Annotation 3 страница

* * *

Весняна вода омивала дороги й тротуари, райдужними потоками бігла вздовж бровки, дзвеніла, стікаючи крізь ґрати водостоків. Під поверхнею міста набрякли колектори. Вітер грав на дротах, як Хлопець на своїй гітарі. Улія стояла біля довгого, з багатьма дверима входу, у кишені в неї був квиток із червоною смугою, а під ногами пролягли вниз широченні сходи, якими підіймалися на Концерт збуджені радісні люди. Строкатий потік легко дробився на обличчя. Кожне з них дивувало й манило. Ішли дівчатка-студентки в смішних пухнастих шапочках; розв'язні школярі жартували один з одного незміцнілими басами. Ішли спортивного вигляду бабусі з маленькими онуками; ішли, взявшись за руки, різного віку подружжя, стурбовані й безтурботні, квапливі й повільні, і всі без винятку поглядали на велику афішу біля входу. Іноді вони зверталися до Улії, й у всіх поглядах був інтерес: — Мила дівчино, ви когось чекаєте? — Так, — відповідала вона. — У вас нема випадково зайвого квиточка? — Ні, — відповідала вона. До початку Концерту залишалося всього кілька хвилин, коли ліхтарі вздовж вулиці спалахнули одночасно — іще невпевненим, тендітним передвечоровим світлом. * * *

За три години вона стояла внизу, небезпечно близько від прямокутної діри в землі, однак міський вітер був добрий до неї й відносив подих підземелля, не дозволяючи йому торкнутися Вільного Створіння Міста. Згори, від входу у великий концертний будинок, збігав потік людви. Улія дивилася — і не могла виокремити ані однісінького обличчя: начебто дві години, проведені там, спаяли слухачів в однорідний веселий корж. * * *

— Чого ти від мене хочеш?! Саня застиг посеред кімнати, як посеред сцени. Щойно була виставлена за двері остання дівчинка, що вимагала автографа. — Я працюю до кривавого поту… Я гадав, ти бодай привітаєш мене! З таким успіхом! Господи, у мене був приголомшливий настрій… Я гадав, ти розділиш моє щастя! А ти прийшла, щоб його затоптати?! Улія мовчала. — …Ти хочеш, щоб я жив, як хочеться тобі, так? Щоб я з ранку до ночі тинявся по вулицях, тішачись світлофорами, мов дурник? Щоб я носив на зруйнований міст використані стаканчики? Так, я хочу кар'єри! Я хочу, щоб у мене були слухачі не лише в підворітті! Я заслужив, між іншим. Я заробив це своїм горбом… А ти мені допомогла? Сама лише твоя кисла міна… Улія мовчала. Саня осікся; роздратовано пройшовся по кімнаті. Обома руками взявся за волосся, намагаючись витрусити з нього застряглі блискітки: — Ти просто ревнуєш. Ти прочитала цю ідіотську статейку в «Ойойойці». Улія не зрозуміла, про що він. Вона не читала газет, писаних людвою для людви. — Ти… ніж ревнувати, стежила б краще за собою! Ти ж опустилася, ходиш у лахмітті, не фарбуєшся, схудла, мов опудало… Улія знову не зрозуміла. Саня зустрівся з нею очима — і роздратування його раптом згасло, ніби недокурок під каблуком. Він п'ятьма кроками перетнув велику кімнату. Взяв її за плечі: — Юлько… Ну, ти ж знаєш, як я тебе люблю. За що ти мене мучиш? Це правила гри, ти зрозумій… Зараз — так, потім буде по-іншому, для душі… Але зараз… не заважай мені. Гаразд? * * *

Улія сиділа на даху двадцятиповерхового будинку. Навпроти був великий завод, корпуси його витріщилися на захід сонця великими запиленими вікнами, і подекуди за склом угадувався силует рослини в діжці. Сонце згасло. Заводські вікна засвітилися, проте не жовтувато-живим, а холодним білим світлом. Навколо Улії тремтіли на вітрі антени. Прозорий, примарний, пустельний ліс. — Привіт, — почулося за її спиною. Вона хотіла підхопитися, але Місто поклало їй на плечі важкі долоні й посадило назад, на залитий смолою «козирок». — Не послухалася мене, дівчинко? Улія заворожено дивилася в його очі — у круговерть мільярдів далеких вогнів. — Ти не хочеш повернутися до мене? Не бажаєш звільнитися? Чи, ймовірно, не можеш? — Можу, — сказала Улія. — Отже, не хочеш? — Я завжди буду з тобою, — прошепотіла Улія. — Ти покидаєш мене. Ти стала тінню. Ліхтарі не впізнають тебе. У тебе хворий і нещасний вигляд. Скажи тільки слово — і я відберу тебе в людви. Відберу силою. — Ні! — злякалася Улія. Місто сіло поруч і обняло її за плечі: — Повертайся. Твоє намисто — ланцюг вогнів — готове й чекає на тебе… Твої друзі скучили за тобою. А я — я занадто ціную кожне своє створіння, щоб кидати його напризволяще. * * *

