Annotation 9 страница

Увесь наступний день над замком висіла, описуючи кола, самотня чорна ворона. Ворон в окрузі повнісінько — але саме цю мені хотілося чомусь пристрелити. Дістати хоча б із лука; я з провокаційним наміром заявив плечистому Агену, що ніхто з його хлопців, звісно ж, не зуміє збити мішень на льоту. Аген презирливо відкопилив губу — але потім я бачив, як то один, то другий учень Солля піднімається на стіну, озброєний хто луком, хто арбалетом, а хто й важким пороховим самострілом. Ворона, втім, кружляла, як і раніше. Дванадцять супутників-охоронців на чолі з плечистим Агеном готували караван до від’їзду. Крім екіпажа, на якому Танталь прибула в замок, у похід готували й мою власну карету — чудову на вигляд, зате стару всередині, оздоблену гербами, але не пристосовану для зимових подорожей. Передбачалося, що ми вирушимо в дорогу всі разом — щойно Аген доповість про готовність; я, чесно кажучи, від самого початку очікував, що все піде навскіс. Алана дотепер майже не вставала з ліжка — перебувала в апатії, багато спала, а довідавшись про від’їзд, просто відвернулася до стіни. Танталь, кусаючи губи, замкнулася з нею для роз’яснювальної бесіди; я був цілковито впевнений, що моя маленька таємниця, у пориві відвертості довірена дружині, стане відома Танталь і різко змінить усі плани. Танталь, найімовірніше, плюне мені у вухо й подасться геть разом з Аланою і магічною шпилькою, мені тільки й залишиться, що звітуватися перед розлюченим Чорно… Розмова двох посестер тривала майже годину, а опісля Алана повеселіла, змахнула сонне заціпеніння, без примх погодилася їхати; Танталь теж перебувала в гарному настрої, і, заглядаючи їй в обличчя, я зрозумів майже з жахом, що моя юна дружина так нічого їй і не розповіла. — Ми ж повернемося сюди? — запитала Алана за півгодини, коли ми вдвох стояли на стіні, проводжаючи за обрій червоне холодне сонце. — Ти ж не можеш відмовитися… він обіцяв звільнити тебе від Вироку. Хіба можна відмовитися від його допомоги? Я спохмурнів. Сьогодні вранці я усамітнився зі своїм дерев’яним календарем і викреслив усі ці метушливо прожиті дні; дні в пошуках Алани. Дні, проведені в підвалі, у ланцюгах, і безліч інших, не настільки примітних, але однаково вже прожитих, згаяних, усе… Алана похитнулася; я злякано підтримав її під лікоть. Вона вийшла на свіже повітря вперше за останній тиждень, не дивно, що в неї паморочилося в голові після подорожі в Переддвер’я. «Звичайний маг» надірвався б. А п’ятнадцятирічне дівчисько?! Напад ненависті до Чорно змусив мене судомно зціпити зуби. Аланина слабкість, Аланина блідість; мені навіч уявилася картинка: Чорно з єхидною усмішечкою вкладає безвольне тіло моєї дружини, вкладає, наче місток через ущелину, преспокійно ступає їй на спину, іде по плечах, по голові… — Чого ти так дивишся? — слабко посміхнулася Алана. — Він використав тебе, — сказав я глухо. Її пересмикнуло; я злякався знову, швидко обійняв її за плечі: — Що з тобою?! — Використав, — промовила вона через силу. — Мерзенне слово. Вони його теж… говорили… комедіанти. Я пригорнув Алану до себе. Тужно глянув на сонце, що вже налягло на обрій своїм червонястим черевом. Так злобливо глянув, наче це сонце було в усьому винне. — Алано… Більше тебе ніхто не образить. Ніколи в житті. Я клянуся… Налетів холодний вітер, змусив мене вдавитися клятвою й болісно закашлятися. Як там говорила про Чорно Та Скоро та бабуся-чаклунка? «У нього не те що совісті — дрібки совісті катма»? У мене, виходить, теж нема ані дрібки. Що це за клятви — після всього, що Алана про мене знає?! — Ми повернемося потім? — уперто перепитала моя дружина. — Алано, — буркнув я хрипко. — А чому ти не сказала… Танталь… чому не розповіла… правду? Вітер налетів знову; завтра теж буде вітер, і, можливо, зі снігом. Як ми лишень поїдемо — за такої погоди? Алана судомно зітхнула. Вчепилась у мій рукав: — У мене паморочиться голова… Мені б лягти, напевно… Ходімо. На другий день племінник Ітера приніс приголомшливу, на його думку, звістку: до села прийшли комедіанти! Два візки, увечері дадуть виставу в дворі трактиру, а якщо багато грошей назбирають — то й на завтра залишаться… — Убога трупа, — посміхнулася Танталь у відповідь на звістку. — Всі заможніші зиму в містах зимують… це ж треба — у морози швендяти! Я промовчав. Два візки… Я не вірив у збіги, але вірив у долю. Можна було б прихопити із собою дванадцять годованців Солля — довідавшись, у чому річ, вони допомогли б мені з радістю… Але я відкинув думку про чужу допомогу. Минулого разу мені вистачило однієї шпаги — тепер же я ще й при владі: наскільки б не збіднів рід, а прав моїх тутешнього володаря ніхто поки не скасовував… — Про що ви думаєте? — запитала Танталь занепокоєно. Алана спала. Останнім часом вона майже постійно спить, і це подобається мені чимраз менше… «Використав. Мерзенне слово»… — Ретане… Що трапилося?! Імовірно, на обличчі моєму проступила надміру хижа усмішка. Хтива у своїй жорстокості. Привезти мерзотників до замку… — Піду подивитися виступ, — мій голос скидався більше на бекання ягняти. — Люблю… театр. Усією душею. Танталь насупилася: — Ретане… Ти… ви сказилися, по-вашому, це ті самі?! Я щасливо посміхнувся. — Я піду з вами, — сказала вона жорстко. — Я й Аген, ми… Імовірно, вираз мого лиця був значно красномовніший за слова, а тому Танталь не закінчила фразу. Затнулася; промурмотіла миролюбно: — Добре. Я сама… можна? — Знаю, що ви теж любите театр, — сказав я ще ніжніше. Простісінько тобі пробекав. Ми з’явилися у селищі за годину до майбутнього заходу; підготовка до спектаклю була саме в розпалі. Два візки стояли впритул, один, без пологу й з опущеними бортами, перетворився вже на підмостки. Високий, доладно складений чоловік неквапом забивав цвяхи, збираючись, очевидно, навішувати завісу; він стояв до нас спиною — я сам відчув, як хижо роздуваються мої ніздрі. Це був той, комедіант-бастард, котрий вправно поводився з ножем. Той, хто бив тишком-нишком… Решти видно не було, але з другого візка виразно долинали голоси; я зиркнув на Танталь. Моя супутниця була на диво зосереджена, начебто їй треба було знайти відповідь на складне запитання і від цього залежало життя. Я стис губи. Важкою ходою володаря рушив до