Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Annotation 5 страница



 Вони купалися на обмілині вдалині від берега. Разом грілися на пласкому бородатому камені — голяка; це було прекрасно й боляче. Дрібні черепашки впивалися в боки; Анітине волосся впліталося в морську траву. — Яка безсоромність, — блаженно шепотіла Аніта, дивлячись у небо. Ніде на світі не було ні душі. Дні минали один за одним, як намисто з білих черешень; дні були сонячні, ночі — короткі, увечері Аніта йшла, щоб повернутися вранці. — Юсе… — сказав якось дідо, коли зоряного вечора вони вклалися спати у дворі, просто неба, — дідо на возі, а Юстин під возом. — Ти вже знаєш, хто вона? — Ні, — сказав Юстин, з якого моментально злетів увесь сон. Дід посопів; за цим сопінням стояли довгі дні, коли Юстин ішов на світанку й вертався в сутінках, вечори, коли дідо позирав на Юстина, бажаючи й не зважуючись про щось запитати, але Юстин не завважував цих поглядів і щасливо засинав на соломі, і йому снився ранок… — Юсе, — сказав дідо, і крізь щілини у возі на Юстина впало кілька соломинок, — я ж усе чекаю, чекаю… Думаю, Юс мій жениться, дружину приведе, будуть діти… Ти ж не дезертир тепер, ти в законі. Можеш женитися, з ким захочеш. Хлопець ти показний… красивий, здоровий, розумний… А я хворий уже і старий, Юсе. Скільки проживу — невідомо… Ти б запитав у неї — піде вона за тебе заміж? Якщо вона все-таки… людина? * * *

 «Підеш за мене заміж? » Скільки разів він ставив їй це запитання. То грізно, то м'яко, то благально, то недбало. Скільки разів він запитував її — у мріях. Скільки разів, відкривши рота, він закривав його знову. Вона запитувала — що? І він озивався — ні, нічого… А потім дощі затяглися на весь тиждень. А потім… * * *

 — Юстине! Юсе! Вставай… Будь ласка… Він протер очі. Була ніч; він здригнувся, згадавши, як вона снилася йому напередодні візиту вербувальників. Що, невже знову лихо?! Але вона не снилася. Вона стояла поруч і трясла його за плече. Уночі! У будинку! — Що? — запитав він, перехоплюючи її руку.
 — Батько все знає, — сказала Аніта в темряві. — Юстине… Тепер або ми тікаємо — або ти мене більше ніколи не побачиш. — Ми тікаємо, — легко погодився він. Як не тихо шепотілися вони — сопіння діда на лаві затихло. — Ми тікаємо, — повторив Юстин уже не так упевнено. — А куди? — Я роздобула інше скельце, — сказала Аніта. — Дві його половинки. Я знаю місце, куди воно веде. Це дуже далеко. Навіть батько, може, не знайде нас… Тільки дивитися треба не на сонце, а на місяць. Юстин глянув у той бік темряви, де мало бути вікно. Нічого не побачив. — Сьогодні повня, — сказала Аніта. — Над ранок вітер розвіє хмари… Тільки я тобі спершу маю сказати, хто мій батько. Інакше це буде нечесно. Юстин не слухав, думав про діда. Про те, що дідо мало головою не наклав, рятуючи його, Юстина. Про те, що, крім Юстина, у діда немає жодної живої душі… Про те, що скоро осінь, а худобу забрали. Про те, що дідо хворий — через нього ж таки, через Юстина. — Зачекай, — сказав він пошепки. — Зачекай… — Ти боїшся? — Ні! Але я подумав… А як же дідо? Можемо ми його взяти з собою? Заскрипіла лава. Дідо ворухнувся. Юстин прекрасно розумів, що він не спить. Слухає. — Але в скельця тільки дві половинки! — сказала Аніта вже на повен голос. — Тільки дві… Ми втечемо сьогодні — або я тебе більше ніколи не побачу! Юстин мовчав. — Хто твій батько, дівчино? — тихо запитали з лави. — Яка різниця? — пошепки сказав Юстин. — Велика різниця, — з гіркотою відгукнулася Аніта. — Мій батько… Мій батько — Ос, Господар Колодязів. Тихенько заспівав вітер у димарі. Отже, справді — швидко небо очиститься, визирне місяць… — Цього не може бути, — сказав Юстин. — Так не буває. Аніто, так не може бути! — Так є, — глухо сказала Аніта. — Я його люблю… Але він — такий, який він є, й іншим бути не може. Темрява тихо застогнала. Скрипнула під дідом лава. — Я могла б не казати, — мовила Аніта, ніби виправдуючись. — Але це було б нечесно. Він же буде шукати мене і, може, знайде — навіть там… І тоді… розумієш? — Він не дозволяє нам зустрічатися? — нерозумно запитав Юстин. — Він вважає, що я повинна робити те, чого хоче він, — тихо сказала Аніта. — Він інакше не вміє… Він же Господар Колодязів. — Не повторюй! — тихенько скрикнув дід. — Не повторюй… Накликаєш… Вітер у димарі завив дужче. — Отже, ти не підеш зі мною, Юстине? — тихо запитала Аніта. — Отже… ми можемо попрощатися? — Іди, — заблагала темрява. — Навіщо ти прийшла, дівчино?.. Навіщо ти