— …Юлько! Ти не повіриш! Ти просто не повіриш, хто взяв мене у свій концерт! Боже мій, це такий успіх, така удача… Я й мріяти не міг! Ти хіба не рада?! — Я рада, — сказала Улія. Не знімаючи черевиків, Саня звалився на нове ліжко. Ліжко було квадратне, як невеликий дворик, Хлопець лежав, розкинувши руки, начебто бажаючи обняти геть усе, і з-поміж іншого — Улію. — Послухай… Я й мріяти не смів. Це цілий світ… Такий яскравий, такий справжній… І безліч друзів. У мене ніколи не було стільки друзів, як зараз. У мене ніколи не було такого цікавого життя. Петрович мене опікує, ніби рідний батько. Ну, так, у нього кепський смак, я знаю… Зате в нього добрячий нюх. Він знає, що треба співати й для кого. — Для людви, — сказала Улія. Саня кивнув: — Для людви… Гарне слівце. І не треба так сумно — людві подобається! Людва щаслива! Ну, що тобі ще?! * * *

Промені прожекторів металися, підкоряючи людву ритмам; це віддалено нагадувало гру світлофорів на великій розв'язці, але якщо закони руху Улія розуміла, то закони Концерту — ні. Саня метався по сцені, немов прагнучи вирватися із сіті кольорових променів. Улія слухала, намагаючись пірнути в його пісню, згадати веселі потоки фар і нічний політ над Містом, але замість червоних і білих вогнів, які зливаються в дзвінку дорогу, перед її очами виникав потік людви, безликий і безголовий, що повільно тече повз торговельні намети з одягом і консервами, шкарпетками, рушниками, автоматичними швабрами, простирадлами… Улія не знала, що бачила й про що думала людва, яка слухала Саню. Крики й оплески, свист і тупіт виказували її збудження; Улії здавалося, що над головами, які хитаються в такт, злітають червоні й золоті ганчірочки емоцій. Відзвучали, чіпляючись одна за одну, кілька однаково ритмічних, голосних, звичайних пісень. Улія була, мов непорушний острів серед моря задоволеної людви; розглядаючи склепіння величезної стелі, вона пропустила момент, коли на сцені з'явилася жінка. Людва закричала так, що Улія на секунду замружилася. Жінка була красива й сильна — Улія одразу зачула цю силу, вона була однаково, що сила струму в товстих, обплетених ізоляцією дротах. Жінка зупинилася посеред сцени й простягнула руки в зал — людва вистрелила в повітря золотими ганчірочками захвату, і вони невидимо опустилися на білі долоні тієї, що прагнула їх. Саня чекав, схиливши голову. Жінка повільно простягнула пухку руку до нього, виказуючи приязнь і водночас ніби вказуючи на нього зібраній тут людві; червоні й золоті ганчірочки злетіли знову, і тоді жінка заспівала. Голос у неї був низький і владний, мов гудіння вітру в димарях. Людва замовкла; жінка співала, у її пісні Улія добачала прямокутний провал підземного переходу, ворота туди, де підземний вітер. Жінка проспівала куплет і обернулася до Хлопця, і ось — він почав підспівувати. Їхні голоси сплелись, як потоки руху в складній розв'язці. Напевно, це було красиво; людва кричала й аплодувала, Улія сиділа непорушно. Саня співав. Щоки його порожевіли під шаром гриму. Тепер він співав добре, навіть краще, ніж тоді в сквері, де Улії вперше вдалося виокремити його з іншої людви. Пісня була — іншою, пісня належала жінці з білими руками й владним голосом. Улія підняла обличчя. На балці стелі сиділа кутаста темна істота — нутро критого стадіону. * * *