візків, і перші роззяви, котрі потроху заповнювали двір, метнулись хто куди. Напевно, я виглядав ефектно. Бастард усе бив і бив молотком, не підозрюючи, які чорні хмари насідають цієї миті на його гарну голову. Танталь — я чув — поспішала слідом за мною; одним рухом я скочив на підмостки, віз гойднулася, працьовитий комедіант нарешті відволікся від свого заняття, здригнувся й обернувся. Доля приготувала мені неприємний сюрприз. Це був не бастард; гарненький чоловічок років двадцяти п’яти, чорноволосий, з манірним обличчям розпещеного дамського улюбленця, в нього просто на чолі написано — «комедіант»… Я зціпив зуби. Під пологом другого візка вовтузилися тіні; мені дуже не хотілося вірити в помилку, тому я вискалився: — Де хазяїн? Хутко! Комедіант звик, очевидно, до несподіваних з’яв усіляких там самодурів. Слово «влада» не було для нього порожнім звуком, а тому він поспішно вдав уклін і навіть манірно махнув молотком — наче капелюхом: — Там, шляхетний пане, у візку… Ми лиш смиренні комедіанти. Ми справно платимо податі… Я відіпхнув його — зрештою його не було серед Аланиних кривдників — і грубо рвонув фіранку, що прикривала вхід під розмальований полог. Затріщала, розриваючись, тканина. Охнула за моєю спиною Танталь — як, невже й вона скочила на підмостки? Без сторонньої допомоги? Тут було темно й задушливо, пахло потом і, здається, пудрою; звискнула, прикриваючись, якась напівгола дамочка, я хижо обернувся до неї, очікуючи побачити млосну красуню, котра не так давно запрошувала мене на виставу. Мене схопили за плече: — Перепрошую! Та хто вам дав право сюди вриватися?! Я обернувся. Ні, я ніколи його не бачив. Це не він, це не його я мріяв піймати й затягти до замку; навіть напівморок, навіть намальовані на обличчі зморшки не могли збити мене з пантелику. Це не він. — Зараз поясню, хто дав мені право! — гаркнув я, уже не стримуючи злості. Комедіанти уявлялися мені ошуканцями, насмішниками, котрі свідомо вирішили наді мною познущатися. Здається, та дівка в темному куточку вже хіхікає: що, шляхетний пане, помилився?! — Зараз я поясню, — прогарчав я, задихаючись від густого запаху гриму. — Хто головний? До мене! Здається, хтось схлипнув. — Я, — коротко кинув загримований під старого чолов’яга. Насправді йому було років сорок з хвостиком. Збуджено гуділа юрба. Зусібіч збігалися нові цікаві — напевно, ніяка вистава не привертає увагу так, як справжня бійка. Справжнє приниження. Справжнє насильство, без гри. — Чим ми провинилися, пане? При денному світлі грим на обличчі проводиря здавався потворною маскою. Я ще не знав, чим вони завинили. Напевно тим, що комедіанти; всі комедіанти однакові, те, що трапилося з Аланою, могло бути й з іншою дівчинкою, і під цим самим, надірваним мною пологом… — Пане, в нас є грамота… що дозволяє грати… у містах і селищах… ми платимо податки, ми… — Баріане, — мовили за моїм плечем. Начебто незнайомий голос; і тільки через секунду я зрозумів, що говорить Танталь. Чолов’яга здригнувся. Насилу відірвав погляд від мого обличчя й зиркнув мені за спину. — Баріане, — повторила Танталь із якимось чи то смішком, чи то схлипнувши. — Привіт. Вкрите гримом лице на кілька митей закам’яніло. Потім я побачив, як підведені білим очі розширюються, явно збираючись вилізти з орбіт: — Ти?!
Ночували комедіанти вже в замку. Танталь накупила в селищі провізії; дванадцять її охоронців невдоволено супилися, розглядаючи візки і їхніх мешканців. Танталь і той, кого вона називала Баріаном, допізна сиділи у великому залі перед каміном; решта членів трупи примостилися на матрацах, милостиво виданих Ітером, час від часу хтось із них прокидався, піднімався на лікті, намагаючись зметикувати, куди потрапив; потім, переконавшись, що всі сплять, із блаженною посмішкою вмощувався назад. — А справи… ну, сама бачиш. З фарсів граємо тільки «Рогатого чоловіка», і то… — Баріан, недбало відмитий від гриму, сумно посміхнувся. — Муха виріс… І я ж у цій ролі… не Майстер Фло. І Дінка, — він озирнувся на дамочку, яка солодко дрімала на своєму матраці, й закінчив пошепки: — І Дінка — не ти. Тож… Я наблизився, намагаючись ступати якнайтихіше, але Баріан однаково здригнувся. Він боявся мене; моя поява з громами та блискавками, з лайкою й обриванням пологу не минула просто так. Бродяче безправне життя привчило його боятися кожного, хто хоч на трішки сильніший. Правило, що оберігає маленьке життя комедіанта… — Сядьте, Ретане, — сказала Танталь, не дивлячись на мене. — Ось, із цією людиною… ми проїхали… не важливо, скільки. Скільки років, скільки доріг… Може, і я б зараз… Вона дивилася у вогонь і була не схожа на саму себе, бо виразне обличчя її за одну мить втратило всю свою твердість. На очі раз по раз набігали сльози — вже чим-чим, а сентиментальністю Танталь не вирізнялася ніколи… І все-таки уявити її у візку… у компанії хоч би цього Баріана… — Я піду спати, — перепрошуючим тоном промурмотів комедіант. Моя присутність його гнітила; Танталь, не дивлячись, піймала друга за руку: — Сиди… Він зітхнув: — Дінка… ми її на комедійні ролі брали, а підросла — дивимося, героїня… І добре, бо Гезіна на той час уже заміж вийшла… Ти сміятимешся, Танталь — за крамаря!.. Він помовчав. Посовався, мерзлякувато повів плечима: — Ні, я піду, мабуть… Панові Рекотарсу… дяка за гостинність, але ж панові нецікаво слухати, про що це я тут патякаю… — Якщо панові нецікаво — пан піде, — холодно повідомила Танталь. Мене пересмикнуло — все це, звісно, зворушливо, але Танталь переходить межі пристойності. Всякому панібратству існує чітка межа… Я розвернувся й почвалав геть — усім своїм виглядом показуючи, що балаканина комедіанта й комедіантки не може мене образити. На порозі зали з’явився захеканий Ітер: — Пане Ретано… Там… пані Алана… начебто марить. …Вона лежала, скинувши ковдри, збивши в купу простирадла, яскраве світло падало їй на обличчя, але Алана не прокинулася. Вії були щільно стулені, блідий рот скривився, начебто в припадку; я сів поруч, схопив її руку, безпорадно озирнувся, не знаючи, чим допомогти. — Не треба, — бурмотіла вона крізь зуби. — Там… трясовина… не тре… не треба!.. До самого ранку моя дружина металася, жахне марево повільно вгризалося у її свідомість. І до ранку я ніяк не міг її розбудити.
