Annotation 7 страница

Відступати було нікуди. Плата за моє помилування лежала в замшевому мішечку, а мішечок у скрині, за сімома замками; повернувшись із селища, де насолоджувався безкарністю тоді ще не спійманий Кліві, я був готовий до того, щоб хапати книгу й негайно бігти в дім на горі. Нехай пан маг продемонструє свою могутність — тепер уже стосовно нащадка Рекотарсів. Але дні взимку короткі; смеркло. Я згадав темне й холодне, без єдиного вогника, житло Чорно Та Скоро — і, зціпивши зуби, відклав візит на завтра. Тим паче, що книгу «Про магів», написану дідом моєї дружини, настільки цінну для Чонотакса, я так жодного разу й не відкривав. Ми повечеряли вдвох з Аланою — у величезній залі, під виття вітру в каміні, під сопіння Ітера (слуга Соллів Клов ось уже кілька днів як поїхав назад, повідомити хазяям про наше благополучне прибуття). Вечеря минула в мовчанні — та й Алана сиділа на другому кінці фамільного столу, і догукатися до неї можна було хіба в рупор. Вона сиділа, дивно схожа на фамільний портрет моєї прабаби, несподівано доросла цього вечора, навіть, мабуть, вродлива; вона сиділа, бліда й змарніла, дівчинка, яку я приніс у жертву власним інтересам, маленька жива фішка… І тоді, дивлячись на серйозне обличчя своєї юної дружини, я заприсягнувся, що починаючи з завтрашнього дня, робитиму все заради її задоволення. Починаючи з сьогоднішньої ночі. Я її чоловік. Дужий, сповнений сили чоловік, а не якийсь-там кощавий маг, переді мною сидить моя законна дружина, і до псів стримування — я хочу любити її ніжно й пристрасно… Алана помітила, як змінився мій погляд, і на її блідих щоках з’явився рум’янець. Після вечері я галантно запропонував їй руку. Шлях до спальні був довгий — через дві галереї, по нескінченних витих сходах, спершу Ітер ішов попереду, але потім я відпустив його й узяв свічник сам. Рука Алани, що спиралася на мій лікоть, тремтіла. І все-таки… Пес його роздери, чи скаже мені хто-небудь, що там відбувалося в нашій спальні першої шлюбної ночі?! — Алано, — запитав я, прагнучи заспокоїти її й розважити, — а ти читала цю книгу? Я не уточнював, яку. Вона й без того зрозуміла, і рука її сильніше стиснула мій лікоть: — Я не люблю. Ці маги… могутні, всемогутні, — у голосі її дзвеніло презирство. — Такі, не такі, ще інші… Тоді чому на сторожі — лиш Луар?! Ми підійшли вже до відчинених дверей спальні; там затишно мерехтів вогонь — служниця, найнята спеціально для Алани, заради такого випадку розстаралась. — Твій покійний брат? — запитав я механічно. Ні, я заслужено пишаюся своїм розумом і тактом. Але кінь на чотирьох, та й той спотикається — голова моя, та й решта органів, зайняті були іншим. Настільки, що й помилку свою я усвідомив тоді тільки, коли рука Алани, схолонувши за мить, як вуж, зісковзнула з мого ліктя. У її величезних круглих очах відбивалися свічі. — Він… не покійний. Він… — Пробач, будь ласка, — сказав я швидко. — Я не те хотів сказати… Її обличчя якось умить змокріло. Наче сльози полилися звідусіль, фонтаном: — Ти… Ви… Вона відсахнулася й захлопнула за собою двері спальні. — Алано!! Ну пробач мені, дурню, повір, мені й на гадку не спадало, що Лyap… Пробач, це випадково вийшло, ну хочеш, вкуси мене за язик?! Мовчання. Я чудово пам’ятав, як це в неї буває. Коли вона замикається, як горіх у шкарлупі, й ти хоч гопки скачи — у відповідь матимеш лиш хворобливу підліткову пиху… Мені страшенно кортіло швиргонути свічкою об стіну — але ми, Рекотарси, з цілковитою підставою пишаємося міццю душевною, холоднокровністю й витримкою. Я послідовно відімкнув сім замків і витяг зі скрині замшевий футляр з важким томиком. Однаково, крім книги, у мене не віднайшлося б співрозмовників на цей довгий вечір. І ніч, якщо заснути не вдасться. Мені жаль було Алани. Її дитяча віра в те, що брат живий, заслуговувала принаймні на повагу… Хоча, з другого боку, до старості жити ілюзіями — безглуздо. По хвилинній внутрішній боротьбі я здолав страх перед замшевим мішечком. Але лізти в нього рукою однаково не став — узяв за кутики й акуратно витрусив книгу на батьківський письмовий стіл. Життєпис магів важко хряпнувся на стільницю, і навіть при мерехтінні свічок видно було хмару пилюги, що здійнялася від цього. Поблискувало золотом тиснена палітурка. І — я схилився нижче — на титульному листі чорніла дивна пляма, так, начебто хтось ставив тут брудну склянку. Я протер очі. Коли книгу цю урочисто вручали мені в якості Аланиного приданого — ніякої плями не було. Я готовий був вухом поручитися, що не було… Ковтнувши гірку слину, я розкрив книгу посередині. Без належного трепету, без завмирання серця — обурено, наче комірник, що виявив ушкодження цінної речі. Так і є. Плями на сторінках. Загнуті кутики. Невже Соллі навмисно передали мені попсований примірник?! Невже вони дозволяли комусь так поводитися з сімейною святинею?! Замшевий мішечок лежав переді мною на столі, ніби порожня шкірка. Ні, Соллі у жодному разі не хотіли мене образити, Соллі б знепритомніли побачивши, як повелися з реліквією, вона ж бо джерело знань. І я навіть здогадуюся, хто це зробив. А хто хапав мене за руку, коли я