Annotation 6 страница

 Я повернувся за три дні до призначеного весілля — змарнілий, побитий дорогою, і, боюсь, не надто й веселий з вигляду. Танталь, схоже, думала, що я взагалі не повернуся. Чи мені привиділося?.. У всякому разі, коли вона кликала Алану, голос її був радісним: — Скоріше, наречена! Ану-бо, хто прийшов?! Принаймні дівчисько вони поки не втратили. Вона не втекла до лісу, не пішла юнгою на торговельному судні й не записалися в розбійники. Що вже непогано. Алана, мабуть, навіть покращала. Очевидно, за її вугрі серйозно взялися — у всякому разі, тепер їх майже не було видно. Щодо решти наречена моя досі залишалася дитям; я цьомкнув її в щоку, і щічка ця була такою само гарячою. Мені здалося, що я взагалі нікуди не ходив. Тільки збирався. Мою кімнату зворушливо тримали недоторканою. На столі лежали забуті колись речі — зокрема, замшевий мішечок, всипаний бісером, служниця, як виявилося, навіть почистила його від пилу, стерла сліди моїх чобіт… Я замкнув за собою двері й важко присів у крісло. Довга зима — і весна, час, коли так хочеться жити… Рекотарси ніколи нікому не служили. Зробити послугу — можливо, укласти угоду — хай так… Я взяв мішечок у руки — майже з відразою. Бісерні цятки здавалися ріденькими, ні візерунка, ні малюнка… Треба би почитати книжку Аланиного діда. Щодо магів, нехай історію Дамира вона замовчує — але, може, інші корисні відомості… Усередині мішечка було, як і раніше, тепло. І зовсім порожньо; я обережно обмацав внутрішні шви. Безневинний мішечок. Маги? Хто такі маги?.. У двері тихенько постукали: — Пане Рекотарсе… Пан Егерт запрошує на вечерю. Нині в меню: молочне порося, риба в борошні з винним соусом, диня, фарширована клерсами, гриби… Треба буде запитати, що таке клерси, подумав я машинально. І тут рука моя, що все ще була в мішечку, відчула дотик. — Так! — викрикнув я голосніше, ніж вартувало. — Скажи панові Егерту… зараз іду!.. Холодна рука, що живе в темряві по той бік замшевого мішечка, на мить зникла. А за секунду я відчув, як за мій мізинець чіпляється чужий, зігнутий в кілечко палець; я обімлів: мирись-мирись, ніколи не… «Пошукав? » — Ти брешеш мені, Чор… Чонотакс. Ти не можеш скасувати Вирок! «Ти справді не віриш у мої сили? А може, просто не хочеш платити, мрієш, щоб я звільнив тебе дарма? » Я мовчав. Рука Чорно по-приятельски потисла мою долоню. «Не мороч собі голову, Ретане. Роби, як я кажу. Добре, нехай це буде не служба… А, скажімо, допомога. Бери дівчисько, бери книжку й вертайся». Я зціпив зуби й відповів на потиск. Не тому, що мені настільки цього хотілося. Задля ввічливості. Згідно з законами пристойності, супроводжувати молоду в дім чоловіка годилося комусь із родичів або домочадців, у крайньому разі довіреній особі. Солль, як мені пояснили, не міг ані на день залишити дружину. Ось уже три роки полковник не полишав міста — звідтоді, як пані Торія перестала виходити з кімнати; Танталь знайшла з десяток приводів, щоб не супроводжувати нас, а стара нянька була надто немічна для довгої подорожі. Таким чином, після недовгих вагань і моїх обіцянок зі шкіри вилізти, а догодити Алані, дружину вирішено було ввірити винятково чоловікові. Як то й повинно відтепер бути. Солль дав нам дорожню карету й кмітливого Клова на облучку. Хотів відправити з нами й служницю, але я відмовив його: у моєму замку, кинув я недбало, Алана не відчуватиме нестачі ні в чому. Ні в турботі, ні в любові, ні в слугах; полковник мав намір приставити до нас іще якихось охоронців, але я не на жарт образився: не знаю, як у родині Соллів, сказав я холодно, а в родині Рекотарсів чоловік вважається достатнім захистом для власної дружини. Я цілком при силі, аби доставити Алану до власної домівки — війни, слава Небу, не очікується, а холодна зима ще не настала. Солль покусав губи — й упокорився. Наше з Аланою весілля вийшло багатолюдним й пишним. Все місто відчувало потребу висловити свої вітання, заквітчані герби — Рекотарсів і Соллів — прикрашали мало не кожну площу, я пив вино й до хрипоти клявся Алані у вірності. Тобто не самій Алані — а кожному, хто опинявся поруч, бургомістрові, начальникові сторожі, міському судді, ще комусь, ще… я страх як переконливо клявся, я обіцяв віддати за Алану життя, бути гідним, виправдати довіру, головою накласти, аби тільки Алані було добре… Потім усе провалилося в темну яму, і опам’ятався я вже на подружнім ложі, й Алана солодко посопувала поруч, причому я — рогата доля! — ніяк не міг пригадати, було щось між нами чи ще ні… Тепер ми котили в кареті по підмерзлих вибоях, і я раз по раз мацав на багажній полиці м’який замшевий бік. Придане. Важкий том у замшевому мішечку. Життєпис давніх магів у виконанні декана Луаяна. Молода дружина сиділа навпроти; карета оснащена була жаровнею для обігріву, але Алана однаково мерзла, куталася в шаль і мовчала. І я ніяк не міг зрозуміти, що стоїть за її мовчання — образа? Чи проста зніяковілість юнки, що опинилась ні сіло ні впало замужем за симпатичним, але — на жаль — майже незнайомим чоловіком? Чи моя дружина мовчазна від природи? Риса як для дружини аж ніяк не зайва, але інколи — ось зараз, наприклад, — добряче коробить… Згадати б, що там було першої шлюбної ночі. Невже я — хай і п’яний в дим — міг скривдити жінку?! Я поспішав. Дні стояли короткі, готелі змінювалися часто; ми з Аланою ночували в різних кімнатах, начебто для її зручності, а насправді я ніяк не міг наважитися. Хоч і законний чоловік, та я чомусь бачив у ній племінницю, дальню родичку, що її мені доручили доставити до вказаного місця, от я й везу… У всіх без винятку готелях зустрічалися апетитні служниці. Як і за старих добрих часів, жодна з них не могла встояти перед моєю посмішкою; я зупиняв себе лиш у найостаннішу мить. Служниці засмучувалися; зручніше було б списати мою доброчесність на втому й роз’ятрені досі рани, але в глибині душі я чудово знав, що зупиняє мене темний сором, тяжке почуття, природу якого я не збирався досліджувати. Закохана Алана залишалася лише фішкою в моїй грі. Далі так тривати не могло, мені слід було негайно виховати в собі подружні почуття — хоча б для підтримання самоповаги. І Небо свідок, я старався. Силкувався побачити жінку в похмурому підлітку, бажану жінку, мою дружину; нічого не вдавалося, я фальшиво посміхався й фальшиво піклувався, і мимохіть обіцяв, що скоро, мовляв, доберемося до дому — і потішимося принадами життя, може, влаштуємо полювання… Алана мовчала. Я по-братерськи цілував її в щічку — і поспішав лишитись на самоті. Одного чудового ранку — готель був паскудний, із усіх шпар тягло холодом, я не виспався й почувався препаскудно — моєї дружини не виявилося в кімнаті. Більш того — постіль, недбало постелена служницею, не була зім’ята. Я не запанікував — і правильно зробив, бо дружина моя знайшлася майже відразу. Унизу, в пустельному обідньому залі, чадно було від свічок, що горіли всю ніч; у кутку засідала азартна компанія — троє дебелих чолов’яг і моя дружинонька, дівча Алана, з закушеною губою й віялом карт у тремтячих руках. Я стримався. Підійшов, і з міною доброзичливої нудьги на обличчі почав був: — Люба, за півгодини вже світатиме. Я велів Клову запрягати коней… Ви готові? Троє картярів перезирнулися з дивними посмішками. Алана частку секунди вивчала карти — а потім підняла погляд на мене, і я здригнувся, бо в очах її був майже такий само вираз, як і при першій нашій зустрічі, на дорозі, у присутності орави комедіантів. Першою майнула думка — вони її чимось скривдили. І, вже наливаючись люттю і згадуючи, що шпага залишилася в номері, я провів поглядом по їхніх блідих від безсонної ночі обличчях. Один з них — хлопець років двадцяти, з великим рухливим ротом, з нахабними гострими очиськами; решта двоє, трохи старших за віком, а проте вони були лиш його почтом. — Що трапилося, Алано? — запитав я рівно, прикидаючи тим часом, як би зручніше вихопити табуретку з-під найближчого до мене картяра. — Я програла нашу карету, — зронила моя благовірна, зітхнувши. — І карету, і коней… І ще сто золотих грішми. Я чудово грала спочатку, але потім… Я швидко озирнувся. Власне, мені було потрібно ще хвилини зо