Annotation 14 страница

 — Вина, їдла, хутчіше! Іменем князя Сотта! Терпіти не можу, коли в трактир, де ти зупинився, вламується, побрязкуючи зброєю, орава харцизяк. Шум, бруд, вереск служниць, яких щипають за боки, п’яна похвальба, масні забави — і все це, як правило, прикривається чванливим гербом і дзвінким іменем, до того ж герб ікластий до смішного, а ім’я нікому нічого не говорить… — Хазяїне, ми шукаємо комедіантів! Танталь здригнулася й підвела голову. — У трактирі біля мосту нам сказали, що комедіанти на двох возах заходили до них три дні тому… Десять золотих тому, хто підкаже, де вони зараз! Голос був упевнений, хрипкуватий. Знайомий грлос, а в поєднанні зі словом «комедіанти» — навіть лиховісний. Алана здивовано озирнулася. — Не крути головою, — сказав я неголосно. — Спокійно їж. Їх було чоловік двадцять. Як і минулого разу. Коли кут трактиру був відгороджений фіранкою, і смішна баба із сивими патлами з-під плаща взяла гору над дикою публікою, примусила реготати, падаючи зі стільців… Скільки часу минуло? Кілька місяців? А князьок підріс. Чи це приниження змусило його рвучко подорослішати, із шмаркача перетворитися на молодого звіра? Світле Небо, невже вони шукають нас із того часу? Шукають так довго, так далеко від власних володінь, шукають марно — і досі не вгамуються? — Вони вийшли на Баріана, — Танталь говорила, майже не відкриваючи рота. — Вони обов’язково його знайдуть. Ретане… А я ж міг переморозити їх у заметах. Усіх. Р-рогата доля, скільки корисного я міг зробити в житті — й полінувався… Князьок уже допитував когось — місцеві мешканці, хоч і перелякані, явно ласі були до золотих монет. Відомості давали з бажання догодити, але вони були надто суперечливі — виходило, що комедіантів бачили ледве не вчора й зовсім близько — але от лихо, у трьох місцях одразу… Знайти людину в плутанині доріг — майже неможливо. Знайти два вози — ненабагато легше, якщо, звичайно, вози не належать комедіантам… Розмальовані вози — яскрава фішка в купі гральних костей. Дивно, що князьок, який настільки завзято прагне помсти, не впіймав Баріана дотепер. — Їжте, — сказав я Алані й Танталь. — І рідше позирайте в їхній бік. Вони шукають комедіантів — а ми зараз не маємо відношення ні до яких… — А чому вони шукають комедіантів? — перебила Алана. — Що за нові таємниці, пес роздери, я хочу знати, чого у вас такі витягнуті пики! Я потилицею зловив кілька зацікавлених поглядів. Не можна весь час відвертатися — треба показати їм хоч би щоку, якщо людина завзято ховає лице — щось у неї нечисто, адже, здавалося б, пристойний добродій, зовсім не комедіант… Цієї ж миті в загальному галасі прорізався тоненький схвильований голос. Я разом усвідомив усю справедливість приказки «нагострив вуха» — ще секунда, і вуха мої, здавалося, зустрінуться на маківці. Підліток — кухарчук, або служка, або ким він там був — надав абсолютно достовірні, з його погляду, відомості. Комедіанти двічі зіграли свою виставу на весняному ярмарку, а потім хлопчисько на власні очі бачив вози на великій дорозі — комедіанти прямували на південь, до міста, це було вчора, отже, сьогоднішню ніч вони ночують у тому трактирі, що на великому розпутті, там блощиці й горіле м’ясо, а від хазяйської дочки тхне так, що… Хлопчиська перебили. Взяли за комір, щоб налякати, і показали монетку, щоб заохотити. Кухарчук затнувся, тим часом інші постачальники відомостей, чиї шанси заробити