Annotation 6 страница

Їх набралося дев'ятнадцятеро — тих, смак чиєї крові був оцінений жабою як «так». Серед нещасних — чи щасливчиків? — виявилися й Акір, і гладкий юнак, який під час випробування знепритомнів, і хлопчик, представлений жабі останнім. Тепер із ними поводились якщо не шанобливо, то принаймні чемно. Повели в лазню, тоді нагодували ситно й смачно; коли Юстин одержав назад свій одяг, той виявився випраний і висушений. Одягнені в усе чисте, із чистими пластирами на руках, відібрані жабою щасливчики — чи все-таки нещасні? — виявилися замкненими в просторій, багато оздобленій кімнаті, де на підлозі замість соломи були килими, а вздовж стін замість лав — високі перини з подушками. Ніхто ні про що не говорив — не було сил. Товариші по нещастю — чи по щастю? — попадали на перини й довго лежали мовчки, дивлячись у підлогу й у стелю; за півгодини не було сказано ні слова — однак ніхто не спав. Нарешті мовчання порушив гладкий юнак зі слабкими нервами. — Мене скоро заберуть звідси, — сказав він, немов продовжуючи давно почату розмову. Ніхто не відповів. Мовчали ще хвилин зо п'ять; Юстин сидів, прихилившись спиною до стіни, і розглядав своїх мимовільних товаришів. Найстаршому було років двадцять вісім — тридцять, наймолодшому, хлопчакові, виявилося за ближчого розгляду років чотирнадцять-п'ятнадцять, щоправда, страх і розпачливий жаль до себе робили його молодшим на вигляд. Що пильніше Юстин дивився, то виразніше йому здавалося, що підліток чимось схожий на Акіра. Наче брат; це було тим паче дивно, що вони зовсім не були знайомі раніше. — Я тут випадково, — знову повідомив гладкий. Акір поторкав пластир на руці. Поморщився. — Не у військо нас забрали, — задумливо сказав жилавий хлопець із олов'яною сережкою, — ох, не у військо… І обернувся до Юстина: — Ну, ти… що ти там казав? Про спеціальний наказ? Що знаєш? — Нічого не знаю, — відповів Юстин, якому стало незатишно під вісімнадцятьма вимогливими поглядами. — Чув… ті, що везли мене, запитували, чи не накоїв чого, чи не базікав у тавернах… Вісімнадцять облич спохмурніли. Кожен, очевидно, намагався згадати за собою більш-менш вагому провину; роздумування обірвав Акір. — Брехня, — сказав він без особливої, втім, упевненості. — Якщо по крові судили… По крові! Отже, ми особливі. Перини постелили, килими, стіл накрили, як шляхетним, — виходить, буде честь. — Порося теж відгодовують, перш ніж ножа встромити, — похмуро повідомив тонкогубий і тонколиций ровесник Юстина, той, що вчора обізвав Акіра гарматним м'ясом. Усі притихли. — Ти ось що, — обернувся до Акіра жилавий власник сережки. — Що ти там там казав стосовно того, що Червонобровий живий? На Акіровому обличчі відобразилася внутрішня боротьба. Напевно, йому дуже хотілося пофорсити, помалюватися, дати зрозуміти, що знає більше, ніж решта. — Дрібниці, — промимрив він нарешті. — Чув. — Від кого чув? Акір геть поник: — Та так… Від людей якихось. — Базікало, — презирливо прорік тонкогубий. Акір навіть не глянув у його бік. — Це ось що, — заклопотано почав жилавий. — Ось що… Кров. Із вас кого-небудь двоголовий змій кусав коли-небудь? — Іди ти, — розізлився чомусь Акір. — Тіпун тобі на язик. — А мене кусав, — повідомив жилавий з похмурою гордістю. — Я ось подумав… Кажуть, кого двоголовий змій з обох голів хапне — у того кров міняється. Юстин спробував пригадати, чи кусав його коли-небудь двоголовий змій. Якщо й кусав, то в ранньому дитинстві — бо інакше така визначна подія не могла б забутися. — Може, пристріт який-небудь? — непевно припустив хтось. — Або зараза? — Я тут ні до чого! — вигукнув гладкий юнак. — І змій мене не кусав, і пристріту немає ніякого, і я не заразний! У мене ось що… У мене батько — Червонобровий, це точно, моя мати у нього в опочивальнях служила, так що я наполовину князь! Юнак замовк. Безпомічно роззирнувся — на нього спрямовані були вісімнадцять важких поглядів, і жоден не обіцяв розради. — Це правда, — тихо сказав юнак. — Я Червонобрового навіть бачив раз, ось як тебе! — і чомусь тицьнув пальцем Юстинові в груди. Стало тихо. Хтось здивовано вертів головою, хтось сидів, витріщивши очі, немов побачив на стіні перед собою Королеву Наїзників. — Моя мати теж