Annotation 7 страница

У кінці галереї стояв стражник. Юстин відсахнувся; стражник насторожився, але Юстина не помітив. Ранковий вітер був несподівано холодним. А може, холодним був подих ями, у яку Юстин нестримно котиться? Він повернувся в князівські покої. Звор не був простачком — біля кожних дверей поставив сторожу. Князеві, що відпочиває на перині, вона не була помітна, проте ось утікач, який шукає шляхи до порятунку, не міг відшукати ні мишачої нірки, ні щілини, і навіть комин був перегороджений ґратами. Юстина трясло. Від думки про відкритий двобій зі стражниками довелося відмовитись — він не такий спритний і вмілий, щоб напасти зовсім беззвучно, а отже, одразу здійметься тривога. Утім, думав Юстин, якщо за півгодини вихід не буде знайдено — доведеться битися. Краще загинути у двобої або звалитися з вікна, але не чекати розвінчання, таємної страти в якому-небудь темному казематі, це занадто болісно, за один день одержати все — і все, разом із життям, втратити… Звор, шепотів Юстин, обхопивши себе за плечі. Але ж той Звор!.. Усі брати-бастарди — Акір, Флор, Міха, той хлопчисько — всі вони мертві, мертві… Він розумів, що Звор діє бездоганно правильно. Від такого розуміння хотілося дертись на обшиту парчею стіну. Господар Колодязів уже переказав Вухатому, що Юстин не годиться на князя? Якщо так, то де ж варта? Якщо ні — чого він чекає? Світанку? На важких дверях не було замків. Юстин не міг навіть замкнутися в кімнаті, прожити в облозі кілька зайвих годин… Може, він справді злякався, як дитина, що побачила лікаря? Може, ще не пізно все повернути? Юстин узявся за комір сорочки. Але ж той Звор, Звор… Юстин зберігав би вірність Звору без усякого прапорця… Зберігав би, життя би віддав за велику людину; ще вчора ввечері він був у цьому цілком упевнений — до того, як довідався правду про долю братів-бастардів… Але раптом для того, щоб зберігати вірність Звору, і в майбутньому доводилося б убивати, страчувати, віддавати людожерські накази, які ідеально співвідносяться з державним благом, із неписаним законом великої влади… Юстин рвонув комір, немов бажаючи висмикнути із себе душу. Гірше, ніж охоронодомця на груди… впустити в себе шовковий прапорець, що нечутно віддає накази, що проводить невидиму грань, за якою рішення Юстина — вже не рішення Юстина, і все, що відмалку здавалося добром або злом, за цією гранню перестає мати значення. Вірність Звору — ось єдине добро за цією гранню. Вірність Звору… Юстин зубами взявся за кінець простирадла. Рвонув; тканина розповзлася двома широкими смугами. Юстин рвав і рвав, даючи вихід розпачу та образі, невдовзі простирадло перетворилося на чотири довгі стрічки, Юстин зв'язав їх одна з одною, всі три вузли намочив водою з умивального глечика, вийшла мотузка, придатна для того, щоб спуститися на землю з вікна. Ось лише вікно заґратоване, і замка на ньому Юстин зламати не зможе. Він знав це, коли заходився рвати простирадло, просто йому потрібно було щось робити — щось осмислене, що вказує хоч на примарний, але шлях до порятунку… Юстин зітхнув. Щільніше зсунув стулки дверей, ременем зв'язав ручки, затяг якомога міцніше. Хоча б так. Маленькі двері на сходах замкнув ніжкою важкого стільця. Ліг на ліжко. Витягся. Заплющив очі. Подумав про Аніту. Про ельфушів, про яблука… Небо за вікном стало зовсім ясним, коли хтось без стуку рвонув двері. Ремінь не дозволив стулкам розчинитися. — Еге, — сказали за дверима. І рвонули знову. Затанцював стілець, ніжка якого слугувала засувом потайних дверей. Хтось рвався до Юстина в гості. — Відчиняй, — утомлено сказали за дверима. — На коронацію час, князю. Стулки сіпнулися знову. Цього разу між ними зринула щілина; у щілині блиснуло довге лезо, полоснуло по ременю… Холодні пальці схопили Юстина за зап'ястя. Він мало не закричав від несподіванки. — Тримай, — сказала Аніта. — Подивися на сонце! У кулаці в нього опинився скалок закопченого скла. З гострими краями — Юстин одразу ж порізався. Двері розчинилися. Аніти вже не було поруч; Юстин не встиг сказати ні слова, а його вже брали під руки, вже кудись вели, вивели на галерею; небо було затягнуте перинками хмар, низьке сонце ледь угадувалося за сірою завісою. Ніхто не промовляв ані слова, та й потреби такої — про щось говорити — ні в кого не виникало. Юстина вели через двір — до вежі. В'язниця, підвал, туди ніколи не досягають сонячні промені… Скалок скла усе ще був у Юстина в кулаку. Ніхто не завертав йому руки за спину — начебто маючи на увазі, що він сам вибрав свою долю й тепер вільний без примусу йти назустріч смерті… — Зачекайте, — сказав Юстин хрипло. — Одну хвилинку… Тільки на сонце подивитися… Стражники перезирнулися. — Дивися, — з погано приховуваним співчуттям сказав той, що був, як видно, старшим. — Сонця ж нема, — сказав інший. — Зараз визирне! — пообіцяв Юстин. — Одну хвилинку! — Нам не можна тут стояти, — сказав старший стражник. — Але воно зараз визирне! — мовив Юстин. Спершу начебто іскорка прорвалася за край хмарного покривала. Потім — шматочок диска. І наступної миті Юстин побачив світле небесне коло крізь скалок закопченого скла. * * *

