Annotation 11 страница

 …Баріан щось сказав — я бачив, як ворушаться його губи, але не чув слів. Танталь похитала головою; її темне волосся вибилися з-під каптура, те пасмо, на яке потрапляв подих, узялося інеєм, наче передчасною сивиною. Дивно, що я можу розгледіти такі деталі — адже зображення раз у раз туманиться, сцена прощання заледве помітна, як крізь мокре скло… Але ж це саме сцена прощання. Ось Танталь легко скакує в сідло, Баріан підсаджує Алану — та вмощується в Танталь за спиною. Дві вершниці на одній кобилі, а вітер, між іншим, холодний, твердий наст проламується під копитами, чи далеко вони заїдуть… Я кліпнув — очі сльозилися від напруги. Сіре марево на замерзлому склі сіпнулося й зникло; тепер я принаймні знаю, що обидві вони живі. І достатньо здорові, щоб їздити верхи, удвох, як сільські діти. — Я їх приведу, — сказав Чорно, критично оглядаючи старий мідний таз, витягнутий звідкись із сараю. — За годину-другу вони будуть тут… Він обережно цокнув нігтем по зеленуватому боці, стара мідь відгукнулася глухим тужливим звуком. — Жила-була дівчинка, — пан маг витяг з купи мотлоху клапоть ганчірки й бляшану банку з сірим порошком, — майже всіх її родичів поглинув Чорний Мор, залишилися лише мати й дядько… Колись заможній рід збіднів, дівчисько жило серед мотлоху й книг, а по смерті матері — серед дітей у сиротинці, серед старих дів, що служили наглядачками, серед усього цього, про що в пристойному товаристві не годиться й згадувати… А потім вона втекла із бродячими акторами. І кілька років була щаслива — у всякому разі потім, пригадуючи ці роки, вона вважала їх щасливими… Я зачаровано стежив, як, зачерпуючи ганчірочкою схожий на глину порошок, Чонотакс відтирає бік мідної посудини. Під його рукою зелень сходила, і поверхня, ясніючи, набувала жовтого, майже сонячного блиску. — А потім, — Чонотакс виконував чорну роботу з дивним задоволенням, — їй зустрівся парубок, заради якого вона покинула все, що любила… чим пишалася. І всіх, хто любив її й пишався нею. Але ж знаєш — чим більшою є жертва, тим дорожчим уявляється приз… На біду, всі її жертви виявилися марними. У парубка трапилася схожа ситуація — він теж зустрів… річ. Заради якої залишив усе, що любив, і всіх, хто любив його… Ця річ називалася Амулет Віщуна. Можна сказати, що саме Амулет позбавив Танталь її людського щастя… Їй вартувало би ненавидіти Амулет. Хіба ні? Навіть у найпатетичніших місцях промови обличчя його залишалося без змін — жодних емоцій, хіба трохи божевілля в глибоко запалих очах. — Навіщо ти мені все це розповідаєш? — запитав я пошепки. Він не відповів. Критично оглянув вичищений таз, залишився задоволений роботою, хоч на мідній поверхні було ще чимало каламуті й зелені. Струсив на підлогу залишки сірого порошку, зняв з полички один за другим п’ять пузатих глиняних глечиків. — Ти не уявляєш, Ретане, як це все цікаво. Їх було багато — шляхетних і не дуже, сильних і слабких… Вони гризлися за територію. Вони вербували собі нових васалів, вони сходилися у двобої з учорашніми друзями, вони потискали руку вчорашнім ворогам… Кращі з них усамітнювалися, аби згодом сказати своєї совісті — ні, тільки пізнання, ані краплини користі чи властолюбства… Вони, древні маги. Вони беззаперечно визнавали віщуна навіть у найслабшому — вже якщо Амулет вибрав когось, то не людям заперечувати