Annotation 2 страница

Улія сиділа на чавунному поручні над великою розв'язкою. Рух перетікав десятьма потоками, один над одним, по мосту, під мостом і по тунелю, прокладеному в землі, тунелю, що продувався теплим надземним вітром; Улія любила гру руху, любила відчувати цю площу у всій її складності й безупинності, вона завжди приходила сюди, коли бажала віднайти спокій. Сьогодні вона сиділа на чавунному поручні, їй здавалося, що очі світлофорів позирають осудливо, але це її веселило. Чомусь Хлопець Саня дуже напружувався, коли вона намагалася чесно відповідати на його запитання. Тому вона перестала відповідати — щоб заспокоїти його; він і справді заспокоївся, але не зовсім. Він привів її в не дуже новий, але й не древній будинок, блоковий, із наміченою усадкою фундаменту; нутро будинку схвилювалося, побачивши Улію, однак вона не стала говорити з ним, а прослизнула слідом за Санею у низький відсік, пристосований для перебування людви. Саня не став співати. Але вона, подумавши, вирішила, що пісня може й зачекати; перед очима в неї знову стелилися вогні, знову віяв вітер і дихало Місто, а вона, Улія, була найщасливішим його подихом… За тонкою стінкою прокинулися. Саня сказав: ой, батьки. Людва за стінкою не шуміла, але в мовчанні її Саня зачув недобре. На світанку Саня випустив її — без єдиного слова; нутро будинку чекало на лавочці біля під'їзду — сиділо бабусею в хустці. Нутро блокового будинку сказало, що вільні створіння Міста не водяться з людвою і що Улія споганила себе. Улія нічого не сказала нещасному нутру холодного, осунутого блокового будинку; за кілька хвилин вона опинилася на чавунному поручні своєї улюбленої площі-розв'язки й тепер дивилась, як виграє, котячись, швидке блискуче мобілля. Ось під мостом спалахнула запалена крапка. Мобілля зіткнулося, людва вискочила назовні, там були крики і лайка, сіра шорстка шкіра площі посмикувалася, терпляче переварювала аварію; минуло півгодини, потім година, рух і далі тривав десятьма потоками, і лише скалки під мостом нагадували про ранку, що заживала… На зміну веселощам Улії, волі й радості Улії помалу приходили порожнеча й очікування. * * *

Тебе щось тривожить, припустив Шаплюск. Ти коли-небудь придивлявся до людви, — запитанням на запитання відповіла Улія. Марна справа, сказав Шаплюск. Людва гарна, коли її багато й коли вона рухається. Тоді я почуваю, як вона випромінює енергію, тоді над нею, мов пара, підіймаються амбіції і красиво застряють у дротах… Так весняний потік у райдужній плівці бензину перетинає всю вулицю й пінно обрушується в стічний колодязь. Улія зрозуміла, що Шаплюск задоволений. Що він сам себе уявляє поважним і велемовним. І вона поблажливо погладила його напіврозмите оголошення. * * *

Нутро блокового будинку сховалося, вгледівши її. Улія сіла на звільнене нутром місце — на лавочку біля під'їзду — й чекала, дивлячись на людву, яка проходила мимо. Саня прийшов о десятій вечора. Він був у чорному костюмі, білій сорочці й краватці, що зсунулася набік; вигляд мав утомлений і розгублений. — Ти?! — Ти обіцяв мені поспівати, — сказала Улія. — Але я… — Саня опустив руки. — Я думав… чуєш, відійдімо за ріг. Вона слухняно відійшла з ним за сірий ріг, туди, де рядами стояло сонне мобілля; Саня зніяковів ще дужче. — Ні, — сказав він, наче сам собі. — Чого ж це я, мов боягуз… Послухай, хто ти така, звідки ти взялася на мою голову?! — Що тебе лякає? — запитала вона терпляче. — Я люблю, коли ти співаєш. І ще мені подобається, коли ти мене цілуєш. Що тут дивного? — Ти ненормальна, — сказав Саня пошепки. — Якщо ти не хочеш, я не буду більше приходити, — сказала Улія. — Хоча мені було б сумно. Я б хотіла частіше бувати з тобою. — Я б теж хотів, — зізнався Саня. — То чого ж ти боїшся? — Я сказав батькам, що був зі Світланкою, — сказав Саня. — А Світланка зателефонувала моїм батькам і сказала… одне слово… вона їм сказала… ну, я полаявся з батьками, а Світланку бачити не можу й усіх інших теж. Що мені робити? — Я не розумію, — сказала Улія. Їй здалося, що в плутаних словах Хлопця чується невиразне лопотання безособової людви. — Скажи, хто ти, — попросив Саня. — Хто б ти не була… сирота, із притулку, без грошей, без житла… тільки скажи правду. — Я вільне створіння Міста, — сказала Улія. — Жебрачка? Ти ж не схожа на жебрачку… Улія всміхнулася. — Ти циганка? Мені здається, ти мене… Ти мене приворожила, так? — Ходімо погуляємо, — сказала Улія. Саня тужливо зиркнув угору. На боковій стіні шістнадцятиповерхового блокового будинку не було ні єдиного вікна. — Я з іспиту! Я другий тур пройшов… Я думав — скажу батькам, вони хоч подобрішають… — Ти не хочеш іти зі мною? Саня довго дивився їй в очі. Улія всміхалася. — Ти нічогісінько не розумієш, — сказав Саня пошепки. — Я ж у консу вступаю, це моє життя. Я ж Світланку люблю… любив… Що ти зі мною зробила? * * *