Ми вирушили в дорогу на світанку. На перехресті шляхи наші розійшлися — візки комедіантів звернули праворуч, а екіпаж Соллів і карета з гербом Рекотарсів у супроводі ескорту з дюжини вершників, неспішно потяглися прямо. Обидва каравани квапилися чимшвидше відійти від пагорба з холодним будинком без коминів на даху. Малося на увазі, що пан Чонотакс Оро не всевидющий, так воно, схоже, й було, бо чорна ворона, що невідступно переслідувала карети Рекотарсів-Соллів, залишила без жодної уваги візки мандрвної трупи. …Витівка була навіжена. Але витівка та була улюбленим дітищем колишньої комедіантки; вперше вислухавши її, я розсміявся Танталь в обличчя. Але, на мій подив, Алана, якій після ночі кошмарів начебто покращало, ніяк не відреагувала на перспективу нової «прогулянки з комедіантами». І це було дивно — здавалося б, сам вигляд комедіантських візків повинен викликати в неї нудоту. Тож або Алана вже забула про потрясіння, або… Або апатія, що охопила її останніми днями, перейшла в нову, більш глибоку фазу. Алані просто було байдуже. Ніхто з нас не знав доконечно, чи зможемо ми обдурити Чонотакса і як далеко сягає на даний момент його магічна влада. Танталь стверджувала, що саме абсурдність витівки додає їй певного сенсу — можливо, ослаблий Чорно загубить наш слід, і заради однієї цієї можливості варто ненадовго пожертвувати комфортом… Який вже там у дорозі комфорт. Серед зими… Такої пори не подорожують. Хіба лишень втечею рятуються. Переконати учнів Солля, що вони повинні конвоювати дві порожні карети, було справою цілковито безнадійною. Я так і не довідався до кінця, що саме говорила їм Танталь, які в неї віднайшлися аргументи; зрештою мені було запропоновано заприсягтися перед дванадцятьма шмаркачами, що ані волосини не впаде з голів пані Алани й пані Танталь. У такій клятві було щось принизливе; спочатку я затявся, але потім — нічого робити — заприсягнувся… Лиш за багато днів по тому ми довідалися, що Танталь виявилася багато в чому права. Караван у супроводі Соллевих учнів безнадійно застряг у заметах вже на перший же день подорожі. Ні звідси, ні звідти налетіла, перепинивши дорогу, сніжна буря, і на постоялому дворі відразу з’ясувалося, що обидва екіпажі фатально ушкоджені й рухатися далі не можуть. А вже чи дав маху Чонотакс Оро, чи від самого початку грався з нами, як кішка з мишкою, — так і не випало нагоди довідатися… Підготовка до від’їзду відбувалася наче в тумані чи в грі; я ніяк не міг повірити, що з дня на день ми рушимо в дорогу у компанії комедіантів. Зрештою мій бідний розум знайшов спосіб захисту: я занурився у процес щиро й з головою. Якщо фіглі-міглі — то з розмахом. Я чіплявся до Баріана, випитуючи, яку він мені запропонує роль; бідака від самого початку боявся мене, а тепер і зовсім почав сахатися. Я запропонував Танталь розучити кілька пісень на два голоси — вона криво посміхалася, сумніваючись, очевидно, у моїх вокальних здібностях. Я просив Алану розучити зі мною кілька модних танців — Алана мовчала й не посміхалася. Затія зовсім не здавалося їй смішною… І ось тепер Баріан крокував поряд із візком, і Баріан був задоволений. Я сам спостерігав кутиком ока сцену, коли Танталь вкладала в його руку важкенький мішечок, а проводир трупи, червоний і якийсь переляканий, відмовлявся. — Ти ж візок хотів продавати! — обурилася нарешті Танталь. — Ти ж… що, за чужу мене маєш?! Після цього Баріану нічого не залишалося, окрім як взяти гроші, й ось тепер він крокував радісний, смакуючи, очевидно, ситний обід і теплий нічліг. Дорога була торована. Коні рухалися розміреним кроком, але, оскільки ресори обох візків давно наказали довго жити, термосило немилосердно. Мені з незвички здавалося, що з мене от-от витрусить душу, я поривався зіскочити й піти пішки поруч із Баріаном — Танталь чіпко втримувала мене за рукав. Після полудня попереду закуріло димками селище, я знав його, і мене могли тут упізнати, а тому мені було запропоновано сидіти у візку й не вистромляти носа. Довготелесий красень, котрий мав непідходяще прізвисько Муха, і тлустий добродушний дідок з обличчям театрального лиходія прудко приготували підмостки; героїня-Дінка витягла зі скринь купу костюмів, а Баріан тим часом ходив туди-сюди і закликав глядачів. Цікавих назбиралося не так вже й багато, але й не дуже мало; дівка витягла лютню, і вистава почалася. Я сидів у кутку візка, що зробився раптом страшенно тісним, і дивився спектакль зі зворотного боку. Комедіанти бігали сюди; дамочка, яка щойно знемагала на сцені від любові до красеня-Мухи, через секунду навкарачки підлазила під завісу й подавала комусь дерев’яний меч. Тлустий дідок зображав лиходія, та так правдиво, що публіка ойкала; я бачив, як Баріан щось пояснює Танталь, як та, закусивши губу, приймає з його рук жерсть й обмотану ганчіркою палицю, як, напружено стежачи за виставою через діру в завісі, раптом б’є по листу щосили — на сцені хтось тужно волає, а Танталь втирає найспражнісінький піт з чола… Комедіанти теж змокли, як коні, дарма що з усіх ротів валила від холоду біла пара. Потім оголосили «Фарс про рогатого чоловіка»; відразу вся трупа гарячково переодяглася переді мною, Баріан нап’ялив перуку, взяв перо й стос паперів і побіг на сцену, а я, роззявивши рота, спостерігав, як дамочка мостить поверх власного бюста ще й ганчір’яний, накладний; якоїсь миті я згадав про делікатність і відвів очі — саме для того, щоб побачити, як красень Муха зосереджено прилаштовує попереду в штанях величезну мерзлу морквину… Так, шляхетним панам не годилося б подорожувати з комедіантами. Я порадів, що Алана не бачить усього цього, що вона залишилася стояти серед публіки — теж, зізнатися, не місце для дружини Ретанаара Рекотарса… Мені раптом страшенно захотілося натягнути на голову лису перуку. Припудрити носа, наклеїти вуса й явитися перед глядацькі очі — ото здивувалася б дамочка з накладними грудьми! Фіглярити, р-рогата доля, то зі свистом… О, так. Мене б освистали. Фарс закінчився, я так і не зрозумів, у чому там була річ, але публіка сміялася, і монети на тарілку кидала — не надто багато, на постоялий двір для всієї орави й не вистачило б, мабуть. Я згадав той обурений, здавлений крик Танталь: «Що, за чужу мене маєш?! » І побрязкування монет у мішечку… А от як вони, цікаво, викручуються, коли не трапляється дорогою багатої Танталь? Треба ж іще їсти та коней годувати… Та податі платити, не дарма вони так налякалися, коли я увірвався до їхнього візка… Я мимоволі підвів очі. Обірваний полог був акуратно пришитий на місце. Комедіанти повернулися зі сцени спітнілі, незважаючи на мороз, зате із червоними вухами й носами, у кульках зваляної пудри; сіли на скрині уздовж стін, мовчки перечікуючи, поки розійдеться юрба. А може, просто відпочиваючи. Танталь залишилася зовні. Я чув, як вона про щось півголосом запитує Алану — і та відповідає, теж півголосом, байдуже… — Годі сидіти, — тужно кинув Баріан. — За роботу… Усі зарухалися; жінка зі звичною безсоромністю взялася стягувати підбите ватою плаття, лиходій-дідок сунув за щоку шматок хліба, а ставний красень Муха вивудив зі штанів морквину, і, задумливо її оглянувши, повідомив проводиреві: — Засихає реквізит уже. Зів’яв… Треба б новенький. Заночували на постоялому дворі. Скнара Баріан найняв усього дві маленькі кімнати, одну віддали нам з Аланою і Танталь, в другій розташувалися комедіанти, всі вчотирьох, включно з жінкою. Втім, жодних фривольних думок на цей рахунок не виникало — в кімнатах стояв такий холод, що нікому й на думку не спало зняти хоча б рукавички. Алана заснула, вкрита десятком ковдр. Я спустився в обідню залу, де було тепло, і примостився покуняти у кріслі біля каміна, благо мої мандрівки навчили мене спокійно ставитися до такого способу нічлігу. Я задрімав майже відразу, і притишені голоси за одним зі столиків природно вплелися в мій сон. Мені снилася фіранка, підшита зверху товстими білими нитками; я прилаштовував у штанях морквину і ніяк не міг приладнати, але ж з хвилини на хвилину ввійде Алана, це наша перша шлюбна ніч, і під ліжком, поряд із нічним горщиком, лежить книга «Про магів», моє придане… «Чому ж ти мовчиш, — бубонить над вухом глухуватий голос Чонотакса Оро, — якщо ти бачиш… погано… скажи… якщо ти не чужа…» «Що, за чужу мене маєш?! » — гірко запитує Алана, а я стою перед нею з морквиною в руці, й мені нічого відповісти. «Десять років… десять років… десять років…» «Ні. Уже ні. Не можу, Баріане, вибач… Не можу…» Я — блоха всередині замшевого мішечка. Холодна рука з довгими білими пальцями обмацує шви, намагаючись знайти мене; я втискаюсь у куток, але твердий жовтуватий ніготь шукає старанніше, зараз він знайде мене, і від думки, що буде потім, я провалююся в темряву без верху й низу… Я відроблю, Чонотаксе. Я зроблю все, що накажеш… тільки… З темряви пильно зирять шпилькові оченята Судді. Провертається, гублячи дні, дерев’яний дитячий календарик.
