Annotation 4 страница

Весь наступний тиждень ішов, іноді припиняючись, дощ. Трава в садку виросла по пояс; павук-провісник уперто сидів у лівому нижньому кутку павутини, що за всіх часів означало хмарність, дощі й негоду. Дідо все-таки виїхав на ярмарок. Примостився на возі, прикрившись від непривітного неба шматком верети, і Юстин на кілька днів став відповідальним за все господарство й усю худобу. Пізно ввечері, закінчивши нарешті всі справи й забравшись на холодну піч — вони з дідом ніколи не палили влітку, — Юстин довго мерз, кутався у відвологлу ковдру, клацав зубами й, згадуючи Аніту, стискав у кулаці виготовлений дідом оберіг — смолисту кульку з пір'ям, яке визирало з неї. Вранці небо було чисте, ясне, і, перш ніж павук-провісник встиг перебратися з лівого нижнього кутка в правий верхній, весь двір і весь світ залилися сонячним світлом. * * *

— Стій! Дівчина здригнулася й зупинилася. Плаття на ній було вже інше — зеленувате, з високими пишними рукавами. — Не ходи сюди, — сказав Юстин. — Звідки ти знову взялася? З неба? — Вибач, — сказала дівчина, ледь помовчавши. — Я думала… Ну, якщо я так тебе серджу самим своїм виглядом — я вже йду. — Зачекай, — сказав Юстин розгублено. — Я тільки хотів… Ти нежить? — Що? Знову?! Королева Наїзників я, ти сам сказав… Прощавай. — Та зачекай ти! — розсердився Юстин. — Я по-людськи з тобою… Я тобі ковбаси приніс. Я її сам нечасто їм. А тобі приніс — хліба, сиру, молока… ковбаси… А ти куди поділася? І як після цього повірити, що ти не нежить? — А… — Аніта запнулася. — Я й справді… Ти вибач. Мені треба було швидко піти… — і вона опустилася на траву, просто там, де стояла, і поплескала по землі поруч із собою, запрошуючи. Юстин поторкав оберіг на шиї і сів. Аніта одразу дістала свій ножик і вклала їх обох у коло. — Мені треба було піти, — повторила Аніта. — Розумієш… Я людина, така ж, як і ти. Можеш мою руку поторкати — тепла… Це що в тебе, оберіг? Я його хоч на себе надягти можу, і мені нічого не станеться. Бо я людина. — А куди ти поділася? — похмуро запитав Юстин. Аніта зітхнула: — Ну, є в мене один… спосіб… Я на сонце дивлюся. Юстин мимоволі підняв очі до ясного неба. Зажмурився: — Я теж іноді дивлюся… Крізь скельце. Ну то й що? Аніта кивнула, начебто зрадівши: — Ось-ось… Крізь скельце. І я… Вона торкнулася ланцюжка на шиї — на ланцюжку бовталося закопчене скельце, дуже темне, кругле, з відшліфованими краями. — Я дивлюся крізь нього на сонце, і воно переносить мене додому, — пошепки пояснила Аніта. — А якщо сонця немає… Я тоді, пам'ятаєш, коли наїзники… Я звечора не пішла, хотіла ближче на них подивитися. А вранці були хмари… А якщо хмари, я не можу потрапити додому. І якби я тоді, у той просвіт, не впіймала сонце — тиждень отут би сиділа, а батько… Він, загалом, не зрозумів би. Юстин мовчав. Дивився на кругле скельце. — Це змова? — запитав нарешті. Аніта всміхнулася: — Скажеш таке… Це не змова. Це магія. — Так? — Юстин повів лопатками, начебто від холоду. — Нічого особливого, — з напускною байдужістю сказала Аніта. — Подивишся — і вдома… — А можна мені подивитися? Аніта відсахнулася. Швидко сховала скельце за вирізом плаття: — Ти що, хочеш опинитися у мене вдома? У голосі в неї був такий жах, що Юстин спохмурнів: — А… що? — Нічого, — сказала Аніта. — Просто… ні до чого це. — А воно тільки до тебе додому переносить? — Звідси — так, — кивнула Аніта. — 3 дому — у кожне… місце. Тобто, звичайно, не в будь-яке, але… у багато місць. Треба захотіти… Якщо старе місце — то згадати. Якщо нове — уявити… — Виходить, — сказав Юстин, — виходить, сьогодні ти захотіла повернутися сюди? Аніта відвернулася: — Так… Що тут такого? — А навіщо? По черешні? Сподобалося? Вона покосилася на нього майже неприязно: — Знаєш… Якщо увесь час жартувати