Annotation 10 страница

Його «пасли» давно й ґрунтовно. Як мінімум двоє з недавніх клієнтів виявилися підсадними (коли Калібан зрозумів це, йому стало зле — так, ніби в супі, який він щойно їв, на дні виявилося чиєсь вухо з сережкою). Деякі операції були записані на плівку — так, Калібану дали переглянути від початку й до кінця всю сцену в аеропорту з Максимовим і Грошевою. Він мовчки похвалив себе за якісну роботу: одухотворена Іра з величезними небесними очима була непереборна. Але, крім гордості майстра за свою роботу, позитивних емоцій Калібан не відчував. Йому пощастило вирахувати дитину Смирнова на дитсадківській груповій світлині (хлопчик був найвищий у групі, і рот у нього, симпатяги, був майже до вух). Але з дружиною трюк не вдався: Калібан не впізнав її на фото, і плечистий полковник укотре — ласкаво — запропонував йому визнати очевидне. Він — не Смирнов. Навіть не Смирнов під гіпнозом. Він — Микола Банко, який дивним чином заволодів свідомістю молодого оперативника. — Ви ж мене до божевілля доведете, — поскаржився Калібан, потираючи куточок великого рота. — У мене… роздвоєння. Я — це не я? Мені до лікаря треба… — Буде тобі й лікар, — пообіцяв полковник. Калібан був близький до розпачу, коли полковник виявив бажання відвідати «Вітрильного птаха» у його, так би мовити, гнізді. Офіс був замкнений, жалюзі на вікнах опущені, на стоянці нудьгувала самотня «Хонда» Калібана. Здавалося, все на світі спокійно, й співробітники «Птаха» пішли собі додому після трудового дня, — одначе ні. В офісі було повно людей у бронежилетах і без них, а співробітники — Тортила, Юриспруда й перелякана Ліля — сиділи в приймальні на диванчику й хором гризли Тортилин валідол. Поява Калібана викликала сенсацію. Бліда Юриспруда похлинулася таблеткою, Тортила сплеснула руками й мало не кинулася «клієнтові Сашку» в обійми, але, на щастя, вчасно спохопилася. Секретарка Ліля істерично розридалася. Її туш, і без того розмита, потекла по щоках чорними струмками. — Ну-ну, дівчино, — доброзичливо кивнув Калібан, — чого ви так? Не хвилюйтеся, розберемось… Полковник глянув на нього з підозрою. Сашко Смирнов справді був незлим чоловіком, який любить красивих жінок. Не виключено, щоправда, що він звернувся б до Лілі іншими словами… У супроводі броньованих молодиків Калібан пройшов у кабінет Тортили. Тіло Колі Банка лежало в колишньому зуболікарському кріслі — синюшно-бліде обличчя, напівзаплющені очі, вискалені зуби й круглі силіконові наліпки по всьому тілу, під кожною — маленький синець. Калібанові було неприємно й соромно, що сторонні люди бачать його в такому стані. Перед комп'ютером сидів молодик, длубався в зубах і час від часу смикав мишкою. Впіймавши погляд шефа, він без жодного слова покинув приміщення. Плечистий полковник зупинився над лежачим, заглядаючи йому в обличчя. — Але ж точно, — сказав начебто сам собі. — «Оперативники», був такий серіал. Він там негідника грав. Полковник сказав «він», а не «ти», і це давало Калібану надію на порятунок. * * *

Тортила бурмотіла щось заспокійливе й знімала датчики, Калібан бачив це, але тіла свого не відчував. Усі оглядові монітори — кабінет Калібана, кімнатка для клієнтів, приймальня — темніли вимкненими екранами. Біля дверей стояв, розставивши ноги, тип у бронежилеті. — Із поверненням, Колю, — міцними, зовсім не старечими пальцями Тортила заходилася розминати його руки. — Я вже гадала, правду кажучи… Та гаразд, розкудкудакалася, стара панікерка, — вона покосилася через плече. — Неприємності в нас, Миколо Антоновичу. Налетіли тут, зігнали докупи, видавайте, кажуть, податкову звітність… Усю роботу порушили, сеанс затягли… Обшукали, — старенька схлипнула. — Собаку приводили, шукали, уявляєте, наркотики… Треба Юриспруду на них нацькувати. Вона, як до тями прийде, зустрічний позов на них… Адже правда? — Зв…вичайно, — вимовив Калібан. Зібрався на силі й сів. Тортила шукала його погляду. — Мені б у душ, — тужно промурмотав Калібан. — Часу нема, Колю. Власне… На вас уся надія та на Юриспруду, козу нашу. Нумо, вертайтеся… Говорячи, Тортила відкрила маленький термос із шипшиновим відваром і налила темну теплу рідину в алюмінієвий кухоль-«есесівку», обвитий білим пластирем, щоб не обпікав пальці. У Тортили була ціла шафа прекрасного жаростійкого посуду — але термос із алюмінієвим