в опочивальнях служила, — сказав після довгого, дуже довгого мовчання жилавий хлопець із сережкою. Всі витріщилися на нього, наче він зізнався в пристрасті до людського м'яса. — І в мене, — раптом повідомив хлопчик. — А коли я народився, її вигнали. Всі погляди переметнулися на хлопчика. Юстин зрозумів, що йому холодно. Що мурашки б'ють по шкірі, мов дерев'яна тертка. Вони сиділи кружка — дев'ятнадцять молодих чоловіків — мовчали й дивилися. Передавали один одному погляди, як передають відра на пожежі. Хтось беззвучно запитував і сподівався на відповідь. Хтось поглядом шукав підтримки. Хтось оцінював, хтось примірявся. Хтось нічого не розумів, але таких була меншість. — У мене, між іншим, теж Червонобровий — батько, — повільно сказав тонколиций хлопець, провісник нещасть. Жилавий власник сережки люто скинув голову: — Ану, в кого мати в опочивальнях служила — підійміть руки! Хлопчик підняв руку одразу. І гладкий юнак — теж; інші дивилися на жилавого, напружено вирішуючи для себе, чи варто визнавати за ним право розпоряджатися. Нарешті тонкогубий хмикнув і підняв руку. І відразу посунули вгору, одна за одною, ще вісім або дев'ять рук; жилавий перерахував. Усього рук виявилося дванадцять. — А ти? — жилавий обернувся до Акіра. — А в мене мати ніколи з дому не виїжджала, — сказав Акір самими губами, і його смагляве обличчя зробилося жовтим. — А батько мій — мисливець… Білку в око б'є. Жилавий недобре посміхнувся. Глянув на Юстина: — А ти? Де твоя матінка Червонобрового зустріла? — Брехня! — вигукнув Акір, але жилавий не звернув на нього уваги. — Моя мати померла, — сказав Юстин. — Давно. — А ти? — жилавий обернувся до хлопця, що сидів навпроти й теж не підняв руки, а потім до наступного; якось непомітно змирившись із тим, що жилавий має право ставити запитання, йому відповідали. Троє, як Юстин, не пам'ятали своїх матерів, в одного мати була маркітанткою в обозі, а ще в одного мати була селянкою, що народила чоловікові одинадцятеро дітей, і всі, на щастя, живі-здорові… — Братики, — з нехорошим смішком сказав тонкогубий провісник нещастя. — Але ж і пики, покусай мене ельфуш. Що, і цей, — він кивнув у бік гладкого юнака, — і цей теж — мій брат? І клацнув пальцями, немов скидаючи зі стола охоронодомця, — жест, що означає крайнє презирство. — У мене батько мисливець, — тихо сказав Акір. — Ага, — гмукнув тонкогубий. — Розкажи це тій жирній жабі. Юстин стиснув скроні долонями, та легше не стало. Він зрозумів, давно зрозумів, про що говорили жилавий і тонкогубий. Він зрозумів — і навіть повірив. Рекрутчина, ворони, страх. Ось що пригадується при слові «Червонобровий». «…Я кину монетку, і ніхто не знає напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь…» Дідо — знав? Навряд. — Розумієш, — сказав Акір жилавому, дуже серйозно сказав, без тіні бравади. — Я краще буду вірити своїй матері, ніж якійсь жабі. Може, ти вчинив би по-іншому — твоє право… Юстин зрозумів, що непомітно для себе смикає пластир на руці, й уже третина його повисла ошматтям. — Та скільки завгодно, — байдужно відгукнувся жилавий. — Вір… Тільки питання не в тому. Питання, братики, ось у чому — якого біса нас зібрали? У лазні попарити? — Прикінчити, — з незрозумілим задоволенням сказав тонкогубий. — Так завжди робиться. Коли скидають князя, то й діток усіх під ніж — щоб, виходить, динаштію змінити начисто. — Династію, а не динаштію, — пошепки сказав Юстин. — Що? — тонкогубий прищулився. — Династію, — повторив Юстин. — А не динаштію. — А ти звідки знаєш, виродку? — Від виродка чую, — Юстин навіть ледь-ледь усміхнувся. — Кажуть, «золотар сажотрусу плямою докоряє». — Ти, може, навіть грамотний? — після паузи поцікавився тонкогубий. — Може, — сказав Юстин. — А-а, — тонкогубий відвернувся, начебто втратив до Юстина інтерес. — Хлопці, — сказав Акір, що остаточно розгубив усю свою браваду. — Хлопці… Ну, не може так бути. Не бастард я. І ти, — він тицьнув пальцем у того хлопця, чия мати була селянкою й виростила одинадцять здорових дітей, — ти теж… І ти, — Акір обернувся до Юстина. — Чого ж ти віриш так легко, що твоя мати… І Акір запнувся. Його смагляве обличчя стало мідним через приплив крові. — Хіба ти не знаєш, як це