Annotation 15 страница

Так, він почув Танталь. Він зрозумів, що до нього звертаються за допомогою магічного пристрою — і заклик був настільки розпачливий, що він ні на секунду не засумнівався — чує крик про допомогу. Танталь була в смертельній небезпеці, Танталь кликала його; от уже багато років він не залишав Торію, але тепер, повагавшись, зважився. Із дружиною залишилися слуги, доглядальниці й варта. Торія не буде нічого потребувати — тоді як Танталь, можливо, на межі загибелі. Від дня, коли дванадцять супутників Танталь повернулися понурі, з притишеним питанням, чи не випередила їх пані, — з того самого дня Егерт не знаходив собі місця. Люди, яким він звик довіряти, підвели його. Люди, яких він любив — рідна дочка й названа — зникли безвісти; Агену важко було зізнатися, але він зборов себе й розповів про все у подробицях, і, уявивши, як Танталь і Алана мандрують посеред зими у возі комедіантів, Егерт мовчки пішов до себе й два дні не бажав нікого бачити. Утім, ні. Людина дії, Егерт Солль перш за все звелів сідлати коней. І тільки потім прийшла напрацьована роками, вихована життям холоднокровність — дитя поразок, а поразок у житті Солля було чимало. Проте все-таки менше, ніж перемог. Ні Аген, ні будь-хто інший із загону, що повернувся, не міг виразно пояснити йому, звідки взявся таємничий маг і чого той хотів від дочки й від зятя. Гра в комедіантів із самого початку здавалася дурною і підозрілою — але час було втрачено, і допомогти тепер могло лише терпіння. Терпіння й витримка. Заняття в Корпусі закінчилися. Маленькими загонами Солль розіслав своїх учнів по околицях — шукати комедіантів; загони грузли в заметах і тонули у весняному бездоріжжі. Знайшли бродячий цирк із потворними акторами та майстра маріонеток із ящиком за плечима — але комедіантів не було, хоча всі скільки-небудь благополучні трупи намагаються зимувати в містах і більших селищах, ніхто не охочий волочитися в мороз по дорогах… Солль сидів у своєму домі, як павук у центрі павутини, і прірва грошей розтікалася по безлічі кишень — полковник платив за вміння бачити й чути. У відповідь до нього стікалися таємниці всього світу, він назбирав стільки секретів, що міг би, напевно, стати королем шантажу. Фальшиві відомості про Алану й Танталь надходили теж — але Солль умів відрізнити горіх від каменя. І от — Танталь покликала — рятуйте! Вагання було коротким і болісним; уперше за довгий термін йому належало залишити Торію. Він зважився й, взявши малий загін Агена, вирушив куди очі світять, за провідника обравши лише інтуїцію. Виявилося, що він не настільки сліпий. Уперше за десять років йому почала з’являтися уві сні вишита на шовку карта. Ниточками вилися дороги, Егерт бачив себе шпилькою, що сидить у тканині по саму голівку; а попереду, за вилинялими лісами, горів, мов котяче око, ледве помітний вогник. Мета. І він поспішив уперед, розсилаючи на всі боки розвідників. В одному селищі йому повідомили, що тиждень тому тут проїжджали комедіанти; натрапивши на слід, Егерт Солль ніколи не втрачав його. Він знайшов комедіантів. Він знайшов молодчиків; він знайшов мене. Троє із шестірки Агена були поранені, один — серйозно. Його довелося залишити в готелі, на турботи служниць і під особисту відповідальність хазяїна. Місцевий староста, довідавшись, хто саме зупинив криваву бійню в трактирі, особисто прибіг перед ясні очі пана Солля. Він же гостинно розкрив перед спійманими шибениками яму, споруджену сільським правосуддям для злодіїв і шахраїв; шмаркатий князь Сотт забрався занадто далеко від своїх володінь. Жага помсти виявилася сильнішою за здоровий глузд, а князівська корона погрожувала от-от зісковзнути на шию, обернувшись нашийником каторжанина. — Буде війна, — плаксиво повідомив він полковникові Соллю. Той поморщився, наче від болю, і повернувся до старости: — Батогом. На площі. За насильство й розбій. Князь Сотт остаточно втратив мужність, мені хотілося зловтішатися, але не було сили. Шкода — навіть зловтіха здатна підтримати у важку хвилину… Солль не дивився в мій бік. Я був для нього нічим — фанфарон, який із помпою одружився на юній дівчині й відразу ж віддав її на розтерзання диким обставинам. Не вберіг. Негідний. Мене дратувала його некваплива владність. Адже він давно зрозумів, що залишив Торію на погибель, на лихо, — але не кинувся в сідло й не підхльостує коня, а із гримасою відрази на вродливому обличчі роздає й роздає накази, і щодо живих, і щодо мертвих, і щодо полонених… Танталь байдуже сиділа в кутку. Алана ходила за Соллем, як прив’язана, — я відчув жало ревнощів. Пригадується, раніше між батьком і донькою не було настільки ніжної любові… Спершу я хотів приховати від Алани, з якими комедіантами мені довелося тут зустрітися — але змовчати не вдалося, не брехати ж, що тут був Баріан із товаришами й що всі вони накивали п’ятами, щойно запахло смаженим… А ці, яких я пом’яв, справді змилися. Здається, за той короткий час, який я провів у коминковій трубі, встигли вивести із двору вози й рвонути світ за очі, неможливо — але ж вони встигли-таки! Я не став брехати Алані, приховуючи від неї цю зустріч. Але й про те, що тицяв броватого ватажка пикою в камін, теж не став брехати. На прохололу голову той мій намір уже не здавався настільки доречним — огидний намір, його треба було приховати, навіть якби він справді здійснився… Натоміть я розповів Алані, як цей самий ватажок наклав від страху в штани. Розповів дуже переконливо, бентежачись і начебто приховуючи деякі непристойні деталі; Алана сміялася, і я бачив, що моя брехня лікує її від шоку. «Малу вітальню» нашвидку почистили від слідів побоїща. З мене змили кров і сажу, перев’язали голову чистим полотном, але стояти на власних ногах я досі не міг. Темніло перед очима. — Я хочу знати все про цього мага, — промовив Егерт, роблячи наголос на кожному слові. Ми з Аланою, не змовляючись, подивилися на Танталь. — Егерте, Торія не повинна лишатися сама, — колишня акторка дивилася вбік. — Я… намагалася передати тобі… щоб ти охороняв її. Солль насупився: — Я відправив гінців. Начальник варти зніме, якщо знадобиться, пост біля міських воріт — але наш дім буде охоронятися, наче фортеця в облозі… Що я ще можу зараз зробити? Він говорив повільно й виразно — я потроху розумів, чому його хлопці зуміли взяти гору над переважаючими силами зарізяк. Якщо він віддавав бойові накази таким же виразним, тихим голосом — мов цвяхи забивав, слово честі, спробуй витягни назад… Адже він правий. Це я, будь у мене здоров’я, підхопився б у сідло й гнав що є сили — у святій упевненості, що без мене діло не вигорить… — Тепер я хочу знати все про мага, — видно було, що полковник не звик повторювати розпорядження двічі. — Танталь, прошу, розкажи. …Вона приховала небагато — не сказала, наприклад, про ту зимову розмову з паном Чонотаксом, розмову, що, як вона думала, не мала свідків. І про те, що маг «прикривав» її під час візиту до Дверей, — не сказала теж. Я розумів, чому. Полковник Солль блискуче володів собою. Навіть коли згадані були Луар, Амулет і Двері Світобудови, навіть коли мова зайшла про випробування, що випали на долю Алани, — на вродливому обличчі Солля не здригнувся жодний м’яз. Байдужа статуя. Танталь закінчила й перевела подих. Алана підсіла ближче до батька, взяла його за руку; так, розлука явно пішла їй на користь. Будучи підлітком, вона не дозволяла собі телячих ніжностей. — Пане Рекотарсе… Так, я знав, що до цього дійде справа. — Пане Рекотарсе, зараз ви поранені й, можливо, не дуже радієте з розмови. Та все-таки я наполягаю на відповіді: як сталося, що моя дочка, а ваша дружина, так легко стала здобиччю цього… мага? Він говорив, як і раніше, неголосно. Без натиску; він не сказав нічого особливого, але в мене раптом перехопило подих. «Як сталося?.. » Як сталося, що я взагалі з’явився на світ? Як сталося, що я потрапив до Судної камери? І як сталося, що я дожив до цього дня, мене ж багато разів збиралися вбити?! А мені, загалом, нема чого втрачати. Алану я доставив батькові… сміливе слово — «доставив», але насправді так і є — ось вони обоє, сидять навпроти, неуважно тримаючи одне одного за руки, — приємно поглянути… Мені нема чого втрачати. Я втомився брехати, панькатися зі своєю таємницею… Я зручніше примостив голову й теж заходився розповідати. Про збирача. Про Суддю. Про ціну, яку запросив Чорно за моє звільнення; про те, що я хотів жити й не на жарт вирішив заплатити цю ціну. Як я відправився на пошуки Алани — і знайшов її, відбив від комедіантів, оженився на ній — заради посагу, який, взагалі-то, виявився не таким аж дорогим… Мені знадобилася вся моя мужність. Тому що під час моєї розповіді застигле обличчя Солля все більше оживало. І очі з сірих робилися чорними, при погляді в ці очі вороги повинні були або перетворюватися на камінь, або втікати, не озираючись; страшно подумати, що може зі мною зробити власник таких очей… Упертість врятувала мене. Лише впертість, я так і не відвів погляду. Ні на мить. Я навіть кліпати перестав. Алана відсунулася від батька й втягла голову в плечі. Вона єдина знала мою історію в деталях і до кінця, зараз вона слухала її наново, мимоволі переглядала минуле очима Егерта й Танталь — і, ймовірно, це видовище могло налякати кого завгодно. У Танталь — я бачив її кутиком ока — було таке лице, начебто я на її очах обростав лускою. Нарешті я закінчив; почорнілі очі Солля давили мені на обличчя так, як давить, певно, земля, що скотилася на дно могили. — На мою доньку падають всі на світі лиха, — сказав Егерт після паузи, що тривала ледь не півгодини. Підвівся. Одним рухом перетнув простір, що розділяв нас, узяв мене за комір і поставив на ноги, перед очима в мене потемніло, нависле наді мною люте лице почало розпливатися. Хоч би очі зберегли осмислений вираз, хоч би не бути схожим на безвольну ляльку… Пальці Солля розтиснулися. Я сповз назад у крісло, через хвилину перед очима в мене зайнявся світанок. Ледве прозрівши, я побачив Солля, на якому, наче дві гирки, висіли його дочки — рідна й названа. — Облиш, не займай! Облиш!.. — Шкодую, — сказав я хрипко. — Шкодую, що приніс вам настільки неприємні хвилини. Солль нагородив мене поглядом, від якого можна було перетворитися не те що на камінь — на скло. Легко тягнучи за собою жінок, що вчепилися в його плечі, ступив до дверей: — Алано, мати зачекалася. Танталь, дім вимагає твоєї присутності… Карета біля воріт. Поїхали. Алана нарешті випустила руку батька. Відскочила назад: — Я не поїду… без Ретано. А йому не можна їхати, йому треба лежати! Солль різко повернувся: — Алано, я занадто довго й занадто багато тобі дозволяв. Тепер я наказую — а ти виконуєш. У карету! Останні слова він майже викрикнув, і сила наказу була така, що Алана, як заведена, зробила крок до дверей. — Егерте, вислухай! — це втрутилася Танталь. — Ти ж не можеш не вислухати нас, адже ми… Егерт відчинив двері, і Танталь прикусила язика, побоюючись свідків. Алана, отямившись, відскочила назад. — Агене! — гаркнув Солль, виставляючи з кімнати Танталь. — Їдемо! — Я не поїду, — сказала Алана, і мені на мить здалося, що повернулися колишні часи й переді мною стоїть задерикуватий упертий підліток. Солль нічого не сказав. І, звичайно ж, не глянув у мій бік. Він просто взяв мою дружину в оберемок і легко, наче кошеня, виніс на двір. — Ти не має-е… пра-а… Грюкнули, захлопуючись, двері. * * *

