Annotation 12 страница

 Чи легко варити суп у кулаці? Зберігати в роті смертельну отруту, носити жар за пазухою? До ночі ми прийшли на хутір, і наші грошики сотворили магічну дію, та таку, що я на хвилину відчув себе справжнім чаклуном. Нас прийняли на ночівлю, нагодували, постелили постіль і нагріли води; я дав собі слово ні про що не думати до ранку. І заснув в Аланиних обіймах, задоволений, майже щасливий; і прокинувся серед ночі, ближче до ранку, у цілковитій пітьмі. За портьєрою вовтузилася, стогнала крізь зуби Танталь. Їй снилися кошмари; снилося, як бреде Переддвер’ям, а попереду маячіє постать, не цілком людська, велетенська фігура Стража, який водночас і чоловік її, Луар… Алана тихенько сопіла в мене над вухом; обережно, боячись потривожити дружину, я погладив укрите ковдрою плече. Потім вибрався з-під ковдр, накинув на голе тіло плащ, пробрався за портьєру. Танталь уже не стогнала — але дихала важко. Я постояв над нею — а потім, сторожко й обгинаючи кути, навпомацки рушив до сусідньої кімнати. Ця кімнатка слугувала, ймовірно, приміщенням для прислуги; тепер на тапчані в кутку лежав укритий власною шубою пан Чонотакс Оро. На ніч я міцно стяг ременями його лікті, зап’ястя, коліна й щиколотки; не буду приховувати, якоїсь миті мені ясно пригадалося підземелля з бочками й іржаві ланцюги на власних руках. Катюзі по заслузі… Я зупинився в дверях, прислухаючись і не вловлюючи подиху. Чи маги не дихають? Блискавку не можна запрягти у візок. Вовка не можна прикормити пиріжками; де та грань, за якою Чорно Та Скоро вважатиметься безпечним? Сумирний Чонотакс — мертвий Чонотакс?.. Я переступив з ноги на ногу. Ми надто самовпевнені; ми чомусь вирішили, що справді можемо вбити його, поки він безпорадний. А якщо ні? Якщо має рацію Алана й для такого вбивства нам знадобиться «магічний предмет»? До чого тоді всі ці моральні дилеми, ми зберегли йому життя не зі шляхетності, а просто тому, що не вміємо його відібрати… Узяти б зараз ремінець, прикласти до його беззахисного горла… Огидно. Якщо він захрипить і віддасть Небу душу — ким я буду у власних очах? Нічним душителем беззбройних?! Не кажучи вже про те, що Вирок Судді… За портьєрою тихо скрикнула Танталь. — Ти скотина, — тужливо промовив я беззбройному ворогові. — Що, що з тобою робити?! Веселі мандрівники. Чоловік, дві жінки, а з ними — порохове барильце в людській подобі. Ані кинути, ані підірвати.
 А за день настала весна. Миттєва, нещадна; жителі хутора хапалися за голови, розповідаючи про знесені паводком греблі та мости, про затоплені низовини та решту стихійних лих. По талому снігу нам пощастило дістатися до сусіднього селища — а там подорож видохлася сама собою, адже вже наступного ранку дороги стали геть непрохідними. Грошей у нас було достатньо. Ми винайняли найкращі кімнати в готелі й поцікавилися місцевими знахарками. Таких виявилося аж три, і дві з них величали себе «чаклунками»; межею їхнього магічного мистецтва було вміння вилікувати від запору. Всі три, не змовляючись, запропонували мені той самий набір трав — імовірно, ще давним-давно їхні бабусі поцупили одна в одної рецепти. «Снульник», так називався цей запашний збір. «Тільки глядіть, молодий пане, не переборщіть — надовго заснете, не добудяться»… Рецепт приготування був простий. Не вдаючись до допомоги служниці, я заварив сонний збір і процідив відвар через ганчірку — боюсь лишень, що запаморочливий дух розтікся по всьому готелю. У Чонотакса — жодних ознак життя. Дзеркальце, піднесене до губ, вкривалося парою — та й потому. Із чайника із широким носиком я вливав у його трохи відкритий рот щоденну порцію «снульника» — від самого запаху можна одуріти. — Не переборщи, — говорила Танталь крізь зуби. Бездоріжжя тим часом остаточно розквасило дороги, сніг сходив, оголюючи розкислу глину. Балакуча господиня все частіше починала розмову зі мною, розпитувала, куди шляхетні панове прямують, і