буває? — сказав у тиші, що запала, веснянкуватий хлопець років двадцяти. — До нас на хутір Червонобровий їздив, як до себе додому. Хто з дівок сподобається — нема проблем, батьків не запитує й обручок не дарує, тут-таки й весілля на один день… Акір захитав головою: — Ні. Моя мати з дому навіть не виїжджала… Мій батько — мисливець! — Мисливець, — гмукнув тонкогубий. — Великий мисливець на жінок. Акір підхопився й кинувся на тонкогубого; хтось заходився розбороняти, але випадково отримав по носі, розлютився і включився в бійку на правах учасника. Пролилася перша кров; Юстин відійшов убік, узяв відро з водою, що стояло біля порога, і хлюпнув на забіяк. На нього огризнулися: — Дурень! Охоронодомець смердючий! Бійка змінилася лайкою. Юстин дивився, як Акір витирає розбитого носа, як у веснянкуватого стрімко запливає око, як жилавий, тяжко лаючись, намагається викрутити поли мокрої сорочки, — а перед очима в нього стояли яблука, що повільно падають у високу траву одне за одним. І як трава погойдується, випрямляючись. Тепер усі дивилися на нього. — Я не хочу вмирати, — жорстко сказав Юстин. — Це ви, корм охоронодомців, можете один одному носи розбивати. Нумо, лупіть один одного… Брати-бастарди, вас же відібрали, вимили, нагодували й у чисте переодягли. Сказати, кого в чисте переодягають? І що з ним потім роблять? Чи самі знаєте? — Сядь, хлопче, — неголосно сказав жилавий із сережкою. — Певно ж, ти не батько сімейства, щоб перед вечерею добра вчити. — Ти теж не батько сімейства, — огризнувся Юстин. — І він, — кивнув на тонкогубого, що стрімко втрачав цю свою ознаку через розбиті губи, які швидко розпухали. — Нам не сперечатися, хто головний, а вибиратися треба, нас тут дев'ятнадцять лобів здоровенних… Стало тихо. Жилавий повільно обводив поглядом «братів-бастардів» — Юстин бачив, як він мовчки вербує собі прихильників. — У них шаблі, — тихенько припустив веснянкуватий — той, на хутір якого Червонобровий їздив, як до себе додому. — А крім того, дверей не виламаєш… — Тебе як звуть? — запитав Юстин у жилавого. Той чомусь здригнувся. Скривив губи: — Ну, Радим… — Ти, Радиме, не коваль часом? — Ну, коваль, — сказав жилавий після паузи. — А ти звідки знаєш? — А сильний ти, — Юстин дивився жилавому в очі, лестощі його були невигадливі, як колода. — Поглянь, брате, чи міг би ти ці двері зламати? Радим відповів поглядом на погляд. Гмукнув: — Дешево ж ти мене купуєш, брате-бастарде. * * *

Вони згадували розташування коридорів, загинали пальці, рахуючи стражників, пропонували, відкидали й погоджувалися, доводили, сперечалися, але більше не билися. Над усіма висіла одна сокира; Юстин невдовзі знав усіх на ім'я, знав, хто в чому поступається і в чому сильний. Розпоряджався й далі Радим — Юстин був у нього головним радником. Тонколицього вісника нещастя звали Улян, спершу він відмовчувався, сидячи в кутку, проте тінь сокири — і нестямна жага порятунку — зрештою і його підштовхнули назустріч «братикам-бастардам». Юстин, який ніколи не мав справжніх друзів, за півгодини знайшов вісімнадцять майже рідних людей. Радим зрештою виявився не лише марнолюбним і сильним, але й розумним, відважним хлопцем. Гладкого звали Флор, у нього була незвичайна пам'ять — він до найменшої дрібниці пам'ятав, хто зі стражників на їхньому шляху де стояв, чим був озброєний і куди дивився. Цей довгий день Юстин мав за один із найстрашніших — і найкращих у житті. Адже, незважаючи на страх смерті, незважаючи на все, що довелося пережити, а може, завдяки цьому — вони любили один одного, як тільки можуть любити справжні брати. Майже у всіх були наречені й дружини, у деяких — діти, у деяких — старі матері; всі знали, для чого жити, всім потрібно було вижити, і Юстин, як міг, переконував їх у тому, що порятунок — можливий. У Радима був однорічний син, і Юстин заприсягнувся братові, що якщо під час втечі Юстин урятується, а Радим — ні, то Юстин обов'язково добереться до селища Липи й розповість усе Радимовій дружині, й перекаже, що гроші закопані в просмоленому мішку під ялинкою, і що чекати їй слід рік, а потім виходити заміж, щоб малий Ронько без чоловічої руки не ріс… Однак що пильніше готувалася втеча, то виразніше ставало зрозуміло, що