Так закінчилася історія мого шлюбу. Я, котрому залишалося жити менше місяця, не повинен був гніватися на долю. Швидше, мені належало дякувати Соллю за вчасне рішення — він прийшов, як умілий і жорстокий хірург. Милосердний до жорстокості… Так думав я у хвилини слабкості. Позначилася велика втрата крові, тим часом минув день та інший, і обмілілі червоні ріки потроху відновили своє повноводдя. Втомлену покірність долі наче змило гарячою течією; в мені прокинувся ображений чоловік. Бо немає таких законів, за якими заміжню жінку міг забрати силою хай би хто — хоч навіть її рідний батько… Хазяїн був радий з мого від’їзду. Він навіть не зумів приховати цієї радості; останні дні були для нього чорними днями збитків, і, зобов’язаний проявляти до мене увагу й щедрість, він потай скреготав зубами. Він би викинув мене раніше, якби не страх перед полковником Соллем; натомість радіючи з мого від’їзду, він забув стягти з мене гроші за годівлю коня. Перш за все я попрямував до конкуруючого трактиру, де залишилася наша карета, і спробував розшукати кучера. Виявилося, що кучер продав карету й зробив ноги разом із грошиками. Старший син із по-кролячому багатодітного сімейства вирішив, імовірно, почати власну справу; я із зітханням побажав йому удачі, купив харчів і, погойдуючись у сідлі, неквапом рушив на південь, прямуючи до міста. Розділ п’ятнадцятий

Усі, хто здатен був утримати в руках хоча б лопату, виповзли із селищ у поле. Люди, які жили з того, що давала земля, поспішали витягти із запашних чорних брил усі, які можна, соки; дорогами тепер носилися лише гінці, та ледарі, та ще вельможні пани, які ніколи не нюхали чорнозему. Я був сам собі пан, гонець і ледар. Голова крутилася немилосердно; сам не знаю, як я втримувався в сідлі. Їхати доводилося повільно, і трударі, які копирсалися на ріллі, проводжали мене здивованими поглядами. Ледар, та ще й п’яний із самого ранку. Опівдні дорога була порожня; сонце припікало майже по-літньому, бруд давно висох, перетворившись на пил, тому я помітив спершу курний шлейф, і тільки потім — вершника. Теж, здається, п’яного — кінь час від часу впирався, мотав головою й робив слабкі спроби скинути дратівливу ношу. Потім мені здалося, що це хлопчисько. Полуда впала з моїх очей тільки тоді, коли ми майже порівнялися. Я натягнув віжки й зістрибнув у пил, і встиг саме вчасно — норовливий кінь під маленьким вершником зважився-таки на підлість, тож я, підскочивши, спіймав людину біля самої землі. — Р-рета-ане… Хвилин п’ять ми лежали на розігрітому сонцем узбіччі. Мій кінь сумирно тупцював поруч, коня Алани доведеться потім ловити; моя дружина ніколи не була вправною наїзницею. Величезна мужність з її боку — осідлати таку норовливу тварину… Її волосся перепліталося із травою, яка щойно побачила сонце, ще не була прибита пилом; її пальці перебирали щетину на моїх запалих щоках; Світле Небо, чому я рушив у путь неголеним?! Якийсь час ми несамовито просили вибачення одне в одного. Ми із насолодою вибачалися за всі мислимі й немислимі гріхи; не знаю, у що вилився би наш екстаз каяття, якби Алана не намацала на моїй потилиці рану, що піджила, і не заплакала, цього разу із жалощів. Два дурні голуби на узбіччі великої дороги — ось ким ми були, розумні й стримані, взагалі-то, люди. Потім земля видала далекий стукіт копит, і Алана рвучко сіла. — Женуться, — сказала вона ледве не з гордістю. — Ретане, а давай пришпоримо так, щоб вони тиждень гналися, га? Якщо врахувати мою розбиту голову та Аланині навички верхової їзди, то пропозиція пролунала більш ніж сміливо. — Алано… — почав я обережно. — А ти впевнена… ти Справді мене пробачила… за таке?! Вона глянула мені в обличчя — і раптом насупилася: — Ти хочеш сказати, що пристойна жінка не пробачила б? Що таке не прощається, так? Що я липучка, овечий хвіст, реп’ях, причепилася до тебе… незважаючи ні на що?! Безтурботне сонце затягло важкою ватяною хмарою. — Та нічого такого я не хотів сказати! — я підвівся услід за нею. — Який мені був би сенс доживати ці дні, якби не… Її обличчя знову змінилося. Цього разу перетворення спричинив не гнів — страх. — Алано, — сказав я поквапливо, — а батько… Танталь говорила із твоїм батьком щодо цього… Мандрівця? Тупіт копит чувся виразніше. По дорозі наближався, здіймаючи стовп куряви, невеликий войовничий загін. Танталь знову вразила мене — вкотре. Я впевнений, що якби не вона — Егерт Солль не сказав би мені більше ні слова. За жодних умов. Ні про що. Ніколи. Що вона втовкмачувала йому ці три дні? Як переконувала? І адже їй самій був потрібен час, щоб усвідомити скоєне мною — і якщо не простити, то хоча би змиритися… Побачивши батька, Алана напустила на обличчя вираз гідності й незалежності — для цього було потрібно всього лише вище задерти носа. Егерт зітхнув, віддалік від дороги вже був розбитий намет, сито потріскував вогонь і висів над багаттям закіптюжений казанок. Полковник із молодим воїнством подорожували по-похідному, без надмірностей. У наметі мені запропонували сісти. Солль, як і раніше, не дивився у мій бік, але вже те, що він готовий терпіти мене під власним парусиновим дахом, свідчило про колосальну поступку з його боку. Алана сіла поруч і демонстративно взяла мене за руку. Жест, не прийнятий у пристойному товаристві, але досить красномовний в Аланиному виконанні. — Повернувся розвідник, — повідомив Солль, неспішно походжаючись туди-сюди. — Дивні новини… Річка розлилася. Ми мовчали. Полковник зроду не переймався сільським господарством — дивно, звідки такий інтерес до якоїсь повені? — Річка зовсім розлилася, — здається, Солля зачепила наша нетямущість. — Міст змило. Пором теж змило. Перервалося сполучення з містом… — Не час для паводка, — здивовано сказав Аген, котрий був присутній при бесіді. Втім, я волів би, щоб він зараз знаходився по той бік входу. Солль знизав плечима: — Кажуть, у якихось горах надмірно тане сніг… Усе буває, хоча, якщо розібратися… — Агене, — сказала Танталь, задумливо розглядаючи латки на парусиновій стелі. — Ти би не міг попросити кашовара, щоб мені приготували окрему порцію, без масла? Аген не відразу зрозумів. — Зараз попросити, — уточнила Танталь, і Аген залився рум’янцем. Солль мовчав, не поспішаючи підтверджувати розпорядження, і Аген зважився на зухвалість: — Без масла не так смачно, — сказав він, похмуро дивлячись в очі Танталь. — І я не ризикнув би вказувати кашоварові, адже він робить свою роботу… Я ніколи би не подумав, що цей плечистий хлопець уміє так вправно вишиковувати натяки. Танталь м’яко посміхнулася: — Я люблю без масла, Агене. Сприймай це як моє особисте прохання. Надувшись, Аген став квадратним, наче тумба. Питально глянув на Солля — прочитав у його очах мовчазне підтвердження. Поклонився й вийшов, засмикнувши полог трохи різкіше, ніж було потрібно. — Він закриває нам дорогу, — швидко сказала Танталь. — Чорно зібрався із силами… Або ось-ось збереться. Егерте, та наша розмова… Полковник нарешті припинив походеньки. Присів на низький ослінчик, причому гострі коліна піднялися ледве не на рівень очей: — Виходить, тарілка із супом? І прийде хазяїн, виллє юшку, покладе каші? Я нервово ковтнув. Хотілося їсти. — Навпаки, — діловито пробуркотіла Алана. — Вигребе кашу, наповнить юшкою. На вулиці — віддалік — весело перегукувалися Соллеві годованці. Тільки голос Агена звучав сердито й роздратовано; ситий запах їжі пробивався крізь парусину, змушуючи мої ніздрі конвульсивно посмикуватися. — За своє життя, — задумливо промовив полковник, — я зустрівся з одним лише магом — деканом Луаяном… Мандрівець не береться до уваги. — Чому? — похмуро запитала Алана. До запаху каші додалася якась гіркуватість. Невже кашовар допустить, щоб лагоминка підгоріла?! Ох, Ретанааре Рекотарсе, з якого це часу м’ясна каша служить тобі лагоминкою… — Бо Мандрівець не був магом… у звичному розумінні, — повчально повідомив Солль, звертаючись до Алани. — Природа його могутності… за межею нашого розуміння. Я не знаю точно, але мені здається, що природа вашого Чонотакса… — Саме так, — швидко сказала Танталь. Егерт підняв брови: — Але чому? Адже Мандрівець був відзначений Третьою силою. Чужинцем Ззовні… А Чонотакс… — «Коли зима залишається за дверима, малий протяг однаково входить до нас — через щілину…» — глухо процитувала Танталь. Запала пауза — натягнута, як шкіра на барабані. — «Малий протяг», — Солль посміхнувся. — Якби все було… так просто… Навіщо Тому, хто Ззовні, взагалі знадобилися Брамники? Куди простіше… дунути-плюнути в щілину… у замкову щілину… — …І дочекатися, поки плювок вселиться в лисого мага, — жваво закінчила Алана. — Помовчи, — смикнула її Танталь. Алана насупилася: — Золото не-іржа-ві-є! Там, «на порозі», нікого немає! — Помовчи! — очі Танталь потемніли. — Ти плутаєш прості речі! Золото, що іржавіє, — усього лише… побічна ознака, знамення! Насправді важлива тільки іржа на Амулеті… яким Луар запечатав Двері. Хтозна, може, печатка давно вже проіржавіла?! — Мандрівцеві варто було би зрозуміліше висловлюватися, — хрипко сказав Солль, здивовано дивлячись на Танталь. — Це моя біда — я погано його розумію… — Мандрівець?! — разом схопилися Алана й Танталь. — Ми не бачилися десять років, — пробуркотів