грошенята різко скоротилися, в один голос заторохтіли: про те, що грали на ярмарку, кожен собака знає, а їхали не по великій дорозі, а по малій, і не на південь, а до річки, до перевозу, надумали, певно, по ярмарках… — Баріан збирався в місто, — Танталь із відразою розглядала вміст своєї тарілки. До хлопчиська-донощика знову повернувся дар мови: — Псячою кишкою клянуся, я чув, вони казали, що в місто… Комусь відважили дзвінкого потиличника. — Чого розсілися! — гаркнув князьок на своїх харцизяк. — Ану по конях! Молодчики заходилися нарікати. Вони встигли вмоститися за столами, замовити їжі й випивки — весь день у сідлі, ані ріски в роті, дупи повідбивані, морди лущаться, дозволь, велебносте, хоч по кухлику… Я обережно повернув голову. На князька напосідали із трьох боків — підносили рожен із лискучим від жиру м’ясом, пропонували пригубити вина, доводили, що до «того вошивого трактиру» кийком кинути, хазяїн готелю старався чи не найбільше — очевидно, жадібність була в його душі сильніша за страх перед неприборканою озброєною оравою… Підлітка — а це був щокатий хлопчик у кухарському ковпаку, що з’їхав на вухо, — відтіснили. Марно намагаючись пробитися на очі князеві, він обурено волав про обіцяні гроші — доти, поки не одержав від когось по зубах. Мені не було його шкода. Танталь мужньо жувала шматок сиру. Прожувавши, простягла під столом руку й торкнулася до мого коліна. Фривольний жест. — Що? — запитав я через силу. Танталь приплющила очі: — Вони встигнуть… вози хай кинуть. Хай втікають… Я не хочу, Ретане, щоб через нас… ну, ти розумієш. — А я не розумію, — злісно кинула Алана. Танталь відсьорбнула зі свого кухля. Закашлялася. — Я ледве не втопив його в гною, — зізнався я знехотя. — У хліві. Князя. Шкода, треба було втопити… — А-а-а, — сказала Алана трохи згодом. — Не бійся, — буркнула Танталь. — А я і не боюся, — Алана знизала плечима. — Зараз ми піднімемося нагору, — Танталь розглядала скатертину. — А ти, Ретане… — Я вас не покину. Колишня акторка підняла на мене очі. Гарний був погляд. Красномовний. Кучеру я звелів наглядати за дамами — а раптом хто скривдить — і тримати язик за зубами. Хлопець широко розплющив очі; у нього були власні міркування про те, куди й навіщо мене потягла нелегка. Він навіть спробував розуміюче посміхнутися; я дав йому монету й ні в чому не переконував. Не до того. Дорога була кепська, але їхати кроком не було жодної можливості. Краще вже просто сісти на узбіччі й чекати на душогубців; проте я принаймні не міг заблукати. Велика дорога вела на південь — а на першому ж перехресті я повинен був знайти «ту клопарню»… Чи брехав хазяїн готелю, очорняючи конкурента, чи фінанси Баріана, як зазвичай, вбогі, не дозволяють йому вибрати краще пристановище? Я поспішав. Танталь мала рацію — Баріана потрібно попередити, крім того, варто було зробити ще дещо, і про це я не сказав їй ані слова. Не хотілося засмучувати. Скільки часу знадобиться комедіантам, щоб покинути лахміття, нажите важкою працею, й розбігтися хто куди? І чи погодиться Баріан так відразу, без роздумів, із проводиря трупи стати бурлакою, втікачем, жебраком? А тим часом зовсім не Баріан потрібен князю та його почту. Чи стануть переслідувати жалюгідних комедіантів, якщо на дорозі траплюся я? Добре, що Алана й Танталь тепер виведені з-під удару, і мене ніщо не стримує, я буду битися тільки за себе, проте, найр-рогатіша з усіх доль, я вмію добре