Annotation 10 страница

 У великому селищі, що славилося своїми кузнями, затрималися на два дні: знімали з візків колеса й змінювали їх на полози. Баріан кректав, відраховуючи грошики, але зима цього року зовсім не скупилася на сніги. Замітала дорогу, начебто бажала перепинити комедіантам шлях, начебто похвалялась переді мною наостанок — ось яка гарна й біла, ця остання в моєму житті зима… Танталь поглядала на мене із занепокоєнням. Візки перетворилися на сани, і люди й коні підбадьорилися. Навіть Алана виявляла подобу інтересу, розглядаючи крізь полог біле поле довкруж і крайку лісу на обрії; я кутався в плащ і раз у раз неусвідомлено торкався срібної шпильки на рукаві. Останнім часом вона мене турбувала: мені здавалося, що подарунок Дамира болить. Що він став частиною мого тіла й саднить, як свіжа подряпина. Алана роздивлялася кристалики сніжинок, що заплуталися у ворсі шубки. Надто уважно, як на мій погляд, розглядала. А крижані візерунки на склі — ми два дні прожили в готелі — просто лякали її. — Нас накрили, — сказав я Танталь. — Пан Чорно відпочив нарешті й набрався сили. Танталь нічого не відповіла. Знизала плечима. Комедіантів, котрі ввалилися на постоялий двір, зустріли косими поглядами. Хазяїн похмуро визирнув і зник знову, і за хвилину явився служка, якому наказано було довідатися, чи приїжджі, котрі потребують пристановища, є оравою огидних комедіантів? Імовірно, Баріан у дорозі набачився всякого; у нього вистачило витримки, щоб відповісти цілком спокійно. Так, новоприбулі є комедіантами, і вони мають намір заплатити за нічліг. Хіба хазяїн має щось проти? Служка втік і невдовзі повернувся з відповіддю: ні, хазяїн не проти, добродії паяци можуть зупинитися в готелі на день або навіть на два — але огидні дійства, що мають назву «вистави», заборонено на землях герцога Трістага під страхом в’язниці. Якщо добродії паяци надумають порушити заборону — він, хазяїн, першим же на них і донесе. Баріан надувся й почорнів, як хмара; я здригнувся. Мені не сподобалося словосполучення «землі герцога Трістага». Щось таке було в ньому… неприємний спогад, напевно. Комедіанти збилися в коло — Баріан хотів порадитися; я посадив Алану перед каміном і з перебільшено байдужим виглядом сів поруч. Танталь стояла неподалік — і ніби заодно з комедіантами, й ніби чужа. Ні туди, ні сюди… Обідній зал потроху наповнювався вечірніми відвідувачами. З горя Баріан замовив вина; установити межі земель герцога Трістага виявилося несподівано складно. Рум’яна служниця охоче пояснила, що навіть сусідні володарі до пуття цього не знають — щороку територія герцога розповзається, гляди, і сільце, що споконвіку вважається вільним, опиняється у власності Трістага, тож їхати вам, добродії, униз по річці — може, деньочків через два з земель герцога й виберетеся… Я зціпив зуби. Їхати «униз по ріці» означало здоровенний гак; а щоб скоріше дістатися до міста, нам слід було перетнути землі герцога впоперек. Без єдиного «огидного дійства, іменованого виставою». — Не витягнемо, — сказав Баріан сухо. — Звертаймо, від гріха подалі… — Давайте, — відгукнувся я, розглядаючи круглу бородавку на лиховісному обличчі Фантина. — Звертайте. Час прощатися. Губи Баріана ворухнулися; я скоріше роздивився, ніж розчув: «Знову»… Я випнув підборіддя. Обличчя моє стало пихатіше за герба, і на дні Баріанових очей ожив давній страх. Страх перед спадкоємцем Рекотарсів, що любить вдиратися без запрошення, обриваючи полог… — Час, Баріане, — сказав я холодно. — Ігри скінчилися. Нам нема від кого тепер ховатися, якщо Чонотакс Оро хотів нас знайти — він давно зробив це… Спасибі за пригоду, але мені смертельно все набридло. Я наймаю карету, ти, — я обернувся до Танталь, — вирішуй сама. Може, тобі знову захочеться згадати молоді літа? Реакція Танталь була дивною. Я, чесно кажучи, думав, що пропозиція «згадати молоді літа» вразить