Annotation 1 страница

 …Ось і довіряй після цього кепським прикметам. Сонце ще не встигло пірнути за ліс, а вони вже стояли перед Вівтарем, і з мовчання Ілази Ігар здогадався про безліч речей. Серед іншого він зрозумів і те, що супутниця його, виявляється, ніколи до кінця не вірила в успіх цього заходу; проте ось вони стоять перед Вівтарем, і за їхнє Право щедро сплачено пережитим страхом. Авжеж, добродії, не всім вдається досягти заповітної мети — й це справедливо. Якби не було лісу та пов’язаної з ним таємниці, якби не було цих кривавих і мерзенних легенд — і будь-який дурень приходив би до святого каменя без жодної нагальної потреби: подивитись, у річку плюнути, порибалити… Ігар криво посміхнувся. Колись, кажуть, так і було — поки Вівтар не повстав і не закликав людей до порядку. Тепер сюди приходять тільки ті, кому інакше ніяк не можна, для кого це останній шанс… Втім, із цих, відчайдушних, теж доходять не всі. Річка виявилася широкою та мілкою, Ілазі по коліна. На дні ледь біліли дрібні камінчики, а цар-камінь, Вівтар, лежав просто посеред потоку та з першого погляду нагадав Ігарові величезний непросмажений млинець, блідий такий, нетямою випечений; він тихенько гмикнув. Ілаза глянула здивовано й сердито: що тут смішного, мовляв? Вівтар! Ігар зробив серйозне обличчя — та нервовий сміх рвався зсередини, роздираючи рота. — Пробач, — вичавив він, силкуючись руками стримати неслухняні губи. — Це… Воно саме… Наступної миті він уже валявся по траві й трусився від нервового реготу, Ілаза ж стояла над ним із щільно стиснутими губами, й красномовнішим за будь-які слова був гнівний блиск її очей.
 Сонце сіло. Світлого часу лишилося обмаль, тому доводилося квапитись. Від крижаної води аж ломило ноги. Не озиваючись ані словом, обоє видерлися на плескату спину священного каменя та, не змовляючись, огляділися. Ліс підступав до самого берега. Ліс пропустив їх і тепер мовчазно чекав дивовижного дійства; під ревнивим поглядом Ілази юнак дістав зі свого ранця тонку воскову свічку, бджолині стільники в забрудненій медом ганчірці, короткий кривий ножик із напівкруглим лезом та глиняну фігурку бика. Текст належних слів записаний був на зім’ятому папірці — Ігар не сподівався на свою пам’ять, яку навіть Отець Навчитель вважав «дірявою». — Великий Вівтарю, прийми нашу жертву… Освяти нам шлюб, адже люди не бажають освятити його. Помисли в нас чисті, й нема між нами ані неправди, ані влади, ані грошей; присягаємося прийняти твоє благословення та єднатися в шлюбі до самої смерті… Ігар говорив неквапно й виважено, як і потрібно за ритуалом — але все, що відбувалося, здавалося йому репетицією або сном, він ніяк не міг втямити, що ось воно, пережите багато разів, вимріяне та вистраждане, здійснюється, проте якось аж надто просто, швидко та буденно. — …а якщо один із нас умре раніше, то другий залишиться в цнотливій самоті. Почуй же нас — ми приготували тобі жертву! Ілаза мовчки стояла в нього за спиною, але тепер спіймала його долоню, і він відчув, що рука в неї дрібно тремтить. Різонути себе гострим лезом виявилося непросто — Ігар завжди боявся крові й болю. Але розрізати палець Ілазі виявилося ще складніше. Зрештою вона сама взяла з його рук кривий ножик-півмісяць, і її кров закапала слідом за Ігаровою — просто в медяні стільники. Глиняний бугай несхибно дивився на вогонь свічки; морду йому Ігар вимазав медом із домішкою крові, Ілаза ж обмастила йому чоловічий орган, любовно виліплений скульптором. Це ще не жертва. Глиняний бик — лише свідок. Небо над їхніми головами повільно гасло; від води тягло холодом — але камінь здавався теплим, дедалі теплішим, свічка тріскотіла, язичок полум’я смикався; Ігар теж здригався. Йому дуже хотілося в сутінках обійняти Ілазу за плечі, захистити й самому захиститись — але знав, що зараз вони не повинні торкатися одне до одного. Нізащо. Запала ніч. Свічка прогоріла наполовину; над непроникно чорними кронами близького лісу змалювався вузький серпик місяця — начебто хтось пожбурив на небеса ритуального ножа. Ігар підвівся. …Шлюб, скріплений на Вівтарі, непорушний. За кілька годин усі жінки світу вмруть для Ігара, на всьому світі залишиться тільки Ілаза. На все життя. Якщо навіть її спіткає раптова й безжальна погибель — Ігар не звільниться від присяги, він буде вічно самотнім і вірним померлій дружині… На мить йому зробилося холодно й страшно. Ганьба — він ладен був відступити; одним