Радим сина вже не побачить. Залізні двері не змогли б зняти з петель і сорок ковалів, не те що один. А якби і вдалося якось вибратися з в'язниці — у вузьких коридорах дев'ятнадцять неозброєних хлопців не мали жодної переваги перед двома-трьома озброєними і навченими стражниками. Після гарячкового збудження прийшла зневіра й готова була прийти туга — коли за дверима почулися кроки, скреготнув засув і на порозі став хтось у чорному, з одягу схожий на лікаря, проте з шаблею при боці. Він був гладенько виголений, блакитноокий, усміхався широко й жорстоко; дев'ятнадцять братів-бастардів позадкували, хто сидів — підхопився, хто стояв — відхитнувся. — Здрастуйте, хлопчики, — весело сказав той. У нього було довге світле волосся, зачесане назад і заплетене в кіску. І ще в нього були великі вуха, що не прилягали до голови. — Сподіваюся, вас ніхто тут не скривдив? — поцікавився незнайомець так само весело; знайомі слова в його вустах звучали незвично, хоча й цілком розбірливо. Бастарди мовчали. Перезиралися; за спиною в незнайомця стіною стояла сторожа. — Ви вже здогадалися, навіщо ви тут? — запитав довговолосий. Юстин із тугою дивився через його плече. Стражників зібралося з десять, а може, й більше. Втекти було неможливо. — Що ти там побачив? Юстин не одразу зрозумів, що запитання звернене до нього. Відступив на крок; веселі — й дуже холодні — очі незнайомця дивилися йому в перенісся. — Я не люблю, хлопчику, коли заглядають мені за спину, — з усмішкою продовжував довговолосий. — Моє ім'я — Звор… Вухатий Звор, якщо хто-небудь із вас чув. * * *

— Червонобровий, ваш князь, помер. У жилах усіх вас тече кров Червонобрового. Кожен із вас може стати його спадкоємцем… Імовірно, зараз буде вирок; Юстин сидів, не підводячи голови. — …Я хочу, щоб на трон зійшла людина, в жилах якої тече кров династії Червонобрових. Така традиція; ніхто, навіть найрозумніший ворог, не зможе назвати нового владику самозванцем. Законних дітей у князя не було, зате, на щастя, він залишив чимало бастардів, здорових і дужих, притомних і розумних, і одному з них призначено стати володарем… Ви чуєте мене, хлопчики? Це може бути кожен із вас: ти, — Звор кивнув гладкому Флорові, — або ти, — тонкий палець майже вткнувся в груди Радимові, — або ти, — він м'яко всміхнувся підліткові. Стало тихо. Вони сиділи вздовж стін, Вухатий м'яко походжав туди-сюди, час від часу його погляд зупинявся на чиємусь обличчі — і тоді той, хто удостоївся Зворової уваги, червонів, бліднув і відводив очі. Їм був потрібний час, щоб усвідомити. Занадто багато ударів долі звалилося на кожного з них за минулі два дні; потрапити в рекрути, виявитися бастардом, пережити страх смерті й одразу після цього виявитися принцом-наступником — навіть Радим, самовладанню якого Юстин заздрив, сидів тепер блідіший від непросмаженого млинця й часто ковтав слину, смикаючи шиєю. — Отже, — Звор зупинився. — Отже, хто з вас не хоче бути князем? Хто не хоче доводити своє право на трон? Устаньте! У Юстина затремтіли коліна. «Відпустіть, мене чекає дідо, ярмарки ще не скінчилися, мені потрібно додому…» Всі ці слова слід було сказати саме тепер, Юстин мусив устати — і голосно вимовити їх в обличчя полководцеві, який наказав викувати на своєму шоломі сталеві вуха, щоб будь-який солдат у бою міг бачити його й слідувати за ним… Скрипнула лава. Проте ніхто не підвівся. * * *

«Він гарний», — сказала колись Аніта, давно-давно. Падали яблука в траву. Погойдувалися грона черешень; миготіли в гілках круглі п'яти. «Я ходила через скельце до Звора в парк. Якось із ним розмовляла… У нього справді великі вуха. Але він однаково гарний…» Юстин лежав без сну, закусивши зубами подушку. Коли укладалися на ніч, Радим сказав йому, немов ненароком: — Лише ти тепер знаєш, де я гроші закопав. Тому якщо недорахуюся… Юстин не зрозумів: — Що? — Гроші під ялинкою, — жорстко сказав Радим. — у мене вдома, у селищі. То ти врахуй — лише ти знаєш… Юстин довго дивився на нього. Потім відвів очі; не знайшовся навіть, що сказати. «Вдавися ти своїми грошима»? Принизливо. Юстин знав, що Радим хоче бути князем дужче за всіх. І гладкий Фрол хоче бути князем дужче за всіх; і кожен із них хоче бути князем, а