Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Annotation 11 страница



 — Ти геніальна акторка, — сказав я глухо. Дорога була широкою і торованою, справжній тракт, візки, що перетворилися тепер на сани, ковзали майже безшумно. У широких срібних стрічках, що тяглися по снігу за полозами, поблискувало сонце. Ми з Танталь сиділи спиною до візника й дивилися, як чимраз віддаляються землі герцога Трістага. — Ти геніальна акторка. Я майже повірив. — Грати в житті — найостанніша зі справ, — знехотя зізналася Танталь. — Але інакше б мене… — Так. Я торкнувся до шпильки на рукаві. Мені не хотілося, аби Танталь знала про моє розчарування. Бо що взяти зі смертника — якоїсь миті мені схотілося повірити, що вона любить мене й оплакує. Вона таки неабияка жінка… Мені страшенно… як це сказати… приємно. — Дотепер не можу зрозуміти, як працює ця штука, — промурмотів я, дивлячись у небо. — Де сила? Де влада? Слід вважати, якби змія вкусила мене в лісі — я б помер? І жодна шпилька… Танталь посміхнулася; — Мене сто разів змії кусали… паскудно. Розрізати ранку, відсмоктати отруту, припекти… Мене пересмикнуло. Танталь перестала посміхатися: — Змії… були знаряддями герцога. Виконували його волю. Влада, Ретане… — От якби вирок був справедливим, — прошипів я ледве чутно. — Справедливий… Вирок. Не просто влада… Якесь абсолютне… Правосуддя… Танталь міцно стиснула губи: — Абсолютного правосуддя не буває. Трістаг взяв та заборонив двобої… Хтось дозволив… У місті Каваррені наприклад, двобої — традиція, справа честі… Егерт Солль колись теж убив на дуелі людину — і отримав за це закляття, та таке, що… Я поперхнувся, як завжди, у найневдаліший момент. Закашлявся, проте відсторонився від Танталь, котра хотіла стукнути мене по спині: — Я… його… цього… кха… не вбивав! Вона здригнулася. Утупила в мене недовірливий погляд. — Та не… вбивав-таки! — повторив я, налившись кров’ю від кашлю й несправедливості. — Не вбивав! Всі ці свідки… Наклеп! — Правда? — запитала Танталь, і голос її прозвучав чомусь жалібно. — Клянуся Магом з Магів! — запевнив щиро. І, здалося мені чи ні, але моя попутниця зітхнула з полегшенням. Ми оминали землі герцога Трістага, і цей вимушений гак обіцяв нам зайвий тиждень шляху; ночами Алані снилися кошмари. Удень я сидів поруч із нею на візку-санях і переповідав свої історії, і щодень вони давалися мені усе важче, тим паче, що Алана, здається, зовсім не слухала. У першому ж великому селищі я поцікавився, де живе лікар, і мені охоче вказали на багатий будинок на головній вулиці, навпроти садиби старости. Пан лікар пишався своєю вченістю, був рожевощокий і поважний і запросив чималу плату, і довго розглядав бліду руку байдужої Алани, і, нарешті, авторитетним голосом порекомендував кровопускання. Наступної секунди пиха злетіла з його обличчя укупі з рум’янцем, тому що я взяв його за комір, обізвав шарлатаном і зажадав свої гроші назад. Кровопускання, прошипів я люто, хто завгодно може призначити, от хоча би й я, а безпорадному у своєму ремеслі медикові воно принесе значно більше користі, аніж кожному з його обдурених пацієнтів! Кинджал вигулькнув із піхов і сховався знову; лікар мовчав, блідіший од молі. Алана залишалася цілковито байдужою; я розтиснув пальці, випускаючи мереживний лікарський комір. — Медицина не в змозі… — повідомив лікар, намагаючись зібрати залишки колишньої поважності. — Коли ви, добродії, такі нервові… то й ідіть до баби старенької за околицю. До знахарки себто. Вона поворожить… на жаб’ячій лапці… з таким же успіхом, але значно дешевше! Я згріб зі столу свої монети, взяв під руку Алану й вийшов геть. …«Старенька» була не стара. Згідно з професією, жила вона на відлюдді, згідно зі званням виряджалася в грубе полотно, і важка хустка закривала її чоло до самісіньких брів — але годків їй було тридцять з хвостиком, далебі, від мене ще жодна жінка не зуміла приховати свій вік. Вона довго заглядала Алані в очі, бурмотіла, потім пускала павука бігати по дзеркалу, потім поривалася щось запитувати — але я припинив ці спроби. Знахарка спохмурніла, побажала оглянути пацієнтку наодинці — я знов-таки не дозволив. Не вистачало ще залишати дружину віч-на-віч із підозрілою шептухою, тим паче, що успіху від візиту я від самого початку майже не очікував і все лютіше лаяв себе за настільки невдалу, підказану лікарем ідею… Зрештою «стара» зажадала розмови зі мною, і я м’яко випровадив Алану на подвір’я, благо вітру не було, і ранок видався погожий. — Замовчуєте, — сказала знахарка з образою. — Приховуєте… Де була та що з нею трапилося… А тільки йде вона. Далеченько вже пішла. Коли б потім… наздогнати встигли. — Що-що? — перепитав я з добрячою часткою презирства, тоді як усередині в мене все похололо й пустка утворилася. — Зачепіть її, — кинула знахарка пошепки. — Щоб її… щоб втримати. Зачепіть, що вам… ви ж гарний… Останні слова сказані були аж ніяк не з бабською інтонацією. Знахарка дивилася з-під важкої хустки, і я раптом побачив, що очі в неї блакитні й дивляться з гіркотою. Вона здригнулася від мого погляду. Спішно відвернулася: — Втримайте… Так… Ви ж можете… зачепіть. Наче гачечком… — Що ти патякаєш, — промурмотів я сконфужено. — ІДЕ… куди?! Вона переривчасто зітхнула: — Зробіть… щоб їй було добре. Нехай… повернеться.