Він лежав на теплій землі, потилиця впиралася в тверде. Тріскотіли коники. Він полежав трохи — і сів. Під ним була могила. Не дуже давня. Він підхопився; на могильному камені було грубо витесане його ім'я. Юстин здригнувся й оглянувся. Так, цю могилу він викопав власними руками, рятуючись від вербувальників Червонобрового. І вийшло так, що Червонобровий — мертвий, а він, Юстин, який ось уже кілька разів побував у вітальні у смерті — живий… Він подивився на свою долоню. Закопченого скалка не було — були порізи й запечена кров. За деревами виднівся будинок. Юстин спершу пішов до нього, потім побіг. Назустріч йому вискочило щеня-підліток і спочатку загавкало, а тоді упізнало; дідо, що місив глину в старому кориті, обернувся. Підсліпувато щулився. Грудки свіжої глини налипли на шовкову князівську сорочку. Дідо, який не обіймав Юстина відтоді, як він став дорослим, тепер намертво уклав його в білі обійми, що пахли глиною. Частина третя

* * *

Пізньої осені Юстин зустрів Королеву Наїзників. Це був час довгих ночей, час сухого шереху й далеких вогнів, видимих із пагорба крізь голі віти дерев. Юстин перебрався з куреня в заздалегідь обладнану землянку — з лежанкою, грубкою й димоходом. Багато днів він жив сам, ховаючись від усіх, промишляючи полюванням і риболовлею, підбираючи хлібні «гостинці», які дідо залишав для нього в умовленому місці, і лише іноді, якщо вже ставало геть зле — навідуючись по ночах додому. Він знав, що його шукають. І що за дідом наглядають, теж знав. І знав, що останнім часом стеження стало менш пильним — може, Вухатий Звор — і за ним князь Радим — повірили, що Юстин або загинув, або десь у чужих землях? — Звор поїхав, — пошепки переказував дідо добуті для Юстина новини. — У нього нова війна, цього разу на заході… Йому, бач, усе воювати треба… А новий князь тихше води, нижче трави. Все по-зворовому триває, які він укази видав — такі й залишилися… Воно й зрозуміло, з прапорцем у душі особливо не покнязюєш… Юстин кивав, потираючи ребра. Ліворуч у грудях поколювало — звично вже, несильно, немов тупою голкою. — А Господар Колодязів знає, де ти, — ще тихіше шепотів дід. — Від нього не сховаєшся… Проте Звору не видав. Звор йому за прапорець заплатив, не за шпигунство… А знаєш, чим Господар Колодязів плату бере? — Не знаю й знати не хочу, — шепотів у відповідь Юстин. І дідо замовкав. Він складав Юстинові обереги — від випадкового ока, від недоброго помислу. Давав насіння-обманки: кинеш таке в землю, і виросте дерево, на вигляд старе, років п'ятдесят, і простоїть добу чи дві, а тоді розсиплеться на порох. Такими обманками кого завгодно з пантелику можна збити: прийде людина в знайомий ліс — а ліс зовсім інший… Сильця й пастки, споруджені дідом, допомагали Юстинові прожити якщо не ситно, то бодай не голодно. Інша річ, що лісовики не люблять заговорених силець: рвуть їх, плутають, споганюють калом. Від лісовиків у Юстина була сіль на половину з вовчим порошком. Наближалася зима. Першого ранку, коли впав іній, Юстин пішов перевіряти пастки — і зустрів у лісі Королеву Наїзників. Під ногами не шелестіло, як звичайно, а похрускувало й навіть подзвякувало. Юстин вийшов на галявину — і побачив дівчинку років чотирьох, у зимовій хутряній безрукавці, але простоволосу, з