закохала його в себе?.. Ти ж знала, чим це може скінчитися — для нього… Навіщо ж ти? Вітер у димарі вив дужче, вив, мов здичавілий пес посеред цвинтаря. Фі-і-і… — Так, — тихо сказала Аніта. — Ви маєте рацію. Звичайно. Повітря заколихалося; у відчинені двері війнуло протягом. Юстин зісковзнув з печі, перекинув у темряві табуретку, метнувся повз лаву — до дверей. — Юу-усе! — лунало йому вслід. На вулиці було світліше. На небі, у тому місці, де був місяць, хмари вже світилися білим. — Зачекай! — він наздогнав її біля воріт. — Зачекай… Послухай. Невже ми ніяк не можемо взяти діда з собою? — То ти готовий іти зі мною?! — Піду, — сказав Юстин, клацаючи зубами, певно, від холоду. — Я вже втік одного разу — від вербувальників… Як боягуз. — Тоді ти правильно зробив, — заперечила Аніта. — Тебе ж забирали не на війну, а на бойню. — Тепер не важливо, — сказав Юстин. — Послухай… Я з тобою. Куди хочеш. Якби діда не було — я б узагалі не думав, пішов би за тобою — і все. — А якщо батько нас упіймає?! — Не впіймає, — Юстин махнув рукою. — А якщо впіймає? — Не впіймає! — гаркнув Юстин. — Але що мені з дідом робити, га? Як він буде без мене? Аніта щось мовчки обмірковувала. Потім раптом зчепила пальці: — Ось що… Я знаю спосіб, щоб ти міг час від часу до діда навідуватися. Допомагати йому. Грошима… Худобу можна буде купити нову, будинок перемонтувати… — Відвідувати? — перепитав Юстин. — Тут? — Ну, так, — Аніта труснула волоссям. — Раз на тиждень… Приблизно. — То чого ж ми роздумуємо? — здивувався Юстин. — Зачекай, я скажу йому, що скоро повернуся… — Не треба, — Аніта втримала його за руку. — Зараз місяць вийде… може, лише на мить. Якщо ти йдеш зі мною — йди зараз! — Я йду, — сказав Юстин. Хмара відсунулась убік, наче порвана фіранка. Визволила місяць; Аніта відірвала нарешті свої губи від Юстинових — і простягнула йому половинку закопченого скельця. Юстин підніс скло до очей. Рука його підіймалася все повільніше, та однак не встигла зупинитися, не встигла повністю опинитися у владі страху; він побачив щось на кшталт персня на білій поверхні місяця, на кшталт обручки… Відчуття було таке, немов падаєш у неглибоку яму. Місяць мигнув і пропав; коліна підігнулися, під босими ногами була вже не трава, а кам'яні плити. У його руці й далі жили тонкі Анітині пальці, холодні, як місяць… Він чув, як Аніта тонко, болісно скрикнула. Її пальці вислизнули з його руки — і тоді він розплющив очі. * * *

 Тут було трохи світліше, ніж на залитому місяцем дворі. Праворуч і ліворуч угадувалися кам'яні стіни; повітря було не те щоби сперте, але якесь занадто густе, з ледь відчутним неприємним запахом, і Юстин, який звик до свіжого повітря садка й поля, захекався. Кепсько, якщо це і є те місце, куди вони з Анітою втекли, де їм тепер доведеться жити… Аніта стояла поруч — ледь зігнувши коліна й розвівши руки в сторони, немов загороджуючи Юстина від чогось, немовби він, Юстин, був маленьким, як ельфуш, і міг сховатися за вузькою Анітиною спиною. А перед Анітою, за три кроки, стояв іще хтось, і довкола нього напівтемрява згущувалася, перетворюючись на пітьму. Юстин здригнувся. Зробив рух, щоб загородити собою Аніту, — але вона зненацька сильно відіпхнула його. Безлика фігура, що стояла перед ними, випромінювала темряву точнісінько так само, як світлячок випромінює світло; за мить виявилося, що й обличчя у неї було. Юстин заглянув у нього — і покрився холодним потом. — Якщо ти його зачепиш хоч пальцем, я повішуся! — незвично тонким голосом пообіцяла Аніта. Фігура, що випромінювала темряву, мовчала. — Я маю право! — майже пискнула Аніта. — А ти — шпигуєш! Ти не маєш права! У мене своє життя! Я людина! Я жінка! У Юстина підкосилися ноги. Він зрозумів раптом, куди вони потрапили і хто перед ним. — Відпусти його, — дуже тихо, жалібно попросила Аніта. Юстин, стримуючи тремтіння, обійняв її за плечі: — Не… Він хотів сказати «не плач», або «не хвилюйся», або «не треба», він сам ще не вирішив. Але нічого не вийшло — голосу не було, а пищати не хотілося. — Іди до себе, — повільно сказав той, хто стояв перед ними. — Ні! — крикнула Аніта. — Іди до себе, — безпристрасно повторив той. — Іди. Аніта втягла голову в плечі: — Якщо ти його зачепиш… Якщо ти його торкнешся… — Ти заслужила серйозного покарання, — сказав той. — А він… Ти ж збрехала йому, не сказала, що його чекає у разі невдачі. — Я сказала, — прошептала Аніта. Її батько, який випромінював пітьму, підвів очі й подивився просто на Юстина; Юстин ледь стримався, щоб