Солль. — Потрібна була вагома причина… щоб він повернувся в мої сни. Почалася нова пауза. Лице Танталь на очах бліднуло, Алана сиділа, напіввідкривши рота, Солль згорбився, його очі дикувато поблискували крізь безбарвні пасма, що впали на обличчя. — Чого ж ти мовчав, Егерте? — хрипко запитала Танталь. Солль знизав плечима: — Хіба я провидець?! У наметі стояла докірлива тиша. — Ми розраховували, Егерте, — Танталь підвелася й зробила два кроки туди-сюди, але по наметі особливо не розгуляєшся. — Ми розраховували, що Мандрівець допоможе нам… — …захистити маму, — допомогла їй Алана. — А заодно й увесь світ, — додав я жовчно. — Не знаю, — Егерт криво посміхнувся, — чи зможу я захистити світ… Але нашу маму я точно нікому не віддам. Хоча… — він затнувся. — Якщо… правда… і «вона чекає, вона на порозі»… — «Вона на порозі», — проговорив я, і пам’ять миттєво повернула мене до холодної, занесеної снігом хатинки. Чонотакс Оро у своїй жахливій шубі, бавлячись, помахує сокирою: «Скільки років пророцтву — а все ніяк не збудеться»… Не завжди приємно бути центром загальної уваги. Особливо — якщо всі погляди буравлять тебе наскрізь. — Що? — уривчасто запитав Солль. — Чонотакс говорив, що пророцтва повинні збуватися, — сказав я, дивуючись зі своєї забудькуватості. — «Пророцтва повинні збуватися. Це впорядковує світобудову». Мої співрозмовники перезирнулися. Потім Танталь проковтнула слину, мерзлякувато потерла долоні й продекламувала із пам’яті, якщо й збиваючись, то не надто часто: — «Грядуть біди… От зелена рівнина й мандрівник на зеленій рівнині. Вогню, заглянь мені в очі! Горе, ти приречений. Земля твоя присмокчеться, мов кліщ, до твоїх підошов і втягне в черево своє… З неба здерли шкіру… Е-е-е… Де мандрівник на зеленій рівнині? Дерева… е-е-е… простирають корені до рваної діри, де було сонце… Подивися, вода загусла, мов чорна кров… Подивися, лезо сходить сльозами. Петля туману на мертвій шиї. Подих серед нас…» — От пам’ять, — заздрісно сказала Алана. — Що це? — запитав я, здригаючись. Танталь облизнула губи: — Це… із життєпису Орвіна-Провісника. Із книги декана… пророцтво про прихід Того, хто Ззовні… В принципі, вперше цей текст наведений у Заповіті Першого Віщуна», але не збереглося жодного примірника, тому декан Луаян відновив його, багато в чому, зі слів Ларта Легіара… — Не час для лекцій, — сказав я якомога більш холодно, а насправді бажаючи приховати нервове тремтіння, що охопило мене при звуці цих імен і назв. — Наскільки я зрозумів, мова йде… що станеться зі світом у результаті вторгнення Чужинця? Танталь відвела погляд: — Не знаю… Пані Торія казала… що декан говорив… що це, певною мірою, просто художній текст… — Художній?! Танталь ковтнула слину знову. Повернулася до Алани, наче шукаючи підтримки. Питально подивилася на Солля. — То Мандрівець допоможе? — запитала вона вимогливо, як збирач податків. — Він сказав, що допомогти не може, — вимовив Солль, відвертаючись. — Щоб на нього не розраховували… Що він і без того… Нова пауза. Довша за решту. Навряд чи моїх співрозмовників турбувала в цю мить доля світу. Танталь переживала руйнування надій, Алана боялася за маму, а Егерт Солль перебував у розгубленості. Стан, не властивий полковникові, — й тому особливо для нього болючий… А я тішився дивним відкриттям. Виявляється, не мені одному залишилися лічені дні; моторошні формули пророцтва не бажали забуватися, але й налякати теж не вміли — що мені до того, що «з неба здерли шкіру»? Я прибулець, точніше, «відбулець», я байдуже прикрию за собою свої двері, піду ще до того, як пророцтво збудеться… Але як я сподівався, виявляється, на раптово виниклого, могутнього Мандрівця. І наскільки все було би просто — Вирок обійти, і попереду маячіє ціле життя, час, який можна присвятити чому завгодно, хоч би й боротьбі за порятунок світу… Ох, як я сподівався. * * *

Те, на що перетворився берег спокійної раніше річки, скидалося чи то на розграбований ярмарок, чи то на табір багатих кочівників. Купці, котрі прямували до міста, підмайстри, які мандрували у пошуках роботи, інший бродячий люд, що за якоюсь потребою збирався переправитися на той берег, — все це людське місиво очікувало, сварилося, чухало потилиці в пошуках виходу й об’їдало довколишні трактири. Ошаліла ріка волокла уламки. Вода вгризалася в землю, спотворюючи власне русло. Наче божевільний мародер, вона хапала те, що не могла використати, тягла із собою й розбивала по дорозі. Пливли вози догори колесами, пливли друзки невідомо чого; переверталися у воді стовбури дерев — листя ще зеленіло, дерева якийсь час продовжували жити і з подивом, певно, ловили останні, дикі враження свого по-варварськи забраного життя. Тільки безумець міг сподіватися на переправу; на протилежному березі метушилися люди, у юрбі миготіли червоно-білі мундири стражників, туди-сюди тяглися навантажені вози — місто намагалося зміцнити осідаючий берег. Не наважуючись наближатися до несамовитої ріки, ми мовчки дивилися, як стрибають, відбиваючись від нерівностей дна, пружні жовті хвилі. — Хлопці провісника знайшли, — неголосно говорив комусь Аген за моєю спиною. — Місцевий чаклун, погодою відає… Його селяни ледве не повісили з горя — то він дикими клятвами клявся, що нічого подібного не передбачалося… А запитай у нього, звідки напасть прийшла, — трясеться й мовчить… За течією плив коров’ячий труп. Погойдувався на жовтих водах здутий бік, миготіли закляклі копита, хвилі гралися важкою тушею, то затягуючи її вниз, то підкидаючи, наче м’ячик. — Ось так людину нещодавно несло, — хрипко сказав незнайомий чоловік, із вигляду купець. — Точно не скажу, але начебто, братики, це баба була… — Сходила по водичку, — похмуро гигикнув хтось. У його бік покосували з осудом. — Якого пса? — роздратовано поцікавився хрипкуватий голос, що належав, очевидно, аристократові. — Полковнику, коли нарешті налагодять переправу? Пором? Перевізника?! Я озирнувся. Бліде, хворобливе обличчя. Широкі криси капелюха, що не дають змоги сонячним променям забарвити ці щоки хоча би згадкою про рум’янець… Схибився він, чи що, на аристократичній блідості? Чи ж думає, що вороняча жалоба незмінно чорних шат робить його особливо загадковим? Велика тайна… Ми зустрілися поглядами. Він упізнав мене. От диво! — воскові щоки, замість того, щоб покритися зовсім уже синюшною блідістю, почали червоніти, наче наливалися буряковим соком… Чоловік у чорному, який колись убив на дуелі Реггі Дера, а потім лжесвідчив проти мене на суді — цей пречудовий пан не міг збагнути та боявся. Він не знав, чого чекати, він не міг зрозуміти, чому я досі живий, в нього пітніли долоні, мій погляд обпалював його сильніше за полуденне сонце… Наскільки значнішу перевагу має той, хто зневажає! Я дивився на старого знайомця байдуже, мов на прибиту до берега колоду. Ні для чого вже не придатну, слизьку, гнилу. Я не став навіть знизувати плечима. Розвернувся й відійшов, аби більше ніколи не побачити чоловіка в чорному… Аби відразу про нього забути. Я повернувся до Танталь і Алани. Вигляд розбурханої річки теж не приносив задоволення — обидві були приголомшені. — Ну, що? — запитала моя дружина. Я знизав плечима. Танталь не сказала нічого; вранці на її очах потонув хлопець, який надумав дістати із мілини дивом занесений туди мішок. Що було в мішку — невідомо, можливо, що й гнила солома; потрапивши в потік, хлопець спіткнувся, отримав по голові колодою, що взялася казна-звідки, і поплив за течією — догори спиною. — У мене кепське припущення, — я сів поруч. — Мені все більше здається, що, дозволяючи нам діяти, пан Чорно лише бавиться. До цієї межі борсайтеся — а далі зась… За десять кроків від нас Егерт Солль розмовляв із Агеном. Юнак заклопотано супився, поглядаючи то на річку, то на протилежний берег. Вода підступала до передмість — городяни, мале й старе, тягали й возили камені. Здалеку чудово видно було, як повільно просувається їхня справа і як швидко, цілеспрямовано діє річка. Солль кивнув — Аген витягнувся, наче приймаючи наказ, розвернувся й помчав геть. Спина його була такою діловитою, що я мимохіть зачудувався — оце так, навіть у найбезвихіднішій ситуації полковник Егерт знаходить для своїх людей заняття… Солль перечекав і підійшов до нас. Танталь криво посміхнулася: — Ну, що? Сидимо, як скалки? — Мені це подобається, — відгукнувся Солль без натяку на посмішку. — Погодься, що якби ми не могли перешкодити Чонотаксу — він не почав би витрачати дорогоцінні сили на те, щоб нас затримати… Я здивовано покосував на нього. Мало я знаю власного тестя, ох, як мало… — Проте тепер ми точно не можемо, — сказала Танталь роздратовано. Солль кивнув: — Можна було би піднятися вище… і спробувати залізти у водичку там. Але думаю, куди б ми не поткнулися — ріка зустріне нас однаково… Не треба так дивитися, Танталь. Завжди є шанс. Завжди. Полковник говорив, як зазвичай, упевнено; одна рука його лягла на зашийок Алані, друга — на плече Танталь. Він наче накрив їх обох неспалимим куполом своєї віри в кращі часи; я раптом відчув себе зайвим. Цілковито зайвим. Узагалі. Шум річки заглушав збуджений людський гомін; сам не пам’ятаючи як, я вибрів до залишків соснового гайка, половина якого була знесена водою, а половина винищена для вогню. Сів на підстилку із моху, стягнув чоботи, підтяг під себе ноги. Може, кому чоботи подарувати? Думка з’явилася нізвідки й не збиралася більше забиратися геть. От чоботи, гарні, нові… Може, таки подарувати? Дерев’яний календар добряче постраждав під час безладних мандрівок. Краї лисніли, лак облупився, а подекуди зійшов зовсім — проте бородаті вітри так само роздмухували щоки, висипали сніг пузаті хмари й перебирало щупальцями кругле, мов медуза, сонце. Мені майже нічого не залишилося. Неясно, навіщо я поспішаю кудись і переживаю із приводу паводку. Пісок, відважений мені майже рік тому, гіркою лежить у нижній половинці годинника. Залишилися лічені піщини, мине зовсім небагато часу, і я запитаю себе — як доведеться помирати? Як старигань, який намірився на повію, але посковзнувся на власній пряжці й втрапив потилицею на залізний штир? Як розбійник, який потонув, за одними свідченнями, у калюжі, за іншими — у нужнику? Я нігтем підважив лусочку лаку, готову вже відвалитися. По-хазяйськи зчистив випадкову цятку, що забруднила