— Привіт, — сказав Перевул. — Привіт, — відгукнулася Улія. — А я бачив, як ти з людвою валандалася підворіттями. — Не з людвою, а з Хлопцем… І це не твоя справа. Перевул схилив голову до плеча, роздивляючись Улію з голови до п'ят; поплескав долонею по шкіряному сидінню: — Покатаємося? — Ні, — сказала Улія. І про всяк випадок повторила жорсткіше: — Ні. Перевул хмикнув. З ями переходу повіяло підземним вітром. Ледь чутно. * * *

— Не бійся, — сказала Улія. — Я ж із тобою. — Ти божевільна, — повторив Саня безнадійно. — Зазвичай вони тупі, нічого не розуміють, лише впізнають мене… Деякі відгукуються. У деяких є імена… Он там на розі стоїть Шаплюск. А п'ятий від нього — Даюванн… У Шаплюска олійною фарбою написано «…ша плюс К…», у Даюванна було оголошення «…даю ванн…», але його давно розмило. — А ти казки писати не пробувала? Класно виходить… — А світлофори звуться за перехрестями… Триокі зазвичай немудрі, зате покладливі. З додатковою секцією — зануди… Кришка люка біля тротуару піднялася, звідти вислизнула присадкувата тінь і метнулася через дорогу. Дзвякнув чавун. Саня підвівся, пальці його так уп'ялися в руку Улії, що вона здивувалася. — Що це?! — запитав Саня. Не запитав — пролепетав. — Не бійся. Вони не опускаються занадто низько, туди, де підземний вітер… Вони живуть під люками, іноді в підвалах. Саня мовчав. — Чого ти боїшся? — Тебе, — сказав Саня. — Ти — гіпнотизерка? — Я вільне створіння, — м'яко повторила Улія. — Ходімо, я покажу тобі Місто. * * *