її; а виявилося, що їй плювати. Танталь пропустила мої слова повз вуха, її турбувало щось інше. Навіть, здається, лякало. — Ретане, на кілька слів… Алана здивовано обернулася від каміна. Я кивнув їй, заспокоюючи. Танталь вагалася. Баріан з товаришами похмуро заливали вином вимушене неробство й фінансові втрати; час від часу то один, то другий кидали у наш бік питальні погляди. Особливо часто поглядала Дінка — ймовірно, вона палко прагнула, щоб я позбавив трупу від присутності Танталь. Навіть не піднімаючись на сцену, колишня комедіантка досі залишалася небезпечною конкуренткою — не переможеною й уже, напевно, непереможною… — Він тягне мене, — сказала Танталь глухо. Не в її характері просити про допомогу. Вона дивилася вбік, очі її були сухі й злі. — Він хоче… щоб я вела його до Луара. Обіцяє… — вона затнулася. — Він говорив з тобою? — запитав я розгублено. Замість відповіді жінка підсмикнула рукав. На тонкому зап’ясті залишився слід — п’ять круглих синців, що відтворюють на шкірі хватку п’яти пальців. — Пе-е-ес… — протяг я крізь зуби. — Він хоче, щоб я повернулася, — Танталь змучено посміхнулася. — Погрожує? — Ні… Все дуже пристойно. Дуже чемно, — Танталь опустила рукав. І так на нас почали косувати. Тепер вагався я. Власне кажучи, якби не та пригода з втратою шпильки… Танталь дотепер була б під її захистом. І Чорно Та Скоро не дотягся б до неї, але, якщо чесно, тільки Танталь і потрібна йому, я для нього — використаний інструмент, Алана — відпрацьований матеріал… Я здригнувся й озирнувся. Алана, як і раніше, сиділа перед каміном, обличчя її не було видно, і збоку здавалося, що в кріслі вгніздилась, скорчившись, старезна бабуся. Згорблена, апатична, жалюгідна… Відпрацьований матеріал. Яке кепське… визначення. «Додому, — подумав я люто. — Скоріше в рідний дім. Там Алана заспокоїться, там… бачить Небо, я зроблю все можливе, щоб залагодити свою провину. Адже це я віддав її в руки Чорно — я…» — Ретане… Не відриваючи очей від скорченої Аланиної постаті, я намацав на манжеті шпильку. Висмикнув не без зусиль, але з полегшенням, як стару скалку: — На… Носи. Це помилка — обмінюватися прикрасами на очах усього трактиру. Танталь закусила губу, не поспішаючи приймати дарунок; прокляття, я ж не можу так довго стояти з витягнутою рукою. Мені вже хочеться перемінити рішення й нап’ясти срібну потвору на колишнє місце… — Бери, — сказав я зло. — Чого дивишся? — Імовірно, брутальність повинна була захистити мене від малодушності. Вона взяла шпильку з моїх рук. Повертіла в пальцях, наче прицінюючись; простягла назад: — Ні. Я не повірив власним вухам. — Ні, — повторила вона, і я побачив, що її повіка посмикується сама собою. — Тобто… Її голос затремтів. Вона знову вагалася — болісно. Я вирішив її сумніви. Просто вклав срібну шпильку до її сухої долоні. Алана заснула біля каміна, і мені довелося на руках нести її у відведену для нічлігу кімнату. Піднявши її з крісла, я зрозумів раптом, що людина її зросту не може важити так мало. Вона не прокинулася. Бліді повіки залишалися міцно стуленими, і там, під тонкою шкірою, металися зіниці. Що їй снилося? Вона танула. Світле Небо, та вона ж тане, як свічка, іде у свої сновидіння, а там не солодко — он як болісно стискуються губи… «Нехай Танталь із ним не йде». «Він хоче, щоб я вела його до Луара». «Нехай не йде. Нехай… не треба. Там страшно… Мені увесь час здається, що я ще не повернулася. Що я там… залишуся…» — Алано? Вона не прокидалася. Я вклав її в ліжко. Посидів поруч, стискаючи руку — але Алана не чула мене й не відчувала моєї присутності, тоді я спустився вниз, попросив вина й узявся зосереджено, старанно напиватися. Чому Танталь відмовилася від шпильки? Адже це вона підштовхнула нас до втечі. Адже це вона, як мені здається, найбільше за всіх боялася Чонотакса Оро… Що ж, пес його ухопи, він їй сказав? Що пообіцяв?.. — Ретанааре