Annotation 1 страница

 Подвір'я стояло перевернутим колодязем, на квадратовому дні якого плавали хмари. Внизу, там, де стінки колодязя впиралися в асфальт, кольоровими фішками завмирали на ніч автомобілі. Вранці та вдень їх ставало менше, і звільнений простір покривався крейдяними візерунками: дівчатка розкреслювали «класики», хлопчаки — майданчик для гри в «квадрат». Часом дзенькала шиба, і голоси злітали, б'ючись об стінки колодязя, ген-ген високо, аж до самого споду. До хмар. Увечері машини повертались, шикувались у ряди, й кожна ховала під черевом свою частку крейдяного візерунку. Літо було довгим; Єгор отримав у своє розпорядження цілий балкон, три метри завдовжки та півтора завширшки, величезний балкон, на якому без зусиль можна було розвернути важкий, щонайнезграбніший візок. Увечері на всіх чотирьох стінках колодязя спалахували вікна. Електровогні висвітлювали тисячі життів, захищених від стороннього ока лише тонкою тканиною фіранок, а фіранки ж падали недбало, залишаючи незатуленими цілі клапті вечірнього життя… Тоді Єгор брав бінокль, лягав ліктями на облуплений поручень балкона і дивився. Він бачив люстри та шпалери, закопчену кахляну плитку, чиїсь білі майки на мотузках, халати, поцілунки, сварки, уроки, тіні на стінах, каламутно-блакитні очі телевізорів, дні народження, посуд на полицях, обіди та вечері, хитрощі, зради, сльози. Люди жили і гарно, і зле. І рівно, і нервово. Розлучалися і знову сходилися; самотній черевань із шостого поверху нарешті одружився і вже два місяці ходив щасливий. Хлопчакові з сьомого, одноліткові Єгора, купили велосипед; юнак із п'ятого кудись зник, вікна стояли темними, на підвіконні припадали порохом шереги порожніх пляшок… Старенька з сьомого поверху подобалась Єгорові більше за інших мешканців. Щоранку вона виходила на свій балкон, аби зрізати до сніданку п'ять пір'їн цибулі, яка росла разом із петрушкою та чорнобривцями в квіткових ящиках; вона робила це з такою зворушливою незмінністю, що Єгорові стало лячно, коли одного ранку цибуля на балконі залишилася неторканою… Він бачив, як гості, що зійшлися на поминки, налигалися по саме нікуди, а зять старенької, огрядний чолов'яга років п'ятдесяти, кинув навіть удавати, ніби чимось засмучений… Минуло десять днів, і старенька забулась. Хлопчина з сьомого поверху колесив подвір'ям і не давав приятелям проїхатись. Сонце рідко зазирало на балкон до Єгора — вікна їхньої з матір'ю квартири дивилися на північ. Натомість протилежний бік колодязя мав достатньо світла, і Єгора це влаштовувало, бо він міг спостерігати не лише ввечері, а й удень. На четвертому поверсі народились близнюки. Родина з шостого поїхала у відпустку. А на п'ятому затіяли чи то ремонт, чи то переїзд. Ні, таки переїзд; тепер Єгор цілими днями спостерігав, як колишні господарі спустошують кімнати та переносять у вантажівки скарб, і як потім з'являються нові господарі, як вимітають сміття і змінюють шпалери, як прибивають карнизи і вішають на них кольорові запони — тоненькі, майже прозорі, тож зазирнути за них так само не становило Єгорові жодних труднощів… У нових мешканців була дочка. Мабуть, трохи старша за Єгора; принаймні, витягуючись на ліжку і порівнюючи довжину свого тіла з висотою одвірка, він дійшов висновку, що дівчинка з квартири напроти трішечки вища за нього. На якихось кілька сантиметрів… Нові мешканці вставали дружно — близько восьмої. Дівчинка в нічній сорочці чалапала до ванної й довго сиділа там, мати й батько по черзі квапили її; нарешті вона з'являлась у халатику й прямувала на кухню, де майже зовсім не було фіранок. Вона була трохи ледащою, ця