на шляху до трону стоять не багато не мало — вісімнадцять інших претендентів, вісімнадцять братів… Юстин лежав, закусивши подушку, і думав про Аніту. Це була наче ниточка між ним — і Звором. Вухатий теж бачив Аніту, нехай і раз. Може, він її пам'ятає… Може, ставши князем, Юстин зможе повернути Аніту? Його кинуло в піт. Від частих ударів серця підстрибувало простирадло, яким він був укритий. Він подякував долі за те, що в нього вистачило розуму не відмовитися від боротьби за трон, — спонукання це було слабістю, боягузтвом. Що таке князь? У своєму князівстві князь може все. Може, наприклад, розшукати чаклуна, зажадати від нього, щоб знайшов Аніту… Тож якщо Юстин стане князем — чому б то Господареві Колодязів відмовляти йому?! Юстин розтиснув зуби, випускаючи край подушки. У роті стояв присмак полотна й пір'я; Юстин подумав, що на шляху його до трону — і до Аніти — стоять вісімнадцять людей. * * *

— …Нумо ж! Рушай! Рушай, худобино, вперед! (Це було останнє випробування. У критому візку їх привезли на велике поле, обгороджене свіжим парканом. У центрі стояло на підвищенні самотнє крісло для Звора. Біля воріт була конов'язь, до неї прив'язані дві шкапи — старі, худі, з розбитими копитами, але під гарними бойовими сідлами). — Вперед! Свист батога. Іржання — начебто стогін. (— Ну, що ж, хлопці, — повідомив Звор, зупиняючись перед останніми з братів-бастардів. — Ви в нас обоє відважні й розумні, маєте чимало безцінних якостей… Бачите це поле й цих коней? Вам слід проїхати кожному по десять кіл. Хто прийде першим — буде княжити). Юстинова шкапа виривалася вперед лише тоді, коли він підганяв її шпорами. Та сусідська конячка, на якій Юстин свого часу возив на базар яблука, була ще доволі бадьоренькою, порівняно з цією нещасною кінською бабцею; він подумки заприсягнувся: якщо переможе і якщо шкапа виживе — решту життя вона проведе в спокої, доглянута й сита. І він шпорив знову й знову. І хльоскав з боків батогом, і щоразу конячка здригалась — і додавала ходу. Він чув, як люто кричить на свою шкапу Радим. Із дев'ятнадцятьох їх зосталося двоє. Випробування зайняли тиждень, який здався Юстину роком; їм задавали мудровані задачки й каверзні запитання, їх до одуру напували якимось зіллям, з ними подовгу розмовляв той лисий чолов'яга, що згодовував жабі охоронодомців, — і завжди під час бесід десь поблизу був Вухатий. Їм веліли безліч разів вибирати між двома зовсім однаковими статуетками, їм показували нагих звабних товстуль, їх лякали до смерті й тоді лічили удари серця — і після кожного випробування претендентів ставало все менше, і ось нарешті залишилися лише Юстин і Радим. П'ять кіл пройдено; шкапи ледь ворушили ногами, однак півшляху було вже позаду. — Ну ж бо! — кричав Радим і лаявся. — Уперед! — кричав Юстин і лаявся теж. Відчуття, що саме він буде-таки князем, не покидало Юстина з учорашнього дня. Це було не просто відчуття — упевненість; Юстин не радів цьому й не дивувався. Він просто знав. Очевидно, напередодні останнього випробування Радим почував його впевненість — і тому був налаштований, як кулачний боєць перед сутичкою. Певно, Радим став би хорошим князем — азарт і натхнення від майбутньої боротьби робили його простацьке обличчя величним і майже гарним. — Ну ж бо! Юстин пришпорив. Шкапа не рвонула вперед — лише здригнулася й застогнала. Її розбиті копита ступали все повільніше. «Чому? » — вкотре подумав Юстин. Чому для цього останнього змагання їм не дали гарних коней? Невже у війську Вухатого перевелися коні? Ні, не перевелися. Але для змагання спеціально вибрали найбільш старих і немічних. Чи ж не для того, щоб принизити претендентів? Щоб про майбутнього князя говорили — він виграв перегони на напівздохлій шкапі? — Вперед, — сказав Юстин благально. — Ну, будь ласка. Нумо, ще трохи залишилося… Радим випередив його вже на чверть кола. Юстин змахнув новим шкіряним батогом — але не вдарив. Шкапа тяжко тремтіла. Скапувала в пил тягуча слина. Мокрі боки підіймалися й опадали. На шкірі видні були смуги від попередніх доторків батога. Радим випередив Юстина вже на півкола! Юстинова впевненість, що саме він стане князем, раптом потьмяніла й зморщилась, як проколотий бичачий