Annotation 8 страница

Важко сказати, скільки минуло часу. Спершу я рахував лункі удари падаючих крапель, потім збився; потім, здається, вмер, і знову, й умирав разів із десять, поки, нарешті, десь іздалеку не залунали кроки, голоси, поки на стерте каміння підлоги не ліг відблиск смолоскипів. Треба було закричати — але з горлянки моєї, як і слід було сподіватися, не вилетіло ні звуку, і я мало не вмер в одинадцяте — від страху, що мене не знайдуть. Світло стало яскравіше — я замружився, намагаючись закрити обличчя ліктем; у підземелля спускалися чоловіки, багато чоловіків, я чув дзенькіт шпор і схожі один на одного голоси, і в їхньому обрамленні зривистий голосок Ітера деренчав, як тріснуте скло. — Світле Небо! О… А-а-а… Я щільніше замружив очі, бо смолоскипи відразу ж опинилися в мене під самим носом. — Пане… — зі слізьми бурмотів Ітер. — О, як же… Як це… — Зараз ми тебе розпитаємо як! — гаркнув молодий начальницький голос. — Старий шкарбуне, ти ще вдаватимеш, що звалився з місяця?! Скреготнуло залізо. Ітер охнув. — Спокійно! Я здригнувся. Бо тільки зараз почув, що серед візитерів є жінка… і її голос видався мені знайомим. — Спокійно, — повторила жінка, і чоловічі голоси примовкли. — Ми однаково довідаємося правду. Збивайте залізо! Я глянув у щілинки між злиплими віями. Їх було страшенно багато, цілісінький підвал; хтось уже постукував по крутих боках бочок. Ітера тримали за лікті, жінки не було видно, мій погляд заметався — але тут ганчірочка, змочена водою, торкнулася корости на моїх губах — і я провалився в блаженну нестяму. — Ви маєте кепський вигляд, Рекотарсе. Було б у мене побільше сили — я б неодмінно хіхікнув. А так довелося обмежитися косою усмішкою. — Де Алана? Я піднявся на подушках. Танталь стояла поруч, а за її спиною мовчала дюжина міцних молодих хлопців, усі при зброї, всі насторожено-похмурі. Я приплющив очі: — Нехай ваш ескорт залишить нас… на хвилину. Зобов’язуюся не заподіювати вам шкоди. Танталь посміхнулася у відповідь — не менш косо. Обернулася до хлопців — ті підкорилися беззаперечно, хоча виходити їм, певна річ, не хотілося. — Де Алана? — рівно повторила Танталь, коли двері за останнім зі стражів зачинилися. — З Аланою все гаразд, — я оголив зуби. — Алана в руках у мага, навіщо вона йому потрібна — незрозуміло, що він з нею робить — не знаю теж… Вона сполотніла. І без того безкровні щоки набули зеленуватого відтінку; я злякався, що вона впаде. — Мені здавалося, — промовила вона, майже не розтуляючи рота, — що Алану віддавали вам. Щоб ви відповідали за неї… високошляхетний Рекотарсе! Моє родове ім’я пролунало як лайка, я не втримався й усе-таки хіхікнув. Відкинувся на подушки, намагаючись упоратися із запамороченням; і насилу піднявся знову: — Та звісно… спадкоємець Мага з Магів… не виправдав довіри. І чим ви думали, Танталь, коли Солль віддавав за мене Алану… Вона дивилася широко розплющеними очима. — У мене до вас ділова пропозиція, — сказав я втомлено. — Давайте організуємо балаганчик. У вас є досвід, у мене — покликання… Я непогано співаю. І ще я вмію ламати комедію з таким успіхом, що навіть навчені досвідом полковники… Я замовк, бо до мого горла приставили маленький ніж — з тих, що так зручно носити в рукаві. — Якщо з Аланиної голови впаде хоч волосина — прошелестіла Танталь, і наді мною нависло її скажене обличчя з величезними очима. Мені було страшенно важко говорити. Зрештою вухо слухачки наблизилося до самісіньких моїх губ; горло моє ледве цідило звуки, совість із натугою цідила слова. Я нічого не сказав про наш із Та Скоро договір. За моїми словами виходило, що маг ні з того ні з сього зацікавився книгою, а потім Аланою, а потім її братом Луаром; я нічого не сказав ані про привида, ні про його одкровення, я навіть частіше, ніж зазвичай, згадував «Мага з Магів Дамира», але щораз, вимовляючи ці слова, голос мій сповнювався сарказмом. Якщо зважати на все те, що я знав про себе, мені вартувало зараз лежати скорботно, смертельно п’яному, і мріяти про чашку з отрутою. Натомість я знову й знову робив над собою зусилля, скалив в усмішці зуби й дивився, як змінюється обличчя Танталь. Спочатку