дівчинка, — повільно розмазувала масло по одній-єдиній скибці хліба, поки її мати встигала або яєчню підсмажити, або кашу зварити, або розігріти приготовану звечора печеню… Дівчинка мазала масло на хліб і замріяно всміхалась невідомо чому. Єгор довго не міг роздивитись кольору її очей. Безперечно, власники русявих кіс зазвичай світять блакитними очима — але в дівчинки очі були карі. Єгор роздивився їх, коли одного разу вона довго плакала біля вікна. (Тоді він уперше пожалкував, що вона не бачить його. Якби бачила — він помахав би їй рукою, або скривив гримасу, або якось інакше спробував би її розвеселити…) Після сніданку вона, як правило, гуляла на подвір'ї з подругами. Згори він бачив їхні маківки та ще ноги в різнокольорових босоніжках, що тупотіли розкресленим асфальтом, утримували натягнутою довгу резинку чи копали кольорового м'ячика; дівчинка з квартири навпроти часто виходила на подвір'я з ракетками для гри в бадмінтон, і це тішило Єгора найбільше, бо, підкидаючи воланчик, дівчинка зводила очі вгору, і Єгор, замість світлої потилиці з проділом між двома тугими «хвостами», бачив задерте серйозне обличчя… Шкода тільки, що перекидати воланчик на подвір'ї було майже неможливо. Протягами проймало від чотирьох підворіть, повітряні потоки відбивались від розігрітих стін, вітер кидався в замкненому просторі й закручував над асфальтом мініатюрні порохняві смерчики, а воланчик летів зовсім не туди, куди спрямовувала його ракетка… Батько дівчинки ішов на працю рано-вранці й повертався пізнього вечора; суботні дні майже цілковито проводив за письмовим столом, схилившись над паперами, — Єгор, напружуючи зір, часом розрізняв на них якісь хитромудрі креслення. А недільного ранку Єгор із щемливими ревнощами спостерігав, як родина збирається на прогулянку, як батько з дочкою вдягають джинси й кросівки, вирушаючи на пікнік, чи виряджаються, налаштовуючись до театру або в гості, чи довго сперечаються, не в змозі вибрати, чим краще зайнятись сьогодні, й зрештою мати вирушає з торбами на ринок, а батько береться чистити на балконі килими… Єгор дивився, як дівчинка грається зі своїми ляльками. Вона трохи соромилась батьків, коли її заставали з лялькою в руках, шарілась і вдавала, ніби геть байдужа до ляльки; в неї при цьому обличчя ставало таким кумедно-дорослим, що Єгор не міг стримати посмішку. Єгор дивився, як дівчинка поливає свій єдиний кактус, великий, схожий на голову зеленого марсіанського немовляти. Незрозуміло, навіщо так часто поливає, — кактуси живуть у пустелі й не бачать дощу по десять тижнів. Одного разу її батьки серйозно посварились. Єгор давно навчився відрізняти просту суперечку від тяжкого розколу, що поділяв життя на «до» і «після»; саме тоді він і роздивився колір дівчинчиних очей і вперше пожалкував, що не може її покликати… Три-чотири дні проминули в безчассі — а тоді світ, що було похитнувся, набув стійкого стану, батьки дівчинки надійно помирились, і Єгор знову мав змогу щовечора спостерігати за сімейною вечерею. За маленьким столиком на їхній маленькій строкатій кухні залишалось вільним одне місце. Так завжди трапляється, коли троє сідають за прямокутний стіл; Єгорові подобалось мріяти, що це його місце. І що незграбний інвалідний візок цілком помістився б за цим столом — між стінкою і білим боком холодильника. Надходила осінь. Літо було дуже довгим, але вже минало. Ранками Єгор загортався в плед; літній розклад вітрів, досконало вивчений ним, потроху змінювався. Посилювався холодний протяг із західного підворіття, а висхідні теплі потоки втрачали вже свою колишню липневу силу. Одного ранку, дивлячись, як білява дівчинка