Annotation 9 страница

Ігор, таксист, працював на «Вітрильного птаха» два-три рази на місяць і звик уже до нестандартних ситуацій. Побачивши Грошеву, він витріщив очі — і кулею вискочив з авта, щоб галантно розчинити перед панночкою дверцята. — Щасливої дороги, — Тортила тицьнула таксистові заздалегідь приготовлені гроші. — І щоб ніяких заторів, ніяких запізнень. Що хочеш роби, хоч злітай, але за годину будь на місці… — Будемо, не хвилюйтесь, Броніславівно, — Ігор сяяв. Перший затор виявився одразу ж за рогом офісу. Калібан з тугою подумав, що на своїй «Хонді» він вирішив би проблему за три хвилини. Був ще час повернутися й узяти мотоцикл; Калібан зітхнув і відкинувся на спинку сидіння. Ще жодного разу за свою практику він не порушив священної заповіді: під час операції не користуйся своїми речами, винятково речами клієнта. …Крім того, не в характері Грошевої гасати на «Хонді». Він би ще в маршрутне таксі вломився — на таких підбориськах… — Ви кудись летите? — люб'язно запитав Ігор. — Проводжаю, — Калібан рився в дамській сумочці у пошуках цигарок. — Одну людину. — А як ваш Жуїр? — Що?! — Калібан мало не зламав ніготь, але вчасно отямився. Жуїром звали жеребця Грошевої, того, що був недавно проданий. — Жуїр, власне кажучи, вже не мій, — він нарешті знайшов сигарети й, не стримавшись, закурив не жестом Грошевої — своїм власним жестом. — Продали Жуїра. Гею залишили. — Шкода, — Ігор охоче розвивав тему. — Я думав… Знаєте, що? Я дуже про коней читати люблю. Я навіть гадаю коли-небудь собі завести. Чесно. Ми в дитинстві, у селі, стільки з конями напоралися… Затор повз повільно, але принаймні рухався. Калібан нервово покосився на годинника. — Встигнемо, — заспокоїв Ігор. — Не хвилюйтеся. Я тут одного разу Лєонтьєва підвозив, то він спізнювався, але ми однаково встигли… Калібан згадав, що треба подивитися на себе в дзеркало. Витяг косметичку; все-таки в Грошевой були дуже гарні очі. І теперішній погляд Калібана — серйозний і стурбований — дуже личив їм. Помад було кілька: Калібан витратив хвилини зо дві, щоб розібратися. Машина вибралася із затору, Ігор гнав тепер професійно, подекуди порушуючи, подекуди вискакуючи на зустрічну. Підфарбовувати губи на повному ходу було незручно. Зрештою Калібан вирішив відкласти макіяж на потім. Значно важливіше тепер було зосередитися. «Міст Ватерлоо». «Міст Ватерлоо». Учора Калібан тричі підряд переглянув цей фільм. І ще вибірково кілька сцен із Вів'єн Лі. Він проживав їх, програвав одночасно з великою акторкою, замість неї, за неї. Якби час… Ще хоча б півгодини… Ігор щось говорив. — Вибачте, — холодно сказав Калібан. — Я не можу зараз розмовляти. Мені треба подумати. Ігор образився й увімкнув «Русскоє радіо». Калібан поморщився: — Можна зробити тихіше? Ігор образився остаточно. Калібан дивився просто перед собою. За сорок хвилин, що залишилися, він повинен був виховати в собі велику любов. Причому до чоловіка. Причому до шоумена, колишнього стриптизера. Ці її останні слова: «Я його люблю…» Але й вони не допоможуть: Ірочка Грошева просто не вміє так любити, як любила героїня Вів'єн Лі. А він, Калібан, уміє. Навчиться. * * *

Машина зупинилася перед входом в аеропорт. Ігор, притихлий і весь якийсь милостивий, відчинив перед Калібаном дверцята. — Вибачте, — сказав, дивлячись знизу вгору. — Я ж казав, що встигнемо! — Спасибі, — Калібан ледь нахилив голову. — Дуже приємно було познайомитися. І пішов до вхідних дверей — як королева на ешафот; люди оберталися йому вслід, але не тому, що впізнавали тусовницю Грошеву: повз них ішла прекрасна жінка й з гідністю несла свою трагедію. Калібану ввижалася огорожа моста Ватерлоо. Він знайшов жіночий туалет, став перед дзеркалом і підправив, як міг, помаду й пудру. Вийшовши, подивився на табло: реєстрація на рейс підступного Максимова повинна була початися з хвилини на хвилину біля стійок двадцять першої — двадцять п'ятої. На секунду Калібану стало зле: він уявив, як упускає фігуранта. Як той, зареєструвавшись і пройшовши митницю, йде собі в «Д'юті фрі», а прекрасна жінка метається, марно намагаючись видивитись його серед юрби… — Іро?! Він обернувся. Міцний лисуватий чоловічок років сорока з хвостиком дивився на нього, як троль на олов'яного солдатика. Чоловічок добре знав Ірину Грошеву й не розраховував зустріти її тут — але найгірше було те, що й Калібан не мав ані найменшого поняття, хто цей чортик із табакерки. — Іро, чи ти з дуба звалилася? Що ти тут робиш? Калібан мовчав. У мовчанні була його сила. Мовчання могло утримати від краху — хоч на час. — Ти що, хочеш помахати ручкою? — у голосі чоловічка чулося тепер глузування. — Сказати літаку «до побачення»? — Я мушу поговорити з Іллею, — сказав Калібан, і льодом, вкладеним у ці слова, можна було забезпечити зимову Олімпіаду де-небудь в Африці. — І я поговорю з ним. Він помовчав ще — і додав, корячись інтуїції: — А тебе, лисий придурку, це не стосується. Чоловічок завмер із відкритим ротом. Калібан повернувся й, ідучи, встиг подумати: тільки б це не був її батько. Тільки б не батько, все інше дурниці… У цю хвилину він побачив Максимова. Колишній стриптизер, нині шоумен, двометровий брюнет з палкими очами, йшов до стійки реєстрації. Калібан злякався. Не тому, що фігурант піде, — тепер він