однаково, то жарт стає… чимось зовсім іншим, тобі не здається? — Ну, вибач, — сказав Юстин, почуваючи себе дурнем. — Мені тут сподобалося, — сказала Аніта просто. І в повній тиші цього ранку вони замовкли. Надовго. Аніта сиділа впівоберта до Юстина. Русяве волосся було не розпущене, як під час минулої зустрічі, а акуратно підібране. У мочці рожевого вуха поблискувала зелена іскорка-сережка. Аніта дивилася мимо Юстинового погляду — вдалину. — Знаєш, — сказав Юстин, — напевно, тобі не слід ось так, одразу, відкривати свою таємницю першому стрічному. Хтось інший міг би… скривдити тебе. Відібрав би скельце, розбив… І що? Аніта здивовано на нього покосилася: — Ти гадаєш, я дурепа? Я ж бачу, з ким розмовляю… Ти ж мені ковбасу приніс — ось якого ти біса потяг ковбасу незнайомій злодійці? Га? — Ну… напевно, ти маєш рацію, — зніяковіло погодився Юстин. — Напевно… Знову помовчали. — А я сам залишився, — сказав Юстин. — Дідо поїхав на ярмарок… Раніше, ніж завтра увечері, й чекати нема чого. — Послухай, — після паузи сказала Аніта, і голос у неї був майже урочистий. — Послухай… Покажи мені, як ви живете, га? * * *

Юстин побоювався, що Вогник не прийме нежданої гості, — але той, хоч і не радів особливо, та команди послухався і заліз під поріг, брязкаючи ланцюгом. Аніта, як виявилося, зовсім не боялася собак. Вона захоплювалася козами, курми, вона заглядала в піч, із чудуванням брала в руки грубі тарілки й миски, залазила на лавку, щоб понюхати пучок сушених трав під стелею: — Прекрасно! Юстин соромився їхнього з дідом будинку — вбогого, не дуже чистого, вогкого й темного. Юстин не розумів, де повинна була вирости дівчина, яка з такою цікавістю розглядала рогач для печі; всупереч Юстиновому побоюванню, дідові «штучки» (заготівлі для оберегів, жаб'ячі кістки, пір'я дивовижних птахів, клубки кольорових ниток і заговорений віск) анітрохи Аніту не зацікавили. Розмальовані дерев'яні ложки захопили її значно більше; щоправда, за весь час, поки Аніта вивчала будинок, двір і сарай, вони з Юстином не обмовилися й парою слів — Аніта щоразу зупиняла Юстина, коли той намагався щось пояснити: — Потім… Потім вони вийшли у двір, Аніта захотіла сісти на землю, і Юстин підстелив їй верету. Аніта дочекалася, поки поруч сяде Юстин, і дістала свій ножик. Юстин дивився, як вона вирізає коло. Краєм свідомості пройшла думка, що до дідового повернення треба буде затерти слід ножа на землі. — Спасибі, — сказала Аніта. — Шкода, що піч розпалити не можна. Мені хотілося б подивитись, як туди дрова кидають. — А у тебе вдома, — обережно запитав Юстин, — піч палять чим? Аніта перестала всміхатися. Подумала; поторкала кінчик носа: — У мене вдома печі взагалі немає. Про мій дім краще не говорити, гаразд? — Це трішки нечесно, — сказав Юстин. — Я ж тобі все показав… Усе, що в мене є. — Ну, так, — Аніта нервово зім'яла поділ. — Звичайно, це не дуже чесно… проте що поробиш? Є таке слово — «не можна». Чув коли-небудь? — Але ж ми ж у колі, — обережно сказав Юстин. Дівчина насторожилася: — А що ти знаєш про коло? — А що мені треба знати? Аніта відвернулася: — Нічого не треба знати. Не твоя це справа. Просто мені захотілося сьогодні прийти… Сюди. Я й прийшла. Скоро піду. Повз них пройшла руда курка. Скидаючись, дзьобнула якогось жучка. На курячій спині потворною чорною плямою лежала заговорена дідом смола. — У тебе батько суворий? — припустив Юстин. — Так, — знехотя відгукнулася Аніта. — А мама є? — Немає… Послухай, мені справді скоро час іти. — А я не буду тебе розпитувати. Сиди спокійно. Аніта раптом усміхнулася: — Та ні… Запитуй, я не боюся. Якщо не зможу відповісти, так і скажу. Юстин зрозумів, що чомусь хвилюється. — Твій дім далеко? — почав він обережно. Аніта кивнула: — Так. Напевно. А може, не дуже. Юстин