ковпачком слугував їй чимось на кшталт талісмана. Калібан торкнувся кухля губами. Солодкувата рідина наповнила пересохлий рот, приємно занили тріщинки на губах, тепло й волога побігли вниз, змочуючи горло… Він ковтнув і захекався. Тортила дбайливо промокнула його губи паперовою хусточкою. — Я ось думаю, що буде з Катею, якщо мене посадять, — сказала з удаваним спокоєм. — Перестаньте, — морщачись від болю, Калібан розминав ноги, схожі на дві панчохи з піском. — Ніхто вас не посадить. Нема за що вас садити… — І додав за секунду: — До того ж у вас під опікою неповнолітня внучка. Тортила гірко кивнула. Двері відчинилися (тип у бронежилеті скупо ступив убік). Калібан, примружившись, розглянув силуети тих, що ввійшли, — один широкоплечий, інший майже двометрового зросту. Високий потирав голову — освоювався із шишками. — Прокинувся, — сказав полковник, дивлячись на голого, синього, скрюченого в кріслі Калібана. — Ну-ну. — Що відбувається? — запитав Калібан. Оглянувся на Тортилу, начебто шукаючи підтримки. Знайшов погляд клієнта Сашка. Випрямив спину. — Що відбувається? На три години затягли сеанс… Чи на чотири? — він вимогливо глянув на Тортилу. — На три з половиною, — скорботно визнала старенька. — Я попереджала, панове, що це небезпечно для здоров'я. — Як ви себе почуваєте? — Калібан обернувся до клієнта Сашка. — Неподобство, порушили всю технологію… Ви спокійно прокинулися? Вас ніхто не тривожив, не лякав? — Такого налякаєш, — полковник хмикнув, його очі-буравчики впивалися Калібану в перенісся. — Що ж, пане гіпнотизере… Поговоримо, як то кажуть, навіч. * * *

— Людський мозок таїть у собі непізнані можливості. За допомогою гіпнозу їх можна розбудити, активізувати. Ви ж самі знаєте, що індійські йоги ходять по гарячому вугіллі й не мають опіків. У повсякденному житті кожен із нас опиняється в ситуації, коли треба зробити рішуче зусилля. Коли від нашої переконливості, внутрішньої сили, удачливості, зрештою, залежить вся подальша доля. Бувають ситуації, психологічно некомфортні, їх треба не просто проковтнути, як ліки, але перебороти, повернути собі на користь… Я пам'ятаю, як уперше в житті вибачився, ну, не формально — під натиском дорослих, — а з власної волі. Це було доволі пізно, у п'ятому, здається, класі… І це було вкрай неприємно, зате потім… — Дуже добре, Банко. Поверніться до справи, будь ласка. Калібан сидів у своєму кабінеті, у кріслі для відвідувачів. Полковник дивився йому в брови професійним поглядом осклілої рибини; Калібанові ніяк не вдавалося проникнути за цей погляд-заслінку, й розпачливі стрибки від теми до теми не давали результату. — На чому я зупинився? А, так… Що ми робимо? Ну, добре, — що я роблю, — ви ж розумієте, жінки в нашій фірмі виконують, так би мовити, декоративно-прикладні функції… Я спілкуюся з клієнтом, актуалізую в його мозку необхідну інформацію, після чого занурюю в гіпнотичний сон за допомогою зовсім безпечної методики. У нас, я пам'ятаю, у піонерському таборі виступав один раз такий гастролер — він гіпнотизував усіх охочих просто на сцені й проробляв з ними кумедні фокуси: клав, наприклад, людину на дві опори — щиколотки й голову… І людина лежала, мов колода… Ви розумієте — це, по суті, естрадний номер… Ви таке коли-небудь бачили? — Кумедно спостерігати за вами, — полковник дозволив собі посміхнутися. — Трудитесь, як бджілка… і дарма, Банко. З комп'ютерами фірми працюють фахівці. Співробітники не будуть вас прикривати — це ж ніякі не молодогвардійці, а всього лише три перелякані жінки. Ви бачили оперативні зйомки — жодна підсвідомість не змусить Грошеву цитувати книгу, якої вона не читала! Калібан уже відкрив рота, щоб сказати: «Звідки ми знаємо, що читала й чого не читала Грошева, підсвідомість може видати почуте мигцем, якщо воно запало глибоко в душу…» — А… — він запнувся. — Й-які зйомки? Ви мені не показували… Очі полковника звузилися: — Миколо Антоновичу. Ви добряче влипли. Розповісти вам вашу майбутню долю? Чи пощадити нерви артиста, не розповідати? — Який я артист, — промурмотав Калібан. — Я колишній… колись був… а, даруйте, у чому ж мене звинувачують? Полковник засопів. Ніздрі його небезпечно роздувалися; Калібан дивився йому в очі ясним поглядом князя Мишкіна. — У вас є медична освіта? — уривчасто запитав полковник. — Немає. Але в мене є сертифікат