 — Алано, чого би ти хотіла? Анічогісінько. Вона дивилася крізь мене, очі були порожні й спокійні. «Далеченько вже пішла»… — Алано, ми скоро приїдемо… батько скучив… і ти, напевно… так? Вона мовчала. Їй було однаково. Тоді, втративши надію захопити її історіями, я відрив у комедіантських скринях мотлох якийсь і, сам не знаючи як, змайстрував кольорового хвостатого змія. Дався взнаки, видно, якийсь там дитячий досвід… День був вітряний; змій піднявся високо-високо. Яскрава цятка в небі, білястому, як у день моєї страти; виявляється, і суд, і вирок від Алани приховали. Не хотіли тривожити — і правильно, напевно, вчинили… Алана підвела голову. Можливо, і їй чудовисько, що ширяло у високості, нагадувало про тепло, про дім; губи моєї дружини здригнулися, готуючись скластися у посмішку — цієї миті линва лопнула, змій обірвався й, віднесений вітром, хряснувся в низовину. — Другий буде, — сказала Танталь. Коні ледве пленталися; я бігцем обігнав караван і, здіймаючи білі хмари снігу, збіг схилом униз. Тут лежала ріка. Нерухома, біла, з темною плямою ополонки близ протилежного берега. Вітер ліниво тяг мого змія по дірчастому снігу, по хвилястій кризі. Мела віхола. Я призупинився. Звіддалік скрипіли полоззя — караван тягся все далі й далі; я зіскочив на лід з наміром ухопити змія за прикрашений бантиками хвіст. Невчасно. Можливо, тут брали воду. Чи глибоку тріщину замело снігом; як би там не було, але мерзла річка роззявила темного рота — і я шубовснув по саму маківку. Перехопило дихання; не було можливості не те що крикнути — ухопити ротом повітря. Я борсався в сизій крижаній каші, і нігті мої й край ополонки ламалися однаково легко. Рета-ане!.. Танталь бігла схилом, злизуючи сніг темною пеленою плаща. Зупинилася; замахала руками, гукаючи когось на допомогу, метнулася, не знаючи, куди бігти — чи то до Баріана за підмогою, чи то до мене… Я хотів сказати «не підходь», але горло не слухалося. Танталь майже поповзом дісталася до крихкого краю ополонки; очі її, й без того божевільні, раптом просто-таки вилізли на чоло. — Ретане… ти… шпильку зніми!! — Що? — видихнув я. — Шпильку зніми! Він до тебе не може… Він тебе врятує! Знімай же! Чоботи наповнились крижаною водою, одяг просочився водою; упертий плин невеликої ріки усе впевненіше й впевненіше захоплював мене під лід… Секунди. Миті. Але ж обіцяли ще весну… Я знав, що пальці не послухаються. Я знав, що розстібнути срібний замочок на рукаві, намагаючись при цьому втриматися на поверхні — заздалегідь марна справа; простягнена рука Танталь була задалеко. Щоб досягнути мене, руки потрібні були удвічі довші. Довгі… руки… Шпилька клацнула, розстібаючись, відповідаючи не так на моє зусилля, як на гаряче бажання — зняти; свіжозаморожене тіло вже нічого не відчувало, але зір залишався напрочуд гострим, я бачив, як шпилька виривається із тканини, зісковзує у воду, срібним мальком іде на дно… Довгі руки, неймовірно довгі руки схопили мене не за зап’ястя, всупереч моїм очікуванням, а за щиколотки. І рвонули не нагору, до неба — униз. У глибину. Під лід.  Розділ одинадцятий
 

 Руки й ноги в білих крижаних лубках. Ріка, забинтована смугами льоду. Сковані нерухомі озера — чи то лазарет, чи то в’язниця… Тьмяне світло насилу пробивалося крізь товстий шар паморозі. Здавалося, у вікно вставили непрозору брилу льоду; я опустив повіки, і перед очима відразу постав виворіт застиглої ріки. Нерівна поверхня крижаної кірки, якісь зелені клапті, світлий отвір ополонки, що віддаляється щомить… Ядуха й судороги. Я ривком сів; імовірно, що агонізуюча свідомість підкинула мені передсмертну картину. Не надто помітну, не вельми екзотичну: стара хатинка з важкою навислою стелею, затуманене памороззю вікно, гола підлога, дерев’яний стовп, що підтримує балку… Я сіпнувся. Хапнув себе за рукав у пошуках срібної шпильки — марно. Темне дно, світла рибка, що стрімко йде вниз… Я труснув головою; з правого вуха виповзла тепла крапелька вологи. Точнісінько як у нирця, що вибрався на берег і витрушує воду з вух. Тепер шум у голові суттєво стишився. Я провів долонею по сухому рукаві. Притримуючись за край лави, звівся на рівні; зовні долинав рівний, ритмічний, заспокійливий звук. Хтось цюкав сокирою. Шлях до низьких, врослих у поріг дверей забрав кілька важких хвилин; похитуючись і борючись із запамороченням, я вхопився нарешті за залізне кільце, що заміняло ручку, і щосили рвонув двері на себе. Шум у вухах посилився, перед очима