Annotation 13 страница

 Ми збиралися виїхати відразу пополудні — але наші плани несподівано перемінилися. Варто було нам сісти за обід, як до готелю прибув причепурений, у шовках та пір’ї гонець, і послання, принесене ним, призначалося «двом шляхетним незнайомкам, які вперше відвідали благословенне місто Доц, прекрасним паніям Алані й Танталь». — Ну, нічого собі шпигунська мережа, — сказала Танталь із відразою. Варто зазначити, що до книги постояльців ми записалися під власними іменами, оскільки нам вже не було від кого ховатися. Відправниками листа значилися скромні «Л. і К. » Натомість на печатці була відтиснута герцогська корона; я підняв на гінця питальний погляд. Той вклонився. — Володарі Лларіс і Колвін, милістю Неба владики Лоца… — Владики? — перепитала Танталь. — Двоє? Гонець вдав, ніби не помітив подиву й не розчув запитання. Вклонився знову: — …надіслали се послання й веліли переказати відповідь на словах… Я віддав лист Танталь — зрештою, він призначався не мені. Танталь трохи його потримала — і повернула конверт назад. Я зламав печатку. Лист був написаний каліграфічним почерком, чудовим чорнилом і без граматичних помилок: «Вельможні пані, володарі Доца будуть щасливі бачити вас у своєму замку — сьогодні, за три години до півночі. Зрозуміло, пана Ретанаара Рекотарса будемо раді бачити теж. Заздалегідь вдячні, Л. і К. » Я прочитав лист і віддав його Алані. Та звела брови й передала послання Танталь; у колишньої акторки завмер на обличчі нудотний вираз світської люб’язності: — Передайте на словах панам герцогам… володарям, що, на превеликий жаль, невідкладні справи змушують вирушати в путь якнайшвидше. Наша карета готова — за годину виїжджаємо… Ґречно перепрошуємо панів володарів. — Ясно? — запитав я сухо. Гонець вклонився втретє: — Добродії… Але в Доці так не заведено. Запрошення від володарів є найбільшою честю, і від дня заснування міста ще ніхто не відмовлявся… Тим паче, що скорий від’їзд — недостатньо вагома причина. Ви можете виїхати завтра на світанку, забираючи з собою прекрасні спогади про наше місто… Панове володарі рідко залишають замок і тому особливо люблять слухати розповіді мандрівників про все, що коїться у світі… — Мандрівниць, — сказав я крізь зуби. — Проте наше місто не надто часто відвідують настільки яскраві жінки, — галантно посміхнувся гонець. — Зрозуміло, рідко хто з пані подорожує без почту — чоловіка або слуг… Гарні звичаї панують у великому селищі, що йменує себе «благословенним містом Доц»!.. Адресують листа дружинам, а чоловік, виявляється, — це лише «почт»… — Сьогоднішній візит абсолютно неможливий, — сказав я крижаним тоном. — Сподіваюся, право вибору залишається все-таки за запрошеними… чи ні? В останнє питання я вклав якнайбільше сарказму. Гонець винувато посміхнувся: — А хіба… тут є із чого вибирати?.. Карета не була готова до від’їзду. Кучер роздумав найматися, а хазяїн готелю повідомив: провісник погоди, який мешкає неподалік, надіслав хлопчика з попередженням, що невдовзі очікується негода. — Він завжди так робить, — пояснив хазяїн, самовдоволено почухуючи під пахвою. — Я йому доплачую, словом, за пророкування погоди, зате постояльці задоволені, хто ж поперед бурі в дорогу попреться? Ми повернулися в наш із Аланою номер, розсілися довкруж столу й похмуро втупилися в різні боки. Танталь кривилася, наче розкусила щось гірке, Алана вертіла в пальцях ґніт прогорілої свічки, а я всоте перечитував листа. «Вельможні пані, володарі Доца будуть щасливі бачити вас…» — А чого це ви надулися, мов індики? — безтурботно поцікавилася Алана. — Не їхати ж, справді, «поперед бурі»… — Уздовж бурі, — сказав я жовчно. — Що? — Алана здивовано озирнулася. — Бачили ми ці бурі, — я теж скривився, ну чисто, як Танталь. — Бачили. Й бурі, й замети, й бездоріжжя… — У нього не настільки багато сили, — неголосно нагадала Танталь. — Підлаштовувати стихійне лихо щодня, це, знаєте… — До міста ще тягтися й тягтися, — сказав я гірко. — Скільки сили йому знадобиться, щоб нас затримати? Щоб хтось із нас зламав ногу? Отруївся грибами? Потрапив у гості до розбійників? — Я все розумію, але ти б притримав язика, — сухо попросила Танталь. І мала рацію — нещастя, якщо його пом’янеш уголос, стає ближчим та ймовірнішим. — Ми будемо обережні, — оголосила Алана. — І для початку не підемо до вельмишановних володарів, — я склав листа навпіл. — Тим паче, що гонець уже переказав їм нашу офіційну відмову. — І для початку просидимо весь вечір у готелі? — тихо поцікавилася Алана. Я повернувся до неї. Привільно спершись ліктями на край столу, переді мною сиділа молода жінка, власниця цілком оригінальної краси, світлокоса й глузлива. І де, цікаво, все це ховалося? Під личиною похмурого шибеникуватого підлітка? — Алано, я не зовсім тебе зрозумів, — ти хочеш піти? Дружина посміхнулася — очі її із сірих стали ясно-синіми: — Вони сидять у своєму благословенному Доці, їм нудно… Тільки й усього. Чим це може нам загрожувати? — Природніше було би надіслати запрошення на ім’я Ретано, — недбало кинула Танталь. — І запросити нас разом із ним, а не навпаки… — Упередження, — Алана знизала плечем. — Відколи