Annotation 11 страница

…Будинок був непоганий, але й не дуже гарний. Цегляна багатоповерхівка в зеленому районі, досить далеко від центру. Калібан натиснув на кнопку дзвінка незвично товстим пальцем. — Хто там? — запитала крізь двері молода жінка. — Це я, — голос Калібана раптом опав. «Москва сльозам не вірить». Але він прийшов сюди не плакати. Він, надійний, небагатослівний, суворий Чоловік, герой Алєксєя Баталова. Який раз оступився — і втратив усе. Заради невиразних ілюзорних «принципів» зрадив найближчих, найвірніших і найрідніших людей. Він прийшов просити пробачення. Без надії, що пробачать. Минула хвилина. Двері відчинилися. Щокате дівчисько добряче виросло за ці двадцять років. Воно стежило за собою, боролося з повнотою й вигляд, напевно, мало б доволі милий, якби не червоні очі під опухлими повіками. — Ну, навіщо ти прийшов? — верескливі нотки, спроможні споганити будь-який жіночий голос. — Чого тобі ще треба? Ще нас мучити, так? Вона вдивилася в його обличчя — й застигла. Втомлений чоловік сумно всміхнувся. Він навіть провину свою ніс із гідністю. Дочка кричала на нього — за цим лементом ховалися біль і розгубленість. Вона не нападала — захищалася; жодного разу в житті вона не підвищила голос на батька, їй би й на гадку не спало… — Лідочко, — сказав він тихо й лагідно. — Мама вдома? — Не твоя справа, — жінка ступнула вперед, відтискуючи його могутніми грудьми. — Ти ж пішов? Ти пішов? Ну, то і йди! Мигнула тінь у сусідському вічку — сусіди прислухалися й дивувалися, мабуть… — А пам'ятаєш, як ми на човні каталися? — запитав він майже пошепки. — Не пам'ятаю! Іди! — Як ми хлопчика витягли, пам'ятаєш? — Не пам'ятаю… Це ти його витяг. Ми з мамою тільки верещали. — А він виріс, — чоловік у дверях посміхнувся. — І живе собі… І я його недавно зустрів. — Послухай… — почала жінка на тон нижче. І замовкла. Унизу, в під'їзді, дзявкав собака. — Мені треба дещо сказати. Тобі й мамі. Він зняв черевики біля дверей. Низка дрібних прикмет виказувала, що в цьому домі обов'язково знімають черевики. Він безпомильно знайшов у шафці свої тапочки. Добре, що їх не встигли ще сховати або викинути. Він прислухався до мовчання квартири. Втягнув носом повітря — пахло серцевими краплями. Пішов коридором. Зупинився на порозі кімнати. Жінка, яка колись була в солом'яному капелюшку, постаріла. І вигляд мала кепський — тіні під очима, зацькований злий погляд: — Навіщо ти йому відчинила? Ну, навіщо?! Його очі зволожилися, але Москва не вірить сльозам. Він стояв у дверях і дивився, не кажучи ні слова. Усвідомлення провини й гіркоти, і біль утрати, і схиляння перед жінкою, з якою прожив життя, усвідомлення, що пробачення — не буде. Вона постаріла, але він пам'ятав її молодою. Його свідомість роздвоїлася — він справді пам'ятав цю жінку, жовтий купальник, тінь капелюха на очах. Роздратування й заледве не злість — мало не втопився, шибеник малий, адже Вітя, чоловік, через нього міг потонути… А потім раптом просвітління й майже ніжність: ну, що ти, малий, ну дитина, що з тебе візьмеш… Бідолаха… Він любив її. Незважаючи на сиве волосся, яке обліпило обличчя, й сварливо опущені куточки рота. Її злість змінилася розгубленістю. Сталося небувале — адже він пішов назавжди, кому, як не їй, знати його характер… І ось він — перед нею. — Вітю… Що сталося? Навіщо ти прийшов? Він нахилив голову, начебто впустив їй під ноги весь тягар свого каяття. — Олено, — сказав переривчастим голосом. — Вибач мені, старому дурневі. Я не можу без тебе жити. Вибач. * * *

О пів на дев'яту задзвонила мобілка на краю ванни. Калібан ледь встиг підхопити її за секунду до падіння. — Доброго раночку, — сказала слухавка бадьорим, проте немолодим жіночим голосом. — Клієнт у нас на сьогодні на одинадцяту. І знаєте, хто? Іра Грошева! — Сподобалося, — Калібан зірвав з гачка рушник. — А чого вона хоче, не сказала? — Уявіть собі, Колю, сказала! — Тортила розсміялася. Відтоді, як «Вітрильний птах» відновив роботу в повному обсязі, старенька сміялася вдвічі частіше, ніж зазвичай. — Вона хоче розстатися зі своїм Максимовим, але так, щоб це було напрочуд ефектно! Уявляєте? — Трах-тарарах, — сказав Калібан розчаровано. За півгодини його «Хонда» рвонула з місця, залишаючи візерунковий слід на першому сніжку, що випав за ніч.
Переклав з російської Іван Андрусяк
Про авторів

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 6 7 8 9 1011