Рекотарсе? Я здригнувся. Їх було чоловік із десять. З-під куцих плащів виднілися блискучі нагрудники з гербом — воїнство. Варта… Терпіти не можу стражників. Ніяких. — Ретанааре Рекотарсе, віддайте вашу шпагу. Ви заарештовані. Моя шпага лежала зараз нагорі, у тій кімнаті, де спала Алана. — Ви заарештовані! За таких обставин прийнято по-дурному посміхатися, розводити руками й мило запитувати: «А в чому, власне, справа? » Я по-дурному посміхнувся й хлюпнув у капітана недопитим вином. «Залив очі», як кажуть нещасні дружини п’яниць. Якоїсь миті блискучий нагрудник опинився прямо перед моїм обличчям — тварина, зображена на карбованому гербі, була наполовину левом, а наполовину вовком, і в кожній лапі тримала по столовому ножі… На роздуми часу не залишалося. Охнула стара стільниця, погнулася під моїм підбором невдачлива виделка; перекидаючи склянки, я перемахнув на сусідній стіл, і ще на один, поверх голів, що перелякано пригнулися, — до дверей… Над дверима висіли у якості прикраси два схрещені довгі кинджали. І там же завмер у хижому очікуванні плечистий стражник з вусами щіточкою — чекав, оголивши зброю, хижо посміхаючись… Доводилося стрічати таких, дядьку. І з вусами щіточкою, і з вусами ниточкою, і взагалі без вусів — стрічалися всякі… Ну, годі по столах скакати. Це ефектно, звісно, але біда буде, коли хазяїн виставить мені рахунок за розбитий посуд. Вивернувшись від розмазаної в повітрі сталі, я двигонув найближчого стражника кулаком у щелепу; каліцтво не входило в мої плани. Бійка в трактирі — це ще нічого, але в кожному разі ганятися за беззбройним — сумнівна доблесть… Солонуватий присмак у роті. А мені так хотілося дії! Після всіх цих тоскних роздумів, після безнадійної слабкості перед паном магом, по тому, як власна шпага моя станула, залишивши в руці зворушливий недогризок рукоятки… Стілець? Важкий? Чудово! Відразу двоє стражників присіли, ловлячи на льоту меблі, що летіли зі стелі; я встиг подумати, що добре б пробитися до каміна й ухопити коцюбу. От було би славно; втім, коли доберусь я до каміна, то шлях до виходу буде відрізаний, і ніяка коцюба не допоможе… Стражник з вусами щіточкою, той, що мав на меті не підпустити мене до дверей, оголив жовті зуби. Цієї миті він був невловимо схожий на геральдичне чудовисько, що прикрашало його нагрудник; його стійка виказувала вмілого воїна. Усмішка його зробилася особливо лиховісною — тієї секунди двері позад нього розчахнулися молодецьким поштовхом. Імовірно, вусаневі було кривдно, адже замість атаки вийшов вільний політ дворняги, що отримав стусана. Я заледве ухилився від безпорадного випаду, відіпхнув з дороги рум’яного хлопця, котрий ввалився в супроводі клубів пари, щосили підстрибнув — і зірвав зі стіни кинджал. Перший-ліпший — не було часу вибирати. Рукоятка лягла в долоню. Вони стояли стіною — десять молодців у блискучих нагрудниках, натхненні довірою залізного звіра на гербі, розлючені — хтось потирав бік, а хто й вилицю. Вони дивилися на мене, презирливо випнувши щелепи, за їхніми спинами вовтузився потривожений трактир, галас і метушня, і якась жінка верещить — обов’язково знайдеться одна голосиста, їй однаково, з якого приводу, аби тільки репетувати… Можливо, шум розбудив Алану? І зараз вона сидить на ліжку в темній кімнаті, тре очі, злякано прислухається? Не пройдеш, читалося на похмурих обличчях стражників. І кураж, що штовхнув мене на молодецький танець на столах, раптом зник. Я, може, і пішов би — але там, нагорі, прокинулася в темній кімнаті моя дружина. А тут, у кутку, стоять, збившись у купу, Баріан, Танталь, Муха, Фантин, Дінка. Солонуватий присмак усе ще стояв у роті. Але тепер він був мені неприємний — віддавав залізом. — А в чому, власне, справа? Стражники розступилися; капітан вийшов наперед. Його нагрудник був залитий вином, здавалося, що геральдичний звір ось-ось облизнеться, підбираючи рожеві