битися… …І знову, виходить, я у всьому винуватий. Одне із двох — або я мусив спокійно дивитися, як цей мерзотник затискає в кутку Танталь, або, якщо перше не підходить, — покінчити зі шмаркачем у той же вечір, адже я, пес р-роздери, мав таку можливість… Із темряви зринули ворота, що перегороджували проїзд. Я ривком натягнув віжки; бідна тварина, що звикла до спокійного бігу в упряжці, викрикнула на мою адресу невиразний кінський прокльон. Я не чув — на поперечині воріт важким мішком висів — кажуть, що збирач податків, з якого стягли здобуту мною суму, — був гладкий і важкий. Вітер ударив у лице. Примара згинула; дорога була вільна, жодних воріт тут не було й бути не могло, це моя фантазія, розгулявшись, підсунула картинку, свідком якої я ніколи не був…
 Чи сміявся Суддя тоді, в камері? Навряд чи. Йому не можна закинути зловтіху. Якщо зараз, на темній дорозі, мені й привиділося «хе-хе-хе» у завиваннях вітру — то причиною, найімовірніше, був нудний до оскоми образ одного злого мага, що полюбляє хихотіти… Я підхльоснув коня. Десь далеко за моєю спиною зарізяки, азартно попльовуючи, залазили в сідла; сопливий князь не дозволить зволікати. Промочили горло — і час братися до справи, добре, що дичина, за якою так довго полювали, зовсім близько… Гавкіт собак. Запах диму; через хвилину з темряви виступила велика присадкувата будівля, і в каламутному світлі вікон я відразу ж — поверх воріт — роздивився два комедіантські вози, що стояли в дворі. Квола надія на те, що жадібний кухарчук помилився, сконала. — Агов, хазяїне! Молоток, здавалося, от-от рознесе порохняві стулки. І протягом цілої вічності ніхто не відчиняв — чи то в корчмі оглухли, чи скульгавіли, чи то взагалі не бажають бачити відвідувачів… — Хто грюкає серед ночі?! Нічого собі гостинність. — Мандрівник, — я нетерпляче штовхнув двері ногою. — Тут готель чи цвинтар?! Відчиняй! Мені здавалося, що за спиною виник і наростає тупіт копит. Не може цього бути — ще є час, мені ввижається, це вітер… Чи ж мені доведеться виїхати їм назустріч?! Із смолоскипом у руках, щоб мене вчасно впізнали? Все це прекрасно, але в чистому полі супроти двадцяти кінних я заслужу в найкращому разі поблажливу посмішку. Ох, щось мені підказує, що й різати мене почнуть не відразу. Сутулий слуга відступив, пропускаючи мене досередини. Ні, конкурент таки брехав, на «клопарню» це геть не схоже… — Де комедіанти? Сутулий здивовано на мене вирячився: — Вечеряють… Для них у малій вітальні накрито, де камін, вони замерзнувши… Я відсунув служника зі шляху. Добре, що комедіанти досі не сплять, та й, виходить, Баріан має-таки гроші. Окрема кімната, спеціально розтоплений камін — власники готелів ніколи не годять задарма… Що вони подумають, коли я ввалюся до них, наче невихований привид? Я ж потонув у ополонці на їхніх очах, коли це було, цілу вічність тому… Мала вітальня виявилася тісною кімнаткою із закіптюженою стелею. Тьмяно горіли дешеві свічі; я ступив уперед, маючи намір ляснути Баріана по плечі — але вже наступний крок вийшов наполовину коротшим. Вони озирнулися — не відразу, по черзі. Спершу вродлива жінка в гарній сукні. Потім — злякано — горбата, що притулилася на самому краєчку столу. Потім — насторожено — чорнявий бастард, потім — похмуро — ватажок із густими бровами. Широковидий хлопець із зовнішністю сільського дурника взагалі не приділив мені уваги — неквапливо спустошував свою тарілку. …Як її