пухкеньку щічку намальованого сонця. Вдивився в числа — і раптово сполотнів: а чи правильно я визначив День? Можливо, щось переплутав, і не п’ять ночей чекає мене попереду, а лиш чотири?! Стільки довгих днів закреслено шпилькою. Сонце зробило велике коло; я теж пройшовся по колу й вертаюся тепер до висхідної точки. А вмирати хочеться іще менше, ніж хотілося рік тому… До чого тут доля світу?! Так, зараз я сам і спробую бути чесним із самим собою, і скажу собі: мені було б приємніше помирати… знаючи, що й увесь світ незабаром полетить дороги дриґом. «Петля туману на мертвій шиї…» Може, це моє щастя, що я не доживу?! Небо, яка я падлюка! Яке щастя, що ніхто не прокрадеться в мої думки… Дарувати чоботи, чи ні? Якщо дарувати — виходить, я вірю, що світ триватиме, сонце, як і раніше, грітиме людям потилиці, за літом надійде осінь і якомусь бурлаці ще придадуться мої мешти… — Ретане… — голос Алани. Я смикнувся, наче мене застукали на гарячому. Ніби дружина вміє читати мої думки; ні, я не бажаю, щоб мене бачили. Ні з ким не збираюся розмовляти. — Ретане, ми… послухай. А навіщо тобі дали цей рік? Навіщо стариганю дали добу, а розбійникові — місяць? Суддя — не означає кат. Ми самі собі кати… — А що, коли… це випробування? Випробування на стійкість. Чи з’їдеш із глузду, чи повісишся раніше строку, тим самим посоромивши Правосуддя… — Ретане, — хрипко сказала Алана. — Я не хочу, щоб ти вмирав. Ох, і холодне ж має бути літо… — Іди, я зараз буду, — промовив я, дивлячись на річку. — Якось не заведено взуватися при жінках. Люди Солля видобули десь човен. Добротний, просмолений, майже новий; спершу я спіткнувся, потім пішов швидше, тоді побіг. Егерт посміхався. І так, із посмішкою, говорив про щось своїм учням, що зібралися довкруж; плечі Соллевих вихованців щільно зійшлися, анітрохи не бажаючи пропускати мене до теплої компанії — однак я, якщо захочу пройти, проберуся і крізь стіну. — Не знесе до каменів… згори. Ні, Агене, ти лишишся за старшого й простежиш, щоб жінки… Тут він помітив мене, і кутики його губ опустилися: — Пане Рекотарсе, я був би вдячний, якби ви дали мені змогу поговорити з моїми людьми. — Для переправи, — сказав я, стримуючи нерівне від бігу дихання, — більш придатний зараз не човен, а пліт. Човен перевернеться. Він розлютився тепер уже по-справжньому, однак зумів стримати себе: — Дозвольте мені вирішувати, що більш придатне для переправи… Відійдіть. — Вельмишановний полковнику, — сказав я, закипаючи від власної зухвалості. — За кілька днів я у будь-якому разі позбавлю вас від своєї настирливої присутності. І ви оберете для доньки чоловіка на власний смак; а зараз, поки я живий, прошу сприймати мене серйозно!!! Хлопці Солля питально подивилися на свого начальника. Чекали, певно, команди, щоб взяти мене за комір і закинути якнайдалі; полковник мовчав. — Я теж дечого вартий, — сказав я на тон нижче. Гарно окреслений рот полковника ледь помітно пересмикнуло. Егерт Солль сумнівався в моїх словах.
…їхали мовчки. Час спливав, і не лише мій час; там, за перепоною зі стрімкої жовтої води, байдуже дивилася на світ пані Торія Солль, та, яку я ніколи не бачив, та, яка повинна була привести Чонотакса Оро до Дверей, до Луара, до Амулета. Доля світу анітрохи не цікавила мене, доля Торії тривожила, але чисто абстрактно; Алана, моя дружина, і Танталь, колишня комедіантка, — лише заради цих двох я долав заціпеніння близької вже смерті. Їхали вгору по ріці; пліт знесе течією до міста, за цей час ми повинні будемо підштовхнути його до протилежного берега й причалити на закруті — інакше наскочимо на камені, щедро розкидані в нижній течії ріки. Якщо пліт буде надто легкий — його перекине вже на першому вирі. Якщо надто важкий — ми не зможемо ним керувати. Походу передували кілька коротких, але досить бурхливих сцен. Я не сумнівався, що в Егерта вистачить владності залишити на березі обох жінок — навіть у разі, якщо Алана й Танталь почнуть від люті плюватися вогнем. І до цього йшло — але Танталь кинула фразу, що похитнула не лише мою рішучість, але й рішучість Солля: — Ти точно знаєш, кого втримує ця перешкода? Ти впевнений, що, переправившись сам, зумієш зруйнувати плани Чорно? Йдеться про Торію й Луара — чи не здається тобі, що річка розлилася для того, щоб не пропустити її доньку і його дружину? — І сестру, — додала похмура Алана. — А якщо ви потонете — хіба це зруйнує плани? — гаркнув Солль. — У нас однакові шанси втонути! — заявила Алана гордо. У мене раптом закололо в боці. Незвично й сильно; думка про те, що тіло Алани плистиме за течією, жовті хвилі гратимуться ним, як гралися до того коров’ячим трупом… — Ви залишитеся, — сказав я над силу. — Ти підіграєш Чорно, — втомлено повідомила Танталь. Егерт раптом ступив уперед, взяв її за плече, різко, навіть грубо: — Ти, знавець магічної історії… Поставивши перешкоду, він контролює її? Він стежить за нами — чи, спричинивши стихію, спокійно займається своєю справою? Танталь кліпнула: — Тобто… чи не жбурне він у нас колодою, щойно ми спустимося в потік? Шкода, що на своєму віку я майже не читав магічних книжок. — Я… не знаю, — сказала Танталь, затнувшись. — Якби його основною метою було перешкодити нам дістатися… тоді, мабуть, стежив би… Але він зараз має справу важливішу, і я думаю… — Танталь повинна бути з нами, — сказав я несподівано для себе. Солль звів на мене важкий погляд: — Чому? — Тому що Чонотакс її не втопить, — я ледь не прикусив язик, зустрівшись поглядом із Танталь, але все-таки знайшов у собі сили довести думку до кінця. — Тобто до смерті не утопить… не погубить. — Чому?! Найбільше на світі їй хотілося дати мені ляпаса. Але вона стрималася; Алана насупилася, і я побачив, що вона солідарна зі мною, — але водночас співчуває Танталь. Тому мовчить заради справи… Не знаю, що подумав тієї миті Егерт. Аргументи Танталь на нього подіяли чи моє раптове одкровення — але болюче рішення було прийняте, Егерт узяв його на свою совість, і, бажаючи підтримати його, я запевнив жінок, що тонути ми, загалом, не збираємося — ми плануємо переправитися… Отут трапився новий скандал, бо виявилося, що мене пан Солль брати на той берег наміру не має. Танталь, вражена, не розтуляла губів — Алана сама відтягла батька вбік, до мене долинали досить красномовні уривки: «його не знаєш» — «мені цілком вистачило» — «без нього не поїду» — «ну й залишайся» — «вартий більшого, ніж увесь твій корпус»… Потім Алана понизила голос до шепоту, я не міг розібрати ні слова; тоді Солль скривився, відійшов до річки, довго дивився на хвилі, повернувся, поглянув на мене, і вперше огида в його очах трошки поступилася місцем інтересу: — Із веслом ви коли-небудь справу мали? …І ось тепер ми тягнемося уздовж берега, вгору по річці, й час спливає, й утікає жовта вода. Танталь і Алана везуть в’язки пробок, зібрані з усіх довколишніх трактирів; Аген із хлопцями поскакали вперед — там, вище за течією, плюється друзками маленька лісопильня. Навряд чи її хазяїну доводилося раніше сплавляти дерево настільки бурхливою рікою… Соллю не відмовиш у здоровому глузді. Якщо знадобиться, він прийме слушну пораду навіть від такої скотини, як власний брехливий зять. * * *

…Завертіло відразу ж. Невдало відштовхнулися від берега; пліт зробив оберт навколо власної осі, перед очима майнув протилежний берег, жовтий простір води, здохлий песик в кущах біля самої пильні, колони сосен у комірцях брудної піни… Егерт Солль закричав — я не чув слів, але голос був роздратований і злий. Ріка рвала весло. Ріка хотіла висмикнути в мене з рук відполіровану безліччю долонь деревину, начебто для повного щастя їй, ненаситній стихії, бракувало ще й цього незначного трофею… Алана й Танталь завмерли в центрі плоту, вхопившись за вбиті в дерево скоби. Спершу жінок хотіли прив’язати — але що буде, коли пліт перевернеться, накривши їх собою?! У обох вилися довкіл грудей рясні намиста із пробок. Усі трактирники округи знедолені — натомість є слабка надія, що ріка, заволодівши нашими жінками, все-таки не зможе їх утопити… Тепер ми працювали із Соллем злагоджено. Я нарешті потрапив у ритм його рухів; Світле Небо, але ж йому за п’ятдесят, чи подужає… такі зусилля… Отут нас винесло на стрижень, і думки вивітрилися начисто. Ріка мчала, як ошалілий кінь. Розганялася, вишукуючи годящий для нас вир, а може, вона вирішила пронести нас повз місто, допровадити цілими й неушкодженими просто на камені, що чекають нижче за течією… Танталь і Алана роззявляли роти, але я не чув їхніх криків. Береги злилися в строкатий потік; це світ мчить повз нас, а ми заклякли нерухомо, тільки здригається пліт, смикається, наче кінь, якого мучать ґедзі… На край плота жбурнуло дохлу козу. Тільки на мить, як знущання, наче жартуючи — дивіться, що з вами буде… Скляні очі, зваляна шерсть, роги, що безсило погрожують річці-вбивці. І нова хвиля, і знову жовта, густа, тягуча безодня… Я на мить уявив, що коїться під нами. Як маса води, котрій затісним стало колишнє русло, вигризає собі новий шлях, як крутяться на дні камені, а з’їдена глина піднімається вгору, щоб зробити ріку ще густішою, ще жовтішою… Я мушу бачити Егерта. А якщо не бачу — я повинен його відчувати. Ми не іграшки в лапах річки: наші весла зуміють розпороти їй черево, нехай рана миттєво заросте новою піною, але ми проштовхнемо свій пліт до берега… Нехай на долоню, нехай на волосину… До берега, до міста, до Торії, до Чонотакса Оро… Я вб’ю тебе… Чорно. Весло рветься з рук. Прорвалися рукавички, подерлася шкіра, ще трохи — і кістки прорвуться теж… Я хочу, щоб мої стопи пустили коріння. Щоб мої ноги вросли в це слизьке дерево, я хочу встояти, встояти, всто… Пліт злетів над язиками піни. Від падіння перехопило дух; нас розвернуло в повітрі, й важка туша із цільного дерева пішла під воду тим своїм краєм, на якому боровся із хвилями Солль. Ні, я не чув лементу Алани й Танталь. Можливо, вони закричали в один голос; час розтягнувся, пліт піднявся сторчма, я опинився раптом високо над водою, так, що побачив роззявлені роти людей на розмитій набережній перед в’їздом до міста… Пліт завагався, збираючись перевернутися, а потім все-таки впав назад, гепнувся об тверду, мов камінь, глинисту поверхню ріки; я вдарився лицем об власне весло й додав до жовтої води трохи власної крові. Егерт не звик