майнув привид ополонки, що повільно спливає вбік, сідає, як сонце. Двері піддалися; у будинку було холодно, але в сінях іще холодніше. Хапаючи ротом морозяне повітря, я інстинктивно причинив двері, не бажаючи випускати з хатинки залишки тепла. Ще одні важкі двері… Звук сокири на якийсь час замовк — і знову за своє. Тюк… тюк-тюк… тюк… Скрипливо ступаючи по снігу, притримуючись рукою за потемнілу від часу стіну, я обігнув будинок. Хазяїн зовсім не рубав дрова, як подумалася мені спочатку; невелика світла сокирка злітала і падала, знімаючи стружку з високого, у людський зріст, пня. Власник сокири був задоволений роботою — посміхався, придивляючись, задоволено мружився; на голу верхівку лягав сніг, танув, мутними крапельками стікав по потилиці, за вуха, на чоло. Колись світла, а тепер заношена сорочка прилипла до жилавої спини. Уже знайома мені диковинна шуба здохлим ведмедем лежала поряд, на снігу. Чорно Та Скоро обернувся, і в тьмяному світлі зимового дня я побачив, що він постарів. Змарнів, наче після довгої хвороби, розкосі очі запали глибше під брови, від носа до кутиків губ лягли чорні стрілки; погляд, утім, залишався таким само. Без жодного виразу, трішки божевільним. Я ледве втримався, щоб не відсахнутися назад. — Шкода, Ретане, — мовив пан маг з подобою посмішки. — Я все чекав, коли ти навчишся грати на сцені… Але більш нема часу гратися. Вибач. Ось як. Голомозий кіт, котрий має у своєму розпорядженні цілий виводок піддослідних мишей… Імовірно, вираз мого обличчя змінився; Чорно опустив сокиру й уп’явся в мене очима. Я ошкірився. — Все гаразд, — повідомив Чорно, і хрипкуватий голос його набув солодкавих ноток. — Усе буде гаразд, Ретане, ні про що не турбуйся… Тобі полестить, якщо я скажу, що Танталь, оплакуючи тебе, по-справжньому страждає? Із секунду я мовчав, потім вирік через силу: — Скотина… — У світі не так багато людей, чия смерть настільки засмутила б Танталь, — сказав Чонотакс жорстко. — Пишайся. Ти встиг завоювати її довіру. — Чого тобі треба? — спитав я тужно. Він підкинув сокиру. Спритно піймав її за руків’я. Підкинув знову й знову піймав. Навички справдешнього теслі. Або розбійника. — Я майже впевнений, що Танталь з доброї волі поведе мене… до цього свого колишнього чоловіка, стража Переддвер’я, хоронителя Амулета. Майже впевнений… Але у разі, якщо я помиляюся, — пригрожу привселюдно звернути тобі шию. Ще місяць тому вона спокійнісінько б дозволила мені це зробити… — Скотина, — повторив я, цього разу втомлено. — …а тепер не дозволить, — гнув на своє Чорно, помахуючи сокирою. — Що ж до образ, то ти повинен оцінити мою шляхетність, я ж не збираюся шантажувати її життям Алани… Зажди. Так зажди, Ретане, я пожартував, я увесь час намагаюся втовкмачити тобі, що бажаю вам усім… лиш добра. Але й собі його теж бажаю, мені він потрібен, цей Амулетик, ну просто конче… Я сперся на пень. На товстелезнний, трішки нижчий за мене, вертикально поставлений обрубок стовбура; Чонотакс іще щось говорив, але я не чув. Бляклий зимовий день, сніг, що щедро сипав з неба, дерев’яні стовпи в білих шапках… Я здригнувся. Бо це були не стовпи. Я спирався, виявляється, на плече кремезного чоловіка зі стурбованим обличчям, і лиш за мить я з жахом зрозумів, що це Баріан. Віддалік сиділи спина до спини дерев’яні Фантин і Муха, взявши зухвало руки в боки, стояла Дінка, і ще хтось, повернений до мене спиною — але навіть не роздивившись лиця, я впізнав Алану. На мить мені підкотила нудота, тому що я серйозно повірив, начебто весь наш маленький загін втрапив у пастку й захоплений у полон. Пес його зна, яке зусилля волі треба було, щоб не заістерити, лише із другого погляду на колоди я переконався, що це митецький, але виріб. Не зла магія спорудила посеред двору людські постаті — а блискуча сокира в руках людини з явними художніми талантами. Так, Чорно Та Скоро був іще й скульптором. Я довго розглядав дерев’яну Алану; вираз обличчя було передано винятково точно. Той самий дитячий, скривджений вираз, із яким вона запитала колись: «Ви оженилися на мені через книгу… Це правда? » Ось це дівчисько з моєї ласки бреде зараз сніжною пустелею. Бреде цілком впевнене, що чоловік її мертвий. Душа її, знов-таки з моєї ласки, усе глибше заплутується в павутинні невідомих темних доріг, тих, якими можна дістатися до самого Переддвер’я… — З нею все буде гаразд, — примирливо сказав Чорно за моєю спиною. Я обернувся. Він стояв біля того самого стовпа, з яким працював