народного університету нетрадиційної медицини. — І знаєте, куди вам можна засунути цей сертифікат? — А ви знаєте, скільки людей працюють із таким сертифікатом? Екстрасенси, шептуни, переорієнтувальники свідомості… заряджають воду, пиво, вчать пити сечу, медитувати, літати уві сні… — Досить! — дужий кулак гримнув по стільниці. Підстрибнуло письмове приладдя; підстрибнули авдіоколонки, клавіатура й стопка дисків — усе, що зосталося на місці вилученого комп'ютера. — До речі, а навіщо вилучили монітор? — очужіло запитав Калібан. Очі полковника, що змістили фокус із брів співрозмовника на його очі, налилися кров'ю. Калібан потупився: — Я не зробив нічого поганого. Я приватний підприємець. Спеціально закінчив бухгалтерські курси… І заплатив за них, між іншим, зі своєї кишені. У мене в порядку документи. Я плачу податки. Якщо хтось із клієнтів подає скаргу — будь ласка, ми готові розглянути. Тобто, звичайно, ви можете розорити нашу фірму й розігнати співробітників, а мене посадити. Але я не розумію — навіщо? Ви ж серйозна людина… Що вам за радість від погибелі бідного гіпнотизера? — Де ви хочете ночувати — у камері чи вдома? — втомлено запитав полковник. — Удома, — зізнався Калібан. — Я дуже втомився. Це, насправді, важка робота — змусити клієнта на кілька годин стати кращим, ніж він є. Впевненішим, розумнішим… рішучішим… А потім вони нічого не пам'ятають. Це обумовлюється в угоді — свідомість клієнта не бере участі в операції, за винятком декількох зон, актуальних для поставленого завдання. Сторожові пости, так би мовити. У договорі є спеціальні пункти, які захищають інтереси клієнта. Наприклад, повна заборона на проведення грошових операцій. Заборона на інтимний контакт із будь-ким, навіть із рідною дружиною. І звичайно — виключені протиправні дії. Підсвідомість у цьому сенсі дуже консервативна: людина під гіпнозом не зважиться на злочин… якщо, звичайно, вона не кінчений кримінальник. Тобто якби вам, приміром, треба було, щоб загіпнотизований А пішов і вбив неугодного Б, то це можливо лише в тому випадку, якщо й без гіпнозу А збирається вбити цього Б, як тільки побачить… Але ми ж із бандитами не працюємо й Кримінальний кодекс… шануємо, — Калібан слабко посміхнувся, згадавши Остапа Бендера. — Проте, — полковник лагідно примружився, — у принципі це можливо? Спорядити клієнта на терористичний акт, наприклад? Навіяти йому, щоб він пішов туди й туди і в несвідомому стані смикнув за мотузочку на куртці? Або чужу сумку переніс? — Ні! — Калібан молитовно склав руки. — Запишіть мої слова: ні, ні й ні! Здорова людська психіка повстане… — А хвора людська психіка? А якщо підключити хімію? Вас послухати — то це сновиди по місту ходять і роблять усе, що ви їм накажете… Калібан зрозумів, що пропав навіки. Дотепер здавалося — викрутиться. А тепер вода зімкнулася над головою, і вир цього разу не випустить. — У вас є список наших клієнтів, — сказав він, намагаючись не виявляти слабкості, що нахлинула на нього. — Жоден із них… — Офіційних клієнтів. Може, були ще й ліві? — Не було! Ви нічого не доведете, тому що їх не було. Їх не може бути, — Калібан важко дихав, — тому що технологія незастосовна… до психічнохворих, до наркоманів, і… — Не базікайте, — полковник дивився з перебільшеним співчуттям. — Одна справа — якщо у всіх операціях діяли ви. Тоді ви говорите із чистим серцем: не схильний, не залучався, не вживаю, і я вам вірю… До речі, теоретично: якщо ваш клієнт загине, ви залишитеся живим? — Клієнт не може загинути. Вони під гіпнозом особливо обережні… якщо треба перейти дорогу або за кермом… — Ви розумієте, про що я. Якщо клієнт виконує ризиковане завдання й гине — оператор, тобто ви, залишаєтеся живим? — А як я можу загинути? — Калібан з останніх сил зобразив подив. — Я лежу в кріслі… а він… — Добре. А якщо ваш клієнт — у комі? Можна його підняти? — Я не розумію… — Усе ви розумієте! Якщо, приміром, свідка підірвали й він лежить у комі — можете ви його підняти? Щоб показати, кому треба… Можете? — Ні, — Калібан відчував, що його мужність скоро скінчиться. — Якщо він у комі, у нього вражені найважливіші… Як я буду його гіпнотизувати, якщо він у комі?! Полковник демонстративно подивився на годинника. — Виходить, ви й далі стверджуєте, що людина, яка встає з вашого крісла і йде вирішувати свої проблеми, — що