Його пальці багато разів готові були вислизнути, але вона втримувала його за руку — дбайливо й міцно. — Поглянь, — казала Улія. — Це стара частина. Нутро цих будинків просто так не вийде, треба довго просити… Вони багато всього набачилися, тому ховаються від світла. Під цією бруківкою шарами лежать трамвайні рейки, асфальт, каміння, знову рейки… А глибше — кістки людей і коней, уламки зброї, попіл. Там ховаються колишні, але вони геть безсилі. Я бачила лише раз колишнє створіння, безтілесне, воно нипало по схилах ріки, шукаючи місце, де колись стояв його будинок… Саня нервово облизував губи, але слухав. Не перебивав. — Цей провулок — хворий, бачиш, який надщерблений, тьмяний асфальт, які темні будинки. А далі — інша вулиця, здорова й сита людвою, там ліхтарі з двома головами, від них падає дві тіні. Ця вулиця веде до маленької розв'язки, але ми туди не підемо — там вхід під землю, пахне підземним вітром… Підемо підворіттями, ось так. — Підворіттями… — начебто крізь сон, повторив Сашко. — Краще не треба, там наркомани… — Ця причумлена нічна людва? Не бійся, ось арка… Вони ступили в темряву й вийшли під світло ліхтаря не з двома, а з чотирма головами; Саня заозирався: — Зачекай… Де ми?! Це… інший район! Інший кінець міста! — Місто єдине, — сказала Улія. — Ходімо, я покажу тобі… Вона провела його крізь цегляну стіну, і крізь ще одну, і нагору по безконечних сходах; над головою нависав ледь освітлений монумент, і в косих променях прожекторів не розібрати було, чи це вершник на коні, чи керманич на кораблі, чи жінка з піднятими до неба руками. — Куди ти?! Тут було трохи людви, але вона не завважувала ні Улії, ні Хлопця. Улія знала коротку дорогу нагору; за кілька хвилин вони стояли, мов підняті величезною долонею, а внизу під ними було Місто, і Місто дивилося на них. Світло й рух. Життя. Ґрона палаючих очей. Біло-червоні вогні проспектів, блакитнувато-жовтогарячі лінії ліхтарів, мільйонна людва в русі й у спокої, заграва над овидом — оддалік, де Місто почезало з очей, де Улія відчувала його, не бачачи. Суцільне марево крапок-світлячків, річка, вся у вигинах, що відбиває світло набережних і вогні поромів, мости над водою й над асфальтом, колосальне серце всесвітнього життя… Саня мовчав, усе міцніше стискаючи її долоню. Вона обернулася до нього; Саня стояв, дивлячись на Місто, і по щоках у нього, немов потоки фар по проспектах, бігли світлі крапельки-сльози. — Я… — шия його сіпнулася. Він закричав — спершу закричав, потім заспівав. Він співав, обернувшись до Міста, співав гарно, а Улія слухала. * * *

Ранок вони зустріли на руїнах старого мосту — на «бику», що поріс травою, із самотнім маленьким деревом, яке вкоренилося між камінням. Довкола були тільки повітря й вода. — Як ми тут..? — запитав Хлопець, але вже без подиву. Мимо — зовсім поруч, по новому мосту — проїхав пасажирський потяг. — Я іноді приходжу до нього, — сказала Улія. — Приношу газети й пластикові стаканчики. Він гадає, що газети й стаканчики — символ життя… Ти бачиш, він давно вже мертвий. Але нутро його залишилося. Напевно, воно злякається тебе або погидує, не вийде. У тебе немає пластикового стаканчика? — Ні, — сказав Саня. Вони сіли в траву й довго мовчали, дивлячись на світанок. Мимо по річці пройшов катер, по новому мосту проторохтів іще один потяг. — Чому вони нас не бачать? — запитав Саня. — Люди? Улія знизала плечима: — А треба? — Виходить, ти, — Саня запнувся, — виходить, ти в місті — на кшталт дріади? — Хто така дріада? — Це немов душа дерева… Живе в стовбурі… — Та ні, у дерев немає ніякої душі. Вони тупі, тупіші від ліхтарів. — Ні, — сказав Саня трохи ображено. — Дерева навесні цвітуть, розпускаються, а восени листя опадає… А ліхтарі? — Ліхтарі, — Улія всміхнулася. — Ліхтарі… Спробуй як-небудь постояти якомога довше поруч із ліхтарем. Краще ввечері. А ще краще — перед світанком. Утім… ліхтарі ввечері загоряються, а вранці гаснуть — цим і закінчується їхня подібність до дерев. Саня мовчав, здивований. По новому мосту прогуркотіли два потяги врізнобіч. — Я, здається, голос зірвав, — сказав Саня. — Багато кричав. Улія не відповіла. — Вчора мені здавалося: завалю третій тур — і хоч із даху вниз головою, — пробурмотів Саня. Улія не відповідала. — А тепер, — продовжив Саня, помовчавши, — послухай… Господи… Це ж марення якесь або сон, такий прекрасний і страшний сон… Скажи, все це Місто… Ти… Ти мені снишся? * * *