пересмикнуло. Як розширилися зіниці Алани, коли вона — на мить — згадала… «Використав». Використав. До чого мерзенне слово. Скільки разів я про це мріяв?! Скільки разів марив — взяти за горло… Ткнути мордою в стіл, у пісок, та хоч у тліюче вугілля… Світле Небо. Мені всього лише й треба було, що вибачитися, тихенько вийти, прикривши за собою двері. І скоріше втекти із двору, бо за кілька хвилин тут будуть вдячні глядачі блискучої акторки Танталь, і вони виконають за мене всю брудну роботу. Вони помстяться за Алану, навіть не підозрюючи про її існування. Але помста від цього не зробиться м’якшою… «У нього був такий слинявий, такий смердючий… рот…» — Доля не дрімає, — пробурмотів я задоволено. І важко ступив уперед. Бастард упізнав мене перший. Хижо посміхнувся, підморгнув ватажкові; густі брови, і без того насуплені, злилися на переніссі в єдиний жмут шерсті. Рука бастарда подовжилася — з рукава вислизнув і ліг у долоню широкий ніж. Ватажок зважив у руці сталеву гирку на ланцюзі; ненажерливий хлоп видав непристойний звук, витер рота долонею, підняв на мене здивовані очі. Вони теж мене пам’ятали. — Ти один? — неголосно запитала жінка. Я ступив уперед, узявся за край столу й ривком перекинув його на тих, хто трапезував. Знадобилося більше зусилля, ніж я розраховував, відразу ж занила рука, що ледве зажила. Горбата висковзнула з-під посуду, що розлітався, жінка відстрибнула, ватажок із ревінням вибрався з-під важкої стільниці; широковидий хлопець отримав по носі важким суповим горщиком, і бійка забагряніла першою кров’ю. Бастард — а він давно вже звівся на ноги — легко перемахнув через горбату, що розпласталася на долівці. Я ледве встиг ухилитися — табуретка, якою кинув у мене ватажок, гепнулася об двері за моєю спиною. Руку бастарда з ножем я не стільки бачив, скільки відчував; призначений мені удар не досяг мети, але моя власна рука, що зупинила ніж, вибухнула гострим болем. Бастард був найсерйознішим супротивником — але мене цікавив насамперед ватажок. Два пучки сивого клоччя над очицями-буравчиками; ватажок чекав осторонь, підкидуючи свою гирку, і я раптом побачив його руки. Довгі пальці, тонкі в суглобах і набряклі на місці подушечок. Згризені до м’яса нігті, й тільки на одному мізинці, манірно відставленому — жовтуватий довгий ніготь. Скільки разів я змушував себе не думати про «слинявий рот». Говорила Алана про «руки»? Або не хотіла, боялася згадати?! Про те, як ці руки торкалися… Спалах люті ніколи не буває доречним. Полуда перед очима. Бастард болісно скрикнув — він був спритний, але я виявився сильнішим, і рука з ножем розтиснулася, коли я кинув бастарда на ніжку перекинутого столу. Широковидому так і не пощастило показати себе в бійці — отримавши по лобі уламком табуретки, він упав на купу посуду й там затих; гирька, на яку ватажок сподівався, наче на Небо, безпомічним пацюком закотилася в куток, сталевий ланцюг волочився за нею, мов хвіст. Жінка спробувала втрутитися; я не хотів бити її, тому просто відпихнув з дороги. Камін догорав; дорога до каміна була неблизька, тим більше, що ватажок вперся чоботиськами в підлогу й усе норовив брикнути мене по коліну. Я тяг його, як безкінний селянин тягне свій плуг; камін наближався, наближався, я знав, що не буду розповідати про це Алані — проте червона полуда все ще стояла перед очима, мені хотілося, щоб ватажок покаявся. Щоб довго каявся, покруч, доки його клоччасті