незграбним рухом його наречена виказала таку само негідну слабкість. Ігар спіймав її переляканий погляд і здогадався, що й вона соромиться, теж хоче вагання приховати; дивна річ, але Ілазин переляк допоміг йому впоратися з власною нерішучістю. Він навіть зміг підбадьорливо посміхнутися. Ще хвилину вони стояли в темряві, слухаючи дихання одне одного, уникаючи погляду в очі. Ігарові думки метались: але ж він не міг жити без Ілази, це було так природно, це ж не з примусу, а на виконання рокованого… По тому й Ілаза себе опанувала. Посміхнулася щасливо й водночас напружено: — Час… Ігар проковтнув грудку: — Коли… Догорить свічка. Вони повернулися одне до одного спинами й ступнули в потік по різні боки каменя. Щоб виявитися на різних берегах, але не втратити з поля зору вогник свічки. Крижана вода обпікала ноги, та Ігар ніби не відчував. Одяг здавався суцільним липким пластиром; він виліз на берег, стяг із себе все до нитки й на купу ганчір’я кинув храмовий знак на ланцюжку — Вівтар не зносить чужих амулетів. Йому, як і раніше, здавалося, що це або сон, або ж відбувається з кимсь іншим — надто нереально, надто просто, буденно… …Вівтар укладає шлюби, яких ніколи не благословили би люди. Вівтар зв’язує навіки — тоді людям нема куди подітися, вони проклинають геть усе, але якщо королівна поєднується на Вівтарі з підпаском, то або їй до смерті жити в хліві, або пастушок стане владарем. Тільки так. Вони зробили вибір. За жертву для каменя слугує кров, пролита незайманкою першої шлюбної ночі. Ігар не знав достеменно, чи належить бути й нареченому цнотливим — раніше йому легко було запевнити себе, що подібні тонкощі байдужі каменеві. Тепер же, стоячи оголеним на березі нічної річки й до болю в очах вдивляючись у мерехтливий вогник, він із жахом пригадав те руденьке дівчисько, якому він спочатку заморочив голову безсоромним вихвалянням, а по тому було запізно відступати; далі ж вона досхочу насміялася з його несміливості, а ще згодом Отець Дізнавач, найстрашніша в скиті людина, наклав таку тяжку покуту, що в Ігара цілий місяць очі лізли на лоба від непосильної роботи й щоденних покарань… Свічка кліпнула й згасла. Здригаючись, Ігар зробив крок у воду — хоч би там що — відступати пізно… Хоча хіба такі думки доречні зараз, за хвилину до… …Але цієї миті з темряви назустріч йому виступила оголена Ілаза, й недоречні думки зникли. І будь-які думки зникли. Зовсім.
 Напевне, ліс і не таке ще бачив. Ліс не першу сотню років стояв над стрічкою води, над Вівтарем у її водах — і рік за роком хоробрі пари брели сюди, нехтуючи небезпекою, сходили на шлюбне ложе з білого каменю. Ліс бачив у темряві, й ліс дивився безсторонньо. Двоє оголених виконували ритуальний танок. Якоїсь миті рішучість зрадила дівчину, й вона спробувала вирватися, зіштовхнути з себе обранця, напруженого, мов струна; за століття свого існування ліс надивився також і на незайманок, які полишали Вівтар завчасу та в сум’ятті дерлися на берег. Юнак бурмотів щось заспокійливо-невиразне — слова його губилися в гомоні річки, й ліс бачив крапельки поту, які виступили на гнучкій вузькій спині; траплялися тут і безпорадні наречені, які принижено благали в обраниць поблажливості. Нинішні двоє виявилися нічим не примітною парою — хлопець заспокоїв дівчину та поновив пестощі, дихаючи що не мить глибше й важче. Незайманка ж не знала, щастя вона відчуває чи страждання — однак скорилася неминучому й не силкувалась більше зволікати з жертвопринесенням. У небі висіли зірки, жовті й великі, мов яблука. Над річкою стелилися пахощі отруйних нічних квітів; темне гілля простягалося високо над водою, і, якби серпик обернувся на повнотілий місяць, то серед світлого каміння на річковому дні виднілися б темні спини форелі. Юнак застогнав крізь міцно стиснуті зуби, дівчина заборсалася від болю, стримуючи крик; по чорних кронах пробіг вітер, і в голосі гілок почулося схвалення. Дві зірки, трохи темніші та жовтіші за інші, не знати як опинилися на березі, серед стовбурів. Власник круглих байдужих очей дивився, як вода в річці підіймається, рине через Вівтар, змиваючи кров незайманки — жертву прийнято… За мить камінь знову підійметься над водою, молоді, захлинаючись, знову виявляться на суші, й руки, якими вони судомно вчепилися в тіла одне одного, потроху розслабляться, тоді ці двоє вперше усвідомлять, що таїнство звершилося… Круглі очі кліпнули, байдужий вираз полишив їх — лише на мить.