не впасти на коліна — від раптової слабкості й ще від того, що на нього накотилась раптом хвиля каламутної дурманної покори. — Правда? — запитав Ос, не зводячи погляду. — Вона сказала тобі, чия вона дочка? Юстин кивнув, і крапля поту лоскотно прокотилася від скроні до підборіддя. — Але я ж чую між вами якусь неправду, — сказав Ос, Господар Колодязів, і перевів погляд на Аніту. — Що ти збрехала йому? Аніта здригнулася. Повільно обернулася до Юстина — бліда, з двома мокрими борозенками уздовж щік: — Я збрехала тобі про діда. Ти б не зміг… відвідувати його. Ти б пішов назавжди. Я збрехала, щоб ти не почував себе зрадником… Юстин відкрив рота, мов риба. Знову закрив. Захотів прокинутися, прокинутися ще раз, на світанку, прокинутися цього разу по-справжньому. — Тепер іди до себе, — жорстко сказав Господар Аніті. — Йди. Вона згорбилася, притиснула долоні до живота й, волочачи ноги, побрела кудись — у темряву, вгору по ледь помітних кручених сходах. Юстин вражено дивився їй услід. Аніта збрехала йому! «Щоб ти не почував себе зрадником…» Але ж він був би зрадником! Він уже зрадник. Тому що дідо залишився сам… Тепер на віки вічні — сам. Господар Колодязів ступнув уперед. Юстину здалося, що той рухається, мов кругла крапля олії на поверхні води. Що простір поруч із ним м'яко вигинається. І він зажмурив очі, бо не хотів бачити власної смерті. А Господар Колодязів усе стояв і стояв, стояв і дивився, і нова хвиля покірності в Юстиновій душі здіймалася все вище, готова була захлиснути його з головою… — То ти знав, проти чиєї волі йдеш? — запитав Господар Колодязів. Юстин облизнув губи. У роті наростав залізний присмак — начебто він, Юстин, був запряжений і гриз вудила. — Так. Господар Колодязів дивився. — Я не розумію, чому це… проти волі, — із зусиллям продовжував Юстин. — Я не розумію, чому така воля… Чому вона не може… вибрати мене? Господар Колодязів не відводив погляду — начебто тримав холодною долонею за обличчя. — Вона людина, — у розпачі сказав Юстин. — Якщо їй у слід вовчого порошку насипати, то нічого не буде. Виходить, вона людина. Той, що стояв перед ним, мовчки схилив важку голову до плеча. — Вона любить мене, — голосніше сказав Юстин. — Я люблю її. Чому — не можна? Чому не можна її любити? Адже вона людина! Вона… вільна! Ну скажіть, навіщо вам принц?! Тобто, навіщо їй принц?.. Вам же не треба ні влади, ні багатства, у вас і так усе є… То чому — не можна? Я чесно… я хочу з нею одружитися. Я не те щоб… Я ж чесно! — А ти її не знаєш, — несподівано м'яко сказав Господар Колодязів. — Вона зовсім не така проста, як тобі здається… Вона збрехала тобі вперше, але не востаннє. — Не кажіть так про неї, — попросив Юстин. — …І вона знала, що провести тебе туди, куди їй хотілося, — через Місяць — їй швидше за все не вдасться. І вона знала, як я з тобою вчиню. — Це неправда, — сказав Юстин. — Що неправда? Юстин мовчав. — Не бійся, — сказав Господар Колодязів. — Ти вмреш миттєво й безболісно. * * *

 Навколо, скільки сягало око, була темна глибінь. Юстин сидів на круглому стовпі, верхівка його скидалася на кам'яний острів у морі пустки. Юстин сидів у самісінькому центрі маленької темниці, скорчившись, підтягнувши коліна до живота. Сидів і думав над словами Оса, Господаря Колодязів. Аніта знала, що веде Юстина на смерть? Не може бути. Можливо, вона переоцінювала можливості свого скельця… «Ти заслужила серйозного покарання»… Що він з нею зробить? Поб'є? Юстин криво посміхнувся. Вбивати він її точно не буде, вона не ризикувала життям, дивлячись на місяць крізь скельце… Але ж вона попереджала! А Юстин у відповідь сказав: «Я пішов би з тобою на край світу». Тоді вона збрехала, що він зможе провідувати діда… Ос, Господар Колодязів, теж збрехав. Аніта не могла вести Юстина на смерть. Це отрута, вкладена у слова, — промовлені, вони руйнують довіру зсередини. Юстин міцніше обхопив коліна. Чого йому було жаль найдужче? Життя? Дурниці. Було жаль діда, який залишився сам-саміський, і жаль, що ніколи більше не поцілує Аніту. Іноді він запитував себе — а може, він уже вмер? Може, після смерті кожна людина опиняється ось так, на самоті, на вершечку кам'яного стовпа? Наодинці зі своїми спогадами? Він згадував кольорових ельфушів. Дотик ажурних крилець. «Десь тут був селезень». Запах трав. Запах Аніти. Він заплющував очі й намагався заснути — проте хіба можна спати на вершечку велетенської колони? Ледь загавишся — і впадеш, і будеш летіти, не знаходячи опори й смерті, багато