довгою світлою косою, недбало перекинутою через плече. Він уже відкрив рота, щоб запитати, звідки в лісі дитина й чи не заблудився він, — коли раптом побачив на високих дівчачих чобітках шпори з алмазними зірками. Юстин завмер з відкритим ротом, а дівчинка зміряла його уважним поглядом — і раптом розреготалася лунко, на весь ліс: — Сміхота! Тобі могилу викопали, а ти живий! — Ти гадаєш, це смішно? — пошепки запитав Юстин. Дівчинка перестала сміятися, ступнула вперед, Юстин одразу згадав усі страшні дідові розповіді — і вже ні на що не міг дивитися, крім маленьких шпор, що сяють, як полуденний лід. І, здається, вже відчував їх на своїх боках… — Та, на кого ти чекаєш, незабаром прийде до тебе, — сказала Королева Наїзників. — Вона вже в дорозі… Йях-ха! Юстин почув шерех за спиною і встиг пригнутися. З кущів перестрибнув через Юстинову голову величезний вовк; дівчинка вихопилася на нього верхи і всадила шпори в боки: — Йях-ха! Прощавай! Беззвучно гойднулися вкриті інеєм віти. * * *

Повернувшись до землянки, він одразу зрозумів, що тут хтось був. Першою спонукою було тікати звідси так, щоб аж п'яти блищали; він відступив до товстого дерева біля стежки, наклав на лук стрілу — і довго роззирався, прислухався та принюхувався, намагаючись визначити: де засідка? Засідки не було. Крізь голі віти було видно і стежку, і вхід у землянку, і замаскований вихід з неї, який Юстин улаштував, як лис, про всяк випадок. Якщо хтось десь і ховався — то лише всередині, а там більше двох людей не поміститься… Не опускаючи лука, Юстин підійшов ближче. — Хто тут? Дерев'яні двері повільно відчинилися. У низькому прорізі стояла, пригнувшись, круглолиця дівчина з коротким, до плечей, світлим волоссям. «Та, на кого ти чекаєш, скоро прийде до тебе. Вона вже в дорозі…» Королева Наїзників ніколи не бреше. * * *

— Я збрехала тобі, — сказала Аніта. — Але ж ти врятувала мені життя… — А перед цим я збрехала тобі. Вибач, га? — Але ж ти врятувала мені життя! Вони лежали, обнявшись, і навколо була темрява. — Я пам'ятала тебе щодня, — казала Аніта. — Я згадувала тебе щогодини… — Ти втекла від батька? — Ні… Я ще не навчилася тікати від нього, проте коли-небудь навчуся… — Але він знає, що ми разом?! — Так… Він знає. — Отже, нам треба ховатися? — Я ще не навчилася ховатися від свого батька… Навіть коло, намальоване Ножем Забуття, більше не допомагає… — Отже… — Це мій батько велів мені принести тобі скельце. — Як це?! — …Нічого не знала про тебе, не знала, що з тобою, не знала, де ти… Батько замкнув мене. — Як… — …А потім він сказав, що тебе хочуть убити, і що якщо я бажаю — то можу віднести тобі скельце, яке врятує тебе від смерті… — вона щасливо розсміялася. — Чи бажаю я… Якщо я бажаю… — Ти встигла в останній момент, — сказав Юстин, заледве переводячи подих. — Але потім… куди ти зникла потім? — Тисячу разів на день я казала йому, що рано чи пізно втечу знову. — Утекла? — Я тепер буду з тобою… завжди. Він дозволив. — Що?! — Він дозволив. Він сказав: нехай. Він сказав, що ти йому подобаєшся. — Скажи ще… — Він дозволив. Ми будемо разом. — Не вірю, — бурмотів Юстин, а тепле сонце розпирало йому груди, штовхалося в ребра. — Не вірю… Нарешті… Над землянкою гуляв вітер. У маленькій глиняній грубці догоряли вуглики. * * *