ця людина перебуває під гіпнозом? — Якоюсь мірою так, хоча й не зовсім так. Розумієте, я всього лише допомагаю клієнтові усвідомити себе, актуалізую його можливості… — Тоді чому, чорт забирай, він не пам'ятає своєї дружини, ваш клієнт? — Бо він пам'ятає тільки те, що важливо в даній ситуації, — Калібан відчував, що ось-ось розклеїться. — Смирнов ішов відбирати аванс — до чого тут його дружина?.. — Він що, зомбі — дружини не пам'ятати? — Я теж своєї дружини не пам'ятаю! — у розпачі огризнувся Калібан. — Якщо зустріну зараз — не впізнаю… А ми все-таки два роки разом прожили… З очей полковника зникло глузування. Вони стали непроникними, дуже важкими, як свинцеві грузила. На долю секунди щось порушилося в щільній тканині допиту — полковник поринув у себе, вислизнув, і Калібан подумав, що тут є болюча точка. Він не такий вже й простий, цей полковник. Сімейні проблеми? — Я дарма женився, — сказав Калібан тихо. — В інституті. Раптово. І якби залетів — а то ні, з любові… — Досить, Банко! Калібан був уже цілком упевнений, що в особистому житті полковника зовсім недавно відбулися потрясіння, а може, і зараз ще тривають. Пішов із сім'ї? До іншої жінки? Ой, не віриться, не складається, навряд… Полковник сунув руку за пазуху. Збудженій свідомості Калібана уявилося на секунду, що той вирішив застрелити незговірливого фігуранта й таким чином вирішити всі проблеми. Він навіть зажмурився. На стіл м'яко впала кругла наліпка, знята з грудей колишнього клієнта Сашка, а насправді оперативника Смирнова: — Це що таке? — Це контакт, — Калібан перевів подих. — Передача біологічних імпульсів через комп'ютер. За допомогою сенсорів. — Дуже добре. А навіщо вам ця комедія з присосками й дротами? — Ну, це ж частина моєї роботи… Мало занурити клієнта в сон — треба ще й передати йому програму… дати установку… Раніше це робили просто голосом, як-то: спрацює будильник, і ти підеш у туалет… Так лікували енурез у дітей, пам'ятаєте? А мій внесок — на сучасному етапі розвитку науки: передача установки за допомогою електронних засобів… Це дуже важко. Я погано себе почуваю… Навіщо ми заговорили про дружин? Мені це психологічно важко… Можна ще чаю? Полковник не відповів. Калібан підняв очі. Полковник сидів, відкинувшись на спинку крісла, дивився на Калібана уважно, як юний натураліст на піддослідного пацюка. — Можете самі спробувати, — Калібан проковтнув слину. — Хочете, я вирішу будь-яку вашу проблему. Шляхом гіпнозу. — Де я тебе бачив? — неголосно запитав полковник. — Давно. — «Оперативники», був такий серіал… — Це я пам'ятаю… Чому пішли з професії, Миколо Антоновичу? — Не чоловіча професія. — Ви ж училися, стільки часу працювали в театрі… Про вас пам'ятають як про здібну людину, м'яко кажучи. Шекспірівський репертуар… «І викинув, мов йолоп-індіанець, перлину найкоштовнішу, ціннішу незмірно, аніж рід його увесь…» Калібан подумав. — Це з «Отелло», — сказав він нарешті. Полковник ледь посміхнувся: — «Все напишіть і ще одне додайте: коли якось в Алеппо я побачив, як турок злий в тюрбані тяжко бив венеціанця і сенат паплюжив… Я підійшов…» — Ви театрал? — швидко запитав Калібан. Полковник уважно його розглядав. Розмова йшла по колу, часом звертала вбік — і знову поверталася в протоптану колію. Полковник не міг домогтися зізнання — а Калібан не міг відшукати лазівки для втечі, і так уже котру годину… — Я дуже втомився. Я майже вісім годин провалявся в кріслі… — А чому ви не піднялися з крісла одразу, як дали, за вашими словами, «установку»? Адже Смирнов пішов? — Така метода, — Калібан зітхнув. — Поки клієнт під гіпнозом — я повинен перебувати в одному з ним ментальному полі… — Та ви ж нісенітниці верзете, — полковник ледь підвищив голос. — Ви ж єресь порете! Яке, хрін його зна, поле?! — Ментальне, — тихо сказав Калібан. — Можна мені чаю? * * *

