![]()
|
|||||||
Annotation 2 страница …Щільний кокон із сірого липкого павутиння сприяє найщирішим молитвам. Ігар потрапив до скиту в семирічному віці — й Отець Дізнавач довго тримав його за підборіддя, не дозволяючи відвернути очі й не зводячи свого важкого погляду. Потім пошепки звернувся до Отця Вищепоставленого: «Кручений. Але — може бути». Спершу його навчили скоблити дощану підлогу й виносити помиї, потім прислуговувати за столом; його вчили слухатися старших, як належить пташеняті, а також того, що «дабат» означає «хай буде так», і якщо сказано «дабат», виходить, нічого змінити не можна… За місяць він уперше побачив Святого Птаха — і нарешті зрозумів, повірив, що залишиться тут навіки. Святий Птах дивився в Ігарову душу, як і Отець Дізнавач, але якщо погляд Дізнавача важко вламувався у святая святих, проникаючи в таємниці й не залишаючи лазівок, то Птах просто все приймав як є. Приймав, розумів і співчував, і начебто промовляв — утішся, пташеня… Він умів молитися палко, як ніхто інший — Отця Служителя зачарувала ця його відданість, і він наблизив хлопця до себе. Ігар устиг присохнути до нього, такого м’якого та добросердного, коли одного дня Отець Служитель покликав хлопчика в спальню, щоб той допоміг йому вбратись у нічну сорочку. Про подальше Ігар згадував, укриваючись холодним потом. Він вилетів зі спальні, тремтячий, мов осиковий листок, і назавжди втратив прихильність Отця Служителя… …Один лишень Святий Птах втішав його завжди й у всьому. Його золота голова була схилена до правого плеча, і в темних очах відбивалися вогники ритуальних свічок; Ігар щосили хотів стати гарним послушником, однак норов у нього… …Святий Птаху, допоможи нам. Я зрадив тебе, звернувся до Вівтаря; я зняв із себе храмовий знак, ти маєш право відвернутися від мене — благаю, порятуй нас. Усе, що я робив, я робив з однієї тільки… Ілаза, вона… Сонце прозирнуло в плутанині гілля й обпалило його щоку болісним поцілунком. Ілаза… Цей запах, волосся, вплетене в траву, під оксамитовими губами — зуби, білі, мов порцеляна… Лялька з порцеляновою головою… Звідки — лялька? Ілаза живе в ньому… Вона — його, і як кривдно, якщо… Ні, Святий Птаху, це неможливо… Ми пройшли повз стільки смертей… Порятуй… Одного разу Отець Дізнавач узяв його із собою до Замку… який виявився не замком зовсім, а просто великим багатим будинком за високою кам’яною огорожею. Біля воріт стояв присадкуватий хлопець із неприємним тягучим поглядом, стояв і креслив по піску кінчиком оголеної шаблі. Ігар зустрівся з ним очима й відразу пригадав усе, що доводилося чути про господиню Замку, а говорили про неї неохоче й пошепки; хлопець пропустив Отця Дізнавача разом із юним послушником, йому велено було впустити їх. На Отця Дізнавача тут чекали, щоб він вийняв із петлі старшу доньку княгині, красуню Аду, яка спорудила у власному будуарі шибеницю та вмерла раніше, ніж сестра її, Ілаза, з’явилася з побажанням доброго ранку. Тоді Ігар і побачив свою майбутню дружину вперше. Ілаза не плакала. Вона цілком серйозно зібралася слідом за сестрою — бо ж «однаково як у могилі, то хоч не живцем». Втім, великий дім не здався Ігарові схожим на могилу. Він зрозумів, про що говорила Ілаза, лише коли побачив господиню — затягнуту в чорний оксамит володарку-княгиню, чию красу псував різко окреслений, обрамлений глибокими зморшками рот. Ігара особливо вразила її спина, перерізана глибокою поперечною складкою; настільки дивний рельєф надавав княгині подібності з туго перев’язаним мішком. Ігарові зробилося смішно; його