Annotation 8 страница

 Вічність. Юстин відвик від вина. Коли був розбійником, то вживав міцніші напої. Він багато від чого відвик. Догоряли тьмяні свічі, схожі на нічних метеликів. Ос, Господар Колодязів, мовчав, і Юстин мовчав теж. Це мовчання було глибоко розуміюче, непорушне, як небесне склепіння. Далеко на площі — і поруч, на білій стіні — вправний кат закінчував своє дійство над ще живим ошматтям людини. Юстин пив, закидаючи голову, у вина був смак полину наполовину із диким медом. Господар Колодязів дивився на маленьку тьмяну монетку, що визирала крізь виріз сорочки. Збігав час. — Чого б ти хотів наостанок? — запитав Господар Колодязів. — Побачити, — сказав Юстин. — Тільки побачити. — Дивися, — сказав Ос. Юстин обернувся. Білої стіни зі страшним малюнком не було. Була трава; був туман, який до половини залив невисокі стовбури яблунь. Було літо. Був світанок. І над землею вставало стільки запахів, що кожен подих був, як акорд. Червень. Назустріч Юстину йшла по траві дівчина у світлій сукні, боса, круглоп'ята, з русявим волоссям до плечей. Юстин дивився, щомиті боячись, що мара зникне; а вона йшла, крокувала легко й упевнено, кожним своїм кроком немов утверджуючи і цей ранок, і цей сад, і це життя. Вона йшла, витягнувши вперед руки, складені човником, і в долонях у неї гіркою лежали великі біло-рожеві черешні. Юстин дивився. Дівчина підійшла зовсім близько. Простягнула черешні; він бачив, як поблискують глянсові боки, відображаючи сонце, відображаючи Юстина — вісімнадцятирічного. Він підняв очі — долаючи страх, утихомирюючи надію. Дівчина дивилася серйозно, без усмішки. По-доброму. Ясно. І ще — Юстинові здалося — розуміюче. Вона дивилася, схиливши голову до плеча; йому так хотілося, щоб вона розімкнула губи. — Чи мав я рацію? — запитав пошепки. Вона сумно всміхнулася. І все померкло.
  Переклав з російської Іван Андрусяк
 

 
  Вітрильний птах
 

 
 О пів на дев'яту ранку задзвонила мобілка на краю ванни. Це була вже третя: дві її попередниці в точнісінько такій же ситуації шубовснули на дно, під гарячі струмені, й замовкли назавжди. — Алло! — Добренького раночку, — сказала слухавка бадьорим, однак немолодим жіночим голосом. — Клієнт у нас на сьогодні на одинадцяту. Дівчина. Дуже поспішає. — Ага, — Калібан мигцем глянув на зап'ястя: годинники в нього були водонепроникні, куленепробивні й нібито ж вогнестійкі. — О пів на одинадцяту буду… Від кого вона? — Від Павлика Рябченка. Ось лише це мені якесь підозріле… — Гаразд, Тетяно Броніславівно, збираюся, йду, — до зустрічі. Він зірвав із гака рушник. Правило, згідно з яким кожен наступний клієнт повинен мати рекомендацію від попереднього, завела Тортила — їй здавалося, що так надійніше. Калібан прекрасно розумів, що надійність ця сумнівна, але переконувати стареньку не квапився. Отже, кобіта. А кобіти нині пішли серйозні — то ділова зустріч, то кастинґ, то з'ясовування стосунків із шефом. Найкраще Калібану вдавалися кастинґи. Хоча й сексуальні домагання, варто завважити, він припиняв доволі ефективно. Інша річ, що з кобітами складніше працювати — занадто багато відволікаючих факторів. Першу свою замовницю Калібан ганебно провалив… Але то було давно. Досвід, панове. Досвід — великий учитель. Не одягаючись, він став на ваги. Результат не просто дивував, а розчаровував. Калібан понуро глянув на себе в дзеркало й вирішив не снідати, а лише випити кави. Із квартири вийшов, затиснувши під пахвою мотоциклетний шолом. Свою «Хонду» Калібан про себе називав «Ілюзією свободи». Він полюбляв назви з двох слів; свою контору хотів охрестити «Бюгелі щастя», але Тортила заперечила. «Що таке бюгелі? » — запитала вона, витріщившись на нього скельцями дзеркальних окулярів з великими діоптріями. «Знімні