краплі. — Я хотів віддати зброю, — сказав я примирливо. — Але зброї в мене не було… Ось тепер є. От, візьміть… Я простяг йому кинджал — рукояткою вперед. Стражники усі як один ступили крок теж уперед, і в їхніх очах я прочитав прагнення реваншу; капітан стримав їхнім роздратованим жестом. — Ретанааре Рекотарсе, ім’ям герцога Трістага ви заарештовані! Мені здавалося, що погляд Танталь лежить на моєму обличчі, як монетки на очах небіжчика. — Але за що, капітане?! — Іменем герцога Трістага! Ви звинувачуєтеся в убивстві шляхетного Реггі Дера, здійсненого під час забороненого законом двобою! Взяти його! І мене взяли. Міцно, за обидва лікті.
 На колінах доглядальниці лежала розкрита книга, але жінка не читала. Тупо дивилася в камін, хмурилася власним думкам; ледве чутний стукіт у двері змусив її здригнутися. Переступаючи поріг, Егерт Солль піймав напружений, навіть переляканий погляд — можливо, доглядальниця боялася, що її звинуватять у недбальстві. Полковник був над міру в’їдливий, коли мова заходила про оточення пані Солль. Торія сиділа в кріслі. Щодня її одягали й зачісували, і саджали перед каміном, і розважали бесідами й читанням уголос. Пані Солль залишалася байдужою, у кращому разі посміхалася й кивала, але всі в будинку знали, що, була б зачіска пані недбалою чи плаття хоч трішки недоглянутим — і прислуга миттєво втратила б настільки добре оплачуване місце… Доглядальниці часом не розуміли книг, які доводилося читати вголос. Книги були вчені — з бібліотеки Університету; Егерт сподівався, що під бездумною маскою в душі Торії усе ще жевріє іскорка свідомості. І робив усе, щоб не дати їй згаснути. Зараз доглядальниця знехтувала обов’язками — може, у неї дерло в горлі, а може, вона просто втомилася від незрозумілих слів і складних зворотів. Солль не став їй дорікати. Жінка була добра й щиро симпатизувала гарній пані Солль, а втома й брак освіти — не найстрашніші гріхи для доглядальниці. Полковник відпустив жінку кивком голови — вона зникла миттєво й безшумно, тільки важка книга, опускаючись на стіл, клацнула замочком… Солль глянув на пожовклу сторінку. Так, він пам’ятає, як Торія щось втовкмачувала йому, водячи пальцем по рядках. Давно. До того, як вони одружилися, ще до того, як сама думка про такий поворот подій виглядала хоч стілечки можливою… — Здраствуй, Тор, — сказав він майже весело. Торія посміхнулася й кивнула. Він напам’ять знав усі її посмішки, що повторювалися раз у раз останні три роки і здавалися чужими на вродливому, колись іронічному обличчі. На круглій таці лежало самотнє яблуко. Широкий гострий ніж ловив полірованою гранню відблиск вогню в каміні; Егерт зітхнув. Біло-рожевий плід розпався на дві рівні частини, лезо ножа зволожилося яблучним соком, полковник різав і різав, дробив на дрібні часточки, не помічаючи, як стікає по пальцях солодка рідина. Доглядальницям платили за мовчання. Але однаково — Егерт знав — у місті активно пліткували про небачену шляхетність полковника Солля: дружина вже, мабуть, років зо три, як збожеволіла, а він з нею, як з розумною, і в гречку ні-ні… Він механічно облизав пальці — жест, несумісний з його аристократичним вихованням і високим становищем у суспільстві. Більш того, він облизав і лезо ножа. Зчищена яблучна шкурка лежала на таці, немов клапоть біло-рожевого серпантину. Слуги й доглядальниці — навіть ті з них, що знали пані Торію ще за старих часів — бачили просто вродливу знетямлену жінку в кріслі з високою спинкою. Навіть доньці Алані не дано розуміти того, що відчуває, входячи до цієї кімнати, полковник Солль. А він ніяк не афішує своїх почуттів. Яблуко було кисло-солодким. Таким само, як обличчя Торії того ранку, коли Облога залишилася далеко в минулому, на подвір’ї заміського будинку вовтузився з лошатами тринадцятилітній Луар, і Солль, розглядаючи напружене обличчя дружини, ніяк не міг втямити, що за сум’яття