Annotation 3 страница

 Кілька днів тому цей самий шлях здався Ігарові тяжким і нескінченним; виявилося, однак, що тепер він може бути настільки ж коротшим, як і боліснішим. Кінний загін посувався стрімко, з тупотінням проламуючись крізь хащу, лишаючи за собою повалені кущі й розтоптані трави; ватажок, глузливий рудий чоловік на ймення Карен, їхав у центрі, надаючи передовим почесне право прокладати шлях, а замикаючим пострілювати в білок. Поряд із ватажком тримався схожий на підлітка і злющий, мов оса, арбалетник; через круп його коня мішком було перекинуто напівмертвого Ігара. Уперлися в яр, зупинились. Не сходячи з коня, Карен поторкав бранця батогом: — Яр, злодюго. Тепер куди? Перед очима в Ігара давно вже було чорно від крові, що залила їх. У тумані, жалобному, як сукня княгині, нетерпляче переступали рябі, заляпані болотом кінські ноги. — Я нічого не бачу, — прохрипів він ледь чутно. Скоряючись жесту Карена, двоє кремезних хлопців зірвали Ігара з коня й посадили в траву. Карен терпляче чекав, поки Ігар упорається з запамороченням, ляскаючи батогом по халяві: — Ну? Оговтався, злодюго? Ігар стомився запевняти рудого ватажка, що він ні в кого нічого не вкрав. Схоже, Карен звав «злодюгами» всіх підлеглих, які хоч трохи у чомусь завинили. Карен ось уже кілька років вважався безсумнівним фаворитом княгині; усім було відомо, що крім військових обов’язків при Замку він несе ще одну, також почесну й куди небезпечнішу службу в широченному княгининому ліжку. Ігар був високої думки про Каренову мужність: особисто він, Ігар, із більшою охотою поліз би в ліжко до крокодилиці… Гратися так довго з цим шаленим темним вогнем — і жодного разу не обпалитись? — Говори. Куди тепер. Жвавіше! Він важко підняв голову. Полудень; сліпуче сонце в зеніті, навіть на дні яру майже світло… Той, що плете тенета, приходить уночі. Значить? Він узявся за скроні, начебто намагаючись зібрати пам’ять, котра, ніби вариво, розтікалась. Де це? Де, по який бік яру? Зараз… Потрібно зміркувати, це так просто… Зараз… — Якщо збрешеш, — весело повідомив Карен, — якщо ти, злодюго, за носа здумаєш водити… Рукавичка ж бо пожалів тебе на перший раз, дозволив відразу непритомним беркицьнутися… Це він жартував із тобою, але якщо ти не приведеш нас… — він брудно вилаявся. Ігар тупо дивився на молоденьке деревце зі смарагдовим листям, яке стояло на самім краєчку яру. У нього якось відразу спорожніло всередині; тепер він точно знав, що не знайде Ілази. Добре ж поєднав їх Вівтар — обом смерть, та ще й у розлуці, та ще й одна за іншу жахливіша! Він змусив себе глянути Каренові у вічі: — Що, коли корову лупити постійно, вона краще доїтиметься? Униз головою, по-вашому, проводиреві зручніше… А якщо помилиться, то шкіру дерти. А що князівна на павутинці виси… Хирлявий арбалетник — чомусь Ігар був упевнений, що це саме він — штовхнув його чоботом у спину. Ігар упав рачки. — Я ж бо знаю, про що ти, злодюго, думаєш, — зітхаючи, повідомив Карен. — Ти втекти хочеш, зараза. Тільки це дарма… — і, не змінюючи тону, хирлявому наглядачеві, — посади його в сідло. Нехай веде. …А ліс був пронизаний сонцем. Зовсім як того дня, коли вони йшли, не розтискаючи рук, і раз у раз доводилося зупинятися, щоб зім’яти траву, щоб цілуватися, поки вистачає повітря… …Довбає далекий дятел. А більше ніде нема птахів — правильно ведеш, Ігаре, значить, все-таки ведеш… А коли виходили з подвір’я, залишаючи за спиною принишклий Замок, — загін привітали двійко свіжих повішельників на поперечині воріт, і ноги їхні погойдувалися над головами. Ігар, хоч би як відвертався, однаково знав, хто це — Ятір і Тучка, повірники Ілазині. Хто назвав княгині їхні імена? Хто, адже ж він, Ігар, мовчав?! …Або не мовчав. Знепритомнів — і пам’ятає тільки заціпеніння від погляду товстуна, Рукавички