 …Ішли повільно — через кожні десять кроків доводилося валитись у траву й цілуватися до запаморочення, до оніміння збуджених і скусаних губів. Ігарові жагуче хотілося нескінченно повторювати те, що трапилося вночі на камені, — але він стримувався, розуміючи, що Ілазі необхідний відпочинок. Ілаза нагадувала людину, яка скинула гору з пліч — проясніла; вона то підминала під себе високу траву з синім розсипом квітів, то накидалася на Ігара з пестощами, то відкидала голову й сама підставляла п’яне від щастя обличчя. Тоді він із насолодою вдихав її запах, запах шкіри й ніжного поту, річкової води й тонких парфумів — бо серед найнеобхідніших речей Ілаза прихопила з дому крихітну скляночку, подарунок митецького парфумера. Вони вовтузилися в траві, ніби веселі цуценята; зворотний шлях був суцільно залитий сонцем, а майбутнє довге життя здавалося лише продовженням цієї сонячної дороги, тому обом ліньки було замислюватися про майбутнє. Усе владнається саме по собі, думав Ігар, занурюючи руку в плутанину з трави й Ілазиного волосся. Там буде видно… Вихваляючись перед молодою дружиною та шукаючи застосування власній бурхливій силі, він просто на шляху продемонстрував Ілазі кілька стрибків Отця Розбивача — «високих» і «низьких», бойових і тренувальних. Ніколи в стінах Гнізда йому не вдавалося домогтися такої легкості та плавності, які самі прийшли до нього серед залитого сонцем лісу; він жалкував, що з ним нема ніякого спорядження — хоча б легкого учнівського «пазура», не кажучи вже про чудові, жодного разу ще не надягнуті «крила»… Ілаза сміялась, охкала та ойкала, і він бачив, що вона не вдає захват, а справді захоплена; вкотре обіймаючи її, він подумав, що якби Ілаза виявилася на місці Отця Розбивача в Гнізді, з послушника Ігара вийшов би першокласний боєць, а не слабенький вічний учень, який постійно помиляється… Опівдні вони довго бенкетували перед розкладеними на старому пні останніми харчами та раз за разом з’єднували долоні. Батуючи сухий хліб, Ігар думав про тонке, просочене вином тістечко, а білі Ілазині зуби жували, а жадані губи рухалися їм у такт, і гострий язичок злизував прилиплі крихти настільки хвилююче, що Ігар забував про голод; ловлячи його погляд, Ілаза посміхалася своєю хмільною посмішкою — і крихти з її губів відразу опинялися в Ігаровім роті, а недоїдений шматок хліба падав у траву… Ігарові здавалося, що він тілом відчуває нитку, яка зв’язала їх навіки. Тепер вони стали однією істотою, Ілаза живе в ньому, як дитя живе в материнському череві. І він теж зовсім п’яний, але ж уже багато днів не мав у роті й краплі вина… А потім вони стомилися. Тримаючись за руки, повільно брели крізь ліс, який приховав до часу свої пастки і таємниці. Сонце, що супроводило їх цілий день, опускалося за стовбури. Трава під ногами зріділа, під нею виявився пісок, у якому втопали й без того натруджені ноги; довгий яр, на який вони очікували наткнутися набагато пізніше, виявився в цьому місці надто глибоким, щоб через нього перебратися. Молодята рушили вздовж урвища, й сили в них лишилося тільки на те, щоб обмінюватися підбадьорливими посмішками. — Птахи не співають, — повідомила Ілаза по півгодинному шляху. Ігар пожартував — доволі паскудно, та Ілаза не образилася. — Цілий день цвірінчали… — провадила дівчина. — І сонце ж іще не сіло. Ігар знову пожартував — цього разу Ілаза ляпнула його нижче спини: — Прикуси язика, якщо збираєшся стати князем! Він затнувся. Ілазині слова нагадали про неминуче завтра. Завтра доведеться відпрацьовувати сьогоднішнє щастя, доводити, що гідний його та здатний ощасливити жінку довше, ніж на одну ніч і один день… А найнеприємніше — завтра доведеться спокутувати провину перед скитом і Святим Птахом. Птах, він знав, пробачить, але скит… перед Гніздом доведеться залагоджувати. І він ще не знає, як. — У замок, матері, гінця пошлемо, — припустила Ілаза, яка думала про своє. Ігар похитав головою: — Нас притягнуть на аркані. Ілаза спіткнулася. Роздратовано відкинула волосся з чола: — Дурниці. Мати не посміє… Нас поєднав Вівтар… Ігар мовчав. Ілаза й сама чудово знала ціну своїм словам. Спіткнулася ще раз, тихо вилаялась і теж замовкла. Ні, навіть Ілазина мати не зважиться заперечувати шлюб, укладений на Вівтарі. Однак їй нічого не варто закатувати самозваного зятя на очах новоспеченої дружини й покарати тим самим обох, бо ж неслухняна дочка проживе решту життя у вдовиній сукні та під суворим наглядом яких-небудь гірських черниць… Ілаза спіткнулася знову. Як здалося Ігару — на рівному місці; Ілазі здалося те саме, бо вона роздратовано озирнулася, розглядаючи вузьку стежинку: — Я божевільна, чи що… Начебто нитку впоперек дороги натягнуто. Чи ноги не носять? Ігар несподівано для себе припустив, чому не носять ноги й що робити, аби знову носили. Ілаза почервоніла: — Дурень… Якийсь час вони стояли, обіймаючись, але Ігар не дозволив собі колишньої безтурботності — обережно притискаючи до себе Ілазу, він уважно вивчав гілля над головою, чагарник осторонь від стежки, темне сплетіння гілок на дні глибокого яру; птахів дійсно не було, жодного. Десь у глибині лісу протяжливо зарипіло дерево — звук нагадував скреготіння зубів. — Ігаре, — пошепки попросила Ілаза, — давай зупинимось. Я стомилася. Він приглушено зітхнув: — Потерпи… Ще трішечки. Пройдімо ще… Йому не хотілося зупинятися на нічліг у місці, де з незрозумілих причин не лишилося жодного птаха. Висока хмара ще ловила боком прощальний сонячний промінь, а на дні яру давно стояв пізній вечір. Ігарові подумалося, що ніч заповнює ліс, виповзаючи з яру. Вони йшли дедалі швидше, бо невиразна тривога опанувала й Ілазу; яр ніяк не думав нижчати й вужчати, а продиратися ним у темряві, яка дедалі густішала, Ігарові тим більше не хотілося. Від голоду підтягувало живіт — Ігар з жалем згадав шмат хліба, загублений удень на галяві в розпал любовної гри; не треба було кидати хліб. Голод накладався на нічний страх, який невблаганно насувався, і поєднання це виходило вкрай мерзенне. Він сам кілька разів спотикався — здавалося, на рівному місці. Начебто мотузку впоперек шляху натягнуто, а озирнешся — нема ніякої мотузки, лише прим’ята травичка та залисини жовтого піску. Та й їх розгледіти було щораз важче… — Що це? — Ілазин голос примусив його здригнутися. Дружина стояла з високо задертою головою. У кронах над ними колихалося сіре щось, не помітне у півмороку, схоже найбільше на полотнище, точніше, на кілька полотнищ, безладно розвішаних поквапливою господинею, тільки господиня ця мала бути на зріст як столітній дуб. Від кожного повіву те, сіре, неприємно ворушилося. Так, напевне, ворушиться під водою волосся потопельника. Там, у сірому ворушінні, було щось іще, й Ігар інтуїтивно відчував, що це обов’язково варто розгледіти, але сутінки погустішали настільки, що він лише натужно мружився, посилюючи власне занепокоєння. — Ігаре… — Ілазина рука вчепилася йому в плече, й він усвідомив раптом, що малий, кволий, худорлявий, одного зросту з Ілазою і дуже боїться. — Ходімо, — голос у нього попри очікування не дуже й тремтів. — Нема чого боятися, мало там що… Деякі звірі… Плетуть собі такі гнізда. Відійдімо… подалі та станьмо на перепочинок. Він ішов, відчував у руці її долоню та посміхався подумки: «Деякі звірі плетуть такі гнізда. Треба записати».