був як на долоні, а процедуру реєстрації в крайньому випадку можна перервати. Калібан злякався провалу; одного разу він так само вийшов на заміну, і не де-небудь, а в «Кабалі святенників», вийшов «із нахабства», без єдиної репетиції: він-бо гадав, що назубок знає спектакль… Усе пішло косо-криво. Він занервував, поспішив, провалив найважливішу сцену. Лажа ліпилася на лажу, зрештою збунтувався текст і вилетів з голови, і прийшла довга мить ганьби — кожен, хто хоч раз побував потойбіч рампи, бачив цю мить у кошмарному сні… Тепер, перед лицем Максимова, мить ганьби готова була повторитися. Калібан ступнув уперед. Нога підломилася; він грьопнувся на підлогу й розбив коліно — кругле, ніжне коліно Ірини Грошевої. Біль був його власний. Люди навколо заохали; хтось подав руку. Нічого навколо не бачачи, Калібан оперся на чужий лікоть і підвівся. Мигцем глянув на ногу — колготки не просто порвалися, а ще й пустили стрілки вгору і вниз, як молода цибуля. — Спасибі, — сказав Калібан із царственою скорботою в голосі. Похитнувся, ледве утримав рівновагу — і піймав погляд Максимова. Колишній стриптизер стояв біля стійки реєстрації, проте дивився не на дівчину, яка оформляла йому посадковий талон. Він теж не чекав, що Грошева забуде про гордість і з'явиться в аеропорт, однак швидко впорався з подивом. Інакше й бути не могло, читалося в його сумному погляді. Як мені набридли ці жінки — куди не плюнеш, поцілиш у шанувальницю… Нога боліла. Каблук, здається, надломився. Калібан ступнув уперед. До Максимова підскочив уже знайомий лисуватий чоловічок. Швидко заговорив щось, показуючи на Калібана… — Ілле, — голос Грошевої звучав глибоко й хриплувато. Тембр його накликав думки про велике французьке кіно, спів акордеона, Єлисейські поля й Ейфелеву вежу. — Маю сказати тобі кілька слів. Погляд Максимова змінився. Він зиркнув на лисого, тоді знову на Калібана. — Ірко, — сказав він розгублено. — А… що з тобою? Ти якась… Він опустив погляд на розбите коліно, що кровоточило. — Два слова, — сказав Калібан. Сині очі Грошевої затуманилися, наче на них упала тінь мереживної вуалі. — Ну, зареєструватися ти мені дозволиш? — запитав Максимов. — Не встигнеш? — гірко посміхнувся Калібан. — У тебе ще майже три години. — Давайте квитки й паспорт, — дівчина за стійкою нетерпляче плеснула долонькою. Максимов не дивився на неї. Лисуватий ще щось шепотів, але Максимов відсунув його, як портьєру. — Звісно, — сказав із напруженою посмішкою. — Тільки я на твоєму місці знайшов би тут медпункт і… — Добре, — Калібан опустив довгі Грошевські вії. — Ми поговоримо, і я знайду медпункт. А ти підеш реєструватися. Коли захищаєш Єрусалим, завжди зазнаєш поразки… Максимов кліпнув: — Що? — Дай мені руку, — тихо попросив Калібан. Максимов запропонував йому лікоть, твердий, наче пластмасовий. Калібан оперся на нього — ледь-ледь. На них дивилися. Пасажири й торговці, проводжаючі, прибиральники, якийсь пілот у кашкеті й з «дипломатом» — усі видивлялися на двійко красивих людей зі складною долею, що йдуть разом, можливо, востаннє. У Калібана заболів живіт. Він ішов, намагаючись пристосуватися до ритму чужих широких кроків, намагаючись навіть біль обернути собі на користь. В очах у великих акторок завжди є місце для болю — нехай на самому дні, нехай дещиця, навіть крізь посмішку — крапелька гіркоти… — То що ти хотіла мені сказати? Вони стояли біля високого вікна, за яким метушилися навантажувачі, під'їжджали і від'їжджали автобуси, тріпотіли прапорці на вітрі. Навколо залишався порожній простір — кроків десять, і на краю цієї зони відчуження знемагав від цікавості лисуватий чоловічок-зловтішник. Калібан зрозумів, що не знає відповіді. Ганьба, провал. Грошева прийде до тями — у чужих колготках, із розбитим коліном… Потім виявиться, що вона була в аеропорту, принижено просила Максимова не кидати її, а Максимов, невміло приховуючи задоволення, вказав їй на двері. Зірка тусовки ще якось викрутиться… а Калібану доведеться шукати місце торговця на лотку. А Тортила… — То що ти хотіла мені сказати, дитинко? Калібан проковтнув слину із присмаком металу. Підняв вологі блакитні очі. Впіймав погляд Максимова; на щастя, у погляді, крім утоми, була ще й цікавість. Максимов відчув, що його колишня жінка змінилася, повернулася раптом несподіваною гранню, він був майже здивований — а отже, справа Калібана зовсім не була безнадійною. — Я хотіла попрощатися, — сказав він низьким, чуттєвим, багатим на модуляції голосом Грошевої. — Ти летиш. Я хочу, щоб ти знав: я ніколи тебе не забуду. Я люблю тебе. Під склепінням аеропорту стояв приглушений гул безлічі голосів, кроків, візків, механізмів. Максимов дивився на Грошеву, між бровами в нього виступила складка: він намагався прийняти «меседж», запущений у нього Калібаном. Слова не мали значення: Калібан грав зараз кожним м'язом, кожною крапелькою вологи на очах, грав запахом, що зринав мимо його волі, грав кожною вією, кожним волоском брів… Він був не Ірина Грошева. Він був Вів'єн Лі; перед силою глибокого почуття не встоїть навіть глиняна стіна… А ось колишній стриптизер — ще й як устоїть. Максимов мовчав; здавалося, зараз він знизає плечима, обернеться — і покрокує до стійки реєстрації. Калібан затамував подих. Закусив нижню губу. Начебто