необачно запхув її у вишитий бісером мішечок?! Якщо до моєї руки був доступ у Чорно — то до книги тим паче. Виходить, поки ми подорожували… Поки я свято вірив, що викуп мій зберігатися тут ось, під боком — Чорно встиг насолодитися своєю дорогоцінною книжкою. Чорно отримав усе, до чого прагнув, а значить… Я сів. Підхопився знову. Впав у крісло, підтяг коліна до підборіддя. Холодно… Він обвів мене круг пальця. Він грає мною; злість, що сповнила мене, була настільки лютою, що, засовуючи руку в мішечок, я мало не простромив його наскрізь. Чекати довелося недовго. Холодні пальці вхопили мене за зап’ястя — начебто зібралися помацати пульс. — Скотино, — сказав я крізь зуби, — ти навіщо зіпсував цінну річ? «Ех, Ретане. Цей світ складається з речей — але аж ніяк не речі головні в цьому світі». — Ти дочекаєшся… Ти дограєшся! «Колись ти подякуєш мене за те, що я пустив тебе у свою гру». — Значить так, пане магу. Завтра… сьогодні на світанку я прийду у твоє лігвище, й ти проробиш із мною те саме, що робив з Кліві. Я віддам тобі книжку разом з мішком. І знати тебе не хочу, ми незнайомі, ясно?! «Зажди, Ретане. Не гарячкуй… Я зніму з тебе вирок, жодних проблем. Але не приходь на світанку — на світанку я сплю. А вранці, будь ласка… у тебе є якась золота річ? Така, щоб і Алана знала її теж? » Я мовчав, спантеличений. «Скажи Алані, що ця річ… що золото іржавіє. » — Що?! «Скажи їй, своїй дружині, що зо-ло-то іржа-ві-іє. І все. Прийдеш до мене». Його рука зісковзнула з мого зап’ястя. Замшевий мішечок спорожнів — тільки пальці мої нервово дряпали внутрішні шви. Решту ночі я провів за книгою декана Луаяна. Не знаю, скільки треба було труду, аби написати такий товстючий том — але навіть читати його страшенно виснажливо. Спочатку мені доводилося просто змушувати себе. Ту частину, де оповідалося про події тисячолітньої давнини, я пропустив. «Це було давно й неправда». Першим знайомим ім’ям, виловленим мною в змісті, було ім’я Ларта Легіара; я підбадьорився, бо якщо настільки шанобливо відгукуються про слугу — якими ж повинні бути почесті для пана? Але про Мага з Магів Дамира в змісті не було й словечка. Що й слід було довести; я роздратовано відсунув попсовану Чонотаксом книгу. Будемо сподіватися, що принаймні у дітищі мого нового родича Луаяна немає брехні. Що воно лише не повне. Стояла глупа ніч, у коминковій трубі завивав вітер, ні про який сон і не йшлося; тужно пройшовшись кімнатою, я знову сів і підсунув до себе книжку. «…Як бачимо, Легіар був одним з видатних магів свого часу й значною постаттю в історії магії загалом… Основним його діянням зазвичай вважають перемогу над Чорним Мором, що й тепер нагадує про себе — хоча б страшними казками… Вже самого цього вистачило б, аби Легіар назавжди залишився в нашій пам’яті — але ще одне його діяння, на мій погляд, значно вагоміше, традиційно зберігалося в таємниці… Поважаючи авторитет таких дослідників, як…» Я облизав губи й пропустив довге посилання. «…не можу все-таки не відзначити, що їхні відомості з цього питання уривчасті й неповні… Звертаючись до…» Я пробіг довгий перелік назв і джерел, що звучав дикуватою тарабарською музикою. «…на відомостях, отриманих під час бесіди з…» Я позіхнув. «…ризикну все-таки припустити, що головним діянням Ларта Легіара була сутичка напередодні світу з Тим, хто явився ззовні… Ми знаємо про це неприпустимо мало. Так звелів Легіар — не розголошувати… Можливо, у нього були на те вагомі причини. Поважаючи бажання мого старшого побратима, наведу тут лиш кілька безсумнівних, на мою думку, фактів: за часів, коли Легіар був на вершині своєї могутності, біля дверей постав Той, хто явився Ззовні (його ще іменують Третьою силою)… Брамником йому повинен був послужити Руал Ільмарранен на прізвисько Марран, маг, позбавлений сили… Але Ільмарранен відрікся від місії, і тому з волі Того повинен був загинути — однак втручання Легіара перемінило хід подій… Ми знаємо, що Легіара й Ільмарранена все життя пов’язували складні, болісні стосунки. Ми знаємо, що ця остання сутичка підірвала Легіарові сили; знаємо, що Того, хто являється Ззовні, неможливо здолати ні силою, ні волею, його можна або впустити, або не впустити… Таким чином, відомий нам світ був збережений винятково завдяки Ільмарранену — а Легіар тільки відбив його в ображеної Третьої сили… Часто запитують — але ж Той, хто явився Ззовні, там і залишився? З ким же тоді боровся Легіар? Хтозна; відповім лише, що коли зима залишається за дверима, маленький протяг однаково проникає до нас — через щілину…» Я зіщулився. Саме цієї миті зима за дверима відчутно нагадала про себе — із щілин шугонуло так, що затанцювали вогники свічок. «Отже, Легіар зупинив Мор і врятував тим самим тисячі людей… у тому числі, можливо, і автора цих рядків. А потім Легіар поборовся з Тим, хто явився Ззовні, вкоротив тим самим собі віку — і врятував одну людину, Руала Ільмарранена, свого тодішнього ворога, і потім зберігав свій подвиг у таємниці… Хто візьметься судити його вчинки? Я не беруся…» Я прогортав — спершу кілька сторінок уперед, потім назад. Тут був докладний життєпис Легіара — коли, звідки, з