звичайна галантність перестала бути чимось нормальним? Чуже місто, інші звичаї… Та й Ретано однаково буде з нами. Хто це надумає нас скривдити в присутності мого чоловіка? «Мовчи, — сказав я до власної пихи. Для того це й говориться, щоб ти розпустив пір’я. Щоб здійнявся на крильцях гордині, щоб учинив так, як чинити не збирався…» — Чого це ти так почервонів? — здивувалася Алана. — Покажи-но листа, — Танталь перегнулася через стіл, розгорнула папір, вкотре переглянула, гмикнула. Скосила погляд на мене. — Невже вас цікавить товариство якихось там герцожків? — запитав я. — Невже… справді так хочеться? — Бачиш, — Алана зітхнула. — Чесно кажучи… я цих прийомів… завжди терпіти не могла. Ще там, у місті… — Світське життя, — буркнула Танталь крізь зуби. — Але тепер, — Алана винувато посміхнулася. — Ми так довго… тяглися… дорогами, у багнюці, в цих готелях… Вона зітхнула. Я дивився на неї, наче бачив уперше в житті. Справді, не так давно вони з Танталь розжилися ошатними сукнями — на грошенята, здобуті в норі Чонотакса Оро… Я труснув головою. Чонотакс був ні до чого, але перед очима в мене постала невигадлива картинка: кравець знімає мірки, Танталь вибирає тканину, а Чорно Та Скоро стоїть збоку — замовник, дарувальник… — Якщо ти проти, — почув я негучний голос Танталь, — то нікуди не підемо… Як скажеш… Я поглянув на Алану. Моя дружина дивилася убік. Із показною, перебільшеною байдужістю. Володарі Доца були настільки люб’язні, що прислали за нами карету. Це було тим паче до речі, що обіцяна негода не змусила на себе довго чекати; затриматись у готелі було правильним рішенням. Навряд чи в цій суцільній темряві, у місиві вітру й дощу ми дісталися би до наступного селища. Ми й до замку не добралися б, якби не галантність володарів. На мою несподівану радість, ні Алана, ні Танталь не вбралися в нові сукні — обновки виявилися безнадійно провінційними, і обидві зачудувалися, як не помітили цього раніше. У дорожніх туалетах, зі скромною гідністю шляхетних мандрівників ми сіли в карету з гербами; я був при шпазі, та й кинджал, захований під одягом, приємно холодив бік. Свій ніж Танталь залишила в готелі — з ножем у рукаві, пояснила вона зітхнувши, будь-яка жінка почувається синьою панчохою. Уже в кареті — а колеса гордовито гуркотіли по мокрій бруківці, заглушаючи навіть виття вітру, — Алана запитала, схилившись до самого мого вуха: — Будеш розповідати про Мага з Магів? Я похитав головою, і в кареті більше не пролунало ані слова. Екіпаж прогримів по підйомному мосту — діючому, а не те, що в мене! Минув варту — озброєну, в червоних мундирах! — та підкотив до парадного входу. Назустріч вискочили два лакеї — ого, куди братися моєму бідоласі Ітеру! — й офіцер, весь обвішаний цяцьками, що дзеленчали. Лакеї опустили підніжку, вичистили її до блиску, відчинили дверцята й натягнули полотнище тенту — не встиг я і оком змигнути. Офіцер допоміг паніям спуститися — на внутрішньому дворі замку виявилася бруківка, та ще й краща, ніж на міській площі. Камені поблискували чистими спинками, вода безсило скочувалася з них, прагнучи, але не вміючи розлитися тут калюжею; я згадав, на що перетворюється під час дощу внутрішній двір мого власного замку. І скреготнув зубами. Офіцер, галантний до нудоти, уже вів нас нескінченними сходами й коридорами; ні, у цій пишноті ніколи не поселиться привид. Тут не виявилося жодного темного куточка — все залито світлом незліченних свічок, і до кожного канделябра додавалася кругла рожева фізіономія під білими буклями перуки. У мене зринула дика думка, що лакеї за нашою спиною зриваються з місць, стрімголов біжать потайними ходами, щоб знову зустріти нас за поворотом — надто однаковими були пики, та і як прогодувати таку купу слуг?! На стінах блищали рами, у рамах сяяли чиїсь предки, очі предків світилися шаблонною мудрістю та традиційною відвагою. Блищали ґудзики, галуни, блищали білим голим тілом мармурові статуї в нішах, мені ставало все сумніше й сумніше. Якого пса ми влізли в цю скриньку з коштовностями, що на нас чекає тут, окрім головного болю й нудотних сяючих посмішок, а завтра на світанку виїжджати… За вітражними шибками біснувалася негода. «Поїдемо, якщо дощ припиниться, — подумав я зі злістю. — Найобразливіше, якщо це не Чорно наслав бурю. Якщо це сам по собі дощ, звичайна весняна гроза…» — Владики Доца раді бачити вас, добродії! Просимо, заходьте, ми будемо щасливі порадувати й вас! Зал був порівняно невеликий — на шляху сюди нам траплялося проходити куди величніші приміщення. Вмебльований був він із певним смаком — принаймні блиску виявилося не настільки багато, щоб різало око; стіл мало не вгинався під вагою наїдків — навіть мускулясті ніжки його, вирізьблені з червоного дерева у вигляді грифонячих лап, ледве все це витримували. Залою розтікалися аромати, від яких навіть у мене затремтіли ніздрі. Певно, мистецьких кухарів у замку було не менше, ніж лакеїв… Я насилу примусив погляд відірватися від частування. На чолі столу сидів… сиділи… я кліпнув, проганяючи видіння. Ні, таки їх було двоє — зір не зраджував мене. — Ой, — здивовано промовила Алана. Моїй дружині, як