зубні протези», — люб'язно пояснив Калібан. «Ви розумієте, що подумають про нас клієнти? » — «Але ми ж щойно з'ясували: однаково, як буде називатися агентство. Що нейтральніше, то краще…» «Бюгелі щастя — це нейтрально, по-вашому?! » — Її обличчя було — ніби кімната кривих дзеркал, Калібан бачив свій смішний перекошений відбиток. Він посміхнувся було, — але тут Тортила зняла окуляри, потерла перенісся, витріщилася на нього блакитними підсліпуватими вічками, ледь запаленими від тривалого сидіння за комп'ютером: «Колю, ви розумієте, що клієнт приходить до нас напруженим? Він боїться, він соромиться, він скований. Наша справа — розслабити його, занурити у будень, для цього й офіс повинен бути стандартним, а термінологія зрозумілою, і, ясна річ, назва не повинна лякати…» «Мерседес», — сказав Калібан. — Або «Самсунґ», або «Таврія». «Або ж „Оболонь“, — похмуро кивнула Тортила. — Колю, робіть, що хочете, але „бюгелі“ будуть через мій труп». «Гаразд, — сказав Калібан, здаючись, — що ви пропонуєте? Тільки я хочу, щоб було два слова: якесь щось». «Білий птах», — одразу запропонувала Тортила. — «Вітрильний човен»… «Вітрильний птах», — сказав Калібан з полегшенням. — І більше не витрачаймо часу на такі дурниці… На шкільному стадіоні в'яло бігали по колу діти, приречені на фізкультуру. Чимало з них, особливо хлопчаки, із заздрістю дивилися вслід моторному вершникові. Калібан дворами обігнув затор на перехресті, вирвався на оперативний простір і помчав, розриваючи осіннє повітря, здіймаючи смерчі неприбраного листя, тішачись нехай ілюзорною, але свободою… Офіс пожирав купу грошей щомісяця, але то була виробнича необхідність. Люди, які користувалися послугами «Птаха», нізащо не довірили б свою репутацію зграйці пройдисвітів на якому-небудь горищі. Калібан кивнув охоронцеві, піднявся ліфтом на четвертий поверх і тицьнув ключ-картку в пройму броньованих дверей. На «капітанському містку» сиділа секретарка Ліля, молоденька, мила, рум'яна. Її посада була декоративною — Ліля мусила ось так сидіти й усміхатися, принаймні готувати каву й приносити бублики. До клієнтів її не підпускали на гарматний постріл: навіть найперші, попередні переговори вела обов'язково Тортила, а приблизні, чорнові документи роздруковувала Юриспруда власноручно. Проте «офіс повинен бути стандартним», раз і назавжди втовкмачила Калібану Тетяна Броніславівна, отож конче потрібна типова секретарка на відповідному робочому місці. — Доброго ранку, Лілю. — Доброго ранку, Миколо Антоновичу! Тетяна Броніславівна вже чекає… — Юлія в себе? — Телефонувала п'ять хвилин тому. Казала, буде до одинадцятої… Чаю? — Давай. У кабінеті Тортили був дивовижний бедлам. Жодна річ не знала місця, жоден комп'ютер зроду не бачив кожуха. Прибиральниці, яка навідувала офіс щодня о вісімнадцятій нуль-нуль, було суворо заборонено переступати поріг заповітної кімнати, тому павуки, що обплітали павутиною грона кабелів, гори дисків у пластикових коробках, мануалів і довідників, тріснутих кавових чашок, візитівок із золотим тисненням і без нього, пластикових тарілок і ще хтозна-якого сміття, — оці самі павуки чудово себе тут почували й потерпали хіба тоді, коли Тортилі раптом забагалося пропилососити нутрощі люб'язних комп'ютерів ручним пилососом «Бош». Приглушено звучала музика: за роботою Тортила слухала тільки джаз. — Доброго ранку, Тетяно Броніславівно. — Доброго ранку, Колю, — Тортила не відривалася від монітора, у її дзеркальних окулярах відбивалася перевернена «морда» не знайомого Калібанові сайту. — Погляньте, я там вивела інформаційку… Переступаючи через дроти й коробки, Калібан пройшов у куток кімнати, де в нього був свій столик із комп'ютером. Сів на стілець, що обертається. Поворухнув «мишкою», закликаючи машину повернутися зі світу мрій і нарешті приступити до роботи. Монітор ледь чутно клацнув; на екрані зринув коротенький текст — але це була не інформація про майбутню клієнтку, як сподівався Калібан. Це була добірка інтернетних повідомлень, які безпосередньо або ж побічно стосувалися Павлика Рябченка — з ним «Птах» працював минулого місяця, і, судячи з уривків інформації, справи в клієнта відтоді почали налагоджуватися… У дверях з'явилася Ліля з тацею. Перетнула кабінет, оминаючи перешкоди й лячно зиркаючи під ноги. Попереступала з ноги на ногу поруч зі столиком Калібана; заледве прилаштувала велику гарячу чашку на краєчку стільниці, між динаміком і сувенірним піщаним годинником. — Чудово, — сказав Калібан, дивлячись на струмки пари над міцно завареним чаєм. — А як щодо дівчини? Хто така, як звуть? — Якби пані назвала по телефону ім'я, — Тортила протерла окуляри подолом вовняного плаття, — це було б украй підозріло. Пані має соромитися, закривати долонькою обличчя й притримувати інформацію… Але навіть якщо вона поводиться саме так — нізащо не можна ручатися. Тому я підняла справу Рябченка. Ось, — у нього все гаразд. Цілком імовірно, що він рекомендував нас своїй знайомій або подрузі. З іншого боку, він же не особисто з нами зв'язувався? А раптом вона просто скористалася його ім'ям, га? Калібан звів очі до підвісної стелі, всіяної, мов зірками, вогниками дрібних білих лампочок. Тортила була підозріливою аж до параної, він давно звик до цього й утримувався від коментарів. — Юриспруда спізнюється, — сказала Тортила. — Раніше, ніж о пів на дванадцяту, їй однаково нема чого робити. — Я просила її бути присутньою на переговорах від найпершої хвилини. Можуть бути якісь дивацтва в поводженні клієнта, а ми з вами, ймовірно, не догледимо… — Ото вже ви, шановна Тетяно Броніславівно, все догледите, — Калібан розкрив на моніторі пасьянс. — І не вимагайте від Юльки, щоб вона приходила вчасно, — ви завдасте їй душевної травми. Викликайте на півгодини раніше, ото і все. Тортила розсміялася, оголивши білі порцелянові зуби, де-не-де забруднені червоною помадою. Старенька полюбляла дорогу косметику й ніколи не пропускала нагоди похвастатися новою покупкою перед Лілею чи навіть Юриспрудою; років зо тридцять тому Тетяна Броніславівна закінчила курси макіяжу й свого часу працювала чи то стилістом, чи то гримером, але Калібан однаково не розумів, навіщо так яскраво фарбувати губи. У виконанні Тортили напомаджений рот набував чомусь прямокутної форми, а частина фарби неодмінно осідала на зубах. — А погляньте-но, — Тортила пожвавилася, побачивши щось на моніторі зовнішнього огляду. — Схоже, це вона, наша пані… Калібан обернувся й теж глянув на екран над дверима. Прихована камера фіксувала все, що відбувалося перед входом в офіс; зараз у полі огляду опинилася машина «Фольксваґен-Жук», світла, очевидно, яскраво-жовта. Дверцята авта зачиняла дівчина років трохи більше двадцяти, оглянулася, зітхнула, зиркнула на годинник, понишпорила в сумці, знайшла цигарки й запальничку, нервово закурила. — Платоспроможна, — сказала Тортила. Калібан кивнув — навіть на чорно-білому екранчику, який неминуче спотворював картинку, ймовірна клієнтка мала ефектний вигляд. — Психологічно все начебто й точно, — Тортила потерла м'яке підборіддя з трьома настовбурченими сивими волосками. — Приїхала завчасно. Хвилюється. Нервує. Курить… Знаєте, Колю, я її десь бачила. У якомусь журналі. Згадаю — одразу скажу. — Я йду? — Калібан допив чай і підвівся. — Ідіть, Колю, — Тортила відкинулася на спинку стільця, її темний, у складочках шкіри палець розсіяно гладив «мишку», начебто чесав за вухом. — Хай щастить… Як тільки з'явиться Юриспруда, я вам зателефоную. * * *