На другий день я підійшов до Танталь і, ховаючи очі, попросив шпильку назад. Вона здивувалася. Можливо, й подумала, що я злякався, — але шпильку, похитнувшись, таки віддала. У мене не було можливості виправдатися. Пояснити, що не страх перед Чонотаксом мене мучить — спокуса… Не хотілося вірити, що це народжується усередині мене. Простіше списати на мару, на Чорно, що звіддалік ламає мою волю… Це було — непереборне бажання повернутися назад і плазувати перед магом на череві.
Життя в комедіантів, слід зазначити, не мед. Тяглися назад засніжені поля, на обрії то піднімалася, то опадала темна крайка лісу. У ліс Баріан в’їжджати не наважувався — побоювався вовків і розбійників, і навіть найпрезирливіша з моїх усмішок не могла підштовхнути обережного проводиря до цього подвигу. Танталь крокувала поряд із візком і мовчала — гарячкове збудження, що охопило її від самого початку подорожі, змінилося пригніченим, жовчним настроєм. Баріан чимчикував поруч — і чомусь ховав від неї очі. Робити було абсолютно нічого; комедіанти зміняли один одного на облучку, я показував Алані сліди на снігу й відразу придумував фантастичні історії про власні битви з вовками й розбійниками. Алана слухала, блідо всміхаючись; якось я попросив довірити мені віжки — і продемонстрував остовпілим комедіантам уміння правувати візком, щоправда, передня вісь мало не лопнула, а Баріан, хоч і не наважився мені дорікнути, але все-таки був жахливо лютий… У селищі Міжрічки призначено було зустріч із дванадцятьма охоронцями Танталь. Напоневірявшись у візку, я з нетерпінням очікував моменту, коли можна буде пересісти до зручної карети й торувати шлях, як і личить аристократові. Ми прочекали в Міжрічках день і другий, але ніхто в околиці ані чутки не чував ні про два екіпажі з гербами, ні про дюжину молодих вершників. — Зима, — сказав я, намагаючись зігнати з обличчя Танталь маску напруженого очікування. — Мало що могло трапитися… — У мене таке відчуття, — відгукнулася вона пошепки, — що я підставила їх під неприємність. Підсунула замість себе. — Чонотакс уже здогадався… про наш маскарад? — Звідки я знаю? — вона зірвалася з несподіваною злістю. — Він що, записочки мені шле поштовими голубами? — Вибач, — мовив я смиренно, хоч вибачатися, на мій погляд, не було за що. Минуло ще два дні, чекати далі не було сенсу; Баріан анітрошки не засмутився, довідавшись, що шляхетні добродії збираються продовжити свій шлях з комедіантами. На відміну від мене, Баріан навіть був задоволений; Танталь, перемінивши гнів на ласку, сподобилась мене підбадьорити: — А що нам заважає ось так дістатися до самого міста? Кращого прикриття не буває, Ретане. Якщо Чонотакс до цього нас не вистежив — далі йому буде все важче й важче… — А якщо вистежив? — запитав я жовчно. Вона знизала плечима: — Маги не всесильні… Чи нам сидіти склавши руки, бо від Чорно однаково не втечеш? Я спохмурнів. — Нам і треба лишень одне — добратися до Егерта, — вела далі Танталь, сама себе підбадьорюючи, — Егерт знайде… вихід. Жінки непослідовні. Танталь не вірила у всемогутність пана мага — зате вірила, очевидно, у всевладдя полковника Солля. Я не став її розчаровувати. І навіть знизувати плечима не став. У дорозі з комедіантами минув іще тиждень; моє життя тануло, як затиснута в кулаці бурулька, а дерев’яний календар за пазухою тиснув, заважав і не давав заснути. В одному селищі трупу освистали — юрба залишилася незадоволеною, і Баріану з товаришам довелося спішно збирати підмостки під градом замерзлого лайна, що летить із усіх боків. — Що, грали погано? — в’їдливо запитав я, коли ясної зимової ночі ми зупинилися серед поля й розпалили велике багаття. Проводир комедіантів опустив плечі; я ну просто-таки бачив, як кортить йому нагрубіянити, але він стримує зухвалі слова, наче ланцюгового пса. — Юрбі цікавіше шпурлятися лайном. — сказала, нечутно підійшовши Танталь. — Їй хоч на голові стій… Баріан засмучено глянув на неї — але промовчав; потім я чув, як, відвівши Танталь подалі, він у чомусь переконує її, спішно й палко. Обличчя Танталь я не роздивився — вона стояла до мене впівоберта. На другий день перед початком вистави я поспішив забратися подалі, і, блукаючи вздовж спустілої вулиці, слухав, як волає героїня, що згоряє від любові, як громом гуркоче жерсть і падає зі сміху юрба. Хтось на сцені ніяк не міг висмикнути з піхов традиційно іржаву шпагу; схоже, що сьогодні трупу Баріана не освищуть. Може, навіть грошей дадуть — на хліб… — Не подобається? Кепська п’єса? Танталь стояла в затінку величезної голої тополі. У півмороку я не бачив її обличчя — але голос був сухий, непривітний, твердий. — Так ми за півроку не доїдемо, — промурмотів я, дивлячись убік. — Може, нам досить… ламати комедію… ти як хочеш, а я б найняв карету. Поки ще залишилися якісь гроші… — Чонотакс нас вистежує, — сказала вона безнадійно. Я спіткнувся й ступнув у глибокий замет; сніг подався, і я провалився вище колін. — Записочки поштовими голубами? — кпини були явно зайвими, але я не втримався. — Майже, — вона облизала губи. — Ти не відчуваєш, напевно, тому що в тебе шпилька… А я ось… Неприємний холодок, що ворухнувся в моїй душі, був значно лютіший за найлютіший з морозів. — Візьми, — сказав я швидко, не даючи собі часу на роздуми. А клята шпилька, як на зло, зачепилася за манжету й не бажала відколюватися. Танталь помовчала, покрутила шпильку в пальцях. Зітхнула, відвела комір плаща, приколола дрібничку на плаття: — Вибач… я потім… тобі віддам. Потім. Цілісіньку ніч я не спав, крутився на твердій підстилці, слухаючи неспокійне Аланине дихання; я почувався голим. Пам’ятав, як рука Чорно Та Скоро дотяглася до мене із замшевого мішечка, і як мінялася погода, ведучи мене до певної мети; я боявся, що цього разу Чонотакс Оро з’явиться до мене в сні. Але він не з’явився. Увесь наступний день Баріан і Танталь згаяли, усамітнившись на другому візку. Я крокував поруч — і розрізняв окремі слова, що долинали крізь наглухо запнутий полог; бесіда була дивною. Танталь то скрипіла не своїм якимсь, надсадно-бабським голосом, то переходила на роздратоване бурмотіння. Те саме відбувалося й із Баріаном; складалося враження, що у візку розмовляють не двоє, а четверо різних чоловіків, пара нормальних і пара божевільних. Надвечір караван добрів до хутора, а тамтешні жителі, скупі й підозріливі, жодних вистав не бажали. Ми тяглися від двору до двору, Баріан виходив на переговори з хазяями, і, виявивши незвичайний дипломатичний талант, таки розмістив нас на нічліг на чиємусь сіннику. Господиня, яка прихистила нас, романтична, очевидно, вдова, до