Annotation 4 страница

 Дідок у ліловому оксамиті чудово знав, що має лиховісний вигляд. Ігар устиг побачити на своєму віку дещо куди страшніше, та все одно здригався, коли доводилося прислуговувати цьому маленькому, сухенькому дідкові. — Це своя людина, — недбало пояснила ясновельможна у відповідь на стурбований дідків погляд. — Він цілком надійний. «Ясновельможною» вона була до такої ж міри, як, скажімо, «королевою»; Ігар давно вже зрозумів, що ця витончена, чарівна жінка така сама «родовита», як і він. Однак треба ж було якось називати пані, що перевершила могутністю самого володаря Корбора; не «дівкою» ж, справді?! Ігар чудово знав, що звали й «дівкою». Пошепки й злобливо, і дуже часто розплачувалися потім за неповагу; принаймні, дружина володаря Корбора розплачується сповна. Дорого платить. Дідок вовтузився, розкладаючи на червоній скатертині складні та дивні пристрої; Ігар стояв за кріслом у жінки, незворушно очікуючи наказу. Ясновельможна виняткова у всьому — випадковий хлопець із вулиці так вразив її своєю жертовністю, що відразу отримав місце при її священній особі, причому місце виявилося особливо довірчим… і небезпечним. Бо ж велика довіра обертається часом… Ігар болісно ковтнув. Зірка Хота не цвяхами прибита до неба; зірка Хота по волосинці відмірює Ігарові час. Ця вродлива жінка вабить, притягує, неначе маяк. Тільки не мореплавців кличе, обіцяючи сушу, спокій і портовий шинок; комашок затягує, дурненьких комашок, для яких розведено вже вогонь… Дабат. Требур був першим містом, яке зустрілося йому на шляху. Найближчим до Замку містом; ясновельможна була найяскравішою жінкою на всю околицю. Він не замислювався, звідкіля така удача — просто йшов на вогник. Тіар, Тіар, Тіар… Він зітхнув. Затягти кудись цю жінку так само просто, як на собачому повідці доправити у визначений час кульову блискавку… Якщо це — Тіар. Якщо це вона. Дідок обережно розкрив коробочку тонкої роботи, виготовлену зі скла та яшми: — Ось… Тут двійко комарів. Один напився крові володаря, другий — спадкоємця… Повинен вам сказати, що клятий хлопчисько прибив трьох комарів поспіль — повернувся лише четвертий… Таким чином, кров, узята з живого тіла. Це зручніше було б робити голкою, однак… Ігар здригнувся. Ясновельможна махнула рукою: — Далі. Ми не можемо ганятися за Корбором із голкою… Далі. — Далі, — дідок ображено стис лиховісні губи, — далі я перевірив цю кров, родинну кров, як передбачається… за допомогою унікальних, найтонших процедур, описаних у моєму трактаті, йменованому «Природні та магічні властивості крові», написаному… — Далі, — зронила ясновельможна, і якби вона була й тричі телятницею, сказано це було незаперечним тоном повновладної пані. — Ми підходимо до найважливішого — до результату. — А результат, — дідок підняв вузлуватого пальця зі свіжим порізом, — результат… наполовину. Якийсь час усі мовчали. І жінка, й Ігар марно силкувалися дібрати сенсу сказаного. — Як — наполовину? — повільно запитала нарешті ясновельможна. Син володаря — наполовину син володаря? Ви це хочете сказати? Дідок нетерпляче затрусив клоччастою бородою: — Е-е-е, ні, пані. Син може бути сином володаря до такої ж міри, як і… бути сином якої-небудь іншої людини. Наполовину. Половина шансів. — Навдивовижу точне дослідження, — холодно кинула ясновельможна. Ігар переступив з ноги на ногу. Жінка підвелася; темне волосся з мідним полиском здригалося на плечах від її кроків. Ігар залишився на місці. — Ну, а «інша людина»? — ясновельможна зупинилася перед дідком у ліловому оксамиті. — Ваш комар кусав і його теж? Дідок винувато посміхнувся: — М-м-м… пані. Коли я перевірив його кров і порівняв із кров’ю сина володаря, то отримав те саме. Тобто хлопчисько міг бути сином пана Са-Кона, а міг і… Алхімік розвів руками. Ігар тихенько зітхнув. Пан Са-Кон був тим самим паном, якому не дуже давно він відніс нещасливе послання. У листі, кривдно чемному, містився доволі брутальний натяк на юнацький зв’язок пана Са з нинішньою володаркою Корбор і на сумнівне, з огляду на родовід, походження її сина. По