Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

Annotation 2 страница

 …Щільний кокон із сірого липкого павутиння сприяє найщирішим молитвам. Ігар потрапив до скиту в семирічному віці — й Отець Дізнавач довго тримав його за підборіддя, не дозволяючи відвернути очі й не зводячи свого важкого погляду. Потім пошепки звернувся до Отця Вищепоставленого: «Кручений. Але — може бути». Спершу його навчили скоблити дощану підлогу й виносити помиї, потім прислуговувати за столом; його вчили слухатися старших, як належить пташеняті, а також того, що «дабат» означає «хай буде так», і якщо сказано «дабат», виходить, нічого змінити не можна… За місяць він уперше побачив Святого Птаха — і нарешті зрозумів, повірив, що залишиться тут навіки. Святий Птах дивився в Ігарову душу, як і Отець Дізнавач, але якщо погляд Дізнавача важко вламувався у святая святих, проникаючи в таємниці й не залишаючи лазівок, то Птах просто все приймав як є. Приймав, розумів і співчував, і начебто промовляв — утішся, пташеня… Він умів молитися палко, як ніхто інший — Отця Служителя зачарувала ця його відданість, і він наблизив хлопця до себе. Ігар устиг присохнути до нього, такого м’якого та добросердного, коли одного дня Отець Служитель покликав хлопчика в спальню, щоб той допоміг йому вбратись у нічну сорочку. Про подальше Ігар згадував, укриваючись холодним потом. Він вилетів зі спальні, тремтячий, мов осиковий листок, і назавжди втратив прихильність Отця Служителя… …Один лишень Святий Птах втішав його завжди й у всьому. Його золота голова була схилена до правого плеча, і в темних очах відбивалися вогники ритуальних свічок; Ігар щосили хотів стати гарним послушником, однак норов у нього… …Святий Птаху, допоможи нам. Я зрадив тебе, звернувся до Вівтаря; я зняв із себе храмовий знак, ти маєш право відвернутися від мене — благаю, порятуй нас. Усе, що я робив, я робив з однієї тільки… Ілаза, вона… Сонце прозирнуло в плутанині гілля й обпалило його щоку болісним поцілунком. Ілаза… Цей запах, волосся, вплетене в траву, під оксамитовими губами — зуби, білі, мов порцеляна… Лялька з порцеляновою головою… Звідки — лялька? Ілаза живе в ньому… Вона — його, і як кривдно, якщо… Ні, Святий Птаху, це неможливо… Ми пройшли повз стільки смертей… Порятуй… Одного разу Отець Дізнавач узяв його із собою до Замку… який виявився не замком зовсім, а просто великим багатим будинком за високою кам’яною огорожею. Біля воріт стояв присадкуватий хлопець із неприємним тягучим поглядом, стояв і креслив по піску кінчиком оголеної шаблі. Ігар зустрівся з ним очима й відразу пригадав усе, що доводилося чути про господиню Замку, а говорили про неї неохоче й пошепки; хлопець пропустив Отця Дізнавача разом із юним послушником, йому велено було впустити їх. На Отця Дізнавача тут чекали, щоб він вийняв із петлі старшу доньку княгині, красуню Аду, яка спорудила у власному будуарі шибеницю та вмерла раніше, ніж сестра її, Ілаза, з’явилася з побажанням доброго ранку. Тоді Ігар і побачив свою майбутню дружину вперше. Ілаза не плакала. Вона цілком серйозно зібралася слідом за сестрою — бо ж «однаково як у могилі, то хоч не живцем». Втім, великий дім не здався Ігарові схожим на могилу. Він зрозумів, про що говорила Ілаза, лише коли побачив господиню — затягнуту в чорний оксамит володарку-княгиню, чию красу псував різко окреслений, обрамлений глибокими зморшками рот. Ігара особливо вразила її спина, перерізана глибокою поперечною складкою; настільки дивний рельєф надавав княгині