розвішує на балконі білизну, Єгор подумав, що добре було б із нею поговорити. Це й раніше спадало йому на думку; на лихо, він не знав, з чого почати розмову, а без такого знання про яку балачку могло йтися? Дівчинка розвішувала колготки, що легковажно теліпали довгими вогкими ногами, білі наволочки з вишитими квітами, маленькі різнокольорові трусики, що тріпотіли під вітром, як сигнальні прапорці… По її голих до ліктів руках збігали крапелини води, принаймні Єгорові здавалося, ніби він бачить ці крапелини. Єгорові спало на думку, що в неї такі тонкі руки, що він, певно, зумів би охопити її передпліччя великим і середнім пальцями однієї долоні. І обов'язково треба їй сказати, що кактуси не поливають щодня. І що йому дуже хочеться побачити її очі зблизька. І перевірити, чи справді вони такі темні, якими видалися йому того дня, коли дівчинка плакала. На балкон вийшла її мати; вона назвала дівчинку на ім'я, і Єгор відчув, як радісно тріпоче його серце. Бо по губах жінки він абсолютно точно прочитав ім'я дівчинки. Раніше він вагався — чи звуть її Оля, чи Юля, чи навіть Марина; тепер же з'ясувалось, що її звати Аля, Аліна, — і стали зрозумілими всі його попередні помилки. Тоді він подумав, що, знаючи її ім'я, він уже має певні права. Більше того — він ЗНАЄ, з чого почати розмову… У шухляді письмового столу було повно-повнісінько паперу: і розлінованих зошитів, і розрізнених жовтих аркушів, і білих крейдяних, і навіть кілька тонких пергаментних аркушиків… Єгор неквапливо ретельно загнув кутик розлінованого аркуша. Потім другий; потім повторив ту ж процедуру з іншими кутиками; крила мали ідеально відповідати одне одному, а тому Єгор не поспішав і намагався робити все дуже акуратно. Відігнув закрилки. Для проби пустив літачок уздовж кімнати — вийшло добре. Насилу, за допомогою пластмасової гімнастичної палиці, витяг літак із далекого кутка, куди той завалився. Викотився візком на балкон; було опівдні, зі східного підворіття дуло уривчасто і волого, з південного — слабко, проте постійно, сонце ховалось за хмари і не могло хоч якось уплинути на гру вітрів… Єгор послинив палець, дочекався, поки вітер, за його відчуттями, вщухнув, і пустив літачок у непевне повітря перевернутого колодязя. Літачок пролетів кілька метрів по прямій, потім пірнув у повітряну яму, беркицьнувся в повітрі, дивом вийшов зі штопора, став на крило і полетів геть, потроху знижуючись, аж поки не зник на чиємусь балконі, чиємусь чужому, запорошеному, завішаному вилинялими пелюшками балконі… Другий літачок долетів до самого денця колодязя і ліг на розлінований «класиками» асфальт. Літо минало. Дівчинка готувалась до школи; спершись на поруччя, Єгор дивився, як вона крутиться перед дзеркалом у коротенькій форменній сукенці. Схоже, вона дуже виросла за літо; схоже, саме про це їй сказала мати, що з'явилася з кухні. Дівчинка зітхнула і почала стягати сукенку через голову; тоненька майка задерлася, і Єгор, який раніше спостерігав у свій бінокль за зовсім дорослими людьми й бачив чимало цікавого та забороненого, мимоволі смикнувся. І сховав очі. Йому так само хотілося дивитись, навіть більше, ніж колись: його палила цікавість, і навіть не зовсім цікавість, а якесь нове, не менш пекуче бажання; водночас він звідкілясь знав, що коли не відвернеться зараз, — втратить право пошепки називати її на ім'я. А це ж бо останнім часом була його улюблена розвага — засинаючи, нашіптувати в темряву, наче кличучи: «Аля! » Він почав вирізати з газет прогноз погоди на завтра. Його цікавили не температура і не хмарність, а тільки сила і напрямок вітру. Втім, він швидко зрозумів, що і