у мить нашої зустрічі. З темного дерева неясно проглядалася нова статуя — я впізнав цю жінку, хоча риси обличчя намічені були поки грубо. І однаково дуже точно. Я вразився — пан маг умів, здавалося, вихопити й зупинити в дереві саму людську сутність… Хоча хто сказав, що я знаю Танталь до денця її душі?.. — Ти талановитий, — сказав я, дивлячись у сніг. — Міг би майструвати, приміром, дерев’яні миски з візерунками… на продаж… для заробітку… До речі, з ким усе буде гаразд. З Танталь? З Аланою? — З обома, — відгукнувся Чорно, не повівши бровою. — І з тобою теж. Я озирнувся. Дерев’яні комедіанти не бажали зустрічатися зі мною поглядами. — Виходить, ти вів нас? — поцікавився я крізь зуби. — Всю дорогу? Стежив? — Не всю, — відгукнувся він, зітхнувши. — Я ж не всемогутній, Ретане… Поки. Чи то мені здалося, чи то голос його крижанів, вимовляючи останнє слово. Я вишкірився: — Ти впевнений, що воно тобі потрібно? Всемогутність? В очах його щось перемінилося. Щось промайнуло раптово і яскраво, як лисячий хвіст серед дерев. Інтерес? — У мене таке враження, — протяг він, — що мене вже хтось про це запитував. До тебе. * * *

 …Баріан щось сказав — я бачив, як ворушаться його губи, але не чув слів. Танталь похитала головою; її темне волосся вибилися з-під каптура, те пасмо, на яке потрапляв подих, узялося інеєм, наче передчасною сивиною. Дивно, що я можу розгледіти такі деталі — адже зображення раз у раз туманиться, сцена прощання заледве помітна, як крізь мокре скло… Але ж це саме сцена прощання. Ось Танталь легко скакує в сідло, Баріан підсаджує Алану — та вмощується в Танталь за спиною. Дві вершниці на одній кобилі, а вітер, між іншим, холодний, твердий наст проламується під копитами, чи далеко вони заїдуть… Я кліпнув — очі сльозилися від напруги. Сіре марево на замерзлому склі сіпнулося й зникло; тепер я принаймні знаю, що обидві вони живі. І достатньо здорові, щоб їздити верхи, удвох, як сільські діти. — Я їх приведу, — сказав Чорно, критично оглядаючи старий мідний таз, витягнутий звідкись із сараю. — За годину-другу вони будуть тут… Він обережно цокнув нігтем по зеленуватому боці, стара мідь відгукнулася глухим тужливим звуком. — Жила-була дівчинка, — пан маг витяг з купи мотлоху клапоть ганчірки й бляшану банку з сірим порошком, — майже всіх її родичів поглинув Чорний Мор, залишилися лише мати й дядько… Колись заможній рід збіднів, дівчисько жило серед мотлоху й книг, а по смерті матері — серед дітей у сиротинці, серед старих дів, що служили наглядачками, серед усього цього, про що в пристойному товаристві не годиться й згадувати… А потім вона втекла із бродячими акторами. І кілька років була щаслива — у всякому разі потім, пригадуючи ці роки, вона вважала їх щасливими… Я зачаровано стежив, як, зачерпуючи ганчірочкою схожий на глину порошок, Чонотакс відтирає бік мідної посудини. Під його рукою зелень сходила, і поверхня, ясніючи, набувала жовтого, майже сонячного блиску. — А потім, — Чонотакс виконував чорну роботу з дивним задоволенням, — їй зустрівся парубок, заради якого вона покинула все, що любила… чим пишалася. І всіх, хто любив її й пишався нею. Але ж знаєш — чим більшою є жертва, тим дорожчим уявляється приз… На біду, всі її жертви виявилися марними. У парубка трапилася схожа ситуація — він теж зустрів… річ. Заради якої залишив усе, що любив, і всіх, хто любив його… Ця річ називалася Амулет Віщуна. Можна сказати, що саме Амулет позбавив Танталь її людського щастя… Їй вартувало би ненавидіти Амулет. Хіба ні? Навіть у найпатетичніших місцях промови обличчя його залишалося без змін — жодних емоцій, хіба трохи божевілля в глибоко запалих очах. — Навіщо ти мені все це розповідаєш? — запитав я пошепки. Він не відповів. Критично оглянув вичищений таз, залишився задоволений роботою, хоч на мідній поверхні було ще чимало каламуті й зелені. Струсив на підлогу залишки сірого порошку, зняв з полички один за другим п’ять пузатих глиняних глечиків. — Ти не уявляєш, Ретане, як це все цікаво. Їх було багато — шляхетних і не дуже, сильних і слабких… Вони гризлися за територію. Вони вербували собі нових васалів, вони сходилися у двобої з учорашніми друзями, вони потискали руку вчорашнім ворогам… Кращі з них усамітнювалися, аби згодом сказати своєї совісті — ні, тільки пізнання, ані краплини користі чи властолюбства… Вони, древні маги. Вони беззаперечно визнавали віщуна навіть у найслабшому — вже якщо Амулет вибрав когось, то не людям заперечувати