міхур. — Нумо ж! Кінь ледве волочив ноги. Юстинові ні з того ні з сього згадався мертвий Вогник біля порога, і як дихав дідо, коли його побили вербувальники… Іззаду налетів Радим. По-молодецькому присвиснув; безупинно шпорячи свою шкапу й без утоми хльоскаючи її, він випередив Юстина вже на ціле коло. Юстин зрозумів, що програв. Чому їм веліли скакати на шкапах? Ні, не для того, щоб принизити. Кожне попереднє випробування мало свій зміст — нехай Юстинові не завжди вдавалося розгадати його, але він був. Звор нічого не робить без змісту; імовірно, за його задумом, майбутній князь повинен домагатися мети за всяку ціну, і якщо під час перегонів доведеться до смерті загнати коня — нехай… Радимові залишалося проїхати два кола. Юстинові — чотири. Він не скакав — тягся, не зважуючись торкнутися шпорами впалих закривавлених боків, не зважуючись ударити, та й навіщо, однаково Радима вже не наздогнати… Коли Радим перетнув фінішну риску вдесяте, Юстин одразу ж зліз із коня. Той стояв, опустивши голову, дивлячись на хлопця каламутними старечими очима; в цих очах не було подяки, лише докір. Радим кинув віжки, звів руки, немов бажаючи схопити в долоні сонце. Кінь під ним захитався, впав і забився в конвульсіях — Радим вибрався з-під важкого тіла, накульгуючи, рушив до підвищення, на якому стояло крісло Звора; і що далі він ішов, груди його все дужче видавалися вперед, підборіддя підіймалося вище, — це крокував не коваль і не бастард, а молодий князь, і стражники, помітивши цю зміну, розступилися шанобливо й навіть подумували, здається, а чи не поклонитися? Юстин підійшов і зупинився осторонь. Кінь Радима перестав смикатися, остаточно перетворившись на падло. — Молодець, — сказав Звор Радимові, — ти переміг, отже… що ж. Тепер відпочивай, готуйся… Я розпорядився — тебе відвезуть у палац. Імовірно, Радим чекав поздоровлень, якихось більш теплих і поважних слів. Він завагався, а потім, вирішивши, певно, що його княжіння лише починається й розгулятися він ще встигне, — все тією ж величною ходою пішов за приставленим до нього як супровід стражником. Юстинові здалося, що про нього всі забули. Він уже подумував, чи не втекти під шумок, — коли Звор піднявся з крісла, і його блакитні очі зупинилися на Юстиновому переніссі. — Ходи сюди, — Юстин радше прочитав ці слова по губах, ніж почув їх. Тікати було нікуди. З неприємним передчуттям Юстин підійшов і зупинився за два кроки від Звора. Очі Вухатого були такими ясними, що здавалися шматочками дзеркала, яке відображає небо. Юстин подумав, що цей ось красивий чоловік із великими, як лопухи, вухами вів в атаку війська, вигравав битви й збирав генералів до себе в намет, і що він, Юстин, мріяв побачити його хоча б раз у житті перед боєм, хоча б над верхівками списів. І що в нього був шанс стати з ним урівень. Стати князем. Як дивно; хто б йому сказав вісім днів тому, що він шкодуватиме за князівським вінцем, який вислизнув просто з рук… — Чому ти не став боротися? — запитав Звор. — За перемогу? Юстин не знав, що відповісти. Він уперше в житті розмовляв з Вухатим ось так, віч-на-віч. — Чи ж не коня ти пожалів? — Звор ледь помітно всміхнувся. — Ні, — швидко сказав Юстин. — Звичайно, ні. — А чому, як ти гадаєш, хороший князь не повинен жаліти коней? — Я не знаю, — сказав Юстин безпомічно. Звор якийсь час розглядав його. Потім кивнув: — Ходімо… І покрокував до своєї карети. Юстин волікся слідом, не знаючи, куди себе подіти, і, мигцем оглядаючись, шукав шляхи до відступу, однак тікати було, як і раніше, нікуди. Звор увійшов у карету (слуга відчинив дверцята й опустив сходинку). Юстин завагався. — Сюди, — почулося з оксамитової напівтемряви. — Іди сюди, невдахо, я тобі щось скажу… І Юстин уперше в житті вліз у карету. Опустився на м'яке сидіння. Карета рушила, але так легко, що Юстин майже не відчув поштовху. Звор сидів навпроти. Вітер з відчиненого вікна смикав шовкову фіранку з гербом Червонобрового. — То чому ж хороший князь не повинен жаліти коней? — знову запитав Вухатий. — А чого їх жаліти? — похмуро запитав Юстин. — Ось і неправда, — Звор поторкав мочку свого величезного вуха. — Хороший князь, як і полководець, обов'язково повинен жаліти коней… Обов'язково. Людей ще так-сяк, проте коней — неодмінно. Зрозумів? * * *