отямившись, випустив. І волога, повна, майже позбавлена помади губа повернулася на своє місце — з ледь помітним червоним рубчиком. — Ну, Ірко, — промурмотав Максимов, і Калібан із неймовірним полегшенням почув у його голосі збентеження. — Ми ж про все з тобою домовилися… Ти ж сама дала мені зрозуміти… — Яка різниця, що ми говорили? — сказав Калібан, і голос його обірвався від хвилювання. — Хіба слова хоч що-небудь означають? Світ затремтів, начебто скидаючи сльозу з вій. Світ став чорно-білим, але це була не бідність зображення — а шляхетна монохромність великого кіна, де кожний погляд означає більше, ніж тисяча тисяч ефектів. Калібан говорив, іноді вмовкаючи, стримуючи тремтіння в голосі, долаючи біль, відводячи погляд — і знову дивлячись в очі Іллі, єдиного у світі, трагічно втраченого нареченого. А потім він раптом знепритомнів. Це сталося непомітно — просто в очах раптом зробилося темно, а наступної секунди тіло Ірини Грошевої безвольно повисло в обіймах колишнього стриптизера. Калібан зачув — чужою шкірою, — як усередині Максимова гупає серце. — Ірко… ти чого?! — Нічого, — Калібан усміхнувся, намагаючись звестися на ватяні ноги. — Знаєш, коли мені було п'ять років, я випав з вікна, із третього поверху… «Випав»! Заблимали червоні лампочки, заметалися тіні: помилка, error, накладка, провал… — Випала з вікна, — повторив Калібан, не міняючи інтонації. — Захотілося політати… Я потім багато разів за це розплачувалася: за те, що хотілося польоту. Неможливого. Літати… — Ти мені не казала, — після паузи сказав Максимов. Калібан усміхнувся: — Вибач. Я справді тобі… нічого не говорила. Пам'ятаєш, як у «Маленькому принці»: я люблю тебе, і моя вина, що ти про це не знав… Нумо, йди ж, якщо вирішив — іди… Тепер вони сиділи поруч, навпроти нагромаджувалися чиїсь валізи, і металевий жіночий голос повторював українською й англійською довге, беззмістовне повідомлення. — Іллє, чи ти отетерів?! — це лисуватий чоловічок зважився нарешті заявити про свої права. — Реєстрація закінчується! Калібан відкинувся на спинку крісла, напівзаплющив очі: — Дай мені руку. Пальці Ірини Грошевої побігли по чоловічій долоні, по лініях життя, розуму й серця. Ніздрі Максимова здригнулися, роздулися — і затріпотіли, як прапорці на вітрі. Пришвидшився пульс — та-та-та… — …І викинув, мов йолоп-індіанець, перлину найкоштовнішу, ціннішу незмірно, аніж рід його увесь… Колись суворі очі ллють сльози нині, як смолу цілющу дерева аравійські рясно ронять… — прошептав Калібан. — Прощавай. Він піднявся й пішов до виходу, не обертаючись. Крутилася голова, підкошувалися ноги і дуже хотілося в туалет. Підбігали таксисти, бряжчали ключами, обіцяли «недорого», хтось пропонував допомогу; механічно хитаючи головою, Калібан ішов, мов крізь стрій, і думав про одне: усе, що міг. Більше однаково не зробити. Тепер — везіння. Доля. Розклад… — Іро! Іро!! Його схопили за плечі. Розвернули; він побачив перед собою обличчя Максимова — колишній стриптизер перемінився, красиве обличчя стало майже людським, в очах загорівся шалений вогник. — Іринко… І тверді чоловічі губи впилися в ротик Грошевої. Тамуючи підсвідому відразу, Калібан встиг подумати: справу зроблено. Молодець, Миколо. * * *

Грошеву відпоїли чаєм, пояснили походження садна на коліні (до моменту пробудження клієнтки коліно було вимите перекисом, підсушене й замазане йодом, а наліпка на грудях — вилучена) і нашвидкуруч спорядили на зустріч із нареченим (Калібану вартувало чималих зусиль відтягнути побачення хоча б на годину). Застережено було, що, зустрівшись із Максимовим і переконавшись у тріумфі кохання, Іра зателефонує Калібану на мобільний і скаже умовну фразу. О пів на шосту вечора мобільник запищав. — Світлано, я завтра стригтися не прийду, скасуй мій час, — сказала Грошева, і в голосі її було стільки дитячого щастя, що навіть Тортила всміхнулася. Калібан упустив мобільник на стіл. Відкинувся на спинку крісла. Помасажував долонями обличчя. Його власне тіло майже шість годин було без руху, у кріслі, обліплене липучками. Зрозуміло, руки-ноги затерпли. Зрозуміло, хотілося їсти, пити й справити фізіологічні потреби. І, як завжди після важкої роботи, хотілося лягти на диван і негайно вмерти навіки. — Але ж ми недаремно погоджувалися? — запитала Тортила із занепокоєнням. — Недаремно, — Калібан змусив себе підвестися. Дотягтися б додому, впасти, проспати весь завтрашній день без перерви… — До речі, Колю, — Тортила винувато кашлянула, — завтра у нас клієнт. О чотирнадцятій нуль-нуль. Серйозний, судячи з голосу, чоловік. * * *