чи не потрібен лікар «тому панові, котрий із кімнати не виходить». Слуги вже позирали з цікавістю; у готелі складно зберігати таємниці. Я заборонив покоївкам прибирати в Чонотаксовій комірчині, щоб нібито не тривожити хворого, — а насправді боявся, аби сторонній погляд не натрапив на ремені, якими цей хворобливий пан був зв’язаний. У кімнатці, де спочивав пан маг, не було каміна. Я помітив, що Танталь уникає вносити туди свічі й не розпалює вогню в присутності Чонотаксового безтямного тіла. — Хіба йому не байдуже? — запитав я із відтінком сарказму. Вона не відповіла. Ми просиділи в готелі майже два тижні; й господиня, й обслуга, й усе містечко набридли нам до знемоги. Чорно Та Скоро відсиплявся — щоденна порція снульнику робила своє діло; коли цікава служниця всупереч забороні поткнула носа до його кімнатки, перед її поглядом постало видовище цілком мирне — чоловік виснажений, звісно, і голомозий, спить собі спокійно, укритий чорною шубою. І задоволена служниця понесла підґрунтя для нових пересудів — аж раптом на її шляху зустрівся я, роздратований, злий і нещадний. Чи варто й казати, що з кожним днем настрій мій ставав усе гіршим і гіршим; чи варто й казати, що незворушна покірність пана мага тривожила мене більше, аніж хвилювали би спроби втечі. Чи варто казати, що не служниця аж настільки завинила, — але, зловивши її на переступі, я не стримався. І повідомив їй, що пан, який спить у забороненій для прислуги комірчині, хворіє на невиліковну недугу, першою ознакою котрої є облисіння, що доскіплива служниця може рити могилку для свого розкішного волосся — незабаром воно випаде, і череп служниці буде точною копією черепа вищезазначеного пана. Що недуга ця заразна, і, не виключено, що всі родичі служниці заслабнуть теж; не пригадую, які ще лиха прорікав я служці, але бідна дівчина сповзла на підлогу в істериці. Півгодини готель лихоманило — із всіх кутків чулися жіночі схлипування; а ще через півгодини до мене явилася господиня, незвично холодна і непривітна, та строго зажадала виїхати з готелю якомога швидше. Оскільки за поширення всілякої зарази саджають до в’язниці, оскільки у неї, господині, знайдеться управа на різних пройдисвітів, що розносять мор і пошесті. А якщо ми не скоримося — вона запроторить нас у яму й звелить спалити наше лахміття. Я поспішив на стайню, де давно вже було домовлено про купівлю коней — конюх сахнувся від мене, виставивши перед собою батіг. Очевидно, звістка про скоре облисіння облетіла містечко швидше, ніж повідомлення про пожежу. Я прокляв власний язик; на щастя, ні Алана, ні Танталь мені не дорікали. Обидві тихо раділи з можливості зникнути з осоружного готелю. Ледве перевалило за полудень, дороги вже не так хлюпали під ногами, я зробив висновок, що ми насилу доберемося до якогось хутора раніше, ніж зайде сонце. Монетки, отримані за коней, конюх завбачливо розжарив над полум’ям свічки; я штурханами підняв Чорно Та Скоро і розв’язав йому ноги. Пан маг був апатичний і млявий. Якийсь час я намагався витрусити з нього зізнання, що насправді він придурюється соньком, — але в мене нічого не вийшло. Мій план, навіяний давньою пліткою про винахідливу невістку, зненацька виявився не просто можливим — вдалим. Чорно сидів у сідлі, як мішок. Усеньке населення містечка залягло, зачаїлося, розбіглося перед страшною подобою лисої хвороби; підтримуючи Чорно й ведучи коня за вуздечку, я вивів маленьку кавалькаду за околицю, у поле, і там із полегшенням уклав сонного мага в більш безпечне положення — як поклажу — упоперек сідла. Танталь мерзлякувато здригнулася, Алана пирхнула; на чотирьох нас було троє коней, я скочив у сідло й посадив Алану перед собою, Танталь, чудова вершниця, взяла за вузду Чонотаксового коня — і так, неквапом, об’їжджаючи калюжі, ми вирушили назустріч долі. Доля не була до нас прихильна. Сонце повисіло над обрієм і налаштувалося вже пірнути за чорну крайку