 Пізнього вечора небо над лісом раптом освітилося — це повільно падала вогонь-зірка, яка за всіх часів вважалася добрим знаком. Обоє несхибно дивилися на жовту, немов жовтець, іскру, поки Ілаза нарешті не спохопилася: — А бажання?! Ти встиг задумати? Ігар посміхнувся багатозначно й лукаво: — У мене тепер на все життя одне тільки й залишилось… Одне бажання… Сказати, яке? Ілаза — хоч і не наречена вже, а дружина — не витримала й щасливо почервоніла. Втім, очікування її були марні, бо вночі їм не довелось кохатися. Спочатку до них на вогник зазирнув самотній вовк — обоє майже не встигли його розгледіти й похололи від жаху. Не тому, що вовк чимось по-справжньому загрожував їм — просто в кров і плоть обом в’ївся звірячий острах зимових ночей, острах, завдяки якому їхні предки зуміли залишити достатню кількість нащадків. Вовк пішов перш ніж Ігар отямився й потягнувся до головешки з вогню. А потім, коли вже заспокоїлися, розслабились і обійнялися, вовк подав голос, і волосся заворушилося на Ігаровій голові. Спочатку здалося, що кричить людина. Звук був нестерпним — передсмертний крик істоти під тортурами — й лунав він зовсім недалеко, швидше за все, за яром. Ігар зроду не чув про небезпеки, які чигають у лісі на вовків і викликають такі моторошні крики. А вовк тим часом і далі кричав. Ігарові чомусь пригадалося сіре полотнище в темних кронах. До чого б то? Потім вовк умер. Ні Ігарові, ані Ілазі не спало на думку засумніватися в його смерті — крик перейшов у хрипіння й обірвався. На молодих ринула тиша, бо в нічному лісі зробилося так тихо, як узимку на цвинтарі. До ранку вони не розтискали рук — але не більше.
 Рушили далі на світанку — як тільки стало помітно стовбури, яр і стежку. Обом хотілося якомога швидше віддалитися від місця загибелі вовка, незалежно від того, хто чи що його вбило. Птахів, як і раніше, не було, але день вступав у свої права; зі сходом сонця й Ігар, і Ілаза помітно повеселішали. Цілу годину провели серед малини — хоч не наситились, але приглушили голод. Ігар зрадів, знову відчув заклик плоті; цієї ночі він не раз і не два ставив собі запитання: чи можна від раптового переляку позбутися всіх чоловічих бажань. Виявилося — не можна. Тільки-но полишає страх, як бажання повертаються. Він уже хотів сказати про це Ілазі, але глянув на її стурбоване обличчя й прикусив язика. Ілаза постійно озиралася. Часто, значно частіше, ніж слід було: вона озиралася на ходу, через плече, й від цього крок у неї ставав нерівним і невпевненим; вона раз у раз зупинялась і довго дивилася назад, туди, де пройдена ними стежка губилася в листі. — Що? — нарешті запитав Ігар. — Ти щось загубила? Ілаза проковтнула слину — він побачив, як сіпнулася її шия: — Ти… Тобі нічого не здається? Він теж озирнувся й глянув туди, куди за мить до цього був спрямований Ілазин погляд. Стежка була порожня; повільно розпростувалися пружні травинки. — Мені здається, — повільно промовив Ігар, — що сьогодні вночі ми… Він пожартував, але Ілаза не розсміялася: — Ігаре… А ми можемо йти швидше? І вони майже побігли. Ілаза незабаром захекалася, рвонула комір сорочки, розкрила його ледь не до самих грудей; Ігар мимоволі уявив, як зручно й тепло запхати руку за розкритий виріз. — У нас буде п’ятеро синів, — повідомив він, переводячи дух, — і дочка на ймення… Ілаза спіткнулася. Ігар подався вперед, щоб підхопити її — і цієї миті край яру під їхніми ногами здригнувся й осів. — Тримайся!!! Перед очима в Ігара виявились якісь вирвані з корінням стебла, потім таке саме стебло опинилося в його правій руці, а лівою він тримав за пояс Ілазу й разом із нею стрімко з’їжджав на дно яру. Щось боляче