повторювати двічі. «Якщо змиє мене, не відволікайся, закінчиш справу сам. Якщо змиє тебе — я не буду тебе рятувати, жінки важливіші…» Якщо його змило — він залишився о-он там, далеко позаду, там, де гуркоче перекат і летить у повітря піна… — Тримайся! — крикнув я Алані й Танталь, але вони однаково мене не чули, та й жодними силами, думаю, не розтиснути їхніх рук… Я лише зараз помітив, що Танталь утримує коліньми весло. Весло Егерта… Він старий — куди йому було лізти в цю річку?! Я хочу, щоб мої ноги були, як у мухи. Щоб підошви чобіт присмокались до колод… Течія відривала його руки від рятівного краю плота. Пальці Солля зісковзували, один за одним. Рукою я вхопив його за зап’ястя, другою… друга не могла знайти, за що зачепитися… Поки на шляху їй не зустрілися скорчені Аланині пальці. Тиша. І гуркоту не чутно; як і раніше, зливаються в шаленій скачці береги, начебто хтось крутить праворуч і ліворуч два великі барабани… Я бачив таке в якомусь театрі… Театр. Смішна карга, яка… Солль підтягся. Спершу на плоті з’явилися його лікті, потім плечі, потім… Я не чув, що кричала Танталь. Зате я зрозумів, що значить «перекосилося обличчя», лице було намальоване на білому полотні, й ось цю тканину натягнули по діагоналі — перекосили… Нас несло на мілину. Туди, де завмерла у німому чеканні величезна колода; річка мала намір зробити із Егерта Солля криваву відбивну, а з нас — м’ясну юшку… Я знав, що він не встигне вилізти до зіткнення. А тому щосили штовхнув його вбік, відкинув на кут плота, можливо, Солль вирішив цієї хвилини, що я хочу позбавити наш потопаючий пліт від його чималої ваги… Ріка явно поступалася мені в швидкості реакції. Колода врізалася в пліт — здавалося, що затріщали кості, але насправді так проламувалося дерево. Нашої швидкості й ваги вистачило, щоб зіштовхнути колоду з обмілини, вона тяжко хлюпнулася у воду, провернулася, поблискуючи глянцевим боком, наче водяне чудовисько; пліт ледь не зібгався в гармошку, його колоди перекосило, зрадницька суша дряпнула нас по дну — але не втримала, відпустила в нове плавання… Я отямився в крижаній воді. Ударом мене жбурнуло вперед — я не думав, що вода настільки холодна, така, що перехоплює подих, густа, мутна, крижана… На мить мені здалося, що ріка хоче розчинити мене. Що вона просто перетравить мене, наче величезний, розлитий по руслу шлунок. Усе, що трапилося потім, відбулося за частку секунди — але для мене час тягся неймовірно повільно, я встиг запам’ятати деталі…
Пліт, що мчав з неймовірною швидкістю, втягнув мене під своє дерев’яне черево. Переїхав, наче величезна праска. Крізь непрозору воду я все-таки бачив, як пливуть над головою колоди, і через щілини, які розповзалися навсібіч, проглядає небо… Потім я зрозумів, що буде далі. Пліт понесеться за течією, і добре, якби Соллю вдалося втриматися, отямитися й довести його до берега. Адже той уже недалечко.. Берег, до якого ми так прагли, тепер нависав над нами, наче капелюшок гриба. Вода підмивала глиняну стіну, згори зривалися дрібні камені й грудки землі укупі з травою. Чорна лійка, що крутилася під самим берегом, заворожувала, наче око. Чотири мотузки насилу витягли нас із-під небезпечного козирка, що загрожував обвалом. Городяни неабияк попрацювали, спорудивши тут насип із каменів; тепер звідусіль бігли люди, і на багатьох були колись червоно-білі, а тепер брудно-бурі мундири. У моїй свідомості стався короткий провал. Отямився я, коли глиняний підмитий козирок відірвався-таки від тверді й гепнувся у воду, а нас, коли ми вже виповзали на берег, накрило брудною хвилею. Алана не встояла на ногах — я підтримав її; вода безсило зісковзнула, вже не в змозі заволодіти нами, і я на мить сп’янів від усвідомлення власної живучості. Живий. Вирвався, прорвав сіру плівку невідворотної смерті, і от стою на насипу, мокрий, закривавлений через численні садна, безсовісно живий, холодний, брудний… Люди, які оточили нас, про щось збуджено говорили, але я перестав чути їхні голоси. Нове усвідомлення нагадувало падіння палиці. Гірка піску на дні піскового годинника. Круглий дерев’яний календарик, і дні, що біжать по колу, викреслені один за другим. Ще три довгих дні, три з половиною ночі… Я майже мертвий. Алана овдовіє раніше, ніж мої рани загояться. До нас підвели коней. Я бачив, як Танталь поспіхом витирає волосся рушником, який узявся казна-звідки. Як Алана зі страдницьким виразом обличчя викручує пелену сукні. Ріка за нашими спинами все ще реве — здається це мені, чи ні, але колишньої люті в жовтому потоці вже не чути, наче після нашої переправи життя для нього втратило сенс… Мені зазирали в лице. Їх було повнісінько — городян із натрудженими руками, стражників із кирками й лопатами, а цей, у пишній перуці, далебі бургомістр… Усі вони будуть жити й завтра, і післязавтра, і через тиждень. Я опустив голову. Кепсько, якщо хтось прочитає на моєму обличчі легкодуху, безсилу ненависть. Розділ шістнадцятий

Я не впізнавав міста. Я не міг згадати вуличок, якими вів нашу кавалькаду полковник Солль. Перехожі сахалися з-під копит, я намагався триматися поруч із Аланою, всім відомо, яка з неї вершниця… За три дні все це перестане мене хвилювати — але доки я живий, із Аланиної голови не впаде жодна волосина. Усе живе — це виклик смерті. Ми зводимо будинки й народжуємо дітей — знаючи, що всьому надійде кінець; я нічим не відрізняюся від решти. Не через три дні, то через тридцять років, але результат той самий, а мені хотілося б, аби мій власний виклик смерті пролунав якомога зухваліше… Змінювали одна одну вузькі вулички. Трійця стражників, яка супроводжувала нас, завбачливо відстала — Егерт Солль гнав, наче по битому шляху, Танталь не відставала від нього, і навіть Алана, закусивши губу, міцно трималася в сідлі. «Ти не помреш, — м’яко сказав невидимий страж, що охороняє мій розум від божевілля. — Неможливо, щоб ти вмер. Неможливо…» Це повторювалося всоте. Усередині мене розгойдувався величезний маятник: я подорожував від розпачу, присмаченого філософією, через упертість і лють — до розслабленої віри у власне безсмертя. Туди-сюди. Туди-назад… Копита процокали по горбатому містку, невиразно знайомому, і через кілька кварталів з’явився дім. Біля ґанку будинку Соллів стояли двоє червоно-білих вартових, і піки в їхніх руках були схрещені перед входом — трохи картинно, я б сказав. Що, вони весь час так стоятимуть? Чи ж влаштували спектакль, зачувши наближення полковника Солля? Так чи інак, але, забачивши Герта, вони мусили б відсалютувати, проте не рушили з місця. Жоден не повернув голови. — Саркі! — крикнув Солль, зісковзуючи із сідла. — Доф! Я допоміг спішитися Алані. Вона важко сперлася на мою руку; я чув, як Танталь бурмоче на вухо власному коневі: вдома… от і вдома… Егерт ступив уперед; Саркі й Доф, або як їх там звали, щільніше зсунули свої піки: — Не можна. Нікому не можна. Вхід закритий. Звідусюди — із двору навпроти, з вікон, із сусідніх підворіть — обережно визирали, потихеньку підступали цікаві. Соллю відібрало мову, проте, мушу визнати, оговтався він дуже швидко. — Це я — гаркнув він у обличчя того з вартових, хто був вищим на зріст. — Іменем начальника варти — наказую припинити балаган і прямувати за мною! Вартові раптом почали посміхатися — однаково, мов брати. Посмішки їх нічого спільного не мали з веселощами, я чув, як охнула за спиною юрба, що потихеньку зібралася. — Егерте! — голос Танталь зірвався. — Назад! Солль відступив. Вартові стояли, неприємно схожі на ляльок із порцеляновими головами. Піки зближалися, і між їхніми гостряками — юрба шуміла все голосніше — раз у раз проскакували маленькі сині блискавки. І дуже холодні — принаймні дивитися на них було зимно. Солль розвернувся. Схопив за комір першого роззявляку, який потрапив під руку, — але майже відразу випустив, виявивши, певно, що жертвою став його власний цілком пристойний сусід. — Що тут… пес, що тут відбувається?! — Уранці ще їх прислали, — буркнув сусід, нервово поправляючи комірець. — Нормальні… хлопці… ми з ними годину тому розмовляли, про річку, як вона сказилася… вони казали, що з пані Торією… все гаразд… Годину тому ще… Попросили водички попити — ну, я варті догодити завжди радий… пішов до себе по кухоль, повертаюся — стоять закляклі… як правець ударив… Я до них із водичкою — куди там… Страх… чаклунство це, пане полковнику, як є… Усі повернулися на Саркі й Дофа. Блискавки, що потріскували поміж наконечниками, і лялькові усміхнені лиця куди вже переконливіше підтверджували припущення шанованого городянина. — Чаклунство, — Соллів сусід облизнув губи. — Я ще позавчора примітив… Крутився тут один, лисий, як… Ти що робиш, мерзотнику?! Вигук спрямований був хлопчиську, який, перейнявшись загальним збудженням, підібрав із бруківки камінь і кинув його у завмерлих на ґанку вартових. Хлопчисько бив напрочуд влучно. Камінь із гуркотом ударив по шолому, проте постраждалий вартовий не перемінився на обличчі, не зрушив із місця, навіть не перевів погляду — хоча на мундир йому посипалися кам’яні крихти. Я раптом уявив собі, як в усміхненого стража впинається арбалетна стріла. Одна, друга… Лялька не міняється на лиці, вона непорушно стоятиме, навіть залита кров’ю, навіть нашпигована стрілами, й між вістрями скакатиме синя блискавка… — Саркі! — жалібно покликав один із вартових, що супроводили нас. — Це ж пан Солль, кинь піку, чуєш? Егерт обмінявся довгим поглядом із Танталь. Повернувся до розгубленого ескорту: — Взяти їх. Обережно. Три короткі мечі безшумно вислизнули з піхов. Розгублені воїни зробили крок до своїх-таки товаришів, які з ляльковою ретельністю охороняли вхід; піки виглядали страшно, але були цілковито зайві в пішому бою на вулиці міста… Три мечі залишилися лежати на бруківці. Один із Соллевого оточення впав, не зумівши вивернутися від вістря, що потріскувало блискавками. Двоє відскочили — гарна реакція врятувала їх раніше, ніж вони зрозуміли, що відбувається. — Чари… — із жахом видихнула юрба. Солль ступив уперед. Танталь охнула — але полковник не збирався повторювати спробу штурму. Пірнувши під розмазані в повітрі ратища, він схопив лежачого за пояс і ривком відтягнув від ґанку; заголосили жінки. — Зброю, — похмуро віддав розпорядження Солль. — Зброю мені… — короткий погляд у мій бік, — і йому… панові Рекотарсу.