зводить на переніссі її чудові брови, що за захват — і чи захват? — невміло ховається в смиренно потуплених очах. Пригадується, він запитав тоді: Тор, а ти часом не п’яна? Кисло-солодкий присмак… Вона закліпала, як школярка. І він цілих півгодини боровся з її страхом і незрозумілою веселістю, а вона вислизала, наче рибка з нетерплячих рук, а коли нарешті зізналася — він, герой Облоги, начальник міської сторожі, з диким криком вилетів із будинку, схопив в оберемок підлітка-Луара, посадовив його на дах хліва — і, налякавши хлопчака до смерті, пустився по подвір’ю колесом. У належний час народилася Алана, і пологи минули благополучно, і Солль остаточно впевнився, що лиха, котрі переслідували його дружину, залишилися далеко в минулому… Він уклав кисло-солодку яблучну скибочку в її розтулені губи. Він робив це не раз. І три роки тому, і десять, і двадцять… Він говорив, що годувати дружину з руки — значить приручати її, хоча й знав, що не правий, Торію так і не вдалося приручити до кінця… — Тор… нам погано без тебе. Вертайся. Жінка кивнула й посміхнулася. Він перестав відчувати смак яблука. І на секунду повірив, що ніколи не почує більше її голосу. Не удостоїться глузливого погляду.
 По-моєму, герцог Трістаг схибився на законності. Дві доби, проведені в камері, пройшли за вивченням товстелезного тому. Цю книгу зачитали до дір. З книги випадали аркуші, як листя з дерева восени, книга містила перелік впроваджених герцогом злочинів і покарань за них. Злочини й покарання розписані були у два стовпчики. На полях цвіли чорнильні квітинки й співали мистецьки намальовані птахи — чи то в герцога було перекручене почуття гумору, чи то він справді думав, що врятований від злочинців світ відчує в собі нові сили для рулад і квітникарства. «А діва ж середнього стану, що пробула з власної волі більше, ніж півгодини наодинці з чоловіком, не пов’язаним з нею родинними або опікунськими узами, вважається винною в ганебній поведінці й карається публічним позбавленням цноти…» Тьфу. З моїм злочином усе було ясно — заборонений законом двобій, та зі смертельними наслідками, карався «зміїною ямою». Тож опір при арешті ніби й значення не мав — все одно я був би страчений… Залишалася слабка надія, що мені вдасться довести свою непричетність до двобою — коли за закликом правосуддя з’явилися два свідки. Першим була пані Івиліна Крод. Удова людини, у смерті якої мене обвинувачували, добряче змінилася за минулі півроку. Зелені очі згасли, світло-русяве волосся потьмяніло, пишні форми обпали; єдине, що залишалося незмінним — показне багатство, розсипи прикрас на парчевому платті й золоті гребені у високій зачісці. Викрита в подружній зраді, пані Івиліна, втративши право на спадщину чоловіка, зробила єдино можливий вибір — вийшла заміж за нового спадкоємця, плішивого й косоокого пана Таггі Крода. Згода, як кажуть, та любов. — Ви впізнаєте цю людину, пані Крод? — запитав суддя, парубок із сумним обличчям сонної рибини. Івиліна мигцем зиркнула на мене. Цікаво, що їй навіть не доведеться брехати: вона переконана, що саме я заколов її обридлого ревнивця. Як вона кричала тоді, при викритті? «Це вбивця Реггі, він хоче вбити й мене»? — Так, — сказала Івиліна мляво. — Це він. Убив. Мого чоловіка. — Спасибі, пані Крод… — суддя насилу втримався, щоб не позіхнути. Другим свідком був… Я здригнувся. Бліде, нездорове лице. Ще блідіше, ніж під час нашої першої зустрічі — тоді було зелено й сонячно, і, щоб захистити щоки від природного рум’янцю, людині в чорному потрібен був капелюх із широкими звислими полями… Він криво посміхнувся у відповідь на мій розгублений погляд. Ось він, чолов’яга, котрий здолав у двобої вусатого Реггі Дера, який був чоловіком прекрасної Івиліни Дер, котра, у свою чергу, мало не стала моєю дружиною… — Безумовно, — сказала людина в чорному. — Я перебував неподалік, напував коня біля