За десять днів вони їхали у великій білій машині — жінка спереду, Саня за її спиною, Улія поруч із Санею. Той, що сидів за кермом, був, здається, самою лише потилицею. Вони мчали швидкою великою вулицею — у центр, до галасливої людви з блокнотами й камерами, до цікавої балакучої людви, якій так подобається вертітися навколо жінки з владним голосом — і навколо всіх, хто опиняється поруч. Саня не хотів, щоб Улія була в машині. Він умовляв її залишитися вдома; в останню мить жінка, милостиво кивнувши, дозволила Улії сісти на заднє сидіння — так бруківка дозволяє осінньому листкові сковзнути у вибій і прилипнути до мокрого каменя. І вона сковзнула. Жінка говорила щось, дивлячись на дорогу, а Саня відповідав, подавшись уперед, нахилившись аж до вуха жінки, аж до її рожевого вуха, присмаченого сполохом масивної сережки; Улія вперше розглядала людву — людину — так докладно. Навіть про Саню вона не знала, якого кольору в нього вуха. Ця жінка, владна й ваблива на сцені, зблизька здавалася вицвілою й неновою, ніби позаторішня афіша. Вона говорила занадто голосно й сміялася занадто різко. Слова її були нечисті й потерті, немов сходи, по яких удень і вночі ступають тисячі підошов; машина повнилася цією жінкою, як ринок — юрбою, і Саня жадібно ловив кожен її погляд, а попереду їх обох чекала охоча до дзвінких фраз людва, новий крок, який віддаляє Хлопця від Улії, який перетворює на реальність невеселе пророцтво Міста… Тоді вона заплющила очі й зробила те, що колись вважала забороненим. Ходіть, мовчки казала вона. Ходіть усі сюди. Станьте тут і застигніть на багато годин, замріть, перетворивши рух на непорушність, тут буде вам місце, тут буде вам відпочинок… Вона перекроювала перехрестя. Вона збирала, скликала й збирала — і ось гігантський затор з автомобілів усіх мастей і моделей став кісткою в горлі широченного проспекту, затопив, забив подих, і проспект захлинувся. — Ч-чорт, — сказала потилиця водія. — І ч-чого б це, га? Ви не доїдете, мовчки сказала Улія і переможно глянула на жінку. А Саня глянув на неї. З недовірою й страхом. — Ви не доїдете, — сказала Улія вголос. — Бачите — затор. Жінка нічого не сказала. Можливо, вона й справді не бачила Улії. — Зазвичай тут не буває заторів, — сказав, виправдовуючись, водій. Саня подивився на годинника. А потім — на жінку, начебто сподіваючись, що досить її слова, і машина злетить у повітря, і затор розсмокчеться. — Пригода, — сказала жінка по-особливому низьким, гуркітливим голосом. — Ми поїдемо в метро. — Як? — розгубився Саня. Жінка дістала із сумочки барвисту хустку й великі окуляри від сонця: — Я так давно не їздила в метро… Нас не впізнають, бо нікому й на гадку не спаде таке нахабство… Я не звикла скасовувати свої плани через дурні випадки. Ходімо! І, надягши окуляри та насунувши на чоло косинку, вилізла з машини просто в стовпотворіння інших машин, і Саня пішов за нею, і Улія — теж, бо все ще не могла повірити. Затор простягся, куди сягало око. На багато кілометрів уперед і назад. Зовсім поруч, за біло-червоним бар'єром, була діра в підземне царство. — Саню! — крикнула Улія. Він обернувся: — Ти думала, я не здогадаюся? Відьма! І побіг за своєю супутницею — крізь ряди непорушних металевих туш, за бар'єр, до сходів, що вели вниз… — Саню! Ще можна було його зупинити. Бо — Улія знала — якщо він піде зараз із нею, з цією жінкою, через царство підземного вітру, станеться дивовижне, всі ліхтарі назавжди згаснуть, потоки руху назавжди замруть, спорожніють і обірвуться дроти, розтріснеться асфальт, розтріснеться скло вікон… Можливо, вона перебільшувала. Але в той момент їй здавалося саме так. Ще можна було його зупинити. Навіть на кам'яних сходах, що вели вниз, було ще не пізно. Підземний вітер дихав смородом і бухав у волосся — але час іще був, Санина кепка миготіла попереду, Улія знала, що зуміє, зуміє його зупинити… А потім її підхопила людва. Людва в годину пік. Улія незабаром упустила Саню з очей; її пронесло повз турнікет, підземний вітер був усюди й забивав подих, і Улія зрозуміла, що це кінець. — Саню! Чорні сходи самі несли її вниз. Вона намагалася йти проти плину, але людва тримала — так, як тримає застиглий бетон. Людва щось невдоволено викрикувала; чувся голос із напівкруглої білої стелі, голос проказував, що «метро — вид транспорту, пов'язаний з підвищеним ризиком для життя, і тому слід чітко дотримуватися правил»… Сходи потягли її глибоко під землю, під асфальт і траву, під шари піску й глини, під гнилі руїни й злежаний попіл, під древні кості людей і коней, під Місто, у пекло. Потік людви, безликий і безжальний, виніс її на вузьку платформу між двома провалами. Санина кепка востаннє мигнула попереду — і пропала за масивною колоною. Із чорноти тунелів рвонули назустріч один одному два повітряних потоки, гнані, мов поршнями, мордами синіх підземних потягів. Із двох боків насунулися палаючі очі — двоє білих унизу й двоє червоних, як вугілля, вгорі. Зустрічні вітри сплелися посеред платформи; з миттєвого смерчу назустріч Улії ступнув Підземний Вітер — саме такий, яким він і повинен бути. Вже огорнута ним і кинута на холодну підлогу, вона повернула голову і встигла побачити, як з вікна потяга, що від'їжджає, на неї дивиться, в останню мить обернувшись, Саня. Епілог