помовчав, вибираючи запитання. — Твій дім… там завжди світить сонце? Аніта подивилася здивовано: — Ні… Там узагалі немає… І вона затиснула собі рота рукою. — А як же ти тоді дивишся крізь скельце? — запитав Юстин, відчуваючи неприємний важкий холод у грудях. — А я там не на сонце дивлюся, — сказала Аніта глухо. — Це під землею? — запитав Юстин. — Можливо, — зітхнула Аніта. — Твій батько… Аніта різко підвела голову, глянула на сонце, зажмурилася: — Мені час, Юстине. Минулого разу, коли я спізнилася, мені так перепало… Краще зараз піти, бо он хмара повзе… Поглянь! І Юстин піддався на дитячий виверт. Глянув туди, куди вказувала Аніта, а коли обернувся знову — поруч нікого не було. Взагалі нікого. Тільки кури. Заскиглив на ланцюгу Вогник. * * *

Дідо повернувся наступного дня. Ледь подивившись у його здорове око, Юстин зрозумів, що новини погані. — Не склалося з торгівлею? — Яка вже там торгівля… — дід стояв, притулившись до стіни, і байдуже дивився, як Юстин розпрягає коня. — Горезвісники… Прийшли наїзники — бути біді, пам'ятаєш мої слова? — Що сталося? — Юстин намагався говорити якомога байдужніше, у той час як руки починали чомусь тремтіти. Коневі, якого дідо звичайно щадив, тепер було кепсько: мокрий, заморений, зі слідами батога на спині. Його немилосердно поганяли. — Наш війну затіяв, — мовив дідо глухо. Юстин не став перепитувати. «Наш» — означало «князь». — Війну, — продовжував дід із відразою. — Чекай рекрутського набору… Рекрутського набору! У голосі його звучав жах, який не вдавалося приховати. * * *

— Що ти робиш? — запитала Аніта. Юстин заледве розігнув спину. Глянув угору; побачив франтівські шкіряні туфлі, ноги в траві біля щойно викопаної ями, так близько до краю, що обсипалися чорно-руді грудки з-під підошов. — Що ти робиш? — повторила Аніта стурбовано. — Це що, могила? Хтось помер? — Це моя могила, — сказав Юстин знехотя. — Що?! Перш ніж він устиг заперечити, вона легко зістрибнула до нього на дно ями, у глину. — Що? Ти чого, Юстине? Йому схотілося заспокоїти її. Бо вона справді злякалася не на жарт. — Рекрутський набір, — пояснив він м'яко. — Приїдуть вербувальники… А дідо їм мою могилу покаже. Ні, — він посміхнувся, — порожню… Але могилу треба спорудити за всіма правилами. Щоб вербувальники повірили. Аніта насупилася. Подивилася вниз, на брудну лопату в Юстинових руках, підвела очі: — Рекрутський… — Рекрутський набір, — зітхнувши, повторив Юстин. Аніта без слів спробувала вибратися з ями, але волога земля подавалася під носаками туфель, і ноги зісковзували, залишаючи борозни на стінці Юстинової могили. Він допоміг їй; під світлим платтям, пошитим із дуже тонкої, дуже м'якої матерії, напружувалося тепле туге тіло, і коли Аніта вибралася нарешті нагору, Юстинові стало жаль, що дозволений дотик закінчився. Потім він побачив, що на світлому платті залишився слід його брудних долонь. Йому стало ніяково. — Я тебе забруднив… — Дурниці, — Аніта сіла на траву. Юстин вибрався слідом — замурзаний, спітнілий, збентежений. Мовчки сів поруч; Аніта обвела на землі коло — і відразу ж заговорила: — Рекрутський набір — це в солдати? — Так. Наш затіяв війну… Знову. Наш князь. Аніта звела брови. Випнула нижню губу: — Щось я таке чула… Ти гадаєш, вербувальники повірять? Юстин знизав плечима: — Сподіваюся… От якби ми з дідом жили в селищі або на хуторі — тоді нікуди було б подітися, тільки в ліси іти… А так — може, й повірять. Ти ж їм не скажеш? — спохопився він раптом. Аніта образилася. Юстин зніяковів знову: — Ти… теє. Вона сиділа поруч, і на її платті виразно виднілися сліди його долонь. Юстин потер руки одна об одну; долоні пам'ятали дотик і не хотіли забувати. Розлютившись, він кілька разів голосно плеснув у долоні — щоб хоч болем прогнати спогад. — Ти кому