сотень років… А потім темрява поруч із ним згустилася, і з нізвідки з'явилася фігура, що пливла крізь простір, немов крапелька олії по воді. І Юстин зрозумів, що він усе-таки ще живий, і що це — ненадовго. — Я покарав свою дочку, — сказав Ос, Господар Колодязів. — Але в процесі покарання з'ясувалися нові обставини. Ходи-но сюди… Юстине. Юстин здригнувся від звуку свого імені; кам'яний стовп зник. Тепер він стояв посеред круглої зали, можна було бігти хоч праворуч, а хоч ліворуч без страху провалитися в темряву — однак Юстин залишився на місці. Тільки з деяким запізненням розкинув руки, балансуючи посеред виниклої — і зниклої — безодні. — Вона в тебе не на жарт закохана, — сказав Господар гидливо. — Так, — сказав Юстин. — І я теж люблю її. Я… дозвольте попросити руки вашої дочки. Ос довго дивився на Юстина, а потім зареготав. Це було страшне й відразливе видовище; Юстин втягнув голову в плечі. Невже Аніта справді — його дочка?! — А хто був Анітиною матір'ю? — запитав Юстин пошепки, сподіваючись, що регіт Господаря заглушить його слова. — Ви любили її? Господар обірвав свій сміх. Під його поглядом Юстинові запраглося стати пласким, як малюнок на стіні. Погляд розмазував і плющив; негайно слід було щось придумати, якийсь виверт, щоб той, хто стояв перед ним, хоч на секунду задумався, хоч на мить відвів очі… — Ви можете заглянути в майбутнє? — майже викрикнув Юстин. — Ви можете? Ну, то загляньте туди — і побачите, що буде, якщо ви мене не вб'єте, а дозволите побратися з Анітою! Господар посміхнувся. Юстин чекав, обливаючись холодним потом. Ос повільно рушив крізь простір, обгинаючи Юстина, і тьма випливала за ним коротким шлейфом. Там, де пройшов Господар Колодязів, на кам'яних плитах підлоги виступав іній. — Майбутнього не існує, — сказав Господар якось навіть сумно. — Всі ці ворожки, що заглядають у майбутнє… Його немає. Воно створюється щохвилини, щосекунди, зараз. Показати, як це буває? Юстин мовчав. — У тебе є монетка? — м'яко запитав Господар. Юстин поліз у кишеню штанів. Негнучкими пальцями витяг єдину монетку. Мідний гріш. — А ти не бійся, — так само м'яко продовжував Господар. — Дай мені. Юстин підняв руку — і впустив мідяк у простягнуту темну долоню. — З одного боку тут одиниця, з іншого — профіль Червонобрового. Усього два боки. Я кину монетку, і ніхто не знає напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь, я вб'ю тебе, як обіцяв. Якщо випаде одиниця — я поверну тебе в те місце, звідки Аніта тебе висмикнула. — І дозволите з нею побратися? — швидко запитав Юстин. Господар усміхнувся: — А ось це станеться, якщо монетка стане на ребро. Юстин опустив голову. — Зараз майбутнього нема, — продовжував Господар. — Його не буде зовсім, якщо випаде орел. Якщо копійка — ниточка твого життя продовжиться, але якесь дивне «майбутнє», про яке ти говориш, від цього не з'явиться. Сам будеш будувати своє «сьогодні» й згадувати своє «вчора»… Майбутнього немає. Зрозумів? Юстин мовчав. — Я кидаю, — сказав Господар. Мідна монетка летіла метушливо, занадто швидко, без належної урочистості. Тьмяно дзвякнула об кам'яну підлогу, підстрибнула, впала знову, затанцювала, заспокоїлася. — Тепер подивися, що там випало. Юстин стояв, не ворушачись. — Подивися, — сказав Господар. — Не нахилятися ж мені… Через таку дрібницю. Юстин підійшов до місця, де лежала монетка. Замружився, накрив мідяк долонею. — Майбутнього все ще нема, — сказав за його спиною Господар. — Але доля твоя вже вирішена… Отже? Юстин прибрав долоню, наперед знаючи, що побачить гордовитий профіль із кривим, як у відьми, носом — профіль мертвого тепер Червонобрового. Він помилився. Монета впала одиничкою догори.  Частина друга
 

 * * *

 На возі жовто-рожевою гіркою лежали яблука. Окремо — гігантські, з тих яблунь, де танцювали навесні ельфуші. Окремо — звичайні, але теж дуже великі, чисті, без жодного черв'ячка. Світало; Юстин виїхав затемна, щоб устигнути до початку базарного дня. Наближалася осінь. Шкапа, узята в борг у сусідів з хутора, прекрасно розуміла, що Юстин їй не господар і поганяти батогом не має права, а тому йшла нога за ногу — Юстин ніколи не бачив, як гуляють городянки по бульвару, проте, ймовірно, саме таким прогулянковим кроком… На передку воза погойдувався ліхтар. Жовте світло його впліталося в сірі сутінки прийдешнього дня. Перед в'їздом у місто Юстин зупинився біля колодязя. Умився; мозолисті долоні майже не відчували дотику багатоденної жорсткої щетини. …Попервах він усе коптив