— Он іде жінка, молода, веде за руку дитину, вона сміється, хлопчик їй щось розповідає… Вони не квапляться, напевно, гуляють. Он зупинилися, щоб купити морозива. Бачиш? — Де? — Он же, на розі, просто перед нами… Вона купує шоколадне собі й фруктове дитині… Бачиш? Поглянь… Он іде бабуся, їй років сімдесят або й більше, в одній руці у неї сумка з половинкою чорного хліба, в іншій — повідець, вона веде маленьку дворняжку… Бачиш? А он два хлопці, вони поспішають… Вони, напевно, студенти. А он дівчатка, школярки, розглядають вітрину… Старша поправляє комірець молодшій, сестри вони, чи що… Схожі… Обидві біляві… Бачиш? Поглянь, он чоловік і дружина, вони про щось сперечаються. А он молодий тато катає дитя у візочку… А яка красуня отам іде!.. А онде, глянь, дядько якийсь сумний, неприємності в нього, або зуб болить… Бачиш? Вони сиділи на кам'яній лавочці, спиною до руху, обличчям до людви, що текла по тротуару. Саня все говорив і говорив, а Улія вдивлялася, намагаючись побачити те, чого не бачила ніколи доти. Саня говорив, мова його була монотонна, як шурхіт шин по асфальту; за їхніми спинами вихлюпувалася людва із дверей-гармошок, тремтіли дроти й перегукувалися сигнали. Улія заплющила очі: голова запаморочилася. На мить вона відчула, що немовби летить уздовж гірлянди ліхтарів, летить у точку, де узбіччя сходяться й ніхто не буває нещасний. А коли вона розплющила очі — суцільний потік людви вибухнув і розсипався на відблиски й тіні, на світлі обличчя: так нічна заграва розпадається, якщо придивитися, на мільйони граючих світлячків. Вони проходили мимо — молоді й старі, чоловіки й жінки, дорослі й діти, усміхнені й серйозні, сумні, втомлені й квапливі, із сумками й без, роздратовані й безтурботні. Їх було багато, але кожен був сам по собі. Кожне обличчя, наче вогник у темряві, манило око, й Улія дивилася — заворожено, як у прірву. * * *

— Ні, туди ми не підемо, — Улія зупинилася далеко на підступах до сходів, що вели під землю. — Чому? — здивувався Хлопець. — Я думав, ти мені метро теж покажеш… Що-небудь отаке: тіні в тунелі, рейки співають… — Там житло підземного вітру, — сказала Улія. — Він ворог усім, хто живе на землі. — Але ж людям він не ворог… Улія знизала плечима. — Немає там ніякого підземного вітру, — непевно сказав Саня. — Тобто є, звичайно… Але це просто вітер, такий само, як і на поверхні. — Не такий, — сказала Улія. — Ти його не бачив, тому що ти людва. — Я людина, — м'яко сказав Саня. — І я хотів би, щоб і ти… теж. — Теж — що? Саня обняв її за плечі. Вона спершу напружилася, потім розслабилася. — Не йди, — прошептав Саня їй на вухо. — Не зникай… Будь ласка. Частина друга

* * *

Глибокої осені вулиці звучали по-іншому. Не шорстко, як улітку, і не приглушено, як узимку; їхній дзвінкий шум розпливався, ніби відображення світлофорів у затягнутих брижами калюжах, ніби райдужні плями бензину, що забарвлюють бруківку волохатими яскравими квітами. Тепер вона жила в Хлопця — у блоковому будинку з осунутим фундаментом. У Сані було фортепіано — інструмент, що допомагав йому співати. Ще у нього були Мама й Тато. Обох зв'язували із Хлопцем невидимі нитки, він ковзав по них, мов по натягнутих дротах, і сам того не розумів; ніколи досі Улія не бачила, щоб одна істота була пов'язана з іншою так відчутно й міцно, як Мама і її Хлопець. До Улїї Мама відчувала недовіру й страх. — Чому вона боїться мене? — запитувала Улія в Сані. — Вона зовсім не боїться, — терпляче брехав він. — Їй не подобається, що ти мене любиш. — Вона ще не звикла. Вона, як усяка мати… Саня казав «як усяка мати», і обличчя його Мами розпливалося перед очима Улїї, зливаючись з іншою людвою. Доводилося робити над собою зусилля, аби розгледіти спершу її руки, що ріжуть хліб на столі, потім фартух у горошок, потім обличчя, зосереджене й нещасне; Улії ставало жаль її. Хотілося зробити що-небудь, щоб Санина мати нарешті перестала боятися. — Дайте я поріжу, — сказала вона якось і вцілила. — Мама, просвітлівши, простягнула їй хліб і ніж. Хліб був смішний на дотик. Шорсткуватий і теплий. Улія провела по ньому ножем, але скоринка не піддалася так легко, як завжди піддавалася Мамі. Улія здивувалася й провела ножем ще раз, потім ще; хліб упирався, треба було тримати його міцніше й дужче налягати на ніж. — Юленько, — розгублено сказала Мама, — ти що ж… ніколи не різала хліба?! У цей момент хліб розійшовся нарешті під лезом ножа, і Улія не встигла прибрати з його шляху вказівний палець. — Ти порізалася! — пошепки вигукнула Мама. Улія дивилася на свою руку. Ранка була така тонка, що її не було видно, і якби не кров — то й не розгледіла б. Саня, тут-як-тут, накинувся на Маму з докорами: — Навіщо ти її змушуєш?! Хатню робітницю знайшла? Мама почервоніла від гніву. Улії стало смішно: Саня й Мама сварилися, як могли б сваритися ліхтар і його тінь… Вони не розуміли, яка кумедна їхня лайка збоку. Тому, коли Улія засміялася, обоє замовкли. * * *