— Юлю, — спитав Калібан. — Якщо мене посадять — квартира за мною залишиться? — Залежно з яким формулюванням посадять, — безпристрасна Юриспруда видихнула струмок диму. — Якщо з конфіскацією — тоді привіт… І постукала сигаретою по краю попільниці. — Може, мені швиденько подарувати її комусь? Сестрі, племінниці? — Чого ви шугаєтеся, Миколо Антоновичу? — Юриспруда затиснула сигарету між середнім і вказівним. Сигарета диміла, біла рука з яскравими довгими нігтями являла собою живий витвір поп-арту. — Може, ще й без конфіскації. Залежно від того, що вони вам начеплять. — А багато можна начепити? — Ну-у, — Юриспруда зітхнула. — За бажанням… ну, ви розумієте. — Ага, — сказав Калібан. Його нудило від тютюнового диму. Так багато він у житті ще не курив; залізний закон «Вітрильного птаха» — курити тільки в туалеті й тільки при відчиненій кватирці — був забутий, і це, а зовсім не конфісковані комп'ютери й документи, означало неминучий крах. Сизий дим стелився над столами, застарілий сморід зустрічав співробітників щоранку. Вони збиралися в спорожнілому офісі — нібито на роботу; Ліля готувала каву й чай. Тортила мовчки діставала із сумки пиріжки; Юриспруда приходила лише для того, щоб поглянути на себе в дзеркало, поправити фіолетові кучері й поділитися з Лілею новим глянсовим журналом. Калібану було страшенно шкода їх. У критичній ситуації «три жінки» показали себе справжніми бійцями — хоч Ліля й плакала, хоч Тортила й хапалася за серце і три рази викликала «швидку», хоч Юриспруда й пропалила сигаретою шкіряний диван у приймальні. Тортила, яка все життя панічно боялася «органів», не сказала ні слова зайвого, вона була надійна, ніби бруствер. А Юриспруда показала себе справжнім танком, чудовою бойовою машиною без єдиної щілинки в блискучій броні. Калібан подумав, що якби він засновував фірму з торгівлі людськими головами, Юриспруда й тоді зуміла б підвести під неї законодавчу базу… Однак ні надійність Тортили, ні відданість Лілі, ні Юриспрудині видатні вміння не рятували «Птаха» від ліквідації, а Калібана — від цілком імовірного суду. — Юлю, ти роботу шукаєш? — Нас ще не прикрили, — Юриспруда випускала дим під стелю. — Ось коли офіційно все зроблять і віддадуть трудові книжки — тоді будемо думати. Калібан зітхав і схилявся над своїм кросвордом. Запитання плечистого полковника не виходило у нього з голови. Одне-єдине запитання: «Де я тебе бачив»? Він теж бачив полковника. І було це дуже давно, до зйомок фільму «Оперативники». Навіть, здається, до інституту. До першого невдалого одруження Калібана, яке протривало всього два роки. У нього була абсолютна пам'ять на обличчя, але полковник не бажав умонтуватися в жоден зі зв'язних спогадів. Очі-буравчики дивилися начебто з туману… чи тоді в цих маленьких карих очах був інший вираз? — Колю, я тут заварила бульйон… Вип'єте? Губи Тортили були яскраво — чотирикутником — нафарбовані, начебто виклик долі. Їй теж було страшно шкода приреченого шефа. Вона уявляла, як його кинуть у холодну камеру на потіху кримінальникам. Там ніхто не принесе йому пузатого кухля з бульйоном, там ніхто не зрозуміє й не оцінить його унікального таланту… — Пийте, Колю… В опуклих скельцях її знаменитих дзеркальних окулярів Калібан бачив свій сумовитий відбиток. * * *

— Ви уявляєте, Банко, скільки користі ви могли б принести людям? — Я й так приношу користь. Сімейні негаразди, вступні іспити в інституті, мови, доповіді, кастинґи, іноді ділові зустрічі… — Ви могли б рятувати життя. — Як? — Перевтілитися в злочинця, імітувати втечу, добути інформацію… — Як перевтілитися?! Це буде той самий злочинець… тільки з провалами в пам'яті… Крім того, я не можу працювати з деякими типами особистості, з вами, наприклад, не взявся б… — Чому? Полковник теж утомився й теж був засмиканий. Очі почервоніли, повіки опухли, на скронях позначилися чорні тіні. Справа, ще недавно вагітна тріумфом, ось-ось повинна була розродитися мертвою мишею. Команда експертів, зібраних і насмиканих з дуже компетентних наукових організацій, досконально препарувала господарство «Вітрильного птаха». Тестували, моделювали, пересіювали так і сяк. Нарешті щиросердно доповіли начальству, що перед ними — всього лише діагностичні пристрої, трохи вдосконалені, однак зовсім не придатні для переселення свідомості з одного тіла в інше. Це був перший удар. Не змирившись із поразкою, начальство зажадало експерименту. Викликали добровольців; запуск програми не дав результату. Залучили до справи найкращих програмістів, запросили екстрасенсів і гіпнотизерів, але не домоглися анічогісінько: обоє піддослідних — і той, що був у ролі клієнта, і той, що був у ролі оператора, — відключилися й спали в кріслах, а прокинувшись, нічого не пам'ятали. — …Чому ви не стали б зі мною працювати? — Ви не піддаєтеся гіпнозу, — лагідно відповів