подібності з туго перев’язаним мішком. Ігарові зробилося смішно; його завжди розбирав сміх саме в ті моменти, коли сміятися в жодному разі не можна було. Він негайно ж ніби похнюпився, щоби сховати обличчя. Сестра Ілази наклала на себе руки, бо напередодні завершився її болісно довгий роман із якимось зубожілим лицарем, вічним нареченим, якого її мати то приймала, то виганяла в нападі незрозумілого роздратування. Уже призначене весілля то переносилося, то скасовувалося, то призначалось наново; Ада закликала коханого на таємні побачення, а цілий сонм утримуваних у домі старих дівок болісно підглядав і підслуховував, і серед цих нещасних, що скніли в своєму дівоцтві, повнісінько було платних шпигунок. Єдиним другом бідної нареченої була її молодша сестра — вона ж і виявилася мимовільною винуватницею трагедії. Княгиня застала Ілазу за приязною розмовою з якимось гарненьким служником, роздратувалася; парубійка вигнали з двору батогами, та лють княгині на той час цілком вирвалася з-під контролю розуму, і в лиху годину з’явився Адин наречений, котрого й спіткала жахлива смерть від зграї лютих, зумисне нацькованих княгинею псів… Ілаза не плакала. Ігарові не забракло нахабства вже за тієї першої зустрічі заприсягтися, що він вирве її із Замку й зробить своєю дружиною; в Ілази ж вистачило здорового глузду, щоб не поскаржитися матері на зухвалого послушника, а Отець Дізнавач був надто стурбований своєю місією, щоб звертати увагу на мрійливий вираз у Ігарових очах. Святий Птаху, він хотів стати гарним послушником, але вдача у нього… Тіло болісно затерпло. Він не відчував власних ніг, а про існування рук лише зрідка нагадувало болісне поколювання; губи роздулися, мов мильні бульбашки. У ватяній тиші нескінченно довгого дня безтурботно дзюркотів струмок — його пісня була найгіршою з можливих тортур; потім до неї додалося басовите гудіння — над Ігаровим обличчям кружляла пара ґедзів, він раз у раз болісно смикався, але кровососи дедалі нахабніли. Води… — Води… — тихенько прохрипіла Ілаза, й Ігар не впізнав її голосу. Невже й вона так само не відчуває тіла та намагається облизати губи липким язиком із тягучою слиною на ньому?! Від каяття він знову ледь не заплакав. Клявся, що відверне всі лиха — яка ж ціна його клятвам?! Обіцяв бути їй опорою і захистом, а одурив наступного ж дня по весіллі, не вберіг, прирік на болісну смерть, тому що… Він рвонувся дужче, й ґедзі здивовано відлетіли трішки далі, ніж досі. Скільки ще чекати?! Або Павук, або смерть від спраги… Уже й не важливо, що гірше… — Ілазо, — озвався він, але не почув власного голосу. Спробував прочистити горло; ковтнув слину, якої вже не було. — Ілазо… Давай гратися, начебто ми на весіллі. Начебто столи накрито… Ти кого запросила? Якийсь час було тихо, тільки вітер сухо шелестів листям. — А… навіщо? — запитала Ілаза глухо. Сонце низько, подумав Ігар. Незабаром і зовсім… — Ілазо! Не мовчи. Скажи що-небудь. Чи то зітхання, чи стогін. — Ілазо… А чому… У княгині така… така яма на спині, начебто балка? Як від мотузки? — Дурень. — Ні, ти скажи! — Вона не носить корсетів. Ігар заплющив очі. Сто разів повторив про себе: «Корсет, корсет, корсет»… Слово втратило значення. Просто ланцюжок звуків. — Ну то й що? — Вона носить… Іншу білизну. — Ну то й… Ілаза схлипнула: — Води. Я хочу води. — Не плач, — попросив Ігар безпорадно. І знову тиша. У дірах між гіллям висіла самотня хмарина, така само біленька й пухка, як учора. Один бік її здався Ігарові золотавим. Ледь-ледь. Вечір наповзав