три, щоб стояти з виряченими очима, вигукувати «що?! », «яка нісенітниця! » і «ти збожеволіла». Я із задоволенням все це проробив, але часу не було; хлопець, душа й мозок конфронтуючої до мене трійці, був, звісно ж, шулером. Питання полягало тільки в тому, чи зумію я довести це. Або недієздатність Алани. Або ще щось витворити, наприклад, поки в залі порожньо, придушити його ремінцем… Двоє приятелів парубка, наче вгадавши мої наміри, однаковим жестом поклали руки на рукоятки невидимої під столом зброї. — Дозвольте відрекомендуватися, — парубок навпроти радісно посміхнувся. — Кільт Варкронн, зі старшої гілки Варкроннів, з півночі… Можливо, з мого боку було трохи фривольно познайомитися з вашою дружиною без вашого відома, але всі ми в дорозі, а в дорозі етикет… — Має особливе значення, — закінчив я сухо. — Особливо в дорозі. Особливо для шляхетних панів, до числа яких, безсумнівно, належить і пан Варкронн… — я зробив вагому паузу, і пробираючи очима рухливе обличчя парубійка, подумки додав: і не соромно тобі шулерством заробляти, ти, аристократе?! Пан Варкронн трішки порум’янів: — Зрозуміло, ми не дозволили собі ані найменшої нетактовності… Щодо вашої дружини. Я був радий розважити її, і, зізнатися, її жвава натура й мудра гра добряче мене потішили… Я перевів погляд на Алану. Жвава натура сиділа, втягши голову в плечі, й бездумно дряпала нігтем стільницю. Попутники Варкронна закивали головами на знак згоди. Один із них, світловолосий здоровань, витяг з-за вилоги акуратний стосик паперів: — Це розписки, дані пані Аланою Рекотарс у якості застави… За свідка був люб’язний хазяїн постоялого двору. — Я спершу вигравала, — сказала дружинонька зло. — Я виграла п’ятсот монет! А потім карта не йшла, ви теж, Ретане, не зуміли б… коли карта не йде… Варкронн акуратно збирав розсипані по столі карти. Обличчя в нього було як у доброго татуся: нічого, мовляв, не варто засмучуватися, з кожним трапляється, коли карта не йде, за азарт же платимо, азарт дорожчий за гроші, он яку нічку пані Алана провела, на все життя яскравий спогад, кепсько, що він виявився аристократом. По-перше, це тим більше кривдно, по-друге… Я раптом зрозумів, що спізнився. Що можна, звичайно, оголосити Алану божевільною, та тільки навряд чи мені це допоможе, можна звинуватити Варкронна в нечесній грі — та тільки хто тепер доведе?! Алана мовчала, і обличчя в неї було водночас нещасним і зухвалим. Знаємо вже, проходили — гордо задертий ніс, холодна мовчанка, в усьому, виявляється, винні карти… — А у що ви грали? — почув я власний спокійний голос. Варкронн тонко посміхнувся: — В «Пятиглав». Пані Алана обожнює складні ігри. Я відповів на посмішку не менш загадковою: — Я, зізнаюсь, теж… Мені навіть заздрісно. Пані Алана пережила настільки сильні почуття, настільки захоплюючий азарт, тоді як я виявився обділеним… Буду щиро вдячний, пане Варкронне, якщо погодитеся зіграти із мною кілька партій. Якийсь час ми дивилися один на одного. Молодий шулер був би успішним у своїй справі, якби не вмів розбиратися в людях; шулер розумів, що я — далеко не така ніжна здобич, якою була Алана. — Ми, правду кажучи, повинні вже їхати, — зауважив світловолосий здоровань. — Ми й без того… Пан Варкронн посміхнувся ще тонше: — Що ви, пане… Рекотарсе. Це я буду вдячний… Кілька партій. На жаль, на тривалішу гру ми не маємо часу… Обідній зал потроху наповнювався — спускалися, позіхаючи, зі своїх кімнат постояльці, заглядали в пошуках сніданку нові гості. Пан Варкронн дивився мені в очі, й у погляді його був неприхований веселий виклик. Щ-щеня… — Люба моя дружино, — звернувся я до Алани світським до нудоти голоском, — будьте ласкаві, підніміться у свою кімнату… І відпочиньте перед дорогою. Бо, можливо, нам доведеться йти пішки. Світле Небо, вона задерла носа до самісінької стелі. І пішла нагору з виглядом королеви, що раптово овдовіла. Я провів її поглядом. Обернувся до пана Варкронна, котрий незворушно розпаковував нову колоду карт. І зняв з мізинця маленький перстеник, єдину річ, подаровану мені матір’ю, дорогоцінну іграшку із