, як, скажімо, «королевою»; Ігар давно вже зрозумів, що ця витончена, чарівна жінка така сама «родовита», як і він. Однак треба ж було якось називати пані, що перевершила могутністю самого володаря Корбора; не «дівкою» ж, справді?! Ігар чудово знав, що звали й «дівкою». Пошепки й злобливо, і дуже часто розплачувалися потім за неповагу; принаймні, дружина володаря Корбора розплачується сповна. Дорого платить. Дідок вовтузився, розкладаючи на червоній скатертині складні та дивні пристрої; Ігар стояв за кріслом у жінки, незворушно очікуючи наказу. Ясновельможна виняткова у всьому — випадковий хлопець із вулиці так вразив її своєю жертовністю, що відразу отримав місце при її священній особі, причому місце виявилося особливо довірчим… і небезпечним. Бо ж велика довіра обертається часом… Ігар болісно ковтнув. Зірка Хота не цвяхами прибита до неба; зірка Хота по волосинці відмірює Ігарові час. Ця вродлива жінка вабить, притягує, неначе маяк. Тільки не мореплавців кличе, обіцяючи сушу, спокій і портовий шинок; комашок затягує, дурненьких комашок, для яких розведено вже вогонь… Дабат. Требур був першим містом, яке зустрілося йому на шляху. Найближчим до Замку містом; ясновельможна була найяскравішою жінкою на всю околицю. Він не замислювався, звідкіля така удача — просто йшов на вогник. Тіар, Тіар, Тіар… Він зітхнув. Затягти кудись цю жінку так само просто, як на собачому повідці доправити у визначений час кульову блискавку… Якщо це — Тіар. Якщо це вона. Дідок обережно розкрив коробочку тонкої роботи, виготовлену зі скла та яшми: — Ось… Тут двійко комарів. Один напився крові володаря, другий — спадкоємця… Повинен вам сказати, що клятий хлопчисько прибив трьох комарів поспіль — повернувся лише четвертий… Таким чином, кров, узята з живого тіла. Це зручніше було б робити голкою, однак… Ігар здригнувся. Ясновельможна махнула рукою: — Далі. Ми не можемо ганятися за Корбором із голкою… Далі. — Далі, — дідок ображено стис лиховісні губи, — далі я перевірив цю кров, родинну кров, як передбачається… за допомогою унікальних, найтонших процедур, описаних у моєму трактаті, йменованому «Природні та магічні властивості крові», написаному… — Далі, — зронила ясновельможна, і якби вона була й тричі телятницею, сказано це було незаперечним тоном повновладної пані. — Ми підходимо до найважливішого — до результату. — А результат, — дідок підняв вузлуватого пальця зі свіжим порізом, — результат… наполовину. Якийсь час усі мовчали. І жінка, й Ігар марно силкувалися дібрати сенсу сказаного. — Як — наполовину? — повільно запитала нарешті ясновельможна. Син володаря — наполовину син володаря? Ви це хочете сказати? Дідок нетерпляче затрусив клоччастою бородою: — Е-е-е, ні, пані. Син може бути сином володаря до такої ж міри, як і… бути сином якої-небудь іншої людини. Наполовину. Половина шансів. — Навдивовижу точне дослідження, — холодно кинула ясновельможна. Ігар переступив з ноги на ногу. Жінка підвелася; темне волосся з мідним полиском здригалося на плечах від її кроків. Ігар залишився на місці. — Ну, а «інша людина»? — ясновельможна зупинилася перед дідком у ліловому оксамиті. — Ваш комар кусав і його теж? Дідок винувато посміхнувся: — М-м-м… пані. Коли я перевірив його кров і порівняв із кров’ю сина володаря, то отримав те саме. Тобто хлопчисько міг бути сином пана Са-Кона, а міг і… Алхімік розвів руками. Ігар тихенько зітхнув. Пан Са-Кон був тим самим паном, якому не дуже давно він відніс нещасливе послання. У листі, кривдно чемному, містився доволі брутальний натяк на юнацький зв’язок пана Са з нинішньою володаркою Корбор і на сумнівне, з огляду на родовід, походження її сина. По прочитанні листа шляхетний пан роздратувався і, як і розраховувала далекоглядна жінка, зірвав злість на посланцеві; Ігар мерзлякувато зіщулився, пригадуючи той вдалий і сумний день. — Добре, — бадьоро мовила ясновельможна. — У всякому разі, ваші досліди не заперечують… нашого головного припущення. Додати сюди дитячий портрет Са-Кона… незвичайно схожий на нинішні портрети спадкоємця Корборів. Додати сюди терміни… Листування… Листи Са-Конові не збереглися — гадають, що доброчесна володарка спалила їх, коли зважилася вийти заміж за Корбора. Але її ж бо листи, на щастя, вдалося роздобути… Ігар зрозумів, що йому не буде шкода Тіар. Якщо це Тіар. Не буде шкода, коли той, що живе в тенетах, потягнеться до неї жалами… Чи що там у нього є. Не шкода її. Анітрішечки. Він не витримав і посміхнувся. Стояти перед лігвиськом живого тигра і міркувати про фасон смугастої шуби — чи ж не заняття для довіреного слуги владолюбної пані… Жінка рвучко обернулася: — Ти чого смієшся?! Він затулив рота рукою: — У мене… Навпаки. Коли я хвилююся… то завжди сміюсь. Коли смішно — не сміюся… Завжди так було. Він захлинувся нервовим сміхом; на його подив, жорстокий вогник у ясновельможних очах згас: — А… Це буває. Смійся. Однак йому вже перехотілося. За кілька днів до трояндового саду з самотньою коровою навідався володар Корбор. Ігар спостерігав за ним здаля; володар був одночасно розлючений, розгублений і засмучений. Далі була довга розмова з ясновельможною — наодинці; Ігар очікував віддалік — якби жінка подала умовний знак, він з’явився б із послугою та перервав тим самим небезпечне усамітнення. Але нічого подібного не сталось; обоє підвелися з лави одночасно та рушили до будинку — рука в руці. Корбор залишився на ніч. Слуги давно вже знали, що саме непокоїть володаря; іде поголос, що Корборового сина буде офіційно визнано байстрюком і позбавлено спадку. Що ж до його дружини, то навіть найостанніша повія серед посудомийок із піною біля рота паплюжила її, як сучку. Ще за кілька днів володар з’явився знову — чорний мов хмара. Ігар почув звернені до жінки уривчасті слова: — …і остаточна правда. Мені набридли здогади; він уже в дорозі. Я не поскуплюся. Ясновельможна довго мовчала. Потім запитала, здається, вражено: — Володарку… Її?! — Його, — криво посміхнувся Корбор. — Мерзотника Са-Кона. Мої люди візьмуть його відразу, як та людина прибуде. Ігар чекав, що жінка відповість, — але вона промовчала.
|
|||||||
|