Правди; чому трапилося, що відразу по допиті обох повісили?! Хто виказав?! Або княгиня здогадалася сама… Або, може… у нестямі… Гілка провела по його обличчю. Раніше він відсторонився б, а тепер завмер, прислухався до дотику, щосили всотуючи цей ліс, цей хвойний дух та запах прілого листя, грибів, яких напевне повно зараз під кінськими копитами. Ось у нього є кілька годин життя. Перепочинок. Ці мускулясті, вгодовані, озброєні до зубів… Дідько їх забирай, та вільні ж люди, — але не розуміють… не розуміють, не бачать сонця, не чують запахів… Він нахилився, майже торкаючись обличчям до рудуватої гриви. Хирлявий наглядач їде пліч-о-пліч, і біля стегна в нього ніби недбало припасовано арбалет. Якби ж знаття, що пристрелить напевно — варто було б спробувати… Але досвідчений, добре навчений і вишколений стрілець підранить, та й по всьому… Він випростався й озирнувся. Ну жодних же орієнтирів — праворуч як тягся яр, так і тягнеться, а ліворуч… Ну навіщо вони ломляться, мов череда корів, навіщо це переламане гілля, столочена трава?! Тепер він не знайде дороги. А той, цей, котрий плете павутиння… Святий Птаху, зроби так, щоб він удень спав, як усі нічні тварини. Ігар порушив присягу, з’явився з ватагою зарізяк, а Ти, Птаху, збережи Ілазу… Карен ледь повернув голову — Ігар спіймав його погляд. Руда ватажкова голова горіла на сонці, мов золотий дзвін; чому, чому ця людина не на його, Ігаровому, боці? Як пояснити йому… — Треба тихше, — сказав Ігар самими губами, але Карен його почув і запитливо підняв брову. — Треба тихше… Він може… вчинити з Ілазою що-небудь. Карен підняв брову ще вище, так, що вона втонула в рудому волоссі, яке впало на чоло: — Ти ж казав, що він… твоя тварюка полює тільки ночами? — Я так думаю, — зізнався Ігар. — Але не знаю точно. — Кепсько, — зронив Карен і послав коня вперед. У мовчанні промайнули ще півгодини; обличчя вершників робилися дедалі нуднішими, а хирлявий наглядач наблизився до Ігара впритул, так що тяжке відчуття стріли, яка дивиться в спину, зробилося ще більш очевидним. Яр помітно повужчав; Ігар у сум’ятті зрозумів, що загін заїхав далеко, дуже далеко від місця Ілазиного полону. Карен щоразу частіше озирався, і його примружені очі під золотими патлами не обіцяли проводиреві нічого доброго. — Я помилився, — сказав нарешті Ігар. — Треба в інший бік. Карен осадив коня, повільно обернувся — Ігар зовсім недоречно уявив його з княгинею в ліжку. Хто в них верховодить? Вона, звичайно. А він скоряється, мов колода. І не соромно після цього командувати загоном?! — Ти ризикуєш, злодюго, — пошепки промовив Карен. Вершники відверто розглядали Ігара — хто зацікавлено, хто байдуже, хто презирливо, а хто й зловтішно. Що вони знають про цього замордованого хлопця, який скорчився в сідлі, мов столітня баба? Що він виказав під тортурами Ятера й Тучку? …Він не виказував. Якщо в нестямі — то не враховується… Карен махнув рукою, посилаючи загін по власних слідах. Сонце полишило зеніт; Ігар опустив повіки й ловив щокою тепле червоне проміння. …Як жила Ілаза всі ці дні? Невже, як і раніше, в липкому павутинні? А як вона жила всі ці роки… Мати тиранила насамперед тих, кого любила — Аду ось зацькувала до смерті… Тепер він розуміє Ілазу краще, ніж будь-коли. І любить її сильніше… І порятує. І, може, врятована Ілаза вмовить матір… Сумнівно, але все-таки. Якщо Ігар повернеться до Замку з Ілазою, то зустріч із Рукавичкою Правди буде відкладено. Не зовсім же княгиня схиблена, не може вона не розуміти, що шлюб, яким пов’язує Вівтар… Наснажений цими думками, він відірвав очі від стоптаної трави й глянув уперед. Просто над рудою Кареновою головою, просто над гордо піднятою, упевненою в собі головою — висіла, погойдуючись, довга сіра нитка. Від Ігарового крику сіпнулися, злякано захропли коні та