завжди розбирав сміх саме в ті моменти, коли сміятися в жодному разі не можна було. Він негайно ж ніби похнюпився, щоби сховати обличчя. Сестра Ілази наклала на себе руки, бо напередодні завершився її болісно довгий роман із якимось зубожілим лицарем, вічним нареченим, якого її мати то приймала, то виганяла в нападі незрозумілого роздратування. Уже призначене весілля то переносилося, то скасовувалося, то призначалось наново; Ада закликала коханого на таємні побачення, а цілий сонм утримуваних у домі старих дівок болісно підглядав і підслуховував, і серед цих нещасних, що скніли в своєму дівоцтві, повнісінько було платних шпигунок. Єдиним другом бідної нареченої була її молодша сестра — вона ж і виявилася мимовільною винуватницею трагедії. Княгиня застала Ілазу за приязною розмовою з якимось гарненьким служником, роздратувалася; парубійка вигнали з двору батогами, та лють княгині на той час цілком вирвалася з-під контролю розуму, і в лиху годину з’явився Адин наречений, котрого й спіткала жахлива смерть від зграї лютих, зумисне нацькованих княгинею псів… Ілаза не плакала. Ігарові не забракло нахабства вже за тієї першої зустрічі заприсягтися, що він вирве її із Замку й зробить своєю дружиною; в Ілази ж вистачило здорового глузду, щоб не поскаржитися матері на зухвалого послушника, а Отець Дізнавач був надто стурбований своєю місією, щоб звертати увагу на мрійливий вираз у Ігарових очах. Святий Птаху, він хотів стати гарним послушником, але вдача у нього… Тіло болісно затерпло. Він не відчував власних ніг, а про існування рук лише зрідка нагадувало болісне поколювання; губи роздулися, мов мильні бульбашки. У ватяній тиші нескінченно довгого дня безтурботно дзюркотів струмок — його пісня була найгіршою з можливих тортур; потім до неї додалося басовите гудіння — над Ігаровим обличчям кружляла пара ґедзів, він раз у раз болісно смикався, але кровососи дедалі нахабніли. Води… — Води… — тихенько прохрипіла Ілаза, й Ігар не впізнав її голосу. Невже й вона так само не відчуває тіла та намагається облизати губи липким язиком із тягучою слиною на ньому?! Від каяття він знову ледь не заплакав. Клявся, що відверне всі лиха — яка ж ціна його клятвам?! Обіцяв бути їй опорою і захистом, а одурив наступного ж дня по весіллі, не вберіг, прирік на болісну смерть, тому що… Він рвонувся дужче, й ґедзі здивовано відлетіли трішки далі, ніж досі. Скільки ще чекати?! Або Павук, або смерть від спраги… Уже й не важливо, що гірше… — Ілазо, — озвався він, але не почув власного голосу. Спробував прочистити горло; ковтнув слину, якої вже не було. — Ілазо… Давай гратися, начебто ми на весіллі. Начебто столи накрито… Ти кого запросила? Якийсь час було тихо, тільки вітер сухо шелестів листям. — А… навіщо? — запитала Ілаза глухо. Сонце низько, подумав Ігар. Незабаром і зовсім… — Ілазо! Не мовчи. Скажи що-небудь. Чи то зітхання, чи стогін. — Ілазо… А чому… У княгині така… така яма на спині, начебто балка? Як від мотузки? — Дурень. — Ні, ти скажи! — Вона не носить корсетів. Ігар заплющив очі. Сто разів повторив про себе: «Корсет, корсет, корсет»… Слово втратило значення. Просто ланцюжок звуків. — Ну то й що? — Вона носить… Іншу білизну. — Ну то й… Ілаза схлипнула: — Води. Я хочу води. — Не плач, — попросив Ігар безпорадно. І знову тиша. У дірах між гіллям висіла самотня хмарина, така само біленька й пухка, як учора. Один бік її здався Ігарові золотавим. Ледь-ледь. Вечір наповзав із яру… Він лише на мить заплющив очі — й побачив теля зі свіжим тавром на боці, червоним