Саня не вступив до консерваторії. Того вечора, коли це стало остаточно зрозуміло, вони з Улією сиділи на великому бульварі під каштанами. Машини збивалися в тугі затори, гарчали й сигналили, і регулювальник, сірий солдатик години пік, перекривав їм шлях або випускав на волю. Саня мовчав. Улія мовчала теж. З кожною хвилиною розпач ставав усе легшим. Відступав і розсмоктувався, як дорожній затор перед ніччю. І ніч прийшла. Саня й Улія опускалися у вири прохідних дворів, поринали з провулка в провулок, ліхтарі мерехтіли, ніби скарби на чорному оксамиті, й відбивалися в негірких сльозах, які застеляли веселі Санині очі. — Добре, що я не вступив, — казав Саня. — Дякувати Богу, я щасливий. Бо тепер я буду співати тільки для тебе. Для тебе. Мені не треба інших слухачів. Тільки ти. Ми одружимося. У нас будуть діти. Я знайду роботу, буду добре заробляти, у мене буде свій бізнес… А вечорами я буду співати для тебе. Чудово, правда? Вона кивала. Ранок вони зустріли на тому ж бульварі, на тій-таки лавочці, лише димних заторів тепер не було, а були самотні машини, що чмихали туди-сюди, та ще світлофор, що мигав жовтим над тим місцем, де раніше стояв регулювальник. — Заспівай, — сказала Улія. — Заспівай про Місто. Він усміхнувся. Ще не встигнувши погодитися, глибоко зітхнув — так зітхає птах, збираючись злетіти. Саня заспівав — неголосно й без слів. Улія й без слів упізнавала посипані вогнями схили, ланцюг вогнів у дзеркальній річці, потоки людви й машин у струмовинах розв'язок, високі й низькі будинки, що втримують небо над великим Містом… Саня співав, і Улія раптом згадала все, що було сказано цієї ночі. І повірила кожному слову. Машин ставало все більше. Саня вже не співав, а просто сидів, тримаючи Улію за руку; в будинку навпроти — на четвертому поверсі — відчинилася кватирка, пропускаючи чиєсь цікаве обличчя. — Вибачте… Улія й Саня разом повернули голови. Неподалік, біля чавунної огорожки, стояла Червона Машина з відчиненими дверцятами. А за два кроки від лавочки була людина в димчастих — немовби геть запилюжених — окулярах. * * *