це право… Так велів Перший Віщун. Той, котрий попереджав про появу чужої сили — «Вона йде! Вона на порозі! » Обережно, щоб не розлити ні краплі, він спорожняв один глечик за другим. Вода в мідному тазі хвилювалася, піднімаючись усе вище й вище; вона була холодна навіть на вигляд. Я втяг руки в рукави. — «Вона на порозі», — повторив Чонотакс, і голос його дивно крижанів. — Скільки років пророцтву — а все ніяк не збутися… Мені давно вже було не по собі, приготування Чорно, такі, здавалося б, прості та звичайні, наганяли тугу — однак саме цієї миті у моїй душі здійнялася крижана хвиля. Й охопила мене морозом. — Не всі пророцтва збуваються, — сказав я пошепки. Чонотакс дивно на мене глянув. Провів рукою над краями мідного таза: — Не всі… Але повинні збуватися. Це впорядковує світобудову. Я з жахом дивився, як вода під його долонями застигає. Біжать, тягнуться навсібіч кристалики льоду, як маленькі руки, як напружені павутинки, вода в тазі каламутніє, перестає бути водою. Холодно… Чонотакс задоволено кивнув. Потер долоні, взявся за краї таза, з натугою перевернув; мідна посудина важко бебевхнула об підлогу. — Славні були часи, — продовжував Чорно, наче нічого й не сталося. — Бальтазарр Ест… Ларт Легіар… Орвін-Провидець… Орлан-Пустельник… — Маг з Магів Дамир, — сказав я крізь зуби. Чорно глянув на мене тепер уже весело: — Так, і Маг з Магів… Як же я міг забути. Великий Дамир. Його фізіономія нарешті позбулася байдужого виразу. Він посміхався сам собі, постукуючи долонями по дну, що гуло собі глухо, відбивав крижану брилу від міді, видно, моя згадка про Мага з Магів добряче розвеселила його, але він змовчав. Розважався на самоті. — Чому ти не сказав Танталь правду про наш з Аланою шлюб? — запитав я неголосно. — А навіщо? — зачудувався Чонотакс. — Навіщо нам сильні емоції, що не стосуються справи? Брила льоду, що була колись водою в тазу, нарешті відпала від мідного дна й ударилася об підлогу. Чонотакс обережно підняв посудину — ні, лід не розколовся. Лежав правильною, без жодних порожнин і пухирців, гладкою лінзою. Наполовину прозорою, наполовину каламутною, сіро-зеленою. Красиво. — Алана ж теж… довідалася правду, але нічого не сказала Танталь, — Чорно ніжно погладив крижаний бік лінзи. — А коли я здобуду Амулет… будь-яка правда, навіть найнепривабливіша, втратить сенс. Правда про збирача податі, котрий повісився з твоєї ласки… Правда про походження Луара Солля… Правда про твоє одруження на Алані. — Мені здається, ти його не здобудеш, — мовив я, дивлячись зухвало в зизі магові очі. — Не дістанеш Амулет. — Здобуду, — Чонотакс посміхнувся. Устав, відвернувся від мене, розгорнув свою шубу й розстібнув штани. Я мало рота не роззявив — Чонотакс відправляв малу нужду на магічну брилу, і чарівний лід танув, розмитий гарячою паруючою рідиною. Танув неоднорідно, вибірково — гладка поверхня ставала нерівною, тут і там виростали крижані дерева, тяглися крижані дороги, маленький світ народжувався з підталого льоду, я наче дивився на нього з пташиного польоту — світ, відтворений Чонотаксовою могутньою магією й теплою сечею… — Я приведу їх, — сказав пан маг, і в голосі його звучало неприховане задоволення. — Вони будуть тут за півгодини.
 Вранці знову була відлига, сніг, що ще вчора вищав під ногами, тепер м’яко поступався насильству чобіт, що кривдили його люто.
 — Не ходи з ним, Танталь, — сказала Алана пошепки. Чорно Та Скоро посміхнувся: — Танталь, ти пам’ятаєш, як підібрала Луара на вулиці, у калюжі, п’яного? Того дня від нього відреклася мати. Його життя на той час давно дало тріщину — але мати вдарила його по обличчі й прогнала геть, і тоді життя його впало долілиць… Ти пам’ятаєш? Він сидів на триногому табуреті, впершись ліктями в коліна і поклавши підборіддя на сплетені пальці. — Танталь, не слухай його, — несподівано голосно сказала Алана. — Він і мене так… затягував… Танталь мовчала. Чонотакс примружив чорні зизі очі: — Ти пам’ятаєш вашу першу ніч? У візку? На осінньому вітрі? Ти пожаліла його й просто хотіла втішити… А вийшло інакше. Це він утішив тебе. І відтоді, торкаючись до нього хоч краєчком плаття, ти відчувала… — Так, — сказала Танталь глухо. — Все це правда. Але з тих пір минуло десять років, і в моєму житті… — Ти пам’ятаєш, як мчала за ним без сідла, по великій дорозі, гналася, щоб утримати? — Щоб прогнати, — сказала Танталь. — Я гналася, щоб прогнати його. Без сідла… По великій дорозі… Її голос мінявся. То затихав, то