це право… Так велів Перший Віщун. Той, котрий попереджав про появу чужої сили — «Вона йде! Вона на порозі! » Обережно, щоб не розлити ні краплі, він спорожняв один глечик за другим. Вода в мідному тазі хвилювалася, піднімаючись усе вище й вище; вона була холодна навіть на вигляд. Я втяг руки в рукави. — «Вона на порозі», — повторив Чонотакс, і голос його дивно крижанів. — Скільки років пророцтву — а все ніяк не збутися… Мені давно вже було не по собі, приготування Чорно, такі, здавалося б, прості та звичайні, наганяли тугу — однак саме цієї миті у моїй душі здійнялася крижана хвиля. Й охопила мене морозом. — Не всі пророцтва збуваються, — сказав я пошепки. Чонотакс дивно на мене глянув. Провів рукою над краями мідного таза: — Не всі… Але повинні збуватися. Це впорядковує світобудову. Я з жахом дивився, як вода під його долонями застигає. Біжать, тягнуться навсібіч кристалики льоду, як маленькі руки, як напружені павутинки, вода в тазі каламутніє, перестає бути водою. Холодно… Чонотакс задоволено кивнув. Потер долоні, взявся за краї таза, з натугою перевернув; мідна посудина важко бебевхнула об підлогу. — Славні були часи, — продовжував Чорно, наче нічого й не сталося. — Бальтазарр Ест… Ларт Легіар… Орвін-Провидець… Орлан-Пустельник… — Маг з Магів Дамир, — сказав я крізь зуби. Чорно глянув на мене тепер уже весело: — Так, і Маг з Магів… Як же я міг забути. Великий Дамир. Його фізіономія нарешті позбулася байдужого виразу. Він посміхався сам собі, постукуючи долонями по дну, що гуло собі глухо, відбивав крижану брилу від міді, видно, моя згадка про Мага з Магів добряче розвеселила його, але він змовчав. Розважався на самоті. — Чому ти не сказав Танталь правду про наш з Аланою шлюб? — запитав я неголосно. — А навіщо? — зачудувався Чонотакс. — Навіщо нам сильні емоції, що не стосуються справи? Брила льоду, що була колись водою в тазу, нарешті відпала від мідного дна й ударилася об підлогу. Чонотакс обережно підняв посудину — ні, лід не розколовся. Лежав правильною, без жодних порожнин і пухирців, гладкою лінзою. Наполовину прозорою, наполовину каламутною, сіро-зеленою. Красиво. — Алана ж теж… довідалася правду, але нічого не сказала Танталь, — Чорно ніжно погладив крижаний бік лінзи. — А коли я здобуду Амулет… будь-яка правда, навіть найнепривабливіша, втратить сенс. Правда про збирача податі, котрий повісився з твоєї ласки… Правда про походження Луара Солля… Правда про твоє одруження на Алані. — Мені здається, ти його не здобудеш, — мовив я, дивлячись зухвало в зизі магові очі. — Не дістанеш Амулет. — Здобуду, — Чонотакс посміхнувся. Устав, відвернувся від мене, розгорнув свою шубу й розстібнув штани. Я мало рота не роззявив — Чонотакс відправляв малу нужду на магічну брилу, і чарівний лід танув, розмитий гарячою паруючою рідиною. Танув неоднорідно, вибірково — гладка поверхня ставала нерівною, тут і там виростали крижані дерева, тяглися крижані дороги, маленький світ народжувався з підталого льоду, я наче дивився на нього з пташиного польоту — світ, відтворений Чонотаксовою могутньою магією й теплою сечею… — Я приведу їх, — сказав пан маг, і в голосі його звучало неприховане задоволення. — Вони будуть тут за півгодини.
 Вранці знову була відлига, сніг, що ще вчора вищав під ногами, тепер м’яко поступався насильству чобіт, що кривдили його люто.