і раніше, бракувало виховання й витримки. Двоє на чолі столу здавалися відбитком один одного. Абсолютним відбитком; вони були з тих близнюків, які до самої старості вдягаються зовсім однаково. Для них немає більшого задоволення, ніж розіграти нового знайомого; ось чому вони так страждають без гостей, в’їдливо подумалося мені. Ось чому вони владарюють на рівних — якби було інакше, другого претендента на трон довелося б утопити… Близнюки сиділи пліч-о-пліч — не будь вони братами, я вирішив би, що переді мною коханці. Близнюки посміхалися однаковою посмішкою — зовсім не сяючою, а цілком живою та чарівною; навіть я, крізь полуду жовчі, не міг цього не відзначити. Тим часом Алана й Танталь уже привітали володарів; дорожні сукні жінок виглядали викликом довколишній розкоші, їхні несхожі обличчя були викликом однаковості фамільних портретів. Я вклонився теж — достатньо шанобливо, достатньо гонорово; під озаддям у мене опинилося м’яке крісло, а перед носом — блискучий столовий набір. Володарі говорили по черзі, здавалося, що розмовляє сама із собою одна людина — а спритні руки прислужника тим часом наповнили мою тарілку, і я раптом відчув себе щасливим. Цілком і повністю. Вільним від турбот і відповідальності; у мене попереду вільний, спокійний вечір. Я нічого не можу зробити, доки за вікном реве дощ і вихльостує вітер, і не буду нічого робити. Я грітимуся біля вогню, ласуватиму й розмовлятиму ні про що — брати-володарі завели саме таку бесіду, неквапливу, зручну для щелеп, необтяжливу для думки. Полуда жовчі, що було загусла в мене перед очима, спала. Я дивився, як Алана й Танталь, насторожені й церемонні спочатку, потроху втягуються в бесіду, здається, йшлося про породи садових дерев, про землі, що лежать на південь від Доца, про морські подорожі та властивості каменів. Не пригадаю, аби якась із моїх супутниць раніше цікавилася каменями чи садовими деревами — втім, бесіда тривала, не обтяжлива ні для кого. І несподівано для себе я розповів, як хлопчиськом знайшов у горах справжній самоцвіт і як ювелір оправив його в колечко для моєї матері. Потім Алана не витримала-таки — запитала, чи часто вельмишановним володарям доводилося використовувати свою незвичайну подібність. Брати однаково розсміялися — і, перебиваючи один одного, оповіли про низку звичайних дитячих витівок; потім той, що сидів ліворуч, здається, Колвін, запитав, ким доводяться одна одній Алана й Танталь. Питання було, звісно ж, досить безтактне — але в невимушеній обстановці нікому не спало на думку ображатися, і Алана повідомила, що вони із Танталь — посестри. Близнюки закивали головами: у настільки несхожих одна на одну жінках явно відчувається щось спільне, можливе тільки між сестрами. Пані Танталь нагадує пурпурну троянду, тоді як пані Алана — троянда біла; брати заздрять панові Рекотарсу, котрий подорожує в товаристві двох настільки прекрасних квіток. Щоки моїх супутниць роз’ятрювалися — чи то від компліментів, чи то від вина. Мені раз у раз хотілося протерти очі — чому я, котрий подорожує в компанії двійка троянд, лише зараз помітив, що Танталь не схожа на жодну із жінок світу? Що вона сміється й супить брови щоразу по-різному, її обличчя — наче небо, яким мандрують хмари? Що її профіль — мов обрис далеких гір? Ні, були миті… Тоді, у замку, біля каміна, коли половина її лиця була мідною маскою, а іншу щоку пестила темрява… І ще — тоді, коли вона вискочила на сцену в плащі із пришитими сивими патлами, і потім, коли утомилося відповіла Баріану — «Кураж, на одному куражі…» Танталь була захоплена куражем. Але й Алана, моя дружина, теж. Невже цю я пам’ятаю нестерпним підлітком?! Це вона програла нашу карету й всі гроші хитрому шулерові? Це вона втікала з дому, щоб мандрувати по гадючниках?! Крижана королева. Сама неприступність, холодна краса неймовірно синіх очей, у яких лише час від часу — якщо поталанить спостерігачеві, якщо догодить співрозмовник — проглядає гарячий вогник. Він, схований під крижаною кіркою, морочить і бавиться, наче грається в піжмурки; схоже, моя дружина назавжди залишиться вірною образові равлика. Дивна подвійність, хтось живий і теплий, схований за твердими закритими стулками… Панове володарі вміли подобатися. Дивно, але це їхнє вміння анітрохи мене не дратувало; навіть їхня подібність, що так вразила мене спочатку, потроху перетворилася на правило кумедної гри. Брати не підводилися з-за столу, один тримав келих у лівій руці, інший — у правій, і це виглядало ефектно — близнюки були схожими на широкоплечу людину із двома однаковими головами. Кумедна гра тривала; я сьорбав вино, не намагаючись стримати розімлілу посмішку. Тим часом у кутку залу невідомо як з’явилася зграйка музикантів із лютнями й скрипками — і далі я усвідомлював себе уривками. Було вино — найтонше, здатне породити солодке запаморочення. Були веселощі, палаючі очі Алани, дотики, від яких негайно хотілося кинути все й залізти на сінник. І я ще встиг подумати, що після повернення в готель — до речі, чи не час додому? — я пові-ільно розшнурую жінчин корсет… Напевно, я витривалий. Напевно, у мене незвичайно сильна воля. Напевно… Я опам’ятався