вона слухала тужно і явно не вірила у три чверті сказаного; коли мова зайшла про Луара, губи її напружилися. Міцно стиснулися, ковзнувши кутиками донизу; очі залишалися холодними, але я розумів, що вона вірить. Навіть не мені — Чорно Та Скоро. Видно, того, що пан маг знав про теперішню місію Луара, вистачало, щоб йому повірити… — Як ви здогадалися спуститися в підвал? — від утоми я вже ледве повертав язиком. Вона знизала плечима: — Ми прибули… Замок порожній, слуги в істериці… Не пам’ятаю, хто перший запропонував оглянути підземелля. Хтось із хлопців… — Це Чонотакс Оро запропонував, — посміхнувся я жовчно — «Потерпи ще три години, вона вже наближається до замку…» — Ви впевнені, що Алана жива? — поцікавилася вона сухо. Перед моїми очима майнуло, як кажан, видиво: розпластана на підлозі перед трьома дзеркалами дівчинка в короткій шубці, з маленькими холодними руками, що визирають із надто широких рукавів, яка мляво дивиться в стелю… — Упевнений, — збрехав я за звичкою. І Танталь побачила: я брешу. — Нащадок Рекотарсів, — її рот скривився в презирливій гримасі. — Який є, — відгукнувся я їй у тон. І відвернувся до стіни. — А тепер дайте мені спокій… І покличте Ітера. Танталь радилася зі своїми молодчиками; з уривчастих реплік я зрозумів, що «корпус», яким завідує Егерт Солль, — це навчальний заклад для молодих забіяк зі шпагами при боці. Вся компанія замкнулася в кімнаті й з ганьбою вигнала Ітера, який наважився підслуховувати; я заледве піднявся з постелі й, тримаючись за стіну, спустився до підвалу. Запах вологи й цвілі змушував мене тремтіти. Білі бинти на зап’ястях світилися в півмороку; я залишив смолоскип у кільці й голіруч пройшов галереєю вперед — до місця свого недавнього ув’язнення. Ну й вигляд же був у мене, коли мене знайшли тут у ланцюгах. Ну й вигляд, ну й запах; власне, нащадкові спритного служки соромитися нема чого. Хоч у лайно його по шию занурте… — Агов, ти де? — крикнув я хрипко. Точніше, мені здалося, що крикнув — сил вистачило лише на слабкий писк. Смолоскип мерехтів позаду; я відшукав бочку, заповнену до половини, сів під нею, закинувши голову, і відкрив кран. За півгодини мені було значно краще. Устати я вже не міг — але на душі посвітлішало, принаймні я знав, чого хочу. — Агов, ти! — цього разу я заволав досить бадьоро. — Ти… великий магу… виходь. Я подивлюся тобі у твої оченятка, я наб’ю тобі твою примарну пику, я поясню тобі, хто ти є насправді, прадіде, ну?! Вино в бочці скінчилося. Це що, я сам-один випив?! Чи хтось із хлопців, які відшукали в підземеллі жалюгідного в’язня, таки приклався?.. — Змовилися… — тугою сповнювався мій голос. — Геть усі маги проти мене… Навіть Маг з Магів… Зараз Танталь закінчить нараджуватися зі своїми хлопчаками, і вони всі купно рушать на приступ, до Чонотакса в гості… А він цих хлопчиків у діжках засолить, по двоє. А Танталь… «іще дві ниточки»… Перша Алана, порвалася… Друга — Танталь… — я гикнув. — А добре було б подивитися… На Луара Солля, через якого уся халепа… Навіщо… — Не споминав би, — прошелестів над вухом голос. Тінь голосу. Голос-примара. — А-а-а, — протяг я гірко. — Явився… Прадіде. Привид відсахнувся; важко, накульгуючи, перебрався на другий кінець галереї й там застиг, скорботно дивлячись своїми короткозорими очиськами. — Наздожену, — сказав я байдуже. — Ретане, — привид здригнувся, як тінь на воді, — не зв’язуйся з магами. Мій рот сам собою поповз до вух. Моторошне, напевно, видовище. — Ретане, — примарний дідок помовчав, — мені п’ятнадцять було, коли… Дурний був. Прийшов найматися до Ларта… І Небо свідок, вірою й правдою. Стільки років… — палаючі оченята кліпнули. — Не хотів тобі говорити… Він мені залишив, як заповіт. «Не зв’язуйся, каже, Дамире, більше ні з якими магами… Добрі, злі… Не треба. Й близько не підходь…» І залишив… він мені багато чого залишив, я багатий приїхав, до Хімеціуса… Залишив… річ. Мені не придалася… Я сховав. Ретане, я начебто винен перед тобою, ну то візьми, подарунок… Від прадіда… Вино з бочки текло по моєму підборіддю. По обличчю, по шиї, по грудях. Дюжина хлопців, міняючись попарно, витратила з півгодини, щоб розбити цю