Чоловік у Червоній Машині не сподобався Улії, зате після зустрічі з ним Саня став більше співати. Він співав уранці у ванній, вдень за фортепіано, ввечері у ліжку; Улія слухала, і їй здавалося, що вона летить уздовж вулиці над осьовою розміткою, і ліхтарі зливаються у вогненні стрічки праворуч і ліворуч. Після кількох днів щасливого очікування Саня прийшов додому збуджений і п'яний, потрясаючи папірцем, який він називав контрактом; його батьки були чи то втішені, чи стурбовані. — Я буду співати, — пояснив Саня Улії. — Мені справді пощастило, і то неабияк, так просто жар-птиця в руки… У мене будуть альбоми, я стану… Ти ще побачиш! Він заснув, а Улія піднялася в темряві, відімкнула двері без ключа й вийшла в тісний коридор, де товклося на брудній сходовій клітці нутро блокового будинку із осунутим фундаментом. Чужі ліхтарі ледь помітно переморгнулися при її наближенні, дроти напружилися й знову розслабилися; вулиці були пустельні, світлофор із чотирма секціями запопадливо спалахнув зеленим. Улія вийшла на середину великого проспекту й сіла на подвійну лінію розмітки, затишно й звично, мов на жердинку. Тепер Саня буде багато співати. Він щасливий. А отже, вона щаслива теж. Вона закинула обличчя до ліхтарів; асфальт був теплий і м'який. Улії схотілося лягти, вона так і зробила б, якби зовсім поруч — по третій смузі — не пролетіла чорна тінь, супроводжувана шумом мотора. Тінь зникла за обрієм і одразу повернулася. — Привіт, — сказав Перевул. За його спиною сиділа на мотоциклі молоденька мешканка веж-новобудов. — А я тебе не впізнав. — Привіт, — сказала Улія, дивлячись мимо Новобудовачки. — Чого ж так? Недобачаєш? Перевул посміхнувся: — Ти стала схожа на людву. Ще трохи — і перестану завважувати тебе. — Як собі знаєш, — сказала Улія, не подаючи вигляду, що вражена. — А покататися не покличу, — сказав Перевул. — Боюся, що відмовишся. Новобудовачка засміялася. Улія пішла собі. * * *

Щоранку по Саню приїжджала Машина; Улія раділа, і на те був привід. Раніше Хлопець частенько спускався у володіння підземного вітру, і скільки б не клявся потім, що їздив на трамваї або на автобусі, — ледь відчутний запах від його волосся й одягу лякав Улію та відвертав її від Сані. Тепер по Саню приїжджала Машина, й Улія зітхнула спокійно. Життя мінялося. Усе мінялося з кожним днем; Улія вірила, що це зміни на краще. За кілька місяців Саня переїхав у нову квартиру — у старому районі, на хирлявій втомленій вулиці, яка чомусь подобалася йому. Будинок був цегляний, нутро його цуралося Улії, та й сама вона не бажала б зараз стрітися ні з ким; пам'ять про недавню зустріч із Перевулом ніяк не хотіла вивітрюватися, образа не бажала забуватися. Саня повертався ввечері — його привозила все та ж Машина — але не співав більше. Він здавався втомленим і схудлим. На порожній кухні не поралися мовчазні Тато й Мама — вони залишилися в блоковому будинку; коли Сані не було — або коли він засинав, що майже одне й те саме, — Улія йшла у свій колишній район поговорити з ліхтарями, почистити водостоки, приструнити пихатий світлофор. Шаплюск стверджував, що світ гине. Що асфальт біля його підошви тріскається, а на бруківці з'являються вибоїни такі глибокі, що рух незабаром не зможе їх подолати й застопориться навіки. — Уяви, — казав Шаплюск, — що рух перетвориться на непорушність… Вони будуть стояти тут, фари за фарами, удень і вночі, вони уростуть в асфальт, а навкруги буде безцільно товктися людва… Улія глузувала з його страхів. Зате Даюванн не бажав тепер розмовляти з нею. — Людва, — казав він презирливо. Іноді їй хотілося вдарити по його бетонному стовбуру. * * *

Якось уранці — Саня поїхав, як завжди, у свою загадкову Студію — Улія пішла посидіти над новою складною розв'язкою, яка недавно запустилася. Рух описував вісімки, струмками перетікав із ряду в ряд, чотири повних потоки його спліталися кісками. Улія повільно йшла по осьовій, невидима крізь тоновані скельця, укрита хмарою запашного вихлопу. Рух, колись суцільний, тепер дробився на окремі авта; Улія бачила кожну крапку мозаїки й одночасно всю картину, тіні й напрямки, відблиски й зупинки, пульс газу й гальма, ритм світлофорів. Унизу на тротуарах перекочувалися потоки людви, вливалися у величезний магазин на розі; слова й бажання вилися, мов хмарина, понад скупченням багатьох голів. Людва заповнювала відкрите кафе, тонкими чергами тяглася до зупинок мікроавтобусів… У цю мить на плече її лягла чиясь рука, й, озираючись, вона вже знала, хто це. Від цього знаття в неї затремтіли коліна. — Привіт, дівчинко, — сказало Місто. Вона вперше бачила його так близько. — Що нового? — запитало Місто. — Привіт, — сказала Улія, коли голос повернувся до неї. — Люблю дивитися на людву, — сказало Місто. — Коли її багато. Коли вона тече. — Я теж, — сказала Улія. — Ні, — Місто посміхнулося. — Ти — інша річ… Ти любиш дивитися на людву зблизька. Ти там, — воно махнуло рукою, показуючи вниз, на ріку людви. Улія мовчала. — Я не погрожую тобі, — м'яко сказало Місто. Улія мовчала. — Ти гарна, — мовило Місто, уважно розглядаючи її. — Ти найкрасивіше моє створіння. Буде жаль, якщо підземний вітер злизне тебе, мов обгортку від морозива… — Ні, — швидко сказала Улія. — Я не лякаю, — Місто посміхнулося. — І не наказую. Ти вільне створіння… І роби, як знаєш. Однак — хочеш пораду? Вона дивилася, не відриваючись, у його заворожливі очі — вічний рух вогнів і тіней, карусель дивовижної маси й могуті. — То ти хочеш почути мою пораду, чи все-таки дати тобі спокій? — Так, — сказала Улія, гамуючи дрож. — Хочу. — Ти не повинна жити серед людви, — сказало Місто. — Покинь його. * * *