вдарило його по литці; він устиг весело крикнути «От і переправилися! », коли їхній спуск перейшов у падіння — й відразу за цим незрозуміло як припинився. Пояс Ілазин вислизнув із Ігарової руки. Якийсь час він прислухався до власних відчуттів. Над головою було синє небо в плетиві гілля; десь неподалік, унизу, мелодійно дзюркотів струмок. Він лежав на м’якому, а правий рукав, видно, за щось зачепився, і руку неприємно тягло догори. — Ілазо! — погукав він якомога безтурботніше. Поряд тихенько схлипнуло. Він повернув голову. Ілаза була поряд. Ілаза висіла невисоко над землею, точніше, над похилою стіною яру, саме висіла, обплутана густими напівпрозорими тенетами. Ігар не встиг ні про що подумати, кинувся до неї — його рух виявився марним, він сам важко заколихався в таких само тенетах; праву руку нестерпно смикнуло, він скрикнув від болю й заборсався дужче: — Ілазо! Руку! Ілаза спробувала простягти руку — дрібні, тендітні з вигляду волоконця не бажали піддаватись і рвалися з натугою. Ігар щосили сіпнувся — кілька ниточок лопнуло й згорнулося, неначе виноградні вусики. Він розлютився. Сітка здавалася дивно бридкою на дотик: треба буде як слід вимитися в струмку… Спершу виборсатися самому, потім витягти Ілазу. Зрештою, перепалити ці бридкі ниточки або перерізати ножем… Він вивернув голову. Його торба валялася далеко внизу — якийсь вузлуватий корінь перехопив немудрящу Ігарову поклажу, не дав їй скотитися на дно яру, до струмка. Він не шляхетний пан, щоб носити ніж при поясі… І він більше не послушник, аби носити при поясі знаменитий «пазур». Теперішній його ніж — не зброя, а знаряддя, і місце його — в торбі… Він плюнув. Плювок пролетів до землі й ляпнувся в опале листя. — Іга-аре… Витягни мене, мені… гидко… Справді мерзенне відчуття, подумав Ігар. І не тільки тому, що ця сітка… Павутиння, так його перетак… Липке. Та й саме відчуття огидне: людині не личить теліпатися над землею, ніби котові у мішку… Як мусі в павутині… От гидота — ну й павучок тут побував… Ну й павучок… Він примірявся — і рвонув павутиння руками, намагаючись звільнити праве плече. Кілька ниточок знову лопнули; Ігар напружився, рвонув знову, так що боляче зробилося м’язам. Права рука майже звільнилася; підбадьорений, він рвонув знову, і знову, й знову… Не відразу второпав, що марно себе виснажує. Півпрозорі ниточки чи то зростались, а чи постійно множилися; звільняючи одну руку, Ігар дужче заплутував другу, й дедалі складніше ставало крутити головою. Він зціпив зуби та вирішив розгойдатись, наче маятник, і дотягтися до найближчої гілки; за увесь день це було найневдаліше його рішення. Він зрозумів це вже на півдорозі. Проклята сітка множилася від руху. Що більше Ігар розгойдувався, то щільніше його сповивали тисячі й тисячі майже невидимих ниточок, утворюючи довкола нього щільний сірий кокон. Він відірвав погляд від жаданої гілки, випадково глянув на себе, злякався й закричав. Його розгойдування перетворилося на панічне борсання. Він бився в павутинні, а павутиння обплутувало його дедалі дужче, проте йому забракло здорового глузду усвідомити це — у сум’ятті він перетворився на шмат крикливого м’яса. За кілька хвилин істерики вже заплутався так, що насилу міг дихати. Нарешті він знесилів, а павутиння ще й досі смикалося; проковтнув слину з присмаком заліза, замовк і зрозумів, що крик триває — Ілаза, охоплена таким само жахом, теж втрапила в подібну пастку; тепер вона кричала та борсалась, заплутуючись щораз дужче… Сіре полотнище в кронах високих дерев. Передсмертний крик вовка… Ілаза більше не кричала — плакала. Ігар, розвернутий обличчям до неба, не міг її бачити. У просвіти між