переходив на шепіт, але я однаково чув кожне слово. Чорно Та Скоро раптом різко піднявся. Шуба впала до його ніг. — Ти хотіла б до багаття, Танталь? Зараз? До доброго вогню, до каміна? До світильника? Простягнути руки, підставити обличчя? Я здригнувся. Від цих його слів мені самому схотілося опинитися поблизу вогню — і миттю; Танталь, схоже, відчула те саме іще сильніше. — Не треба, Чонотаксе, — мовила Танталь ледве чутно. — Ти знущаєшся з мене… Ти знаєш, єдиний, хто знає… знаєш — і морочиш мені голову. Те, що залишилося в минулому… Якийсь час Чонотакс і Танталь дивилися одне одному в очі. — Це не всім випадає, — губи Чонотакса ледь рухалися, — отримати від долі… своє багаття. Але відчути себе в крижаній пустелі… знати, що вогонь існує на світі, але саме тебе доля чомусь обділила… Не бути щасливим, але бути обраним. Я зрозуміло… пояснюю? — Цілком, — відгукнулася Танталь по паузі. — Я розумію, у всякому разі… але зараз ти говорив зовсім не про те, що люди звикли називати «любов’ю» або «прихильністю». — Я кажу про те, що називається «помилковою провиною». Чи «вибором»… Ходімо, Танталь. Алана здригнулася, і я скоріше відчув, ніж почув: «Не йди». — Куди? — запитала Танталь мало не з викликом. Чорно Та Скоро знизав плечима: — Так просто лісом пройдемося… Ні? — Ні, — заперечив я, підводячись. — Уже нема рації ховатися, Ретане, — рівно сказала Танталь. — І бігти, загалом, уже нікуди — прибігли… Тому не переймайся. Нам з паном… із Чорно справді є про що поговорити. Вони вийшли, і за ними зачинилася двері. Через деякий час Алана заснула — на лаві, обличчям до стіни. Я вийшов надвір, під сіре небо. За будинком, там, де Чонотакс витісував своїх ідолів, з’явилася ще одна фігура, цього разу біла; я підійшов, намагаючись ступати якомога тихіше — начебто виліплена зі снігу людина може почути мене й озирнутися. Це був молодий чоловік приблизно з мене зростом. Некрасивий, як на мій погляд, із твердим вольовим лицем; я зрозумів раптом, які дерев’яні фігури, що у різних позах розмістились навколо, зроблені так, щоб дивилися в одну точку. В обличчя сніжному Луару, останньому власникові такого жаданого для Чорно Амулета. На шию сніговика накинуто було криничний ланцюг. Обірвані кінці його звисали Луару на груди — начебто на ланцюзі колись була прикраса, а потім її зірвали. Можливо, Чорно в такий спосіб передбачає події. Чим є ця скульптурна група — розвагою, даниною хворобливій уяві, магічним знаряддям? Я обернувся, наче мене штовхнули в спину. Вони брели рядком, майже рука до руки, але не торкаючись один одного; навіть із чималої відстані я бачив, як поблискує голомозий череп Чорно. І як низько опустила голову Танталь… Я навіть стежити за ними не став. Навіть не ховався — просто стояв і дивився. Вони верталися по власних слідах — і не вперше, бо там, де вони йшли, вже протоптана була глибока стежка. Точніше, дві стежки поряд — начебто колії. Ніхто з них не хотів іти першим… Говорила, як не дивно, Танталь. А я чомусь чекав, що це Чорно буде старатися, нагадувати, умовляти, просити, шантажувати, погрожувати… Танталь говорила й посміхалася. Начебто розповідаючи кумедний анекдот. Вказувала кудись за спину, мимохідь струшувала сніг з низько навислого віття; потім Чорно про щось запитав. Танталь відповіла — охоче, навіть весело, я чув її голос, але не міг розібрати слів… Потім вони зупинилися. Завмерли одне проти одного; привиділося мені чи ні, але Танталь простягла руку й обережно доторкнулася до Чонотаксового обличчя. І затримала долоню — на мить. Начебто знаючи, що робить щось недозволене, і однаково не в змозі стриматися… Я остовпів. Тому вона, ймовірно, мене й не бачила — серед людей-статуй я не кидався у вічі. Щось, видиме бічним зором, темна цятка десь на межі свідомості… Але ось Чорно точно знає, що я свідок цієї дивної сцени. Чи це вистава — спеціально для мене?! Мені схотілося покликати Танталь. Побачити, як вона обернеться, ніби вжалена; мовчки спостерігаючи, я наче підігравав Чонотаксу. Погоджувався з його спектаклем, нехай навіть у ролі глядача… Він поклав долоні їй на плечі. Сказав щось, пильно дивлячись у вічі; Танталь опустила голову, і так, нерухомо, вони простояли хвилин зо п’ять. Потім Танталь вивільнилася й, не обертаючись, не піднімаючи погляду, побрела в дім. Чонотакс залишився стояти, дивлячись то на небо, то на сніг. І чим довше він так стояв — тим різкішим ставав вітер і темнішими робилися хмари. За півгодини замела хурделиця.