блакитнуватим каменем з гострим, як меч, відсвітом. «Пятиглав» ніколи не був моєю улюбленою грою. З першою ж здачею мені потрапила карта на «порожню клітку», це рідкість, це майже гарантований виграш — якщо забути про одну дрібницю. У моєму наборі не було червоної сімки, так званого «ключика», а отже, суперник легко міг напхати в мою «клітку» п’ять-шість вірних хабарів. У чесній грі ймовірність такого повороту мізерно мала. Я ретельно стежив за руками суперника, котрий здавав карти, я не піймав його ні на єдиному зайвому жесті — але зараз, дивлячись, як Варкронн почухує кінчик носа, був упевнений, що він знає мої карти до єдиної. Кажуть, існують шулери, здатні бачити колоду наскрізь. Спина моя вкрилася потім; Варкронн оголосив, що зіграє «великий бал». Я відкинув спокусу зіграти «клітку», зціпив зуби й кивнув, погоджуючись; Варкронн зіграв чисто, ніби з книжки брав, і його білявий приятель відкладав на крихітній рахівниці мій перший програш. Так. Алана знала, з ким сісти грати. Настала моя черга здавати; я приплющив очі, намагаючись зосередитися. Колода в моїх руках. Прохолодний дотик атласних карт; обідній зал зник, зник стіл разом із шулером і його спільниками, геть усе провалилося к псам, залишилася колода й строкате миготіння яскравих картярських сорочок. На звороті карт зображений був здиблений кінь. Вони тільки з вигляду були однаковими. Кожна сорочка мала свої неповторні особливості; я відчував, як голову мою стягує залізний обруч. Коні ожили, заобертали виряченими очима, той, що ніс на собі бубнову даму, мав білу цятку на крупі, той, що прикривав пікову десятку, здавався трохи розмитим, начебто дійсно гарцював… — Здавайте ж, пане Рекотарсе! Та так мене самого запишуть до шулерів… Я здав. Тепер сорочки Варкроннових карт не були для мене німими. Але радості це не додало — на руках у суперника опинилася майже повна «галявина»; ну не вмію я здавати з вигодою для себе!.. Ми трохи поторгувалися, більше для пристойності, і я дав йому зіграти, і він знову все розвів як по-писаному. Клацнула маленька рахівниця; я клацнув зубами. Здавав Варкронн. Голова моя тріщала; я дивився на сорочки його карт, і в здиблених красенях-конях ввижалися мені коні нашої карети. Я не міг впізнати більше двох-трьох — напевно, втомилися очі. Він заявив «малий бал». Я вперся й заявив «хоровод»; він подумав, хитро поглянув на мене й заявив «порожню клітку». Проти «клітки» аргументів у мене не було. Він почав, добірно, розтягуючи в посмішці й без того чималий рот, я болісно вдивлявся в карти, і чим далі, тим більше впевнювався, що його «клітка» ловиться. Ось вона, можливість відіграти все й відразу. До його «клітки» входили всі сім, ні, вісім хабарів, якщо лишень… — Ходіть, пане Варкронне! — я вже смакував торжество. Він походив. Цієї карти не повинно було тут бути. Я чудово пам’ятав, вона пішла в «покидь»… — Що це за карта, пане Варкронне? — Чорна дев’ятка. А хіба ви не бачите? — Дозвольте порахувати ваші карти. Він скривився: — Пане Рекотарсе… Я розумію, коли діло йде до програшу, всі ми стаємо нервовими і підозріливими… Але, повірте, не варто так мене ображати. Перерахуйте карти тут, — він кивнув на купку «покиді», — тут, на столі, у себе, у мене… Чи ви думаєте, тут є декілька однакових? І я зрозумів, що він мав рацію. Що його «порожня клітка» зіграна чисто, а звідки взялася потрібна карта — тепер уже не довідатися, хіба що він маг… А якщо він маг?! Дрібний чаклун, що заробляє на життя картами? Хто доведе?! Узяти до рук карти вважається ганьбою для мага. Але ж і для аристократа заробляти шулерством донедавна вважалося ганьбою… Я дивився на свій програний перстень. — Ще партію, пане Рекотарсе? Чи вистачить? Очі Варкронна сміялися. Я змусив себе посміхнутися у відповідь: — Ви цікавий супротивник… Ще. Дотик карт завдавав мені болю — начебто шкіра на пальцях стерлася до м’яса. Я впізнавав їх на дотик — червоні були теплішими, чорні холоднішими… Важчими, легшими… Непримітні риски, що допомагали впізнати кожного з майже чотирьох десятків здиблених коней… Я здав. І я твердо