ким, чому… І тільки про службу в Мага з Магів не було сказано ні слова. Я переборов напад роздратування. Тупо пограв сторінками; потім пригадав нудні роки навчання й вчинив, як колись у дитинстві: замружився, розкрив книгу навмання й тицьнув пальцем посеред сторінки. «…отже, останнього подвигу великого безумця Лаш не сталося; Той, хто чекав біля Дверей, так і не зумів увійти… Втім, «подвиг» Старця найімовірніше виявився б нечуваним злочином, тому що ніхто не знає, навіщо чужа цьому світу сила прагнула заволодіти ним… Деякі не цілком зрозумілі натяки містить «Заповіт Першого Віщуна», найцінніша з відомих у світі книг… На жаль, дотепер жодна копія — а їх було не так багато — не збереглася. Ми втратили неоціненне джерело знань… і тепер можемо покладатися тільки на слова людей, які колись читали «Заповіт»… Так, зі слів Орвіна-Віщуна, а також Ларта Легіара, а також Орлана-Пустельника відома одна ключова ланка… Одна стала закономірність — поява Того, хто стояв за дверима… названого також Третьою силою… провокує відповідь із боку Амулета Віщуна. Золотий Амулет… іржавіє». Ні, розумні книги пишуться не для мене. Я підняв голову, ймовірно, наближався ранок. Тобто світатиме ще не скоро — але вже прокинулися півні й собаки, уже вовтузиться внизу парубійко, племінник Ітера, якого той використовує як служку… У голові моїй шуміло від славетних імен і великих подій. Які канули в небуття. Яких уже майже ніхто не пам’ятає — крім диваків на кшталт Чорно Та Скоро… Зате пам’ять про мого предка Дамира жива. І якщо в нас із Аланою будуть діти, — тут я мимоволі зітхнув, — я передам цю пам’ять і їм теж… Я без жалю сховав стару книгу до мішечка з чорної замші. Якщо вона настільки потрібна панові Чонотаксу — то будь ласка, скільки завгодно… Мені вона ні до чого. Алана явилася на сніданок похмура й бліда. Прагнучи вилагодити вчорашню помилку, я завів довгу розмову про зимові принади, про полювання, що його ми неодмінно влаштуємо, про снігові веселощі й катання на санях; Алана слухала з виглядом людини, яка жує кислий томат. Зимові веселощі її не надихали: вирішила страждати — страждатиме до останнього. І тоді — чи то з дурощів, чи то з розпачу — я промурмотів, звертаючись до вузького, затягнутого памороззю вікна: — Пам’ятаєш кілечко, я ще на нього карету назад відіграв? Золотий перстеник? Чогось воно… не розумію… начебто іржавіє. Це саме… Золото, коротше, іржавіє. Дивно, правда? Мені й на думку не спадало виконувати розпорядження Чорно Та Скоро. Я в житті не виконував нічиїх розпоряджень; не знаю, що за пес смикнув мене за язик. Найімовірніше, далося взнаки роздратування; я так хотів стерти з Аланиного обличчя гидливу гримаску, що не розмірковував довго над вибором засобів. Алана мовчала; я почувався цілковитим одороблом. Дивні розваги в панів магів, дивні жарти; принаймні у мене буде повне право заявити Чонотаксу, що його дурне завдання виконане й усе, мовляв, сказано достеменно… Нахмуривши брови й намагаючись тим самим стримати посмішку, я обернувся до дружини. Алана сиділа біла, як молоко. І на обличчі її був такий жах, що сміх застряг у мене в горлі. — Алано, що з тобою? Вона ковтнула слину, шия судомно сіпнулася. Мені здалося, що вона зараз зомліє; я поспішив підскочити й обійняти її: — Та що трапилося, пси його роздери?! — Іржавіє, — повторила вона пошепки, і в голосі її було щось, од чого шкіра моя миттю вкрилася сиротами. Клятий Чонотакс. Клятий Чорно Та Скоро. Що ж такого я ляпнув?! — Він прийшов знову, — сказала Алана, і рука її боляче стиснула мій лікоть. — Він… знову. А Луар… там. Знову Луар. Напередодні подружньої ночі — Луар, невдовзі я так зненавиджу цього її братика, що здригатимусь від одного звуку його імені… — Алано, я пожартував. Я пожартував, я… що, пожартувати не можна?! Вона так на мене подивилася, що, мав би її погляд здатність матеріалізуватися, — я приколовся б до стіни, як метелик на шпильці. Потім, відсторонивши мої руки, чомусь накульгуючи, побрела до своєї кімнати. А я хрумкнув зубами, зібрався, як на парад, начепив шпагу, взяв книгу в замшевому мішечку й поплентався до скотини Чонотакса, цілковито впевнений, що коротка історія нашого неприємного знайомства наблизилася, нарешті, до завершення. Учетверте переступав я поріг Чонотаксового будинку й, як сподівався, востаннє; пан маг прийняв мене люб’язно. У кімнаті з дзеркалами спеціально заради такої оказії з’явилося зручне крісло, а той болючий для сідниць стілець, куди Чорно зазвичай саджав своїх гостей, засунули в куток. Утім, на мене ця зворушлива подробиця аж ніяк не вплинула. — Отже, — сказав я офіційним тоном, — пане Чонотакс Оро, я виконав нашу з вами домовленість. Я привіз цікаву для вас річ і в праві чекати тепер, що й ви виконаєте обіцянку. Притьма. Для операції з Кліві Млинарятком вам знадобилося, пригадую, годин десять? Вкриті памороззю дзеркала жадібно ловили зимове сонце. Кімната потопала в холодному матовому світлі; у тому місці, де подих Кліві розтопив лід, так і залишилося підтале кружальце. Дзеркальна цятка у вигляді потворного гриба. — Цей злодюжка кепсько скінчить, — задумливо промурмотів Чонотакс. Я витяг