кладку. Прадід Дамир усе робив на совість. У маленькій ніші знайшовся глиняний горщичок, заповнений застиглою смолою; коли я розколотив його об підлогу, серед уламків знайшлася срібна шпилька, велика й потворна, за витонченістю схожа на селянську сокиру. — Ну і?.. — запитала Танталь, коли ми з нею усамітнилися. — Ця річ повинна прикривати від влади, — сказав я глухо. — Зокрема від магічної, а взагалі від кожної. Приміром, якщо цю штуку надягне слуга, то хазяїн не зможе заїхати йому в зуби. А в нашому випадку… Чонотакс має владу, проти якої хлопці… ваш ескорт, безсилі, як мишки. Танталь повертіла шпильку. Звела на мене примружені очі: — А раніше ви про це не знали? І, якщо ваш друг Чонотакс настільки сильний — хто може протистояти йому? Хто хазяїн цієї речі? Маг з Магів Дамир? Вона відкрито насміхалася. Я знизав плечима: — Це спадщина Ларта Легіара… Якщо таке ім’я про щось вам говорить. Ім’я говорило їй навіть більше, ніж мені. Тепер очі її округлилися; скориставшись її сум’яттям, я акуратно забрав у неї шпильку. — Піду до мого, як ви висловилися, друга, — повідомив я, приладнуючи потворну прикрасу під манжет. — І приведу мою дружину… Потім можете віддати наказ вашим молодцям і зробити її вдовою, я не заперечую. Але спершу… — Піду я, — кинула Танталь, і очі її перетворилися на дві крижані щілинки. — Точніше, підемо ми… Я проникливо подивився на неї. Зітхнув, посміхнувся мудро й ласкаво: — Хрін я у вас запитав. …Билися хлопці добре. Егерт Солль був гарним учителем; у всіх їх простежувалася одна школа. Одна манера фехтування. Уже затиснутий у кутку, я кричав оскаженілій Танталь: — Він чекає на це! Він чекає вас, йому потрібна друга ниточка! Я її чоловік, нашого весілля ніхто не скасовував!.. Сили у мене не було взагалі. Поки хлопці заважали один одному, я ще якось тримався, а коли вони здогадалися вишикуватися й підходити до снаряду по троє — спікся начисто. Мене роззброїли; вістря вперлися в мене зусібіч, підійшла Танталь, бліда чи то від хвилювання, чи то від злості: — Брошку! — Це шпилька, — поправив я машинально. — Агене, зніми з нього брошку! На правій руці, під манжетом! Плечистий Аген був на півголови нижчий за мене; у нього не було наді мною влади — зате була груба сила. — Ви не праві, — сказав я пошепки. — Ви нічого… я його знаю, я знаю, як з ним говорити… а ви… Аген заламав мені правицю, зціпивши зуби, я чекав, поки він упорається зі злощасною прикрасою, але він усе вовтузився, сопів, заламував руку щомить болючіше й болючіше — поки не повідомив нарешті Танталь: — Не знімається, пані. — Себто? Танталь наблизилася, відтіснила Агена, моя рука отримала нарешті волю, потираючи лікоть, я дивився, як вона намагається відстібнути шпильку. Дарма. Намертво. — Ця річ справді належала Легіару? — запитала Танталь крізь зуби. — За такого підходу з’являється певна доцільність, — зазначив я глибокодумно. — Якщо річ захищає від проявів влади… Її хоч якось потрібно захистити від грубого насильства. Скажімо, знімати й передавати її може тільки той, хто надягнув… — Зніми й віддай, — сказала Танталь, як і раніше, майже не розтуляючи рота. Я обвів очима обличчя дванадцяти її охоронців. Симпатичні, загалом, хлопці, не похмурі, а скоріше зосереджені. Ну не чекали вони такого повороту справ — передбачалося, що пані Танталь гостюватиме в замку, я, як зять пана Солля, стану всіляко догоджати їй, і нікому не доведеться тицяти зброєю під ребра найближчого родича пані Алани… — Хлопці, вам не страшно? На мене одного… дюжина… малувато… Вони спохмурніли; той, кого звали Агеном, залився фарбою й обернувся до Танталь. — Приберіть зброю, — процідила вона, все ще дивлячись мені в обличчя. — І будьте готові… На світанку ми вирушаємо. У гості до пана мага. Крутнулась на підборах і, всіляко демонструючи своє до мене презирство, вийшла крізь живий коридор юнаків, котрі розступилися. Сталося так, що на горбок до Чонотакса ми піднялися тісною компанією. Як кажуть, «всі двадцять п’ять». Мороз стояв прозорий, аж скляний, сонце, щойно піднявшись над обрієм, зависло начебто в роздумах — чи не пірнути назад? Селище стікало миготливими цівками диму, і тільки над