Юстин палив грубку всю ніч. До ранку в землянці було вогко й задушливо, а вітер, що вривався зі щілин, перетворювався на пару. — Тепер треба думати, де жити, — сказав Юстин винувато. — Якби ми могли повернутися до діда… Однак ми не можемо. Князь… — Вухатий? — Ні, — сказав Юстин, чуючись незручно через те, що Аніта нічого не знає, й доведеться їй, виявляється, пояснювати. — Новий князь… його ім'я Радим, раніше він був ковалем… І він розповів їй усе, що трапилося відтоді, як на їхньому з дідом дворі з'явилися вершники на високих конях, і до останнього випробування — їхніх із Радимом перегонів на шкапах. — …Знаєш, як наїзники заганяють до смерті будь-яку тварину, яку вдасться осідлати? Ось так і ми повинні були… Він хльостав і пришпорював… Юстин розповідав, смакуючи тим, як зачудується Аніта, довідавшись, у чому насправді полягало випробування Звора, — однак розповідь його якось сама собою обірвалася в тому місці, де вмираючий кінь Радима впав на землю. — І він переміг? — запитала Аніта. — А кінь упав? — Упав, — сказав Юстин, уже розуміючи, що не буде розповідати далі, і розуміючи, чому. — Він переміг, і… він став князем. А я втік, бо всіх інших бастардів Звор велів убивати… Аніта задумалася. Юстин розумів, що збрехав їй ні з того ні з сього. Просто через те, щоб не розповідати про нічну зустріч із її батьком. Про їхню розмову. Про червоний шовковий прапорець. Чи любила б Аніта людину, в душі якої чужою рукою залишений шматочок червоного шовку? Може, даремно він приховав правду? Може, Аніта запитає зараз — але чому ж ти був у князівській опочивальні, коли я принесла тобі скельце? Вона не запитала. Думала про інше: — Князь ти чи втікач — мені однаково… Де ти захочеш жити — мені все одно… Ми зможемо втекти так далеко, де не лише новий князь — сам Вухатий Звор нас не дістане. Ми можемо жити в теплій країні, де ніколи не буває зими, там, куди летять ельфуші, як тільки в нас настають перші заморозки… Ми можемо жити хоч у людному місті, де всі одне до одного добрі… Хоч у горах, самотньо, де лише грифи й немає жодної живої душі… Ми можемо все, що захочемо, Юстине. Ми заслужили… Давай одружимося завтра? Я сповіщу моєму батькові… — Так, — сказав Юстин, почуваючи холодок у животі. — Звичайно, його присутність на весіллі… обов'язкова? — Адже це він зробить обряд, — усміхнулася Аніта. — Який обряд? — Древній, найправильніший весільний обряд… Щоб не лише в житті ми не могли зраджувати одне одного, але й у помислах не могли зраджувати — він увійде кожному з нас у душу й залишить там червоний шовковий прапорець. * * *