в напівмороку. Голова, як і раніше, крутилася, найбільше на світі хотілося солодко посміхнутися — і заснути знову… Останньої миті внутрішній сторож, пристойно одурманений, але все ще живий, устиг прохрипіти свій сигнал тривоги. Я щосили вкусив себе за палець; біль допоміг упоратися з насланням. Я знаходився у бенкетному залі, й був зовсім один. Ані Алани, ані Танталь. Різьблене крісло на двох — я тільки зараз побачив, що близнюки вдвох сиділи на одному троні, — теж стояло порожнє. Підлога була залита воском, подекуди догорали, по черзі гаснули свічі. Шум у голові… Шум, дзенькіт, солодке запаморочення… Пес! Пес!!! Сто тисяч псів!!! Із залу вели четверо дверей, всі четверо виявилися відкритими; майже навкарачки я вибрався в коридор і лише тоді помітив, що на поясі в мене теліпаються порожні піхви. Хтось дбайливо звільнив мене від важкості зброї. Осел! Козел! Тупа тварина! Як я міг допустити… Із моєї дороги метнувся… так, це був лакей. Я кинувся за ним по коридору, ватяні ноги не бажали слухатися, я загарчав, випускаючи здобич, — моє гарчання виявилося настільки лютим, що лакей перечепився об килим і простягнувся на весь зріст. Я схопив його за пишний комір лівреї, рвонув, витрушуючи з перуки; оголилася маленька, коротко обстрижена голова, дико заблищали очі, круглі від жаху: — Н-ні… — Де?! — гаркнув я. — Н-не знаю… — Де твої пани? — я витяг з-за пояса кинджал. Слуга затрясся: — Н-нагорі… — Веди! Знов-таки ривком я поставив його на ноги. Всі мої почуття притупилися від клятого вина, а найбільше постраждала реакція — проте цієї миті мене врятував слуга. Я побачив, як він дивиться мені за спину, і встиг метнутися убік. Коли не діє додане у вино зілля, гостей не гріх вгамувати й древком списа по голові; не знаю, звідки в покоях узявся спис. Імовірно, його позичили в якоїсь статуї, вбраної в лати; нападник промахнувся точнісінько так, як нещодавно промазав я, борючись із Чорно Та Скоро. На сентименти не було ні часу, ні сил. Нападник — а це був уже не слуга, а молодий вартовий — заточився, я остаточно вибив ґрунт із-під його ніг і приклав головою об стіну. Слуга вже давав драла по коридору; яка неприємна пригода, подумав я, кусаючи губи. Але ж тут їх було повно-повнісінько! Піймати би хоч одного, аби тільки товстощокого й у буклях… Де?! Маг із Магів, звично заблагав я, проштовхуючи своє неслухняне тіло крізь загусле повітря нескінченних переходів. І відразу пригадав короткозорий погляд хирлявого привиду, плюнув, заскрипів зубами: — Дамире! Придумай що-небудь! Із-за повороту мені назустріч висипала орава вартових. Певно, вони точно знали, куди й навіщо біжать — побачивши мене, вусаті пики ясно пожвавішали. Їх було п’ятеро — але порахувати я зміг лише тоді, коли оголена мармурова діва, вивернута з ніші разом із п’єдесталом, вивела з ладу двійко стражників. У вузькому коридорі вивернутися було нікуди — боюся, до кінця життя ці двоє невдах будуть здригатися від вигляду голої жінки. Інші кинулися на мене, один меч ледь не перерубав спис у моїх руках — але недорубав, загруз. Прикрившись списом, я встиг ухилитися від двох інших мечів — але реакція, як і раніше, була не та, цілком без пошкоджень вислизнути не вдалося, клинок порвав куртку в мене на плечі й ковзнув по руці, хоча болю я, розлючений, не відчув. Якби мої супротивники були справжніми бійцями — від мене, загальмованого, залишилася би купка кісток. Але людей у варту братів-герцогів набирали, очевидно, не за бійцівські якості, а спираючись на значущий зовнішній вигляд; усі троє були на півголови вищі за мене — широкоплечі та масивні. Вони по черзі вибули з битви — у цьому мені допомогли мармуровий юнак, що стояв у ніші навпроти, череп небаченого звіра із широчезним розмахом рогів і м’який килим поверх слизької підлоги. Я переступив через розпростерті тіла. Перестрибнув через безголовий торс мармурового юнака, наосліп підняв чийсь меч і підстрибом кинувся по коридору. Дамире, Дамире, така твоя допомога?! Звідкись збоку потягло протягом; гобелен на стіні гойднувся, я рвонув його — безжалісно, як колись полог над візком комедіантів. Потайні сходи?! Дамире, невже ти мене чуєш?.. Постійно хотілося сплюнути. Чим це, хотілося би знати, нас обпоїли?.. Навряд чи темним, крутим, гвинтом закрученим сходам доводилося чули коли-небудь подібні прокльони. Рекотарси не лаються при панянках — проте це зовсім не означає, що вони не вміють лаятися. Е-е-е, і племінний жеребець почервоніє… Я повів носом. Мені здалося, що я чую запах погаслих свічок; протяг лизнув мою щоку, вказуючи напрямок. І я кинувся напролом, і фіранка, що відокремлювала потайний хід від решти простору, сховала мене з головою. Певно, тепер я виглядав саме так, як поголос описує примар. — Хто тут?! Голос був знайомий, неголосний, але злющий. Я зірвав фіранку з голови; так, тут нещодавно погасили достобіса свічок. Тут віяло пахощами, ще чимось, від чого голова знову спробувала солодко закрутитися; я загарчав крізь зуби, і запаморочення вгамувалося. Горіли два нічні світильники. Праворуч і ліворуч від ліжка, адже було ще й ліжко — величезне, на всю кімнату, ледве не на сотню осіб… На