ночі слухала серенади, що їх з хрипотою у голосі тяг Баріан під супровід старої лютні; решта, радіючи перепочинку, поспішили заритися в сіно. Я відшукав у темряві Аланину руку. Останніми днями між нами встановилися ще більш дивні, ніж зазвичай, стосунки; якби не божевілля денної їзди, вечірніх вистав і холодних ночей покотом — можливо, вони переросли б у справжню прихильність, природну між подружжям. Знову-таки, якби не дикість нашої подорожі, я, можливо, серйозніше поставився б і до Аланиної блідості, й до запалих очей, і до неспокійного нічного дихання; не знаю, що вона бачила на півдорозі до Переддвер’я, але тупий шок — спадщина «прогулянки» — ніяк не хотів минати. Зараз, піймавши в темряві худу, якусь зовсім нещасну руку, я відчув присутність власної совісті. Совість стала за спиною й поклала долоню на плече. — Алано… Я сам не чув свого голосу. Тонка рука в моїй долоні здригнулася. — Алано… моя… Я перебирав її пальці, начебто бахрому, поки в улоговинках маленької крижаної долоні потроху не виступив піт. — Алано… дівчинко… ти… М’яко перекотившись, я опинився так близько, як годиться лиш чоловікові. Угвинтився під ковдру, наче кріт; худе тіло моєї дружини викликало не так пристрасть, як бажання приголубити й нагодувати. — Ой, — сказала Алана, і я щокою відчув тепло її подиху. — Ой, ні… Мені увесь час здається, що він тут. Що він на нас дивиться. Я ледве стримав стогін. Змертвілою рукою погладив маленьку холодну ручку й з нечутним зітханням відкотився геть. Увесь наступний день ми з Аланою дивилися в різні боки; дорога пішла погана, комедіантам раз у раз доводилося виштовхувати візка з ям і вибоїн, усі йшли пішки, навіть Алана — і тільки Баріан з Танталь продовжували, завісившись пологом, дивну свою розмову. Комедіантка з ролями героїнь ішла поряд із візком, ризикуючи потрапити під колесо, і, витягнувши шию, прислухалася до голосів, що знову й знову повторювали той самий діалог; кілька разів, якщо мені не зраджував слух, Танталь вилаялася, та так, що позаздрив би кожен матрос. Муха й товстун-лиходій багатозначно переглянулися. Ще вдень проминули невелике селище, а потім хутір, швидко темніло, небо затягло хмарами, вітер пробирався, здається, під самі ребра. Коні ледве переставляли ноги, а Баріан сварився на ставного красеня Муху. Усім потроху ставало зрозуміло, що, як не знайдеться хоч хлівчика серед поля — трупі мерзнути й гинути; товстун Фантин бурмотів, начебто виправдовуючись, що повинне тут бути селище, і чималеньке, він цю дорогу пам’ятає, не замело ж, справді, снігом по самі димарі… Алана пригорнулася до мене, і я відчув, що вона тремтить. Краще б вона залишалася в апатії: розпач і страх — зовсім не ті почуття, заради яких варто зраджувати спокійну байдужість. Як би там не було, але за допомогою Алана кинулася до чоловіка, а за важких часів саме чоловік зобов’язаний бути мужнім, як статуя. Я взяв її на руки. Починалася хурделиця; зціпивши зуби, я уявив собі Чонотакса Оро, що сидить у чотирьох стінах і слухає виття вітру за вікном. Диригує цим вітром… Тієї самої миті, як я впевнився в магічному походженні неприємності, що звалилася на нас, — цієї самої миті селище опинилося просто перед нашими носами, вигулькнувши з-під снігу нечастими вогнями, піднявши білі скати дахів, відгукнувшись собачим гавкотом. У всіх одразу ж покращав настрій; не сподіваючись зібрати публіку в таку негоду, Баріан повернув прямо до постоялого двору, і, ввалившись із морозу в тепло, ми приголомшені були гуркотом, дзенькотом посуду й утробним реготом із трьох десятків горлянок. Розполохуючи постояльців і слуг, у трактирі бенкетували місцевий князьок з озброєним почтом. Молодці були всі як один червонопикі, відчайдушні й уже добряче п’яні; поява комедіантів викликала новий напад веселощів, сам князьок, худий молокосос у шовках і оксамиті, виліз з-за столу, щоб ближче роздивитися новоприбуле диво. Баріан злякався. Я бачив, як смикається жилка на його скроні, як нервово здригаються губи, тоді як він спокійним рівним голосом пояснює молокососові, що так, це трупа бродячих комедіантів, так, щоб веселити народ, так, але сьогодні спектаклю не буде — заметіль… Князьок гупнув кулаком по столі. Напрочуд міцний був кулачище — тільки стільниця жалібно ойкнула; п’яний молокосос прагнув розваг. Просто зараз. Не сходячи з цього місця. Баріан сполотнів сильніше. За спиною в нього щільною групкою стояли похмурий Муха, лиховісний Фантин, перелякана героїня Дінка, Алана в низько насунутому каптурі й, притулившись до неї — Танталь; я механічно потягнувся за шпагою — і піймав порожнечу. Комедіанти зброї не носять. Тепер князьок посміхалася; посмішка в нього була мерзенна, але він обіцяв «панам блазням» випивку, вечерю й гроші. Якщо тільки молодцям — промовистий погляд на виводок шибеників — вистава припаде по душі… Власне кажучи, всього то й діла було — захопити князька й приставити до худого горла його, молокососа, власну шпагу. І чекати, поки червонопикі кинуть зброю… Якщо лишень вони зметикують, що треба кинути. Якщо лишень їхні п’яні голови здатні правильно оцінити ситуацію; можливо, хтось із них і сам би князька підрізав — випала би тільки можливість… А тут, між іншим, Танталь і Алана. І я заприсягся оберігати кожну волосину з їхніх голів… Далебі, як придалася клятва. Баріан ковтнув слину. Обвів поглядом регочучі п’яні пики, обернувся до своїх; я бачив, як звузилися у відповідь на його погляд темні очі Танталь. — Добродії, нам необхідні приготування, — сказав Баріан хрипко, з надмірною метушливістю в голосі. — Якщо ви бажаєте… виставу… то нам треба звільнити он той куток. Всі столи — сюди… Там буде сцена… Червонопиким не хотілося тягати столи, але окрик молокососа зробив свою справу; збуджено гуркочучи меблями, кидаючи стільці й лякаючи цим бідаку-хазяїна, ці майбутні глядачі радісно смакували обіцяне видовище. В основному їх цікавило, чи будуть голі баби, й од їхніх поглядів на Алану й Танталь, мені ставало тоскно. Користуючись метушнею, я сходив до візків і прихопив свій кинджал. Нап’ясти шпагу — нарватися на скандал, ходити без зброї — цілковита дурість. Кинджал сховався під одягом; прикусивши губу, я чекав, як розгортатимуться події. Муха квапливо навісив у кутку завісу; Баріан і Фантин з натужним кректанням перетягли до загороди скриню. Героїня Дінка нервувала, перебираючи костюми; публіка пила, горланила, вимагала поквапитися й вкривала підлогу хитромудрим візерунком плювків. Мені не можна було залишатися за фіранкою — там і без того тісно; Алана, скорчившись, сиділа в кутку, але їй виходити назовні було просто