вилаялися вершники. Незвичному поглядові складно було розгледіти напівпрозору нитку, що губилася в плутанині гілок; похмурий Карен довго й презирливо розглядав збудженого Ігара, по тому простяг руку в рукавичці, гадливо зморщився та щосили смикнув. Нитка, попри очікування, не піддалася; Карен злобливо вилаявся та рвонув іще. Тріснула гілка, посипалися листя й сміття — з третього Каренового зусилля на голову йому звалився маленький пташиний трупик у обсипаному пір’ї та сітці павутиння. Карен довго обтрушувався, бридливо мотав головою, витирав долоні об шкіряні штани; його люди спішились і довго здивовано розглядали несподівану здобич. Від птаха — за життя це був, схоже, криводзьоб, а криводзьоби рідко бувають завбільшки за індичок — залишився обтягнутий шкірою кістяк, та й той якийсь плаский, немов суха троянда поміж сторінок книги. Каламутні очі, — а голова криводзьоба попри все чудово збереглася, — дивилися крізь похмурого, зігнутого над знахідкою Карена. Ігар відчув, як його розбирає сміх. Проклята натура — його смішить несмішне, і як пояснити цим лихим озброєним хлопцям, що він не знущається, що він просто нічого не може вдіяти?! — Пташки, — він давився сміхом. — Пташки ж бо не співають… Як їм співати… Коли їх висмоктали… насухо… досуха… Ох-ха-ха… По тому він замовк, начебто захлинувся. Йому привиділася Ілаза, пласка й знекровлена, з каламутними випнутими очима, в сітці з павутиння… Сонце схилялося до заходу. Їхали мовчки; похмурий Карен очолював тепер кавалькаду, добре, що дорогу проламувати не потрібно було — поверталися власною второваною стежкою. Ігар дивився на яр; не раз і не два йому привиділася біла тінь серед темних заростей, а потім одночасно скрикнули кілька голосів, витяглися, вказуючи, кілька пальців, і він теж побачив. Довгий світлий клаптик, нанизаний на гострий сучок, і якраз на краєчку яру. Начебто Ілаза бігла тут, шматуючи нижню спідницю… Або навмисно лишила знак. Вказала, де її шукати. Серце Ігарове перемістилося до горла. Бідолашна дівчинка. Так і є. Сонце вже низько… — Тут, — сказав він пошепки. — Авжеж, тут. У яру. Тут. Карен командував — різко, чітко, півголосом; Ігар щиро радів, що саме Карен вирушив на чолі загону. Такому ватажкові можна довіряти. Четверо спустяться в яр — двоє до самого низу, ще двоє очікуватимуть їх на півдорозі; тим часом решта вп’ятьох обнишпорять околиці на предмет виявлення чудовиська та коли зможуть, пристрелять його. Інші чекатимуть на спеціальну команду, їх багато, впевнених і досвідчених бійців, слідопитів, сторожів… Сонце ще не сіло, ще принаймні година лишилася, якщо знадобиться, ці люди обнишпорять усі околиці, кожну нору, кожне дупло… Ігарові у спину вперлося щось гостре й тверде: — Ну, ти, — голос хирлявого конвоїра. — Не здумай у колотнечі… Не знаю, хто там кров ссе, а ти стрілу відразу заробиш, зрозумів? Ігар кивнув, безглуздо посміхаючись. Четверо безгучно пірнули в яр. П’ятеро розчинилися між стовбурами; їхні прив’язані коні понуро тупцювали. Ігар обхопив плечі руками, намагаючись вгамувати тремтіння. Як холодно. Як холодно і як довго. Карен стояв у мальовничій позі, впираючись ногою в камінь; під ластовинням на його обличчі ходили жовна. На його думку, відіслані в яр люди надто довго там длушпалися. Коні занепокоїлись. Забилися, начебто силкуючись обірвати поводи; з-під копит полетіли грудки землі та пріле листя. Хлопець, залишений за конюха, марно старався зупинити, вгамувати їх — Карен роздратовано озирнувся. Ігарові дедалі гіршало. Сонце невблаганно повзло до обрію. Карен зняв із пояса мініатюрний ріжок, більше схожий на дитячу іграшку; ліс, здавалося, здригнувся від різкого закличного звуку, а коні й зовсім збожеволіли. Ігар затис вуха: якщо й була якась надія на те, що нічна тварюка спить, то Каренів заклик і дике іржання