брови перетворюватимуться на обгорілі ламкі кущики… — За що?! Я зовсім забув про горбату. Вона начебто провалилася крізь землю на самому початку бійки — а тепер виринула за два кроки від мене, бліда й гостроноса, наче воскова лялька. — За що?! Вона ж сама… вона сама до нас пристала, сама! Ми не викрадали її… Вона сама хотіла, вона сама за нами ув’язалася, за що, за що?! По ляльковому личку стікали сльози. Ватажок сіпнувся — я крутіше завернув його руку; в двері стукали. І вже давно; отже, я зачинив на засув — і забув про це… Полуда спала. По кутках вовтузилися, приходячи до тями, мої нещасливі вороги; жінка злісно поглядала на мене, витираючи губи. Але по губах я ж її не бив?! Я розтиснув руки; ватажок мішком звалився на підлогу. Тієї ж миті засув не витримав — і двері відчинилися, пропускаючи в «малу вітальню» нову ораву оскаженілих чоловіків. Я очікував, що на чолі буде хазяїн, наляканий гуркотом і розлючений неминучими збитками. І хазяїн дійсно ввалився — точніше, його вштовхнули, він був блідий і не про збитки думав, а про власну дорогоцінну шкуру… — Ось вони! Ось вони, ці паяци! Диви-но, пики один одному чистять! У кімнаті стало тісно. Переступаючи через скалки й уламки, люди князя Сотта миттєво заволоділи ситуацією. Міцних рук вистачило саме на те, щоб підняти з підлоги бастарда, широковидого й ватажка. Обох жінок узяв за комір добродушного вигляду вусатий паливода; я стояв біля каміна, притулившись спиною до стіни. Позиція, чесно скажемо, розкішна. — Не цей, — розчаровано промурмотів князьок, вдивляючись у закривавлену пику бастарда. — Шукайте, ще дівка тут була, та сама, пам’ятаєте? Мені стало трохи легше. Принаймні Танталь і Алана зараз поза небезпекою. А якщо в них вистачить розуму втікати, не чекаючи ранку… — Цей! — радісно крикнув чорнявий хлопець із перебитим носом, і замурзаний палець вказав мені точно в перенісся. Коминкові щипці — чудова зброя. От лише довго я так не протримаюся. — Відійди! Р-розійдися, суча мати! — заволав хтось за спинами нападників. Влучно кинутий кинджал мені вдалося збити в польоті. Щипці в моїх руках ревіли, розсікаючи повітря, скреготнув метал, об підлогу брязнули два короткі необережні мечі. — Відійди! Я його з ар-рбалета! — Я тебе самого з арбалета! — заверещав князьок. — Він мені живим потрібен! Живи-им! Якась хіть, що чулася в його голосі, додала мені сили. Якщо мені й судилося залишатися живим — то обов’язково на волі. Й не інакше. Заверещала жінка. Я жбурнув щипці в шибайголів — виграв частку секунди, підхопив совок для вугілля; не розмахуючись, як охайний сівач, сипнув у ощерені пики догораючим вмістом каміна. Вуглинки застрибали по підлозі, залишаючи по собі нерівні візерунки диму. Хтось заволав, попікшись, і майже всі відсахнулися, прикриваючи обличчя. Я набрав у груди побільше повітря й пірнув у камін. Пес, пес, пес-с-с… Колись у дитинстві я любив лякати родичів, ховаючись у коминковій трубі. Правда, у ту пору камін був порожній і холодний; стрибати на гаряче вугілля буде лише безумець. Або загнаний в куток пацюк. Чіпка рука схопила мене за щиколотку, я холоднокровно вдарив по ній підбором і знову вирвався на волю. Упираючись руками й ногами, рвонув нагору; знизу лизало хворобливе тепло, зараз я задихнуся, знепритомнію й звалюся просто у вугілля, наче готова, безпомічна, смажена здобич… Повітря мені, повітря. Скільки може тягтися ця труба?! Розумніше за все було би стрельнути