знав, що на руках у Варкронна немає повного «хороводу» — але він заявив «хоровод», і очі його насміхалися. Хтось, незграбно проходячи мимо, зачепив мене за плече; дотик здався різким, як удар. Шум. Дзенькіт посуду, чиїсь голоси, гепання дверей… За спиною, виявляється, стоять зо шість зівак, запах смажені, сміх… Я вилетів зі світу карт, як пробка з пляшки. Випав у зовнішній світ — і дуже вчасно. Бо гра не завжди обмежується тільки намальованими фігурками. Ось він, стосик «покиді». Ось довгий гострий лікоть, що начебто ненароком торкається вибулих із гри карт, ледве помітний рух, немов Варкронну тісно на лаві… Наступної секунди кинджал, що ніби сам собою з’явився в моїй руці, уп’явся в стільницю — з протилежного її боку. Роззяви нічого не зрозуміли й здригнулися від глухого удару об дерево. Я бив наосліп. Міг би поцілити й по руці — але потрапив по карті, тепер вона пришпилена була до столу, прибита знизу, начебто цвяхом. Життя в обідньому залі йшло своїм порядком. За нашим столом стояла тиша; глядачі перешіптувалися. Ми з Варкронном дивилися один одному в вічі. — Ти добре граєш, — сказав він нарешті самими губами. — Бачиш сорочки… Міг би заробляти. Я пожував губами, наче збирався плюнути йому в обличчя. Вигук «Шулер! » обходиться дорого. І шулерові, й — трапляється — крикуну. Беручка до розправи юрба не завжди вміє розібрати, хто правий, а хто провокатор… Варкронн скосив очі на білявого — обережно, так ніби боявся випустити мене з поля зору: — Віддай. Той набундючився. Посовався на табуреті й передав мені під столом стос підписаних Аланою паперів — заставні… І вся трійця одночасно піднялася. Білявий захопив рахівницю, Варкронн згріб зі столу карти: — Спасибі, пане Рекотарсе, за отримане задоволення… Виграш нічого не вартує. Азарт дорожчий… Прийміть запевнення у вічній повазі. І трійця рушила до дверей під супровід здивованих поглядів, а я потихеньку, із зусиллям — треба ж, нерви! — витяг кинджал зі стільниці. Карта була пробита рівно посередині. Як не дивно, подія з шулером не тільки не зіпсувала наших з Аланою стосунків — навпаки, стала початком взаєморозуміння. Коли я, похитуючись, із пробитою картою в кишені, піднявся до її кімнати, коли вона, зла на весь світ і готова до скандалу, обернулася до мене від немитого готельного вікна, коли я, не відводячи погляду, мовчки поклав на столик її заставні розписки — так, ця хвилина вартувала того, щоб переграти десяток шулерів. Або навіть дюжину. Ми рушили в дорогу, і знову мовчки — однак усе тепер було по-іншому. Мовчання як різновид бесіди; Алана мовчки мене обожнювала, а я дрімав, відкинувшись на подушках, і в напівсні марився мені рідний замок, а в ньому тиха, скромна, до скону любляча мене дружина. У замшевому мішечку над моєю головою дрімала книга «Про магів». Я все збирався погортати її десь на постоялому дворі — але ніяк не наважувався. Якщо я вичитаю там щось, здатне образити пам’ять Мага з Магів Дамира, то ускладняться не тільки відносини із Соллями, але й, цілком можливо, з мерзотником Чорно Та Скоро… Хоча, правду кажучи, значно більше страхав мене чорний замшевий мішечок. Я не хотів собі зізнаватися — але для того, щоб встромити туди руку, мені знадобилася б уся моя мужність. До рідних земель залишалося кілька днів шляху. Я вже впізнавав знайомі місця; погода стояла прозора й холодна, як скибочка льоду, снігу випало трішечки, начебто для краси, коні бігли легко. Зима була свіжа, щойно ж бо настала, у ній було щось від накрохмаленої сорочки з мереживним коміром; я мружився, оглядаючи з вікна карети всю її хрустку пишноту, і Алана, споглядаючи мою радість, раділа теж. Від замку нас відокремлювали дві ночівлі, коли на одному з постоялих дворів трапилася знаменна зустріч. Малий сіромаха стояв зовні, біля входу, кутався в жіночу хустку й жалібним голоском просив: «Прислужити панам, чи коня почистити, чи дірку зашити, все за мідну монетку». Мовчки подивувавшись, як хазяїн готелю терпить під боком настирливого хлопчака, я пройшов був мимо — але останньої миті озирнувся. Голоштанько, підбадьорений моєю