 — Не ходи з ним, Танталь, — сказала Алана пошепки. Чорно Та Скоро посміхнувся: — Танталь, ти пам’ятаєш, як підібрала Луара на вулиці, у калюжі, п’яного? Того дня від нього відреклася мати. Його життя на той час давно дало тріщину — але мати вдарила його по обличчі й прогнала геть, і тоді життя його впало долілиць… Ти пам’ятаєш? Він сидів на триногому табуреті, впершись ліктями в коліна і поклавши підборіддя на сплетені пальці. — Танталь, не слухай його, — несподівано голосно сказала Алана. — Він і мене так… затягував… Танталь мовчала. Чонотакс примружив чорні зизі очі: — Ти пам’ятаєш вашу першу ніч? У візку? На осінньому вітрі? Ти пожаліла його й просто хотіла втішити… А вийшло інакше. Це він утішив тебе. І відтоді, торкаючись до нього хоч краєчком плаття, ти відчувала… — Так, — сказала Танталь глухо. — Все це правда. Але з тих пір минуло десять років, і в моєму житті… — Ти пам’ятаєш, як мчала за ним без сідла, по великій дорозі, гналася, щоб утримати? — Щоб прогнати, — сказала Танталь. — Я гналася, щоб прогнати його. Без сідла… По великій дорозі… Її голос мінявся. То затихав, то переходив на шепіт, але я однаково чув кожне слово. Чорно Та Скоро раптом різко піднявся. Шуба впала до його ніг. — Ти хотіла б до багаття, Танталь? Зараз? До доброго вогню, до каміна? До світильника? Простягнути руки, підставити обличчя? Я здригнувся. Від цих його слів мені самому схотілося опинитися поблизу вогню — і миттю; Танталь, схоже, відчула те саме іще сильніше. — Не треба, Чонотаксе, — мовила Танталь ледве чутно. — Ти знущаєшся з мене… Ти знаєш, єдиний, хто знає… знаєш — і морочиш мені голову. Те, що залишилося в минулому… Якийсь час Чонотакс і Танталь дивилися одне одному в очі. — Це не всім випадає, — губи Чонотакса ледь рухалися, — отримати від долі… своє багаття. Але відчути себе в крижаній пустелі… знати, що вогонь існує на світі, але саме тебе доля чомусь обділила… Не бути щасливим, але бути обраним. Я зрозуміло… пояснюю? — Цілком, — відгукнулася Танталь по паузі. — Я розумію, у всякому разі… але зараз ти говорив зовсім не про те, що люди звикли називати «любов’ю» або «прихильністю». — Я кажу про те, що називається «помилковою провиною». Чи «вибором»… Ходімо, Танталь. Алана здригнулася, і я скоріше відчув, ніж почув: «Не йди». — Куди? — запитала Танталь мало не з викликом. Чорно Та Скоро знизав плечима: — Так просто лісом пройдемося… Ні? — Ні, — заперечив я, підводячись. — Уже нема рації ховатися, Ретане, — рівно сказала Танталь. — І бігти, загалом, уже нікуди — прибігли… Тому не переймайся. Нам з паном… із Чорно справді є про що поговорити. Вони вийшли, і за ними зачинилася двері. Через деякий час Алана заснула — на лаві, обличчям до стіни. Я вийшов надвір, під сіре небо. За будинком, там, де Чонотакс витісував своїх ідолів, з’явилася ще одна фігура, цього разу біла; я підійшов, намагаючись ступати якомога тихіше — начебто виліплена зі снігу людина може почути мене й озирнутися. Це був молодий чоловік приблизно з мене зростом. Некрасивий, як на мій погляд, із твердим вольовим лицем; я зрозумів раптом, які дерев’яні фігури, що у різних позах розмістились навколо, зроблені так, щоб дивилися в одну точку. В обличчя сніжному Луару, останньому власникові такого жаданого для Чорно Амулета. На шию сніговика накинуто було криничний ланцюг. Обірвані кінці його звисали Луару на груди — начебто на ланцюзі колись була прикраса, а потім її зірвали. Можливо, Чорно в такий спосіб передбачає події. Чим є ця скульптурна група — розвагою, даниною хворобливій уяві, магічним знаряддям? Я обернувся, наче мене штовхнули в спину. Вони брели рядком, майже рука до руки, але не торкаючись один одного; навіть із чималої відстані я бачив, як поблискує голомозий череп Чорно. І як низько опустила голову Танталь… Я навіть стежити за ними не став. Навіть не ховався — просто стояв і дивився. Вони верталися по власних слідах — і не вперше, бо там, де вони йшли, вже протоптана була глибока стежка. Точніше, дві стежки поряд — начебто колії. Ніхто з них не хотів іти першим… Говорила, як не дивно, Танталь. А я чомусь чекав, що це Чорно буде старатися, нагадувати, умовляти, просити, шантажувати, погрожувати… Танталь говорила й посміхалася. Начебто розповідаючи кумедний анекдот. Вказувала кудись за спину, мимохідь струшувала сніг з низько навислого віття; потім Чорно про щось запитав. Танталь відповіла — охоче, навіть весело, я чув її голос, але не міг розібрати слів… Потім вони зупинилися. Завмерли одне проти одного; привиділося мені чи ні, але Танталь простягла руку й обережно доторкнулася до Чонотаксового обличчя. І затримала долоню — на мить. Начебто знаючи, що робить щось недозволене, і однаково не в змозі стриматися… Я остовпів. Тому вона, ймовірно, мене й не бачила — серед людей-статуй я не кидався у вічі. Щось, видиме бічним зором, темна цятка десь на межі свідомості… Але ось Чорно точно знає, що я свідок цієї дивної сцени. Чи це вистава — спеціально для мене?! Мені схотілося покликати Танталь. Побачити, як вона обернеться, ніби вжалена; мовчки спостерігаючи, я наче підігравав Чонотаксу. Погоджувався з його спектаклем, нехай навіть у ролі глядача… Він поклав долоні їй на плечі. Сказав щось, пильно дивлячись у вічі; Танталь опустила голову, і так, нерухомо, вони простояли хвилин зо п’ять. Потім Танталь вивільнилася й, не обертаючись, не піднімаючи погляду, побрела в дім. Чонотакс залишився стояти, дивлячись то на небо, то на сніг. І чим довше він так стояв — тим різкішим ставав вітер і темнішими робилися хмари. За півгодини замела хурделиця.