напевне розбудили її. — Пр-рокляття… — пробурмотів крізь зуби хирлявий наглядач. — Де вони там… У відповідь сигналу не було. Ні з яру, ні з лісу — тільки важке дихання абияк заспокоєних коней та сумовите рипіння далекої сосни, що вже своє віджила. Роздуваючи щоки, Карен протрубив знову. Мовчання. Люди збилися в тісну купку й роздратовано та розгублено перезиралися. — Скільки можна чекати, — буркнув хтось. Карен мотнув рудою головою — невдоволений поквапливо сховався за спини товаришів, але проводир виловив його, тицьнув пальцем у груди: — Ти… А з ним ти й ти. Жвавіше! Що побачите — відразу сигнал… І поквапте там цих… — він вилаявся брудно й вибагливо. Ще троє спустилися в яр — не дуже кваплячись, ретельно вибираючи місце, куди поставити ногу. У поміч конюхові призначено було ще двох, купка людей навколо Карена зріділа. Наглядач стояв у Ігара за спиною, бавився мечем. Сонце прострілювало ліс наскрізь. Високі стовбури здавалися червоними, зате землі не сягав жоден промінчик, і з яру витікав, напливав, розливався вечір. Ігар зціпив зуби. Бракувало ще прикусити язика. Карен лаявся тепер без упину; люди, які залишилися з ним, і далі похмуро перезирались, а коней опанувала нова хвиля паніки — двоє чи троє з них — Ігар не встиг помітити — таки відв’язалися та втекли в ліс. Наглядач пожував губами, плюнув, але не вгамувався; тоді, бажаючи зігнати на комусь злість, яка жадала виходу, з розмаху хльоснув Ігара по щоці. Той майже не помітив — його тіпало, мов у пропасниці. Рештки Каренового загону голосно сперечалися; один, чорнявий і маленький, бризкав слиною, закликаючи покинути все й повертатися. Літній найманець вискалявся, називаючи Каренових вояків бабами, дурнями та нетямами. Сам Карен остаточно розгубив усю свою гордовиту велич, почервонів, наче рак, і за невдалий дотеп схопив за груди молодого одноокого хлопця; Ігар подумав, що безглуздішої халепи за ту, що в неї втрапив Карен, годі й придумати — ватажок розсилає людей із завданнями, а вони провалюються, ніби у вату, виказуючи тим самим неначе якусь непокору… Літній найманець вихопив широкого ножа, демонстративно підкинув його, спіймав над головою, плюнув чорнявому під ноги й зробив крок до яру. Обурено вигукнув Карен — найманець плюнув і в його бік. Зашелестіли, змикаючись, кущі. Люди розбрелися, не дивлячись один на одного. Прибіг захеканий конюх — Карен не став слухати його плутаних пояснень і прохань, просто з розгону дав у зуби — зігнав злість. Як перед тим наглядач на Ігарі. Процокали, віддаляючись, копита, але то не був черговий кінь, який зірвався з прив’язі. Хтось із найманців легкодухо дав драла… Або просто вирішив, що більше нічого цікавого тут не буде. Оскаженілий Карен роззявив рота для гнівного наказу — але дикий крик, який почувся з яру, завадив йому. 3 голосу не можна було розібрати, хто кричить; затискаючи вуха, Ігар згадав чомусь обличчя літнього найманця. Крик тривав рівно три секунди, а по тому обірвався коротким булькотінням. Начебто на крикуна звалилася скеля й розчавила його. — Т-тварюка! Тварюка ти!!! Ігара брутально схопили за комір. Він не пручався; відразу кілька рук волокли його до краєчку яру: — Ти… За-аманив! Сам туди йди! Ах, ти… — Не віддам! — кричав наглядач. — Я його швидше сам приріжу, живим нікуди не пущу, звелено мені, зрозуміло?! Хтось репетував у відповідь. Надсаджувався Карен — Ігар невдовзі перестав розбирати слова, йому начебто заклало вуха. Земля під ногами ухнула вниз, перетворилася на круту стіну темного вже яру; за спиною задзвеніли схрещені шаблі. — Ілазо, — сказав Ігар пошепки. — Прости мені. Поряд застромилась у стовбур арбалетна стріла; не розмірковуючи, а просто підкоряючись інстинкту, Ігар побіг. Униз, туди, де можна вмитися зі струмка. Туди, де чекає на нього Ілаза. …Рука схопила його за