увагою, забубонів жвавіше: — Пане, візьміть на службу, все вмію, хоч конем правувати, хоч дірку зашити… Чомусь йому здавалося, що зашивання дірок є чи не насущна потреба всіх на світі панів. Так, вигляд він мав кепський. Охляв, очі запали, під час нашої останньої зустрічі він виглядав теж поганенько — але таки значно здоровіше. — Я ще й співати можу, — промурмотів парубійко, благально заглядаючи мені в обличчя. — Візьміть на службу, добрий пане, не пожа… Його очі округлилися. Він мене теж впізнав. — Привіт, — сказав я недбало. — Кліві, чи як тебе там — худе личко болісно скривилося, начебто Кліві Млинарятко збирався заридати. — Це хто? — запитала за моєю спиною Алана. Кліві схлипнув і простягнув мені свої руки — долонями догори. Обидві долоні були в старих шрамах і у свіжих міхурах. Начебто Кліві ось уже з півроку ловив рибу в окропі. Чужі монети пекли його, наче вогонь. Як, утім, і було сказано. Нічого іншого він не вмів. Кожна чесна робота, за яку він з горя брався, виходила йому боком; його виганяли й били, тож з голоду він знову починав красти, обмотував руки ганчірками й навіть один раз купив собі шкіряні рукавички. Нічого не допомагало; щораз, коли його рука торкалася чужого гаманця, він ледве втримувався, аби не заверещати від болю, і, навіть якщо щастило, тиждень по тому не міг «вірите — навіть справити по-людськи природні потреби». Руки вкрилися опіками — робітник із нього став зовсім нікудишній, ніхто його не наймав, нікому він не був потрібний, а тому заробляв жалібними піснями на ярмарках, але, по-перше, народ нині на жалібне не ласий, а по-друге його знову почали ганяти, бо дозволу «на жебрання» у нього немає… Усе це він розповів одним духом, коли, заплативши хазяїнові дві монетки, я влаштував його на нічліг у сараї для сіна. Кліві був щасливий до безтями — відігрівшись і повечерявши, він увірував у власну щасливу долю й, радісно посміхаючись, повідомив мені: — А той, пам’ятаєте, Ахар… На прізвисько Жабник… Одноокий. Якому померти через місяць… То через місяць і закопали. Утопився, подейкують, по-дурному, в калюжі, з коня впав і захлинувся, і начебто тверезий був… Як вам — у калюжі втонути?! Мені здалося, що м’яка крижана рука приятельським жестом погладила мене по спині. — Судилося так, — сказав я глухо. — Судилося через місяць — він і в мисці утопився б, не сумнівайся… Кліві посмутнішав. Губи його гірко підібгалися: — Судилося… А тут з голоду здихай… І він втупився в свої нещасні руки. Я роздумував. Хоча, власне, й думати не було про що. Якщо доля розщедрилася й послала мені Млинарятко — що ж, якісь резони в долі були… — Поїдеш із мною, — сказав я м’яко. Кліві відірвав погляд від своїх опіків. Заглянув мені в очі — спершу недовірливо, потім радісно, насамкінець підозріливо: — Таж… Це-є… А вам же коли помирати? Славний хлопчик. Добрий і безпосередній. Найбільше я боявся, що на підвісному мосту нам зустрінеться свиня. Здавалося б, дурість — але цілісіньку останню перед поверненням ніч мені снилася ця моторошна картина: молода дружина вперше бачить замок шляхетного чоловіка, підвісний міст навіки опущений, і посеред проїзду стоїть немислимих розмірів свиня, що її не зрушити з місця без добрячого заряду пороху… Я прокинувся, мокрий від холодного поту. Ми дісталися до замку перед полуднем; щойно з-за дерев завиднілися вежі, я осідлав коня й поскакав уперед. Свині не було. На похилих стінах лежав сніг, біла блискуча маска приховувала від сторонніх очей щілини й вибої, скрадала старість і запустіння; у внутрішньому дворі стояла вічна осінь, було мрячно й брудно, і сильно смерділо гноєм. — Ітере! Ітере!!! За годину, коли карета в’їхала на підвісний міст, свиню вже різали. По всьому замку літали найняті в селі покоївки й слуги, в укритій пилюгою кухні розвели вогонь; молодий чоловік виїхав назустріч благовірній на білій, як сніг, молодій кобилі. Алана обережно визирнула з-за оксамитової фіранки. За моєю спиною чекав вироку замок — старезна руїна, житло примар… Я боявся, що вона скаже: і це — твердиня Рекотарсів?! — Як красиво, — пошепки сказала