із яру… Він лише на мить заплющив очі — й побачив теля зі свіжим тавром на боці, червоним тавром, болісною раною; наступної миті небо в плетиві гілля виявилося вже не синім, а фіалковим, а листя на гілках зробилося чорним. Місце хмаринки посіла тьмяна, щойно народжена зірка. Він злякався, миттю пригадав усе, наново відчув і сухий збуджений рот, і мертве затерпле тіло, й страх за Ілазу. Святий Птах не спуститься з неба, не порятує, як рятував давніх і праведних предків; він, Ігар, відступник, бо, довіряючись Вівтареві, зняв храмовий знак; він же базіка й зрадник, бо втяг Ілазу в… Павутиння ледь здригнулося. Не так здригнулось, як звичайно, коли намагалася поворухнутись Ілаза. Павутиння здригнулось інакше, по-новому, й від цього руху Ігарове серце підстрибнуло до самого горла. — Ілазо… Люба… Він почув її дихання, схоже на схлипування. — Ілазо… Я… спав? — Тихше. Будь ласка, мовчи. — Мені здалося, що… — Мовчи! — простогнала Ілаза. — Ти… відчуваєш… Павутиння здригнулося знову — тепер цілком відчутно; Ігар ледь стримав зойк. — Він тут, — майже спокійно сказала Ілаза. — Давно тут. Він чекає. Удень Ігарові здавалося, що сили в нього висохли раз і назавжди — однак чергове тремтіння павутиння перетворило його на грудку з нервів і м’язів. — Агов, ти! — вигукнув він, вигинаючись дугою. — Агов… Ти… хто тут, га?! — Пере… стань, — голос Ілази нарешті відмовився їй коритись. — Ігаре… Я боюся… Я не… хочу… Я не хочу, не треба, ні!!! Цієї миті Ігар погодився б умерти двічі. Не мало значення, як — аби тільки дали спокій Ілазі. — Дай їй спокій! — закричав він, щосили намагаючись випручати затерплі руки. — Тварюка!!! Це смішно, подумав наступної миті. Ніби вмовляти голодного вовка… Ах, як кричав той бідолашний вовк… Як кричав… Тепер павутиння розмірно, через певні проміжки часу здригалось — і здригалось дедалі дужче. Ігар вивернув шию, наскільки це було можливо, намагаючись побачити Ілазу — а замість неї по краєчку його зору прослизнула темна, безформна тінь. Здалося?! Він вдивлявся в темну плутанину гілля, поки очі не почали сльозитись. Здалося? Страх? Що це було? Павутиння гойднулося. Хрипко скрикнула Ілаза; Ігар заборсався, мов справжня муха, так що джгути з павутинок поврізалися йому в шкіру: — Ілазо! Не давайся! Говори зі мною! Я вмру за тебе! Говори! Нехай мене жере, я люблю тебе, більше за життя люблю! Не давайся! Стогін. Він закричав, як кричав минулої ночі вовк. Зірваного голосу вистачило ненадовго; звиваючись, до крові прокушуючи запечені губи, він хрипів, захлинався її ім’ям, і перед очима в нього металися в темряві вогненні іскринки — як тоді, на соломі, коли Отець Розбивач уперше поставив його на голову… Все дарма… Іла-азо… — Тихше. Годі. Все. Тепер заспокойся і помовч. Він марить. Це не голос Отця Розбивача — той говорив тонко, з металевим дзвоном, і дуже гаркавив… Це інший голос. М’який і вкрадливий, мов у… — Ілазо, — прохрипів Ігар востаннє й затих. Павутиння гойднулося; до Ігара наблизилися ззаду. Він шкірою відчув присутність за своєю спиною — і роззявив рота, проте крику не вийшло. — Тихше. Тепер тихше. Не смикайся. Все-таки марення. Не сам же він із собою говорить… Це не може бути голосом Святого Птаха… Він запитає в Ігара по смерті: чому зняв храмовий знак?! Сорочка на його спині тріснула, вечірній вітер лизнув оголену шкіру. — Не треба… — писнув він ледь чутно. — Не напружуйся. Розслаб м’язи. Не бійся, розслаб. Марення. — Не тре… Під лопатку йому встромилося жало — у всякому разі, він вирішив, що це жало, сіпнувся