Ім'я його було, як осінній листок, що перезимував під снігом, — тінь імені, спогад, можливо, легка тінь жалю, зведена брова: так, був такий співак… Щоправда, велике майбутнє, яке йому пророчили, так і не склалося. Вже через рік про нього мало хто пам'ятав — були інші, і багато, і яскравих, і барвистих, і жвавих, і життєрадісних, — афіші нашаровувалися одна на одну, як річні кільця великого дерева. Обличчя його, заховане під шарами паперу й клею, стало одним із багатьох, обличчям у юрбі, ніхто не знав його імені, ніхто не озирався вслід. Самотній і бездітний, з роками він набув маленьке дивацтво: ночами, за лічені хвилини до закриття метро, він сідав в останній потяг і виходив завжди на одній і тій самій станції. Прибиральниці впізнавали його, іноді посміювалися, а іноді про всяк випадок цуралися. Він начебто шукав когось. Але ніколи не знаходив. А за його спиною прибиральниці на різних станціях метро — особливо ті, кому часто доводилося працювати вночі, якраз перед закриттям, — переказували одна одній підземну легенду. Божилися, що справді бачили. І чергові, й міліціонери, хоч і тримали язика за зубами, бачили її. І деякі машиністи теж. Дівчина років двадцяти, тонка, висока, з рюкзачком за плечима, одягнена завжди — і влітку, і в холоднечу, і в дощ — у потерті джинси й курточку-вітрівку. Ніхто ніколи не завважував, звідки саме вона зринала. Може, і справді з тунелю. Інакше звідки на пероні, вже закритому для пасажирів і секунду тому порожньому, раптом візьметься дівчина? Її окликали — вона не чула. Торкалася, немов сліпа, мармуру колон або облицювання стін, оглядалася здивовано, а потім начебто згадувала, що хоче піти — і дибала спершу повільно, а потім усе швидше й швидше в кінець підземної зали, до виходу, туди, де, допрацьовуючи останні хвилини, біг угору, під небо, ескалатор.
Переклав з російської Іван Андрусяк