Мені нерідко доводилося лазити через паркани. Навіть через вищі, навіть через оснащені шпичаками; зазвичай на тому боці на мене чекала спрагла до любощів пані, а шлях до неї заступали нехитрі перешкоди у вигляді чоловіка чи опікуна… Соллям не було від кого ховатися. Жоден злодій, якщо він перебував при здоровому глузді, не зважився би лізти в дім полковника Егерта, я вже не кажу про ймовірних коханців; зараз у дворі не було навіть собаки. Солль перебрався першим і прийняв із моїх рук спершу Танталь, а потім і Алану. — От уже не думав, що ось так доведеться заходити до власного дому… — У житті багато несподіванок… Глибокодумна фраза, пережована до мене сотнями поколінь доморослих філософів, зав’язла в зубах, наче волокнистий корж. — Чекайте, поки покличу, — сухо сказав Егерт жінкам. — Без наказу — ані кроку… Танталь буркнула щось ледь розбірливо — начебто «звик командувати»… Короткий меч не приживався в моїх руках. Незручна й незвична зброя; втім, із ким я збираюся боротися?.. — Дюло! — покликав Егерт, відчиняючи вхідні двері. — Клове! Агов, хто тут є? Я скоріше відчув, ніж побачив рух у нього за спиною. — Соллю! Важкий закіптюжений казан розсік повітря в тому місці, де щойно була голова полковника, й із диким гуркотом гепнувся об підлогу. Егерт струснув мене й підхопився; сподіваюся, що на той час він уже навчився мені довіряти й ні на мить не повірив, що я збив його задля підступного нападу. А наступної секунди йому взагалі стало не до думок, бо з дверей їдальні на нього йшла, піднявши різницький ніж, рум’яна покоївка. Начебто хазяїн театру маріонеток вирішив побавитися — і поміняв ляльок просто в процесі вистави, передоручивши роль людожера гарненькій пишногрудій дівчині; красунечка посміхалася порцеляновою білозубою посмішкою. Я вб’ю тебе, Чорно!.. — Дюло, назад, — прошепотів Солль, зводячи меча. — Назад! Прошу, припини! Дюла йшла, тримаючи свій ніж звично й уміло, немов колишній убивця-м’ясник. До охайного фартушка пристали трісочки риб’ячої луски; абсурдність ситуації довершувала прозора пляшечка соняшникової олії, затиснута в Дюлиній лівій руці. Мені здається, чи по будинку розповзається запах горілої риби?! За моєю спиною скрипнули двері, що вели, здається, до вітальні. Я рвучко обернувся; на порозі стояв лакей, пригадую, я все ніяк не міг визначити колір його очей. Цей посміхався теж, і в руках у нього була коцюба. Ми із Соллем не встигли навіть перезирнутися. Збоку це виглядало в найкращому разі комічно. Два прославлені воїни проти милої покоївки й слуги-товстунчика… Дюла цілеспрямовано йшла на полковника. А слуга з коцюбою, очевидно, по мою душу… Мені легше. А от як буде боротися Егерт — із дівчиною, із власного покоївкою?! А уникнути бою, як виявилося, не вдасться. Дюла вдарила. Вона не гарчала й не бризкала слиною, як, відповідно до загального уявлення, належить поводитися одержимим чужою волею істотам. Вона вже й не посміхалася — але била сильно й точно, Солль прикрився мечем, і від зіткнення двох клинків народилися тріскучі іскри, на які було холодно дивитися. Рум’яна служниця й прославлений полковник виявилися однакові за силою. Я відчував, яким болісним зусиллям Егерту вдається відвести убік вістря ножа; Клов, котрий крокував до мене назустріч із коцюбою напереваги, здався раптом матеріалізованою смертю. Яка іронія — нащадок Рекотарсів у останньому своєму бою схрестив меч із коцюбою і гордо гине від руки коротуна-лакея… Ні, мені не вдасться загинути, навіть за настільки смішних обставин. Доля ревно оберігає мене, як дбайлива господиня здмухує порошинки зі свого найкращого кабанчика — береже до свята… У мене ще три дні, пес його забирай!.. Коцюба гупнула важко, як відплата. Коротун начебто зосередив силу всіх лакеїв цього міста — йому би камені вергати, а не… Наступний удар я ледве не пропустив. Коцюба вдарила об сходинку, трощачи мармур, вибиваючи ті самі холодні іскорки… «Дозволь мені зігрітися». Чи є в Соллів іще прислуга? Чим вона може бути озброєна? Де, наприклад, стара нянька? І чи чує пані Торія гуркіт побоїща, чи не вийде вона на сходи — подивитися, що трапилося? Ох, таж вона не залишає кімнати… Та й чи жива вона? Чи веде Чонотакса Оро до Дверей — просто зараз?! Напад люті був настільки сильним, що, якби на сцені не з’явилися Танталь і Алана, я майже напевно зарубав би Клова. На смерть. Їм варто було би послухати Егертового наказу й не приходити без заклику. Не знаю, хто був ініціатором непокори — Танталь чи Алана — і тим паче не знаю, як закінчилася б дивна сутичка, якби обидві слухняно чекали за дверима… Їхнє свавілля врятувало життя мінімум одній людині — Клову, нівроку спритному, раптово сильному, смішному вбивці з важкою коцюбою… Я з зусиллям парирував один удар і ледь вивернувся від іншого. А тоді вперіщив супротивника по голові — плазом. Бідний слуга похитнувся — але падати не поспішав; від думки, що він продовжить сутичку ось так, закривавлений і з закоченими очима, мене по шкірі продер мороз. Не особливо роздумуючи, я знову вдарив — кулаком у щелепу, лакей упав, як підкошений, і я запізніло подумав, що можна було би й милосердніше, і що все це бачать Танталь і Алана… Егерт?! Він відступав. Задкував, парируючи все лютіші удари Дюли, а та рухалася неймовірно швидко, і принаймні один раз її ніж дістав Солля — куртка на його плечі була розсічена, мов сокирою. Можливо, він уже десять разів міг звалити її — але перемогти, не покалічивши, не міг, і в цьому, власне, полягала суть пастки… Я відкинув Алану, котра сліпо рвонулася на допомогу батькові. Ніколи в житті я не штовхав її так грубо — здається, вона навіть упала. Танталь тим часом намагалася обірвати портьєру, що прикривала двері, але кільця тримали міцно — їй нічого не вдавалося. Віддавши належне винахідливості колишньої комедіантки, я підскочив до портьєри й повис на ній усім тілом; міцна тканина розповзлася неохоче, але вже за мить ми із Танталь озброїлися важким клаптем оксамиту, і пил, що накопичився в ньому, був докором Дюлі, бо ж навіть за відсутності хазяїна прибирати в будинку треба ретельніше… Малиновий оксамит накрив покоївку до п’ят, важкі брижі лягли велично й красиво. Навряд чи служниця колись матиме сукню, яка зможе прирівнятися за пишнотою із цим імпровізованим туалетом; щоправда, різницький ніж миттєво зіпсував його, продірявивши тканину зсередини. Мені би не хотілося зламати Дюлі руку. Зв’язана шовковим шнуром із китицями, служниця мовчки звивалася на мармуровій підлозі. Егерт уже тягнув Алану нагору сходами, я підштовхував перед собою Танталь, у якої в руках чомусь опинилася пляшечка з олією, і це було тим більше безглуздо, що з кухні розтікався по будинку їдкий дим від згорілої на пательні риби… Я раптом зрозумів, що Чорно Та Скоро немає тут. Бо інакше вогонь згас би, не встигнувши розквитатися з Дюлиною стравою… Не знаю, як вона примудрилася вибратися. Як дотяглася до відкинутого в куток ножа; ані шовковий шнурок із китицями, ані сувій важкого оксамиту не зупинили одержиму служницю, охайний фартух якої збився набік, гладка зачіска розсипалася патлами, рум’янець із милого став гарячковим. — Дюла!!! Раніше, ніж ми з Егертом встигли схопитися за зброю, Танталь вирвалася з-під моєї опіки й жбурнула вниз пляшечку з олією. Товсте скло розкололося, випускаючи густу ароматну хвилю, олія патьоками поспішила вниз по мармурових сходах, Дюла змахнула руками, намагаючись зберегти рівновагу — однак ноги її вже втратили надійну опору на сходинках, а навіть Чорно Та Скоро не в змозі скасувати закон, за яким предмети, що втратили рівновагу, падають униз… Дюла перекинулася назад, ударилася об мармур головою й більше не вставала. Солль ледве втримав Алану, яка смикнулася до служниці на поміч. Пересиливши себе, ми поспішили вперед коридором, прямуючи до кімнати пані Торії, забороненої кімнати, де мені так і не вдалося побувати. — Одну хвилину… Танталь спіткнулася, я ледве встиг її підхопити. Алана налетіла на Солля, котрий спинився як укопаний. Коротенька фраза впала перед нами, вляглася впоперек нашої дороги, як лягає перед приреченим диліжансом перекинуте розбійниками дерево. — Одну хвилину… шановні. Він у кінці коридору — світло, що падало з вузького вікна, дозволяло нам бачити один лише голомозий силует. Я готовий був заприсягтися, що мить тому в коридорі, крім нас, нікого не було. — Добродії… Схиляюся перед вашою наполегливістю. Я був упевнений, що неодмінно побачу вас тут… І ви не спізнилися. Я радий. Він ступив уперед, нібито для того, щоб ми змогли побачити його обличчя. І ми всі — крім, певно, Егерта — здригнулися. Він був старий, по-справжньому старий, шкіра на лиці повисла жовтуватими складками, я не впізнав