Калібан. — Ви дуже сильна, впевнена в собі людина, яка не буде приймати допомогу ні від кого… Полковник дивився на нього очима-буравчиками. Калібану раптом згадалася розповідь інститутського приятеля: у того батько був лікарем. Приятель розповідав, що самогубці бувають зазвичай або юні, у яких не склалося життя й кохання, або п'ятдесятилітні — особливо міцні на вигляд чоловіки. Самітність, розчарування, крах родини або пік кар'єри, що виявився дуже невисоким. Офіцери стріляються, коли їм п'ятдесят… — І ви ніколи не відмірюєте сім разів, — тихо сказав Калібан. — Ви одразу ріжете. Іноді по живому. Важко потім виправити… Але рідко доводиться виправляти — у вас добрий окомір… Ви рідко помиляєтеся… Він чекав, що полковник його обірве, як це вже бувало не раз. Але полковник мовчав. — …Зате якщо вже помилитеся… ніколи не вертаєтеся назад. Ще можна виправити… але ви ніколи не вертаєтеся. Через це у вас неприємності. — Це у вас неприємності, Банко, — важко сказав полковник. — У мене теж. Моя неприємність — це ви. І я здогадуюся, у чому ваша біда. — Не про те думаєш, артисте, — у голосі полковника був тепер лід. — То будемо співпрацювати? Ні? * * *

Калібан розплющив очі й часто задихав. Проштовхував повітря в горло, хапав його скутими легенями, як тоді, в дитинстві, коли прийшов до тями в човні дачників, кашляв і викидав із себе воду, його поклали на лавку грудьми й били, плескали по мокрій спині, і було страшенно холодно — крижане сонце, затягнуте памороззю літо… Потім приятель Васько, якому Калібан під великим секретом про цей випадок розповів, авторитетно запевнив його, що холод виходив із близької могили. Народжений бути повішеним — не потоне. Здається, так. — Вражає, — сказали неподалік. — Так, Банко, справді вражає… Він потягнувся й сів. Навпроти, біля клітки з канарками, стояв полковник, буравив воскреслими очима: — Ну, Ромочко, як гіпноз? Калібан піднявся. Його нове тіло було невеликим, мускулистим, одягненим у спортивний костюм. — Нічого, Вікторе Федоровичу, — сказав густим басом. — Лише мізки, теє, неначебто припорошені. Щось… це… А хіба я Ромочка? Полковник неприємно засміявся. Качок у спортивному костюмі був сьомим, з ким Калібан працював цього дня. Перед ним було шестеро чоловіків різного віку й некрасива дівиця. Про жодного з піддослідних Калібан на знав нічого; полковник начебто знущався, ловлячи його на ляпах і невідповідностях. На щастя, качка він промучив недовго: переконавшись, що той хоч і не Ромочка (це Калібан вгадав), але імені свого не знає, він звелів мускулистому — розбудити. — …Чому вони у вас не пам'ятають найважливіших деталей? Свого імені чому не пам'ятають під так званим гіпнозом, я вас запитую? — Вони будуть пам'ятати тільки те, що повідомлять про себе перед активацією. Саме для цього ми так докладно спілкуємося з клієнтами. Саме для цього нам потрібна інформаційна база, — Калібан утомився, його нудило, йому було вже однаково. — Ну що, що ви хочете довести? Вас же засміють колеги, на сміх підіймуть, якщо ви розкажете комусь, що знайшли людину, яка переселяється в чужі тіла! За допомогою звичайного компа й кількох дротиків! То йдіть, доповідайте начальству, подивимося, що буде! Полковник поглядом змусив його замовкнути. На постарілому за останні дні обличчі застигла буркотлива гримаса: Калібан потрапив у точку, і з цим нічого не можна було вдіяти. Полковник програвав на всіх фронтах; чудесну методику неможливо було відтворити. Чудесну методику не вдавалося використовувати так, як того хотілося полковникові. Справа «Вітрильного птаха» розсипалася, з «ікс-файлу» перетворюючись на доповідь про чергового шарлатана. І навіть неминуче закриття фірми не додавало полковникові балів. — Я від ранку не їв, — тихо нагадав Калібан. — Вони, піддослідні, жерли, як слони. А я — голодний. * * *