Господар колодязів

Частина перша

* * *

Першого дня літа Юстин знайшов п'ять мертвих воронів. Усі трупи були однакові: дзьоб роззявлений, пір'я на боках злиплося, а на спині повипадало, утворивши круглу криваву лисину. — Наїзники, — сказав дідо, коли Юстин розповів йому про знахідку. — Оце тільки вчора подумав… — і спохмурнів. Наступного дня Юстин знайшов пацюка. На боках у нього виразно виднілися сліди від маленьких шпор, спина, збита сідлом, кровоточила; проте пацюк здихати не квапився і, вгледівши Юстина, заповз під поріг. Дідо всю ніч просидів, замкнувшись у своїй комірці, й до ранку будинок засмердів їдким та кислим. На світанку Юстин отримав пригорщу жаб'ячих кісток, моток шовкової нитки, один дерев'яний гребінець та один залізний — і пояснення, як усім цим користуватися; поки Юстин ходив садком, розмотуючи нитку, виламуючи зубці з дерев'яного гребінця й зариваючи жаб'ячі кості, дід порався коло домашньої живності — мітив спини качкам, курам, козам, поросяті й кішкам. — Вогника я теж про всяк випадок позначив, — сказав дідо, коли втомлений Юстин мив руки у дворі. Вогник був вовкодавом, і коли його передні лапи лягали Юстину на плечі, пес дивився на людину згори вниз. Змиваючи мило із шкарубких широких долонь, Юстин думав, яким же повинен бути наїзник, щоб осідлати Вогника. — Діду… А людину вони можуть осідлати? — Людини не можуть, — сказав дід після паузи. — Свиню, бувало, сідлали. Теля… А людини — ні. Хіба Королева… Королева Наїзників. Вона — може… Юстин усміхнувся, даючи зрозуміти, що оцінив жарт. Чотири ночі нічого не відбувалося, на п'яту Юстин прокинувся чи то від звуку, чи від дотику, чи від кепського сну. А може, від ледь чутного дзенькоту шовкової нитки, що натягнулася. — Стій! — гаркнув дідо. — Сам не йди… Разом… Біснувався на ланцюгу Вогник. Вони вискочили в сад, Юстин озброївся косою, а дід — вилами. Майже одразу ж щось порснуло з-під ніг; Юстин відхитнувся й мало не напоровся на ці вила, тоді дідо на півслові обірвав закляття-оберіг, вилаявся й забурмотів знову. Слова його впліталися в шелест вітру, від слів гойдалася трава й стрибало по стовбурах світло ліхтаря. Юстинові здалося, що хтось дивиться крізь дерева, що світло відбивається в маленьких байдужих очах; просто над головами мигнули три або чотири нетопирі, вітер стих, мара зникла. Дідо відкинув вила й взяв у Юстина ліхтар. Підняв вище; за кілька кроків був здохлий пацюк, сніжно-білий, посеред витоптаної трави, із джгутом поплутаних ниток на шиї. — Сказано-бо — на чиїй землі наїзник коня перемінить, тому щастя сім років не буде, — повідомив дідо похмуро. — У нас вони вже на сім семиріч намінялися, не менше… Хай їм грець, мерзотникам! — А може, минеться? — запитав Юстин, обережно торкаючи пальцем вістря коси. — «Минеться», — безнадійно буркнув дідо. — За наїзниками завжди сарана йде, згадаєш мої слова… Горезвісники вони. Ненавиджу. Дідо підійшов до пацюка. Підняв за шовковий джґут, оглянув діри від шпор на боках, відкинув під кущ смородини: — Ґиґнувся наш сторожок… Чуєш, Юсе, без образ. Треба вартувати, нічого не вдієш, не можна, щоб вони тут, як у себе вдома… Посидь до ранку. Я тобі фуфайку принесу. * * *