плескаєш? — усміхнулася Аніта, і Юстин зрозумів, що вона не гнівається. — Я дурницю бовкнув, — зізнався він чесно. — Тобі плаття… замазав. Удома лаятися не будуть? Аніта похитала головою: — Не помітять… Я ж іноді, якщо з дому переношуся й місце переплутаю, то у струмок падаю або в болото… І така додому повертаюся — ну, просто хоч до лісовика в дупло! — «Переношуся» — це коли в скельце дивишся? — Ага… — А як ти до нас у сад потрапила? Вперше? Аніта зніяковіла: — Ну… Мені тоді черешень схотілося. І я загадала таке місце, де вже дозріли черешні… Юстин засміявся, а Аніта глянула в небо. Сонце то ховалося за неширокі стрічки хмар, то зринало знову, однак Аніта дивилася не на сонце; чорна хмара, не схожа на інші хмари, зринула на сході й швидко наближалася, захоплюючи все небо, розтягуючись густою сіткою. Ворони. Юстин роззявив рота. З того дня, як у саду побували наїзники, він не бачив жодного птаха; тепер ворони летіли тисячами, ніби на чийсь заклик, закрили собою все небо — ні краю, ні кінця мовчазній зграї не було й не передбачалося. — Ось воно, — тихо сказала Аніта. — Буде війна. Юстин обхопив плечі забрудненими в землі руками: — Їдло чують… Дідо розповідав, як його самого колись забрали в рекрути — ще за батька нинішнього князя. Небагато, втім, розповідав; більше промовляло сліпе око, шрами на обличчі й сліди ціпка на спині. І ненависть до ворон. — Чують, — похмуро підтвердила Аніта. І обоє подивилися на майже повністю готову могилу. — Вашого князя Червонобровим звуть? Ворони все летіли й летіли. — Так… — не зводячи очей із могили, промурмотав Юстин. — «Червонобровому завше тісно в батькових кордонах», — повідомила Аніта, немов повторюючи чиїсь слова. — «Але цього разу все закінчиться не так, як йому хотілося б». — Що? — здивувався Юстин. Ворони все летіли й летіли. — Хочеш, я попереджу тебе, коли вербувальники у ваш бік рушать? — просто запитала Аніта. Юстин захлинувся: — А ти… Ти можеш? — Спробую, — Аніта насупилася. — Послухай, небо затягує… Мені час. Відвернися… — Зачекай, — швидко сказав Юстин. — Ти наступного разу… коли? — Спробую швидше, — діловито пообіцяла Аніта. — Ну, відвернися! І Юстин покірно відвів очі — начебто Аніта зібралася купатись. Ворони все летіли, але дівчини поруч уже не було; Юстин ретельно затер намальоване на землі коло. * * *

— Непроста в тебе подружка, — сказав дідо. Юстин спохмурнів. — Проте вона — не погань, — продовжував дідо серйозно. — Я її сліди вовчим порошком посипав — і хоч би що. Людина, значить. — Ну, звичайно, людина, — сказав Юстин трохи роздратовано. — Я за тобою не шпигував, — заперечив дідо. — Це ти від мене чогось ховатися надумав… А дарма. — Вона обіцяла попередити, коли вербувальники в наш бік підуть, — сказав Юстин. Здорове дідове око мигнуло: — А звідки вона знатиме? — Я ось що думаю, — сказав Юстин, обережно вимочуючи залишки юшки скоринкою чорного хліба. — Я думаю, батько в неї — чаклун. Потужний такий чаклун. І нетутешній. — Звісно, що нетутешній, — промурмотав дід. — В окрузі таких немає. Я не знаю. — І ще, — продовжував Юстин, — вона сказала — «ваш князь». А не «наш князі». — Чаклунам князі однаково не указ, — зітхнув дід. — І ще, — Юстин геть розхвилювався, — вона казала… начебто чула десь, а мені повторювала. Що Червонобровому завше тісно в батькових кордонах. Але цього разу він не переможе… Дідо довго розглядав дно спорожнілої миски. — Так, — сказав нарешті. — Батько її — неабиякий чаклун… Однак ти не переймайся. Чаклунові дочки — вони й за простих заміж виходять, і за шляхетних, і за багатих, і за жебраків… Їм на все начхати, розумієш? Вільні вони у своєму виборі… Так що не бійся. Перевертаючись на холодній печі, Юстин згадував дідові слова й мовчки дивувався: як могло дідові спасти на гадку, що він, Юстин, зможе женитися з Анітою? А потім він не витримав — і повірив сам. І розмріявся. Ох, як він мріяв! Яка довга, яка безсонна, яка щаслива видалася ніч! Уранці не було сонця. * * *