прочитанні листа шляхетний пан роздратувався і, як і розраховувала далекоглядна жінка, зірвав злість на посланцеві; Ігар мерзлякувато зіщулився, пригадуючи той вдалий і сумний день. — Добре, — бадьоро мовила ясновельможна. — У всякому разі, ваші досліди не заперечують… нашого головного припущення. Додати сюди дитячий портрет Са-Кона… незвичайно схожий на нинішні портрети спадкоємця Корборів. Додати сюди терміни… Листування… Листи Са-Конові не збереглися — гадають, що доброчесна володарка спалила їх, коли зважилася вийти заміж за Корбора. Але її ж бо листи, на щастя, вдалося роздобути… Ігар зрозумів, що йому не буде шкода Тіар. Якщо це Тіар. Не буде шкода, коли той, що живе в тенетах, потягнеться до неї жалами… Чи що там у нього є. Не шкода її. Анітрішечки. Він не витримав і посміхнувся. Стояти перед лігвиськом живого тигра і міркувати про фасон смугастої шуби — чи ж не заняття для довіреного слуги владолюбної пані… Жінка рвучко обернулася: — Ти чого смієшся?! Він затулив рота рукою: — У мене… Навпаки. Коли я хвилююся… то завжди сміюсь. Коли смішно — не сміюся… Завжди так було. Він захлинувся нервовим сміхом; на його подив, жорстокий вогник у ясновельможних очах згас: — А… Це буває. Смійся. Однак йому вже перехотілося. За кілька днів до трояндового саду з самотньою коровою навідався володар Корбор. Ігар спостерігав за ним здаля; володар був одночасно розлючений, розгублений і засмучений. Далі була довга розмова з ясновельможною — наодинці; Ігар очікував віддалік — якби жінка подала умовний знак, він з’явився б із послугою та перервав тим самим небезпечне усамітнення. Але нічого подібного не сталось; обоє підвелися з лави одночасно та рушили до будинку — рука в руці. Корбор залишився на ніч. Слуги давно вже знали, що саме непокоїть володаря; іде поголос, що Корборового сина буде офіційно визнано байстрюком і позбавлено спадку. Що ж до його дружини, то навіть найостанніша повія серед посудомийок із піною біля рота паплюжила її, як сучку. Ще за кілька днів володар з’явився знову — чорний мов хмара. Ігар почув звернені до жінки уривчасті слова: — …і остаточна правда. Мені набридли здогади; він уже в дорозі. Я не поскуплюся. Ясновельможна довго мовчала. Потім запитала, здається, вражено: — Володарку… Її?! — Його, — криво посміхнувся Корбор. — Мерзотника Са-Кона. Мої люди візьмуть його відразу, як та людина прибуде. Ігар чекав, що жінка відповість, — але вона промовчала.
 Ввечері вона самотньо блукала садом. Ігар, який користувався достатньою волею пересування, проник туди само; над вершечками нерухомих дерев, над трояндовими кущами розгорнулося чудове, поцятковане зорями небо. Зірка Хота стояла поки що високо. Якби вони з Ілазою дивилися на ту саму зірку! Потрібно було умовитися. Тоді принаймні вночі він не почувався б таким самотнім. Він знав би, що Ілаза дивиться на небо і думає про нього… Втім, вона дивиться і так. Напевно; зірка — їхній свідок, їхній годинник… Біла сукня ясновельможної ледь мріла на березі озерця. Я принесу тебе в жертву, подумав Ігар із раптовою рішучістю. Ти заручниця. Заради Ілази. Заради… І, невідомо на що сподіваючись, він пошепки покликав: — Тіар! Йому здалося, що постать у світлій сукні поворухнулася. Із завмиранням серця він покликав знову: — Тіар! Тіар! «А як пояснити їй? Звідки я знаю її справжнє ім’я?! » Постать у світлій сукні повільно рушила Ігарові назустріч. Він відступив і покликав знову; ясновельможна підійшла зовсім близько. У темряві він не бачив її обличчя. — Принеси світильник. Холодний і владний наказ. Вона зберігає своє ім’я в таємниці; зараз почнеться допит, і до нього він, Ігар, не готовий. Він піддався пориванню, миттєвому бажанню — і тепер часу на роздуми в нього саме стільки, скільки буде потрібно, щоб піти по ліхтар. А голова якось відразу спорожніла — жодної лазівки, жодної розумної думки, тільки чергуються під ногами посипана піском доріжка — кам’яні сходи — дощана підлога, знову сходи, доріжка, трава… Її брови виявилися піднятими, а губи щільно стиснутими: — Кого ти кликав? Він