й завмер чекаючи смерті. Смерть не настала. По тілі розливалася тепла, розслаблююча хвиля. — Спокійно. Ривок. Половина ниток, що стягували Ігара, з огидним тріском розійшлася, але він не відчував полегшення. Ноги теліпалися, мов панчохи з піском. По тому небо з зірками, які розпливались, повернулося й лягло на бік. Ігар схопив ротом повітря; перед очима виявилася тверда земля, точніше, похила стіна яру, вкрита шубою з торішнього листя, що пахло травою і вологою. — Спробуй підвестися, — промовив хтось у нього над головою. Він слухняно спробував сісти, підняв праву руку, здивовано глянув на безживні білі пальці, усі в огидному жмутті павутиння — й, мов обпечений, підскочив та закрутив головою в пошуках Ілази. Її світла сукня виднілася серед гілля. Обличчя Ігар не бачив, лише чув збите, натужне дихання. Насилу проковтнув тягучу слину: — Хто… тут… Хто?! Шелест вітру в кронах. Нерухома Ілаза в павутинні; щось заважає. Щось манячить осторонь, нагорі, неможливо велике, безформне, що це, що… Його знудило жовчю. Одна довга болісна судома, порожній шлунок вивертається, решту паралізовано жахом, навіть думки про Ілазу… — Хто… говорить… І знову по краєчку його зору ковзнула тінь — темніша за темне небо. Шлунок знову підстрибнув до горла — Ігар пережив довгу, марну блювотну потугу. — Уставай, — м’яко, майже лагідно повторили в нього над головою. — Підводься. Ну? Він не міг підвестися. Ноги затерпли до непритомності; він спробував розтерти стегна — м’язи відповіли судомою, та такою, що тепер він повалився на килим із опалого листя й засичав від болю. — Зрозуміло, — сказали з темряви. — Лягай обличчям униз. — Ти хто?! Тінь гойднулася над самою Ігаровою головою, і від неї віяло таким нестримним жахом, що він упав ниць, затуливши руками голову. Від першого ж дотику його почала бити пропасниця. Він стискав зуби, щоб не надкусити язика; торкалися до нього не руки, у всякому разі не людські руки; якісь хапалки, найбільше схожі на велетенські гнучкі клішні, спритно розминали його змертвілу плоть, а він лежав обличчям у торішньому гниллі та безгучно скімлив від болю й жаху. — Розслабся. Тихше, тихше… Тепер устань. Він скорився не відразу. Став рачки; ноги слухалися його, хоча й із натугою. — Візьми баклагу… або що в тебе там. Напої дівчину. Ілаза мовчала. Як міг швидко він дістався до застряглої серед коріння торби; від звичних рухів, які давно в’їлися в пальці, йому ледь попустило. Він витяг до половини наповнену — о щастя! — баклажку та незграбно пошкандибав до Ілази; сповита сірими нитками, вона висіла тепер над самою землею, так що Ігар, стоячи навшпиньки, міг дотягтися до її обличчя. — Ілазо… Все буде добре… Пий… Добре, що такі густі були сутінки. Добре, що вони не бачили одне одного; Ігар не хотів знати, який тепер вигляд у Ілази, й не хотів показувати їй своє спухле, вкрите борозенками сліз обличчя. Вона ковтнула й захекалася; потім пила довго, зі стогоном, Ігар із дивними ревнощами подумав раптом, що там, на Вівтарі, вона постогнувала схоже… Мабуть, так само, тільки тихіше… А зараз… Баклажка спорожніла. Ігар облизнув криваву коросту на власних сухих губах: — Ти — як? Пауза. Ледь чутно: — Дякую. — Усе буде добре, — сказав він так ласкаво, як тільки міг. — Потерпи, гаразд? Павутиння здригнулось — Ілаза захиталася, ніби важка гиря. Ігар відігнав неприємний спогад про висельників, які повільно погойдуються в петлях. Підняв голову; павутиння затуляло півнеба, і в надрах його Ігарові привидівся темний згусток. Ні, здалося… Тепер