лісу — а дорога все тяглася, не подаючи ані найменших ознак людського житла. Але ж десять днів поспіль я десятки разів розпитував про дорогу, і за всіма оповідками виходило, що неподалік повинен бути хутір, і не один! Ми перетнули маленьку річку, через яку перекинуто було хирлявий міст, помережаний дірками. Коні неохоче ступали по підгнилих дошках; мої супутниці мовчали. Танталь і Алана нервово вдивлялися в густі сутінки — очікували побачити димок над обріємм, або будівлю, або хоча б самотній сарай; вечір був зовсім весняний, безвітряний і відносно теплий, але дивний жарт у виконанні хутора не подобався нікому. Що ж до пана мага, цього мандрівного мішка зі сновидіннями, — то незабаром вже п’ятнадцять днів я не чув від нього жодного слова. Сонце сіло; назустріч нам із напівтемряви вигулькнув місток, як дві краплі води схожий на той, який ми вже минули. Коні стримали крок. Мої примарні підозри перетворилися на впевненість. — Але ж ми не звертали, — знесилено мовила Алана. — Це в лісі можна блукати — а ми їхали торованим шляхом! Я зіскочив з сідла. Підійшов до перекинутого через сідло Чонотакса, в таких випадках зазвичай беруть за волосся, і я на мить розгубився. Потім узяв пана мага за підборіддя й задер його голову, примушуючи подивитися собі в очі. Чонотакс Оро спав. Обличчя його, як зазвичай, було цілковито німим і непроникним. — А вони уві сні не чаклують? — запитала Алана. — Йому може, наприклад, привидітися оцей шлях? Ну, вві сні? — Це, напевно, інший міст, — невпевнено припустила Танталь. — Просто в цій місцевості всі мости однакові… Я підійшов до мосту. Роздратовано стукнув по порохнявих поручнях; поручні охнули й відвалилися. В темряві вже неможливо було достеменно сказати, той це міст чи інший. В цій, як каже Танталь, місцевості мешканці геть погано доглядають мости… — Вода є, — бадьоро промовила Алана. — Ось, ціла річка… Їжа є. Та й не зима надворі, морозу немає… Переночуємо… Іншого виходу не було. Моєю маленькою помстою Чорно Та Скоро було вогнище з уламків поручнів. Іншого палива годі було знайти, а великого полум’я із поруччя не зробиш. Я напоїв коней, бо годувати їх однаково не було чим. — Відтягни його від вогнища, — сказала Танталь. — Як ти дбаєш про магове благополуччя, — сказав я. — А хіба не ти перша цікавилася, чи можна його вбити? — Відтягни його від вогнища, — повторила Танталь, не підвищуючи голосу. — Він не повинен лежати біля вогню… — Він цей вогонь руками рве на клоччя, — повідомив я сухо. — Тобі треба — ти й відтягуй. А я шляхетного роду, нащадок Мага із Магів, тож я вже наносився! Танталь підвелася. Підійшла до Чорно, взяла його за плечі; хоча, зручніше, як на мене, тягти за щиколотки. Але, можливо, Танталь було би ніяково дивитися на голомозу голову, що підстрибує на купинах?.. Зусилля, ще зусилля; Танталь уперто волокла мага за межу світного кола. Цікаво, про що вони розмовляли тоді, у лісі? На галявині? Та й Чорно бачив, що є свідок… Чи не бачив? — Облиш, — сказав я втомлено. — Добре, я сам… Танталь не відповіла. Відтягла сонного Чорно подалі від вогнища, постояла над ним — тільки чорний силует виднівся. Потім повернулася до багаття, і певний час ми жували хліб із розігрітим на вогні м’ясом. — Ретане, розкажи історію, — попросила Алана. Я розгубився: — Яку? — Та будь-яку… Як ти розповідав. Про розбійників, наприклад. — Про розбійників не треба, — зронила Танталь крізь зуби. — Тоді про привидів, — погодилася поступлива Алана. Мовчали тріски поручнів, охоплені вогнем. Колись, напевно, їх торкалися тисячі різних рук — а тепер лизало полум’я. І якщо людські дотики лиш трішки стерли терпляче дерево — вогонь поїдав його, неспішно, але неминуче. Заради того, аби дати нам можливість зігрітися… «Він мерзне». Хто це сказав? Де я, чорт забирай, це чув? Я повернувся в темряву. Наче боявся, що зв’язаний Чорно Та Скоро підведеться й утече. — Про привидів… Отож, так. Стояв на землі