 — Лy-y-a-ap! Я підскочив на твердій постелі. Був ранок. Крізь заледенілі вікна пробивалося сонячне світло. Поруч під купою ковдр нерухомо лежала Алана; напевно, спить, подумав я, насилу виповзаючи із власних каламутних сновидінь. Що мені снилося? Що Танталь бродить по болоту й гукає свого Луара?! — Луа-ар! Мені не привиділося. Я підхопився. У будинку не було ні Танталь, ні мага, у кутку лежали рядком дорожня сумка Алани й світла Чонотаксова сокирка. Десь далеко в лісі небайдужа мені жінка гукала давно неіснуючу людину. Кликала примару. Я вискочив назовні; по снігу тягся ланцюжок слідів. Тільки один — так наче Чонотакс Оро вилетів з будинку на мітлі. Я стримав закличний крик — Алана в хатинці могла прокинутися. Клусом рвонув до лісу, куди вели чітко видимі сліди солом’яної вдови Солль. Сніг опадав з потривоженого гілля, ліз в обличчя скрижанілими грудками, плащ заважав, чіпляючись за колючки. Потім я провалився ногою в чиюсь нору й умить скульгавів; а тоді нерівний слід Танталь обірвався — начебто далі вона пересувалася як білка, по деревах. Я задер голову — сніжні покриви на гілках лежали нерухомо, не потривожені; попереду не було ні галявинки, ні просвіту, я вже впав у відчай і хотів вертатися по власних слідах — коли голос почувся зовсім поруч, десь праворуч: — Лy…ap… Спершу я наткнувся на клапоть плаща — видно, Танталь ішла, не звертаючи уваги на такі дрібниці, як гострі сучки чи колючі зарості. Потім спереду між стовбурами майнула її спина. — Танталь… Я схопив її за плече — а здалося, що тримаю дерево. Що це одна зі скульптур Чорно Та Скоро вийшла прогулятися; враження було настільки сильним, що я злякано відсмикнув руку. Дрібочучи, як щеня, обігнав Танталь і зазирнув їй в обличчя. Мені не вартувало цього робити. Я відсахнувся. Заметався, оглядаючись, наче очікував побачити в засніженому чагарнику самого Чорно Та Скоро. — Я вб’ю тебе! — шепотів я безсило. — Сволота… що ти робиш… я вб’ю тебе!!! Переді мною була тінь, оболонка. Страхом або обіцянками, але Чонотакс таки змусив Танталь ступити крок в Переддвер’я. І якось відразу стало ясно, що тут мені робити нічого. Відступивши, я вперся спиною в широкий стовбур; ось так само бродила в пошуках Луара й моя юна дружина… Я затамував подих. Мені привидівся хижий птах, що кружляв над однією цяткою — все нижче, все вже… Кола затягуються, як зашморг… Чому я так довго барився, чому я пішов, чому я… Я прожогом рвонув назад — по своїх слідах; будиночок на краю галявини зустрів мене зосередженою тишею. Я наліг на двері, от і сіни, зараз Алана зведе на мене здивовані очі… Вона лежала там, де я її залишив. У тій самій позі. Та й не спала вона зовсім. «А тільки йде вона. Далеченько вже пішла…» Я був сам-один. Усе життя звик розраховувати виключно на себе; я розтирав холодне тіло, прикладав вухо до нерухомих грудей, відтягав повіки. «Коли б потім… Устигнути б наздогнати. » Не встиг. Занадто багато сили відібрала безглузда втеча. Надто багато уваги розтрачено на магічні іграшки, Амулети. Надто переймався я власною долею — прикрашеною, наче жалобним бантиком, вироком Судді… «Ви ж можете… зачепити. Ніби «гачечком»… — Алано, — сказав я буденно. — Бачиш… Якщо ти вмреш, я ж не чекатиму літа. Просто зараз, тут і повішуся… На втіху Чорно… Повіситися треба було раніше, сказав ледве чутний внутрішній голос. Повіситися треба було відразу після Судної ночі, це був би мужній… гідний Рекотарса вчинок. Алана не відповідала. Їй було не до мене. — Алано… Чужий погляд торкнувся моєї потилиці. Ласкаво так, крижаною голочкою. Я обернувся. Крізь паморозь на віконці, крізь увесь цей хитромудрий, у примхливих візерунках шар на мене дивилася людина. Вузьке обличчя, зморшкувате, як у старого, але очі не були старими. Негарні очі. Пильні. — Хто тут?! Я зірвався з його погляду, як мальок із завеликого гачка. Кинувся назовні, розчинив обоє дверей, став на порозі… Сніг під вікном залишався недоторканим. І, зрозуміло, пустка. Ні звіра. Ні птаха — крім того, звісно, що кружляє в мене в голові, й кола вже звузилися до неможливості, майже над самою землею… Я кинувся назад у дім; людина за вікном чекала на мене. Тепер на обличчі його позначався слабкий інтерес. — Допоможіть мені, — попросив я пошепки. — Лya-ap… — ледве чутно долинуло з лісу. Здалося мені — чи він справді кивнув?.. Світла сокирка Чорно Та Скоро виявився зненацька важкою. Я бігцем оминув будинок — але, побачивши дерев’яні фігури, зупинився, загрузнувши в снігу. Та, що зображала Танталь, стояла зараз за півкроку від снігової ляльки, Луара Солля. Майже впритул; я готовий був закластися головою, що ще ранком їх розділяв з добрий десяток кроків! Я придушив раптове бажання кинутися на сніговика зі своєю сокирою; роззирнувся в пошуках Алани — але не знайшов її, з жахом озирнувся знову, закрутився, заглядаючи в дерев’яні обличчя, адже тут вона стояла, тут!.. А потім я зрозумів. Те, що не так давно було митецьки витесаною статуєю, виявилося тепер просто високим пнем зі слідами сокири… З ледве помітними слідами — здається, хтось хотів витесати тут людську фігуру, але передумав… Навряд чи я сам додумався би до всього, що трапилося згодом. А може, і допетрав би — Рекотарси традиційно тямущі… Традицію заклав ще Маг з Магів, хитрий слуга Дамир… Я ніколи в житті не рубав дерев і не викорчовував пнів. Летіли друзки; я бив і бив, уявляючи на місці податливого дерева щільну шию Чонотакса Оро, і, слід