Annotation 5 страница

 Над великою кімнатою нависала низька, чорна від кіптяви стеля. Юстин переступив через поріг — і зупинився; у кімнаті було людно, і всі обличчя повернулися до нього. За його спиною скреготнув засув. — Ще один, — сказав хтось. — Хлопче, ти чий? — Юстин я, — хрипло сказав Юстин. І переступив із ноги на ногу. — Ну, то заходь, — сказав смаглявий хлопець, на вигляд років двадцяти. — Всі ми тут… такі. Не бійся, заходь. Уздовж стін кімнати тяглися лави. Одні лежали, закинувши ногу на ногу, інші сиділи на підлозі, на купі соломи. Смаглявий хлопець поплескав долонею по вільному місцю на лаві поруч із собою: — Ходи, сідай… Із-під його долоні вискочив багатоногий охоронодомець, обурено пискнув, погрозив тонким кулачком. Смаглявий хлопець щиглем байдужно загнав пискля у щілину; Юстин здригнувся — він не любив охоронодомців. Гидував. — Я Акір, — сказав смаглявий хлопець. — Сам із села, але в місті найнявся водовозом… То мене просто на вулиці злапали. Сьогодні вранці. — А за що? — запитав Юстин, роззираючись. Обличчя навколо були молоді й зрілі, налякані й не дуже, похмурі й спокійні. Одному хлопчикові було на вигляд років тринадцять, він сидів, забившись у куток, і тер кулаками очі. Акір фиркнув: — «За що», «за що»… В армію коли беруть — хіба запитують, за що? — А нас хіба в армію? — обережно запитав бородатий чоловік із лави навпроти. — А куди ж? — поблажливо хмикнув Акір. — Я чув, — сказав Юстин, — що мене за спеціальним наказом… — Запишався, — сказав гладкий юнак з дуже блідим обличчям, яке не знало засмаги. — Дзуськи. Будуть на кожного селюка спеціальний наказ складати… В'язні загаласували: — А що… — Сам селюк… — В армію, це точно… Князь призиває… — Не в армію! Який князь, ти з дуба впав?! Скинули князя, селюче, немає князя, намісник є… — А я хіба кажу, що Червонобровий? — Червонобровий… — Червонобровий з'явився! — поважно сказав Акір. І додав, задоволено оглядаючи воднораз притихлих співрозмовників: — Червонобровий не вмер, виявляється. Все брехня… Нам шаблі дадуть, самостріли, кожному — коня гарного… — Розмріявся, — похмуро сказали з кутка. — Пішки подибаєш, гарматне м'ясо. — Ти, може, й гарматне м'ясо, — образився Акір, — а в мене батько мисливець… Такий стрілець, як я, у війську на вагу золота… — А мене взагалі скоро заберуть звідси, — сказав гладкий юнак. — Я тут випадково. — Зачекай, — обірвав його жилавий світлочубий хлопець із олов'яною сережкою у вусі. Обернувся до Акіра: — Кого, ти кажеш, ми завойовувати підемо? Червонобрового? Чи, навпаки, під прапорами Червонобрового? Хто ж рекрутує? — Мене заберуть, — уперто повторив гладкий, і його тицьнули в бік. — Я чув, — знову почав Юстин, хоча голос його тонув у гулі голосів. — Я чув, що не в армію, не у військо! На його слова не звернули уваги. Всі говорили разом, ніхто нікого не слухав, усім було тривожно і страшно, всіх невідомо навіщо висмикнули з повсякденного життя, всі боялися майбутнього, всі хотіли виговоритися… Зрештою Юстин заснув, згорнувшись калачиком, у сні його були яблука, ельфуші, що вигризали сердечка на круглих рожевих боках, Юстин кричав, щоб перестали псувати товар, — та ельфуші лише знущально скалили зуби… А під ранок Юстин прокинувся від того, що якийсь охоронодомець вліз йому за комір. Юстин завив од відрази, виттям розбудив сусідів і одержав стусана від бородатого; повітря в кімнаті зробилося за ніч таким густим, що з нього можна було, напевно, відливати свічі. Вже завидна в'язнів підняли, вервечкою вивели у двір і веліли вмитися. Холодна вода повернула отупілому Юстинові здатність мислити; відійшовши вбік, він полічив товаришів по нещастю — разом із Юстином їх було сорок дев'ять! Занадто багато, щоб утримувати в одній кімнаті з низькою стелею, проте зовсім недостатньо, щоб поповнити армію. Дідо розповідав: того року, коли його забрали вербувальники, рекрутів лічили тисячами. Годували по двадцятеро людей з одного казана, розміщували в чистому полі, в загороді, як худобу. Ні, сорок дев'ять людей — занадто мало для рекрутського набору, занадто… Що тепер з дідом буде? Як він зараз? Мучиться, не знаючи нічого про Юстинову долю… Тим часом на середину двору викотили казан, і хлопець у білому фартусі взявся наповнювати кашею глиняні миски. Мисок теж було сорок дев'ять; гладкий юнак не наївся, а плечистий хлопець із неприємними чорними очима спробував відібрати порцію в хлопчика, однак зустрівся поглядом із нудьгуючим стражником у кутку двору — і роздумав. Поївши, Юстин підбадьорився; в'язням дали можливість справити природні потреби й опорядитися, а потім вишикували й повели кудись, і незабаром Юстин слідом за іншими опинився у високій просторій залі, прохолодній і зовсім не задушливій. Сорок дев'ять хлопців вишикували вздовж стіни. Праворуч і ліворуч стояли, виграючи батогами, безпристрасні воїни в шовкових плащах поверх кольчуг. Юстин опинився по лівий бік нерівного строю — поруч із Акіром і хлопчиком. Звідкись із бічних дверей з'явився