дахом Чонотакса Оро, як і раніше, не було ні хмарини. — Невдовзі весна, — ні до кого конкретно не звертаючись, промурмотів Аген. Я згадав про дерев’яний календар — і мало не розгубив усю свою рішучість. Парубійко спом’янув весну відверто недоречно; Алану ж бо, з допомогою Неба, визволимо, але Вирок Судді тепер лишиться в силі, чекай, Рекотарсе, літа… Я ледве відволікся від тяжких думок; виявилося, що всі дивляться на мене. І хлопці, котрі вишикувалися підковою, і сама Танталь, яка так стискає руки усередині великої пухнастої муфти, що збоку здається, начебто муфта жива. Бажання було раптовим й непоясненим; можливо, думка про смерть цьому виною, але я відвернув манжета, зняв срібну шпильку й мовчки простяг її Танталь. Хлопці переглянулися. Танталь загаялася, взяла в мене безглузду прикрасу, відкотила комір зимового плаща й пришпилила шпильку на плаття. Тепер я почувався голим на вітрі. І, прагнучи позбутися неприємного відчуття, затарабанив у незамкнені ворота. Чорний ворон узявся нізвідки, зробив коло над дахом і знов-таки пірнув у нікуди. Хтось нервовий позад мене витяг до половини шпагу з піхов. Хвіртка подалася. Розчахнулася, ніби сама собою, запрошуючи ввійти на заметене снігом подвір’я, порожнє, без жодних ознак господарювання. Чорно Та Скоро стояв на порозі, стояв у своїй розкішній шубі, стояв, лаково поблискуючи на сонці голомозою маківкою. Танталь, яка йшла поруч із мною, спіткнулася. Чорно Та Скоро широко посміхався. Трохи божевільні очі його так і сяяли від задоволення: — Ну нарешті… Радий бачити всіх вас при доброму здоров’ї, особливо тебе, Ретане… Заходьте, пані Солль. А ви, добродії, дивіться самі, можете ввійти, а можете зачекати, тільки врахуйте, що всередині холодніше… Випускники Егерта Солля напиндючились, як один, щільним кільцем оточили Танталь і затупотіли чоботями по ґанку. — Не треба називати мене пані Солль. Ми сиділи в кімнаті з дзеркалами. Чорно Та Скоро статечно розсівся в кріслі; придивившись, я з подивом відзначив, що погорда ця — навмисна, та й веселість пану магу дається над силу. Виглядав він кепсько. Начебто постарів на кілька років: очі запали, а шкіра пожовкла і мала нездоровий відтінок. Пан маг зле почувався — але виказувати не бажав. Озброєні молоді люди очікували за дверима, готові вже за першого поклику Танталь прийти на допомогу. — Не треба величати мене пані Солль, — сухо повторила жінка. — Зовіть краще просто Танталь. — Як хочете, — Чорно посміхнувся. — За родом своїх занять… я звик називати речі згідно з їхньою суттю, а не зовнішньою формою. Згідно з суттю — як мені називати дружину людини, що… — Не треба, — обірвала його Танталь. Я здивовано покосував на неї. Залізний стрижень якийсь, а не жінка. — Йтиметься не про мене, — Танталь ледь розтискала губи. — Можете повірити, у своєму житті мені магів теж стрічати доводилося… Пан Рекотарс, — мене аж пересмикнуло від презирства, що вчувалося в її голосі, — повідомив нам, що дружина його, Алана, перебуває у вас. Це правда? — Так, — негайно відгукнувся Чорно й відразу запитав із цікавістю: — А яких це ви магів стрічали в житті? — Де Алана? — голос Танталь скаконув, наче білка. Чонотакс підвівся. Дивовижно, як таке громіздке волохате чудовисько примудрялося рухатися з такою легкістю. Реакція в Танталь була та іще. Вона теж підхопилася — я й рота не встиг розтулити, а вони вже стояли посеред кімнати, один навпроти одного. — Алана жива й здорова, — Чорно нависав над жінкою, як заросла лісом гора. — Ви дарма повірили Ретано, котрий понарозповідав про мене жахів і гидоти… А ось ця річ, — рука його потяглася до Танталь, до того місця, де ховалася під її плащем срібна шпилька, — звідки? Танталь мимоволі відсахнулася, прикриваючи шпильку долонею. — Алано! — погукав Чонотакс, обернувшись чомусь до скрижанілого вікна. Він стояв до мене спиною. Спокуса кинутися на нього ззаду була настільки великою, що я закусив губу; короткий кинджал під лопатку — яка магія встигне цьому протидіяти?! У роду Рекотарсів негідників не було. Шахраюваті слуги були… ошуканці, гм… але негідників не було. Ніколи. Нечутно ворухнулися жмуття твердих ниток, що прикрашали