— …Тобто як це — моя підсвідомість? Клієнт Калібану не подобався. Такі рідко довіряють комусь вирішення проблем — усе роблять самі, ніякого гіпнозу їм не треба, їхньої власної цілеспрямованості вистачило б на взвод камікадзе… Але ось же — сидить. Розпитує. Будинок він, бачите, хотів купити, а потім передумав, та завдаток хазяї не віддають. І правильно: за договором, мають повне право залишити завдаток собі. Проте це ж образливо — ні за цапову душу таку суму втрачати… Калібан зітхнув: — Ваша підсвідомість, якщо дати їй правильну установку, легко й швидко вирішить проблему. Знайде пролом у доводах супротивника, але головне — енергетично придушить опір. Знаєте, що таке ментальний наказ? Це вольове посилання, якого неможливо ослухатися… Клієнт поморщився: — Ви мені, чоловіче, локшину не вішайте. Енергетика — це ТЕЦ, ГРЕС та інша фіґня. Ментальний-монументальний — таких слів краще не кажіть. А скажіть мені ось що: коли я до них по завдаток прийду, це буду я чи не я? — Ви, звичайно, — Калібан утомився. Голова боліла з учорашнього дня, робота з Грошевою відняла занадто багато сил. — Звідки у вас взагалі якісь сумніви? Ви, істинний ви, всі вас упізнають… — Тоді на хріна мені ваша допомога потрібна? Калібану хотілося гупнути по столу й послати зануду традиційним у таких випадках маршрутом. Замість цього він чемно всміхнувся: — Ви ж знаєте наші розцінки. Як ви гадаєте: чи став би хтось платити такі гроші за непотрібну допомогу? Клієнт зненацька розреготався: — Але ж правда… Добре, розколюся: я не сам до вас прийду, я до вас зятя пришлю. Здоровенний, зараза, а соромиться, як дівчина: те йому ніяково, це незручно… Гнила інтелігенція, блін. Якщо все правда, що ви розповідаєте, він повинен і гроші забрати, і… дочка моя останнім часом у гречку стрибає. А в них маля. Нафіга ці кризи? Якщо вона побачить, що він мужик як мужик, — думаю, сім'я зміцниться. Так що дві справи зробимо: одну дуже потрібну і ще одну — благу. А заплачу я, тут уже як водиться, — тесть судить, тесть і платить… Він посміювався, благодушно базікав, дивився на Калібана, і в очах його не було ні сміху, ні благодушності. Калібан вертів у руках ручку з напівстертим логотипом, посміхався й судомно намагався знайти шлях для відступу. Під яким приводом відмовити? Лікарняний узяти, чи що? — Вибачте, — він і далі не відривав очей від ручки. — На жаль, у нас є правило: той, хто звертається по допомогу, той її й отримує. Для того, щоб упоратися із завданням, мені потрібно якнайбільше знати про вашого зятя. Мені потрібно в деталях вивчити його біографію, життя, схильності… І головне: він сам повинен хотіти собі допомогти. Це необхідна умова. На людину, яка не бажає приймати допомогу, або просто на байдужу людину наша система не діє. Нічого не вийде. Ви втратите гроші, а ми — репутацію… — А хто вам сказав, що він не хоче? — здивувався клієнт. — Пришлю його до вас… Хоч сьогодні. Або завтра зранку. У нього відгул. Ви з ним поговорите, він вам усе про себе розповість… — Мені потрібно більше часу на підготовку, — бляклим голосом продовжував Калібан. — Днів десять. А краще два тижні. За цей час ці ваші продавці всі гроші витратять, і відбирати не буде що. — Ото ще, — клієнт насупився. — Тижня вам цілком вистачить. А продавці нових покупців знайдуть, новий аванс одержать і нам наше віддадуть. А я плачу готівкою, — він шльопнув на стіл перед Калібаном пачку зелених купюр, перетягнутих гумкою. — Чи вам бабло не потрібне? — Спершу договір, — Калібан дивився на гроші без радості. — Зять ваш повинен підписати договір, де всі пункти враховані. Потім провести платіж через банк… У нас усе прозоро. Ми податки платимо. — А-а-а, — клієнт іронічно покивав. — Ви боїтеся, що я із отих? — Я нічого не боюся, Костянтине Васильовичу, — Калібан підняв очі. — Я приватний підприємець, народний, можна сказати, цілитель. Допомагаю людям. Маю сертифікат народного університету нетрадиційної медицини — гіпноз нешкідливий і в багатьох випадках корисний для здоров'я… — Та йди ти зі своїм сертифікатом! — клієнт раптом розлютився. — Розвелося тут вас, мракобісів, — той воду заряджає, той пристріт знімає, той на підсвідомість діє… Прийде до тебе мій зять — з ним розбирайся. Домовитеся — добре. Не домовитеся — нехай сам виплутується. Лялька його кине, я з роботи звільню нафіґ. Отак йому й перекажи, якщо буде ламатися… Й угоду теж із ним укладай! Чао! Клієнт змів гроші зі стола, обурено зиркнув на Калібана, хмикнув, фиркнув і вийшов геть, стукнувши дверима трохи дужче, ніж було потрібно. Калібан востаннє клацнув кнопкою — ручка висунула стержень, мов змія жало, й одразу втягла його назад. За дверима защебетала Ліля, ще раз ляснули двері — зовнішні, й запала тиша. Ще по кількох хвилинах у кабінет увійшла Тортила. З кишені її рожевої кофточки звисав на довгому дротику круглий чорний навушник. — Що ви про це думаєте, Колю? — Тортила сіла навпроти, у крісло, щойно звільнене клієнтом. Калібан знизав плечима. — А по-моєму, вкрай підозріло, — сказала Тортила. — І знаєте, що? Нема інформації. Взагалі жодної. Це фальшиве ім'я. Як ви гадаєте, навіщо клієнтові називатися фальшивим ім'ям? — Для того, що всі наші клієнти спершу вагаються, — Калібан зітхнув. — Дійде до підписання — розколемо, нікуди не дінеться… Від кого він? — Від Лисенка. Двадцять третє квітня, звіт перед радою директорів… — Так, — Калібан кивнув. — Лисенка потім підвищили? — Після доповіді? На дві сходинки, — Тортила всміхнулася. — Це був не звіт — це було щось, Колю. Демосфен нервово курить на сходах. — Я пам'ятаю, — Калібан усміхнувся. Він справді пам'ятав усіх клієнтів і всі їхні проблеми. Певно, великий вихователь Макаренко не пам'ятав так своїх безпритульників, та що Макаренко — рідна мати-героїня так знає й любить кожну свою дитину, як Калібан знав (і любив, справді любив) усіх цих пузатих чиновників, збаламучених пань і панянок, недорікуватих політиків, спраглих кар'єри менеджерів, миршавих недорік, що бажають особистого щастя… — А знаєте, Колю, — задумливо мовила Тортила, — рано чи пізно нас із вами вб'ють. Чує моє серце. — Що?! Старенька розсміялася. Блиснули забруднені помадою зуби: — Гаразд, Колю. Чого ви, як маленький хлопчик?.. Я йду. Мені ще сьогодні на дачу треба з'їздити, листя згребти… І ви відпочивайте. Прийде його зять чи не прийде — нам поки що роботи немає. Там побачимо. * * *