у іншому місці, нижче… тепер… Він рвучко озирнувся. Безформна тінь вислизнула з-за спини за мить до його руху. — Звільніть… — попросив він жалібно. — Хто б ви не були… Звільніть її… Дивний дряпучий звук, схожий на тихе рипіння. — Спокійно, спокійно… Напийся тепер сам. Ігар перевернув баклажку — єдина крапля впала йому на черевик. Тихе рипіння повторилось, Ігар з жахом зрозумів, що це насправді сміх: — Ну-ну… Дівчинка випила все, не залишила хлопчикові й ковточка… Чим же напоїти тебе? Можна її кров’ю? Ігар злякався так, що довелося судомно стиснути коліна: — Ні, ні… Не треба… Тінь ковзнула в нього над головою, на мить заступила зірку. — Гаразд… Іди-но до струмка… наповни баклажку. А потім ти повернешся. Йди. …Дві ночі тому був Вівтар. Чи ж був?! Як сон… Як давній спогад. Начебто веслом по голові. Хлопчиська витягли рибину, вдарили веслом — і здивовані очі вилізли з орбіт, а чорні риб’ячі вуса сумно звисли… Ігарові здавалося, що він втрачає пам’ять. Він брів у темряві, раз у раз спотикаючись, падаючи та з’їжджаючи вниз на власному животі. Струмок дзюркотів дедалі голосніше; виходячи на галяви, де ще ледь-ледь світилося пригасле небо, він зупинявся, щоби безтямно втупитися в свою долоню. Згинав і розгинав пальці, пошепки просив себе: це я. Це моя рука, моя рука… А потім він раптом забув про все. Струмок дзюркотів, струмок розливався, займав собою півсвіту; Ігар стояв над його гладінню, дививсь, як дробиться в ній світло зірок, а вони танцювали… Ще далі його охопило щасливе заціпеніння. Вода стікала по губах, він уже й напився, та все лежав обличчям у струмку — бездумний і безвладний, він досяг ніби абсолютної досконалості, де немає місця бажанням чи іншій дріб’язковій метушні. …А отямився на бігу. Нагору темним протилежним схилом, довгими й небачено потужними стрибками, як не бігав ніколи, ніби звір, котрий щойно перегриз мотузку… Отець Розбивач навчав: вижити. Вижити будь-що-будь, молити Птаха про життя, дякувати Птахові за удачу… Жити. Жити!!! Він біг, і незрозуміле шосте почуття допомагало йому обминати стовбури — інакше розбився б на корж. Тріскотів галуззям, неначе молодий вепр, ломився крізь кущі — поки побачив над головою рятівний протилежний край яру. …І сказав Птах пташенятам своїм: кожен із вас породжений, щоби жити, й кожен має право жити. Дабат.
 — …І чому? Він мовчав. — Чому ж ти повернувся? Так далеко втік… Справді далеко. Й повернувся… Навіщо? Тепер зовсім темно. Так темно, що очей можна й зовсім не розплющувати. Краще замружитися — тоді, принаймні, не треба буде витріщатися, витріщатися, намагаючись розгледіти в цій суцільній чорноті бодай проблиск, бодай іскру. Іскринку… Вогонь. Нічні тварини бояться вогню… Усі тварини бояться вогню, але той, що сидить у сірому павутинні, тварина незрозуміла й непередбачувана. Хто… Хто?! Павук, який плете павутиння на вовків і говорить… як по писаному. Як Отець Навчитель… Навіщо повернувся, дурню?! Що з того, коли тепер вони загинуть разом, а міг би… Підборіддя його стягало підсохлою кров’ю. Там, за яром, він не втримався та вліпив собі ляпаса — виявляється, настільки сильно можна себе вдарити. Немилосердно. Без жалю. — Хто вона тобі? Та, до кого ти повернувся? Слух у Ігара загострився вдесятеро. Він чув її дихання; жодного звуку, жодного шелесту чи руху — тільки дихання, здавлене, начебто Ілаза намагалася втримати стогін. Ігар підняв обличчя до непроникної темряви: — Дружина. Вона дружина мені, ми поєдналися на Вівтарі… І той, хто зазіхнув на цей