 — Лy-y-a-ap! Я підскочив на твердій постелі. Був ранок. Крізь заледенілі вікна пробивалося сонячне світло. Поруч під купою ковдр нерухомо лежала Алана; напевно, спить, подумав я, насилу виповзаючи із власних каламутних сновидінь. Що мені снилося? Що Танталь бродить по болоту й гукає свого Луара?! — Луа-ар! Мені не привиділося. Я підхопився. У будинку не було ні Танталь, ні мага, у кутку лежали рядком дорожня сумка Алани й світла Чонотаксова сокирка. Десь далеко в лісі небайдужа мені жінка гукала давно неіснуючу людину. Кликала примару. Я вискочив назовні; по снігу тягся ланцюжок слідів. Тільки один — так наче Чонотакс Оро вилетів з будинку на мітлі. Я стримав закличний крик — Алана в хатинці могла прокинутися. Клусом рвонув до лісу, куди вели чітко видимі сліди солом’яної вдови Солль. Сніг опадав з потривоженого гілля, ліз в обличчя скрижанілими грудками, плащ заважав, чіпляючись за колючки. Потім я провалився ногою в чиюсь нору й умить скульгавів; а тоді нерівний слід Танталь обірвався — начебто далі вона пересувалася як білка, по деревах. Я задер голову — сніжні покриви на гілках лежали нерухомо, не потривожені; попереду не було ні галявинки, ні просвіту, я вже впав у відчай і хотів вертатися по власних слідах — коли голос почувся зовсім поруч, десь праворуч: — Лy…ap… Спершу я наткнувся на клапоть плаща — видно, Танталь ішла, не звертаючи уваги на такі дрібниці, як гострі сучки чи колючі зарості. Потім спереду між стовбурами майнула її спина. — Танталь… Я схопив її за плече — а здалося, що тримаю дерево. Що це одна зі скульптур Чорно Та Скоро вийшла прогулятися; враження було настільки сильним, що я злякано відсмикнув руку. Дрібочучи, як щеня, обігнав Танталь і зазирнув їй в обличчя. Мені не вартувало цього робити. Я відсахнувся. Заметався, оглядаючись, наче очікував побачити в засніженому чагарнику самого Чорно Та Скоро. — Я вб’ю тебе! — шепотів я безсило. — Сволота… що ти робиш… я вб’ю тебе!!! Переді мною була тінь, оболонка. Страхом або обіцянками, але Чонотакс таки змусив Танталь ступити крок в Переддвер’я. І якось відразу стало ясно, що тут мені робити нічого. Відступивши, я вперся спиною в широкий стовбур; ось так само бродила в пошуках Луара й моя юна дружина… Я затамував подих. Мені привидівся хижий птах, що кружляв над однією цяткою — все нижче, все вже… Кола затягуються, як зашморг… Чому я так довго барився, чому я пішов, чому я… Я прожогом рвонув назад — по своїх слідах; будиночок на краю галявини зустрів мене зосередженою тишею. Я наліг на двері, от і сіни, зараз Алана зведе на мене здивовані очі… Вона лежала там, де я її залишив. У тій самій позі. Та й не спала вона зовсім. «А тільки йде вона. Далеченько вже пішла…» Я був сам-один. Усе життя звик розраховувати виключно на себе; я розтирав холодне тіло, прикладав вухо до нерухомих грудей, відтягав повіки. «Коли б потім… Устигнути б наздогнати. » Не встиг. Занадто багато сили відібрала безглузда втеча. Надто багато уваги розтрачено на магічні іграшки, Амулети. Надто переймався я власною долею — прикрашеною, наче жалобним бантиком, вироком Судді… «Ви ж можете… зачепити. Ніби «гачечком»… — Алано, — сказав я буденно. — Бачиш… Якщо ти вмреш, я ж не чекатиму літа. Просто зараз, тут і повішуся… На втіху Чорно… Повіситися треба було раніше, сказав ледве чутний внутрішній голос. Повіситися треба було відразу після Судної ночі, це був би мужній… гідний Рекотарса вчинок. Алана не відповідала. Їй було не до мене. — Алано… Чужий погляд торкнувся моєї потилиці. Ласкаво так, крижаною голочкою. Я обернувся. Крізь паморозь на віконці, крізь