По першому снігу Юстина вистежили. Від неминучої загибелі його врятувала муха-гукалка, заговорена дідом муха, яка спершу повела переслідувачів за собою. А коли мисливці зрозуміли свою помилку — дичина була вже далеко; Юстин біг, розсипаючи за собою останні насінини-обманки, чуючи, як із тріском вростає в промерзлу землю коріння дерев-одноденок, як підіймається частокіл стовбурів, — либонь, не проберуться кінні… Потім обманки скінчилися. Він біг, обираючи глибші яри й густіші хащі. Йшов, не зупиняючись ні на хвилину, не відпочиваючи навіть уночі, наче й не знаючи, що таке втома. Він ішов крізь забутий людьми ліс, це була важка робота — проте робота значно важча відбувалася у нього всередині. Чому, вражено запитувала Аніта. Хіба ти збираєшся зраджувати мене? Ні, повторював він крізь зуби. Саме тому, що не збираюся. Саме тому, що люблю тебе й довіряю тобі… І ти мені довіряй! Без жодного прапорця в душі! Але ж це традиція, твердила Аніта й здавалася при цьому такою розгубленою, що навіть тепер, згадуючи, Юстин скрипів зубами від жалю. Це — як клятва, казала Аніта. Адже за всіх часів і у всіх народів майбутнє подружжя дає одне одному клятву… Ти скажеш, що не треба давати, адже й так зрозуміло, що вони люблять одне одного? Клятву я можу дати й без допомоги твого батька, повторював Юстин. Виходить, ти просто боїшся, з полегшенням сміялася Аніта. Ну, що ти, це не боляче й не страшно. Це взагалі непомітно, ось побачиш… Юстин згадував задушливу ніч у князівській опочивальні. Так казав Ос, Господар Колодязів: «Ти боїшся. Ти злякався. Ти — як дитина, що вперше побачила лікаря». Ну, звичайно, як він міг забути, чия дочка Аніта… А крім того, казала Аніта, це нині ми молоді… А тоді минуть роки. Попереду ціле життя, я постарію, а ти ще будеш повен сил… Хто зна, що може трапитися? Юстин обурювався. Він доводив їй і переконував її, що нікого, крім неї, нехай хворої і старої, нехай зовсім немічної бабці, йому не треба, — але вона лише нерозуміюче хитала головою: Юстине, я не впізнаю тебе. Чи ж не ти обіцяв, що заради мене готовий на все, що завгодно? Так, казав Юстин. Я обіцяв… і я готовий. Отже, наполягала Аніта, просто прийми цей прапорець, немов жертву. Нехай це буде твоя перша поступка дружині… А потім і я тобі в чому-небудь поступлюся. Тоді він здався й сказав: мені треба звикнути до цієї думки. Дай мені час, щоб я міг змиритися з цим. Устало сонце, й Аніта пішла, сумна і замислена, проте на прощання поцілувала Юстина й сказала: я буду чекати. Ось тобі монетка, коли зважишся — кинь її у вогонь… Наступного дня його вистежили, і тепер він біг, щомиті очікуючи пострілу в спину. Трохи втішало те, що якщо погоня геть-таки наступатиме на п'яти — можна буде нашвидку розвести вогонь і кинути в нього Анітину монетку. І Аніта допоможе — якщо, звичайно, на небі в цей момент буде сонце або хоча б місяць… Коли Юстина наздогнали, був похмурий, без усякої надії ранок. Стріла устромилася в стовбур за півпальця від його вуха; не встигнувши ні про що подумати, він упав у неглибокий осінній сніг і покотився вниз по схилу яру. Під шаром снігу було сухе дубове листя, можна було б заритися в нього і перечекати погоню — якби тільки був час, і якби не далекий гавкіт собак, мисливських бестій, від яких ховатися марно… Він скотився на дно, затаївся за поваленим стовбуром, наготував лук — і зрозумів, що зараз доведеться уперше в житті стріляти в людину. Ті, що переслідували його, не відчували жодних незручностей, цілячись у такого самого, як вони. І, безумовно, у полюванні на людину вони були значно досвідченіші від Юстина — варто йому було необережно підняти голову над укриттям, як шапку з нього зірвали, немов жартома. Оглянувшись, він побачив її на землі — нанизану на стрілу з гарним чорно-білим оперенням. Озброєні люди в сірому — здається, їх було четверо — спритно, немов завиграшки, перебігали від укриття до укриття, спускалися все нижче в яр. Юстин лежачи натягнув тятиву — і, раптово піднявшись над поваленим стовбуром, вистрілив у першого з них. І одразу ж побачив, що стріла його йде мимо, і що назустріч їй згори, з чужого укриття, йде інша стріла. Юстин радше відчув її, ніж побачив — і, як у поганому сні, зрозумів, що не встигає забратися з її шляху, ухилитися, впасти… Під снігом було листя. Запах осені, спокою, цвинтаря. Юстин лежав обличчям униз, а там, на схилі яру, хтось кричав, і в тому крикові була смерть. Юстин підвівся. Ті, що секунду тому спускалися схилом яру, тепер намагалися відступити під градом стріл. Стріли летіли з-за Юстинової спини, діставали втікачів, ті падали й борсалися в снігу й у листі. Собачий гавкіт наблизився, потім віддалився; Юстин оглянувся. Кроків за десять позад нього стояв худий, по очі зарослий сивою бородою дідок. — Тікай сюди, — сказав дідок несподівано густим басом. — Біжи, братику, а то пристрілять іще… І поманив кривим, як дубовий сучок, пальцем. * * *