Алана. Звідси, з пагорбка, селище виглядало іграшково — білі дахи, сизі ниточки диму над дахами. Дні стояли надто холодні, надто суворою обіцяла бути зима, в усім селищі палахкотіли грубки. І тільки над дахом будинку на горбку небо було цнотливо чисте й прозоро-блакитне. Чонотакс Оро не розводив вогню. — Я, це-є… Пане Ретане, я магів боюся, можна, я у дворі зачекаю? Кліві зігрівся, поки ми піднімалися вгору, і безстрашно підставляв рожеве обличчя владарюючому на пагорбку вітрові. — Не можна, — сказав я сухо. — Мужик він хороший, боятися нічого, про тебе ж думаю, дурило! Я брехав. Саме про Кліві я не думав зовсім, думав якраз винятково про себе. Хвіртка навіть і не думала закриватися. У дворі було порожньо — ні собаки, ні дров, ні взагалі ознак ведення господарства… Хоча дрова Чонотаксу й не потрібні… — Тут ніхто не живе, — радісно повідомив Кліві. — Виїхав, певно, ваш маг… Начебто у відповідь на його слова пронизливо скрипнули вхідні двері. Я був готовий до зустрічі — але однаково здригнувся. — Заходьте, — сказав Чорно. Він був закутаний у кошлату шубу до п’ят, але голова його, зухвало ловила глянсовою поверхнею відсвіти зимового дня. Чорні, дещо божевільні очі дивилися без жодного виразу; мимоволі пригадалася хватка холодної руки в надрах замшевого мішечка. Ми ввійшли, причому Кліві довелося тягти мало не силою. Усередині величезного будинку було навіть холодніше, ніж зовні. У вже знайомій мені дзеркальній кімнаті стеля вкрита була інеєм, а самі дзеркала затягла паморозь, красиво й трохи жахно. Кліві почали бити дрижаки — усе сильніше й сильніше, начебто від холоду, хоча щоки в нього горіли, як маніжки снігурів. — З поверненням, Ретане. Чонотакс сів, схожий у своїй шубі на лісове чудовисько з дитячої казки. З об’ємистих рукавів виринули тонкі білі руки; Чорно Та Скоро сплів пальці й уперся ліктями в коліна — аби було куди сперти чисто виголене підборіддя. — Радий тебе бачити, — збрехав я, всміхаючись. — Я свою обіцянку виконав. Бліді губи Чорно розтяглися, наче гумові. Після такої усмішки вже не потрібно було нічого говорити — вона була красномовнішою за слова. — Сподіваюся, ти теж виконаєш свою обіцянку? — запитав я вкрадливо. І без того вузькі очі пана мага примружилися ще більше: — А чом ти не приніс… річ? Про яку змовлялися? Я посміхнувся ще ширше: — Не все одразу… тобто, звичайно, вона твоя. Але от у чому заковика… Існує думка, що виконати послугу, про яку ми з тобою домовлялися… що виконати її в принципі неможливо, — я перевів подих, тому що слова ці були, по суті, моїм вироком. На обличчі Чорно нічого не змінилося. Наче я говорив із залізною болванкою. — Я хочу бути впевненим, що ти в змозі виконати обіцяне, — сказав я вже з притиском. — Як твій… клієнт, я маю на це право. Кліві, котрий мовчки тремтів у кутку, нервово потяг носом. Чонотакс повільно перевів на нього погляд — парубійко злякано гикнув. — Маєш, — підтвердив Чорно так само незворушно. — Власне, я з самого початку зрозумів, навіщо ти притяг сюди цього… Млинарятко. Ходи сюди. Останні слова стосувалися хлопчиська; Кліві сіпнувся й підійшов — наче його тягли на мотузочці. Не звертаючи уваги на гикання, сопіння та інші звуки, що їх видавав хлопць, пан маг взяв його руку й обернув долонею до себе. Тихенько присвиснув: — Так… Ретане, та ти прийшов до мене чи не з ультиматумом. Доведи, мовляв, магу, свою невошивість, тоді подивимося, чи мати з тобою справи… Я відкрив був рот, ніби збирався заперечити. Чорно похитав головою: — Та добре, мовчи… Нічого особливого в цьому немає. Ніякий це не ультиматум. Так, нормальні ділові відносини… Можна, в принципі уявити собі відуна, котрий оголосить тобі, що вирок знято, ти півроку прогуляєш у щасливому незнанні, а тут трах-бах, нещасний випадок… Я ковтнув слину. — Так, — гнув своє Чонотакс, задумливо розглядаючи Кліві, — я знаю, що мені треба від тебе, ти повинен розуміти, наскільки я при силі… Хлопче, підійди, будь ласка, до он того дзеркала, і подихай на нього. Кліві скорився — наче лялька, яку смикають за ниточки. Старанно витягнув губи й