струмка… Так. Я впізнаю його. Так. Після цього мені запропоновано було сказати останнє слово. Власне, я міг би повторювати, що «це не я». БЛАГАТИ про розслідування, до хрипоти розповідати, як розгорталися події, викривати справжнього вбивцю… Усі вони очікувально дивилися на мене. Другий свідок, блідий, навіть трішки всміхався. Цікаво, а якби мій кінь не форкнув потрібної миті — чолов’яга в чорному вже з півроку лежав би в могилі, а вусатий пан Дер досі бився б на двобоях — що йому герцогське правосуддя, як з гуски вода… — Мені нічого сказати, — промовив я гордовито. І удостоївся здивованого погляду людини в чорному. Страту хотіли призначити на наступний день — але кат випросив добу відстрочки. У нього, бачте, не готова була «зміїна яма», бо всі змії взимку сплять. Спочатку я перебував у дивному заціпенінні. Нібито не мене судили, начебто не для мене старався, облаштовував яму кат. Я смиренно чекав своєї долі, й у тісній камері, до речі, не було жодної блохи. Ані воші, ні таргана; ймовірно, герцог Трістаг підписав наказ, згідно з яким перебування комах у приміщеннях в’язниці вважалося незаконним… Я сподівався, що Баріан з компанією не кинуть ні Танталь, ні Алану. Що вони без втрат доставлять до будинку Соллів цю парочку молодих удів, і що, можливо, надалі доля буде з ними приязнішою; що ж до мене, то я відчував навіть полегшення. Бо відповідати за все, що трапиться згодом, доведеться вже не мені. Я зробив помилку, коли витяг з-за пазухи дерев’яний дитячий календар. Коли викреслив, майже машинально, прожиті дні, коли підрахував відведені Суддею — і скорчився від образи, тому що на долоні моїй лежали безмаль п’ять недовікованих місяців, законна весна й початок літа. Якщо чоловік однаково приречений, навіщо, питається, позбавляти його ще й весни?! Тієї хвилини я готовий був кидатися на двері камери, благати про помилування й закликати до справедливості. Тільки неймовірне зусилля волі врятувало мене від цієї срамоти; розпач вщух, але туга залишилася. Кінець зими, весна й початок літа. Справжнє життя. Моє життя, котре у мене підступно відбирають. Невідомо, до якого ступеню туги я дійшов би, якби кат не встиг приготувати вчасно все необхідне для страти; на щастя, підначальний герцогу Трістагу кат був ретельний і точний. Через добу до мене явилися спершу цирульник із причандаллям для гоління, а потім і варта з підручними ката. Всі були налаштовані вкрай урочисто. Дбайливі руки стражників виштовхали мене у двір, під білясте небо, на сіру, вогку холоднечу; була відлига. Чи не розвезе дороги? Чи не застрягнуть комедіанти на постоялому дворі? Й полозами по калюжах, і колісьми по багнюці — однаково не проїдеш… Вогке повітря пахло весною. Мене підштовхнули вперед, поміст був точнісінько такий, як заведено, — тільки замість ката на ньому чомусь опинилися люди, котрі стояли на лавах. Р-рогата доля, страта ж бо публічна. Найбільше я боявся побачити серед запрошених Алану — на щастя, її не було. Було безліч незнайомих облич, гладкий довговолосий чоловік із золотим ланцюгом на шиї й, якщо мені не привиділося, Танталь. Чорні ворони високо в небі. Сьогодні відлига — перший весняний привіт… Ні, мені не привиділося. Дивно. Ніколи не думав, що Танталь відвідує публічні страти. Відразу біля помосту була кругла діра в землі, яма, обнесена низьким тином, таким сільським з вигляду, що око мимоволі шукало горщики й глечики, надягнуті на кілочки для просушки. — Іменем закону! Іменем герцога Трістага! Юрба принишкла. — Ретанааре Рекотарсе, що вчинив злочин проти закону, слухай вирок! Я спробував зазирнути до ями. Мене притримали за лікті — ймовірно, ще не час. — Ви, шляхетні добродії й підлі смерди, ті, хто зібрався тут сьогодні, слухайте вирок! Я пошукав очима Танталь — і не знайшов. — Чоботи зніміть, будь ласка, — тихо сказав чоловічок, який стояв поруч. Діючий Трістагів кат. — Владою герцога