скельця, накладав саморобні замовляння й дивився на сонце. І щоразу бачив рівне біле коло, і щоразу залишався на тому ж місці, лише раз, зопалу виклавши «на скло» всі відомі йому заклинання й зиркнувши на сонце, відчув щось на кшталт удару по потилиці, впав і не одразу піднявся. Дідо спершу вмовляв його й утішав. Потім мовчав, роблячи вигляд, що нічого не відбулося. Потім — це трапилося після чергової спроби Юстина подивитися на сонце крізь заговорене скло — дідо раптом ошалів. Він, жодного разу в житті не підвищивши голосу на свого вихованця, тепер репетував, гнівався, лаявся, плювався й поривався Юстина бити. Цілими днями Юстин пропадав на березі, у полі або в садку. Засинав на голій землі, підхоплювався від дотику до плеча — але дотик щоразу виявлявся сном. Він виходив у поле, намагався приманювати ельфушів; ті зліталися, зачувши манок, — але, щойно вгледівши Юстина, кидалися врозсип, немов од страху. Дідо притих. Перестав сварити Юстина, взагалі перестав із ним розмовляти. Дужче згорбився, знову почав кашляти. Наближалася осінь… Юстин важко піднявся на воза. Погасив ліхтар; було вже зовсім видно, слід було квапитися — але Юстин раптом відкинувся назад, ліг, заклавши руки за голову, просто на яблука. Білі яблука були холодні, наче з льоду. У крапельках роси. Рожеві яблука здавалися теплими, їхній дотик був — як дотик живої шкіри. Юстин лежав на яблуках і дивився в небо. Попереду був базарний день, а Юстин завжди задихався на базарі, завжди здригався від окриків, ненавидів суєту, юрбу, пил, гордовитих городянок, скупих селян, грубих збирачів податей, гарненьких служниць, чиє настирливе кокетство було настільки ж витонченим, як колода для рубання дров. «Гей, красунчику, по чому нині яблучка? » І витягнуті вперед губи, жирні й червоні, які щойно цілувалися з масляною пампушкою… Юстин знав, що мине рік, два — й Аніта стане примарою, і згадувати її можна буде без гіркоти, а можна буде взагалі не згадувати… Юстин знав, що ніколи більше не буде всміхатися. * * *

 Ярмарки змінювали один одного; час був гарячий, тільки встигай. Юстинові щастило — він продавав дорого, купував дешево, незабаром у діда в дворі знову завелися дві кози й два десятки курчат, а найголовніше — вдалося купити коня, не старого ще, хоча, звичайно, й не молодого. На сусідньому хуторі ощенилася сука, Юстин вибрав найлютіше щеня, приніс додому й назвав Вогником. Дідо ночами безперервно варив зілля в казані — ворожив; Юстин хотів сказати йому, що майбутнього не існує й пророкувати його — лише гаяти час. Проте не сказав. Якось уночі Юстин прокинувся тому, що дідо стояв над ним зі свічкою. Юстин озлився й ледве було не скривдив діда негарним словом, але стримався. — Юстинку, — сказав дідо, і свічка в його руці здригнулася, проливаючи віск на дідові пальці. — Ну, повір ти старому… — Що? — запитав Юстин, злякавшись, що дідо збожеволів од хвилювань. — Прокляття на його голову! — тонко скрикнув дідо. — Чаклуни ж, хоч які могутні, — люди все-таки, і зрозуміло, чого від них чекати, що вони можуть, а чого не можуть… А цей — ти знаєш, яких колодязів він господар? Не знаєш, Юстинку… Не тих, де воду беруть. Інших колодязів… Ой, глибоких, Юстинку. Не треба нам лиха, заклинаю, забудь її, забудь, пояснити не можу — то хоч повір старому, повір, га? Зі здорового дідового ока скотилася сльоза. Юстин злякався. На його пам'яті дідо не плакав ніколи. * * *

 Того, що сталося якраз посеред осені, ніяке дідове ворожіння напророчити не змогло. Напевно, не збрехав Господар Колодязів — майбутнього немає… Юстин був удома — розвантажував віз дров, який вдалося напередодні виміняти на десять кошиків «ельфушачих» яблук. Носив дрова під навіс, сортував, складав; перестук багатьох копит почули аж тоді, коли вершники були вже зовсім близько. П'ятеро. На високих ситих конях, таких величезних, що Юстинова шкапа була поруч із ними, як жаба перед куркою. Бородаті. Добре одягнені. Засмаглі. Похмурі. У кожного на поясі була шабля. Юстин як стояв перед стосом — так і опустив руки, і дрова викотилися на землю із дзвінким, якимось навіть музичним стукотом. — Відімкни ворота, — сказав старший вершник, дивлячись на Юстина згори вниз через старенький похилий паркан. Юстин скорився. Двоє вершників в'їхали у двір і спішилися; троє залишилися зовні. Старший дістав із-за пояса жовтий, згорнений у трубочку папір. Розгорнув, провів по написаному товстим, як молода яблуня, пальцем: — Як звуть? — Мене? — з жахом запитав Юстин. Стражник підняв на