Зять прийшов. Зростом зять був під два метри, звично нахиляв голову у дверях. Років йому було двадцять і трошки; ні надміру коротка стрижка, ні ніс-гудзичок, ні великий тонкогубий рот не могли зашкодити його приголомшливій чарівності — коли хлопець сів у крісло для відвідувачів і зніяковіло всміхнувся, Калібан відчув до нього майже батьківську симпатію. Над хлопцем згущувалися хмари. Звичайно, раніше треба було думати, коли він, не маючи ні кола ні двора, без професії й без житла — нахабний дембель! — уперся в цю родину… А тепер у нього дружина — керівниця й тесть — начальник. І писнути не можна. А ще живуть усі разом… Добре, тесть вирішив будинок купити і їм зі Світланою квартиру залишити. Проте розірвав договір якраз перед підписанням. Щось йому не сподобалося або дорого здалося — хрін він дешевше десь купить… І тепер зять Сашко повинен іти до цих людей, які самі втратили, можна сказати, гроші… Всім покупцям відмовили… Йти і відбивати в них аванс! Вони люди серйозні, не віддадуть нізащо, а вплутуватися в кримінал — він, Сашко, не згоден, нехай тесть сам руки бруднить, хай їм усім грець, набридло… Якби не маля — давно б уже поставив питання руба… Калібан попросив Лілю принести клієнтові кави; Ліля так ніжно всміхнулася великоротому, що той на секунду забув про всі свої прикрості. — А може, і справді начхати? — довірливо запитав у Калібана. — Скажу Світлані — або живемо окремо, або… Він запнувся й спохмурнів. Видно, уявив собі низку подій, до якої все це спричинить. Калібан усміхнувся. Він не бачив у цьому проблеми. Тобто, звичайно, поставити питання руба ніколи не пізно… Але краще зробити це з позиції переможця. Не спасувати перед завданням тестя — навпаки, виконати це важке й підленьке, відверто скажемо, завдання й дати всім зрозуміти, що давно вже сильний і самостійний. Нехай дружина побачить його таким — і тоді вже вирішує… Великоротий слухав його, як Шахерезаду. Потім зітхнув і зізнався, що, мабуть, однаково не впорається. Калібан знову заспівав солов'єм — на октаву вище. Справа зятя — докладно й за можливістю відверто розповісти все, що йому відомо про продавців нещасного будинку та про їхні взаємини з тестем, а заодно — про себе, про свої особливості й звички. Потім сісти в крісло й поринути в гіпнотичний сон. А там спрацює підсвідомість — чарівна підсвідомість, вона підійме сплячого, поведе на зустріч із тримачами скасованого авансу, підкаже потрібні слова й дії, і ніякого криміналу в цих діях напевно не буде: людину високих моральних принципів неможливо змусити зважитися на злочин навіть під гіпнозом. — …А потім ви розплющите очі — у кріслі, — й аванс буде у вас у кишені. У буквальному розумінні — у внутрішній кишені куртки. Ото і все. Великоротий дивився з недовірою. А потім запитав, точнісінько так само, як перед цим тесть: — Як це — моя підсвідомість? — Гроші потрібні? — сухо поцікавився Калібан, якого довга бесіда добряче стомила. — Працювати будемо? За десять хвилин у кімнату ввійшла, погойдуючи стегнами, Юриспруда. Великоротий підвівся їй назустріч; їхні голови виявилися майже на одному рівні. Калібан опустив очі: чобітки Юриспруди впиралися в підлогу двадцятисантиметровими (не менше! ) підборами. — Це наш юрист, — сказав Калібан недбало, але з прихованою гордістю. — Юлія Тихонівна. Познайомтеся. Клієнт Сашко всміхнувся на всю довжину свого чималого рота. Юриспруда відповіла церемонним кивком. — А може, і справді кинути все… — жалібно почав хлопець, але Калібан обірвав його: — Потім. Усе потім. Юлю, оформляйте. * * *

У клієнта Сашка були старі «Жигулі». Всідаючись за кермо, Калібан недостатньо низько нахилився. Бах! Він заморгав, струшуючи сльози. Над вухом надувалася гаряча шишка; як пояснити потім клієнтові, що ніхто не бив його по голові ціпком? Відчуття таке, що… Та як він живе, такий довгий, як він ноги поміщає під сидінням?! Калібан заледве вгніздився в тісній машині. Коліна майже торкалися керма. У дзеркальці заднього огляду відображалося Сашкове обличчя — ніс ґудзичком, куточки великого рота гидливо опущені. Калібан напівзаплющив очі. Вчора він переглянув усі три фільми про Хрещеного Батька. За кожним словом, за кожною паузою Марлона Брандо тягнувся шлейф недомовленого. Прихована міць, щонайглибше самозречення й залізна хватка, всесвітня скорбота й кров, кров — як же без неї? Світ недосконалий. Сьогодні він зробить пропозицію, від якої не зуміють відмовитися власники авансу — торговець меблями і його дружина-дизайнер… Поруч засигналила машина — чийсь джип не міг розвернутися на асфальтовому п'ятачку, заважало жалюгідне Сашкове авто. Опустилося тоноване скло, лаючись, визирнув водій; Калібан підняв разом набряклі повіки, ледь повернув голову, покосився на дивного чоловіка, що заважає зосередитися… Тоноване скло піднялося. Джип різко здав назад, а потім, дивом викрутившись, прослизнув мимо — здається, чиркнув протилежним боком по стіні цегляного будинку… Калібан подивився на себе в дзеркало. Простацькі риси клієнта Сашка дивно перетворила духовна міць дона Корлеоне. На відміну від Хрещеного Батька, він зовсім не був благовидний: великий рот перекосився, очі-вуглики запали під надбрівні дуги. Страшна людина дивилася на Калібана з вузького автомобільного дзеркала. Страшна і неприємна. Калібан перевів подих, ледь розслабився й завів мотор. * * *