небезпечно. Танталь дивилася, як гарячково переодягаються Фантин і Муха, і губи її чомусь ворушилися; я встиг піймати розпачливий погляд Баріана, звернений у простір. Баріан передчував провал, я теж його передчував, і кинджал здавався мені просто іграшкою. Можливо, я й переб’ю тридцять п’яних шибеників — але по тому захистити Алану буде нікому. І, уже запинаючи за собою фіранку, я встиг почути здавлений шепіт Танталь: — Давай!!! Я сів біля стінки, на край столу. Від глядачів несло перегаром, потім і кіньми; мене добродушно ляснули по плечу й запитали, а чого це я не фіглярничаю разом з усіма. Я багатозначно підморгнув: всьому, мовляв, свій час… — Фарс про Тріра-простака! — оголосив Муха. Хтось плеснув у долоні, хтось на когось цитьнув, у відносній тиші з-за фіранки вибрався Баріан з ватяним животом і нарочито дурнуватою пикою. Злякано дзвякнула лютня. Баріан заспівав про те, що він, Трір, вертається з ярмарку, де вдало продав корову, за приспів у пісеньки було побрязкування монет у кишені. Шибеники гмикали; за пісенькою йшов немудрий танець, хтось із шибеників пожбурив у Баріана обгризеною кісткою — але той, на щастя, ухилився. Глядачі пожвавішали. Все, подумав я, холонучи. Подальша вистава перейде у гру «Ану ж бо вціль». Ось уже кілька рук виловили в тарілках кожна по кістці, бідний Баріан, зараз почнеться… З-за фіранки вигулькнула згорблена баба — у низько насунутому на обличчя каптурі, з сивими патлами, що вибилися з-під плаща; я роззявив рота. Я точно пам’ятав, що ніякої баби за фіранкою не було! Червонопикі, хоча й були добряче п’яні, але теж про це пам’ятали; хтось здивовано гикнув. Стара пробіглася сюди-туди, як би виглядаючи Баріана й усе ніяк не наважуючись підійти; приголомшений, я дивився, як вона метушиться й присідає. Повадки в бабусі були такі природні й разом з тим такі кумедні, що харцизяки, роздумавши шпурлятися кістками, притихли й захіхікали; я гарячково розмірковував, хто ховається під плащем. «Фарс про Тріра-простачка» за моєї пам’яті не грали; героїня Дінка на роль баби аж ніяк не годилася. Муха був вищий на зріст і ширший у плечах, а Фантин… Стара заговорила. У неї був надтріснутий, вкрадливий голосок запеклої старечої стерви. Вона явно зібралася надурити бідного Тріра — а до цього часу я повірив, що лицедія Баріана дійсно так звуть. Вона здавалася втіленням усіх на світі шахраїв — нахаба, мерзотниця, ошуканка. Вона спершу висміяла Тріра, підбиваючи його похвалитися виторгом, а потім узялася рахувати гроші, та так, що всім одразу стало ясно — Трір-простак загинув і пропав. — Надурили тебе, лоху! Достеменно надурили, ти кажеш, десять, а тут вісім усього, глянь-но! Простак зацьковано кліпав віями. Баба пересипала гроші з однієї долоні Тріра в другу, загинала його пальці, під кожен підкладаючи по монетці, і грошиків було вже п’ять; шибайголови зачаровано притихли. Не щодня зустрічаєшся з таким майстерним, таким талановитим шахрайством. — Чотири, — видихнув Трір, тупо дивлячись на вміст власної жмені. Затято потер очі рукавом, витріщився знову. Мені в житті не доводилося зустрічати більш кумедної пики. — Та де ж чотири, коли три монетки всього! Порахуй гарненько, тюхтію! Не зводячи з шахрайки очей, простак судомно обмацував усі свої кишені — монети, начебто знущаючись із нього, тарганами розповзлися по одязі; баба зберігала холоднокровність. Вона, схоже, і сама співчувала невдачливому Тріру. Першим зареготав той самий телепень, яких ляскав мене по плечу. Сміх його був гідним фарсу — з якимось поросячим повискуванням наприкінці кожної рулади. Хлопець виступив солістом, бо, зачувши цей сміх, червонопикі заглушили його утробним хоровим іржанням, бабі довелося зробити паузу й підвищити голос — але навіть її пронизливий фальцет насилу пробивав завісу реготу: — Е-е, хлопче, та у тебе дірка в кишені! Дивися, всього одна монетка й залишилася! На очах у Баріана-Тріра виступили справжнісінькі сльози. За всю свою історію постоялий двір не знав, не бачив нічого подібного. Тридцять дебоширів цілковито втратили над собою владу — вони іржали, падаючи зі стільців, князьок-молокосос тримався за живіт, обличчя його було небезпечного багряного відтінку, бо йому ніяк не вдавалося дихнути як слід. Сміявся хазяїн, сміялися осмілілі слуги, реготав конюх, падали від сміху постояльці, котрі вистромилися заради такої оказії зі своїх щілин. Трір-простак ридав, шарячи рукою в спустілому гаманці, а стара пританцьовувала навколо, і я сидів як пень, тому що нарешті зрозумів, хто це. Хто ховається під плащем із сивими патлами. Слідом за «Тріром-простаком» пішов «Фарс про рогатого чоловіка»; я не здивувався, коли замість Дінки в ролі невірної дружини опинилася та-таки Танталь. Навіть Муха, чиї штани випинала незмінна морквина, відсунутий був десь на задній план; червоновиді валилися на підлогу, в калюжі густого вина, і вогники свічок трясли від іржання численних глоток. Здавалося, Танталь взяла за мету довести глядачів до істерики. Я дивився широко розплющеними очима й ніяк не міг зрозуміти, де та межа між грубим фарсом з його захованою в штанях морквиною — і отрутним глузуванням, глузуванням мало не з усього світу, розпачливим, відчайдушним і злим. Граючи із залом, Танталь двічі або тричі подивилася мені прямо в очі; тим часом знесилені від сміху шибайголови потяглися до вина, і хазяїн поспіхом наповнив нові глечики замість розбитих. Через деякий час обідня зала нагадувала поле бою — стільки неживих тіл валялося тут і там серед уламків і темно-червоних калюж. Баріан перебирав струни лютні; комедіанти потихеньку збирали реквізит, змотували тканини й збирали в скриню костюми. Хазяїн провів нас до дальньої кімнати — однієї на всіх, холодної й тісної, бо всі кращі апартаменти дісталися, природно, князьку з його шибениками. Героїня на ймення Дінка ховала очі. Кусала губи, втягувала голову в плечі, кидала у бік Танталь відверто ображені, відверто заздрісні погляди. Алана вперше за багато днів здавалася веселою; Муха й Фантин зморились до напівпритомності, а Баріан не випускав руку Танталь. Так і ходив за нею, наче прив’язаний. — Ти… Вийшовши до темного коридору, він щось говорив їй півголосом, і я розбирав лиш окремі слова, але здогадувався, про що йдеться; Танталь відповідала з нервовим смішком, я розчув одну тільки фразу: — На куражі… на куражі звичайному, ось і все… Знизу якийсь час долинали самотні п’яні вигуки, потім усе заспокоїлося. Муха й Фантин уже сопіли на матрацах у кутку, Дінка схлипнула голосніше, ніж зазвичай, — за що отримала роздратований погляд Баріана: — Замовч… Я посидів коло сплячої Алани — а