Трістага! Ретанаар Рекотарс засуджується до смерті в зміїній ямі! Хай будуть змії ці знаряддям закону, до справи! — Холодно, — сказав я катові. Той чемно посміхнувся: — Та змерзнути ж… Не встигнете. І Танталь це побачить — як я жалібно, судомно, стоячи в мокрому снігу стягаю чоботи… Я озирнувся. Присів на чурбачок, що випадково опинився поряд, панським жестом витягнув ноги. Кивнув підручним ката. — Що-що?! — образився молодший із підручних, учорашній підліток. — Працюй, — упівголоса звелів його начальник. І парубійко, посопівши, став навколішки в снігову кашу — знімати чоботи з Ретанаара Рекотарса, спадкоємця Мага з Магів Дамира. Мені пригадався кощавий короткозорий привид з підвалу родового замку. А швидко я, однак, упокорився із крахом власного родоводу… Підталий сніг пік голі ступні. — Ретане!!! Невже Танталь не могла втриматися від патетичного вигуку? Весна… Р-рогата доля, весна ж бо настане… — Рета-ане-е!!! Я здригнувся від цього крику. І юрба, здається, теж здригнулася; навіть кат підвів голову, дивлячись, як стражники намагаються втримати розпатлану жінку, але зрештою поступаються, ймовірно, з милосердя, і жінка проривається крізь частокіл списів, кидається до засудженого й падає перед ним навколішки: — Ретане… Я… люблю тебе, і буду… ніколи, — гарячі пальці ухопили мене за руку. Судомно, начебто намагаючись утримати; я ледве стримав бажання визволити долоню. Що це? Звідки? Залите слізьми обличчя, тремтячі руки, благальний голос… Танталь, та як же це?! Її вже відтягали. Делікатно, але твердо. Попрощалася — й годі; юрба з розумінням переглядалася. Наречена? Дружина? Кохана? Бідака… Танталь, зажди. Адже я нічого не зрозумів; адже я… Мене тягли до ями. Я короткозоро примружився; так. Чорне дно жило своїм життям. Тьмяними відблисками, переливами, шурхотом луски. Туди?! Мені в спину вперлося вістря списа. Частку секунди я вірив, що радше дам проштрикнути себе наскрізь, ніж… — Рета-ане!.. Танталь, невже це через мою скору кончину? — Владою закону! Іменем герцога Трістага! Спис боляче штрикнув мене в хребет. Я заточився — і яма заковтнула мене, втягла, піймала, так смердюча хижа квітка ловить муху… Білясте небо залишилося далеко позаду. Тут пахло землею — справжнісінька тобі могила… Світле Небо! Де вони добули всіх цих змій? Масивних, завтовшки як рука, коротких, як качалка, довгих, як корабельний канат, худих, наче шнурки, мудрих, начебто виті пруття паркової огорожі, з головами приплющеними й круглими, у каптурах і без них, з візерунком і гладких, нерухомих, ніби неживих і вертких, наче в’юни… А катові слід віддати належне. Він міг накидати сюди й здохлих змій — для реквізиту… Ох, як швидко пристають до язика ці комедіантські словечка. Вони сичать, увесь час сичать! Здається, над ямою посхилялися. Здається, всі, хто стояв і сидів на помості, зараз скупчилися довкруж, та так жоден тин не втримає, зараз мені на голову посиплються добровольці… Галас звіддалік. Нерозбірливі вигуки. Світ тоне в шипінні, чи це в мене у вухах шумить? — Владою закону! Владою герцога Трістага! Заволати й хода; я видав здавлений звук, змахнув руками, послизнувся й бебехнувся в плетиво холодних зміїних тіл. Перед очима моїми опинилася пласка маленька голівка, роззявилися щелепи, оголюючи дві загнуті вологі голки, і я легкодухо замружився, бо наступної миті гадина вп’ялась мені в обличчя. Болю не було. Був мерзенний дотик холодної морди, але я завжди думав, що зміїний укус відчувається інакше… Вони накинулися на мене всі сполом. Вистрілювали в мене пружними тілами, наче спущені пружини, і стискали щелепи; я отримав уже зо сто порцій отрути, у всякому разі, повинен був отримати… Публіка над головою репетувала. Зірвався й згинув на дні ями чийсь капелюх; я сидів, втиснувшись спиною в холодну стінку, змії вже згризли мене, як кістку, настав час болісної смерті від отрути… Накотила нудота. Потім