Із сусіднього ресторанчика принесли піцу. Калібан длубався в тарілці пластиковими ножем і виделкою; полковник сидів навпроти. Дивився, як він їсть. — За що ви мене не любите? — запитав Калібан з повним ротом. — Я вам кар'єру псую? Та ви мені життя псуєте, це ж значно вагоміше… Полковник проігнорував його зухвалість. Відвернувся; з книжкової полиці, єдиної в кабінеті, взяв маленький білий томик. Розгорнув. Він тримав книжку, як тенісист — ракетку, як оператор — улюблену камеру; ця особлива хватка багато про що сказала Калібану. — А правда, — він наколов шматочок помідора, — що люди вашого кола після двадцяти п'яти читають лише спеціальну літературу? — Ще мемуари, — сказав полковник і закрив книжку. — Де ж я тебе бачив? Ти не пам'ятаєш? — Пам'ятаю, — зізнався Калібан. — Але не пам'ятаю, де. — Ти підлітком не проходив ні в яких справах? Калібан похлинувся: — Я був відмінником і активістом! Самодіяльністю керував… — Як же це буває? — полковник роздумував уголос. — Ти прокидаєшся в чужому тілі… Але це ти. Тобто до пам'яті клієнта, до жорсткого диску, так би мовити, ти доступу не маєш… Ох, якби мав — ого… Тут би такий для тебе полігон відкрився… Тут би тобі не врятуватися… — Я не розумію, про що ви говорите, — у Калібана пропав апетит. — Ви на мене тиснете. — Ми тут розкручували одного екстрасенса, — зізнався полковник. — Чортовиння. Начебто працює… Крізь стіни кольори розрізняє… А почнеш аналізувати — ну ні біса не зрозуміло. Зняли його томограму… енцефалограму… Все, як у людей. А крізь стіни бачить. Іноді. Що це таке, га? Калібан нанизав на вилку сірий плаский силует гриба печериці. Без задоволення проковтнув. — Я дружину покинув, а тепер жалкую, — сказав полковник. Калібан відсунув тарілку. Обережно, не вірячи собі, підняв очі. Полковник дивився у вікно: погляд був болючий і приречений. Він заново переживав щось і подумки сперечався з кимось, а Калібан лічив секунди й намагався зрозуміти: чому? Була ж причина? І не кобіта вкрала його з родини, не яка-небудь блондинка, ні… — Вам здалося, що ви мало значите, — тихо сказав Калібан. — Що ви нічого не вирішуєте. Що вас не сприймають усерйоз. І при цьому люблять, так… Але не цінують. Так вам здалося. Калібан занадто пізно зрозумів, що бовкнув зайве. У полковника раптом роздулися ніздрі, а очі стали круглими й байдужими, як в акули-вбивці. Він дивився на Калібана через стіл, готовий розчавити поглядом, змішати з гноєм нахабу, який дозволив собі скористатися його хвилинною — не слабістю навіть — неуважністю… І знову щось відбулося. Розширилися зіниці маленьких карих очей. Трохи відкрився рот; ця нова зміна налякала Калібана навіть дужче, ніж попередній вибух гніву. Полковник сплів пальці. Між великим і вказівним пальцем правої руки синіла наколка — не кримінальна. Служив на флоті; на юрфак пішов уже після служби… Швидше за все — на вечірнє або заочне відділення. Працював… Та й не пройшов би на денне — зв'язків не було… Батьки в нього аж ніяк не з юристів-міжнародників. Мати бухгалтер… Батько рано пішов із сім'ї… Чому? Чому мати — бухгалтер, а не продавець, скажімо? Тепер уже не запитати. Секунди минали в мовчанні. Очі-буравчики, що втратили раптом чіпкість, дивилися на Калібана сумно й серйозно, як зі старої фотографії. — Я тебе згадав, — сказав полковник. Калібан занервував: — І… що? — Коли згадаєш сам, скажеш, — полковник підвівся. — Ти, це… Мене ніякий гіпноз не бере. Перевірено. Давай, наостанок… Якщо хочеш… спробуй. * * *

Він вдихнув. Видихнув. Ще раз. Як тоді в дитинстві, коли його витягли з виру, дачники пливли на човні й витягли його… Він кашляв водою, а незнайомий дядько, який його витяг, голосно плескав по мокрій спині й весело примовляв, що жити будеш довго, бевзь отакий, хто тебе просив у цьому місці через річку плисти, тут же вири, всі знають… У човні була ще тітка в солом'яному капелюшку й дівчисько в панамі, дівчисько верещало, не перестаючи, а мати повторювала їй, ось що буває, коли не слухаєшся, якби не тато, цей хлопчик би потонув… Він і тата ледве не втопив… Ось що буває… О Господи… Калібан віддихався. Сів; послабив вузол сірої краватки на шиї. Заледве підвівся, підійшов до акваріума, побачив своє відображення — із-за водоростей визирав полковник Віктор Федорович, його очі розгублено кліпали… Ледь колихалася зелена трава — в акваріумі працював компресор… Ну що ж ти, хлопче, казав грубуватий на вигляд дядько, обережно погладжуючи його по мокрому тремтячому плечу. Батькам хоч не розповідай… Тато ременем відлупцює — справедливо, але матері шкода, у неї ж інфаркт станеться… Начебто на підтвердження його слів тітка в солом'яному капелюшку судомно притискала до себе здоровенне щокате дівчисько. Калібан притулився лобом до холодного скла акваріума. Він згадав. * * *