Могила вдалася на славу; Юстинові навіть стало трішки лячно. Дід ходив навколо косого каменю з вибитим на ньому Юстиновим іменем, бурмотав замовляння, посипав насінням трав — і вже за два дні могильний горбок мав такий вигляд, начебто споруджений був ранньої весни, кілька місяців тому. — Від весни тебе ніхто з чужих не бачив, — роздумував дід. — Повірять, куди дінуться… Їжі собі збери, мішок приготуй, щоб завжди під рукою. На берег підеш — по піску не ступай, тільки по камінню… Навколо будинку я траву-відбивайку насадив, вона будь-який запах відбиває, якщо собаку пустять — саме до каменя й доведе… Чого дивишся, Юстинку? Сторопів? Не бійся… Сто років проживеш. Якщо комусь за життя могилу спорудили — сто років проживе, це точно… Юстин мовчав. Ось уже кілька днів сонце визирало хоч і зрідка, але все-таки визирало, та про Аніту було й не чуть, і в Юстина немов чиясь лапа шкрябала на душі. Вигляд власної могили не додавав радості. Вночі він довго не міг заснути, однак не мрії долали його — страх; як тільки темна кімната й дідове сопіння провалилися в нікуди — звідти ж, із нізвідки, зринула Аніта: «Уставай же! Скільки можна тебе кликати! Вербувальники йдуть, уже йдуть, уставай же, вставай! Вони вже близько! Уставай, уставай, уставай! » * * *

Дідо стояв біля колодязя, зіпершись на зруб, похитуючись. Поруч було порожнє відро. Ні курей, ні кіз, ні поросяти, ні коня не було ні чутно, ні видно. Перед ганком лежав Вогник, над ним вилися мухи. — Діду?! Дідо обернувся — сорочка на ньому була розірвана в багатьох місцях, крізь величезну діру на спині виднілися свіжі багряні мітки — поверх старих кийових шрамів. — Лютували, — заледве вимовив дідо. Його здорове око запливло, дідо дивився на Юстина крізь щілинку. — Дуже лютували, Юстинку. Вогника пристрелили… Хотіли могилу розкопати, та передумали. Животину зі злості забрали. Мало будинок не підпалили… Лютували, одне слово. Відчували, що ми їх дуримо. Юстин допоміг дідові сісти на лавочку біля колодязя. Швидко витяг води, дав напитися; дідо довго вмивався, опускаючи побите обличчя глибоко в крижану воду. Втерся рештками сорочки; посміхнувся, оголюючи рідкі зуби: — Молодці ми, Юстинку. Вберегли тебе. * * *

Друга половина літа була сонячною. Час від часу із заходу на схід пролітали незліченні зграї ворон — десь тривали бої, забезпечували ворон їдлом. Наїзники більше не показувалися. Дідо відлежувався; заради нього Юстин вечорами навіть розпалював у печі. Діда завше морозило; молока не було, яєць не стало, Юстин ловив рибу й годував діда юшкою, з жахом думаючи, що буде восени й узимку. Голод? Аніта приходила щодня. — Я тобі поїсти принесла, — сказала вона якось. Юстин похлинувся: — Навіщо? Я ж не жебрак… — Ну, ти ж мені ковбасу пропонував, — анітрохи не засоромившись, заперечила Аніта. — Я ж тобі не як жебракові, а як другові… І діда погодуй. У неї у вузлику було копчене м'ясо, нарізане тонкими рожевими скибочками. Солонуватий сир, якого Юстин ніколи не пробував. Білий хліб, такий ніжний, що танув у роті без жодної допомоги зубів. Жовтувате запашне масло… — Звідки? — запитав дід. — З-під верітки, — сказав задоволений Юстин. * * *