— Ти занедужала? — стривожився Саня. — Я говорила з Містом, — сказала Улія. — Воно прекрасне… Воно — найжахливіше з усього, що я коли-небудь бачила. Саня помовчав. Сів поруч, не знаючи, що робити й що говорити. Обняв Улію за плечі: — Воно… невже воно може налякати? Мені здавалося, наше Місто… І замовк, сам розуміючи, які дурниці верзе. На кухні ввімкнувся й голосно забурчав холодильник. — Юлечко… — тихо сказав Хлопець. — Ти ж не покинеш… мене? * * *

— …Виходить, ти ніколи не вмреш? Ти безсмертна?! — Місто не вмре ніколи. Хлопець спохмурнів: — Місто… Знаєш, буває ж… усяке… війни… катастрофи… Улія похитала головою, дозволяючи вітру зручніше перехопити її волосся: — Ні, Місто не вмре… І я не вмру. І ти. — А я вмру, — сказав Хлопець засмучено. — Звідки ти знаєш? — здивувалася Улія. — Насміхаєшся? — Зруйноване тіло ще нічого не означає, — сказала Улія. — Поглянь, цей міст… Його немає. Але він є. Там, унизу, під бетонними плитами… слухає шум води. — Отже, я буду старий, — повільно сказав Хлопець, — а ти… така, як зараз, так? — Ти не будеш старий, — сказала Улія і засміялася. * * *

Наприкінці осені в Сані трапився Концерт. У велику холодну залу набилося безліч молодої людви, їхні обличчя знову зливалися перед очима Улїї, і це турбувало її. Саня вийшов на сцену першим, і Улія не впізнала його. Одяг на ньому був блискучий, ніби мокрий асфальт. Волосся, пересипане блискітками, немов фальшивим снігом, стояло сторчма. Він проспівав усього кілька пісень, і пісні були інші. Людва в залі плескала в долоні й підстрибувала в такт, і щойно-щойно Улїї почало здаватися, що вона теж може полюбити ці пісні, — як Саня пішов зі сцени, а на його місце висипала через вертикальні смужки тканини жменька людви в яскравих костюмах, і людва в залі вибухнула криками, ударами й тупотом… — Усе пройшло чудово, — сказав Саня увечері, від нього пахло неприємно й різко, цей запах чимось нагадував подих підземного вітру. — Недовго мені бути на підспівках. — Ти співав мало й не дуже правильно, — сказала Улія. Саня знизав плечима і якось дивно посміхнувся. * * *