мовчав, зволікаючи. Він уже вирішив сказати, що їй причулося; цієї миті вона рвучко нахилилася до нього, схопила за комір: — Якщо ти, шмаркачу… Май на увазі, щеня, що я запросто можу забути все добро, яке тобі зробила… Плакатимеш, а сльози не поможуть! Ігар ніби проковтнув язика. Ліхтар у його руці дрібно тремтів; баронеса продовжила трохи спокійніше: — Ех, ти… «Тіар»… У тебе вже були дівчатка? Коли-небудь? Він дивно мотнув головою, що могло означати й «так», і «ні». Як у питанні щодо походження володаревого спадкоємця: «наполовину». — Іди в дім, — зовсім уже м’яко мовила жінка. — Скажи камеристці, що на сьогодні вона вільна… Ти мені допоможеш роздягтись. Я зараз прийду. І, не цікавлячись Ігаровою реакцією, вона повільно пішла між трояндових кущів. Якийсь час він дурнувато стовбичив. По тому акуратно поставив ліхтар на землю; знову підняв. Трояндові кущі відкидали моторошні тіні. Негоже настільки шляхетним і ніжним рослинам такий жахливий вигляд мати в сутінках… Він пішов до будинку, і ноги в нього запліталися. «Обдури її, спокуси…» Усе складається якнайкраще. Ось тільки чи нема в неї традиції наступного ранку після бурхливої ночі топити випадкових коханців у цьому, скажімо, круглому озерці?! Для її натури це було б дуже логічним. Що таке для неї це її справжнє ім’я? Ти знаєш, я знаю, обоє ми мовчимо, а постіль — найзручніше місце, аби придушити пасочком… таких, надто добре поінформованих… Він похмуро посміхнувся. Будь-які страхіття потьмяніють перед головним: заради порятунку Ілази йому доведеться… Ой, як погано. Як мерзенно. Як зовсім немислимо… Саме час перелізти через огорожу та дати драла. Знаючи, що Ілазу приречено. Знаючи, що… Ігар зупинився. Треба йти, Святий Птаху. Треба… У будці сторожа біля воріт горіло світло; на мить йому уявилося, як він б’є жінку канделябром по голові та перекидає її через дальні ґрати в саду. Маячня… Він безпорадно озирнувся. З глибини саду повільно наближалася світла сукня.
 — …То ти й справді дівич? Святий Птаху, врятуй мене. Витягни мене звідси, я не можу… Жінка посміхнулася. Півколо її зубів було мов серпик місяця: — Виходить, ти не вмієш розстібати суконь? І корсетів? Її запах був запахом троянд із домішкою тонкого струмочку поту. Її рухи були рухами лані; Ігар стовбичив і далі, а по спині в нього великими градинами котилася волога. Він не відчував навіть натяку на збудження — тільки розпач і тугу. — Ну, дівичу! Допоможи мені! Тонкі руки спритно підібрали волосся з пліч. Перед очима в Ігара виявився довгий, нескінченний ряд петельок і гачечків. — Ну ж бо, Ігаре! Пальці втратили чутливість. Він бездумно розстібав гачок за гачком, і якоїсь миті повірив, що застібки ніколи не скінчаться. Нарешті сукня розійшлася під його руками; під нею — о радість! — виявився ще один ряд, такий само, навіть трішки довший; ясновельможна глибоко, дедалі глибше дихала: — Ти майстер… А вдаєш скромнягу… Нам нема куди квапитися. Продовжуй, як почав — не поспішай… Він побачив її спину. Білосніжну, чисту, без єдиної волосинки. Тканина під його руками повільно розповзалася до пліч; сам не знаючи, що робить, він упав навколішки та ривком оголив праву лопатку. Зовсім чиста шкіра. Мов сніг. Жодного натяку на родиму пляму в формі ромба. Вона здивовано озирнулася: — Ігаре? Що з тобою? — Ні… чого, — насилу вичавив він. — Ну то продовжуй! Тоді він зрозумів, що пропав. Адже під страхом найболіснішої смерті не ляже з нею в ліжко. Власне, він знав це й раніше; навіть примарна надія врятувати Ілазу ніколи не змусила б його… …А вона не пробачить. Вона майже заморила Корборову дружину, вона зживе зі світу Са-Кона і цього незнайомого Ігарові хлопчика… Що їй якийсь Ігар — воша… На один замах, та й то слабенький… Вона не знає, що він колишній послушник, а якби й знала… Тепла рука лагідно лягла йому на голову: — Що, малий, злякався? Ти такий гарний… Такий… Не бійся. Хочеш, я тебе обійму? Запах троянд і поту посилився. Запах поту від стомленої Ілази в лісі не здавався Ігарові бридким — а тепер він інстинктивно почав дихати ротом. Руки ясновельможної зіслизнули