увесь цей хитромудрий, у примхливих візерунках шар на мене дивилася людина. Вузьке обличчя, зморшкувате, як у старого, але очі не були старими. Негарні очі. Пильні. — Хто тут?! Я зірвався з його погляду, як мальок із завеликого гачка. Кинувся назовні, розчинив обоє дверей, став на порозі… Сніг під вікном залишався недоторканим. І, зрозуміло, пустка. Ні звіра. Ні птаха — крім того, звісно, що кружляє в мене в голові, й кола вже звузилися до неможливості, майже над самою землею… Я кинувся назад у дім; людина за вікном чекала на мене. Тепер на обличчі його позначався слабкий інтерес. — Допоможіть мені, — попросив я пошепки. — Лya-ap… — ледве чутно долинуло з лісу. Здалося мені — чи він справді кивнув?.. Світла сокирка Чорно Та Скоро виявився зненацька важкою. Я бігцем оминув будинок — але, побачивши дерев’яні фігури, зупинився, загрузнувши в снігу. Та, що зображала Танталь, стояла зараз за півкроку від снігової ляльки, Луара Солля. Майже впритул; я готовий був закластися головою, що ще ранком їх розділяв з добрий десяток кроків! Я придушив раптове бажання кинутися на сніговика зі своєю сокирою; роззирнувся в пошуках Алани — але не знайшов її, з жахом озирнувся знову, закрутився, заглядаючи в дерев’яні обличчя, адже тут вона стояла, тут!.. А потім я зрозумів. Те, що не так давно було митецьки витесаною статуєю, виявилося тепер просто високим пнем зі слідами сокири… З ледве помітними слідами — здається, хтось хотів витесати тут людську фігуру, але передумав… Навряд чи я сам додумався би до всього, що трапилося згодом. А може, і допетрав би — Рекотарси традиційно тямущі… Традицію заклав ще Маг з Магів, хитрий слуга Дамир… Я ніколи в житті не рубав дерев і не викорчовував пнів. Летіли друзки; я бив і бив, уявляючи на місці податливого дерева щільну шию Чонотакса Оро, і, слід зазначити, багата уява допомагала мені. Обливаючись потом, я завалив цей обрубок дерева, який ще недавно був статуєю, розпиляв його й розколов, перетягнув до будинку, забруднивши кожне полінце кров’ю з розідраних мозолів, знайшов у Аланиній сумці кресало — і посеред хатини, яка ще не знала вогню, розклав велике, спрагле багаття. Птах, що кружляв у моїй свідомості, призупинився, начебто загруз у гарячому полуденному повітрі. «Зачепите, що вам… ви ж вродливий…» Паморозь на вікні танула. Лилася каламутними потоками, невдовзі замість вигадливих завитків проступило голе скло, брудне, майже непрозоре; дим витягало в розчахнуті двері. «Нехай повернеться». Я зірвав з Алани ковдри. Ліг поруч, притягнувши її до себе; тіло моєї дружини було холодним і безжиттєвим, як укритий снігом пагорб, той самісінький, по якому так весело котитися на санках… Ні. — Слухай мене. Слухай мене. Ти чуєш? Мовчання. «…Тоді ти овдовієш — і зможеш спокійно шукати свою першу любов…» — «Другу…» Ні. «Ти хочеш, щоб я тебе пожаліла? » — Пожалій мене, Алано. Поговори зі мною. Повернися до мене. Ну?! Сніг. Цілком імовірно, що я негідник. Швидше за все, так воно і є; Суддя справедливо призначив мені кару. І, звісно, не дарма залишив мені цей рік — аби я чіткіше усвідомив, яким гарним є життя і що саме я втратив… Доріжка моя цілісіньке життя була «у багнюку», і річ тут «в бруді», та й до «в крові» доходило теж. Так, тепер я цілковито готовий закрити рахунки по старих векселях — але зараз, цієї секунди, я у вузол зав’яжуся, але витисну із себе хоч крапельку тепла. Щоб вистачило на весь цей сніг. Труп збирача на власних воротях… Ні. Бандити на слизькій від крові палубі… Шпага в моїх руках… Ні, це комедіанти на підмостках, хрумкотить під підбором розсипане