Вони називали себе лісовими примарами — для краси і щоб нагнати страху на мешканців сусідніх містечок. Жили не дуже й солодко; у кожного за плечима була сумна історія, справжня чи вигадана. Перші троє — колишні каторжники (один із них став отаманом), четвертий і п'ятий — солдати-дезертири, шостий — сирота без роду-племені, сьомий — молодший син багатого купця, позбавлений спадщини, який образився на весь світ. Восьмий був поет і бард, який на всі лади повторював, що світ — кізяк, і тому всім має бути на все начхати. Дев'ятий був пастушок, що втік у ліс від нудьги. Десятий був дурник, одержимий духами. Побут розбійників виявився майже таким само убогим, як і в Юстина у його землянці, — за винятком того, що серед ганчірок, які слугували постіллю, іноді траплялися рештки по-справжньому дорогих речей: поли оксамитових каптанів, обривки шовкових плащів, клаптики якихось чи то покривал, чи портьєр. Юстин здогадувався, звідки взялися ці речі, але не хотів думати про те, що сталося з їхніми колишніми власниками. Про безпеку розбійники думали всерйоз. Над входом у житло біліли, прибиті цвяхами, кості людської руки з ліктем і долонею; кожен кістяний палець виконував свою роботу: мізинець оберігав від лісовиків, підмізинний палець — від собак, середній — від стражників, указівний — від князівського гніву й великий — від селян із дрючками. Широко навколо розбійницького укриття розставлені були коли з надягнутими на них зозулястими черепами — коли поруч з'являвся хтось чужий, у таборі чутно було моторошне «ку-ку». Крім того, перед хатинкою вдень і вночі горіло багаття, на заході сонця в нього кидали шматочки дрібно нарізаного кабанячого хвоста — випробуваний засіб «від непрошених гостей». У халупі розбійників, у багаторічному бруді, водилося повнісінько охоронодомців, і ніхто не звертав на них уваги. Юстин ночував просто неба, сам напросившись стерегти багаття. Спершу йому не довіряли, гадали, що хоче втекти, а потім, розкусивши його бридливість, заходились потішатися: підкидати багатоногу дрібноту йому за комір. Першим, хто втнув цей фокус, був старий каторжник; тоді Юстин стримався й пригрозив, однак ніхто не сприйняв його слова всерйоз. Другим жартівником виявився плечистий дезертир; билися довго й жорстоко, поки нарешті Юстин не повалив суперника на землю й не засунув здохлого вже охоронодомця йому в зуби. Звідтоді потішатися над Юстином перестали. По ночах приходили якісь люди, подовгу сиділи біля багаття, щось приносили в мішках, щось забирали; часом розбійники відлучалися, залишивши поета стерегти халупу й доглядати за Юстином. Поет заводив свої одноманітні пісні, а Юстин дивився, як відкривається його рот, і думав про своє. Вогонь горів. На небі висів місяць; він розшукував у кишені Анітину монетку. Чи це не та, яку кинув колись на кам'яну підлогу Господар Колодязів, визначаючи Юстинову долю? Орел — смерть. Копійка — життя… Юстин сидів, затиснувши монетку в кулаці. * * *