футляр із книгою. Поклав його на долоню, ніби зважуючи; ой, не легенька. Пан Луаян писав вагомо. Якийсь час ми із Чонотаксом дивилися один одному в вічі. По тому він відклеївся від підвіконня — а весь цей час він стояв, розслаблено спершись на лікті, немов у нього бракувало сил триматися прямо — і через всю кімнату підійшов до мене. Простяг руку з наміром узяти Луаянів трактат; я поклав книгу собі на коліна. — Пане Чонотаксе, коли ми почнемо рятувати мене від вироку? — Власне кажучи, — промурмотів він, дивлячись, як я нервово погладжую чорну замшу футляра, — ви могли б залишити її собі… Бо я вже все, що мене цікавило, знаю. — Гаразд, — відгукнувся я рівно. — Хай ця книга, придане моєї дружини, стане прикрасою моєї бібліотеки… У кожному разі я свої зобов’язання виконав. І хочу, щоб ви якомога швидше виконали свої. Чонотакс зітхнув. Відійшов від мене, постояв біля замерзлого дзеркала, обережно дряпнув паморозь кінчиком довгого нігтя. — А куди ти поспішаєш, Ретане? Адже в тебе майже півроку попереду? Я встав. Власне кажучи, на щось подібне я й очікував. Чорно Та Скоро обожнював грати у всевладдя. Він був просто-таки природженим шантажистом. Цілісіньку секунду я боровся з гострим бажанням вихопити шпагу. Цей жест був би зайвим — зброю не вихоплюють, аби полякати. А різати Чонотакса я поки не збирався; тож заспокоївшись, обмежився лиш тим, що поклав руку на ефес: — Пане Чонотаксе Оро. Я не маю наміру витрачати час на балаканину. Припиніть ваші плоскі жарти і приступайте до виконання обіцянок. Зараз же. Рукоять шпаги зігрівалася все більше. Від моєї долоні, що вмить запалала. Чорно Та Скоро провів пальцем по блискучій паморозі. Зітхнув майже докірливо: — Ретане… Ти завше бачиш у мені якогось ошуканця й лиходія. Я ж сказав: зніму! Зніму з тебе вирок, можеш забути про Суддю вже зараз… — То й позбав мене зараз. До чого ці розмови, язиком хочеться поляпати?! — Фі, який ти грубий, Ретане, — з відразою буркнув Чонотакс. Прочимчикував через всю кімнату до вікна, відігрів кругленьке віконце в затуманілім від інею склі, уп’явся поглядом в далечінь; погляд у пана мага був такий відсторонений, начебто там, над ясним морозяним обрієм, пропливали зараз світлі спогади про його першу любов. — Ану починай, — сказав я лагідно. — Виконуй обіцянку. Чорно Та Скоро зітхнув. Провів долонею по голому черепі; дивно, що нічим не прикрита голова пана мага дотепер не вкрилася памороззю. — Бачиш, Ретане… Річ у тім, що я досі потребую твоєї допомоги. Згадай, як ми домовлялися — «послуга за послугу»… Я прошу тебе — потерпи, допоможи мені ще трішки, тобі це не важко, зате я буду зобов’язаний до скону… Він говорив, не обертаючись. Буденно, наче радився зі мною з приводу погоди. Я просто-таки фізично відчув, як по клинку моєї шпаги біжать холодні мурашки. — Тобто як? — запитав я страшним голосом. — Ви відмовляєтесь визнати умови угоди… виконаними? — Вони виконані не до кінця, — Чорно нарешті відірвався від споглядання краєвиду й обернувся до мене. З виразу чорних очей не можна було зрозуміти, знущається він чи просить прощення. Моя шпага вигулькнула з піхов майже безшумно. Один рух — і вістря вперлося Чонотаксу в горло. Трохи нижче підборіддя. Ще ніхто на світі не викликав у мені такої ненависті. — С-скотина… Ошуканець. Тобі доведеться виконати обіцянку або… По клинку фамільної шпаги скотилася велика мутна сльоза. Ніби крапля воску по тільці свічки; забувши закрити рот, я дивився, як тане моя зброя. Як віск. Сталь обпливає, клинок коротшає, каламутні краплі падають на підлогу, кап, кап… Насправді все відбулося миттєво. Моя шпага стекла на підлогу, й краплі склалися в малюнок, якась ніби квітка, подібна до хризантеми, і я ще цілу секунду дивився на неї, стискаючи в руці на диво легкий ефес. — Ретане, — сказав Чонотакс майже жалібно. — Чому ти такий нервовий, я ж говорю з тобою, як із другом… Я пожбурив у нього ефесом. Промахнувся із трьох кроків; скорбно брязнувши об стіну, недогризок фамільної шпаги проскакав кімнатою з кутка в куток. — Ретане, все, чи ще щось?! Так не буває. Я можу спокійнісінько битися один проти двох десятків — але виголений пройда з чорними вузькими очима, зухвало спокійний пройда мало не звів мене з розуму. Лють моя — як смоляна яма, що несподівано розверзлась під ногами. Ще хвилина — і я хряснувся б туди з шумом і плюскотом, з риком ображеної гордості, затято й безповоротно. І в солодкувато-приторному процесі помсти перетворився б на біснувату мавпу, що харкає слиною і безсило стрибає. Можливо, я кинувся б душити пана мага, або кидати в нього меблями, або бити ногами; ймовірно, я потішив би Чонотакса Оро. І ще ймовірніше — потім, не знісши ганьби, повісився б на першому сучку. Я дивом стримався. І пишаюся собою — бо стримався; під поглядом чорних, трохи божевільних очей повернувся в крісло. Сів і закинув ногу на підлокітник, хоча м’язи були як дерев’яні. — Ретане… Май терпіння. Я зроблю все обіцяне… трохи пізніше. І чим охочіше ти допомагатимеш мені — тим швидше відбудеться це звільнення… Розумієш? — Шантажист, — процідив я крізь зуби. — Ти… Я зроду не боявся магів, жодних. Більш того — для моєї справи був потрібен саме сильний маг, я ще, пригадується, радів будь-якому підтвердженню Чонотаксової сили… А тепер у мене вперше виникла думка, що, можливо, мені взагалі не варто було переступати поріг цього дому. Думка видалася мені принизливою, і, стираючи саму пам’ять про неї, я знущально посміхнувся: — Гори зрушуємо? На ярмарку заробляти — не пробував? Ні? Чорно не образився. Промурмотів без посмішки, якось навіть тужно: — Гори… А ти як думав, Ретане? Ти ось їздив-мотався, багато знайшов охочих твій Вирок скасовувати? У чергу, мабуть, шикувалися? Я відвів очі. Він мав рацію. Жодна скотина не взялася; а були ж, як той дідок на болоті, цілком пристойні маги… Я згадав, як радісно цупив чужі гаманці амністований Кліві Млинарятко. У нас із ним різні вироки — але Суддя ж бо той самий!.. — Ти, значить, у нас особливий, — просичав я, дивлячись убік. — Маг з Магів Чонотакс… Просто-таки втілення великого Дамира. Так? — Яка різниця, чиє саме втілення, — тяжко зітхнув Чорно, і від цих його слів мені чомусь зробилося не по собі. Короткий зимовий день добігав кінця. Біле матове світло потроху наливалося червоним — завтра буде вітряно… Холод, якого я дотепер не помічав, раптово підібрався зусібіч, продерся під одяг, заліз у чоботи; хотілося обхопити себе руками за плечі, але я втримався. Бо жестом тим засвідчив би власну слабість. — Ретане… Ти сказав Алані, що золото іржавіє? Я підняв голову. Якийсь час дивився панові магові в очі, потім знову відвернувся: — Іди… к псам. Годі, комедію скінчено. Я не стану тобі служити, жалкую лишень… що дівчисько в цю халепу втягнув. Ну та нічого, молода вдовичка… знову заміж вийде. Бувай здоров, Чонотаксе Оро. Щасливо! І, відчуваючи дивне полегшення, підвівся й вийшов. До замку я дістався вже в цілковитій темряві. Ітер зустрів мене на порозі, й із першого погляду на його видовжену фізіономію стало ясно, що спокійно вмерти мені не дадуть. — Пані Алана… Вона… ще як ви пішли, сонечко ж бо сяяло… прогулятися… у гай… Чому б не прогулятися?! Годину немає… Дві… Я хлопчаків послав… сліди, кажуть, її через гай та на дорогу, а там полоззя… втратили, коротше. Я вже й до селища… посилав… немає, як язиком злизали… Алана. Утома налягла, втиснула в землю, здається, навіть сліди мої на снігу поглибшали. Насилу волочачи ноги, я повернувся до стайні, важко скочив у сідло й помчав у селище. Скільки там шинків? Два? А в сусідньому? А притонів, про які я нічого не знаю?.. Ось як, я скривдив Алану. Двічі поспіль скривдив, обидва рази страждала пам’ять про її дорогоцінного брата, не дивно, якщо вже у першому трактирі я знайду п’ятнадцятирічну дружиноньку, п’яну в дим… Прив’язуватиму, вирішив я, затято нахльостуючи коня. Від мене не втечеш… на ланцюг посаджу. Знатиме, яке… ганьбити ім’я Рекотарсів… А ганьби ж, ганьби… Тут не місто; тут тільки пан Рекотарс на всю околицю, й у шинку, де пиячить ніжна пані, напевно вже зібралися роззявляки… Кобила обурено заіржала. Я поводився з нею по-свинськи. Такий собі кнур у сідлі… Алани не виявилося ні на постоялому дворі, ні у великому трактирі, ні в маленькому трактирчику на околиці. Більш того — ніхто її й не бачив, всі дивилися на мене з подивом, а тутешні жителі не тієї породи, аби лицемірити й зберігати таємницю… Кобила, що я гнав її по снігу, знесилилася. У сусіднім селищі Алану не бачили теж. Так наче, вийшовши з замку, вона змахнула руками й шугонула просто в холодні небеса. Я заснув над ранок. Всю ніч мені ввижався стукіт у двері — ніби заявився полковник Солль — приїхав у гості до доньки… А я маю вийти йому назустріч. А потім виявлялося, що це маячня. Що це вітер стукає у вікно — і тоді я заспокоювався, і запитав себе: а може, її й не було? Алани? Може, вражений вироком Судді, я півроку пропиячив у замку й допився до хмільних марень?! Вранці я задрімав; варто було сну зімкнутися над моєю головою, як перед заплющеними очима відразу постав темний канал, горбатий місток над каналом… десь усе це вже було. А на містку стояв старий. Довгий і худий; старого я точно ніколи не бачив і волів би не зустрічатися з ним взагалі, бо погляд його був… Начебто я дивлюся на лікарський ланцет. І відразу схотілося прокинутися. — Вона в нього, — втомлено сказав старий, впускаючи камінчик у нерухому чорну воду. По воді розійшлося коло. Я хотів взяти з собою старосту й людей із селища, але ніхто не пішов. Усі вмить стали хворими, слабкими чи багатодітними; староста вибачався й присідав, але йти на пагорб йому ніяк не можна. Нехай шляхетний пан Рекотарс великодушно пробачає — але не мужицька це справа, вламуватися до мага. Пан Рекотарс — вільна птаха, а мужикам отут жити, їх земелька годує… Ітер не смів відмовити, але дивлячись на його синювато-бліде обличчя, я сам скасував власне розпорядження. Взяв кресало й оберемок смолоскипів, біля підніжжя пагорба запалив одразу два — і рушив на гору, з вогнем за білого дня, наче печерний дух, вони, кажуть, теж з лампами блукають… Хвіртка не була замкнена. Як зазвичай. Двері відчинилися майже відразу; Чорно стояв у глибині вітальні, по вуха закутаний у волохату шубу. — Привіт, — привітавшись, я