гіллям зазирало синє, сліпуче, безтурботне небо. — Ілазо, — промовив він якомога спокійніше. — Не плач. Ми зараз виборсаємося. Чуєш? Вона протяжливо схлипнула — й замовкла. — Отак, — сказав він, намагаючись плечем витерти мокре обличчя. — Зараз ми… — голос підвів його й недобре здригнувся. Ілаза почула — й розплакалася знову. Ігар мовчав, дивився в небо й кусав губи. Ніхто й ніколи не розповідав про таке… Ніхто й ніколи, у жодній казці, в жодній історії… Можливо, тому… що не було кому розповідати? Хто це бачив — не повертався? Якщо таке павутиння — то який же… — Ми зараз виборсаємося, — сказав він жорстко. — Ілазо, в тебе хоч шпилька є? А що шпилька, відразу подумав він. Що тут шпилькою зробиш… Навіть… Може, цієї гидоти й ножем не розріжеш… — Я… Не дістану, — Ілаза насилу опанувала власний голос, щоб відгукнутися. — У мене руки… зв’язані… — А кресала нема в тебе? — Звідки… І все одно… Не дістала б… А якщо зубами, подумав Ігар із раптовою рішучістю. Дотягся ротом до найближчої павутинки, стиснув зуби… Огидно. Бридко й паскудно, але якщо перекусити… Павутинка пройшла між зубів, ледь не порізала йому язика. Він виплюнув її і теж заплакав — безгучно, щоб Ілаза не чула. — Ігаре, — хрипко промовила його дружина, — Ігаре… Давай кликати на допомогу! Він болісно ковтнув. Аякже, почують тут… Але… Уява відразу підкинула йому мисливця — справжнього мисливця із зазубреним ножем, із кресалом, із мотузкою… От він розріже прокляте павутиння, й Ігар умиється в струмку… — Давай, — сказав він майже весело. — Сором же який! Вигляд у нас, напевне… Як у недовилуплених метеликів… Ілаза не посміхнулася. Ігар набрав повітря — наскільки дозволяли стягнуті павутинням груди — й закричав несподівано тонко, по-хлоп’ячому: — Е-ге-гей! Сюди! Сю-уди! — Допоможіть! — підхопила Ілаза, але дзвінкий її голосок звучав тепер надтріснуто, глухо. — Допоможіть! Вітер гойднув гілку над Ігаром — та й по всьому. Тиша. Вони кричали несамовито, зриваючи голоси — й нарешті Ігар з подивом виявив, що не може вичавити з себе жодного звуку. Горло відмовилося коритись, із нього виривалося тільки жалюгідне хрипіння. Якийсь час минув у мовчанні. Ігар дивився в покреслене гіллям небо — й не думав ні про що. Нестерпно саднило горло; далі з’явилася перша думка: якщо хто-небудь і почув, він уже, певно, не прийде… — Ігаре, — долинуло до нього ледь чутно, з хворобливим присвистом, — ти знаєш, що це? Павутиння, хотів сказати він, але зірване горло не послухалося. — Це… Ми в павутинні, наче комашки. А потім прийде павук. Він зрадів, що Ілаза не бачить його обличчя. Воно не було зараз обличчям героя та й взагалі чоловіка — хлопчисько, баба, розклеївся… — Павуки, Ігаре… Вони висмоктують. Живцем. Ігар знав: мусить щось сказати. Повинен допомогти дівчині, яка довірила йому своє життя, повинен… хоч і зі зв’язаними руками. — Ти най… — насилу вичавив він, — …чарівніша… мушка із усіх, які тільки літають по світі. Павук буде зачарований тобою… Він скаже: забирайся, Ігаре, такі дівчатка не для тебе… А я скажу: дулю тобі, восьминогий! Хочеш — лови собі павучиху та давай… на Вівтар… Згадка про Вівтар здалася недоречною; Ігар замовк. — Я відчувала, — прошепотіла Ілаза. — Там… на дорозі… Щось таке… І той вовк… Ігар неспокійно завовтузився в павутинні. Не треба про вовка. Ми не вовки, ми… — Перестань, — кинув він майже сердито. — Ми не мухи. Я цих павуків знаєш скільки зачавив? За своє життя? — Павуків убивати не можна, — глухо сказала Ілаза. — Погана прикмета. — Дідька лисого! — голос Ігарів знову зірвався. — Помовчи тепер, — промовила Ілаза ще глухіше. — Давай спробуємо… поспати… І помолися своєму Святому Птахові… * * *