Якось уранці він пішов у ліс по хмиз. Чомусь саме цього ясного, хрусткого зимового ранку його туга була особливо чорною. Під засніженим дубом він зупинився. Колись у дерево вдарила блискавка, верхівку спалила, а інші гілки так налякала, що тепер вони росли, як доведеться, криво й косо. Здалеку здавалося, що в розвилці дуба сидить людина. Він повернеться в розбійницький табір — і кине монетку у вогонь. Ти зважився, запитає Аніта. Поясни мені, скаже Юстин. Хіба твій батько наполягає на обряді? Ні, скаже Аніта. Але ти зважився? Я люблю тебе, скаже Юстин, як не раз уже казав. Мені не потрібний прапорець, щоб бути тобі вірним. Ти не хочеш поступитися мені, запитає Аніта. Як уже не раз запитувала. Зрозумій мене, попросить Юстин. Не розумію, скаже Аніта. Одна справа — прапорець на вірність Звору… А інша — на вірність дружині… Адже й у мене буде такий само прапорець! Адже я тебе люблю, на відміну від Звора! Я не зажадаю від тебе злого! Прапорець — зло, скаже Юстин. Ні, скаже Аніта. Прапорець — це засіб. Вогонь не може бути злом лише тому, що людей спалюють на площах. Юстин не знайде, що сказати. У цей час Аніта, у своїй образі схожа на обмануту дитину, дістане звідкись круглу прозору крижинку, гляне на сонце… Розвилка дуба була порожня. Облітав потривожений вітром сніг. * * *

Він часто думав про діда. Як він там? Як перезимує? Прийшла весна. Розбійники охляли й обносилися. Серед здобичі, що перекочовувала в мішки нічних візитерів, більше не було ні золотих прикрас, ні парчі — лише грубе селянське полотно, олов'яне начиння й скляне намисто. Юстин розумів, звідки воно бралося. Він ненавидів розбійників. Іноді йому здавалося, що він розуміє їх. Що розбійники — люди без єдиного прапорця в душі. Навіть той прапорець, який виростає сам собою в душі кожної людини й не велить убивати інших людей, — навіть цей прапорець у них затоптаний у бруд. Він знав, що з першим теплом піде звідси. Піде в гори, де його не дістане князь Радим, буде жити сам-саміський і, може, зуміє все-таки зважитись на рішення… Не раз і не двічі він думав про те, як би пояснити Радимові, що Юстин йому не суперник. Що він ніколи не заявить права на трон — а хоче спокійно жити у своєму домі й допомагати дідові. Радим розумний — він би зрозумів… Проте не Радим виніс Юстину вирок, а Вухатий Звор, який був мудрий і завжди чинив правильно. А в душі Радима був червоний шовковий прапорець, і ніколи в світі йому не відступити від мудрої правди Звора — бо Радимові здається, що це його власна правда. Юстин просвердлив дірочку в Анітиній монетці. Просвердлив — і почепив собі на шию. * * *

Зійшов сніг. Лопнули бруньки. Повернулися сонячні дні. Якось удень, коли розбійники спали після нічного на льоту, Юстин знову пішов по хмиз, однак збирати його не став. Відкопав заздалегідь приховану сумку з їжею й флягою, закинув за плече — і пішов геть. Туди, звідки прийшов пізньої осені. Проминув яр, де його неодмінно підстрелили б, якби не «лісові примари». Ішов та йшов; з кожним днем ставало тепліше, і якось увечері Юстин почув у хащі тоненьку пісню ельфушів. * * *

Сад цвів. Ельфуші літали з гілки на гілку, із квітки на квітку. Сміялися. Не боялися людей — підпускали близько. Купалися в пилку. Любили одне одного, прикрившись прозорими крильми. * * *

Юстин довго сидів на пагорку, невидимий. Дивився, як дідо нипає по двору — наводить порядок… Щось майструє… Камінь, який лежав на Юстиновій душі всю зиму, став значно легшим. Він повернувся в садок. Розчистив місце, розвів багаття — подалі від низько схилених гілок. Ельфуші не звертали жодної уваги ні на людину, ні на дим. Тоді Юстин зняв із шиї потьмянілу монетку. * * *

«А хто видасть варті втеклого садівника Юстина, лиходія й дезертира, тому належиться нагорода — сто монет — за живого або мертвого». * * *