тавром, болісною раною; наступної миті небо в плетиві гілля виявилося вже не синім, а фіалковим, а листя на гілках зробилося чорним. Місце хмаринки посіла тьмяна, щойно народжена зірка. Він злякався, миттю пригадав усе, наново відчув і сухий збуджений рот, і мертве затерпле тіло, й страх за Ілазу. Святий Птах не спуститься з неба, не порятує, як рятував давніх і праведних предків; він, Ігар, відступник, бо, довіряючись Вівтареві, зняв храмовий знак; він же базіка й зрадник, бо втяг Ілазу в… Павутиння ледь здригнулося. Не так здригнулось, як звичайно, коли намагалася поворухнутись Ілаза. Павутиння здригнулось інакше, по-новому, й від цього руху Ігарове серце підстрибнуло до самого горла. — Ілазо… Люба… Він почув її дихання, схоже на схлипування. — Ілазо… Я… спав? — Тихше. Будь ласка, мовчи. — Мені здалося, що… — Мовчи! — простогнала Ілаза. — Ти… відчуваєш… Павутиння здригнулося знову — тепер цілком відчутно; Ігар ледь стримав зойк. — Він тут, — майже спокійно сказала Ілаза. — Давно тут. Він чекає. Удень Ігарові здавалося, що сили в нього висохли раз і назавжди — однак чергове тремтіння павутиння перетворило його на грудку з нервів і м’язів. — Агов, ти! — вигукнув він, вигинаючись дугою. — Агов… Ти… хто тут, га?! — Пере… стань, — голос Ілази нарешті відмовився їй коритись. — Ігаре… Я боюся… Я не… хочу… Я не хочу, не треба, ні!!! Цієї миті Ігар погодився б умерти двічі. Не мало значення, як — аби тільки дали спокій Ілазі. — Дай їй спокій! — закричав він, щосили намагаючись випручати затерплі руки. — Тварюка!!! Це смішно, подумав наступної миті. Ніби вмовляти голодного вовка… Ах, як кричав той бідолашний вовк… Як кричав… Тепер павутиння розмірно, через певні проміжки часу здригалось — і здригалось дедалі дужче. Ігар вивернув шию, наскільки це було можливо, намагаючись побачити Ілазу — а замість неї по краєчку його зору прослизнула темна, безформна тінь. Здалося?! Він вдивлявся в темну плутанину гілля, поки очі не почали сльозитись. Здалося? Страх? Що це було? Павутиння гойднулося. Хрипко скрикнула Ілаза; Ігар заборсався, мов справжня муха, так що джгути з павутинок поврізалися йому в шкіру: — Ілазо! Не давайся! Говори зі мною! Я вмру за тебе! Говори! Нехай мене жере, я люблю тебе, більше за життя люблю! Не давайся! Стогін. Він закричав, як кричав минулої ночі вовк. Зірваного голосу вистачило ненадовго; звиваючись, до крові прокушуючи запечені губи, він хрипів, захлинався її ім’ям, і перед очима в нього металися в темряві вогненні іскринки — як тоді, на соломі, коли Отець Розбивач уперше поставив його на голову… Все дарма… Іла-азо… — Тихше. Годі. Все. Тепер заспокойся і помовч. Він марить. Це не голос Отця Розбивача — той говорив тонко, з металевим дзвоном, і дуже гаркавив… Це інший голос. М’який і вкрадливий, мов у… — Ілазо, — прохрипів Ігар востаннє й затих. Павутиння гойднулося; до Ігара наблизилися ззаду. Він шкірою відчув присутність за своєю спиною — і роззявив рота, проте крику не вийшло. — Тихше. Тепер тихше. Не смикайся. Все-таки марення. Не сам же він із собою говорить… Це не може бути голосом Святого Птаха… Він запитає в Ігара по смерті: чому зняв храмовий знак?! Сорочка на його спині тріснула, вечірній вітер лизнув оголену шкіру. — Не треба… — писнув він ледь чутно. — Не напружуйся. Розслаб м’язи. Не бійся, розслаб. Марення. — Не тре… Під лопатку йому встромилося жало — у всякому разі, він вирішив, що це жало, сіпнувся й завмер чекаючи смерті. Смерть не настала. По тілі розливалася тепла, розслаблююча хвиля. — Спокійно. Ривок. Половина