затис смолоскип поперед себе. — Прийшов тебе зігріти. Важко сказати, на що я очікував. Маг мовчав; відсвіти полум’я танцювали на голому черепі. Я ступив уперед з наміром ткнути його смолоскипом в обличчя. — Обережніше, — попросив Чорно неголосно. — Ти неправильно зрозумів. Я не люблю вогню — не значить, що я боюсь його. Ти ж теж не любиш лайна. Але якщо хтось жбурне в тебе… гімняшкою, ти ж не дременеш від жаху? Ні? І, поки я кліпав очима, простяг руку й відірвав від смолоскипа клаптик вогню — відірвав, як шматок соломи. — Вибач, що ввів тебе в оману. Ще кілька митей полум’я стрибало на його долоні — але якось дивно стрибало, начебто намагалося втекти; потім він стиснув пальці — полум’я зім’ялося, як ганчірочка, і згасло. І обидва мої смолоскипи згасли теж. Стемніло. А може, мені здалося; Чорно Та Скоро височів переді мною, як чорна волохата тінь. І тільки на голомозій маківці лежав тьмяний відблиск. — Чого стоїш? Прийшов — заходь… Ми з Аланою саме про тебе говорили. Зайдеш? Я не рухався з місця. — Якщо передумав — іди геть… Алана потім повернеться. Тільки на порозі не стовбич — двері зачинити треба… Протяг… — Алана! — покликав я хрипко. Величезний будинок мовчав. — Тобі це запам’ятається, — сказав я глухо, наперед знаючи, що це не пуста погроза, що я зі шкіри вилізу, а помщуся Чонотаксу Оро. За відчуття цілковитого безсилля, що накотило на мене цієї хвилини. — Увійди, — терпляче повторив Чорно Та Скоро. — Ти просто… вибач, Ретане, ти хоробра людина, але ти дурник. Ти два тижні віз цю книжку — і навіть не спромігся до пуття її почитати. Оженився на дівчині — й навіть не дізнався до ладу… про її родину. Про брата… І тут — цей її брат. — Знов-таки вибач, Ретане. Я думав, що ти пов’яжеш в умі… Аланиного діда, його книгу, Луара. Я думав, ти мені усвідомлено допоможеш… Замість цього ти заістерив. Шкода; власне, на цьому етапі я вже можу обійтися без твоєї допомоги. Вибач. — Алано!! — гаркнув я так, що задзвеніли шибки. Пауза. У глибині великого будинку скрипнули двері. Наблизилися невпевнені кроки; Алана зупинилася на верхньому сходовому майданчику, начебто вирішувала, спускатися до мене, чи ні. Я облизав губи. Маленька, у короткій шубці, вона виглядала навіть молодшою на свій вік; обличчя її, що звикло носити міну гордощів і злості, здалося мені незнайомим. Сумне обличчя скривдженої дитини. — Алано, ходімо додому, — сказав я м’яко. Губи її вкрай необхідно змазати живильним маслом. Негайно, інакше вони потріскаються ще більше, до крові, й буде дуже боляче… — Алано… — мій голос затремтів. — Він каже, — Алана здивовано витріщилась на Чорно, начебто вперше його побачила, — він каже, що ти… що ви оженилися на мені через книгу. Що це він вам велів оженитися на мені… Це правда? Я ковтнув слину. Чорно Та Скоро стояв за два кроки, тепер, коли очі звикли до півмороку, я чудово бачив його лице, але в очах Чорно читалося те саме, що й завжди. Нічого не читалося. — Скажи їй, Ретане, — зітхнувши, попросив Чорнотакс. — Відповідай дружині… Правда? Я звів очі на Алану. Зараз вона була дуже схожа на Егерта Солля. На тринадцятилітнього хлопчика Егерта. — Ні, — сказав я, спокійно дивлячись їй у вічі. — Це мерзенна брехня. Цей пан — маг і тому вважає, що йому все дозволено… Спускайся, Алано. Ми підемо додому. Чорно Та Скоро посміхнувся: — А ви безчесна людина, Ретанааре Рекотарсе… Як же так? Брехати в очі коханій дружині? Га? — Алано, ходімо додому, — повторив я рівно. Вона не рушила з місця. — Він каже, що ми з Луаром пов’язані… ниточкою… що я можу відвести його до Луара. Я б хотіла. Отоді мені стало страшно. Найпростіше було б вважати Алану божевільною — на пару з матінкою… Я неодмінно вирішив би, що вона поїхала мізками. Якби поруч не стояв Чорно Та Скоро, який рве вогонь руками, наче солому. Якому, як з’ясовується, не стільки книжка потрібна була, скільки… «Ретане, ти хоробра людина, але ти дурник». — А я таки дурник, — прошепотів я. — Ось і я кажу, — охоче погодився Чорно. — Вибач, але мені потрібна дівчинка. Мені здавалося, що я грузну в його вибаченнях, як у киселі. Звідкись із боку долинув мій навдивовижу спокійний голос: — От і треба було самому на ній женитися… Мені вона теж потрібна, Чонотаксе. — Ні, — губи Чорно зігнулися дугою, їхні кутики різко опустилися вниз. — Будь чесний хоч сам перед собою… — Алано, до мене! — гаркнув я. Алана не рушила з місця. Чонотакс забарився. Посміхнувся кутиком рота, розвернувся, безшумно піднявся по сходах і відтіля, згори, поманив рукою. Запрошуючи. Я стояв на місці хвилин п’ять, наче мене прибили цвяхами. Потім зробив крок уперед… Невидимий люк, миттєво розчахнувшись під моїми ногами, проковтнув мене разом з моїм ненародженим криком. …За старих часів існував цікавий спосіб витримки вина: бочку залишали в кам’яній ніші, а поруч замуровували живого в’язня, годків так на двадцять-тридцять, а ліпше на п’ятдесят, аби спадкоємці виноробів, розкривши схованку, виявили дорогоцінну посудину в сусідстві з зотлілим кістяком. Подейкують, якось бочка виявилася порожня, продірявлена камінчиком. Можливо, щасливець той пізнав ті радощі життя, які його тюремникам ніколи