температура, і хмарність, і навіть вологість упливають на природу рози вітрів. Вона снилась йому — велетенська, загрозливої краси квітка, що наповнює простір вітрами-пелюстками. Єгор неодноразово спостерігав, як губляться горобці, коли потрапляють у вир повітряних струменів. Як б'ються зметені вітром метелики… Він вигадував нову будову стабілізаторів, але всі його винаходи відмовлялись працювати на практиці, і крила ляпались на чужі балкони, на дахи машин, на асфальт. Увечері тридцять першого серпня дівчинка довго стояла на балконі, і Єгор збагнув, що вона прощається з літом. З канікулами, з вільним життям; напевне, їй доведеться піти до нової школи, до нового класу, і протягом кількох тижнів її так і називатимуть — «новенька»… Єгор подумав, що якби вони пішли в той клас разом, їй було б спокійніше. Хоч, можливо, вона все-таки старша на рік за нього, а тому вони потрапили б до різних класів… Осінь стояла тепла і суха. Перед світанком вітер трохи вщухав, але повітря було таким холодним і вологим, що крила відразу провалювалися в нього, і літачок стрімко втрачав висоту. Доки повітря прогрівалось, прокидалися протяги з чотирьох підворіть; опівдні — якщо днина була сонячною — від стіни, що дивилася на схід, виходила боязка хвиля тепла і, стикаючись із протягом від північного підворіття, утворювала цікаві завихрення повітря… Єгор змайстрував велику рогачку та експериментував, вистрілюючи кульки паперу в різні точки колодязя. На ранок власники автомашин знімали з капотів літачки, які впали з неба, а двірник лаявся нерозбірливо та глухо. Єгор бачив його очі, що обмацували численні балкони, і бачив, як ворушаться двірникові губи та смикається кадик, тільки слова ці аж ніяк не бажали злітати, слова ці були безкрилі, нелетючі… Дівчинка поверталась зі школи й відразу сідала за уроки; розв'язуючи математику, вона гризла пластмасовий кінчик ручки, а переписуючи українську, покусувала нижню губу. Віршів вона ніколи не вчила — можливо, запам'ятовувала ще в школі; одного разу Єгору пощастило побачити, як вона читає якесь оповідання — від початку до кінця. Дівчинка сиділа біля вікна, і спершу книжка розважала її; затамувавши подих, Єгор дивився, як вона сміється й поривається зачитати щось уголос — але мати зайнята на кухні й не може підійти… Потім дівчинка насупилась; темні очі ще більш потемнішали, вона згорбилась над книжкою, закусила нижню губу… А тоді Єгор побачив, як вона плаче. Побачив удруге; поплакавши, дівчинка витягла звідкілясь з-під подушки грубий зошит, сіла над ним — і довго розмірковувала, дивлячись просто перед собою. Писала короткі речення, закреслювала… Творила? Він опустив бінокль, повернувся до кімнати й підкотив візок до письмового столу, на якому лежали розкреслені під лінійку, з чудернацькими стабілізаторами, полегшені та обтяжені, обрізані та доклеєні, скомбіновані з кількох видів паперу, фігурні та прямі — крила… Увечері спалахнули вікна в кожній квартирі. Єгор сидів на балконі, вгортався у плед і здригався від повівів вітру. І дивився на вогники, і бачив усі ці люстри, краєчки строкатих шпалер, тіні за обідніми столами, і — в розриві між хмарами над перевернутим колодязем — єдину тьмяну зірку… І, пасучи очима зірку, Єгор знав, що мати ніколи не назбирає грошей на цю хвалену операцію. Та навіть якщо й назбирає — сама операція виявиться блефом… І ще — яка-бо операція допоможе йому винайти крило, котре б долетіло до балкона з облізлим від частих поливань кактусом?.. …Прийшла справжня осінь. Квадратик неба над перевернутим колодязем повсякчас ятрився дощем; дівчинка надягала до школи червоний дощовик із каптуром. Вітер у