чотирьох. Піднявши меч, я рушив через всю кімнату. Заскочив на ліжко, пройшовся дорожніми чобітьми по купі подушок, зіскочив із протилежного боку. Вони задкували. Вони трималися за руки, відображалися, як у дзеркалі, й в кожного було по кинджалу — в одного в правій руці, в іншого в лівій. Танталь — я бачив краєм ока — лежала на підлозі біля ліжка, закинувши голову, із заплющеними повіками. На лиці її застигла блаженна напівпосмішка, сором’язлива й жадібна одночасно. Мені зробилося недобре; Алана стояла посередині кімнати, і пальці її повільно розшнуровували корсет. — Уб’ю, — байдуже сказав я близнюкам. І замірився мечем — спершу правому голову знести, потім лівому. Той, що був праворуч, метнув свій кинджал. Я відхилився; дивно, що вони оборонялися так нерішуче й невміло. Та стояли, як і раніше, тримаючись за руки, немов діти на прогулянці… Жити їм залишилося кілька секунд, коли за моєю спиною ледве чутно вигукнула Танталь: — Стій! Не вбивай… зажди! Я барився, не бажаючи обертатися. — Ретане… вони… — Мовчати! — гаркнув я й заніс меч над тим, що був праворуч. Той, що був ліворуч, — ну, відображення, що не кажи! — рвонув брата вбік. Повалив на підлогу, прикрив собою; його кинджал грізно сяйнув у світлі каганця. Грізно й зворушливо. Як очі хороброго кроля перед лицем гірського обвалу. — Чаклунство… — прохрипіла Танталь за моєю спиною. — Вони нам потрі-ібні… Живими… Чаклунство. Хіба не млів я, слухаючи музику й насолоджуючись лихом? Весь цей блиск… Пикаті лакеї… Палаючі очі, щасливий, щасливий вечір, тупіт. Із потайного ходу, безсоромно відкритого завдяки моїм старанням, горохом посипалася варта. Псс-с… Я перехопив руку того, що був ліворуч. Завернув її за спину — це виявилося несподівано легко. Приставив меч до горла того, що був… не важливо, одного із братів. Вищирився: — Назад. Над моєю головою вдарився об стіну метальний ніж. — Горло ж переріжу! — заволав я вже з розпачем. Алана… Танталь… Ганьба. — Назад, — пошепки наказав хтось із володарів, що лежали на долівці. — Назад… У кордега-ардію… Слово розтеклося, як смола. Я придушив у собі гостре бажання піднятися, кинути все й брести на пошуки кордегардії; орава стражників потроху втягувалася назад у потайний хід. Наче вода, яку переганяє насос. — Відпусти його, — пошепки сказали з підлоги. — Відпусти… Якщо ти вб’єш нас, із замку тобі не вирватися. І твоїм жінкам теж… Про це я знав і без нагадувань. Ще хвилину тому я розумів це так само ясно, як і зараз, але хвилину тому — клянуся — вдарив би, не замислюючись. — А якщо я одного для початку приріжу? Обоє сіпнулися майже одночасно: — Н-ні… — Тоді, — я швидко оглянув напівтемну кімнату, — один встає і йде зі мною… Я відступив, даючи братам можливість підвестися. Вони продовжували триматися за руки, і це дратувало мене все більше. — Ти! — я тицьнув пальцем у того, що був праворуч. — До мене! Обоє ступили вперед. — Не ти! — я роздратовано відіпхнув лівого братика. — Ти — назад! А ти — до мене! — Це неможливо. Вони одночасно простигли до мене руки — ті самі, що були зчеплені між собою. І я нарешті роздивився те, чого ніяк не бажав помічати. Їхні руки зрослися, утворивши одну долоню на двох. Одну долоню — у м’якій шкіряній рукавичці; пальців, щоправда, виявилося більше, ніж треба. Чи то шість, чи то сім… Псяча прірва пальців. — Це закляття? — запитав я перше, що спало на думку. — Це ми так народилися, — з гідністю відгукнувся той, що був ліворуч. — Але якщо ти хочеш закляття… — Зніми рукавичку! — викрикнула Танталь. Мозок мій на той час цілком прояснився — а тому я пірнув під загальну долоню, що піднімалася у величному жесті, двома руками схопив братів за зап’ястя й зубами вчепився в спільну рукавичку. Здавлений лемент із двох горлянок. Вільні руки братів — права і ліва — схопили мене за горло. Брати діяли злагоджено, як одна людина, я конвульсивно рвонувся — але тут у бій вступила Танталь, одна із рук, що душили мене, послабила хватку, і я вирвався — навкарачки, стискаючи в зубах рукавичку. На кого я був схожий? На вірного пса. «Тузик, принеси рукавиці…» Брати відступали до стіни. Той, що був праворуч, тримався за голову — це Танталь почастувала його важким свічником; я взяв рукавичку в руки. У перший момент здалося, ніби вона зберігає тепло людського тіла, — але ж ні. Вона була куди тепліша. — А давайте ми її спалимо, — зі зловтіхою запропонувала Танталь. І простягла до мене руку. — Дай сюди! — Н-ні… — в один голос простогнали брати. — Ретане… — Алана приходила до тями. Із жахом оглядала кімнату, постіль, власний розхристаний одяг. — Ретане, я… — Запали свічки, — холодно звеліла Танталь. — Усі, які знайдені. Тут буде світло. — Р-рогата доля, — сказав я хрипко. — Ти можеш пояснити, що тут було? — Я можу пояснити, чого тут не було, — повідомила Танталь сухо. — Але що обов’язково трапилося б, у той час, як наш захисник спав, наче ховрашок! — Я прийшов, — сказав я зі злістю. — Замість докорів могла би сказати «дякую». — Ой, вельми вдячна, Ретане! — Танталь присіла в блазнівському реверансі. Алана — волосся розсипане по плечах, обличчя підсвічене знизу — люто повела бровами: — Щоб… там… не смій