й не снилися… Так думав я, прийшовши до тями у підземеллі. В ланцюгах. Біля холодної й вогкої стіни. «Ретане, ти хоробра людина, але ти дурник». Останнє, що я пам’ятав, була порожнеча під ногами. А ось удару не було; начебто просто з Чонотаксової вітальні я м’яко бехнувся сюди, у темницю, на ланцюги. Очі мої звикли до темряви, вуха напружилися, намагаючись виловити з вогкого повітря хоч щось, окрім віддаленого звуку спадаючих крапель. Усе відбулося як по нотах — я не здивувався б, якби поряд опинився в іржавих ланцюгах мій сусід і попередник, хтось, чий одяг устиг уже зотліти, а кістки майже повністю оголитися… — Яка ж ти скотина, Чонотаксе, — сказав я вголос. Відповіді не було. Короткі ланцюги не давали змоги опустити руки, а залізний пояс, угвинчений у стіну — можливості встати. У такій позі комфортно можна було лишень рвати на собі волосся, а от жодне інше заняття, на жаль, абсолютно неможливе. — Я вб’ю тебе. Чорно!.. Моя права нога, намарне ганяючи повітря, ударилася раптом об щось тверде, мій зойк і глухий удар по дереву пролунали майже одночасно. Бочка. Р-рогата доля, це бочка, і нащо я згадав рецепт виноробства, до якого, якщо вірити літописам, ніколи не вдавалися мої предки?! Я зацьковано озирнувся. Бочки виступали зі стіни, довга галерея величезних бочок, точнісінько така сама, як у підвалі мого власного замку, якщо невідомі винороби вирішили закласти відразу два десятки кухв, то чому вони заощадили на в’язнях? Хіба їм може вистачити мене?! — Я вб’ю тебе, Чорно! — прошепотів я люто. Думати можна в будь-якій позі. Або майже в кожній, найперше я подумав про Алану, і думка ця змусила мене завити й вигнутися дугою. «Будь чесний перед самим собою». — Значить, так, — сказав я люто. — Алана моя дружина. Навіть якщо першу шлюбну ніч я прохропів, як свиня, байдужий і п’яний… Навіть якщо я оженився на ній з розрахунку — однаково вона моя дружина! Я за неї відповідаю! І якщо ти, скотино, негайно не випустиш її… Нарікай на себе!! Люті крики додавали мені мужності. Я репетував і плювався, і нажахана луна стрибала підземеллям, як божевільний заєць. Потім я втомився. Видихався; жалібно дзвякнули ланцюги, й ніби у відповідь у темному кутку підземної галереї тихенько зітхнули. Я притих. Зітхання це було знайоме мені. Я чув його не раз — зимовими вечорами, осінніми ночами, коли так тужно завиває вітер у трубі, і особливо того пам’ятного дня, коли до замку явилися торговець нерухомістю, оцінювач і купець… — Хто тут? — запитав я хрипко. Тиша. Півгодини тиші; я раптом усвідомив, що в мене болять усі кості. Що руки й ноги затекли. Що поперек ниє від холоду, а я жалюгідний разом з усіма своїми погрозами… Нове зітхання. — Хто тут? — повторив я, не чуючи власного голосу. Замість відповіді він вийшов на відкритий простір; у темряві я заледве розрізняв його, літнього, кістлявого, з палаючими очима привида, що здавались, проте, трохи короткозорими. Я втиснувся спиною в холодну стіну. Він? Чи інший?.. — Де… ми? — поцікавився я, коли голос перестав дрижати. — Це… замок? Він втомлено кивнув. Так, гаразд. Отже, нащадок Рекотарсів сидить прикутий у підземеллі власного замку. Ніколи не майте справ із магами, панове добродії, це вилізе вам боком, я стверджую це зі знанням справи… — Де ж Ітер?! Привид знизав плечима. Ітер може преспокійно господарювати нагорі й ані чутки не чувати, що його хазяїн помирає в підвалі. Якщо Чорно спроможний закувати мене у власному підземеллі — навряд чи його планам може перешкодити слуга, хоч який він був старий та хоч який вірний… — Я вб’ю тебе, Чорно, — повторив я втретє. Привид махнув рукою, немов сказав — а, мене це не стосується… Можливо, привид розлючений на мене. Можливо, з його погляду, це справедлива розплата за мерзенну спробу продажу родового замку… Він, як і раніше, нерухомо стояв посеред галереї. В оточенні бочок; й кому, як не мені, знати, що більша частина їх спорожніла навіки. Виноградники Рекотарсів давно занепали, маєток занепав, та й рід, здається, виродився… Породивши на світ білий «дурника»… — Чого дивишся? — злобливо процідив я крізь зуби, зустрівшись поглядом з палаючими очима кощавої примари. — Радий? — А з чого тут радіти?.. Мене підкинуло так, що ланцюги дзвякнули знову. Мені здалося? Ледь чутний голос, блідий, наче цівка сірого піску повзе по каменю… — Чому тут порадієш… Я нічим не можу тобі допомогти, Ретане. Ніяк. — Я не потребую допомоги, — сказав я хрипко. Привид втомлено приплющив свої палаючі оченята: — Бідуєш… Ти вчинив проти совісті, і не раз. Я тебе розумію… Сам таким… був. — Ти хто? — промурмотів я, мимоволі підбираючи під себе ноги. Він закліпав. Це виглядало водночас страшнувато й кумедно — з його світними очима; я щільніше втиснувся у стіну. — Тобі… справді… цікаво? Здається, його голос був сповнений глузування. Гіркого. Я подумав, що мені скоро захочеться випорожнитися. Ця мить неминуче наближається; за кілька днів, навіть іще не встигнувши померти, я вже являтиму собою жалюгідне видовище. Бо мені навіть нічим розстібнути штани. Утім, якщо мені не дадуть води… Проблема, можливо, відпаде сама собою?.. Я облизав запечені