колодязі геть збожеволів — розвішані для просушування речі теліпалися на мотузках, і багато господарок зранку бігли, йойкаючи, донизу — підбирати з калюжі зірвану білизну… Якось у Алі зібралося з десяток хлопчиків і дівчаток — Єгор зрозумів, що це день народження. Його майже не брали завидки. Навпаки, йому було приємно, що Аля така весела, така вродлива; вони грались у фанти і кумедно танцювали під нечутну Єгорові музику, причому один хлопчина, високий і чорнявий, намагався танцювати неодмінно з Алею, кривлявся, жартував, викликаючи вибухи нечутного Єгорові реготу… Ні, Єгора не брали заздрощі. Те, що він відчував, називалося інакше. Засіявся дощик. Єгор повернувся до кімнати й схилився над своїми крилами; на квадратній схемі подвір'я були накреслені головні та другорядні повітряні потоки, і де вони стикаються, і під яким кутом відбиваються від стін — результати багатоденних спостережень, експериментів з летючими пір'їнами: навіть мати, котра весь час була на праці, помітила, що Єгорова подушка «схудла» майже вдвічі… Останні експериментальні моделі він пускав на мотузці, щоб потім затягти назад. Їх шкода було втрачати — надто багато зусиль вклав він у кожне крило; зусиль, пуху, клею, скалок, цигаркового паперу, пап'є-маше, ниток, резинок, зігнутих шпильок, фарби… Західний вітер заносив на подвір'я жмені жовтого і червоного листя; на подвір'ї не було жодного дерева, і Єгор був вдячний вітрові за налиплі до мокрого асфальту різнобарвні яскраві п'ятірні. «Аля», — писав Єгор на вигадливо зігнутих крилах. Дівчинка стояла на балконі, кактус давно занесли до хати. На обвислих мотузках сохла скатерка — та сама, якою застеляли стіл на Алиному дні народження. Єгор подивився вниз. Усе сміття з подвір'я збирали зазвичай в північно-східному кутку, туди зносило, як правило, і крила, що не витримали випробувань… З купи сміття раптом зірвався поліетиленовий пузир порожнього пакету. Надувся вітром, закружляв над асфальтом — і почав набирати висоту, вище, вище; метнувся вбік, перестрибнув з одного потоку на інший — і пішов, пішов, ген понад дахом, попід хмарами, мабуть, жоден птах не здіймається так високо, як злетів цей нікчемний кульок, ця призначена для звалища покидь, саморобна повітряна кулька… Єгор зчепив пальці. Йому здалося, ніби він розуміє. Йому здалося… ні. Він нічого не зрозумів. Він знав. Візок не слухався; зі схлипом Єгор перевалив його через високий поріжок і прожогом кинувся до письмового столу. Вибрав крило… ні, не це… позавчорашній літак зі складною формою чотирьох розчепірених, наче у горобця, крилець. Танок пузиря стояв перед очима. Лише б не змінився вітер… Лише б не заховалося сонце… Лише б Аля не пішла з балкона… Єгор узяв ножиці й підправив усі чотири крила, трохи змінивши їхню форму. Тоді ледь-ледь підігнув підкрилки. Тоді схопив фломастер і написав на хвості, написав, завмираючи: «Аля»… Візок важко вивалився на балкон; по квартирі загуляв вітер. Здається, мати загукала з кухні, щоб він швидше зачинив двері на балкон… Вітер так само дув щосили. Теліпалась білизна на мотузках, а Аля стояла у дверях своєї кімнати і дивилася вгору, туди, де зник бунтівний кульок. Крило лягло на повітря — і майже відразу зірвалося долу. Учепившись в облуплений поручень, Єгор спостерігав, як падає літак. Входить у штопор, ніби справжній, летить до землі, до асфальту… Вирівнюється. Підхоплений маленьким смерчем, підноситься вгору. Робить кола над порожнім подвір'ям, від стінки до стінки, від балкона до балкона… Перестрибує з потоку на потік. Злітає дедалі вище… На мить завмирає навпроти Алиного обличчя. І лягає їй у протягнуті долоні. * * ***