На терасі бив фонтан, у його чаші кольоровими пелюстками плавали червоні й жовті рибки. Герб Червонобрового, витканий шовком на темній важкій скатертині, був у багатьох місцях закритий денцями тарілок, пляшок і таць. — Завтра приймеш князювання, — неквапливо казав Вухатий. — Справи мої тут закінчені… Людей тобі залишу. І порадять, і навчать. Пий. Відпочивай. — Мені треба дідові вісточку передати, — сказав Юстин. Срібна виделка в його руках була вигадливо вигнута, і Юстин продовжував згинати й розгинати її, сам того не завважуючи. — Мені треба дідові сповістити, що я живий… І що я князь. — Ти ще не князь, — Вухатий відпив з кубка. — Ти завтра будеш князем. Отоді хоч наказ підписуй, щоб діда твого розшукали й з почестями доставили, хоч сам до нього поїдь… Виделку облиш. А втім — гни, твоє право, хоч усі виделки переламай тут, — твоє добро, не моє… І Вухатий всміхнувся. А Юстин зрозумів: якщо зараз не візьме себе в руки — знепритомніє, як товстун Флор перед жабою. Він підвівся. Похитуючись, підійшов до фонтана. Перегнувся через бортик і сунув голову до рибок. У воді розплющив очі: дно фонтана було мозаїчним, і на ньому зображена була сцена купання товстом'ясих білошкірих дівиць. Юстин випрямився — крапельки холодної води приємно лоскотали шию, стікали за комір нової шовкової сорочки. Він винувато оглянувся на Звора, однак Вухатий зовсім не розсердився на Юстинову вільність — навпаки, всміхався. — Зроби так, — Звор клацнув пальцями. Юстин повторив його жест. Звідкись вискочив слуга — і з поклоном простягнув Юстинові рушник. Юстин відчув себе людиною, що проковтнула сонце. Начебто світило м’яко розпирає його ребра, тепла куля зсередини штовхається в груди, маючи намір злетіти будь-що-будь і підняти з собою Юстина. Сховавши обличчя в ніжний ворс князівського рушника, він лише зараз — за кілька годин — повністю усвідомив, що відбулося з ним і яке життя чекає його, починаючи із завтрашнього дня. Він забере в палац діда. І, звичайно, він розшукає Аніту — і зробить її княгинею. Він зрівнявся з Вухатим Звором. На якого мріяв колись подивитися хоч мигцем. Щоправда, Звор тримає свою долю у власних руках, а він, Юстин, поки що просто ставленик, щасливчик, якому пофортунило більше, ніж іншим… Він проковтнув слину, начебто намагаючись угамувати внутрішнє сонце, загнати його нижче, у шлунок. Повернувся до стола; кубок його був повний. Юстин відпив і захекався. — Можна… запитати? — Зрозуміло, — кивнув Звор. — Ці… люди, — почав Юстин. — Бастарди… Радим… Акір… Флор… Де вони зараз? Йому здалося, що величезні вуха його співрозмовника ледь ворухнулися. — А ти як гадаєш? — поцікавився Звор. Юстин мовчав. Йому стало страшно. Внутрішнє сонце стиснулося в крапку й стемніло, як вуглик. — Я не знаю, — проказав він повільно. — Ну, ось ти — без п'яти хвилин князь… Де, по-твоєму, вони повинні бути? Якщо мудро, по-княжому, розсудити? Як краще для майбутнього, для країни? — Мудро, — Юстин опустив голову. — Якщо мудро… то звичайно. Для майбутнього… Щоб усобиць не було. Так. Але розумієте, — він скинув на Звора благальні очі, — адже вони ні в чому не винні! Хіба може князь стратити безневинних?! Звор посміхнувся. Блакитні його очі стали трохи темнішими; Юстинові здалося, що він зараз підморгне. — Звісно, ні, — м'яко сказав Вухатий. — Звісно, стратити безневинних — не діло… Я не помилився в тобі, Юстине, йди відпочивати, завтра важкий день… Іди. * * *

Він ночував у князівській спальні. І, зрозуміло, не міг зімкнути очей. Велично спадали портьєри. Мерехтіли нічні світильники. Пахло рожевою олією, але не нудотно й задушливо, а так — ледь-ледь. Юстин лежав на високій постелі, під шовковими простирадлами, на пухових подушках, начебто на хмарі. Думки його були не думками, а картинками. Він бачив обличчя Радима — як він тепер? Що почуває, довідавшись, що удача в останній момент відвернулася? Треба буде розшукати його й узяти до себе… радником? Багато ж коваль нарадить. Полководцем? Але ж він, крім дрюка, і зброї в руках не тримав… Він злиться на Юстина, він заздрить Юстину, не треба його розшукувати, нехай собі працює у своїй кузні… Під зімкнутими Юстиновими