Вони сиділи в межах кола, намальованого на землі, й Аніта розповідала, що військо Червонобрового геть розбите в бою біля річечки Білої, що армія його супротивника, Вухатого Звора, переслідує князя й скоро наздожене його, і що мають бути великі зміни й потрясіння… — Де вже більше, — похмуро відповів Юстин. Дідо потроху видужував, але все-таки дуже повільно. — Напевно, ти маєш рацію, — подумавши, сказала Аніта. — Всім, хто живе в глухомані, однаково, хто там сидить на троні — Червонобровий чи Вухатий Звор… — Не однаково, — заперечив Юстин. — Якщо Червонобровий залишиться — він за кілька років захоче взяти реванш, знову буде збирати по дворах тих, хто хоч трішки підріс… Он діда забрали в рекрути, коли йому було п'ятнадцять. — А скільки йому тепер? — запитала Аніта, помовчавши. — Та вже за сорок. — Так? — чомусь здивувалася Аніта. — Я думала… І замовкла. — Послухай, — сказав Юстин. — А про все це… Про ці бої, про річку Білу, я навіть не знаю, де вона… Про все це ти від батька чула? — Ну, загалом, так, — знехотя зізналася Аніта. — У нього є чарівне дзеркало? Аніта поморщилася: — Немає в нього ніякого дзеркала. Йому не треба. — Ого, — шанобливо протягнув Юстин. — Ти ось що, — думаючи про своє, продовжувала Аніта, — ти своєму дідові — онук? — Ну, взагалі-то, — тепер поморщився Юстин. — Взагалі, я йому приймак. — А батьки твої… — Немає, — сказав Юстин. — І не було. — Добре, — Аніта не стала далі розпитувати. Опустила вії, роздумуючи; Юстинові до нестями схотілося поторкати її щоку. Торкнутися до м'якого куточка ледь підгорнутих губ. — Скажи, — мовив він поспішно, проганяючи недозволені думки, — скажи, а чому цього Звора Вухатим звуть? Це ж неначебто глузування. Наш би Червонобровий нізащо не стерпів… — Тому ваш Червонобровий і розбитий, а Вухатий за ним женеться, — з поблажливою усмішкою пояснила Аніта. — Вухатий — він розумний… У нього вуха великі, то він на шоломі собі велів викувати залізні вуха — ще більші. Щоб у бою його завжди впізнавали… І він ніколи не збирає по селах хлопчаків на забій. У нього своя армія, справжня… Він гарний. У Юстина неприємно дряпнуло всередині. — Ти його бачила? — запитав він. — Ну, так, — зізналася Аніта. — Я раніше… Ще до того, як з тобою познайомилася… ходила крізь скельце до Звора в парк. Одного разу з ним розмовляла… У нього справді великі вуха. Але він усе одно гарний. — Чого ж ти не залишилася? — похмуро запитав Юстин. — Із Вухатим своїм? Аніта раптом розсміялася: — Так кумедно спостерігати, як ти ревнуєш… Вухатий — ровесник твого діда, йому теж за сорок. Тільки вигляд він має, звичайно, значно молодший… Юстинові раптом стало дуже-дуже сумно. Так сумно, що навіть опустилися плечі; він утік від рекрутського набору, боягузливо втік, підставивши діда під знущання й побої. Він ніколи не побачить бойовища… Не того, де бенкетують ворони, а справжнього, де сходяться війська, де блищить на сонці сталь і одразу зрозуміло, хто герой, а хто слимак. Де хрумтять під кінськими копитами кістки — але повержений знову встає, бо так треба… І, звичайно, він ніколи не побачить намету, в якому зібралися полководці. Не побачить Вухатого Звора в його знаменитому шоломі, не побачить, як він проноситься перед своєю армією — не чередою шмаркатих хлопчиськ, а справжньою армією! — і вигукує слова, дзвінкі й гарячі, слова, від яких мурашки пробігають по шкірі, від яких кожен солдат почуває себе безсмертним… Він проковтнув слину. Все життя він буде голодувати й ховатися, поратися біля землі, удобрювати плодові дерева, продавати яблука й вишні. Може, власноручно викопавши собі могилу, він безповоротно зламав щось у своїй долі? Поховав себе заживо? Може, слід було бути чоловіком — і з'явитися на заклик Червонобрового, щоб хоч зоддаля, хоч крізь ліс списів подивитися на Вухатого Звора? — Про що ти затужив? — запитала Аніта. — Скажи, — повільно почав Юстин, — а твоє скельце… Немає такого самого, тільки щоб переноситися — звідси? Куди захочеш? — А куди б ти хотів? Юстин мовчав. — Такого скельця нема, — задумливо сказала Аніта. — Поки що — нема… Але ти не сумуй! * * *