ниток, що стягували Ігара, з огидним тріском розійшлася, але він не відчував полегшення. Ноги теліпалися, мов панчохи з піском. По тому небо з зірками, які розпливались, повернулося й лягло на бік. Ігар схопив ротом повітря; перед очима виявилася тверда земля, точніше, похила стіна яру, вкрита шубою з торішнього листя, що пахло травою і вологою. — Спробуй підвестися, — промовив хтось у нього над головою. Він слухняно спробував сісти, підняв праву руку, здивовано глянув на безживні білі пальці, усі в огидному жмутті павутиння — й, мов обпечений, підскочив та закрутив головою в пошуках Ілази. Її світла сукня виднілася серед гілля. Обличчя Ігар не бачив, лише чув збите, натужне дихання. Насилу проковтнув тягучу слину: — Хто… тут… Хто?! Шелест вітру в кронах. Нерухома Ілаза в павутинні; щось заважає. Щось манячить осторонь, нагорі, неможливо велике, безформне, що це, що… Його знудило жовчю. Одна довга болісна судома, порожній шлунок вивертається, решту паралізовано жахом, навіть думки про Ілазу… — Хто… говорить… І знову по краєчку його зору ковзнула тінь — темніша за темне небо. Шлунок знову підстрибнув до горла — Ігар пережив довгу, марну блювотну потугу. — Уставай, — м’яко, майже лагідно повторили в нього над головою. — Підводься. Ну? Він не міг підвестися. Ноги затерпли до непритомності; він спробував розтерти стегна — м’язи відповіли судомою, та такою, що тепер він повалився на килим із опалого листя й засичав від болю. — Зрозуміло, — сказали з темряви. — Лягай обличчям униз. — Ти хто?! Тінь гойднулася над самою Ігаровою головою, і від неї віяло таким нестримним жахом, що він упав ниць, затуливши руками голову. Від першого ж дотику його почала бити пропасниця. Він стискав зуби, щоб не надкусити язика; торкалися до нього не руки, у всякому разі не людські руки; якісь хапалки, найбільше схожі на велетенські гнучкі клішні, спритно розминали його змертвілу плоть, а він лежав обличчям у торішньому гниллі та безгучно скімлив від болю й жаху. — Розслабся. Тихше, тихше… Тепер устань. Він скорився не відразу. Став рачки; ноги слухалися його, хоча й із натугою. — Візьми баклагу… або що в тебе там. Напої дівчину. Ілаза мовчала. Як міг швидко він дістався до застряглої серед коріння торби; від звичних рухів, які давно в’їлися в пальці, йому ледь попустило. Він витяг до половини наповнену — о щастя! — баклажку та незграбно пошкандибав до Ілази; сповита сірими нитками, вона висіла тепер над самою землею, так що Ігар, стоячи навшпиньки, міг дотягтися до її обличчя. — Ілазо… Все буде добре… Пий… Добре, що такі густі були сутінки. Добре, що вони не бачили одне одного; Ігар не хотів знати, який тепер вигляд у Ілази, й не хотів показувати їй своє спухле, вкрите борозенками сліз обличчя. Вона ковтнула й захекалася; потім пила довго, зі стогоном, Ігар із дивними ревнощами подумав раптом, що там, на Вівтарі, вона постогнувала схоже… Мабуть, так само, тільки тихіше… А зараз… Баклажка спорожніла. Ігар облизнув криваву коросту на власних сухих губах: — Ти — як? Пауза. Ледь чутно: — Дякую. — Усе буде добре, — сказав він так ласкаво, як тільки міг. — Потерпи, гаразд? Павутиння здригнулось — Ілаза захиталася, ніби важка гиря. Ігар відігнав неприємний спогад про висельників, які повільно погойдуються в петлях. Підняв голову; павутиння затуляло півнеба, і в надрах його Ігарові привидівся темний згусток. Ні, здалося… Тепер у іншому місці, нижче… тепер… Він рвучко озирнувся. Безформна тінь вислизнула з-за спини за мить до його руху. — Звільніть… — попросив