стіну; з маленьких потайних дверей виступила Алана, точнісінько така сама, якою я бачив її востаннє: молодша, як на свій вік, зосереджена, скривджена. Танталь зірвалася з місця. Не встиг я подумати, що все це, можливо, пастка, чаклунська мара, як Танталь уже стискала в обіймах мою надто юну дружиноньку, а та слабко пручалася, і, зачарований цим видовищем, я не відразу відчув, що мене тримають за лікоть. Чорно Та Скоро стояв поруч. На ворсі його розкішної шуби поблискували іскорки паморозі; пан маг усе ще посміхався, але обличчя його залишалося жовчно-блідим, нездоровим. — Ретане, з приводу Вироку — не переймайся. Усе зроблю, як обіцяв… Де ви взяли цю штуку? Ту, котра в неї на платті? — Це спадщина Легіара, — пошепотів я потрісканими губами. — Невже? — зачудувався Чонотакс. — Тоді зрозуміло… Бери дівчисько й вертайся додому. Мені треба поговорити з нею… з Танталь. Їй буде цікаво. Я мовчав. — Ти хочеш про щось запитати? Я облизав губи. Скривився від болю. — Ретане, я обов’язково зроблю, що обіцяв. Але й ти серця на мене не тримай. Гаразд? — Добре, — сказав я глухо. Клята слабкість. * * *

Служниця, охкаючи, скип’ятила води; я сидів поруч із Аланою, дивився на змарніле дитяче личко й катувався докорами сумління. «А правда, що ви на мені женилися через книгу? » — Я люблю тебе, — бурмотів я, наче шарманка. — Я люблю тебе, ти моя дружина, я нікому тебе не віддам… Вона мовчала. Дивилася на мене крізь опущені вії, і погляд її здавався чужим на юному обличчі. Надто дорослий погляд. Навчений. Гіркий; перед нею сидів на краєчку ліжка напівзнайомий, дивний чоловік, доблесть якого полягає винятково в умінні битися й вигравати в шулерів, та ще в шляхетності роду, того самого, що походить від Мага з Магів Дамира… Цей дивний чоловік жалісливо підбирав губи, неприємно гладив її по голові й брехав, брехав, брехав… Я затнувся. Обірвав лагідне бурмотіння, зняв руку з Аланиного волосся. Випрямився. «Дорога твоя у багнюку, Ретане…» Суддя мав рацію. Ось я й у багні. По горло. Алана дивилася, піднявши опухлі повіки; що він там з нею робив?! У цьому холоді, серед цього жаху скрижанілого будинку, чого він од неї хотів?.. Я заговорив. Слова вилітали напрочуд легко. Я розповів їй про Суддю. Про дерев’яний календар, де вітри надувають щоки, де тлусті хмари плачуть намальованими слізьми; про те, що більшу частину днів з довгої дерев’яної низки вже викреслено голкою. Голка легко дряпає лак — раз, і ще один день прожито… Я розказав, як уперше прийшов до Чонотакса. Як відмовився служити, як шукав гроші, як продавав замок; як прийшов до пана мага знову, як він поставив мені умову, як я вирушив за майбутньою дружиною й, побачивши її вперше, на дорозі, відразу ж зрозумів, що вона волає про допомогу! А ще про дідка на болоті. Вона слухала, очі її розкривалися усе ширше й ширше, поки вії не торкнулися шкіри. Я переповів їй усе. Про підземелля, привида й Мага з Магів, котрий виявився спритним слугою. Буде справедливо, якщо вона це знатиме. По-чесному. — Ти хочеш, щоб я тебе пожаліла? — запитала вона по тому, як добрих десять хвилин минуло в мовчанні. Я сіпнувся: — Ні. Я хочу, щоб ти повідала про це Танталь. Можливо, вона звелить своїм хлопцям повісити мене на воротях — тоді ти овдовієш і зможеш… спокійно шукати своє перше кохання. — Друге, — сказала вона глухо. — Що? — механічно перепитав я. — Добряче ти їм відважив, — вона посміхнулася. — Комедіантам… Особливо тому, хазяїнові… У нього був такий слинявий, такий смердючий… рот, — її пересмикнуло. Очі стемніли. — Не згадуй, — сказав я злякано. — Добряче ти їм двигонув, — повторила вона мрійливо. — Мені тоді здалося, що ти схожий на Луара. Хоча де там, адже ні крапельки не схожий… То ти вмреш? Першого місяця літа? — Сьогодні він сказав мені… — я спохмурнів. — Пообіцяв зняти… Вирок. Але я йому однаково не вірю. Він… грається. Як кішка з мишкою. Аланині брови зійшлися на переніссі: — У мене була… Маркіза… Така… а потім я побачила, як вона з мишеням… дві години з ним гралася. Ну й… я її розлюбила. А мама сказала — нічого не вдієш, вона ж кішка… — Що поробиш, він же маг, — процідив я крізь зуби. Алана сіла на ліжку: — Мій дід теж був магом… Він нікому в житті не заподіяв зла! — Адже ти його не пам’ятаєш, — нагадав я обережно. — Зате мама пам’ятає! — заперечила Алана. — І батько… Вона раптом ослабла. Знову відкинулася на подушки, закусила губу: — Луар… Ми йшли до Луара. Я вела… Дорога дивна така, чорно, слизько, повнісінько якихось тварюк… Він говорив: шукай дорогу. Ти ж любиш Луара, і він тебе, один він тебе, загалом, і любить… Вона затнулася. Втягла голову в плечі. — Хіба тебе не любить батько?! — запитав я обурено. Вона знову підняла втомлено повіки: — Він мене боїться. Я осікся. — Батько мене, звісно… напевно, любить, — промурмотіла Алана тужно. — Але Луара він любив більше. А з ним таке… Ти знаєш, що Луар — не його син? Я остаточно втратив мову. — Це кепська історія, — Алана насупилася. — Мама… коли був Мор… довго розповідати. Мій дід зупинив Мор, а його вороги обвинуватили у всьому маму… Що це вони з дідом чаклунством викликали Мор. Маму… посадили до в’язниці, катували… — Алана сполотніла. — Вони хотіли отримати Амулет Віщуна, але мама їм не віддала. І тоді найголовніший кат… коротше, мама постаралася потім усе забути, але Луар народився… сином того ката. Хіба Луар у цьому винен?! — Ні, — кинув я через силу. «Ретане, ти хоробра людина, але ти дурник… Оженився на дівчині — й навіть не дізнався до ладу… про її родину. Про брата…» — Чому ж ти мені раніше не розказала?! — запитав я майже ображено. Алана невесело посміхнулася: — А ти чому не розповідав мені… про свого Суддю? Я відвів очі. — Його всі любили, — промурмотіла Алана. — А потім, коли стало зрозуміло, чий він син… усі від нього відвернулися. Я була маленька, нічого до пуття не розуміла… — А мати? — запитав я пошепки. Алана мовчала. Я подивився на неї й пошкодував, що це питання злетіло з мого язика. — Мама… Бачиш. Мені б не хотілося… Мама надто любила батька й надто ненавиділа… того ката. Вона занурилася в себе, сховалася… тепер батько вважає, що це він у всьому винен. Може, він де в чому правий… — Чого він хотів від тебе? — запитав я, стискаючи її руку. — Чонотакс? Навіщо ти була йому потрібна? — Хіба ти не зрозумів? — вона здивувалася. — Я вела його туди, де зараз Луар… До Переддвер’я. Туди, де раніше були Двері Світобудови, де тепер стоїть мій брат, на сторожі, з Амулетом Віщуна… Я судомно потер скроню. Таке враження, що Алана цитує по пам’яті книгу власного діда. І цитата звучить, як пишномовна маячня. — І привела? — запитав я з нервовим смішком. Вона підняла на мене серйозні очі: — Ні. Ми довго блукали… Цей, Чонотакс, зовсім знесилився. — Невже? — мені пригадалося жовчно-бліде, пристаріле лице пана мага. — Так, — Алана кивнула. — Я теж… це як нескінченний сон, коли хочеш прокинутися — і не можеш. Мені здавалося, що я чую… голос… Луар мене кличе… — вона здригнулася. — Але річ у тім, що там темно. І все переплутано, як у клубку ниток… Чорно пояснив, що я недостатньо… пам’ятаю Луара. Недостатньо до нього прив’язана… і тому ниточка постійно рветься… — Як ти його назвала? — запитав я машинально. — Чорно, — вона зітхнула. — Він сам себе так величає. Він мерзне… Йому дуже холодно. — Палив би грубку, — буркнув я зло. — Тоді я образилася, — повідомила Алана байдуже. — І крикнула йому, що не йому судити, як саме я люблю свого брата… А він додав, що зустріч із тобою… Вона криво посміхнулася й замовкла. — До чого тут зустріч зі мною? — вирік я через силу. Вона вже не дивилася на мене. Повернулася до стінки, заплющила очі: — Дай мені поспати. Я вперше за весь це час… зігрілася. У кабінеті я витяг зі скрині свою Грамоту. Документ, що супроводжував мене в мандрівках, реліквію, гордість. Ні, нічого не змінилося. Підлога — ось вона, під ногами, стеля над головою… Це мій замок, а там, на кухні, злословлять мої слуги… Я — Ретанаар Рекотарс… Я звів погляд. Зустрівся очима з портретом Мага з Магів Дамира. Я — славний нащадок пройдисвіта-лакея. Узяти в Ітера лопату. Врочисто поховати Грамоту, зарити на пагорбі й поставити зверху надгробок… І я зібрався влаштовувати похорон — але, не доходячи до дверей, зупинився. Надто скидається на театр. На дешевий балаган. І потім — що, як замок