Під ранок Юстин прокинувся від вогкого холоду. Багаття перетворилося на купку попелу; Юстин щільніше загорнувся в дідову фуфайку, звівся спершу рачки, потім, потираючи затерплу спину, піднявся на весь зріст. Навколо стояла тиша, не сміла пискнути ні єдина пташина, і Юстин пригадав дідові слова: «Горезвісники… За наїзниками завжди сарана йде, згадаєш мої слова…» Він згадав, як напередодні кози відмовлялися йти на луг, тулилися одна до одної й нестямно мекали. Як не виходили з дому гультяйки-кішки, а кури, що спокійно нипали по двору, невідь-чому раптом улаштували такий гамір, начебто вони були вже у шлунку тхора. Так, незавидна доля — шпори в боки й біг до смерті… Юстин різко озирнувся. Йому здалося — ось-ось на шию стрибне з гілки нещадний любитель швидкої їзди, розірве рота вудилами, вихопивши їх казна-звідки… Гілки погойдувалися, начебто заспокоюючи. Серед листя виднілися маленькі яблука, які тільки-но почали достигати. Юстин закинув косу на плече, і повільно рушив в обхід величезного садка — їхнього з дідом єдиного статку, їхньої гордості й годувальника, вічної турботи — їхнього садка, одне слово… Він ішов і думав про наїзників. Про те, що все їхнє коротке життя — забава. Що вони задля забави гасають на птахах і пацюках, на собаках, вовченятах і кажанах. І, найочевидніше, в них немає ніякої Королеви. Навіщо їм Королева? Кожен із них сам собі король… Одначе ж… Не буває диму без вогню, чи не так? Нехай усі, хто нібито бачив Королеву, брешуть… Проте ж люди, буває, зникають невідь-куди, був — і нема… Може, ті, зниклі, й бачили Королеву насправжки? Ось лише нікому не встигли розповісти? Просто над головою в нього захиталася гілка, сіпнулася, обтрушуючи на Юстина ріденький дощик роси. Він закинув голову: у кроні старої черешні, як у зеленій кулі, сиділа дівчина. Обличчя її було біле й кругле, занадто велике як для наїзника. Шия, плечі, тонкі руки, поділ світлого плаття — Юстин напружено шукав поглядом перетинчасті крила. Якщо тільки зі спини звисають крила, то… Дівчина похитнулася, заточуючись. Уперлася в гілку босими ногами; Юстин розгледів дуже тонкі, ніжні ступні, круглі п'яти, два ряди круглих пальчиків — начебто чіткі. Вона сиділа, насупившись; із кожною секундою небо ставало все світлішим і світлішим, і Юстин уже міг бачити, що незнайомка не така бліда, як здалося спочатку. Що її щоки — рум'яні, кінчик носа — рожевий, а волосся — каштанове. І ще він бачив, що їй ніяково — і тому вона сердиться. — Ти косар? — запитала вона нарешті. — Йшов траву косити? Ото і йди собі… Голос у неї був нібито застуджений — низький і хриплуватий. — Я господар цього садка, — сказав Юстин. — І цього дерева. — Отже, це твої черешні я їм, — спокійно виснувала дівчина. — Будь ласка, іди собі, куди йшов. Я зараз злізу. Гілка гойднулася; дівчина заточилася, намагаючись прикрити подолом кругле коліно: — Ну, чого витріщився? Іди звідси! — Черешні в нас ще не дозріли, — сказав Юстин. — Це внизу не дозріли… А тут, на вершечку, вже якраз… Ой! Юстин відкинув косу й кинувся їй на допомогу — однак в останній момент злодійка вхитрилася призупинити падіння. Знову піднялася на гілку, залізла ще вище; з висоти глумливо глянула на Юстина: — Впіймав? — Нарікай на себе, — сказав Юстин. — У нас зі злодіями знаєш, як? Гола додому підеш. У смолі й у пір'ї. Круглоп'ята дівчина засміялася — хриплувато й низько, точнісінько, як королева наїзників: — Спершу впіймай. — А я почекаю, — Юстин сів на траву. — Куди мені поспішати… Дівчина притихла поміж гілок. — Поспішати нема куди, — Юстин ліг, підклавши під голову долоню. — Скоро прийде мій дідо, собаку приведе… Собачка до вечора повартує. А ввечері сама, як грушка, звалишся. — Ну-ну, — сказала дівчина без особливої, втім, певності в голосі. І чомусь подивилася на світле небо, затягнуте перинками хмар. Юстин задумливо вивчав її круглі п'яти; ні, ці п'яти не знають, що таке гаряча дорога, гострі камінці, що таке стерня. І якщо гарненько пошукати під деревом… Довго шукати не довелося. Пара туфельок, шкіряних, не надто маленьких, але дуже добре зшитих, недбало валялася в траві під кущем. — Дорогі, — сказав Юстин, розглядаючи знахідку. — Не твої, — відрізала круглоп'ята. — Конфіскую за потраву, — сказав Юстин. — Тобі не знадобляться, однаково гола додому підеш… — Ну й дурень, — сказала дівчина. У низькому її голосі зненацька прорізалися високі нотки, такі собі нервові півники. І знову запанувало мовчання. Юстин ліг, закинувши руки за голову. — Тебе як звуть? — запитала круглоп'ята дівчина. — Юстин. — А мене Аніта… Вона замовкла, очікуючи продовження діалогу; Юстин жував травинку. Йому було цікаво, як круглоп'ята буде викручуватися далі. — А я наїзника бачила, — сказала дівчина. — Сьогодні-таки. Близько, ось як тебе. Юстин насупився: — Де? Дівчина невиразно махнула рукою — захиталися гілки: — Там… На березі. Маленький, мені по коліно. У шкіряному ковпаку. Очі зелені. Рот здоровенний, як у жаби. Золоті шпори. Підхопився на ворону і — фіть… — Брешеш, — розчаровано сказав Юстин. — Не могла ти його так розгледіти. «Золоті шпори…» Про золоті шпори й так усі знають. — Не брешу, — образилася дівчина. — Втім, не хочеш вірити — то й не вір… — Жаль, що ти не Королева Наїзників, — несподівано для себе сказав Юстин. Дівчина похитнулася на своєму ненадійному сідалі: — Що? Юстин зрозумів, що не пам'ятає, як її звуть. Це ж треба, вона лише хвилину тому назвала своє ім'я! А через цих клятих наїзників він усе забув… — Е-е-е, де ж сонце? — заклопотано промурмотала дівчина, дивлячись угору. — А тобі нащо? — Погрітися хочу, — буркнула дівчина. — Змерзла? Зачекай, іще й не те на тебе чекає. Може, і дощик до обіду збереться… — Послухай, чого ти до мене причепився? Задушити готовий за кілька ягідок? Усі ви, селяни, такі жадібні… — Я не селянин, — сказав Юстин. — А хто? — Садівник. — Хіба не однаково? Садівники теж жадібні… Юстин розглядав підошви її туфель. Ні, у цьому вона не могла прийти здалеку. — Звідки ти взялася? — Нізвідки. З неба впала. Юстин роззирнувся. Ніякого коня — і навіть слідів його перебування — поблизу не було. — Ти сама? — запитав Юстин чомусь із занепокоєнням. — Сама, — помовчавши, сказала дівчина. — І заступитися за мене нема кому. Так що знущайся, як собі хочеш. — А як ти приїхала? Ти дорогою не йшла, у тебе туфлі чисті й підошви тоненькі… Морем? — Морем, — погодилася дівчина, однак знову після крихітної паузи, і ця затримка не сподобалася Юстину. — Знаєш, що? Добром злазь. Дівчина демонстративно побовтала ногами: — Мені й тут непогано. — Погано, — сказав Юстин із натиском. — А буде гірше… Ти, сподіваюся, не русалка? — Королева Наїзників, — фиркнула круглоп'ята. — Та хоч відьма. Як собі знаєш. Вона дивилася на небо, і Юстин дивився теж. Чомусь уявився ворон завбільшки з бика, верхова пташка, що каменем падає з піднебесся… — Що ти там забула? На небі? — Нічо… Певно, круглоп'ята все-таки зісковзнула з тонкої гілки. Дівчина на вид була тендітною й легенькою — однак, падаючи, звалила Юстина, мов дерев'яну плашку. Замість того, щоб піймати цей летючий і волаючий предмет, Юстин став йому периною при падінні. Було боляче. Дівчина ненавмисно заїхала йому коліном у живіт і ліктем у зуби, і він був дуже радий, коли вона злізла з нього і прудко відскочила вбік. — Королева Наїзників, — пробурмотів він, заледве підіймаючись. — Вибач, — сказала вона й відступила на два кроки. Туфлі її валялися там само, де Юстин їх упустив. Тепер він підняв їх, склав підошва до підошви й сунув під пахву. — Віддай, — сказала круглоп'ята, переминаючись із однієї босої ноги на іншу. — Діждешся, — хмикнув Юстин. Дівчина простягнула руку: — Дай. — Не дам. Босоніж не втечеш. Дівчина мигцем глянула на небо — хмари тим часом згустилися, сонце не проглядало. — А я й так не втечу, — сказала вона майже пошепки. — Нумо, масти мене дьогтем… Чого вже там. Нумо. Юстин насупився. Помовчав, дивлячись круглоп'ятій в очі; кинув їй туфлі тим миттєвим плавним рухом, яким дідо вчив його метати ножі: — На! Вона впіймала. Проковтнула слину, взулася, нарочито не дивлячись на Юстина. Випрямилася, скинула підборіддя; Юстин зроду не бачив шляхетної пані, але тієї миті подумав, що шляхетні пані, ймовірно, саме такі… — Прощавай, — сказала дівчина так гордовито й таким низьким голосом, що Юстин подумав: пробасила. — Прощавай… Вона повернулася й пішла геть. Не йшла — ступала, начебто по килимовій доріжці; на десятому кроці спіткнулась об корінь і мало не впала. Засичала від болю. Озирнулася. Юстин не зрушив із місця. * * *