Будинок, призначений для продажу, був за межами міста. Калібан намучився в заторах: шосе було запруджене, як Єлисейські Поля. Дивом не проґавивши повороту, він кілометрів десять проїхав по ґрунтівці й тоді вже, звіряючись із картою, відшукав серед циклопічних недобудов доглянутий двоповерховий будиночок під черепичним дахом. Припаркував машину. Підійшов до воріт. Подзвонив. — Гав-гав-гав! Калібан відзначив, що хазяї не страждають комплексом неповноцінності, не заводять людожера на повідку, собака — ірландський сетер — потрібна їм для життя, а не для вічної боротьби з ворожим світом. Він відчував до цих людей щось на кшталт симпатії. Тим краще; він же з'явився сюди не як м'ясник. Він прийшов застерегти хазяїв будинку від ще не усвідомленої ними небезпеки. А світ недосконалий, тут вже нічого не вдієш… На доріжці перед хвірткою з'явилася жінка. Здивовано витріщилася на Калібана крізь прозорі ґрати воріт: — Ви до кого? Він сумно посміхнувся: — Доброго дня, Віро Володимирівно. Я знаю, що й Віталій Васильович удома. Вона примружилася — впізнала його: — Е-е-е… Олександре. Ви даремно приїхали. Ви скасували угоду — це ваша ініціатива… Нотаріус, юрист — ми з усіма консультувалися. — Будь ласка, відчиніть, — Калібан дивився на неї з висоти свого нового зросту. — Маю до вас дуже важливу розмову. Він говорив повільно, начебто кожне слово вартувало довгих роздумів, наче він знав значно більше, ніж міг сказати. У ньому не було погрози, але була значущість; здається, це розумів навіть сетер — скалив зуби, але близько не підходив. Жінка стиснула губи. Секунду вагалася; Калібан подумав було, що вона покличе чоловіка, — але вона прийняла рішення самостійно. Скрипнула хвіртка. До будинку вела цегляна доріжка, поріг теж був складений із цегли. Гарний будинок, відзначив про себе Калібан, пристойна ділянка, чого ще треба було цьому сварливому тестеві? У дверях він стукнувся лобом і ледь стримав непристойний вигук. Друга шишка готова була здутися над лівою бровою; Калібан, який повністю злився зі своїм героєм, ніяк не міг утримати в голові найважливішу обставину: зріст. Сетер залишився надворі. Йдучи за жінкою, Калібан минув передпокій і, з острахом пригнувшись у дверях, зайшов у велику, бідно обставлену кімнату. Роззирнувся. Будинок, колись обжитий, тепер втрачав деталі, як дерево — листя. На шпалерах світліли прямокутні плями на місці полиць, шафи, ще якогось довгастого предмету — напевно, дзеркала; замість люстри, зі стелі звисали два чорні дроти, немов жало дохлої змії. У кутку один на одному стояли картонні коробки з-під бананів. Із протилежних дверей вийшов чоловік років сорока, рудуватий, із рунистими світлими бровами. Зупинився посеред кімнати, витираючи руки старим плямистим рушником, — людину відірвали від роботи. Торговець меблями, згадав Калібан. Починав з того, що сам реставрував підібраний на смітнику антикваріат. Ґрунтовний, доволі самовпевнений. Не лідер, але й не дається на чужий вплив. Собі на умі. Сім'янин. Стійкий. Дружину — Калібан мигцем глянув на бліде обличчя жінки — дружину, швидше за все, не зраджує… Хіба давно, у молодості… І він чемно нахилив увінчану шишкою голову: — Доброго дня, Віталію Васильовичу. Є розмова. — Олександре, — хазяїн раптом заусміхався, начебто гість був його давнім другом. — Сідайте. Розмова, то й розмова… Він підхопив продавлений стілець, легко підняв на витягнутих руках і поклав посеред кімнати. Сам сів на низьку лавочку, підняв брову, демонструючи трохи перебільшену увагу. Цинічний екзаменатор — ось на кого скидався зараз торговець меблями. Глузливий, він прекрасно знає, що студентові не виплисти, проте не має через це жалю. Говори, мовляв, говори, борсайся — я допомагати не буду… Калібан злегка поморщився. Видно, чогось у персоні торговця він не врахував, не помітив — той повинен був розмовляти скупо, серйозно, дивитися спідлоба й у жодному разі не фіглярувати. Ну, що ж. І до веселунів знайдемо підходи. Калібан ледь прикрив очі. Ледь помітно посміхнувся краєчками великого рота. Дон Корлеоне, що розгубився було через незручність громіздкого тіла й вічно луплену об щось голову, тепер повернувся й запанував; посмішка на обличчі хазяїна поблякла, а потім і розчинилася. Калібан дивився й мовчав — його мовчання стояло посеред кімнати, як патологоанатом. Збігали секунди. Господар засмикався на своїй лавочці, перемінив позу — з розслаблено-споглядальної вона зробилася напруженою. Господиня, що присіла на стілець у кутку, перевела погляд з Калібана на чоловіка — і назад. — Що, власне, трапилося? — запитав господар зовсім іншим, зібраним і твердим голосом. Давно б так, подумав Калібан. — Поки що нічого, — він зробив паузу. — Але… з'явилися нові обставини. І знову багатозначно замовк. Первинна тактика була змусити господаря вести розмову. Не