доведеться-таки продати? Із Грамотою — воно дорожче вийде… Я сидів за величезним письмовим столом і жовчно сміявся крізь сльози. Придумував кпин за кпином — щоб спопелити себе вщент, щоб назавжди покінчити з нещасним пихатим Рекотарсом, щоб… Щоб жодна собака в цілому світі не насмілилася звинуватити мій родовід у найдрібнішій ваді. Увечері Танталь не повернулася. Знемагаючи від тривоги, я хотів уже сам їхати до хатини на пагорбі — коли прискакав Ітер у супроводі трійці Соллевих годованців. Посланці зажадали гарячої їжі й теплих ковдр — для пані Танталь і дюжини її охоронців. Ітер стогнав і сплескував руками: замку загрожувала повна руйнація, спустошення й хаос. — Що там? — обережно запитав я набурмосеного, суворого Ітера. Якийсь час він роздумував, чи варто відповідати. Потім буркнув, дивлячись убік: — Бесідують. Посланці вийшли з багажем ковдр і їжі. Дивлячись їм услід, я намагався уявити собі, про що можуть розмовляти чарівник і колишня комедіантка — особливо якщо бесіда триває дванадцяту годину поспіль… Ранок видався сірим, темним, затягнутим сутінками. Танталь повернулася близько полудня, коли я вже не знаходив собі місця; в супроводі вірної сторожі й зі срібною шпилькою, що зухвало поблискувала на комірі плаща. З неприйнятною для Рекотарсів поквапливістю я вискочив їм назустріч. Танталь привітала мене — доволі стримано, однак я відразу зрозумів, що Чонотакс Оро мене не виказав. Не розповів про справжнє підґрунтя мого одруження, тож зухи-охоронці не вішатимуть мене на воротях. Уже непогано. Алана спала — очевидно, похід до Дверей не минув для неї намарне. Моя дружина була настільки слабкою, що прокинулася тільки на півгодини й лише заради двох ложок бульйону; Танталь посиділа в її кімнаті, поправила ковдру й вийшла у відведений їй покій — цим гучним словом позначалася велика, занедбана кімната з плямами цвілі на стінах, димним каміном і гніздами павуків. Але що робити, якщо весь замок такий?.. Вихованці полковника Солля розбили у вітальні справжнісінький військовий табір; я не заперечував. Мені взагалі тепер не з руки заперечувати — тільки помовкувати й смиренно чекати, чи не покличе пані Танталь до себе для розмови. Пані Танталь мертвим сном проспала до глибокої ночі, я вже збирався теж вмощуватися, коли Ітер, як зазвичай останніми днями збентежений і переляканий, постукав до мене в кімнату зі звісткою, що пані хочуть мене бачити. Танталь сиділа перед каміном. Скляний холод Чонотаксового будинку знесилив не тільки Алану, Танталь простягала руки до вогню, і на обличчі її завмерло дике страждання вкупі з не менш дикою радістю. — Холодно, — промурмотіла вона замість вітання. — Він не любить вогню, — підтвердив я похмуро. — Як Алана? — Танталь дивилася у вогонь. Не чекаючи на запрошення, я підсунув стілець, сів поруч і теж простяг руки до вогню: — Що саме ви хочете почути? Як вона почувається — або як закінчилася їх із Чонотаксом прогулянка до Переддвер’я Світобудови? Танталь повільно повернула голову. Половина її обличчя була при цьому освітлена вогнем каміна, а друга — схована за холодною печаттю напівмороку, що панував у кімнаті. І дивно світилися очі: одне здавалося темним, друге, звернене до каміна — пломенистим. — Як скінчилася їхня прогулянка, я знаю… Алана здорова? — В основному, — відгукнувся я, заворожений відблиском вогню в глибині її уважного ока. — Чого ти так дивишся?! — запитала вона гнівно. Я з жалем відвернувся. Напевно, вона була гарною акторкою. Хоча уявити її на одному возі з брудними комедіантами якось… не вистачало уяви. До речі, коли це ми встигли перейти на «ти»?.. — Панові магові потрібен Амулет Віщуна, — Танталь стражденно скривилася. — Якби не Амулет, ніхто б не катував пані Торію в підвалах суду… Якби не Амулет, ми з Луаром зараз жили б спокійнісінько в компанії п’ятьох діток… А тепер Амулет знадобився йому… Чонотаксу Оро. Вуста Танталь вимовили ім’я пана мага з незрозумілою гіркотою. — Якщо те, що він задумав, є нездійсненна авантюра… — почав я обережно. — Ні, — Танталь здригнулася. — Він може. — Кепсько, — промурмотів я, сам до кінця не розуміючи, чому журюся. — Що мені робити? — запитала Танталь