нього світло-блакитні каламутні очі: — Мене я знаю, як звуть… Тебе, ховрашку! — Юстин… Стражник знову заглянув у свій папір. — Ага, — сказав задоволено. — Недаремно, виходить, у таку далечінь перлися… З дому вийшов дідо. Вийшов — і вріс у поріг, не в змозі ступити й кроку. — Років тобі скільки? — продовжував допитувати стражник, не дивлячись на діда. — Вісімнадцять… — Ага! — повторив стражник ще задоволеніше. — В армію? — ледь чутно запитав дідо, тримаючись рукою за одвірок. Той, що з папером, нарешті помітив його. Поманив негнучким пальцем: — Ходи сюди, старий… Дідо мало не впав, спускаючись із порога. Юстин кинувся до нього, підхопив під руку. — Родич він тобі? — запитав стражник, коли дідо і Юстин, що підтримував його, зупинилися просто перед ним. — Ні, — сказав дідо, не опускаючи очей. — Приймак. — Молодець, що не брешеш, — похвалив стражник. — Де взяв? Як звали бабу, яка тобі його принесла? — Фрина-Гусятниця, — заледве вимовив дідо. — Пане мій, помру без нього. Не забирайте. Стражник не звернув на його слова ніякої уваги. — А ця Фрина була мати йому? — Ні. Мати його померла. — А батько? — А батька не знати. — Скільки йому було, коли ти його взяв? — Рік йому був… Пане, не забирайте! Він хворий… — А ось тепер брешеш, — розчаровано сказав стражник. — Він здоровіший, ніж ми всі, — он який рум'яний… І перевів погляд на Юстина — а в того тим часом уся кров пішла кудись у живіт, і щоки стали, напевно, білі-білі — принаймні стражник хмикнув: — Ну, тепер він злякався… А то ж червоний був, як дівка. Юстин мовчав. Ось так, значить. Від тих вербувальників він у могилу сховався… Дарма, виходить, старався. Дарма Вогника вбили, дарма діда мало не забили до смерті… Бо ж однаково — ось вона, доля. Господар Колодязів каже — немає майбутнього, а народна мудрість не погоджується: що має статися, того, мовляв, не уникнеш… — Я не боюся, — через силу сказав Юстин. — То й чудово, — сказав стражник. — Он до того худого в сідло сядеш. За спиною. Зрозумів? — Куди? — ледь чутно скрикнув дідо. — Не пущу! — Ти, старий ховрашку, під копита не лізь, — розважливо порадив стражник. — Пустиш ти, не пустиш — тебе не питають… І обернувся до Юстина: — Чого став? …Він опинився за чиєюсь пітною спиною. Босі ноги бовталися в повітрі; щось кричав дідо, і Юстин кричав у відповідь, що не хвилюйся, мовляв, скоро повернуся… А кінь пішов клуса — і скоро не видно було ні будинку, ні паркану, лише спина, перетягнена шкіряним ременем, спина — і шматочок неба. * * *

 Відстань, на яку сусідській шкапі було потрібно багато годин, ситі коні стражників здолали завиграшки. Один раз зупинилися біля колодязя — вмитися, напоїти коней, перекусити; Юстинові дали шматок м'якого чорного хліба, він відкусив раз — і не зміг більше їсти. — Гей, хлопче, — сказав йому стражник, за спиною якого він їхав, — а що ж ти накоїв? — Накоїв? — тупо перепитав Юстин. — Я… а хіба мене — не в солдати? — Ні-і, брат, — хмикнув старший, той, що мав за поясом згорнутий у трубочку папір. — Тебе за спеціальним наказом велено доставити, так що ти в нас неабияке цабе! Може, базікав у таверні? — Зроду я не бував у тавернах, — пролепетав Юстин. — Ну, то розберуться, — мовив той, у кого Юстин їхав за спиною. — Наша справа доставити… То що, рушаємо? І вони знову поскакали, і Юстин усе намагався зміркувати, звідки на нього могло звалитися лихо, — але його підкидало на кінському крупі, і думки збивалися, наче масло в масничці. Було вже темно, коли в'їхали в місто. * * *

 Над великою кімнатою нависала низька, чорна від кіптяви стеля. Юстин переступив через поріг — і зупинився; у кімнаті було людно, і всі обличчя повернулися до нього. За його спиною скреготнув засув. — Ще один, — сказав хтось. — Хлопче, ти чий? — Юстин я, — хрипло сказав Юстин. І переступив із ноги на ногу. — Ну, то заходь, — сказав смаглявий хлопець, на вигляд років двадцяти. — Всі ми тут… такі. Не бійся, заходь. Уздовж стін кімнати тяглися лави. Одні лежали, закинувши ногу на ногу, інші сиділи на підлозі, на купі соломи. Смаглявий хлопець поплескав долонею по вільному місцю на лаві поруч із собою: — Ходи, сідай… Із-під його долоні вискочив багатоногий охоронодомець, обурено пискнув, погрозив тонким кулачком. Смаглявий хлопець щиглем байдужно загнав пискля у щілину; Юстин здригнувся — він не любив охоронодомців. Гидував. — Я Акір, — сказав смаглявий хлопець. — Сам із села, але в місті найнявся водовозом… То мене просто на вулиці злапали. Сьогодні вранці. — А за що? — запитав