він жалібно. — Хто б ви не були… Звільніть її… Дивний дряпучий звук, схожий на тихе рипіння. — Спокійно, спокійно… Напийся тепер сам. Ігар перевернув баклажку — єдина крапля впала йому на черевик. Тихе рипіння повторилось, Ігар з жахом зрозумів, що це насправді сміх: — Ну-ну… Дівчинка випила все, не залишила хлопчикові й ковточка… Чим же напоїти тебе? Можна її кров’ю? Ігар злякався так, що довелося судомно стиснути коліна: — Ні, ні… Не треба… Тінь ковзнула в нього над головою, на мить заступила зірку. — Гаразд… Іди-но до струмка… наповни баклажку. А потім ти повернешся. Йди. …Дві ночі тому був Вівтар. Чи ж був?! Як сон… Як давній спогад. Начебто веслом по голові. Хлопчиська витягли рибину, вдарили веслом — і здивовані очі вилізли з орбіт, а чорні риб’ячі вуса сумно звисли… Ігарові здавалося, що він втрачає пам’ять. Він брів у темряві, раз у раз спотикаючись, падаючи та з’їжджаючи вниз на власному животі. Струмок дзюркотів дедалі голосніше; виходячи на галяви, де ще ледь-ледь світилося пригасле небо, він зупинявся, щоби безтямно втупитися в свою долоню. Згинав і розгинав пальці, пошепки просив себе: це я. Це моя рука, моя рука… А потім він раптом забув про все. Струмок дзюркотів, струмок розливався, займав собою півсвіту; Ігар стояв над його гладінню, дививсь, як дробиться в ній світло зірок, а вони танцювали… Ще далі його охопило щасливе заціпеніння. Вода стікала по губах, він уже й напився, та все лежав обличчям у струмку — бездумний і безвладний, він досяг ніби абсолютної досконалості, де немає місця бажанням чи іншій дріб’язковій метушні. …А отямився на бігу. Нагору темним протилежним схилом, довгими й небачено потужними стрибками, як не бігав ніколи, ніби звір, котрий щойно перегриз мотузку… Отець Розбивач навчав: вижити. Вижити будь-що-будь, молити Птаха про життя, дякувати Птахові за удачу… Жити. Жити!!! Він біг, і незрозуміле шосте почуття допомагало йому обминати стовбури — інакше розбився б на корж. Тріскотів галуззям, неначе молодий вепр, ломився крізь кущі — поки побачив над головою рятівний протилежний край яру. …І сказав Птах пташенятам своїм: кожен із вас породжений, щоби жити, й кожен має право жити. Дабат. * * * Обличчя в цієї баби ніколи не посміхалося. Але там, у залі, де було багато люду й був він, там це обличчя зберігало хоча б видимість доброзичливості; тут, у маленькій задушливій кімнатці, баба дивилась, як торговець-скнара: — Скільки весен ти пам’ятаєш? Дівчинка напружилася, намагаючись порахувати; відповіла невпевнено: — Шість… Чи сім… Очі в баби зробилися маленькими-маленькими й пірнули глибоко під лисі надбрівні дуги: — Навіщо ти брешеш? З вигляду тобі не менше десяти… Дівчинка розгубилася. Відчула, як звично пощипують вологі очі: — Так… але… я пам’ятаю з них тільки сім… Баба презирливо скривила темні тонкі губи: — Ти не настільки мала, щоб не розуміти, про що тебе запитують! Дівчинка стримала схлипування. Там, де вона жила раніше, про вік запитували інакше. Подорож не принесла їй радості; розлука з родичами засмутила менше, ніж вона очікувала. Тут, у чужому домі, навіть час здавався чужим, неповоротким, повільним; він говорив щось про спокій і майбутнє щастя, але слова його проходили повз дівчинку, не сягаючи її слуху. А вже душі не сягали тим більше. — Тобі десять весен, — повільно, начебто в роздумі пробурчала баба. — Ну-бо, роздягнися. Дівчинка скорилася; баба довго оглядала й обмацувала її худеньке дитяче тіло, і, здригаючись від дотику холодних рук, дівчинка думала про кротів, які перепорпали