би його, якби не сяючий, як раніше, череп і зизуваті, трохи божевільні очі. — А чи не зарано ви радієте, пане магу? — процідив крізь зуби Егерт. Чорно посміхнувся, і від цієї посмішки мені стало зле. Егерт затнувся, наче в нього раптово пересохло в горлі; не припиняючи страшно усміхатися, Чонотакс Оро ступив знову. Тільки тепер я помітив оббиті тканиною двері з відполірованою ручкою. Егерт Солль і Чорно Та Скоро стояли тепер по обидва боки цих дверей — не надто близько, але на однаковій відстані. Кімната пані Торії? — Добродії… — Чорно, здавалося, підбирав слова. — Зрозуміло, ви зневажили застереженням, іншого я від вас і не чекав… І прийшли сюди. Саме зараз. Усі разом… Запах горілої риби, що хвилину тому досяг свого апогею, тепер вивітрювався, зникав. Добре, що з появою Чорно відступає хоча б небезпека пожежі… — І я вітаю вас, пане Егерте Солль, відзначений прокльоном і милістю самого Мандрівця. І вас, шляхетний Рекотарсе, якому залишилося жити лічені дні. І вас, пані Алано, яка знайшла своє щастя, щоб одразу його й втратила… І тебе, — голос його дивно змінився, коли він зустрівся поглядом із Танталь. — І тебе, бо ти змінила мою долю. — Неправда! — сказала Танталь пошепки. — Правда, — старий Чорно приплющив очі. — П’ять років тому я любив тебе, але ти зволила… плекати свою вірність минулому. Ти обрала не мене, а Спадкоємця, Стража Луара; п’ять років тому я хотів залишитися з тобою — але ти вирішила інакше… Звідтоді, як я зачинив за тобою двері — з того самого дня тягнеться ниточка, що привела нас усіх до інших дверей, до цих дверей, до Дверей… Він потягнувся до полірованої ручки — Егерт Солль зробив різкий рух, Чорно посміхнувся, але руку відвів. Що ж, подумав я, стискаючи напружене плече дружини. Тепер принаймні стає ясно, звідки… — Навіть так, — хрипко, із ненавистю мовила Алана. Чонотакс Оро кивнув: — Так… Так, дівчинко. Ми всі тут із вами — не випадкові люди… Брамнику належить бути нещасним і обділеним. Але я не Брамник. — А хто ти? — зухвало запитала Алана. Чорно промовчав. І навіть не посміхнувся, хоча багатозначна усмішка напрошувалася сама собою. — Усі ми — старі знайомі, — сказав я над силу. — У кожного із нас була своя маленька таємниця… Начебто жаба на грудях… Але ви думаєте, пане магу, ця нова правда щось змінює?! Чонотакс звів на мене розлючені молоді очі, помилково ув’язнені в рамку із в’ялих старечих повік: — Ретане… Я не казав тобі всього. У цьому світі скасувати твій Вирок неможливо, найбільше, що я міг би зробити — відтягти його, виграти тиждень, як я вчинив зі злодюжкою… Але я не брехав тобі. Бо в тому світі, який настане після знайдення мною Амулета, Судді та його Вирокам не буде місця. Розумієш? Я зрозумів. Те, що відбувалося, раптом втратило барви й відсунулося. Нібито обличчя моїх супутників були із вражаючою майстерністю намальовані на полотні, а тепер я задкував, намагаючись відійти від картини все далі й далі. Виходить, із самого початку… Мені схотілося сісти. Відійти вбік, нехай ці люди самі з’ясовують стосунки, до чого тут я, мою роль зіграно… Мене взяли за руку. Дуже міцно, дуже холодними пальцями. Моя дружина. — Алано, — голос Чорно змінився знову. — Скільки років ти хотіла би… На яке довге життя ти розміняла б ті три дні, що залишилися тобі до вдівства? Вона заплакала. Невміло водячи долонями по її враз намоклих щоках, я потихеньку приходив до тями. Ні, я все ще персонаж на цій картині, й мені ніхто не дозволяв забиратися геть… — Отримавши Амулет, — тихо й м’яко сказав Чонотакс, — я отримаю можливість розпоряджатися чужими життями… Твій чоловік, Алано, шляхетний Ретанаар Рекотарс… він житиме довго й щасливо — розумієш?! Егерт Солль потягся був до доньки, начебто бажаючи втішити. Зустрівся зі мною поглядом і відступив. — Пане Солль, — голос Чорно раптом став смертельно втомленим. — Скільки разів, залишаючись наодинці із собою, ви погрожували Небу кулаками? Скільки разів проклинали долю за нещастя, що впало на вашу родину й пані Торію? Хіба вона, донька декана Луаяна, заслужила своє божевілля?! Сірі очі Солля зробилися сизими. Здавалося, що за мить із чорних зіниць ударять блискавиці. — Усе повернеться, — сказав Чорно м’якше. — Ви отримаєте її назад… Вона вас упізнає. Усе повернеться, розумієте? Солль усе ще дивився — так само люто, але вже незряче. За короткий час нашого знайомства я бачив його в різних халепах — але такого обличчя не бачив жодного разу, не пригадую, щоб у когось із людей було таке обличчя… — Я не брешу, — зронив Чонотакс, і нікому не спало на думку засумніватися. Бо це була правда. — А ти… — Чорно повернувся до Танталь, і наче зніяковів на мить, принаймні очі на старечому лиці зблякли. — Розумієш… І зависла пауза, довга-довга, і біле вухо Танталь поступово ставало багряним. Я не бачив її обличчя — натомість дивився на фізіономію Чорно, і старечий рот вигнувся кутиками донизу: — Ти… отримаєш… можливість обрати. Ти знімеш із себе тягар давньої клятви… Ти зустрінешся із ним віч-на-віч — і сама вирішиш, дорожчий тобі він чи… — Мовчи. І якийсь час ми, всі п’ятеро, виконували прохання-наказ колишньої комедіантки Танталь. Мовчали, і, здається, там, у кімнаті за зачиненими дверима, тихенько поскрипувало крісло. — Ти робиш помилку, магу, — глухо сказав Егерт Солль. — Ту саму, що й Безумний Лаш. Ту саму, що й спадкоємець його Фагірра… Ти дарма рвешся туди. Там більше немає Дверей, ніхто не стоїть на порозі… — Правда? Ветхий старигань, який півроку тому був моїм однолітком. Ось тепер він посміхнувся, якщо, звісно, цей вираз обличчя можна було назвати… Усі ми, четверо, ступили крок назад. Воно дивилося з його зіниць. Не таячись і не ховаючись, із цікавістю, по-хазяйськи. Чорна пустеля без дна, мільйони очей — капелюшки цвяхів, що підтримують всесвітню оксамитову завісу… Якщо нам і привиділося — то привиділося всім те саме. За мить перед нами знову стояв зігнутий і лисий старигань, але ніхто з нас не міг вичавити ані слова. Там, за зачиненими дверима, пані Торія чекала на свою долю… ні, не чекала. Вона ні про що не думала й нічого не боялася, вона була готова для долі, байдужа, мов річ… Мій слух загострився. Я чув, як унизу, біля початку сходів, крутиться, приходячи до тями, закривавлена служниця Дюла. Як вітер перебирає аркуші паперу на чиємусь столі… Як вистигають, потріскуючи, жаринки на кухні… Чонотакс Оро сумно посміхнувся: — Ретане… Танталь, Алано й ви, полковнику. Усе йде, як треба… Поблагословіть мене на цей крок. А тоді я увійду, і… все буде гаразд. Правда? Він провів поглядом по наших обличчях. І навіть полковник Солль не витримав — опустив очі. — Забагато честі, — вимовив я із тонким смішком, який геть не пасував до обставин. — Настільки грандіозна мета… і благословення таких дрібних істот, як ми?.. Чорно підняв кутики своєї страшної маски: — Ох, Ретане… Річ не в пропорціях. Ніщо у світі не відбувається випадково… Можете нічого не говорити. Просто повірте мені… — І що буде? — ледве чутно запитала Алана. — Буде краще, ніж тепер, — відгукнувся Чорно без тіні посмішки. — Ви прийшли зупинити мене… Благословіть мене. Мовчки. Рука Алани зісковзнула з мого плеча. А за секунду я побачив її очі, що округлилися, залилися чорними зіницями. — Ретане… Її били дрижаки. Нічого дивного — мене трусило теж. Увесь світ, схоже, зараз лихоманило… Як вона змінилася. Яка мінлива — негараний підліток, перелякана наречена, прекрасна насмішкувата жінка, яка знає про кохання все… І знову відчайдушне дівчисько, настільки схоже на власного батька… — Ретане… Він має рацію! Нехай буде його новий світ… Якщо в ньому знайдеться місце для тебе. Для нас із тобою… Я не хочу, щоб ти вмирав, навіщо мені цей старий, чудовий… чого він вартий? Заради чого захищати його, якщо в ньому можливо… Він же мерзотний, бридкий, всіма проклятий світ, немає людини, яка хоч би раз у житті не проклинала його… хочу… нехай буде по-новому, але… щоб ти жив!.. Ноги її підкосилися. Алана впала навколішки — чи то переді мною, чи то перед Чонотаксом Оро. — Алано!.. Танталь схопила її за плечі; Алана гарячково повернулася до названої сестри: — А ти?! Скільки разів ти говорила про Луара — краще би він відкрив! Краще би він повернувся, хоч якийсь… А ти, батьку?! Егерт Солль мовчав. — Ретане! — Алана схопила мене за руки. — Ну, тобі що втрачати?! Якщо мама житиме, знову буде з нами… як раніше… ми все повернемо, Ретане, адже у нас не обитель для божевільних, у нас була справжня, хороша родина… — Не смій так казати, — сказав Егерт Солль сухо. — Мовчи. — Дівчинка каже діло, — Чонотакс дивився убік. — Брамники виправдовували свою слабкість… людинолюбством. Їм подобався… точніше, вони думали, ніби їм подобається їхній