Як я нудьгувала за тобою, скаже Аніта. Кожного дня, кожні півдня, кожні чверть дня… Мені здавалося, що я більше ніколи в житті не буду щасливою. Я люблю тебе, скаже Юстин. Ти знаєш, яка сьогодні ніч, запитає Аніта. Ніч легкого повітря, сьогодні всі нічні птахи підіймаються вище, ніж зазвичай, а нетопирі — до зірок… Кого в цю ніч благословлять ельфуші — теж зможе трішки політати… Так кажуть… Вона буде говорити, а Юстин мовчатиме. Її волосся буде текти, як час, крізь його пальці. Адже він так і так ніколи не зрадить Аніту, навіть у думках. Ельфушів навколо збереться більше, ніж зірок, вони злетяться хмарою, закрутяться в повітрі хороводом, заведуть свою одвічну пісню про селезня та качечку, і легкий вітер повіє від крил бабок, від плащиків, витканих павуками, від широких невагомих рукавів… Люди, які дають одне одному обітницю на віки вічні, — хіба вони не подібні до тих, у чиїх душах стоїть прапорець? Він буде бачити її обличчя — й розсип зірок у траві; а потім він буде бачити її обличчя — і розсип світлячків у небі… Адже не чужій людині він довіряє свою дорогоцінну волю — коханій людині! Єдино можливій, необхідній людині… Щастя вибухне в ньому синіми й жовтими вогнями. Повітря буде, як молоко, і теплий вітер понесе мимо білі пелюстки… І запах весни підійметься, як заграва… Десять років на самоті, двадцять років на самоті, тридцять років на самоті й у жалю, бо ось воно — багаття, й ось вона — монетка. І цього разу однаково, впаде вона гербом чи копійкою. Багато років вона буде чекати на нього по той бік багаття. Чекати, поки він зважиться. Багато років він буде мовчки дивитися у вогонь. Багато років він буде самотній, озлоблений і гнаний, як вовк, перед яким раптом зринають у рятівній хащі — червоні шовкові прапорці. Епілог

* * *

Його все-таки впіймали. Його везли в клітці, наче звіра; на нього показували пальцями — він був страшний. Ним лякали дітей. Його нишком жаліли. Про нього шепотілися, що він був добрий розбійник, шляхетний розбійник, і все, що силою відняв у жадібних, віддавав потім слабким… А він сидів, випрямивши спину, дивлячись поверх голів, начебто нічого навколо не завважував, — знаменитий Юс-Садівник, який понад двадцять років був нічним володарем країни, розбійник настільки легендарний, що розумні люди не раз запевняли, що ніякого Юса-Садівника нема, його давно вбили, і відтоді будь-який розбійницький отаман за традицією називається Юсом — щоби вселяти страх… І ось його впіймали. Довго полювали, довго травили — і витравили старого лиса з нори. Клітка з розбійником приїхала в столицю, оточена потрійним, супроти звичайного, конвоєм. До останньої миті боялися втечі — адже відомо було, що Юс-Садівник має чарівну можливість зникати, немов випаровуватись. Однак зникнути цього разу йому не вдалося. Клітка в'їхала у двір князівського палацу; натягнулися ланцюги, і закованого в колодки розбійника повели нагору — показати князеві. Князь, сивий уже й згорблений, сидів у високому кріслі з вовчими мордами на підлокітниках. Побачивши знаменитого розбійника, підвівся, з якоюсь навіть квапливістю підійшов ближче, вдивився — і раптом усміхнувся так широко, як давно вже не усміхався: — Покусай мене ельфуш, це справді ти… Це він! Нарешті! Закований розбійник дивився на нього без страху й без поваги — уважно, наче поставив запитання й тепер чекав відповіді. — І за ким залишилося останнє слово? — з усмішкою сказав князь, зупиняючись просто перед обличчям Юса-Садівника, тим паче, що той, закований, не міг заподіяти йому шкоди. — Ти його почуваєш? — тихо запитав розбійник. — Там, усередині? У душі? Як тобі живеться з ним — легко? Усмішка князя повільно потьмяніла. — Легко, — сказав він, жорстко дивлячись розбійникові в очі. — Зовсім не помітно. Я тепер думаю, що його взагалі не було. Це було просто ще одне випробування, і ти — злякався. — Ти так гадаєш? — запитав Юс-Садівник. — Тебе стратять завтра, — сказав князь. — Я запросив заморського ката — такого, яких досі в нас не було. Ти проживеш, катований, години зо три, не менше. Майстер не дозволить тобі знепритомніти. — Вухатий Звор не помилився в тобі, — сказав Юс-Садівник. — Так, — підтвердив князь. — Не помилився. * * *

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