зазначити, багата уява допомагала мені. Обливаючись потом, я завалив цей обрубок дерева, який ще недавно був статуєю, розпиляв його й розколов, перетягнув до будинку, забруднивши кожне полінце кров’ю з розідраних мозолів, знайшов у Аланиній сумці кресало — і посеред хатини, яка ще не знала вогню, розклав велике, спрагле багаття. Птах, що кружляв у моїй свідомості, призупинився, начебто загруз у гарячому полуденному повітрі. «Зачепите, що вам… ви ж вродливий…» Паморозь на вікні танула. Лилася каламутними потоками, невдовзі замість вигадливих завитків проступило голе скло, брудне, майже непрозоре; дим витягало в розчахнуті двері. «Нехай повернеться». Я зірвав з Алани ковдри. Ліг поруч, притягнувши її до себе; тіло моєї дружини було холодним і безжиттєвим, як укритий снігом пагорб, той самісінький, по якому так весело котитися на санках… Ні. — Слухай мене. Слухай мене. Ти чуєш? Мовчання. «…Тоді ти овдовієш — і зможеш спокійно шукати свою першу любов…» — «Другу…» Ні. «Ти хочеш, щоб я тебе пожаліла? » — Пожалій мене, Алано. Поговори зі мною. Повернися до мене. Ну?! Сніг. Цілком імовірно, що я негідник. Швидше за все, так воно і є; Суддя справедливо призначив мені кару. І, звісно, не дарма залишив мені цей рік — аби я чіткіше усвідомив, яким гарним є життя і що саме я втратив… Доріжка моя цілісіньке життя була «у багнюку», і річ тут «в бруді», та й до «в крові» доходило теж. Так, тепер я цілковито готовий закрити рахунки по старих векселях — але зараз, цієї секунди, я у вузол зав’яжуся, але витисну із себе хоч крапельку тепла. Щоб вистачило на весь цей сніг. Труп збирача на власних воротях… Ні. Бандити на слизькій від крові палубі… Шпага в моїх руках… Ні, це комедіанти на підмостках, хрумкотить під підбором розсипане пшоно… І знову шпага… Світле Небо, та якщо б це допомогло — я жер би зараз вогонь, той, що так весело розпломенівся посеред хатини. Я ловець — закидаю свої «гачечки», а вони зникають у порожнечі… Я мотузочка, що втримує її над власною смертю. Тонка мотузочка. Стара. Мені чомусь пригадалася тісна кімнатка — готель? — і парубок, що вертить у повітрі дитину, котра регоче, дівчинку років п’яти, у теплій хустці, що з’їхала на вухо… Чужий спогад? Я притулився губами до її напіврозтуленого рота. Якийсь час я зможу дихати за неї, вдих… Сплетеними пальцями надавити на груди — видих… «Ось, каже він, що зроблю я з тобою, і ніхто ніколи не полюбить тебе… І ти нікого не полюбиш… Бо чари мої зміцніли… Бо люди слабкі. Люди не вміють як слід любити і як слід ненавидіти — зате вони вміють забувати… Назавжди. І люди забудуть тебе, Луаре…» Знову чужий спогад? Здалося мені — чи нерухомі Аланині губи здригнулися під моїми вустами? Зараз я вивернуся навиворіт. Стану повітрям у чужих легенях. Її подихом… Її теплою ковдрою. Стану її життям… …І цієї миті у мене наче плівка перед очима лопнула. Я побачив себе лавою, що плине вниз пагорбом. Що вихлюпується з жерла вулкана; палаючим потоком я наліг на засніжену рівнину, і сніг ударив мені в обличчя палючою парою. Ще! І рівнина здригнулася… Ще! І дерен зійшов, оголюючи людську шкіру… Теплу… вона тепліє… І вуста її відповіли; з першим людським відчуттям тіло моє повернулося, склеїлося, зліпилося з потоків розплавленого каменю, я зачув запах — запах диму, і побачив червонуваті відблиски на стінах. А може, це перед моїми власними очима затанцювали вогники. Плащ і ковдри сповзли з неї; кокон з багатошарових ганчірок лопнув, випускаючи під теплі пломені багаття зовсім нову, незнайому мені істоту. Якоїсь миті я злякався, що дружина моя — не людина вже, а метелик; Алана не розтискала рук, не відривалася від моїх грудей, і я скоріше пальцями, ніж очима розглянув її тепле, боязке, ожиле тіло, бо вона поверталася до життя, бо, напевно, я — щасливий рибалка, я зачепив її й тягну тепер — з небуття до вогню, до дикого вогнища, що іскриться просто посеред кімнати… Напевно, саме зараз я остаточно перестав бути лавою й став собою. Болісно перепліталися язички вогню, спліталися, зливаючись один з одним, утворюючи складний візерунок, витягаючись до чорної стелі й не в змозі дотягтися. Ритуальний світильник, опромінюючий подружню спальню першої шлюбної ночі. Уранці дерево прогоріло; на підлозі залишилося чорне коло й купа вугілля. Стіни й ковдри, наш одяг і волосся просякло димним запахом; ми лежали, не розтискаючи рук. — Що тепер буде? — запитала Алана пошепки. — Ми живі, — відгукнувся я хрипко. — Так… Але що тепер буде? Скрипнули двері. Я чекав, що Танталь постаріє. Що темне волосся її, можливо, посріблиться сивиною; у хатинці панував напівморок, і спочатку мені здалося, що так воно і є. — Я ж просила тебе — не ходити… — промурмотіла Алана безнадійно. У темряві почувся здавлений смішок. Я злякався, що Танталь збожеволіла — але вона підійшла й присіла на лаву біля вікна, втрапивши таким чином у єдину світлову пляму, і, роздивившись нарешті її обличчя, я відчув гостре полегшення. — Мені не вистачило десяти кроків, — повільно сказала Танталь. — Десять років… це довго. Але я чула його голос. Його справжній голос. Луар сказав… Скрип-скрип. Двері відчинилися; на порозі стояло темне громаддя. Мокрий ворс дивовижної шуби звалявся, злипся бурульками. — Я радий, що у вас усе гаразд, — бадьоро сказав Чорно Та Скоро. А потім знепритомнів і бебехнувся просто біля порогу.  Розділ дванадцятий
 



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.