йому дорікати! Він… Я побачив, що губи її тремтять, що вона от-от розридається. І що просто необхідно пригорнути її до себе й провести долонею по волоссю. Необхідно, інакше десь там, у глибокій старості, життя її скоротиться на кілька сонячних днів… Танталь крутила в руках семипалу рукавичку. Тому що пальців було все-таки сім. Їхній дід був мандрівним магом, онукові його призначалося також стати магом; подейкують, що мати під час вагітності погладила жабу. Невідомо, який напад ніжності до рептилій опанував раптом молоду жінку; може, і не було цього, просто казки. Під час пологів повитуха кричала, що виживе лише один, а іншому треба різати ручку; сталося так, що живими залишилися обоє, але замість чотирьох кулачків на двох малюків виявилося тільки три. Магічні властивості вони успадкували — але навпіл, і якщо половинку яблука ще можна з’їсти, то половинка корови годиться тільки на печеню. Півкурки яйця не знесе, півзайця не бігає, їхні магічні здібності виявилися дефектними. На схилі віку їхній дід заклав замок — а батько став першим герцогом Доцем, причому вони із дружиною довго сперечалися, назватися йому герцогом чи князем. Після смерті батька брати почали правити вдвох — і жодного разу, Небо свідок, не те що не посварилися — навіть не розійшлися в думках. Вони були однією людиною, розділеною надвоє; подорослішавши, вони із подивом виявили, що тілесна любов — щось більше, ніж просто хлоп’ячі забави один із одним. І почалося. Їм потрібні були дві жінки одночасно. Дві споріднені між собою жінки; певний час їм возили близнючок зі всіх околишніх сіл, добре, що їхнього магічного вміння вистачало саме на те, аби задурити дівчатам голови й потім відбити пам’ять. Але така «любов» не влаштовувала обох — брати з дитинства читали романи й мріяли, таким чином, про сентиментальні й піднесені почуття. До того ж близнючки, зовні тотожні, найчастіше виявлялися зовсім несхожими, варто було тільки замакітрити їм голови, збудити й потягти в ліжко. Рік тому через благословенний Доц проїжджав купець у супроводі двох жінок. Жінки були сестрами, і купець жив із обома водночас. Брати визнали таку ситуацію несправедливою — купець із паннами отримали запрошення, з’явилися на вечерю й піддалися легеньким чарам, після чого чолов’яга всю ніч прохропів, обіймаючи фаршироване порося, і весь день, і наступну ніч теж, а сестри, розпалені напоями й пахощами, залишили в пам’яті братів незгладимий слід, невиразну мрію про майбутнє щастя… — Я зараз розридаюся, — сказала Танталь, погладжуючи семипалу рукавичку на своєму коліні. — Я відчуваю, як кипучі сльози підступають до моїх очей. Що за романи ви читали, хлоп’ята? «Настанова юному ґвалтівникові»? — Ми нікого не ґвалтували, — неголосно сказав Лларіс, той, що був праворуч. — Ми й вас не ґвалтували теж, — із кривою усмішкою додав Колвін. — Якби не… — він вчасно притримав язика, ковзнувши по мені незрячим поглядом. Він мене боявся. Чудовисько, яке вломилося до їхньої спальні з фіранкою на голові та з оголеним мечем у руках. Звір, який легко перерізує горлянки, який зв’язав братам вільні руки — міцно, навіть боляче, щоб не лишилося місця для хтивих думок… — Сволота, — Танталь посмикала рукавичку по черзі за всі сім пальців. — Володарі… Герцожки… — Її пересмикнуло. — Ретане, слухай, може, нам позбавити цих хлоп’ят тілесних переживань? Панове володарі, ви не пробували звертатися до лікаря? До хірурга, я маю на увазі… До лікаря-з-ножем? Колвін сполотнів — звичайно така блідість супроводжується втратою свідомості. Лларіс холодно примружився: — Замість того, щоб ляпати язиком, про себе подумайте. Ви думаєте, наполовину маг — не маг зовсім? Ви думаєте, вам удасться без нашої допомоги вийти із замку? — Мій великий предок, — без особливої охоти почав я, і Алана, і Танталь різко повернулися в мій бік, — мій великий предок Дамир, який служив лакеєм Ларту Легіару… Я замовк, бо в них витягнулися обличчя. І в Алани, і в Танталь, і, що найцікавіше — в близнюків. Брати здавалися розчавленими величчю мого родоводу. — Отож, він говорив, — мені чомусь закортіло сміятися, — що краще бути останнім скотарем, ніж магом наполовину… Ми із Лларісом довго дивилися один одному в очі. Він не витримав і відвів погляд перший. — Негода — ваших рук справа? — м’яко запитала Танталь. Брати перезирнулися. — Мені дуже важливо знати, — проворкотіла Танталь і раптом піднесла рукавичку до вогню свічки. …Одразу після народження близнюків їхній дід, який у той час був ще живий, пошив рукавичку — як казали, із власної шкіри, але, можливо, і це казки. Зачувши швидку смерть, дід спалив себе блискавкою — після цього ніхто не зміг перевірити, чи вся шкіра в нього на місці. Подейкують, саме рукавичка допомогла хлопчикам вижити; рукавичка росла разом із братами, мати наказала ніколи не знімати її, але брати, звичайно, знімали. Їм на власному досвіді довелося переконатися, якою владою наділена ця грубо зшита рукавиця… Відомо, що знищення її обіцяє обом болісну смерть. Останню частину розповіді з братів витягла Танталь. Точніше, не витягла навіть, а розповіла за них — бліді лиця близнюків свідчили про те, що вона