насідати на нього, не штурмувати фортецю — нехай господар штурмує, нехай багато говорить, втрачає терпіння, втрачає впевненість… Господар дався на це — навіть занадто легко, Калібан не чекав від нього такої податливості: — Які, до біса, обставини! Справу закінчено. Аванс залишився нам, бо це розірвання — ваша ініціатива. Аванс для того й потрібний, щоб страхувати ризики. Ми через вас зазнали збитків! Відмовили іншим! Так що не витрачайте часу… Калібан дивився на нього сумними очами Марлона Брандо. Під цим поглядом знічувалися магнати й політики, циніки й шибеники — власник цього погляду знав щось, що за своєю силою непорівнянне з жалюгідними доводами опонентів. Торговець меблями тріпотів під цим поглядом, викладав без оглядки всі наявні козирі, нервував і підвищував голос, сердився на себе й ось-ось повинен був замовкнути, перевести подих і зажадати нарешті відповіді… Він був надмірно балакучий. Калібан знову поморщився: за його розрахунками, торговець не повинен здаватися так легко! Знову помилка? Хазяїн нарешті замовк. Прокашлявся: — То що за обставини? Чого вам треба, навіщо ви прийшли? Калібан дістав калькулятор. Натиснув кілька разів на кнопочки. Повернув екранчик до господаря, показав суму — повний аванс, ані на цент менше. Господар мигцем глянув на рідкокристалічний екранчик. Потім знову на Калібана, і Калібана раптом немов обдало окропом. Це не помилка! Це провал! Торговець меблями, спершу прозорий і легко передбачуваний, раптом повернувся, як хатинка на курячих ніжках, до співрозмовника глухою стіною, і Калібан втратив зв'язок із партнером — повністю. Якби за тим, що відбувається, спостерігав Борисович, другий педагог і ломовий кінь Калібанового курсу, то, без сумніву, закричав би «стоп». Закричав би «брехня, обман». Калібан проковтнув слину. — Я вас розумію, — сказав він повільно, намагаючись повернути собі рівновагу, намагаючись «вирулити» діалог і допомогти партнерові, як це не раз бувало на сцені. — У вас родина, і вам потрібні ці гроші… Але іноді, повірте мені, гроші не вирішують проблем. Гроші, навпаки, їх створюють. Він замовк, витримуючи паузу, значуще дивлячись співрозмовникові в рунисті брови; він чекав якого завгодно відповідного імпульсу: люті, обурення, страху… Відповідного імпульсу не було взагалі, і це вже не лізло ні в які ворота. Борисович зупинив би діалог і прогнав би обох зі сцени мокрою ганчіркою. Хазяїн посміхнувся, за посмішкою була порожнеча: — Які ж проблеми? Ви про що? Він дивився й чекав чогось, і цілком зрозуміло було, що його не хвилюють ні гроші (отакенні грошиська! ), ні гість, ні його аргументи. Його цікавило щось інше… І це інше настільки не в'яжеться з усім цим, що Калібан зрозумів: час іти. Бувають такі моменти. Рідко, але бувають. Тікати звідси без оглядки, і хрін із нею, з репутацією. Він обережно підвівся — дві шишки навчили його берегти голову, навіть якщо поблизу не було дверних косяків. — Вибачте, — сказав він коротко. — Вибачте. І ступнув до дверей, зігнувшись мало не вдвічі. Господиня відступила з дороги; він вийшов у передпокій. Перед вхідними дверима стояли пліч-о-пліч два міцних круглоголових бугаї. Блі-і-н, подумав Калібан; громіздке тіло клієнта Сашка раптом втратило вагу. Ноги ледве зігнулися в колінах, плечі розправилися; але ж він спортивний хлопець, встиг подумати Калібан. Може, прорвемося? Тіло було справді тренованим і дужим. Калібан пірнув під чиюсь руку й провів підсічку, але в цей момент на нього налягли ззаду. Мигнули перед очима двері, стеля, чиєсь випнуте око. Калібан лежав на підлозі — на пузі, лікті завернуті назад, чужий черевик на шиї. Новим болем відгукнулися дві шишки на голові. Невідомо, як учинив би в такій ситуації дон Корлеоне; Калібан поборов приступ паніки. Він зараз не тут, не тут — він лежить у кріслі, голий і в ниточках дротів… — Відходимо, — прошептав він у підлогу. Нічого не відбулося. Може, «жучок», приколотий до коміра з внутрішнього боку, не працює? Їхав — перевірив — той працював — усе нормально… Тортила могла відійти від комп'ютера — у туалет, наприклад. Або й збігати в магазин, поки шеф на операції. Підозріливість старенької дивно вживалася з безтурботністю, і якщо клієнта Сашка почнуть зараз бити — всі актуальні відчуття дістануться Калібану… Перед його обличчям зупинилися чиїсь черевики. Калібан побачив край чорних штанів — чистих, випрасуваних. Видно, що людина акуратна й у неї є машина. — Смирнов. Скажи що-небудь. Калібан не одразу згадав, що Смирнов — це він. — За що? — витиснув крізь зуби. — Думаєте — немає на вас управи? Він чекав удару ногою по ребрах, але, на щастя, не дочекався. Натомість черевик з його шиї забрали, його потягли вгору й дозволили нарешті встати. Кімната змінилася. Не було ні господаря, ні його дружини; було троє морданів, а також невисокий плечистий чоловік із буравчиками-очима. Хто такі, розгублено подумав Калібан. На ментів начебто не схожі… Мафія? Це ж треба було згадати дона Корлеоне… І де ця чортова Тортила?! Мобільник лежав глибоко у внутрішній кишені. Мобільник клієнта Сашка, зрозуміло. Якщо буде геть зле, можна зателефонувати Тортилі, заволати: переривай зв'язок, лихо, аварія! Але зателефонувати йому, звичайно, не дозволять. Його знову вклали на стілець. Двоє морданів стали біля