потім здригнувся, начебто від штовхана. Сам не знаю, що за передчуття мене підхльоснуло. Я встав. Залишивши позаду сонне дихання натомлених комедіантів, обережно вибрався в коридор; у дальньому кінці його надсадно сопіли й начебто навіть похропували. Хтось затискав когось у кутку, я розібрав спершу бурмотіння, а потім лункий звук ляпасу; відразу по тому п’яну тишу прорізав надсадний, лиховісний шепіт: — Ти-и… знаєш, що тепер з тобою буде? Ти-и знаєш? Ти підняла руку на князя, брудна комедіантко, ти ще благатимеш мене, щоб тобі відрубали одну тільки руку! Ти-и… Я підійшов і взяв його за плече. Зненацька крутнувшись, він хотів був вирватися — але зустрів гостре вістря мого кинджала; князі зазвичай не рівня комедіантам, але сталева ріжуча крайка біля самого кадика привела шмаркача до тями й навіть протверезила. — Ти знаєш, що тепер із тобою буде? — запитав я вкрадливо. — Ретане… — ледве чутно видихнула Танталь. — Іменем Мага з Магів Даміра, — я провів кинджалом, залишаючи на шкірі молокососа неглибокий поріз, — я перетворю тебе на жабу. На огидну зелену тварючку, а твій почет стане роєм мух, і я змушу тебе ковтнути їх за раз усіх тридцять, і черевце твоє лопне від переїдання, ти, хто посмів доторкнутися до зачарованої принцеси! Молокосос гикнув. Спробував покликати на допомогу, але горло не слухалося його. — Ім’ям Мага з Магів, — сказав я таким страшним голосом, що моя власна кров заледве не схолонула в жилах. — Хай буде так! І двигонув його головою об поруччя. Хлопчиськові багато не треба було — він сповз на підлогу, як порожній міх, Танталь боляче вчепилась у мій лікоть. — Скотина з скотин малолітня, — промурмотів я крізь зуби. — А ти — чому ти не поруч із усіма?! Що, якби… — Всі принади комедіантства одним заходом, — промовила Танталь, і голос її дивно крижанів. — Оплески… сміх… ляпас… Ретане. Я шукала… внизу… шпильку. Я мало не спіткнувся об нерухоме тіло князька: — Що?! — Я загубила шпильку, — сказала вона, тепер уже явно зі слізьми в голосі. — Я переодягалася… Я шукала в скрині, але там точно немає… — Ти не знайшла її?! — Ретане… Не кажучи ні слова, я взяв її за лікоть і заштовхнув до спільної кімнати, у сонне посопуюче царство. Потім повернувся, підняв за комір безтямне тіло князька й стяг по сходах униз; його шибайголови валялися хто де, і я насилу здолав бажання витягти їх у двір і розкидати по заметах. Щоб уранці трактирник зміг оплакати природну й безболісну погибель славних воїнів на чолі з князем… Я озирнувся, зручніше перехопив неживе тіло, виволік його превелебність у двір. Ніч зустріла мене крижаним вітром; у всякому разі, у теплом хліві молокососові не грозить перетворитися на бурульку. Гній захистить від холоду ліпше за будь-яку перину. Я залишив його зв’язаним, із кляпом у роті, у мовчазному товаристві худоби. Вимив снігом руки, у сінях ретельно обтрусився, щоб не наслідити; потім, озброївшись канделябром, обнишпорив усю обідню залу, щілина за щілиною. Потворної срібної шпильки, подарунка мого прадіда Даміра, не було ніде. Як жаба язиком злизала. Здоровий глузд вимагав, щоб ми забралися звідси якомога раніше. Баріан квапився; яким же був його подив, коли я навідріз відмовився їхати. Що він із трупою може йти хоч світ за очі — а я, зі мною дружина й Танталь не зробимо звідси ані кроку. Поки не відшукаємо одну загублену, але дуже цінну річ. Проводир комедіантів вирішив, що я збожеволів. Дінка тихцем раділа, що, можливо, випала нагода позбутися конкурентки-Танталь; Муха здивовано знизував плечима, а лиходій-Фантин по-телячому кліпав віями. Ні скрегіт зубів, ні люті погляди, ні навіть прямі докори не змусили мене змінити рішення, Алана дивувалася, але мовчала. Танталь кусала губи, чуючи за собою вину. Тим часом проспавшись, дебошири виявили, що юний володар їх згинув без сліду, і розгубилися. І коли молодчики вже готові були оскаженіти від злості, віднайшлися свідки, котрі бачили, як серед ночі його превелебність князь вийшли у двір, скочили в сідло, і навіть воріт відчиняти не стали — так через занесену снігом огорожу і гайнули. Заметіль благополучно замела всі сліди; парубійки чухали потилиці й про всяк випадок обшукали будинок. Танталь нервувала, зрідка кидаючи на мене запитливі погляди; ймовірно, їй хотілося б знати, чи не задушив я нахабного молокососа й чи не закопав у заметі. Решта нічого не знали про нічну подію — однак обстановка складалася така, що Баріан, не дивлячись на мене, звелів Мусі виводити зі стайні коней. На щастя, у своїх пошуках молодчики не здогадалися обнишпорити хлів; я щиро сподівався, що велебний підліток живий і не захлинувся в гноєві. Інша річ, працівник, котрий дивився за худобою, будь-якої секунди міг виявити бранця, і важко припустити, чим би така знахідка обернулося. Нарешті, всім на втіху, князівський почт, усі як один, скочили на коней і надовго чи ні, але позбавили постоялий двір від своєї присутності. Хазяїн зітхнув з полегшенням; я розумів, що заспокоївся він передчасно, і тому не став витрачати намарне ні секунди. Як тільки за клопітними гостями зачинилися ворота, я явився до хазяїна й офіційним голосом зажадав зібрати в обідньому залі всіх слуг і служниць, які перебували там під час вистави, а також одразу після цього. Хазяїн спочатку здивувався, чому це комедіант сміє говорити з ним таким приказним тоном; я пограв жовнами й ненароком показав прикриту плащем шпагу. Хазяїн задумався; я навис над ним, наче скеля — благо, бідака був на голову нижчим за мене — і повідомив якомога вкрадливіше: — Ви помилилися, люб’язний. Я не комедіант. Цей аргумент вирішив справу на мою користь, хазяїн насупився й гукнув прислугу. Виявляється, в обідньому залі прибирало троє слуг — вертке дівчисько в кокетливому фартуху, товстунка з дурним обличчям й ще одна незугарна стара дівка з обвислим носом. — У чому річ, пане? — запитав хазяїн, грізно зиркаючи на підлеглих. — Ви виявили пропажу? Хтось украв що-небудь? — Тут був один предмет, — я пильно розглядав звернені до мене обличчя трьох жінок. — Срібна річ, що дісталася мені від шляхетного прадіда… Можливо, вона впала на підлогу. Можливо, хтось із вас підібрав її й, не знаючи, кому вона належить, взяв собі… Я не ображаюся. Лише наполегливо прошу повернути її. Ціна в неї копійчана, але для мене це — пам’ять про предка. Хазяїн гмикнув і почухав бороду. Товстунка знизала плечем, стара дівка важко зітхнула, дівчисько з відвертою нудьгою дивилося в стелю. — Та ж, — обережно почав хазяїн, — любий пане, тут учора таке було… Хтось із цих… зі шляхетних панів гостей міг винести. Сп’яну, нічого не розібравши… А коли ні — то