Юстин, роззираючись. Обличчя навколо були молоді й зрілі, налякані й не дуже, похмурі й спокійні. Одному хлопчикові було на вигляд років тринадцять, він сидів, забившись у куток, і тер кулаками очі. Акір фиркнув: — «За що», «за що»… В армію коли беруть — хіба запитують, за що? — А нас хіба в армію? — обережно запитав бородатий чоловік із лави навпроти. — А куди ж? — поблажливо хмикнув Акір. — Я чув, — сказав Юстин, — що мене за спеціальним наказом… — Запишався, — сказав гладкий юнак з дуже блідим обличчям, яке не знало засмаги. — Дзуськи. Будуть на кожного селюка спеціальний наказ складати… В'язні загаласували: — А що… — Сам селюк… — В армію, це точно… Князь призиває… — Не в армію! Який князь, ти з дуба впав?! Скинули князя, селюче, немає князя, намісник є… — А я хіба кажу, що Червонобровий? — Червонобровий… — Червонобровий з'явився! — поважно сказав Акір. І додав, задоволено оглядаючи воднораз притихлих співрозмовників: — Червонобровий не вмер, виявляється. Все брехня… Нам шаблі дадуть, самостріли, кожному — коня гарного… — Розмріявся, — похмуро сказали з кутка. — Пішки подибаєш, гарматне м'ясо. — Ти, може, й гарматне м'ясо, — образився Акір, — а в мене батько мисливець… Такий стрілець, як я, у війську на вагу золота… — А мене взагалі скоро заберуть звідси, — сказав гладкий юнак. — Я тут випадково. — Зачекай, — обірвав його жилавий світлочубий хлопець із олов'яною сережкою у вусі. Обернувся до Акіра: — Кого, ти кажеш, ми завойовувати підемо? Червонобрового? Чи, навпаки, під прапорами Червонобрового? Хто ж рекрутує? — Мене заберуть, — уперто повторив гладкий, і його тицьнули в бік. — Я чув, — знову почав Юстин, хоча голос його тонув у гулі голосів. — Я чув, що не в армію, не у військо! На його слова не звернули уваги. Всі говорили разом, ніхто нікого не слухав, усім було тривожно і страшно, всіх невідомо навіщо висмикнули з повсякденного життя, всі боялися майбутнього, всі хотіли виговоритися… Зрештою Юстин заснув, згорнувшись калачиком, у сні його були яблука, ельфуші, що вигризали сердечка на круглих рожевих боках, Юстин кричав, щоб перестали псувати товар, — та ельфуші лише знущально скалили зуби… А під ранок Юстин прокинувся від того, що якийсь охоронодомець вліз йому за комір. Юстин завив од відрази, виттям розбудив сусідів і одержав стусана від бородатого; повітря в кімнаті зробилося за ніч таким густим, що з нього можна було, напевно, відливати свічі. Вже завидна в'язнів підняли, вервечкою вивели у двір і веліли вмитися. Холодна вода повернула отупілому Юстинові здатність мислити; відійшовши вбік, він полічив товаришів по нещастю — разом із Юстином їх було сорок дев'ять! Занадто багато, щоб утримувати в одній кімнаті з низькою стелею, проте зовсім недостатньо, щоб поповнити армію. Дідо розповідав: того року, коли його забрали вербувальники, рекрутів лічили тисячами. Годували по двадцятеро людей з одного казана, розміщували в чистому полі, в загороді, як худобу. Ні, сорок дев'ять людей — занадто мало для рекрутського набору, занадто… Що тепер з дідом буде? Як він зараз? Мучиться, не знаючи нічого про Юстинову долю… Тим часом на середину двору викотили казан, і хлопець у білому фартусі взявся наповнювати кашею глиняні миски. Мисок теж було сорок дев'ять; гладкий юнак не наївся, а плечистий хлопець із неприємними чорними очима спробував відібрати порцію в хлопчика, однак зустрівся поглядом із нудьгуючим стражником у кутку двору — і роздумав. Поївши, Юстин підбадьорився; в'язням дали можливість справити природні потреби й опорядитися, а потім вишикували й повели кудись, і незабаром Юстин слідом за іншими опинився у високій просторій залі, прохолодній і зовсім не задушливій. Сорок дев'ять хлопців вишикували вздовж стіни. Праворуч і ліворуч стояли, виграючи батогами, безпристрасні воїни в шовкових плащах поверх кольчуг. Юстин опинився по лівий бік нерівного строю — поруч із Акіром і хлопчиком. Звідкись із бічних дверей з'явився багато й неохайно вдягнений чоловік без головного убору, з блискучою лисиною. Зупинився посеред зали, окинув оком сторопілих в'язнів; кивнув комусь невидимому в дверях: — Можна. Загуркотіли по підлозі важкі колеса; Юстин роззявив рота. Двоє стражників викотили й обережно встановили біля протилежної стіни візок. На візку була срібна таця, а на таці лежала, підіймаючи й опускаючи боки, непоясненних розмірів сіра жаба. Хлопчик, що стояв ліворуч від Юстина, не витримав і скрикнув, на долю секунди випередивши спільне зітхання подиву