мені вслід із «ар-рбалета». Страшно уявити, в яке місце може втрапити стріла… Або ж вони встигнуть роздмухати вогонь і задушити мене димом біля самого даху?! Недоумки, самовдоволені недоумки. От, хтось уже лізе слідом, і від його сопіння обсипається сажа… Чорне небо. Посередині правильного квадрата — біла зірка; нове зусилля, ще одне… Повітря!.. Ухопившись за краї труби, я підтягся й вивалився на дах. Заокала, тріскаючись, черепиця; ні, це не «клопарня», брехав конкурент. Це досить добротна будівля, от лише хазяїнові будуть збитки… — Он він! О-оно! — Де? — Трубу бачиш? — Зніміть його! Зніміть стрілою! — Живи-им, мерзотники! Хто його пристрелить — сам, суча мати, в темну піде, ясно? Я посидів, очікуючи, поки перестануть труситися руки й ноги. І поки з’явиться із труби голова мого переслідувача, з’явиться, щоб відразу пірнути назад… Але той, хто піднімався слідом, роздумав вилазити. Або вистачило розуму, або забракло сили. Я озирнувся. Димарів видні лося чимало — але тільки з одного, кухонного, щосили валив дим. Хто ж топить по весні… Присадкувата споруда готелю була оточена вогнями. І тут, і там уже дерлися, приставляли драбини; я перебрався на протилежний скат, переслідувачі вибухнули криками: — Де?! — Хто бачить? — Не випускайте із поля зору! Зараз візьмемо, суча мати! — Тут, тут! — радісно закричали молодчики, що збіглися на задній двір. Пес, скільки ж їх усього було — не двадцять, а ціла сотня… Я перекотився до найближчої труби. На шорсткуватому її боці лежав жовтий відблиск смолоскипів; ніч не бажала сховати мене. Ніч відступала перед вогнем. Я втримався від безрозсудного бажання пірнути назад у трубу. Доки я буду пихтіти й борсатися в попелі, панове зарізяки напевно встигнуть підготувати мені зустріч; на їхньому боці хазяїн, він аж зі шкіри лізе, аби тільки небезпечні відвідувачі забралися геть із готелю зі своїм уловом… Мені й так занадто довго щастило. У димар клюнула товста важка стріла. Чи то стріляли потай від князя, чи то стрілець був упевнений у своїх силах і мав намір легенько поранити занадто жваву дичину. Так чи інакше, а перший постріл схибив; я швиденько перебрався на іншу половину даху. Хоча й тут, треба сказати, були смолоскипи, і тут знайдуться нетерплячі з арбалетами; треба було втікати по дахах сараїв, але чомусь не було сили. Удача скінчилася, кураж покинув; Алана й Танталь тепер у безпеці, здобувши мене, князь ще довго не пориватиметься їх шукати… Руки, що вхопилися за край даху. Потім — темне обличчя зі світлою смужкою вусів, затиснутий у зубах кинджал. Побачивши мене, вусатий воїн князя Сотта виплюнув свою зброю й вискалився: — А-а-а… За моєю спиною тріснула черепиця. Лізли з усіх боків. Чорне небо із білою зіркою… Я збив вусатого. Піймав рукавом чийсь кинджал, поранивши цього разу вже праву руку. Хтось, охнувши, скотився вниз; я не мав наміру здаватися живим. Для того, щоб здобути мене, їм знадобиться щонайменше «ар-рбалет»… — Сіятельство, стріляйте! Втече, сука! Не репетуй, малий. Нікуди я вже не втечу. Мене взяли в облогу, й примарний Суддя, певно, проковтне з досади власну перуку: його Вироку не доведеться звершитися. Мені дали ще з місяць життя — а я ось гину неприємно й нерозумно, за обставин, із Правосуддям ніяк не пов’язаних… Або?! Якщо дамся князеві живим — цілком можу протягти ще й місяць, Рекотарси живучі, та якщо кати будуть старанні й акуратні… Пес, лізуть і лізуть із усіх