віником змели, стільки мотлоху тут було, змели й на купу… Може, у сміттєвій ямі пошукайте? Якщо в питанні й було глузування — то глибоко приховане; я подумав з жахом, що трактирник, можливо, має рацію. Невже доведеться вигрібати смітник?! «А от Танталь примушу», — вирішив я зі злості. Теж мені… велика акторка. Роздратування відразу минуло, змінившись докорами сумління; я почухав підборіддя, по черзі заглядаючи в очі всім трьом: — Отже, панянки? Річ примітна, просто так би не зникла, велика, срібна… — Ви ж казали, що ціни в ній гріш, — фиркнуло дівчисько. — Тепер виявляється, що вона велика… — А я ще доплачу, — сказав я м’яко. — Хто поверне мені — доплачу золотими монетами… Згадайте, га? Тлуста пані знову повела плечем. Стара діва кліпнула: — Хазяїне… Робота ж бо стоїть… потім із нас же спитаєте… Трактирник насупився: — Пане, е-е-е… Ніхто, значить, не бачив і не знає. Може, гості винесли, може, у щілину завалилася… Пошукали б… ми крутійок не тримаємо, у нас все чесно, ніхто з гостей не скаржився… тож вибачайте, шляхетний пане. І наказовим жестом відправив служниць по робочих місцях. Я підняв очі; згори, зі сходів, за дійством спостерігала бліда Танталь. Час не стояв на місці; назрівав конфлікт — Баріан не міг більше чекати, тоді як я не збирався рушати з місця, поки не знайдеться подарунок Дамира. Слід зазначити, щогодини надій на це залишалося менше й менше; у хліві вовтузився й мукав крізь кляп князьок, який явно не звик до такого перебігу подій. Танталь катувалася, а Баріан, уже не ховаючись, тяг її із собою, і я його цілком розумів. — Їдьте, — сказав я, коли червонощокий з морозу Муха доповів, що «можна їхати». — За Алану не турбуйся. Я її чоловік. Танталь мовчала. Щоки її вкрилися нерівними червоними плямами. Невідомо, чим би закінчилася справа — якби цієї самої хвилини хазяїн не вирішив провести ревізію… ні, не в хліві. У блискучому після прибирання обідньому залі. Трапилося так, що, провівши пальцем по одному зі столів, він вляпався в невідмитий шар жиру; ми з Танталь стояли на сходовому майданчику й обоє здригнулися від пронизливого вереску: — Мі-ірра! Кі-інда! У зал вбігли дві служниці — дівчисько й товстуля, обидві перелякані, а може, вони вдавали переляк; хазяїн здіймав над головою вимащений палець, наче це був каральний жезл: — Це-е-е що таке? Це-е хто прибирав, я питаю?! Служниці перезирнулися; хазяїн схопив вільною рукою товстулю за комір і тицьнув носом у стільницю, добряче так, товстуля ойкнула й, відскочивши, жалібно запхинькала: — Це не я… це Міра… — Це-е-е що таке?! — знову заревів трактирник і схопив за комір вертку Міру. Отут воно й трапилося. Дівчисько, звичне, видно, до таких виховних процедур, сама ступила крок до столу, очікуючи, поки її тицьнуть пикою; навіть нагнулася, ніби продовжуючи рух хазяїна — і лиш тоді виявила, що ніхто її не тримає. Рука хазяїна зісковзнула з її коміра, так і не встигнувши покарати. Трактирник нічого не зрозумів. Розлютився ще дужче й зробив нову спробу — з тим же результатам; Мира кліпала очима, не розуміючи, з якого це дива хазяїн її милує. Товста Кінда переймалася власним забитим носом; поруч зі мною тихенько охнула Танталь. Я збіг униз, стрибаючи через три сходини. Перш ніж вирячені від подиву очі хазяїна набули нормальної форми, я спіймав Міру за руку й прошипів у перелякане обличчя: — Віддай. Уб’ю. Дівчисько безмовно скорилося; рука її пірнула кудись за корсет, і за секунду шпилька Дамира лягла на мою долоню. — Мерзотниця, — сказав я ніжно. І тут трактирник отямився. Можливо, мене він не помітив узагалі — у всякому разі, не зрозумів, що відбулося; його власна служниця вперше в житті відмовилася йому підкоритися, і стерпіти це було аж ніяк неможливо. Розлючений, він згріб дівчисько за комір — цього разу успішно, і гепнув об стіл так, що стільниця охнула, а в Міри перехопило подих. На кокетливий фартушок закапала кров з розбитого носа. — Я т-тебе!.. Імовірно, хазяїн продовжував би екзекуцію, якби моя рука не лягла на його плече. Начебто й недбало лягла — й водночас важко: — Я не потерплю, щоб у моїй присутності били жінку. Хазяїн сполотнів, я розвернувся, піднявся до Танталь, яка так і закам’яніла на сходах, і сухо повідомив, дивлячись просто в широко розплющені від побаченого очі: — Їдьмо! Погода стояла — як у зимовій казці; вчорашня заметіль вибілила дорогу, сьогоднішнє сонце дробилося на ребрах злежалих сніжинок, грало на гранях дрібних крижаних кристалів так, що боляче було очам. Коням доводилося нелегко; Баріан, Фантин і Муха раз по раз підштовхували то один, то другий візок, і під настрій я допомагав їм теж, вони косували на мене спершу з подивом, а потім і шанобливо: грати на сцені я не вмію, але щодо сили зрівнятися зі мною не міг навіть молодий здоровенний Муха. — Чим влада відрізняється від сили? Я говорив упівголоса — не хотілося, аби нашу розмову почула Алана, котра їхала у візку. Танталь перевела подих — шлях по снігу був для неї не з легких. — Влада, — промурмотів я, мружачись від сніжного світла. — Хазяїн має владу над служницею. Чонотакс має магічну владу… над нами обома. Певно-таки, від розбійника, який має в наявності саму тільки грубу силу, ця срібна штука не захистить? Танталь підозріло оглянула придорожні кущі, начебто очікувала, що на підтвердження моїх слів з-за кожної гілочки вигулькне по розбійнику. — Коли твої хлопці накинулися на мене зі шпагами, — продовжив я свої розмірковування вголос, — у них знов-таки не було влади, тільки сила… Танталь, де сила переходить у владу? Га? Моя співбесідниця мовчала. Я погладив шпильку, що посіла зручне місце в мене на рукаві. — Танталь… я розумію, навіщо тобі знадобилася ця пригода. Не стільки сховатися від Чорно, скільки… Вона так глянула на мене, що я затнувся. Але довго мовчати не став: — Сама подумай… Чи є хоч якийсь сенс, у тому що ми бредемо ось так… як комедіанти? Мені би не хотілося, щоб Алана… Ми одночасно озирнулися на візок зі щільно прикритим пологом. — Це дорога, — сказала Танталь жорстко. — З комедіантами ти їдеш чи сам, у власній кареті… Це зима. У кожному разі… Так, озброєна охорона була б доречна. Я гмикнув. Хто провчив учора хтивого молокососа? Хто повернув загублену шпильку? «Озброєна охорона»?! — Як ти думаєш… Чорно нас вистежив? Учорашня, наприклад, заметіль? — Узимку іноді трапляються й заметілі, — відгукнулася Танталь знехотя. — От якби розцвіла калина — я здивувалася б… Ми брели величезною рівниною, що вкладена була в кільце обрію. Небо накривало нас синім блискотливим ковпаком. Розділ десятий

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