старий замок, а в підвалі його мешкав привид… Він був теж старенький, хирлявий такий, короткозорий… — Примара?! — Алана пирхнула. — Але очі в нього горіли, наче жарини, — додав я примирливо. — Найбільше на світі старий привид хотів уберегти свого молодого нащадка від помилок — та куди там… Певно, тільки в підвалах замку молодий нащадок порозумнішає. Тинятиметься примарою, очі його горітимуть, як жарини, а подих — розполохуватиме пугачів… Лишень уявіть собі — ціла армія підвальних привидів простягає руки… закликає нас отямитися, живе — до пори, поки не надійде час, коли пізно буде озиратися… — Ні, — сказала Алана, і від звуку її голосу Танталь різко озирнулася: — Що — ні? — Ретане, — у голосі Алани тепер явно бриніли сльози, — Ретане, прошу… Зроби щось, я ж не зможу… без тебе… Танталь перевела погляд на мене. Очі її у світлі багаття були чорні, із двома палаючими золотими цятками. Алана схлипнула. — Що за таємниці? — запитала Танталь недбало. — Ретане, можеш мені пояснити? Я підкинув у багаття залишки поруччя. Знизав плечима: — Жодних таємниць… У житті кожної людини є остання межа, й іноді буває корисно про це задуматися… Доїдайте хліб. Я зараз прийду. Чорно Та Скоро лежав там, де залишила його Танталь, — на торішній мокрій траві, у коконі з власної шуби, до того ж колись розкішне хутро звалялося, як хутро хворого пса. Відблиски багаття звіддалік досягали блискучого черепа, мені здалося, що Чонотакс кривиться уві сні, наче від зубного болю. Я витяг з-за пояса кинджал і приставив до горла мага. Про таке краще не розмірковувати. Не вагатися. — Чорно, давай так… Зніми з мене вирок Судді — негайно — і тоді я залишу тобі життя. Годиться? Чи ж не я сьогодні вранці влив у цей рот волячу порцію снульника? Заради легкої й безпечної дороги? Ось вона, безпечна дорога. Сплелася петлею, обросла старими мостами, язиком злизала обіцяний хутір, обернулася вогкою ніччю під відкритим небом… — Чорно… Я знаю, що ти придурюєшся. Проте я не жартую. Чорно. У мене до тебе такий рахунок, за цілісіньке життя не сплатити… Ну? Він спав. Я бачив білки очей, що визирали у щілину між неміцно зімкненими віями. Пан маг спав, одурманений, а може, все ще знесилений своєю останньою магічною вихваткою; можливо, дорога, що сплелася петлею, була одним з його сновидінь. А я, наче дурень, стояв над ним із кинджалом. Хтозна, як обернулися б події, якби я таки зважився на останній крок. Крок розпачу; і хтозна, що було б далі, якби я полоснув по беззахисному горлу. Магія магією, але останнє слово частенько залишається за гострою сталлю… Ніхто не знає, бо я не зважився зарізати сплячого. Бо це було понад мої сили. Бо я поскрипів зубами, мов одержимий, сховав кинджал і повернувся до багаття. Посестри розмовляли без слів, і Танталь дивилася на Алану важко й вимогливо. Певно, вона поставила запитання, певно, вона прагнула витрусити з моєї дружини хоча б подобу відповіді; Алана дивилася у вогонь, і я з повагою подумав, що ніхто не вміє так берегти таємниці, як охороняє їх моя юна дружина. Наступного дня ми дісталися до хутора; першими, хто зустрівся нам на пустельній вулиці, були дві молодички, котрі пліткували біля криниці. Побачивши маленьку кавалькаду, вони спершу подалися вперед, жадібно розглядаючи наші обличчя — а потім у паніці кинулися навтьоки. Звістка про страшну заразну хворобу досягла хутора раніше, ніж добралися до нього ми. Не дивно — адже навіть ледачий пішохід запросто долав відстань, на яку нам знадобилася мало не доба. Зрозуміло, притулку на хуторі чекати не варто. У руках похмурих чоловіків нібито мимохідь з’явилися вила; нам ледве вдалося вмовити трактирника продати харчів і погодувати коней. Усім відомо, що монетки, якщо їх потримати над полум’ям свічки, начисто втрачають здатність переносити заразу. Нашвидку перекусивши, ми знову рушили в дорогу. Шлях підсихав; навколишні поля вкрилися зігнутими спинами. Нам дивилися