боків. Ще один звалився з даху — але на зміну йому піднялися відразу двоє, на черепичному полі стало світло від смолоскипів, і в мене наполегливо тицяють вогнем і сталлю… Тупіт копит. Або стукіт крові у вухах; звідки взятися загону кіннотників посеред ночі? Коли всі порядні панове знайшли собі пристанище й сплять, або, в крайньому разі, добивають ворогів?.. — Що тут коїться? Голос був мені знайомий. І, ще не зметикувавши, де й коли доводилося його чути, я згадав, що із цим голосом пов’язане щось неприємне. Молодчик, що виявився в цю хвилину моїм супротивником, здригнувся й на мить відволікся. Собі на лихо. — …Не ваша справа, ласкавий пане! Тут люди князя Сотта, тож забирайтеся! Я ухилився від удару. Перехопив чиюсь руку, сам ударив — але тепер ухилився супротивник. Позаду мене вгатили чимось по голові, я не втратив свідомості, але заточився й гепнувся, давлячи черепицю й збираючись скотитися вниз. Мені до горла приставили кинджал… А чи зі мною, власне, все це відбувається? — Тут землі міста, вельмишановний. І я вперше чую ім’я князя Сотта. У вас є документи? Грамоти? — От моя грамота! — очевидно, пред’явили щось зовсім інше. — Котися, поки цілий! Лежачи на краю даху, я міг уже нікуди не квапитися. І — от удача — бачив майже весь двір, ворота були розкриті, й озброєні вершники не квапилися спішуватися. Один із них здався мені знайомим — плечистий, явно із натугою влазить у лати… Ні, на ньому була всього-на-всього куртка, розшита бляхами, і звуть його, здається… — Ви помилилися, вельмишановний, — у голосі, який я чув раніше, прорізалися крижані нотки. — Тут я представляю владу, і непокора дорого вам обійдеться… Веліть своїм людям кинути зброю. — Дорогу полковникові Соллю! — заревів широкоплечий, і тоді я згадав його ім’я: Аген. Світле Небо?! Ти прийшло до мене на поміч, чи це влада Судді, стурбованого, аби його авторитет не похитнувся й засуджений не здимів раніше, ніж здійсниться Вирок?.. Обличчя князя Сотта я не бачив, і не міг визначити, чи каже йому про щось ім’я полковника Солля. Але якщо він забарився — то лише на секунду. — О-о-от тобі! Жест був украй непристойний, зате виконаний із розмахом і смаком. Ні, мені тільки здалося, що князь подорослішав, — зараз він був чисто розбалуваний хлопчисько, який геть розперезався. Із тих, які мучать тварин, а то й людей на задньому дворі батьківського замку… І я вже зовсім упевнився був, що на шмаркача зараз упадуть заслужені різки, — коли крізь кров, яка заливала очі, раптом роздивився, що вершників, які прийшли із Соллем, було лише п’ятеро або шестеро. Боєздатних шибайголів тепер уже не двадцять — тут я постарався — але однаково більше, набагато більше, а Соллеві годованці, як не крути, усього лише юнаки… навіть Аген… Виходить, я знову винен. У свою власну халепу я втягнув ще й Солля, якого пса він з’явився сюди саме зараз, приїхав би вранці… коли все було би скінчено… Не раніше, не пізніше — чому він явився саме зараз?! Темно. Мені в обличчя хлюпнули води. Я лежав уже не на черепиці — ні, піді мною були, здається, дошки; я лежав на підлозі, чоботи людей, що товпилися навколо, здавалися величезними, натомість їхні голови, повернуті лицями до мене — занадто малими, з кулачок. І я нікого не міг упізнати. Я дався в руки князя — живим?! Жах допоміг мені швидше отямитися. Я сіпнувся й сів був — але слабкість взяла своє, і я стукнувся би потилицею, якби кілька рук не підхопили мене