стіни, один навис позаду. Чоловік з очима-буравчиками не сідав — пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину. Він чудово тримав паузу. Майже як дон Корлеоне. Калібан змусив себе мовчати — нехай супротивник зробить перший хід. — Ім'я? Запитання було, як стусан у сонячне сплетіння. Ні, він не бандит, подумав Калібан. Замашки надто вже… характерні. — Смирнов Олександр Васильович, — вичавив Калібан. — Вісімдесятого року народження. Росіянин. Одружений. Маю сина Віктора Олександровича… — Ану заткнися, — очі плечистого зробилися раптом дуже злими. Калібан подумки застогнав. Смирнов Олександр Васильович спав зараз міцним сном і не бачив своєї погибелі — засідку підлаштував, швидше за все, тесть. І хлопця тепер посадять за вимагання… — Сашко, — тихо сказав плечистий. — А мене-бо як звуть? Калібан кліпнув. Новий поворот: це не підстава. Точніше, підстава, але не та. Перед ним знайомий великоротого Сашка, хтось із тих, про кого Смирнов не вважав за потрібне розповісти Калібану. Служить, очевидно, у компетентних органах. Яких органах? Компетентних. Тоді чому засідка? Незрозуміло. Час вибиратися звідси, що ж ця стара, хай їй грець, не перериває зв'язку?! — Я вдарився головою, — сказав він жалібно. — Не пам'ятаєш? Хто ти такий, не пам'ятаєш теж? — Смирнов Олександр Васильович, вісімдесятого року нар… — Замовкни! — заревів плечистий. Калібан від несподіванки підстрибнув на стільці. — Блін, — сказав плечистий, нібито сам собі. — Ну, ти подумай… От, значить, як… І знову пройшовся кімнатою, кидаючи на Калібана дивні, нехороші погляди. Потім зупинився, начебто прийнявши рішення, махнув рукою, вказуючи кудись собі за спину. Мордані без єдиного слова вийшли. У кімнаті залишилися тільки Калібан і його співрозмовник. — От, значить, як, — повторив плечистий з усмішкою. — Як же вас величати?.. Спробуємо здогадатися… Я почну, а ви підкажете… Микола… Антонович… Так? Микола Антонович, ось як вам треба було представитися від початку. А не ламати тут комедії. Калібан заплющив очі. Найбільше йому хотілося розплющити їх — і опинитися в кабінеті Тортили, змерзлому, із затерплими руками й ногами, але не тут… — У вас у конторі в цей момент триває спецоперація, — повідомив плечистий, спостерігаючи за ним. — По боротьбі з фінансовими злочинами. Знайшли директора фірми в непритомному стані, всього у дротах, як Кіану Рівза… Ви не підкажете, що буде, якщо громадянина Колю Банка відрізати від компа й перевезти в тюремний госпіталь? Не приводячи до тями? Калібан мовчав. Важка голова Сашка Смирнова обтяжувала його. Як і занадто довгі ноги, величезні ступні, маслакуваті руки. І лінія життя на долоні здавалася надто вже короткою. Блеф. Він блефує. Хіба Калібан не знає, як це робиться?.. Якби хоч здогадатися, як його звуть. Якби звернутися зараз на ім'я та по батькові… — Я не розумію, — сказав він, долаючи болючу сухість у роті, — не розумію. Яка контора? Чого ви хочете? — Правди, — м'яко сказав плечистий. — Де Смирнов? — Я Смирнов. — Смирнов знає, як мене звуть. І його підсвідомість, чорт забирай, теж знає, як мене звуть! Калібан дивився, не кліпаючи, у його карі очі-буравчики. Будь-що-будь треба повернути ситуацію під контроль. Будь-що-будь треба розіграти Смирнова — як вів би себе загіпнотизований Сашко Смирнов… Який зовсім не був зятем шкодливого скупого тестя. Який був співробітником оцих плечистих компетентних органів і прийшов до Калібана як провокатор, щоб накликати на контору неприємності. А в конторі три жінки — одна старенька, одна юна дурепа й одна Юриспруда, яка, звичайно, позивайло з позивайл і на паперових полях кого завгодно здолає, проте, якщо на неї прикрикнути як слід, стушується і втратить кураж. А Калібан, хоч ніколи й не говорив про це й навіть не думав, відповідає за них, за кожну із трьох, тому що це ж він усе й затіяв, він заснував «Вітрильного птаха»… — У мене голова паморочиться, — сказав Калібан замогильним голосом. — Мені треба води. — Буде тобі вода, — недобрим голосом пообіцяв плечистий. — Нумо, згадай, про що ми сьогодні вранці говорили? Навіщо ти сюди прийшов? — Пам'ятаю, — Калібан переривчасто зітхнув. — Уривками. У мене крутили чимось перед очами. Вертушка. Я встав, начебто все пам'ятав… голова була ясна… Приїхав сюди. Я ж пам'ятав, що повинен їхати сюди. Я дав Банку цю адресу, виходить, він повинен був мені вселити, що я їду сюди… Він говорив, судомно згадуючи великоротого Сашка — як той уперше ввійшов до нього в кабінет. Як сів. Як, потягнувшись, навіщось витер підборіддя об ліве плече… Калібан торкнувся плеча підборіддям. Очі-буравчики мигнули; плечистий теж пам'ятав цей жест. Калібан торкнувся пальцями скронь: — Товаришу полковнику… — по очах плечистого він зрозумів, що знову вгадав. — Мені б відпочити… У голові все перемішалося від цього чортового екстрасенса… Плечистий раптом посміхнувся: — Артист… Великий артист ви, Миколо Антоновичу. Ось тільки, якщо залишити все, як є… Ви ж помрете. Зневоднювання, голод, загальна інтоксикація організму. Так і помрете на казенній койці. Не страшно? Калібан потер перенісся. Подивився в очі-буравчики з таким подивом, на який лише був здатний: — Так… Якщо я — це він, то де ж я? * * *

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 6 7 8910 11 Следующая ⇒