вслід, і погляди були непривітні. — Найняти карету, — сказала Танталь втомлено. — Найняти карету й хорошого кучера, скакати день і ніч, як мені все остогидло, Світле Небо, хто б знав… Я хочу додому. Я здивовано покосував на неї. Ніколи раніше Танталь не дозволила би собі таких слів; хтозна, що буде завтра. Похід у Переддвер’я позначається згодом, із відстрочкою, як хороший Вирок… Напевно, Танталь не зрозуміла, чому я перемінився на обличчі. Алана здивовано повернула голову; я вхопився за її плече, мов за соломинку. Мов за поплавець. Усе повторювалося. Щойно сонце схилилося на захід, місцевість навкруги наче вимерла; ще півдня тому зустрічний торговець вказав нам путь до селища, яке було попереду, та запевнив, що до нього щонайбільше дві години їзди. І от загусла темрява, а дорога зміїлася й петляла, порожня, з тими само деревами на узбіччі, з тією самісінькою крайкою лісу на обрії. З десять разів по своїх слідах проїдеш — і не помітиш обману… Ми мовчки розбили табір. Мовчки зібрали хмизу, мовчки розклали багаття, мовчки повечеряли; погода псувалася. Імовірно, у нас попереду ще й дощ. Не дивлячись на Танталь, я відтягнув зв’язаного Чонотакса подалі від вогню; дивно, але від нього не тхнуло немитим тілом. Не людина, а лялька — нічого не їсть, п’є лише сонний відвар, не справляє природних потреб… — А давайте залишимо його на хуторі, — сказала Алана за моєю спиною. Я здригнувся й озирнувся. — Залишимо, — повторила Алана, колупаючи землю носаком черевика. — Бо ж зрозуміло, допоки він із нами — так і будемо кружляти… — А якщо залишимо, він очуняє й добереться до твоєї мами, — сказав я жорстко. — Якщо залишимо, його вб’ють, — похмуро заперечила Танталь, вигулькнувши з темряви. — Якщо його взагалі можна вбити, — буркнув я крізь зуби. — Ти непослідовний, — Танталь зобразила посмішку. Розвернулася й відійшла до багаття. За півгодини вона вже спала — або вдавала, що спить, — примостившись біля вогню, закутавшись ковдрою та підклавши під голову сумку; ми з Аланою сиділи рядком, мовчали, прихилившись одне до одного, здригаючись від подувів пронизливого вітру. Потім, сам не знаю чому, але я дістав із-за пазухи свого дерев’яного календаря. Розвернув до світла. Ось вони, дні, згаяні в хатинці без печі. Дні в готелі, дні, забрані дорогою… Важкі дні, але вже пережиті; залишилося… Адже залишилося три місяці. Ось вони… Алана намертво вчепилася мені в плече: — Ретане… — Ми будемо щасливі, — сказав я глухо. — Все життя. Три місяці… Натомість потім буде що згадати. І зловив її губи; вона пахла димом. Не димом випадкового багаття — затишним вогнищем, рідним будинком, дитинством, минулим життям… Равлик у стулках. Пташеня в шкарлупі; щоразу доводилися пробиватися до неї заново, крізь теплий одяг, крізь плащі й ковдри, крізь страхи й тяготи, і важкі спогади… Не треба розбивати стулки. Вони самі розкриються назустріч. …Вона заснула за годину — заснула на холодному вітрі, закутана моїм плащем. Я сидів, підкидаючи гілки у вогонь, і знав, що не засну. Має рацію засуджений на пласі. Має рацію, коли кидає в натовп, уже з-під спадаючої сталі: «Тепер я знаю, як треба жити! » Натовп не знає. Лузає свої горіхи, розходиться по домівках, як і раніше, тягне крізь пальці заслинену ниточку власного життя, тягне, виконуючи звичну повинність. Вечір у переддень смерті я проведу у винному погребі. Сяду під бочкою, погукаю в гості короткозорого привида Дамира, Алану не кликатиму. Шістнадцятирічна вдова, вона забуде мене, лишиться довго й із задоволенням перебирати шовкову шворочку свого довгого життя, а я на ньому — лиш маленький вузлик, однісінький… «Ретане». Привиділося? «Ретане, ти ж не спиш? » Так. Холодно. Тужливо. Ще одне передчуття, що переходить у впевненість, клята слабкість, яка позбавляє волі, тягне до землі… Чи все-таки здалося?! Я підвівся. Витяг шпагу. Постояв, відвернувшись від вогню, очікуючи, поки очі звикнуть до ночі. Згадав, що