вгадала. Танталь із поважним виглядом пояснювала, що «предмет, який зберігає серце», — не така вже й рідкість. Історія магії просто-таки кишить подібними прикладами… — Так, це ми! — болісно викрикнув Колвін. — Ми наслали бурю, щоб вас утримати! — І ще дещо зробимо, — похмуро пообіцяв Лларіс. — Та невже? — Танталь повільно провела рукавичкою над вогником, на шкірі залишився слід кіптяви, і брати одночасно сіпнулися, мов від опіку. — Облиш, — сказав я роздратовано. — Що за манери ката-початківця?.. Вона повернулася до мене, і я раптом усвідомив, що вона на грані істерики. На самій грані. Бо Алану я відкачав. Заспокоїв і переконав, що вона ні в чому не винна, а Танталь залишилася сам-на-сам із собою. Із солодким запамороченням, з ритмом, що пролазить під шкіру, із всевладною безсоромністю, із власною безмозкою хіттю… — Танталь, можна тебе на хвилинку? Я поволік її в темряву потайного ходу. Сходи вилися нагору й униз — штопором; цікаво, коли примітивне закляття «у кордегардію» перестане діяти, і варта з’явиться знову?.. Я взяв її за плечі й розвернув до себе. Очі її залишалися сухими. — Танталь, це була не ти. — Це була я, — відгукнулася вона безбарвним рівним голосом. — Не витрачай намарне слів. — Не доводь мене до сказу. Я тебе знаю. Це була не ти, це їхня гнила магія… Танталь презирливо повела плечем: — Я себе краще знаю, Ретане. Не витрачай слів. Краще думай, що робити далі… — Я тебе вдарю, Танталь. — Жест безсилля… Добре, — вона криво посміхнулася. — Мої переживання ніяк не стосуються діла… Ми повинні вибиратися. Поки не розвидніло. Ми мовчки повернулися до герцогської спальні. Алана стояла перед братами, не зводячи погляду із семипалої руки, а Колвін говорив, силоміць виштовхуючи із себе слова: — Ні… І ніколи не зможемо. Такі… справи… Я й радий би збрехати, але… — Не треба брехати, — перебила його Танталь. — Ми з Ретаном провели військову нараду й вирішили помилувати вас. Не вбивати… і навіть не оскопляти, хоча Ретано наполягав. Алана здивовано покосувала на мене. — Як це мило з вашого боку, — буркнув Лларіс. — Ми залишаємо вам життя… і все решта, а ви заради подяки надасте нам список магічних предметів, отриманих у спадщину від діда. Що там було? Я не зумів приховати подиву. По-моєму, Танталь занадто круто завернула — нам би просто піти. Цілими й неушкодженими. — Навіщо вам магічні предмети? — запитав по паузі Лларіс. Колвін мовчав, не піднімаючи голови. Танталь перевернула рукавичку над столом. Так, що рукавичка стала схожа на об’ємне шкіряне вим’я. Наближався ранок. Зрозуміло, вся варта замку вже знала, що норовливий кавалер двох прекрасних дам не спить, як передбачалося, обіймаючи фаршироване порося, а, вчинив невеличке побоїще, пробрався в спальню до володарів; за високими дверима недвозначно бряжчала зброя, на потайних сходах сопіли — голосно й збуджено, не наважуючись, утім, висунутися. — Нам доведеться їм голови морочити, — тужливо промурмотів Колвін. — Сто чоловік, і кожному замороч, щоб ні пса не пам’ятав… Лларіс гмикнув. Лларіс — я чудово бачив — не покинув помислів про помсту. Він із задоволенням згноїв би нас у підземелля за опір герцогській волі, поки що перевага була на нашому боці, але що таке перевага? Гойдалка… — Ми йдемо, — сказав я Танталь. Вона навіть не підняла очей. Продовжувала перебирати старе ганчір’я, яким доверху була натоптана ця їхня потаємна скриня; не вдостоївши мене поглядом, кинула крізь зуби: — Ні. Рукавичка лежала переді мною. У каміні ліниво посмикувалися язички полум’я; я подумав, що на свічці рукавичку не спалити. Тобто миттєво не спалити, а мені хотілося би, щоб загроза життю братів була якомога серйознішою. Спальня буквально обліплена озброєною вартою… Алана порвала простирадло й перев’язала мою поранену руку. Тепер, коли збудження спало, біль не давав спокою, смикаючи руку, а лихоманка змушувала все ближче присуватися до вогню. Меч лежав у мене на колінах; Танталь порпалася в скриньці, розпотрошена схованка в підлозі зяяла чорною беззубою пащею, Алана із занепокоєнням поглядала то на зачинені двері, то на темний отвір потайного ходу. — Це що? — Танталь виловила серед купи мотлоху тьмяну олов’яну ложку. Брати, котрі набурмосилися в кутку, підняли голови — жест був зовсім однаковим, мені раптом страшно схотілося розколоти це ходяче дзеркало. Може, тому що лихоманка набирала силу. Лларіс тьмяно посміхнувся: — Якщо помішувати окріп, він потроху перетворюється на бульйон… Начебто. Ми давно пробували, ще в дитинстві… У двері постукали. Делікатно, але твердо: — Панове! Панове! Близнюки перезирнулися. — Панове, тут начальник варти!.. А ти, виродку, врахуй — якщо хоч волосина впаде… Тобі не втекти! Здавайся! Це кого вони обізвали виродком?! Я взявся за меч. Алана злякано вчепилася в моє здорове плече; Танталь кинула на близнюків один лише погляд — але будь-який василіск лопнув би від заздрості. — Усе спокійно! — придушено викрикнув Колвін. — Продовжуйте нести варту… Чекайте команди! Я вже стояв. Голова крутилася — але не солодко, як увечері, а паморочливо, каламутно, ось-ось упаду… Невже ця подряпина… У темряві, що залила мої очі, я встиг розгледіти примружені очі Лларіса. Чорнильниця на широкому столі. Густе чорнило… Я плодовий жучок… Я тону в чорноті… Згори опускається кришка… Я комаха, я тону в чорнилі… — Ага, так?! Морок перед моїми очима тріснув, наче плівка на воді. Я стояв навколішки, опираючись на меч, як на ціпок. Танталь тримала Лларіса за волосся, рука її трусилася, і тому кинджал біля блідого горла раз у раз ранив шкіру. — Заклинати, тварюко?! Я труснув головою. «Ніколи не май справи з магами»… Із напівмагами, зрозуміло, теж. — Танталь, подивися… — здивовано сказала Алана. Вона стояла над розкритою скринькою, і на долоні в неї лежало кругле дзеркальце в мідній оправі.