шлюб, проклятий буде. Ні, павутиння є, навіть і тепер. Ледь помітний сірий кокон… Він спіймав руку. Холодну й кволу, липку від ниток, дивно маленьку — він ніколи раніше не думав, що її рука така мала в порівнянні з його долонею… Аристократична. Дитяча. І не бажає відповідати на його потиск. Та й чи притомна Ілаза?! Пальці в його руці здригнулися. Відчуває. Відповіла. Так кволо… — Вона дружина мені, — сказав він придушено. — Ми належимо одне одному. І ми нікому не заподіяли зла! Пальці Ілазині послабшали знову. Темрява в нього над головою помовчала. Скреготнула смішком: — Тепер ви належите мені… Вівтар не образиться. Вівтар навіть бажає, щоб доля у вас була… одна на двох. Кумедно лишень, що поки дівчинка зберігається тут, хлопчик ходить на прив’язі… Ігар втиснувся обличчям у нерухому Ілазину долоню. Дотягтися б до її губів… Але від його руху павутиння напружилося, й дівчина судомно зітхнула. Так їй боляче. Він боїться завдати їй болю… — Що ви з нами робитимете? — запитав він, дивуючись із власного байдужого голосу. — Ти не здогадуєшся? — здивувалася темрява. — Мине кілька годин… Я дам вам напитися ще. Якомога більше води. Вам це зараз потрібно. — Мене, — хрипко запропонував Ігар. — Мене. — Обох. — Ні… Темрява посміхнулася: — Так. Так… Вівтар схвалив би. Одне життя — смерть теж одна… Хочеш пити — напийся. Є час. …Але ж утік був, відійшов уже так далеко! Прокляте тіло так хоче вирватися й вижити. Отець Розбивач казав — тільки душа хоче вмирати. Тіло, якби його воля, ніколи не полізло б у петлю… Душа Ади, Ілазиної сестри, бажала провалитися всередину. Знищити себе… І тіло програло. Тіло гойдалося в спальні, не дістаючи босими ногами до… А що з того, якби тепер вони з Ілазою і загинули разом?! Краще бути вічним удівцем, аніж умерти зараз, у вісімнадцять… Так нерозумно й так… огидно… Як муха… А в мішку кресало. Якщо понишпорити в темряві… Підпалити все гніздо. Випалити… Розвести вогонь. Але… Час. Цей, що в кронах, рухається зі швидкістю думки… — Ігар — твоє ім’я? Він раптом напружився. Темрява змінилася; тепер у ній відчувалося близьке, огидно близьке сусідство. Зовсім поряд… Так, що до обличчя торкається мерзенний, теплий подих. Святий Птаху… Як це буде? Очікування смерті гірше за вмирання, зараз він сам попросить швидше скінчити з ним… Але він не Ада. У ньому забагато життя. Отець Служитель сказав би — забагато тіла й замало душі. Надто багато тремтячого, вкритого потім, живого тіла… — Я… мене так звуть. Я Ігар… Звільніть її. Розплутайте. Їй же погано… Вона не втече!!! Ілаза мовчала. — Якщо ви знаєте про Святого Птаха, — сказав Ігар пошепки, — якщо ви… але… я заклинаю ім’ям його: не мучте хоча б дівчину. В ім’я Птаха! Він думав, що священне ім’я додасть йому сили. Він помилився — у цій чорній, неможливій темряві ім’я Птаха пролунало безглуздо, як дзенькіт скла. Він замовк. Безживна рука Ілази й власне важке дихання. Все, що залишило йому життя. — Сядь, — звеліла темрява. Він не міг сісти, не випускаючи руки; залишати ж Ілазу не хотів. — Ти хочеш, щоб вона жила? У голосі темряви пролунало щось таке, що змусило Ігарове серце на мить зупинитися. Примара надії. — Так, — прошепотів він ледь чутно. — Так. Так. Птахом присягаюся… — Тихше. Вона житиме, якщо ти викупиш її. — Собою?! — це було перше, що спало йому на думку. — Ти й без того мій, — у голосі темряви почулася посмішка. — Ти нічого не вартий, на жаль… Але ти викупиш її іншою людиною. Жінкою. Він облизав губи. Суцільна плівка підсохлої крові. — Ти готовий умерти за