багато й неохайно вдягнений чоловік без головного убору, з блискучою лисиною. Зупинився посеред зали, окинув оком сторопілих в'язнів; кивнув комусь невидимому в дверях: — Можна. Загуркотіли по підлозі важкі колеса; Юстин роззявив рота. Двоє стражників викотили й обережно встановили біля протилежної стіни візок. На візку була срібна таця, а на таці лежала, підіймаючи й опускаючи боки, непоясненних розмірів сіра жаба. Хлопчик, що стояв ліворуч від Юстина, не витримав і скрикнув, на долю секунди випередивши спільне зітхання подиву й жаху. Юстин бачив, звичайно, великих жаб, але та, яку привезли на срібній таці, була завбільшки з добрячого собаку. Боки її — Юстин розгледів — виявилися вкриті жорсткою сивою шерстю, волога спина поблискувала — і це якось споріднювало гігантську жабу й лисого чоловіка, що стояв поруч. Один зі стражників з поклоном передав лисому звичайний глиняний глечик із широким горлечком. Звідкись узявся лікар у чорних шатах і так само чорному ковпаку, поставив на підлогу об'ємистий саквояж, запитально витріщився на лисого. — Почнемо, — сказав лисий надтріснутим нудним голосом. Дістав із-за вуха чорне перо й ніжно полоскотав жаб'ячу морду. Дрімаюча рептилія розплющила жовтогарячі очі. Вискочив, як на пружині, і затремтів у повітрі довгий і клейкий жаб'ячий язик. — Підходити по одному, — сказав стражник, що стояв праворуч. І, підхопивши під руку, повів назустріч жабі того-таки гладкого юнака, який із блідого зробився тепер синім. Лікар ступнув уперед, швидко закотив гладкому юнакові рукав — і блиснув ланцетом. Юнак зойкнув, у підставлений кимсь тазик лунко застукали краплі. Юстин стояв збоку — і тому чудово бачив усе. Жаба піймала краплю крові на кінчик язика — і язик сховався. Лікар одразу перехопив руку юнака широкою стрічкою пластиру; жаба зовсім по-людськи поплямкала губами, потім широка паща відкрилася, і всі — лисий, стражники, лікар, Юстин — почули глухе утробне: — Так. Гладкий юнак зомлів. Два стражники підхопили його й поволокли у двері праворуч, у той час як лисий дістав зі свого глечика щось невелике, що звивалося, і поклав на жаб'ячого язика, який вимогливо витягнувся. Перш ніж жаба ковтнула, Юстин устиг здогадатися, що кормом їй був звичайний охоронодомець. Назустріч жабі вже вели наступного — бородатого, який нагородив Юстина стусаном. Лікар закотив йому рукав, полоснув ланцетом — бородатий не зреагував; закапала кров, жаба злизнула краплю, подумала й виснувала: — Ні. Бородатого повели у двері ліворуч. Лисий запропонував жабі охоронодомця, а стражники вели вже наступного Юстинового товариша, на ходу підсмикуючи тому рукав… Нерівний стрій хвилювався. Когось, заспокоюючи, уперіщили батогом; Юстин стояв, розглядаючи жабу, намагаючись зрозуміти, страшно йому чи ні. Страшило всіх одне — незрозуміло, що відбувається. «Так» — «Ні». Як тоді, коли Господар Колодязів кидав монетку. Майбутнє виникає щомиті… — Я боюся, — скиглив хлопчик. Акір мовчав. Усе відбувалося дуже швидко. Стрій біля стіни танув; жаба виголошувала вирок або негайно, щойно споживши краплю чиєї-небудь крові, або ж замислювалася на хвилину, і тоді лисий діставав із глечика чергового охоронодомця й починав спокусливо вертіти в жаби перед очима. Пройшли дивне випробування перші десятеро; трьом було сказано «так», сімом — «ні». Пройшли випробування двадцятеро; вісім було «так», дванадцять — «ні». Юстин почував, як наростає хвилювання; він стояв сорок восьмим, перед ним до жаби пішов Акір, і, спробувавши його крові, жаба одразу ж повідомила: — Так. Акір був сімнадцятим із тих, хто відправився праворуч. Юстин рушив до лікаря сам — стражник просто йшов поруч. Хлопець простягнув руку з уже підсмиканим рукавом; лікар, уже добряче втомлений, полоснув ланцетом, але Юстин не відчув болю. Липкий жаб'ячий язик був зовсім близько; Юстинова кров, рубіново-червона, закапала в таз, бризки полетіли на штани — жаба не одразу впіймала язиком краплю. Нарешті дістала крові й спожила; Юстин чекав. У залі залишалися лише він — і наляканий хлопчик за його спиною (крім, звісно, лисого, лікаря, стражників і жаби). Лікар заліпив Юстинову руку пластиром. Жаба мовчала. Навколо було дуже тихо. Навіть хлопчик не схлипував. Жаба мовчала. Юстинові вперше стало страшно в цій залі — страшно по-справжньому. Лисий — від нього пахло солодкувато й неприємно — дістав із майже порожнього глечика напівживого причавленого охоронодомця. Юстин гидливо відсторонився; охоронодомець був непритомний, шість його ніжок безвольно бовталися, коли лисий трусив принадою перед напівприкритими очима жаби. — Нажерлася, — пошепки сказав хтось зі стражників. Лисий кинув непритомного охоронодомця назад у глечик. Дістав іншого — теж прим'ятого, але такого, що подавав ознаки життя. Юстин був уражений — як він бере таку гидоту руками?! Новий охоронодомець в'яло пискнув. Жаба розплющила очі. — Так, — глухо сказав довгий рот. І Юстина підхопили за плечі й підштовхнули до пройми дверей праворуч. * * *