— У тебе що-небудь поїсти є? — А хіба черешні не ситні? — Потрібні мені твої черешні… У мене ноги он які подряпані. І коліно болить. Далися мені твої черешні… Юстин зупинився: — Послухай, звідки ти взялася? Серед ночі, під ранок? Сама? Звідси до найближчого хутора цілий день пішки… А до міста аж два дні… Де твій екіпаж? Де твій човен? — Човен? — Але ж ти сказала, що морем приїхала? Дівчина якийсь час намагалася придумати переконливу неправду. Не придумала. Поморщилася: — А сядьмо. І вона сіла просто на траву, вимогливо витріщилася на Юстина знизу вгору, і він змушений був теж присісти. Дівчина подивилася, насупившись, Юстину в очі, дістала звідкись із-за пояса маленький ножик і, розпорюючи траву й землю, окреслила навколо себе і Юстина широке коло. Пішла довга пауза. — Це навіщо? — запитав нарешті Юстин. — Це в мене звичка така, — серйозно відповіла дівчина. — Отож, що ж я хотіла тобі сказати?.. У тебе поїсти є? — Хліб, — повільно сказав Юстин. — Сир… Але це все в будинку, а там дідо… Дідові про тебе казати чи ні? Дівчина опустила очі: — Ні, дідові про мене краще не казати… А у вас у домі немає такої штуки, щоб погоду пророкувала? — Є павук заговорений… На сьогодні дощ обіцяв. Дівчина застогнала. Помотала опущеною головою, так що коротко — до плечей — обстрижене волосся захиталося світлою кулею: — У-у-у… А на завтра? — Він дешевий, — сказав Юстин. — Тільки на один день пророкує. Помовчали. — Ти забув, як мене звуть, — сказала дівчина. — Ага, — зізнався Юстин. — Аніта. — Ось тепер точно не забуду… — Це добре, що я тебе зустріла, а не діда, — серйозно сказала Аніта. — Дід теж добрий, — нерішуче заперечив Юстин. Аніта хмикнула. Якийсь час було дуже тихо. — Птахів не чутно, — сказав Юстин. — Погано. — Наїзники, — сказала Аніта. — Я… Чуєш, уночі страшно було. Їх у вашому садку ганяло штук шість. — Ага, — сказав Юстин. — Мені дідо велів сторожок налаштувати, то вони сторожок зірвали… І знову стало тихо. — А чому люди наїзників бояться? — запитала Аніта. — Ну, добре, вони можуть загнати курку, порося… якщо не намастити заговореною смолою. Ну, ворон сідлають… Пацюків… А люди чому бояться? — Горезвісники, — коротко відповів Юстин. — А крім того… Птахів нема — сарана приходить. Яблука дозріти не встигнуть, про вишні я вже й не кажу… А навіщо ти коло намалювала? — Це такий символ довіри, — сказала Аніта. — Ти мене за черешні свої пробачив… Ну, і я тобі вдячна. Так, загалом. — А звідки ти взялася? Аніта зітхнула: — Чуєш… Будь другом. Принеси мені поїсти, а заодно подивися, що там твій заговорений павук показує. А я тебе тут почекаю. Добре? Юстин помовчав, потім без слів підвівся й пішов до будинку. Дідо був у сараї; не окликаючи його, Юстин потихенько ввійшов у дім, відрізав хліба, сиру й шматочок ковбаси, налив у невеликий глечик молока — і, підморгнувши Вогнику, пішов назад. На півдорозі згадав, що забув подивитися на павука. Вертатися не став; хмари, всупереч очікуванню, перестали згущуватися й навіть трохи розійшлися, так що в блакитне віконце бризнув на якусь мить промінь сонця… Потім сіре пір'я зімкнулося знову. Коли Юстин зі згортком і глечиком дістався до місця, де залишив Аніту, — там уже нікого не було. Тільки порожнє коло, намальоване ножем. * * *