свою дружину… Добре. Мені не потрібно, щоб ти вмирав. Ти підеш до людей… Ти знайдеш серед них жінку, справжнє ім’я котрої — Тіар. Запам’ятай гарненько — Ті-ар… Звичайно, вона може зватися й іншими іменами, але справжнє її ім’я — це. Їй близько тридцяти… Трохи менше. У неї темне волосся з мідним відтінком і карі з прозеленню очі. Шукай її в провінції Ррок. Знайди та приведи до мене… Це важко, я знаю. Ти обдуриш її або спокусиш, або притягнеш силоміць — мені байдуже. Можеш навіть повести її до Вівтаря… Однаково. Ти приведеш її до мене, і тоді, натомість, я віддам тобі твою… Ілазу. Ти згоден? Запала мовчанка. — А навіщо вона вам? — тихо, ледь чутно, зовсім недоречно запитала Ілаза. Святий Птаху, Ігар не впізнав її голосу. Чужий, хрипкий… — Я згоден, — промовив він люто. — Я згоден на все. Відпустіть її. — Спочатку ти приведеш мені ту жінку. — Але… це ж… Він труснув головою — і відразу закусив губу від болю. Біль потроху вщухав, пульсуючи в потилиці, у скронях… Про що… Тіар… Про що вони говорять, із ким вони домовляються… На що він мить тому погодився?.. — А якщо Тіар умерла?! — Якщо вона вмерла — виходить, вам не пощастило, — холодно відгукнулася темрява. Ігар схлипнув. Думки в нього плуталися, він жодної не міг довести до кінця. Ціла купа міркувань, яку ще належить розплутати, розібрати, але зараз нема на це ні часу, ані сили. Залишити Ілазу?! Від самої думки про це його обсипало морозом, він відчув, як потріскує волосся, стаючи сторч. Ілаза… Врятувати. Можна. Ілаза. Залишити її… тут?! — У мене… прохання, — він проковтнув грудку. — Можна, піде Ілаза, а я залишуся? — Погано, — відгукнулася темрява по нетривалій паузі. — Ти що ж, не віриш в успіх… заходу? Шкода. Доведеться залишити вас обох. — Ні, — Ігара знову почало трусити. — Ні, я не те хотів… Я зроблю. Заради Ілази я… хоч труп вам притягну… цієї Тіар. — Труп мені не потрібен, — посміхнулася темрява. — Жива. Тільки жива. Живцем. — Так, — Ігар аж засапався. — Я піду… Я просто зараз… Я швидко. Ви… Він замовк. Нічне повітря, хвилину тому прохолодне, зробилося раптом липким, ніби смола, Ігар завис у ньому, як муха. У котре — як муха, подумав він гірко. Ілаза переривчасто зітхнула. Ігар болісно ковтнув — і став навколішки, підняв обличчя до темряви у себе над головою: — Не мучте її. Розв’яжіть… Ну будь-ласка! Невловимий рух згустку темряви. Глухий зойк Ілази; Ігар почув, як людське тіло м’яко лягає на пріле листя йому до ніг. Огидний звук розірваного павутиння. Тиша. Він обійняв її. Притиснувся щокою до мокрого, липкого обличчя: — Я… Не бійся. Тільки не бійся. Умий обличчя, відразу полегшає. Адже я люблю тебе… Більше за життя… А життя велике. Довге… й щасливе. Ми будемо… Потерпи трішки. Гаразд? Зараз я розітру тебе… Все добре. — Не залишай мене, — попросила вона ледь чутно. Він здригнувся: — Я швидко… Дуже швидко. Я заберу тебе. — Не вір… Він мене… висмокче. І тебе… й ту… жінку… Я не хочу… Ігаре… Він відчув, як судома проходить по її тілі, скручує, загинає в баранячий ріг, мов її б’є правець. Він накрив її своїм тілом, намагаючись обійняти: — Ілазо… Ілазо, не треба! Подивися на мене, я з тобою… Дівчинко… І безформна тінь, яка була чорнішою за темряву, знову виявилася зовсім поряд. По той бік Ілазиного тіла. Ігар мимоволі сахнувся. — Ні! — верескнула дівчина, але м’язи її відразу обм’якли. Ігар у сум’ятті відшукав її руку — пальці зробилися розслабленими й теплими. — Ні до чого жалісливі сцени, — сказала темрява. — Заспокойся, вона спить. Ілаза дихала глибоко й