Чорно бачить у темряві, а я набагато гірше. Взагалі не бачу. Тоді я вихопив із багаття напівзотлілу гілку. Головешка красиво жевріла червоним — сумнівна зброя, та й світла не надто багато. Більше диму… Із головешкою в одній руці та шпагою в другій я рушив геть від багаття — туди, де в темній улоговинці чекав ранку зв’язаний маг. Темрява стояла — хоч в око стрель. За кілька кроків я зупинився — не тому, що побачив Чонотакса, а тому що зачув його. — Я промахнувся, Ретане, — сонним голосом повідомив Чонотакс. — Коли розв’язуєш світ пристрасті… потім буває похмілля. Ти вмієш учитися на чужих помилках? Я мовчав. — Навряд чи, — із жалем буркнув Чонотакс. — Ти волієш учитися на власних… Розв’яжи мене. — Іще чого? — запитав я лагідно. Чорно реготнув: — Ще — паркан пофарбувати… Жартую. Ця гидота, сім зіллячок на пару, ще лишилася? Це він про снульник. Три знахарки, дві величають себе чаклунками. Треба таке, «сім зіллячок на пару»… Чорно позіхнув: — Садить печінку, катує нирки, при передозуванні — трапляється частенько, що й тяму втрачаєш, частішає серцебиття, з’являється ядуха… Кепський відвар. На грошик користі, а піввідра сміття. Не зв’язуйся зі знахарками, Ретане, — і він позіхнув знову. — А мені казали, — я посміхнувся, — «не зв’язуйся з магами…» — Теж правильно, — Чорно позіхнув утретє. Запитав крізь позіхання: — Ти хотів мене вбити? Я мовчав. — Добре, Ретане… Якщо не збираєшся мене розв’язувати — ти вільний. Іди, спи. У всякому разі, я вже засинаю… І він як запозіхав, настільки гучно, що я мимоволі озирнувся — чи не прокинулися Алана й Танталь. — Чого тобі… не вистачає, Ретане. Живи й радій життю… Дружина тебе любить, травичка на світ білий пробивається, сніг зійшов… А щодо Судді… не переймайся. Спи, Ретане, спи, твій Чонотакс про тебе подбає… згодом. Якийсь час я стояв із оголеною шпагою — як пам’ятник воїнові. Або як примара полководця, або ж як цілковитий дурень. Маг спав на сирій землі, й тепер я виразно чув його дихання. Розмірене й спокійне, умиротворене, наче після виснажливих трудів чи довгого шляху Чонотакс нарешті дістався до ліжка.
 Кожен третій городянин вклонявся, зустрівши його на вулиці. За старих часів кланялися мало не всі поспіль — тоді він був начальником варти, а тепер — лише герой Облоги у відставці, наставник юних воїнів, глава відомого в місті Корпусу… Крамарі шепотілися, мовляв, пан Солль міркує, блукаючи вулицями. Вони помилялися — він тинявся для того, щоб ні про що не думати. Ось площа. Будівля Університету; біля входу застигли вічні вартові — залізна змія й дерев’яна мавпа. Мудрість і прагнення до пізнання; кожен студент, котрий себе поважає, проходячи, лясне мавпу по дерев’яному озадді. До Університету Солль вирішив не заходити. Звісно, його там зустріли б і виконали будь-яке прохання, але в кожному погляді він читав би співчуття, і жодна скотина не поцікавилася би здоров’ям дружини — що ви, таке питання нетактовне, тс-с-с… Йому обтяжливо заходити до її кабінету за її відсутності. Достатньо того, що кабінет замкнений і ключ зберігається особисто в нього — навіть новий ректор, до його честі, не заперечував проти такого дивного порядку… Солль постояв перед славною будівлею. Подивився в небо, відповів на чиєсь привітання; рушив в обхід площі, й щокроку йому все виразніше здавалося, ніби ноги чимраз глибше застрягають у бруківці. Будівля суду. У підвалах під ним катували двадцятилітню Торію. Тут стояв ешафот. Там влаштовували свої підмостки комедіанти, серед яких сяяла тоді ще юна Танталь… А ці мальовничі руїни — залишки високої споруди, розібраної по камінчику. На рештках фундаменту височіє гранітна плита зі здоровенними, як у букварі, літерами: «Вежа Лаш знищена дощенту, така кара за численні злочини, скоєні проклятим Орденом». Для більшості городян, які не застали Мору, це лише красиві безглузді слова… Полковник Солль зупинився. Ти програв, Фагірре. Життя триває. * * *