начебто заболів живіт, потім попустило; на зміну крикам над головою прийшло здивоване ремствування. Я встав навкарачки, і мене знудило просто на зміїні тіла. Рептилії вибухнули від обурення; публіка примовкла. Ймовірно, блювота — перша ознака отруєння… Я стримав стогін. Перед очима в мене стояло заплакане лице Танталь. Жива сітка зі звивистих тіл. Нові позиви до блювоти. Зараз я перестану чути й бачити; там, нагорі, уже переглядаються з розумінням. — Може, піднімати? — тихо спитав когось кат. Його голос насилу проривався крізь завісу загального гулу, начебто чорна нитка в хитросплетінні білої пряжі… Я заплющився. Мені давно час умерти. Мене стратили; я ніколи не дочекаюся весни… — Рета-ане… Цей голос був ледве чутним — але з-поміж інших випадав, виривався, нова нитка в клубку білої пряжі, хоча тепер червона. Я розліпив повіки. Неподалік, біля самісінької стінки, у півмороку зміїної ями вилися спіраллю двоє зеленуватих тіл. Цій парочці плювати було на наказ герцога, на публічну страту й на загальну зміїну справу; дві змії займалися найважливішим, на їхній погляд, — пристрасно кохалися… — Піднімайте! У ямі стало темніше, шум віддалився. Мене схопили за бік залізним гаком; від самого початку страти це був перший біль. Я машинально вилаявся й вчепився в залізо, прагнучи послабити хватку; нагорі тепер було дуже тихо, лиш два голоси обмінювалися короткими, нерозбірливими репліками. Дивне знаряддя потягло мене нагору; я тримався за дежак, аби якось уникнути синця на боці. Білясте небо наближалося ривками — і нарешті затопило все навкіл, мені привиділося, що весь Світ завалений безбарвним талим снігом… Піді мною опинилася рогожка. Таки ліпше, ніж на голій землі. — Пане лікарю, іменем закону засвідчіть смерть… Я підвів голову. Гладкий довговолосий чоловік стояв за два кроки, дивився на мене великими, наче блюдця очима, що проте не втратили владності: — Пане лікарю! Іменем закону, владою герцога Трістага… засвідчіть смерть! Сильна людина. Вольова. Пан лікар наблизився; був він маленький на зріст, сухорлявий і переляканий донезмоги. Тремтячою рукою потягнувся до мого зап’ястя — але не зважився торкнутися, благально озирнувся на чоловіка з ланцюгом. — Іменем закону! — гримнув той. Лікар втяг голову в плечі й, здригнувшись, узяв мене за руку. Слідом за ним я подивився на власну долоню. Просто рука. Моя рука. Без жодних слідів зміїної сваволі. Чиста шкіра… Червонувата від холоду. Довгі пальці. Аристократ, р-рогата доля… А вище, на підсмиканому манжеті — ледь-ледь проступає з-під тканини срібний стерженьок. Зворотний бік приколеної до рукава шпильки… — Так, — ледве чутно промурмотів лікар. — Засвідчу… вирок виконано. Злочинець мертвий. Я ковтнув слину, десь там, здаля, стражники зі списами виштовхували з двору протестуючу юрбу. Кат відводив погляд, молодший підручний його гикав, старший тужно дивився в розкислу землю. Лікар переривчасто зітхнув. — Закон виконано, — врочисто проголосив власник ланцюга. Пожував губами, провів поглядом ворону, що неспішно перетинала небо над двором; подивився мені прямо в очі: — Чаклун? — Ні, — сказав я одними губами. — Владою герцога Трістага, — востаннє повторив каретник. У його голосі виразно вчувалася втома. Найбільше я боявся, що ось так, ховаючи очі, мене й поховають на тюремному дворі. Вирок виконано. Злочинець мертвий. На щастя, законослухняність намісника таки мала межі. Темної морозяної ночі мене вивели на пустир і свистячим шепотом повідомили, що якщо хоч іще коли-небудь буду спійманий на землях герцога — мене просто повісять без суду й слідства… Той, хто виганяв мене, із задоволенням затяг би петлю на моїй шиї, і не без зволікань, просто зараз. Можливо, лиш страх перед законником-герцогом уберіг мене від самосуду; як би там не було, але я біг, біг по підмерзлому снігу, по товстому рипучому насті, біг так, що перехоплювало подих. * * *