плече; він сахнувся й закричав — рука зависла, погойдуючись, ніби гілка. Це була безпечна, зовсім мертва рука — а власник її висів униз головою, і обличчя Ігар не розгледів. Це був сірий, волокнистий кокон. — Ні… — простогнав Ігар, задкуючи. Висів чоловік. Не дівчина у світлій сукні. В торішньому листі валявся марний тепер арбалет. Ігар простягнув руку — й не взяв. Той, у сірому коконі, напевне володів зброєю краще. Не допомогло… — Ілазо! — погукав він ледь чутно. — Лю… ба… …Він дуже довго казав їй «ви». Ви, князівно… Він звик. Вона приймала як належне. Між ними постійно стояло щось — паркани, мереживні ґрати, заклопотані слуги, замша тонкої рукавички, стіна дощу… Але ось настав день, коли, притискаючись обличчям до залізної хвіртки — замкненої хвіртки, коли увесь Замок давно спав, бо стояла глибока ніч — вона попросила: «Назви мене на ти». Знову був дощ. Тхнуло мокрим залізом; по його щоці стікали холодні краплі. У тому місці, де щойно лежала її долоня, хвіртка була гарячою. Він доторкнувся до неї губами — присмак металу й нове слово. Ти, Ілазо… Ти… …Він отямився біля краєчку яру. На п’ятачку, витоптаному ногами й копитами, було ще світло. Ще світло й зовсім порожньо; коней не лишилося. І жодної людини. Тільки обламані гілки та потолочена трава. І ще один арбалет валявся — здається, той, що цілу дорогу дивився Ігарові у спину. Не інакше. Ігар підняв очі до ще рожевого західного неба. Тепер він вільний, і Рукавичці Правди ніколи до нього не дістатися… Він умре інакше. І, здається, знає вже, як саме. Ледь чутний звук змусив його рвучко озирнутися. Руда голова, здається, світилась у півмороку. Вона висіла високо-високо від землі; руки звисали, наче натоптані піском. Карен дивився на Ігара, і той чомусь зрозумів, що ватажка грізного загону паралізовано. Він живий, але не може поворухнути й пальцем. Тільки тихо, зі стогоном, видихає повітря. Ігар повернувся до покинутого арбалета. Святий Птаху, єдина добра й по-справжньому потрібна справа, яку він може тепер зробити. Хоч якось виправдати своє мерзенне й безглузде існування… Він довго цілився, щоб влучити напевно. Він знав, що Каренові боляче дивитись, як він цілиться, — але нічого не міг вдіяти. А Карен не заплющував очей. І погляд був вдячним. Тятива відскочила, вдарила по пальцях. Тіло захиталося, ніби маятник; тонким струмком побігла на землю кров. Карен ще й досі дивився, але очі були вже спокійні. Байдужі. — Ну? І навіщо ти це зробив? Холодний подих ночі. Шлунок, який стрімко стрибає до горла. Здрастуй, мій щоденний кошмаре. Ось і зустрілися. — Він мені потрібен був живим… Що тепер? Хочеш на його місце? — Мене не можна, — Ігар боявся озирнутися й побачити співрозмовника. — Я повинен… привести Тіар. Тихе рипіння-смішок: — Ти вже привів… І це не Тіар. А я ж попереджав тебе, що… — Якщо хоч одна волосина впала з її голови, — Ігар не впізнав власного голосу, несподівано низького, аж до гарчання, — я з тебе, погана тварюко… Він озирнувся. Безформна тінь розгойдувалася в кронах, і здавалося, що тіней кілька — вони виникали то там, то тут; Ігар підняв арбалет — стріла зникла в темряві. Між гіллям нерухомо стояла зірка Хота. Він опустив руки. Шелестіла, проливаючись на старе листя, кров ватажка Карена. — Знаєш, чому ти ще живий? — зірка Хота на мить зникла, затулена темнішою за пітьму істотою. — Ні, — відгукнувся Ігар по нетривалій мовчанці. — Тому, що… За спиною в Ігара відчайдушно затріщало гілля. — Я тут! — із плачем вигукнув голос, від якого Ігарове серце ледь не лопнуло, як мильна булька. — Я ту… Ілаза проломилася крізь кущі, схлипнула, спіткнулася й упала б Ігарові до ніг, якби тої миті не напружилися невидимі нитки, що перетворили дівчину на подобу живої маріонетки. — …Тому що тепер-то я знаю — ти приведеш Тіар. Знаю напевно.  Розділ третій