рівно. Ігар обережно провів долонею по її обличчі — вії були мокрими. — З нею нічого не трапиться… Якщо, звичайно, ти виконаєш обіцянку. А тепер… ти слухатимеш. Дуже уважно; від цього залежить… ти зрозумів. Зійшов місяць. Ігар слухав. Вітер важко погойдував поплутане гілля, бавився сірими жмутами павутиння — Ігарові здалося, що над головою у нього зітхають чиїсь сірі, роздерті на шмаття легені. — …Повтори. Він спробував зібрати докупи думки, які вперто розбігалися, уривки спогадів, серед яких безнадійно загубилися ті нові, поплутані знання, від яких залежало тепер Ілазине життя. — Повтори, ну? — Я не пам’ятаю, — зізнався він з жахом. — Я не можу… зараз… У голові в нього котилася, гриміла та підстрибувала чавунна куля. Величезна важка куля боляче билася об кістки черепа, оберталася й гуркотіла — жодної думки, тільки тягар і біль. Я знову її погубив, подумав Ігар байдуже. — Не рухайся. До нього знову наблизилися ззаду, і вже розірвана сорочка тріснула ще раз. Він завмер, очікуючи болю — і біль прийшов. Начебто укус ґедзя. Чавунна куля обернулася на мильну бульку та безгучно лопнула. Тягар ночі відступив — тепер це була просто ніч, ясна та зоряна, Ігар відчув запах трав, і поряд, на дні яру, безтурботно співала вода. — Дякую, — промовив Ігар самими губами. — Ти згадав? — Так… Він повільно повторював назви далеких і ближніх міст і містечок — уся провінція Ррок: велике місто Тур, шановане, як столиця… Прилегле містечко Требур, де споконвіку повнісінько пихатих аристократів. Устя, багатолюдний порт. Далекий Важниц, прибережна Рава… Дневер, що славиться ремеслами. Олок у передгір’ях, Ремет у верхів’ях… І нескінченна безліч сіл: Мокрий Ліс і Вузький Брід, Качка, Кішка, Річка… Дві Сосни, Три Граки, імена звірів і птахів, лісів і озер… І — обов’язково треба запам’ятати — Холмище. Холмище, далеке село… Він повторював і перелічував прикмети й звички незнайомої жінки, яка десь там цієї ночі спить і не відає, що по її душу вже відіслано гінця. Та, що своїм життям викупить Ілазине. — Добре, — із темряви знову долинув огидний теплий подих. — Тепер подивися на небо. Ігар підняв голову. Половина небокраю, як і раніше, була схована сірим запиналом, зате інша, чиста, ясніла від зірок. — Де зірка Хота, знаєш? Ігар кивнув. — Де? Він підняв тремтячу руку й тицьнув пальцем у жовтаву, мерехтливу зірочку, що примостилася на кінчику довгої безлистої гілки. Отець Навчитель любив розповідати легенду про те, як миша потрапила на небо та заявила, що тепер… — Зірка Хота опускається за обрій у середині осені. Часу тобі — поки зірка не зникне. Розповісти, що я вчиню з нею, з твоєю коханою дружиною? Що я зроблю з нею, якщо до того часу ти не повернешся разом із Тіар? Треба говорити чи ні? Ілаза спала. Голова її лежала в Ігара на колінах. — Пощадіть її, — попросив він хрипко. — Я повернусь, але… Вона ж якось повинна дожити. Їй буде холодно, голодно, страшно… А вона князівна й звикла… — Не турбуйся, вона живучіша за тебе. Ігар знову підняв очі. Зірки згасали, розчинялися в небесах, які вже світлішали; ще трохи — й згасне зірка Хота… А так хотілося подивитись на сонну Ілазу в ранковому світлі… — …До речі, Ігаре… Він ішов повільно, мимоволі очікуючи тенет, які падатимуть на голову. Коли його погукали, це змусило спіткнутися. — Треба говорити, що буде, коли ти… Скажімо, повернешся з ватагою зарізяк? Що трапиться з Ілазою? Ігар стис кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Добре, що Ілаза спить і не чує цих слів.  Розділ другий
 

 * * *