— Діду… А коли коло малюють на землі — це навіщо? Дідо скосив на Юстина здорове око: — Та різні закляття бувають… Від чужого вуха, або від чужого ока, або від поганого помислу. А тобі це навіщо? — Просто так, — сказав Юстин, і дідо більше не розпитував. Зітхнув тільки й повернувся до своєї роботи — сорочку латав. — Просто так, — повторив Юстин винувато. — Дівчина тут була… Дідо звів брову. — Так, — Юстин не всидів спокійно. — І головне — незрозуміло, звідки взялася. Ноги ніжні, туфлі панські, новенькі. Ні екіпажа, ні коня, плаття таке, начебто щойно з дому. На березі слідів нема… Я спеціально на берег ходив. Пісок неторканий від минулого дощу… — Горезвісники, — сказав дідо, ховаючи обличчя глибоко в бороду. — Так я й знав. — Але ж немає ніякого горя… — Дівчина нізвідки — це не радість, синку. Радість — це коли дівчина справжня, здорова, втомлена, пахне; коли ти знаєш, чия вона й звідки прийшла… А це не дівчина, синку, це мара, або русалка, або ще якась гидота. Ти ось що… Я краще оберіг тобі складу який-небудь. — Вона жива, — розгублено заперечив Юстин. — Ноги роздряпала… І важка така… Дідова брова звелася ще вище. — Вона на мене з дерева впала, — винувато пояснив Юстин. Здорове дідове око дивилося пильно, сліпе — очужіло. * * *

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