повіками висвічувались і знову губилися в темряві фонтан із золотими рибками, обличчя діда, коли дідо довідається, що Юстин — князь, обличчя Аніти, коли тут, у цій кімнаті, він обійме її на цих ось перинах… І він обіймав пухову подушку, тонув у ній обличчям, бурмотав щось нерозбірливо навіть для самого себе, качався по постелі й розумів, що треба спати, треба гідно пережити цю ніч, адже завтра — церемонія, завтра Звор опустить вінець на його голову й перед усією країною визнає законним спадкоємцем Червонобрового, князем… Йому здалося — чи полум'я нічних світильників справді заколихалося? І звідкись потягнуло раптом холодом, начебто відчинили двері в глибокий льох? Він сів на постелі. Йому привидівся Радим, що прокрався в князівські палати через потайні двері — з сокирою. — Хто тут?! — Я. Ні, це не був Радим. Юстин із жахом завертів головою; у кутку спальні стояла висока фігура, і напівтемрява поруч згущувалася, перетворюючись на пітьму. — Це я, пане майбутній князю, — у голосі Господаря Колодязів було глузування. — Не лякайся. Я тут за договором зі Звором. — Нам можна одружитися?! — Юстин спустив з ліжка босі ноги. — Нам — можна? Адже тепер я князь… Аніта… — Ти ще не князь, — Ос вільно чи мимовільно повторив слова Вухатого. — Будеш князем — завтра… Але спершу я ввійду у твою душу й залишу там червоний шовковий прапорець. Звор заплатив мені — не грошима, звичайно… — Аніта… Що?! — Це умова твого князювання. Прапорець у твоїй душі буде нечутливий для тебе, однак ти ніколи не зможеш учинити — або помислити — всупереч волі Вухатого. Ти був черв'яком, він зробив тебе князем — адже він може розраховувати хоча б на вірність, чи не так? Юстин сидів, не торкаючись ступнями ворсистого килима. Тонка нічна сорочка повільно прилипала, приклеювалася до холодної мокрої спини. — Зачекайте, — сказав він пошепки. — Але я ж і так буду вірний Вухатому… У мене й у думках не було зрадити його! — Зараз ти молодий, — заперечив Господар Колодязів, роблячи крок уперед, пливучи крізь хиткий простір, немов крапля олії по поверхні води. — Зараз ти наївний… Твої клятви легкі… і легко забуваються. Прапорець — вічний… Тобі доведеться якийсь час дивитися мені в очі. — Я повинен буду впустити вас у свою душу? — з жахом запитав Юстин. — Тобі нема чого боятися. Я всього лише залишу там червоний шовковий прапорець. Непомітний, завбільшки з горіхову шкаралущу. І ти не змінишся ні на волосок, ти залишишся собою. — Я не впущу вас, — сказав Юстин, відсуваючись назад. — Але ж ти хочеш бути князем? — Проте я й так вірний Звору! Він нічого не казав про… — Звор дуже мало говорить, значно більше робить. Ти хочеш бути князем? — Хочу! — Тоді ти повинен прийняти прапорець. Стало тихо. Вогники в нічних лампах ледь жевріли. — А якщо я не прийму? — пошепки запитав Юстин. Темна фігура похитнулася: — Тоді я піду… Князем стане інший юнак. Його ім'я Радим, він зараз у в'язниці… — У в'язниці?! — Так. А інші мертві, і ти теж будеш мертвий. Бо мудрий князь ніколи не залишить живого претендента на трон — настільки ж законного, як і він сам… — Це неправда! — Ти сам сказав про це Звору. Ти сам зрозумів зміст цього жорстокого, без сумніву, вчинку… Хто казав тобі, що бути князем — просто? — Ніхто не казав, — мовив Юстин, раптом відчуваючи абсолютний спокій. І — порожнечу. Господар Колодязів знову ступнув уперед — і одним рухом перемістився через усю кімнату, опинившись просто перед Юстином: — Ти боїшся. Ти злякався. Ти — як дитина, що вперше побачила лікаря. — Я не боюся, — сказав Юстин, розуміючи, що бреше. — Зараз вирішується, бути тобі князем чи черв'яком. Мертвим черв'яком. Думай. Юстин подивився на вікно. За парчевими фіранками позначилися обриси веж на сіріючому небі; потьмяніла зірка, яка всю ніч зазирала у вікно. Рожевий запах розтав, змінившись запахом вогкості. Мокрого каменю. — Я подумав. — Ти готовий? — Ні, — сказав Юстин. — Я не буду. — Не будеш князем? — Не буду людиною, у чиїй душі побував чужий. Не буду підставкою для червоного шовкового прапорця. Не буду вбивцею своїх братів… — Отже, ти мертвий. Коваль Радим — князь. — Нехай так, — сказав Юстин. І нічого не відчув. * * *

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