подихав на паморозь; білий струмінь пари миттєво проїв дзеркальну ополонку, але не круглу, як варто було очікувати, а якоїсь грибоподібної неправильної форми. — Добре, — Чонотакс знову опустив підборіддя на сплетені пальці. — Іди, Ретане… Іди до дружини, завтра отримаєш свого вихованця… Хлопцю пощастило. Він тобі до скону повинен чоботи лизати, такий подаруночок… задурно… Я забарився, потім, строго кивнувши на прощання, рушив до дверей; на порозі мене наздогнав розпачливий крик Кліві: — Пане Ретане! Не залишайте мене! Заберіть мене, я не хочу!.. У крикові тому був такий невдаваний жах, що моя занесена нога так і зависла в повітрі. — Збожеволів, — незворушно констатував Чонотакс. — Ех, хлопче, тобі б знати свою вигоду… Я пішов, несучи в грудях неприємне відчуття. Начебто я віддав живу істоту алхімікам для досвідів. Кліві дочалапав до замку вранці — голодний, очманілий і без жодних спогадів про вчорашній день. Останнє, що пригадував хлопчисько, був двір, пустельний і наче нежилий; про що ми говорили із Чонотаксом, що і як проробляв пан маг з ним, непутящим Кліві — нічого цього він не знав і сам добряче дивувався. Варто зазначити, що до цього моменту благоустрій замку, початий з таким розмахом, потроху затих — скінчилися гроші. Ідею великого бенкету на честь приїзду молодої дружини довелося відкласти до кращих часів, на щастя, Алані замок подобався й таким. Їй цікаво було блукати холодними кімнатами, підніматися на вежі й вивчати вкриті павутинням святині древнього роду; я трохи побоювався, чи не зустрінеться їй у її мандрівках привид. Тобто боятися, звісно, особливо було нічого — але й радості мало, я не мав поняття, яким чином така зустріч може вплинути на мою дружину… Між нами встановилися цілком приятельські, але дивні, як для подружжя, стосунки. Я досі не заходив до Аланиної спальні, але тепер для цього була нова внутрішня відмовка: перш ніж утішатися радостями шлюбу, я повинен позбутися вироку Судді й припинити справи з Чонотаксом. Я увесь час поривався придумати якесь пояснення й для Алани — родові звичаї, чи щось таке, які забороняють чоловікові торкатися дружини протягом усього медового місяця… Подібну нісенітницю мій язик відмовлявся вимовляти; Алана сприймала моє відчуження зовні спокійно, хто їх знає, цих п’ятнадцятирічних дружин, може, їй цілком достатньо дружнього поплескування по плечу… Ясного зимового дня Кліві вирушив до селища; я заздалегідь подбав, щоб ніхто нас не бачив разом. Пікантне знайомство із Кліві Млинарятком мені було якось ні до чого. Насамперед я зайшов у трактир — і не помилився. Кліві був тут. Колись без гроша, він сидів тепер за столом, що вгинався від їжі. Пряний соус стікав по худих руках; Кліві їв, облизував пальці, чмокав і чавкав, і весь вигляд його — це неприкрите, вируюче, волаюче блаженство. Товстий гаманець дався йому охоче й без зусиль. Я притулився до стінки. Ноги мої підкосилися — начебто втілена могутність Чонотакса Оро явилася переді мною в диму й полум’ї, явилася, щоб сісти на лаву поруч з уминаючим за дві щоки Кліві й підморгнути вузьким, дещо божевільним оком. Кліві насолоджувався життям. Із трактиру, вже ситий по горло, він вирушив на базар, і я своїми очима бачив, як він витяг монету з кишені роззявкуватого шевця. Знову й знову зникаючи в нечисленному вечірньому натовпі, він виринав ще щасливішим, п’яним без вина, потираючи руки… Через три дні безперервного злодійства його піймали в найближчому містечку. Я довідався про це від Ітера, а той, у свою чергу, від постачальника, що привозив у замок продукти. За його словами, зловили на гарячому якогось шустрого хлопчака, у якого при обшуку виявили мало не цілий статок; пограбовані, які ось уже два дні ридали за зниклими гаманцями, юрбою збіглися до управи і пригадали злодюжці все, й навіть більше, і тамтешній бургомістр дивом зумів запобігти самосуду. Злодюжку судили за всіма правилами й відправили на каторгу, так йому і треба; вислухавши цю історію, я подякував Ітерові й відразу, поскаржившись на головний біль, вийшов до себе. Мені було зле.  Розділ сьомий