пошепки. І тепер уже я здригнувся — колись вона не говорила зі мною так. У голосі її були сьогодні сум’яття й справжня розгубленість. Вона говорила начебто сама з собою, вагаючись, борючись зі спокусою попросити поради. — Танталь… — почав я ще обережніше. — Ти… ви впевнені, що Переддвер’я… дійсно існує, що це не образ, метафора… — Мій чоловік десять років стереже метафору, — сказала вона з неприємною усмішкою. Аргумент виявився настільки вагомим, що я надовго замовк. — Хотілося б мені зрозуміти… — бурмотіла Танталь, ніби й забувши про мою присутність. — Як трапилося… Він надто багато… знає. Він надто багато… — Він же маг, — сказав я крізь зуби. Танталь глянула на мене майже гордовито: — Маг — це не пояснення всього на світі. Маги не настільки могутні, як приписує їм поголос. — Не сказав би, — промурмотів я, дивлячись у вогонь. — Я прив’язана до Луара, — сказала вона пошепки. — У прямому… сенсі. Тепер… він показав мені… цю ниточку. Вже лише за це я маю бути… вдячна… — Вдячна Чонотаксу Оро? — здивувався я. Кімната за нашими спинами потопала в темряві. Вогонь у каміні скулився й згорнувся клубком — чи мені привиділося? — Чорно, — вимовила моя співбесідниця начебто через силу. — Ну так, тепер… він сам себе так називає. Він впустив у себе… У ньому сидить якась… Вона затнулася, і зависла пауза. Танталь методично кусала губи; я раптом піймав себе на недоречній думці: це ж бо що, Вирок якогось Судді для Чорно взагалі не робота — так, дріб’язок, і говорити нема про що… А може, піти та впасти перед негідником навколішки? Нагадати давню обіцянку? Поблагати, поплакати — він, імовірно, тільки того й чекає?.. Якщо він не розкрив Танталь мою маленьку таємницю… випадково — або роблячи мені послугу? За спиною в Танталь горів вогонь. Чорний жіночий силует на тлі маленького пожарища. — Скажіть, шановний Рекотарсе… А навіщо ви оженилися на Алані? Ось воно. Ось. — Я люблю її, — вимовив я повільно. Вогненне око Танталь примружилося: — А що ви тоді казали… «де були ваші очі, коли ви віддавали за мене Алану»? — Маячня, — кинув я коротко. — Очевидно, я марив. — А по-моєму, ви брешете, — сказала вона, зітхаючи. — Терпіти не можу образ, — обурився я, але якось мляво й ненатурально. Танталь стиснула губи: — По-вашому, їй добре? З вами? У цьому замку? — Буде добре, — огризнувся я непевно. Танталь зітхнула: — Звідси, Рекотарсе, треба йти. Швидко. Я піду сама — і не залишу тут Алану. Знову запала тиша. — Куди? — запитав я нарешті. — До Егерта, — промурмотіла вона люто. — Бігти. Поки Чорно слабкий… — Слабкий? Ось тепер вона глянула на мене, як на дурника: — Після спроби проникнути в Переддвер’я… Звичайний маг просто надірвався б… Чонотакс зараз далеко не на піку форми. От воно що… — І звідки ви все знаєте? — буркнув я крізь зуби. Губи її презирливо здригнулися: — Кожен, кому хоч раз у житті спало на думку прочитати щось по історії магії… Саме собою малося на увазі, що в питаннях магії я цілковитий профан. Я простяг руки до вогню. Той, хто живе в будинку на горбку, раз уже не дотримав обіцянки. Він обманював мене, і неодноразово; як повірити, що, допоможи я йому знову, він проробить зі мною те саме, що вчинив із Кліві Млинарятком? Я згадав розталий клинок фамільної шпаги, жмуття вогню в руках Чонотакса й залізні ланцюги в підземеллі власного замку. «Не зв’язуйся з магами, з жодними…» Радий би. Можливо, Танталь права навіть більше, ніж мені здалося спочатку — звідси справді треба йти… А з другого боку, втікати від Чонотакса значить відмовитися від надії. Я скільки завгодно можу тішити себе запевненнями, що «час є» і «світ великий» — але, р-рогата доля, таке враження, що в цілісінькому світі ніхто, крім Чорно, не візьметься мені допомогти. — Незабаром він піддужчає й не дасть нам піти, — нервово повідомила Танталь. — Поки принаймні у нас є шанс. Мені залишилося півроку. Надто мало, щоб прожити життя… Але, може, досить, щоб піднятися на горбок, упасти навколішки… — Ви вагаєтеся? — прямо запитала Танталь, і очі в неї були — дві крижинки. — Ні, — сказав я неохоче. — Я не вагаюся… Їдьмо. Розділ дев’ятий

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