Від цього дня все пішло не так. Усе було, як і раніше, але — не так. Чоловік із Червоної Машини був схожий на світлофор із багатьма секціями. Рот його посміхався Улії, руки струшували попіл із товстої коричневої сигарети, очі дивилися на Саню, і Саня корився їм, як машини коряться ритмічній зміні кольорових вогнів. Чоловік із Червоної Машини говорив то красиво й плавно, то уривчасто й жорстко, то м'яко й ласкаво. Він казав «розкрутити», він казав «ротація», він казав «споживча група». Він казав «буде користь», він казав «гарувати до кривавого поту», він казав «випустити на розігрів». За його словами був мармур слизьких сходів, розкривалися дверцята довгих пласких машин, і безліч блискучих туфель виступали з темряви на килимову доріжку. Санині пісні передавали по радіо. Його фотографії з'явилися в газетах. Саня подарував Улії плеєр із навушниками. Його нові пісні відгонили Червоною Машиною й здавалися мертвими, ніби порожній будинок із вибитими вікнами. Будинок, у якому не загоряються увечері світлячки. — Ти анічогісінько не розумієш! — роздратовано казав Саня. — Не подобається тобі — зате подобається комусь іншому! Шостий тиждень у десятці — за красиві очі, чи як ти гадаєш? Людва тягнула його назад, занурювала в себе. Людва наростала довкола, мов новобудови на пустирі, мов торговельні кіоски довкруж великої площі, — різноманітна людва, здебільшого молода, голосна, що яскраво пахла, що липнула до Сані, як білі клаптики оголошень липнуть до ліхтарного стовпа. Людва не звертала на Улію уваги, проте, залишаючись поруч із Санею, вона загрузала в людві, як у розігрітому асфальті. Якось Саня запитав, чи не хотіла б Улія піти на курси візажистів-гримерів. — Ми могли б працювати разом, — сказав Саня. — У мене був би свій гример — ти, ми б разом гастролювали, це так зручно… Не зовсім розуміючи, що від неї вимагають, вона пішла за ним у великий старий будинок із високими стелями, де пахло фарбою для обличчя. Людви тут було небагато, але вона відображалася в численних дзеркалах і здавалася юрбою; Улія, хоч як намагалася, не могла вирізнити з цієї строкатої маси жодного обличчя. Вони про щось запитували її — за неї відповідав Саня; Саня гарячкував, говорив то зарозуміло, то прохальним тоном, штовхав Улію в бік, але вона однаково не могла зрозуміти, чого від неї хочуть. Нарешті вона втомилася й вийшла на вулицю, під пісню дротів, що колихалися на вітрі. Саня вийшов слідом, він був розгублений і злий. — Ну, як так можна?! Знаєш, чого мені вартувало вламати їх, домовитися?.. Це ж найкрутіші в місті курси! Сюди на десять місяців уперед… Улія кліпнула. Їй здалося, що ще секунда — і обурене Санине обличчя зіллється з іншою людвою на жвавій вулиці. Вона злякалася. * * *

Розмірено дихали вокзали, перекачуючи людву з Міста в Місто. Пульсували бульвари, здригалися під вагою мости. Всюдисуща мережа дротів напружувалася, ловлячи слова й бажання, і десь на розі здригався, передчуваючи недобре, старий Шаплюск. * * *

Якось увечері Саня не повернувся додому. — У мене робота до ранку, — сказав він по телефону, і крізь його голос у слухавці чувся гул багатьох голосів і далекий жіночий сміх. — На добраніч. Улія поклала слухавку й вийшла на стару хвору вулицю. Тьмяний потрісканий асфальт дрижав під її ногами, начебто від ознобу. Поруч — у світлій плямі німого безмовного ліхтаря — беззвучно зупинився мотоцикл. Тільки не зараз, утомлено подумала Улія. — Не сахайся, — сказав Перевул. — Я не до тебе. Я до Мостовички з малої розв'язки, але в неї неприємності — з ранку до ночі затори… Вона не в дусі. — Вона тебе відшила? — запитала, дивлячись убік, Улія. — Майже, — Перевул раптом щиро, по-дружньому всміхнувся. — Як твоя людва? — Прекрасно, — сказала Улія. — Як твоя Новобудовачка? Перевул презирливо махнув рукою: — Дурненька… Як і всі вони, новенькі. * * *

…Стихією Перевула був політ — коли сходяться в одну точку лінії узбіч… стрічка спокійної ситої швидкості… Довкруж зникло все поодиноке — лише цільне, лише Місто, дві смуги ліхтарів праворуч і ліворуч, щонайніжніша мережа дротів… Цегляні стіни зливалися з ажурною огорожкою, а коли вони злетіли на пагорб… Палала вогнем дзвінка біло-червона дорога. * * *

Був світанок. Вона сиділа на поручнях великого мосту, за її спиною котилися туди-сюди страшні, пропахлі підземним вітром сині потяги. Внизу теж був плин, але інший. Вода прийшла в Місто, вода йшла з Міста, так було завжди, вода відображала мости, набережні й ліхтарі, а потім ішла в нікуди, за грань, за лінію, де більше немає Міста й, отже, немає нічого. Частина третя

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