 Ми втікали. Ми знову втікали; я сидів на козлах і молив Небо, щоб не зламалася вісь та витримали колеса. Я не вірив клятві, даній крізь зуби, — хоча близнюки й заприсяглися своєю Рукавичкою. Вони клялися не переслідувати нас. Колвін — той і справді не вислав би погоню, але от Лларіс… — Н-но! Пішли! Ми не наймали нового кучера. Тепер нам ні до чого були зайві люди й зайві витрати; крім того, жоден кучер не буде так поганяти. — Н-но! Впер-ред! У спадщину від діда близнюки отримали, серед решти, видюче дзеркало. У родині ходила легенда, що саме з його допомогою дід викликав на перше побачення бабцю, свою майбутню дружину; передбачалося, що в руках мага ця річ може бачити зі значної відстані й передавати звісточки потрібним людям. Близнюки користуватися дзеркалом не вміли; Танталь конфіскувала його — як я думав, даремно. Тепер мені частіше доводилося озиратися — чи не здіймають порох слідом за нами переслідувачі? Заручницю-рукавичку ми залишили, як і було домовлено, на перехресті. Просто надягли на сучок — і семипала долоня, здавалося, привітально махала нам услід; ми свою частину договору виконали. Чи виконають близнюки? — Н-но!.. Танталь вірила, що за допомогою нашого магічного трофея їй удасться передати звісточку Егерту Соллю. Я знав, що й тепер, трясучись у кареті, вона намагається роздивитися в мідній рамці обличчя полковника. І почасти досягає успіху: її власне відображення дійсно відпливає убік, від цього видовища нудить і шлунок піднімається до горла — але на тому все й кінчається, дзеркало дивиться сірим більмом, і Танталь, знесилена й зла, відкидається на шкіряні подушки. До полудня я зменшив темп — коні потрібні були нам живими, а не загнаними. Весняний день тривав незвично довго; коли сонце схилилося до заходу, тривога нарешті відпустила. Близнюки вирішили цього разу дотримати клятви — за нами ніхто не гнався. Ми розпитали зустрічного подорожнього про найближчий готель. Він обнадіяв нас, вказавши вузлуватим пальцем кудись удалину. — Підмінити тебе? — запитала Танталь. Я хотів був відмовитися — а проте з’ясувалося, що поранена рука моя ниє від болю, а здорова не в змозі впоратися з віжками. Втомлені коні ледь переставляли ноги; я заліз в карету, ліг, намагаючись не турбувати поранену руку. Біль не дасть мені заснути. Ноги незабаром затерпнуть; може, викласти їх у вікно?.. — Ф-фу… — неголосно зітхнула Алана, яка примостилася на сидінні навпроти. Вона відкинула із лоба вологе пасмо волосся, і я побачив, що в неї на колінах лежить те саме кругле дзеркало. — Морочишся? Вона кивнула. — Не вийде… Дарма ми… За цей «магічний предмет» і трьох грошів не дадуть… у крамниці лахмітника. Алана знизала плечима: хто, мовляв, знає. Три гроші, може, й дадуть… — Ти запитувала цих… братиків… не могли би вони зняти Вирок? А якби вони збрехали, що можуть? — Видно ж, коли брешуть, — зітхнула моя дружина, поправляючи фіранку. — І потім… я так запитала, для очищення совісті. Із самого початку було ясно, що… Вона знову знизала плечима. Так, якби брати були справжніми магами — ми не пішли б із замку так просто. — Дай… Алана слухняно віддала дзеркало. З мідної рамки на мене поглянув неголений, сірий на обличчі розбійник із недобрим поглядом колючих очей. Та-ак, трактирник не зрадіє, коли я запитаю в нього про нічліг… — Танталь ніколи не забуде, — смутно сказала Алана. — Того, що було. В неї… ти знаєш… Адже вона зрадила Луара, вона волочить на собі вічну провину… Вона, мовляв, сяка-така… Так. Чогось схожого я й очікував. — Знаєш… Я не вірю, що вона зрадила просто так. Повинно бути щось… — Кохання? — Алана посміхнулася посмішкою мудрого скептика. Нібито бажаючи додати: хлопче, що ти знаєш про кохання? Я стримав сміх, щоб вона не образилася. Ми з Аланою солодко сопіли, згорнувшись під однією ковдрою; навіть уві сні дружина боялася поворухнутися, щоб не зачепити мою поранену руку. Удосталь наплававшись поверхнею сновидіння, я нарешті пірнув углиб — раптовий стукіт розбудив мене болісно, різко, наче мотузка, що впинається в тіло. — Р-рогата… доля… Я пошукав очима шпагу. Алана вже сиділа з канделябром напереваги. — Мене не прибий, — промурмотів я, вибираючись із надр ковдри. Ну, нічний прибульцю, хто б ти не був… Я відсунув засув і ривком відчинив двері. — Я бачила Егерта, — сказала Танталь. Вона була повністю вбрана; в одній її руці здригалася обплила свіча, в другій вона стискала трофейне дзеркальце. — Я бачила його… він… Я думаю, він мене почув.  Розділ чотирнадцятий