Перед світанком вони пішли в поле, і Юстин вчив її приманювати ельфушів. У травні, в пору цвітіння, ельфуші запилюють плодові дерева краще, ніж бджоли і джмелі. На дереві, де навесні гралися ельфуші, виростають яблука завбільшки з диню, а вишні — мов яблуко; якщо садівник умілий і не ледачий, якщо вчасно підіпре гілки рогатками — за врожай із одного лише дерева можна буде накупити хліба на цілий місяць. Багаті городянки просто шаліють, варто їм побачити плоди з обпиленого ельфушами дерева; кажуть, що ці гігантські фрукти допомагають при жіночому безплідді… Влітку ельфуші в саду небажані. Ламають гілки, псують яблука, вигризаючи на зеленій шкурці більші й менші сердечка. Ловити ельфушів — справа невдячна: вони братолюбні й мстиві, і за одного зловленого одноплемінника можуть підпалити сарай, а то й дім. Отже, завдання розумного садівника — віднадити літунів од саду, приманюючи в інше місце, наприклад, на квітучу липу, або на ромашкове поле, або в якусь іншу барвисту місцинку. Найкраще, пояснював Юстин Аніті, приманює ельфушів дитина років шести-семи. Зачувши в полі маля, ті злітаються, мов на мед: усідаються навколо маляти на квіти й на гілки, складають прозорі крильця — і заводять свої балачки; тобто дорослому здається, що це просто черги мелодійних звуків, віддалено схожих на людську мову, але Юстин прекрасно пам'ятав, що, коли він був маленький і сидів ось так у колі тендітних різнобарвних створінь, мова ельфушів здавалася йому цілком осмисленою, хоча й одноманітною. Вони нескінченно повторювали щось на кшталт: «Доб-ре… Хлоп-чик… Бути хор-рошим хлопчиком — доб-ре…» Повторювали це хором і поодинці, на різні голоси і з такими різними інтонаціями, що маленький Юстин готовий був слухати їх годинами… Коли йому виповнилося вісім, ельфуші втратили до нього інтерес, проте дідо радше зрадів, ніж засмутився. Він сказав: ти зовсім великий… І навчив виманювати ельфушів із літнього саду манком. І ось, коли небо вже почало сіріти, Юстин і Аніта залягли у високій траві серед сплячих ромашок, поставили поруч ліхтар із кольоровими скельцями, і Юстин простягнув Аніті манок — тендітну сопілочку з вітрячком. Запах вологих трав здіймався до неба; Аніта облизнула губи — серце в Юстина підстрибнуло — і подула; сопілочка ніжно заскиглила, вітрячок закрутився, видаючи неповторний «ельфушачий» звук, бо в кожній лопаті був особливий проріз, і повітря, пробиваючись крізь нього, по-особливому свистіло… Аніта манила й манила, і незабаром до звичайного шелесту ранкового вітру додався незвичайний — шелест прозорих крил. Ельфушів було багато, з десяток; вони кружляли над ліхтарем, над завмерлими в траві людьми, іноді стикалися крильми й мало не падали, проте літали й далі. Юстин сподівався, що вони, як звичайно, покружляють собі та й підуть танцювати на квітах, збиваючи росу; однак сталося інакше. Ельфуші, що злетілися на манок, уперше в житті Юстина — чи то б пак, уперше відтоді, як йому виповнилося вісім, — зацікавилися людьми. Небо світліло. Один великий, смарагдово-зелений ельфуш опустився Юстинові на груди. Юстин завмер — ельфуш був майже невагомий, але чобітки з підківками лоскотали й дряпали груди. На голові в зеленого ельфуша був жовтий обруч, немов перстеник із голочками, а праворуч і ліворуч від перстеника гострими листочками стовбурчилися вуха. В ельфуша було біле обличчя, майже людське, з довгими темними очима, гострим носом і маленьким рожевим ротом. Юстин зустрівся з ельфушом очима — і мимоволі перестав дихати; смарагдова істота здійнялася над ним, розставивши руки й ноги, немов обхопивши невидиму мильну бульку, і Юстин почув наче здалеку, наче з дитинства: — Десь тут був селезень… Доб-ре. Тут була… Качечка — доб-ре… Одразу два ельфуші, ніжно наспівуючи про селезня й качечку, опустилися Юстинові один на груди, інший на живіт. Юстин мало не скрикнув, спробував підвестись, але три інші літуни пурхали