з його пліч на спину, жінка гортанно муркнула — і він вичавив із себе зовсім несподівано: — Не… не треба… запах такий… Ясновельможна сторопіла. Вона просто позбулася мови; погляд її вп’явся в Ігара, начебто намагаючись спростувати почуте. Ігар позадкував, обираючи шлях до відступу. І цієї миті почув неголосний, делікатний стукіт у двері: — Пані! Пані! Ясновельможна загарчала. Роздратовано обернулася: — Ну? — Пані, той чоловік, що прибув… Наші люди зустріли його — за п’ять хвилин він буде тут. А до володаря — тільки вранці… Користуючись хвилинним замішанням жінки, Ігар стрибнув. Відкинув гобелен, який прикрашав стіну, — цими потаємними дверима ясновельможна привела його, й тепер він навмання кинувся в темний, вузький коридор, який незабаром змінився сходами. Він спотикався, боляче вдаряючись, тримався руками за холодні стіни і дурнувато посміхався на повен рот, нескінченно повторюючи подумки: втік, врятувався… Вирвався від сучки. Від шльондри. Втік!!! Потаємний хідник закінчився так само гобеленом; мружачись, Ігар вибрався в коридор — широкий і освітлений, він плавно переходив у вітальню. Вітражні двері виявилися широко відчиненими; до порятунку залишалося всього кілька зусиль і всього кілька хвилин — однак у вітальні очікував прийому той самий довгожданий гість. Гість стояв спиною, і був він присадкуватий і товстий. Ігар ковзнув уздовж стіни, бажаючи прослизнути якомога тихіше — і, мабуть, саме тому зачепив ліктем декоративну підставку з квітами. Почув дзенькіт розбитої порцеляни. Довгоочікуваний гість озирнувся. Блакитні очі здавалися двома паперовими волошками; біля ніг стояв пузатий саквояж, який зберігав до певного часу Рукавичку Правди. Крик застряг далеко в Ігаровій горлянці. Кволі ноги відмовилися коритись, аби втекти, поки ще є така примарна можливість, чи принаймні кинутися на товстуна, щоб зарізати його скалкою порцелянової вази… Тим часом зовсім інший, внутрішній Ігар здивовано подумав: то он на кого вона чекала. Ось кого викликав володар; бідолашний Са-Кон. Бідолашний пан Са-Кон, як жорстоко віділлються тобі ті штурхани, яких отримав за твоїм наказом посланець-невдаха Ігар… Тепер ти зізнаєшся, що в дружини володаря Корбора не тільки син від тебе, але й… Увесь цей час вклався в єдину мить. Довгу мить, протягом якої товстун із Ігаром дивилися один на одного. По тому товстун тихо посміхнувся: — Привіт. А тебе вже всі поховали. Ігар уперше чув його голос. Несподівано низький, глухий. Він повільно позадкував. Товстун зробив лише один крок — і виявився раптом ближче, набагато ближче, ніж був; воістину в деяких мистецтвах він виявився не менш досвідченим за самого Отця Розбивана… Якого Ігар, його найгірший учень, без кінця ганьбить… — Стій, — тихо зронив Рукавичка Правди. Ігар уперся спиною в щось тверде. Здається, одвірок. — Ти живий… Це добре, — товстун задоволено посміхнувся, і по спині в Ігара пробіг мороз. — А дівчисько живе? Ілаза? Ігар чи то кивнув, а чи смикнув головою. — Я так і думав… Не трусись. Застукотіли по сходах чиїсь кроки; нагорі почувся роздратований голос ясновельможної. Ігар переривчасто зітхнув. — Не тремти, кажу… Я зараз не на роботі. Я начебто в гостях. Приватна особа. Ти мене не обходиш… Ігар не повірив власним вухам. — Зараз — іди. А потім — не попадайся… Не попадешся? Ігар замотав головою: ні. — Іди. Ігар відступив. Потім ще відступив. Потім ще; товстун не рухався з місця, як і раніше, посміхаючись. Ігар повернувся, готовий бігти стрімголов — і не побіг. Товстун дивився — уже зацікавлено. — Я… — Ігар підійшов, стримуючи тремтіння в колінах. — Я що… назвав їх? Це я назвав? Ятера і Тучку? Я… виказав? Рукавичка Правди посміхнувся. Широко і багатозначно. Голос ясновельможної долинув із коридору навпроти. Ігар повернувся і побіг, як не бігав ніколи в житті. Воротар не отримував жодних застережень щодо нього; ворота встигли тільки відчинитись, а Ігар уже вирвався, обдираючи боки, та не чуючи під собою ніг, кинувся геть. Зірці Хота було байдуже. На неї наповзла дрібна, клокаста нічна хмара.  Розділ четвертий