губи. — Так… мені цікаво. Звісно. Ви… мій предок? Він кивнув. Палаючі очі потьмяніли, начебто затягнулись плівкою: — Я… твій прадід, Ретане. А оскільки я завів потомство вже в доволі солідному віці… — Хто-хто? — перепитав я здивовано. — Мене звуть Дамир! — сказав він з притиском, майже викрикнув, якщо це слово якось можна співвіднести з його голосом-тінню. Якийсь час було тихо, тільки вода, що пес зна звідки просочилася, відраховувала миті мого мовчання. — Я мріяв, — сказав я нарешті. — Я так хотів… Чи вміють привиди брехати? Він, хто стоїть переді мною в оточенні порожніх бочок, анітрошки не схожий ні на один із трьох своїх портретів… Ні, схожий. Ба, якщо ти художник і вельми хочеш догодити панові, якщо слухняне полотно стерпить зайві два вершки зросту, і додаткову красу, і трохи більше мужності, й мудрість у намальованих очах… Власне, кожен із трьох художників лестив по-своєму. Але всі троє лестили; нащадки побачили Мага з Магів у другому, прикрашеному обличчі. Людина, що має таку внутрішню силу, і виглядати повинна переконливо… — Допоможіть мені, Магу з Магів, — попросив я пошепки. Палаючі ґудзики кліпнули знову: — Бачиш, Ретане… Коли людина навіщось бреше, вона повинна бути готовою до того, що за цю неправду потім їй воздається… Я збрехав. Я мовчав, не розуміючи. — Колись… багато років тому… я служив магові, великому магові, звали його Ларт Легіар… В одній із мандрівок з його примхи я переодягнувся паном, а він — слугою… Ми грали кожен свою роль і так прибули до цього замку, а тут, щоб переконати барона в могутності магії, хазяїн мій обернувся на дракона, а я переміг його… в іграшковій сутичці, сутичці-лицедійстві. Звістка про це розлетілася так широко, що, коли через достолиха років… залишивши службу в Легіара… я повернувся до цього замку і барон віддав за мене… ні, не дочку, як ти думаєш, — онучку… я не став розвінчувати старі легенди. Вони пам’ятали мене могутнім магом — я скористався цим… і не став нікого переконувати. Прожив у достатку, наплодив дітей, заснував новий рід і вмер… Але я ніколи не був магом, Ретане. Я лише служка… при великому панові. Я й досі боюся, що Легіар відшукає мене по той бік смерті… І спитає про обман. А я не зможу відповісти. Вода капала. Увесь світ уплівся зараз у цей лишень звук, що сочився, наче сукровиця. Кап. Кап. — Ти брешеш, — сказав я напрочуд спокійно. Він похитав важкою головою: — Ні. Зараз я кажу правду. — Ти брешеш, — повторив я вперто, з жахом розуміючи, що ще секунда — і я йому повірю. — Я б не став розповідати тобі цього… Але ти, зізнаюсь, у такому невтішному становищі, що… коротше кажучи, у тебе є шанс незабаром стати другим привидом цього замку. Я подумав, що тобі обов’язково треба знати… Я повірив. І ніби холодна грузька рідота хлинула на мене згори, заліпила очі й вуха, позбавила можливості дихати; руки мої, і без того затерплі, остаточно оніміли. Я повірив. Бо ж не вірити явній правді — доля не «дурника» уже, а цілковитого ідіота… — Ти знаєш, — мій голос дрижав від люті, — тобі ж не легко доведеться, якщо я справді стану тут привидом номер два. Тому що насамперед я доберуся до тебе. І… Він втомлено зітхнув. Плечі піднялися й упали: — Ти… Ретане. Ти не хвилюйся, але… Спершу таки треба вмерти. А за твоїх умов… це довго й паскудно. Я ковтнув слину. Дивно, що в мене ще залишилася слина — нехай в’язка, нехай гірка, але до смерті від спраги все-таки ще далеко… — Хіба ти не покличеш Ітера? — запитав я ледве чутно. Він звів на мене докірливі світні ґудзики: — Я вкрай рідко виходжу з підземелля. Дуже рідко… Не можу. Я опам’ятався від того, що один зі сталевих браслетів аж надто сильно здавив моє зап’ястя. Пробудження супроводилося судомою; затерпле тіло поводилося дивно, м’язи скорочувалися абияк і дуже болісно. Я застогнав, намагаючись поворухнути онімілими ногами. «Ретаане»… Я витріщив очі. Відчуття було таке, що рука моя знову нишпорить у надрах пам’ятного замшевого мішечка, тільки цього разу не чужі пальці стискають моє зап’ястя, а сталеве кільце на ланцюзі. «Привіт, Ретане, як поживаєш? » — Я вб’ю тебе, — повідомив я потрісканими губами. Тобто назовні не просочилося ні звуку — але співрозмовник мій почув; кільце стиснулося так, що я заледве стримав стогін. «Тобі нічого мене вбивати… Можу тебе привітати — твоя дружина по-справжньому тебе любить». — Якщо ти хоч доторкнешся до Алани, я… «…зате мене вітати нема з чим. Очевидно, любов до тебе витіснила… Коротше кажучи, твоя Алана не настільки прив’язана до брата, як мені того хотілося б. Прикро — але не смертельно, є ще дві ниточки…» Браслет трохи послабив хватку. Вчасно — я все чекав, що тріснуть кості. «Хочеш пити, Ретане? » Я мовчав. «Потерпи ще годин зо три. Вона вже наближається до замку». — Хто?! «Скажеш їй, що є можливість повернути її любого Луара. Скажи — це правда. Скажи — і подивимося на її реакцію». Кільце вмить повернулося до колишніх розмірів — моя рука мало не висковзнула з нього. — Скотина, — прошепотів я ледве чутно. Ввіддалік сірою тінню пройшовся Маг з Магів Дамир. Утім, який там маг… Так. Ледар. Розділ восьмий

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