й жаху. Юстин бачив, звичайно, великих жаб, але та, яку привезли на срібній таці, була завбільшки з добрячого собаку. Боки її — Юстин розгледів — виявилися вкриті жорсткою сивою шерстю, волога спина поблискувала — і це якось споріднювало гігантську жабу й лисого чоловіка, що стояв поруч. Один зі стражників з поклоном передав лисому звичайний глиняний глечик із широким горлечком. Звідкись узявся лікар у чорних шатах і так само чорному ковпаку, поставив на підлогу об'ємистий саквояж, запитально витріщився на лисого. — Почнемо, — сказав лисий надтріснутим нудним голосом. Дістав із-за вуха чорне перо й ніжно полоскотав жаб'ячу морду. Дрімаюча рептилія розплющила жовтогарячі очі. Вискочив, як на пружині, і затремтів у повітрі довгий і клейкий жаб'ячий язик. — Підходити по одному, — сказав стражник, що стояв праворуч. І, підхопивши під руку, повів назустріч жабі того-таки гладкого юнака, який із блідого зробився тепер синім. Лікар ступнув уперед, швидко закотив гладкому юнакові рукав — і блиснув ланцетом. Юнак зойкнув, у підставлений кимсь тазик лунко застукали краплі. Юстин стояв збоку — і тому чудово бачив усе. Жаба піймала краплю крові на кінчик язика — і язик сховався. Лікар одразу перехопив руку юнака широкою стрічкою пластиру; жаба зовсім по-людськи поплямкала губами, потім широка паща відкрилася, і всі — лисий, стражники, лікар, Юстин — почули глухе утробне: — Так. Гладкий юнак зомлів. Два стражники підхопили його й поволокли у двері праворуч, у той час як лисий дістав зі свого глечика щось невелике, що звивалося, і поклав на жаб'ячого язика, який вимогливо витягнувся. Перш ніж жаба ковтнула, Юстин устиг здогадатися, що кормом їй був звичайний охоронодомець. Назустріч жабі вже вели наступного — бородатого, який нагородив Юстина стусаном. Лікар закотив йому рукав, полоснув ланцетом — бородатий не зреагував; закапала кров, жаба злизнула краплю, подумала й виснувала: — Ні. Бородатого повели у двері ліворуч. Лисий запропонував жабі охоронодомця, а стражники вели вже наступного Юстинового товариша, на ходу підсмикуючи тому рукав… Нерівний стрій хвилювався. Когось, заспокоюючи, уперіщили батогом; Юстин стояв, розглядаючи жабу, намагаючись зрозуміти, страшно йому чи ні. Страшило всіх одне — незрозуміло, що відбувається. «Так» — «Ні». Як тоді, коли Господар Колодязів кидав монетку. Майбутнє виникає щомиті… — Я боюся, — скиглив хлопчик. Акір мовчав. Усе відбувалося дуже швидко. Стрій біля стіни танув; жаба виголошувала вирок або негайно, щойно споживши краплю чиєї-небудь крові, або ж замислювалася на хвилину, і тоді лисий діставав із глечика чергового охоронодомця й починав спокусливо вертіти в жаби перед очима. Пройшли дивне випробування перші десятеро; трьом було сказано «так», сімом — «ні». Пройшли випробування двадцятеро; вісім було «так», дванадцять — «ні». Юстин почував, як наростає хвилювання; він стояв сорок восьмим, перед ним до жаби пішов Акір, і, спробувавши його крові, жаба одразу ж повідомила: — Так. Акір був сімнадцятим із тих, хто відправився праворуч. Юстин рушив до лікаря сам — стражник просто йшов поруч. Хлопець простягнув руку з уже підсмиканим рукавом; лікар, уже добряче втомлений, полоснув ланцетом, але Юстин не відчув болю. Липкий жаб'ячий язик був зовсім близько; Юстинова кров, рубіново-червона, закапала в таз, бризки полетіли на штани — жаба не одразу впіймала язиком краплю. Нарешті дістала крові й спожила; Юстин чекав. У залі залишалися лише він — і наляканий хлопчик за його спиною (крім, звісно, лисого, лікаря, стражників і жаби). Лікар заліпив Юстинову руку пластиром. Жаба мовчала. Навколо було дуже тихо. Навіть хлопчик не схлипував. Жаба мовчала. Юстинові вперше стало страшно в цій залі — страшно по-справжньому. Лисий — від нього пахло солодкувато й неприємно — дістав із майже порожнього глечика напівживого причавленого охоронодомця. Юстин гидливо відсторонився; охоронодомець був непритомний, шість його ніжок безвольно бовталися, коли лисий трусив принадою перед напівприкритими очима жаби. — Нажерлася, — пошепки сказав хтось зі стражників. Лисий кинув непритомного охоронодомця назад у глечик. Дістав іншого — теж прим'ятого, але такого, що подавав ознаки життя. Юстин був уражений — як він бере таку гидоту руками?! Новий охоронодомець в'яло пискнув. Жаба розплющила очі. — Так, — глухо сказав довгий рот. І Юстина підхопили за плечі й підштовхнули до пройми дверей праворуч. * * *



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.