землю за повіткою. Вона так мріяла коли-небудь побачити живого крота — але бачила тільки мертвих. Тих, котрих убили хлопчиська… — Ти дозрієш іще не швидко, — повідомила баба з ноткою розчарування. — Ти вчитимешся й гратимешся з іншими дітьми, але в тебе буде своя кімната; ти повинна пам’ятати, що більше не дитина — наречена, майбутня дружина пана й наша пані… Одягайся. Вона довго не могла впоратися з поясом — на її колишній домашній сукні пояса не було зовсім, була мотузочка, затягнута вузлом; баба не допомагала — просто дивилася й супилась. Грубий гачок не бажав залазити в дірочку, нову й тому замалу, пальці почервоніли й відмовлялися слухатись, — але дівчинка із закушеною губою пробувала знову і знову, поки двері в неї за спиною не відчинилась, і, ще не дивлячись, вона відчула появу його. Його долоні були білими, як цукор, і засмага на зворотному боці в них здавалася від цього ще темнішою. Довгі пальці одним рухом увігнали на місце неслухняний гачок; баба шанобливо схилила високу сиву зачіску: — Так, Аальмаре… Його рука недбало спіймала дівчинку за плече, мимохідь погладила, підбадьорливо поплескала по голові: — Я їду. — Уже зараз? — здивувалася баба. — Так… — той, що ввійшов, кивнув. Дівчинка відчула, як її обличчя ледь піднімають за підборіддя: — Мала, ходімо? Проведеш мене? Вона глянула йому в очі — й злякалася знову. Як тоді, коли він відривав її, заплакану, від матері… Тоді він здавався їй найстрашнішою істотою в світі… Але ця баба без брів була страшніша. Дівчинку вже вели сходами вниз; із-за якихось дверей визирнуло чиєсь цікаве обличчя, ковзнула під ногами руда кішка, кущик трави біля ґанку — й ось уже дужі недобрі люди втримують дужих недобрих коней, погойдується порожнє важке стремено, блищить на сонці прикраса — бронзова собача морда на ремінці вуздечки… — Я їду, — сказав він. — Незабаром повернуся. Чекай на мене та будь молодчиною… Ти незабаром звикнеш. Усе буде добре. Вона зрозуміла: треба щось сказати; кивнула й прошепотіла ледь чутно: — Так… — Скажи мені: «Удачі, Аальмаре». Тому, що мені дуже потрібна удача. — Удачі… Вона ніяк не могла запам’ятати його ім’я. Воно здавалося їй занадто довгим, складним і негарним. — Удачі… Аальмаре… — До побачення, мала. Він скочив у сідло; завбачлива баба відвела дівчинку подалі. Якнайдалі від копит, що здіймають куряву, від білозубих людей, котрі гортанно перегукуються, від нагайок і шпор, від дивних залізних пристроїв, приторочених до сідел… — Удачі, Аальмаре! — крикнула міцна жінка, що прикривала очі від яскравого сонця. — Удачі, Аальмаре! — крикнув парубійко років вісімнадцяти, і клич його повторили ще кілька голосів, незнайомих дівчинці, чужих… Стоячи під бабиними долонями, що лежали на плечах, вона раптом зрозуміла, що їде єдина людина, яку вона тут знала. Більш-менш знала, встигла освоїтися, запам’ятала ім’я… — …Наречена. Вона рвучко озирнулася. Біля ґанку, осторонь від дорослих, стояли тісною групкою троє хлопчиськ і дівчинка. Чотири пари очей дивилися з дивним виразом — їй здалося, що з недобрим, їй здалося, що вони вивчають її прискіпливо, презирливо, звисока; напевне, кожен із них уміє защібати пояс і без затримки відповідати на запитання про те, скільки пам’ятає весен. Вона озирнулася, щоб іще раз побачити далеку хмару куряви на місці загону. Щоб іще раз гукнути вслід: «Удачі, Аальмаре! » Але брама вже зачинялася. Стулки зімкнулись, брязнув засув, і дівчинка раптом усвідомила свою самотність. Гостріше, ніж будь-коли; гостріше, ніж залишаючи рідний дім. * * *
|
|||||||
|