біля його обличчя, оголюючи в усмішці маленькі гострі зуби; ніжно-рожевий ельфуш уже перекушував нитки, на яких трималися Юстинові ґудзики, а хтось іще перегризав зав'язки штанів. — Десь тут був селезень… — заклинанням стелилося над травою. — Тут була качечка… Манок давно вже мовчав. Ельфуші кружляли над Анітою, вивільняючи її з одягу, а вона не пручалася, заворожено всміхалась, її одіж уже лежала поруч світлою калюжкою, одразу п'ятірко співочих ельфушів підхопили полу її сорочки і з натугою потягли вгору, а під сорочкою не було взагалі нічого, крім самої Аніти. — Десь тут був селезень… Тут була качечка… Від ельфушиних співів паморочилося в голові й бігали мурашки по голій спині, голій аж до п'ят. Ліхтарик із кольоровими скельцями перекинувся і згас. * * *

— Ти… знав? Про ельфушів? — Не знав. Аніта сміялася: — Зна-ав… Усе знав… Юстин обімлів: — А ти… знала? — Усі знають, — сміялася Аніта, — що ельфуші западають на дітей і на закоханих… Я одразу все зрозуміла, коли ти мені манок показав… Юстин почував себе геть червоним, геть щасливим і геть дурним. Вони лежали в сіні під навісом, і Аніті час було йти, але вона не могла, бо небо заволокли хмари й збиралося на дощ. — Ти маєш рацію, — сказав Юстин, заплющуючи очі. — Тебе не обманеш… Звичайно, я знав. …Він відчував, як виступають на очах сльози. Не від горя; Анітині губи були вмістилищем усієї на світі ніжності, в Юстина мов гаряче сонце вибухнуло всередині, він плив, як у пряженому молоці, і нічого, крім Анітиних вологих очей, не бачив. — Десь тут був селезень… — ледве чутно співали у вухах неіснуючі голоси. По навісу стукали краплі, Юстин млів у своєму щасті, жив у своєму щасті, у їхньому спільному, розділеному, жовтогарячому й синьому, яскравому сонячному щасті. Потім вони довго лежали, заколисуючи одне одного, не було холодно, ні про що не треба було турбуватися, і закопчене Анітине скельце з відшліфованими краями лежало у Юстина на голому плечі. Потім він заснув. * * *

Лише через місяць після візиту вербувальників дідо відчув у собі доволі сил, щоб вийти «у світ». Юстин відмовляв його, але дідо був непохитний; вистругав собі ціпка, обмотав ноги ганчірками й пішов — до найближчого хутора, по новини. Повернувся наступного дня — накульгуючи, та задоволений. Новин і справді виявилося багацько. Червонобрового скинули; кажуть, сам він загинув десь у горах, зірвався з кручі, тікаючи від погоні. Вухатий Звор увійшов у князівську столицю, одним указом звільнив усіх князівських порадників, намісників і начальників, а іншим указом призначив своїх — і вони роз'їхалися по містах і селищах, потрясаючи зброєю й вірчими грамотами, супроводжувані численною похмурою вартою. Ціни на хліб підскочили втричі; народ про всяк випадок затаївся, припинив усяку торгівлю, сховав усе, що можна було сховати, — поки не стане зрозуміло, чого від нової влади чекати. — Тепер вільно можеш ходити, Юсе, — казав дідо, почухуючи бороду. — Ти тепер не дезертир… Ти тепер можеш хоч куди найнятися, хоч де оселитися, нам з тобою кінець Червонобрового — радість, хай йому грець, кровожеру… Юстин відмовчувався. Ніби й розумів, що дід говорить про важливе, але ніяк не міг змусити себе перейнятися скиненням Червонобрового, подорожчанням хліба й новими намісниками. Йому було навіть образливо, що діда аж так поглинули страхаючі й радісні новини; йому навіть страшнувато було, бо його власні думки співвідносилися з дідовою розповіддю, як небесні хмари — із собачим полюванням у далекому лісі. Страхаюче, галасливе, криваве — проте далеко внизу, затягнуте серпанком, байдуже… Усе, що відбувалося в ці дні з ним і з Анітою, здавалося йому настільки ж значущим, як сонце й місяць. Як небо і яблука. Як жнива. * * *

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