…Будинок був непоганий, але й не дуже гарний. Цегляна багатоповерхівка в зеленому районі, досить далеко від центру. Калібан натиснув на кнопку дзвінка незвично товстим пальцем. — Хто там? — запитала крізь двері молода жінка. — Це я, — голос Калібана раптом опав. «Москва сльозам не вірить». Але він прийшов сюди не плакати. Він, надійний, небагатослівний, суворий Чоловік, герой Алєксєя Баталова. Який раз оступився — і втратив усе. Заради невиразних ілюзорних «принципів» зрадив найближчих, найвірніших і найрідніших людей. Він прийшов просити пробачення. Без надії, що пробачать. Минула хвилина. Двері відчинилися. Щокате дівчисько добряче виросло за ці двадцять років. Воно стежило за собою, боролося з повнотою й вигляд, напевно, мало б доволі милий, якби не червоні очі під опухлими повіками. — Ну, навіщо ти прийшов? — верескливі нотки, спроможні споганити будь-який жіночий голос. — Чого тобі ще треба? Ще нас мучити, так? Вона вдивилася в його обличчя — й застигла. Втомлений чоловік сумно всміхнувся. Він навіть провину свою ніс із гідністю. Дочка кричала на нього — за цим лементом ховалися біль і розгубленість. Вона не нападала — захищалася; жодного разу в житті вона не підвищила голос на батька, їй би й на гадку не спало… — Лідочко, — сказав він тихо й лагідно. — Мама вдома? — Не твоя справа, — жінка ступнула вперед, відтискуючи його могутніми грудьми. — Ти ж пішов? Ти пішов? Ну, то і йди! Мигнула тінь у сусідському вічку — сусіди прислухалися й дивувалися, мабуть… — А пам'ятаєш, як ми на човні каталися? — запитав він майже пошепки. — Не пам'ятаю! Іди! — Як ми хлопчика витягли, пам'ятаєш? — Не пам'ятаю… Це ти його витяг. Ми з мамою тільки верещали. — А він виріс, — чоловік у дверях посміхнувся. — І живе собі… І я його недавно зустрів. — Послухай… — почала жінка на тон нижче. І замовкла. Унизу, в під'їзді, дзявкав собака. — Мені треба дещо сказати. Тобі й мамі. Він зняв черевики біля дверей. Низка дрібних прикмет виказувала, що в цьому домі обов'язково знімають черевики. Він безпомильно знайшов у шафці свої тапочки. Добре, що їх не встигли ще сховати або викинути. Він прислухався до мовчання квартири. Втягнув носом повітря — пахло серцевими краплями. Пішов коридором. Зупинився на порозі кімнати. Жінка, яка колись була в солом'яному капелюшку, постаріла. І вигляд мала кепський — тіні під очима, зацькований злий погляд: — Навіщо ти йому відчинила? Ну, навіщо?! Його очі зволожилися, але Москва не вірить сльозам. Він стояв у дверях і дивився, не кажучи ні слова. Усвідомлення провини й гіркоти, і біль утрати, і схиляння перед жінкою, з якою прожив життя, усвідомлення, що пробачення — не буде. Вона постаріла, але він пам'ятав її молодою. Його свідомість роздвоїлася — він справді пам'ятав цю жінку, жовтий купальник, тінь капелюха на очах. Роздратування й заледве не злість — мало не втопився, шибеник малий, адже Вітя, чоловік, через нього міг потонути… А потім раптом просвітління й майже ніжність: ну, що ти, малий, ну дитина, що з тебе візьмеш… Бідолаха… Він любив її. Незважаючи на сиве волосся, яке обліпило обличчя, й сварливо опущені куточки рота. Її злість змінилася розгубленістю. Сталося небувале — адже він пішов назавжди, кому, як не їй, знати його характер… І ось він — перед нею. — Вітю… Що сталося? Навіщо ти прийшов? Він нахилив голову, начебто впустив їй під ноги весь тягар свого каяття. — Олено, — сказав переривчастим голосом. — Вибач мені, старому дурневі. Я не можу без тебе жити. Вибач. * * *

О пів на дев'яту задзвонила мобілка на краю ванни. Калібан ледь встиг підхопити її за секунду до падіння. — Доброго раночку, — сказала слухавка бадьорим, проте немолодим жіночим голосом. — Клієнт у нас на сьогодні на одинадцяту. І знаєте, хто? Іра Грошева! — Сподобалося, — Калібан зірвав з гачка рушник. — А чого вона хоче, не сказала? — Уявіть собі, Колю, сказала! — Тортила розсміялася. Відтоді, як «Вітрильний птах» відновив роботу в повному обсязі, старенька сміялася вдвічі частіше, ніж зазвичай. — Вона хоче розстатися зі своїм Максимовим, але так, щоб це було напрочуд ефектно! Уявляєте? — Трах-тарарах, — сказав Калібан розчаровано. За півгодини його «Хонда» рвонула з місця, залишаючи візерунковий слід на першому сніжку, що випав за ніч.
Переклав з російської Іван Андрусяк
Про авторів

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 6 7 8 91011 Следующая ⇒