пшоно… І знову шпага… Світле Небо, та якщо б це допомогло — я жер би зараз вогонь, той, що так весело розпломенівся посеред хатини. Я ловець — закидаю свої «гачечки», а вони зникають у порожнечі… Я мотузочка, що втримує її над власною смертю. Тонка мотузочка. Стара. Мені чомусь пригадалася тісна кімнатка — готель? — і парубок, що вертить у повітрі дитину, котра регоче, дівчинку років п’яти, у теплій хустці, що з’їхала на вухо… Чужий спогад? Я притулився губами до її напіврозтуленого рота. Якийсь час я зможу дихати за неї, вдих… Сплетеними пальцями надавити на груди — видих… «Ось, каже він, що зроблю я з тобою, і ніхто ніколи не полюбить тебе… І ти нікого не полюбиш… Бо чари мої зміцніли… Бо люди слабкі. Люди не вміють як слід любити і як слід ненавидіти — зате вони вміють забувати… Назавжди. І люди забудуть тебе, Луаре…» Знову чужий спогад? Здалося мені — чи нерухомі Аланині губи здригнулися під моїми вустами? Зараз я вивернуся навиворіт. Стану повітрям у чужих легенях. Її подихом… Її теплою ковдрою. Стану її життям… …І цієї миті у мене наче плівка перед очима лопнула. Я побачив себе лавою, що плине вниз пагорбом. Що вихлюпується з жерла вулкана; палаючим потоком я наліг на засніжену рівнину, і сніг ударив мені в обличчя палючою парою. Ще! І рівнина здригнулася… Ще! І дерен зійшов, оголюючи людську шкіру… Теплу… вона тепліє… І вуста її відповіли; з першим людським відчуттям тіло моє повернулося, склеїлося, зліпилося з потоків розплавленого каменю, я зачув запах — запах диму, і побачив червонуваті відблиски на стінах. А може, це перед моїми власними очима затанцювали вогники. Плащ і ковдри сповзли з неї; кокон з багатошарових ганчірок лопнув, випускаючи під теплі пломені багаття зовсім нову, незнайому мені істоту. Якоїсь миті я злякався, що дружина моя — не людина вже, а метелик; Алана не розтискала рук, не відривалася від моїх грудей, і я скоріше пальцями, ніж очима розглянув її тепле, боязке, ожиле тіло, бо вона поверталася до життя, бо, напевно, я — щасливий рибалка, я зачепив її й тягну тепер — з небуття до вогню, до дикого вогнища, що іскриться просто посеред кімнати… Напевно, саме зараз я остаточно перестав бути лавою й став собою. Болісно перепліталися язички вогню, спліталися, зливаючись один з одним, утворюючи складний візерунок, витягаючись до чорної стелі й не в змозі дотягтися. Ритуальний світильник, опромінюючий подружню спальню першої шлюбної ночі. Уранці дерево прогоріло; на підлозі залишилося чорне коло й купа вугілля. Стіни й ковдри, наш одяг і волосся просякло димним запахом; ми лежали, не розтискаючи рук. — Що тепер буде? — запитала Алана пошепки. — Ми живі, — відгукнувся я хрипко. — Так… Але що тепер буде? Скрипнули двері. Я чекав, що Танталь постаріє. Що темне волосся її, можливо, посріблиться сивиною; у хатинці панував напівморок, і спочатку мені здалося, що так воно і є. — Я ж просила тебе — не ходити… — промурмотіла Алана безнадійно. У темряві почувся здавлений смішок. Я злякався, що Танталь збожеволіла — але вона підійшла й присіла на лаву біля вікна, втрапивши таким чином у єдину світлову пляму, і, роздивившись нарешті її обличчя, я відчув гостре полегшення. — Мені не вистачило десяти кроків, — повільно сказала Танталь. — Десять років… це довго. Але я чула його голос. Його справжній голос. Луар сказав… Скрип-скрип. Двері відчинилися; на порозі стояло темне громаддя. Мокрий ворс дивовижної шуби звалявся, злипся бурульками. — Я радий, що у вас усе гаразд, — бадьоро сказав Чорно Та Скоро. А потім знепритомнів і бебехнувся просто біля порогу.  Розділ дванадцятий