за плечі. Дуже мило з боку бандюг. Величезні чоботи розступилися. Голоси гуділи, болісно віддавалися в потилиці; я дотягся рукою до пояса, але, звісно, жодної зброї не знайшов. Власник нових чобіт, що з’явилися нізвідки, нахилився, опустився на коліна; його обличчя наблизилося, перестало бути маленьким і пласким. Мокре чоло, налиплі на скроні світлі пасма, сірі очі. — Егерт, — сказав я хрипко. Він про щось запитав. Я не розчув — у вухах шуміло — але здогадався. А про що він міг ще запитувати? — Трактир… На північ, прямо по дорозі, не звертаючи. Година шляху. Там… Мені здавалося, що я промовляю голосно й виразно, але він перепитав тричі. Р-рогата доля, а де князь?! Вони що, затоптали його? Заплювали? Закидали шапками?! Мене підняли й посадили в крісло. Дали води; прилаштувавши голову на подушці й впоравшись із запамороченням, я роздивився, що знаходжуся у великому обідньому залі. Князь — ось він! — сидів у кутку, руки його були безжально скручені за спиною, ніс розбитий, а обличчя, як це не дивно, мало на собі вираз ображеної невинності. Поряд, недбало притулившись до спинки крісла, стояв один із хлопців Солля; у метушні — а залою металися кухарі й слуги, постояльці й сам хазяїн — я то губив князя з виду, то знову зустрічався з ним поглядом. Погляд нібито скривджений. «Ну, і чого ти до мене причепився?! » Я натужно повернув голову, столи були зсунуті, на них хтось лежав… ні, живий, адже перелякані служниці втрьох перев’язували йому шию й груди, а мерцеві перев’язка не потрібна. Я перевів погляд. Щось, накрите плащем. Чотири ноги в брудних чоботях; так, тут уже справа ясна… Солль півголосом віддавав розпорядження. До нього підійшов Аген — дивно сутулий, незвично блідий; полковник щось йому сказав, Аген згорбився ще більше — здається, у голосі полковника ковзнув докір. Дорого ж обходиться Агену той його давній прорахунок. Як же, відпустили пані Алану із чоловіком, а пані Танталь із комедіантами — ненадовго ж відпустили, на тижденьок, а як все обернулося… Пес р-роздери, як вони примудрилися вгамувати цю банду? Чи ж Егерт вивчився магії? А може, не брешуть городяни, розказуючи, що пан Солль — ну, просто-таки геніальний полководець?! Солль ще щось сказав — Аген витягнувся, кивнув комусь зі своїх, поспішив до дверей; двері відчинилися раніше, ніж він торкнувся до ручки. На порозі стояла Танталь. Алана визирала з-за її плеча; я видихнув крізь стиснуті зуби. Не знаю, що вони подумали. Метушня й озброєні люди, збуджена балаканина слуг про якесь побоїще — і я, із зашкарублою від крові пикою, у кріслі на подушках, наче поранений, але полонений король… Перший погляд — я би заприсягся — шукав мене. Переконатися, що живий. Наступний погляд — на юнака, що своїми широкими плечима перегородив шлях обом паннам: — Аген?! І тільки із третього погляду Алана помітила батька, а Танталь — названого свекра. — А-а-а!! Миттєво моя дружина з дорослої панни перетворилася на розхристане дівчисько, кинулася, ледве не збивши з ніг хазяїна, вчепилася, повисла на шиї в Егерта. Секундне зніяковіння; Танталь дивилася на цю сцену застиглим поглядом, але ні краплі розчулення не було в її очах; я встиг подумати, що відкритий рот робить її обличчя одночасно загадковим і пришелепуватим. Наче вона репетирує нову роль… — Де Торія? Усі, що перебували у ту мить у залі, водночас повернулися на голос колишньої акторки. — Егерте, де Торія? Ти… залишив її саму?! * * *