світ. Але… ви ж не хочете бачити свою доньку вдовою? Свою дружину — божевільною? Солль мовчав. — Танталь, — Чонотакс опустив плечі ще нижче, хоча, здавалося б, це було вже неможливо. — Скажи їм. — Що? — байдуже відгукнулася колишня комедіантка. — Про що ми говорили там, у лісі… Скажи. Танталь набрала повітря, справді збираючись щось сказати, — але не зронила ні звуку. Мовчанка. Надміру тривала мовчанка. Солль відводить очі. Що для нього Торія? Світ. Утрачений безповоротно. Що для нього світ?.. Танталь дивиться униз. Так, за ким іншим вона могла б піти, хто став би для неї нарівні з її дорогоцінним Луаром… Але йшла б до кінця — аж ні, зупинилася, повернула назад, зробила людину нещасною… Я хотів посміхнутися — вийшла гримаса. Алана стоїть навколішки. Терзає мої руки — і чекає… Чого? …Падають униз останні піщинки. Прокручується дерев’яний календар… Вони мовчать. — Устань, — сказав я неголосно, але вона послухалася відразу ж. Певно, було в моєму голосі щось, здатне переконати упокоритися. — Слухай мене, дружино, — голос мій потроху звільнявся від хрипоти, слово «дружина» вийшло переконливим і вагомим. — Тобі краще бути вдовою, ніж вигнанкою при живому чоловікові. Вона не відразу зрозуміла. Я здійняв угору підборіддя — звичним, але досить призабутим рухом. Пихатий жест спадкоємців роду Рекотарсів. — Якщо ти повіриш цьому лисому виродку й зважишся на зраду — я відречуся від тебе, Алано. І сам стрибну в колодязь, аби тільки не бути зобов’язаним життям… аби тільки не вижити за рахунок нещастя інших. Ой, яка оглушлива тиша. Непритомна. Вражена. — Егоїст, — із усмішкою зронив Чонотакс. — Але як пишномовно висловлюється… Аланині очі зчорніли ще дужче. Скуйовджений, нервовий, на межі зриву підліток, дівчинка-істеричка… — Це все, — сказав я м’яко. — Мені нічого додати. Пауза. Танталь і Егерт мовчали, дивлячись у підлогу… Ні, вони дивилися на мене. З жахом. Їх жахає моє рішення? Або вони жахаються самі з себе — адже щойно, цієї секунди вони були на волосині від того, аби «благословити мовчанням»… Алана схлипнула. — Шкода, — промовив Чонотакс Оро. — Як шкода! Ходімо. Я погано пам’ятаю, що було далі. Солль ступив уперед і здійняв меча — проте оббиті шовком двері розчинилися самі по собі, й стулки виявилися сильними, наче таран. Егерта жбурнуло на мене — я ледве зумів затримати його падіння. Будинком пройшовся порив вітру, затанцювали фіранки, загрюкали двері, здавалося, кімната розкрила рота і жадібно вдихає повітря, а ми — лише комашки, захоплені потоком… На мить згадалася шалена жовта ріка. А потім двері, оббиті шовком, захлопнулися, але вже за моєю спиною. Наче пастка, що зачинилася, впіймавши жертву. — Торіє! — розпачливий голос полковника Солля. …М’який килим стишив падіння, але голова, не так давно розбита, відгукнулася болем і темрявою в очах. Якийсь час я бачив лише свою руку — і руку Алани, котру мої пальці нізащо не хотіли випускати. — …і приємна бесіда полегшила наше очікування, — незнайомий голос. Чий? У кімнаті не може бути нікого, крім Торії, Чонотакса та нас, безпомічних, нездатних його зупинити… За кілька кроків від мого лиця тонули у ворсі дорожні чоботи. Щедро припалі пилом. — …будемо продовжувати німу сцену? Інший голос. Сварливий і жовчний; власник його сидів на підлокітнику присадкуватого крісла, й голова його лежала, мов на тарелі, на широкому гофрованому комірі. Притискаючи до себе Алану, я сів. Піднявся на одне коліно, відповз до стіни. На нас не звертали уваги. Божевілля? Я божеволію?! — А-а-а, — придушено видихнув Чорно Та Скоро. Він стояв, спершись на широкий стіл. Маг здавався найстаршим серед присутніх — але ж більшість тих, хто зібрався у кімнаті, розміняли, очевидно, другу сотню. Він тримався за груди й голосно, із присвистом, дихав. — А-а-а… Звичайно. Як я міг подумати, що шановні привиди пропустять останній акт… Останню сцену нашої маленької вистави? Під назвою «Тук-тук! — Хто там? — Відчиніть»?.. — Не бійся, — пошепки сказав я Алані. Вона тремтіла. — Я радий усіх вас бачити. І вас, — Чорно Та Скоро вклонився власникові запилюжених чобіт, — вас, великий магу Ларте Легіаре, переможцю Мору, Той-Хто-Боровся-з-Чужинцем… — Чудовий гобелен, — відгукнувся Легіар, задумливо вивчаючи стіну. — У мене були витвори такого класу, два-три, не більше… Половина його обличчя була з’їдена суцільним шаром шрамів, і одне око дивилося сліпо, проте друге — в’їдливе — нагадувало осу, що зачаїлася в очниці. Це і є Ларт Легіар?! — Ретане, мені страшно, — пошепки пожалілася Алана. — Чудовий гобелен, — із задоволенням повторив великий маг. — Пам’ятаєш, Марране? Від вікна повернувся високий старий… Утім, зараз я не назвав би його настільки аж старим. Людина невизначеного віку — так було б точніше. Чорно Та Скоро вклонився ще нижче: — І вас, пане Мандрівцю, він же Руал Ільмарранен на псевдо Брамник, він же чудовий Марран… Я вирячив очі — тепер уже на Мандрівця. — Цей гобелен, — сказав ще один незнайомий голос, неголосний, навіть звуками своїми здатний заспокоїти, — належав свого часу моєму вчителеві Орланові… — І вас вітаю! — Чорно Та Скоро відважив блазнівський уклін мало не до самої підлоги. — Славний декане Луаяне, знов-таки переможцю Мору, автор настільки гучної книжки-життєпису… Я підвівся, оглядаючи кімнату — і вперше в житті побачив пані Торію. Мати Алани була фантастично вродлива. Роки не зіпсували витонченого обличчя, шия не втратила форми, і розсип великих родимок скоріше прикрашав, аніж псував. Торія спала, сидячи в кріслі, — лице, в усякому разі, залишалося розслабленим, опущені вії темніли двома правильними півмісяцями, і на згадку про катування, втрати й божевілля в кутиках рота пролягли дві глибокі незгладимі складки. Потім я побачив долоні, що спочивали в Торії на плечах. І підвів очі. Декан Луаян, батько Торії та дід Алани, стояв за спинкою крісла, і зморшкувате обличчя його було непроникним, наче маска. Якось само собою з’ясувалося, що поки він там стоїть, за пані Торію не варто побоюватися. Чорно Та Скоро нервово, захлинаючись розсміявся: — Усі тут, усі! Не відвертайтеся, любий Орвіне, передостанній Віщуне, бо вас я привітаю теж! Орвін сидів у кутку, за туалетним столиком. І недовірливо дивився на власне відображення — темноволосий, витончений, нервовий. Рука його раз у раз торкалася до блідої шиї — начебто в пошуках неіснуючого медальйона. — Ти забув привітатися зі мною, — жовчно проскрипів той, чия голова спочивала на широкому комірі. — Перепрошую! — Чонотакс вклонився з вдаваним каяттям на лиці. — Вітаю вас, великий магу Бальтазарре Есте, славний не менше, а може, й більше, ніж кожен із тих, хто тут зібрався… У протилежному кутку важко зашургав полковник Солль. Важко звівся на ноги; ймовірно, у мене зараз таке саме обличчя. Цілковито божевільне… Я раптом зрозумів, що в кімнаті зависла неприродна тиша. Ні звуку знадвору, ні подуву вітру, ні гупання дверей в будинку. І всі чогось чекають. Чорно Та Скоро похитнувся. Сперся на стіл — і водночас утратив усю свою веселість. — Ви привиди, — сказав він глухо. — Ви не маєте сили зупинити мене… Навіть ти, Луаяне. Твоєї влади над Торією давно немає… — Її й не було ніколи, — заперечив декан. — Відтоді, як Торія навчилася самостійно одягатися й мити руки… — Ви привиди, — вперто повторив Чонотакс. — Я впорався із живими — вас не злякаюся тим паче. — Що? Ти не впорався з живими, — почув я власний обурений голос. — Ти вже програв, ти… — З дороги! — очі Чонотакса спалахнули. — З дороги, щеня, ти вибрав свою смерть. З дороги, Легіаре, чи ти хочеш позбутися й другого ока теж?! Мандрівець сліпо ступив уперед; чомусь нагадування про втрачене око Легіара зачепило його сильніше, ніж безпосередня загроза світу… — Руале, — неголосно промовив одноокий. — Стояти. Я не думав, що Мандрівець послухається — але він завмер на місці, й тоді Ларт Легіар обернувся до Чорно Та Скоро: — Добре… Ти. Чонотаксе, якщо завгодно. Якщо доречно називати тебе людським ім’ям… спробуй. Спробуй. І вони всі встали. Устав Орлан, котрий сидів перед дзеркалом. Підвівся Бальтазарр Ест, декан Луаян неохоче зняв руки із плечей пані Торії та відступив до вікна. Туди, де стояв, схрестивши руки, Мандрівець. Тоді я скреготнув зубами й над силу, проте розпрямився теж. Підвівся з підлоги й підняв Алану, а навпроти випростався Солль і допоміг встояти тендітній, як свічка, Танталь. Лише пані Торія лишилася сидіти. Одна нерухома жінка в центрі нерівного людського кільця. — Спробуй! — сказав Легіар, і в голосі його не було більше ні крихти світськості. — Спробуй! Ну?! Чонотакс повернувся до Торії. Бальтазарр Ест втримав Егерта, який кинувся напереріз. Мене втримав Легіар, і пальці його були, наче сталь. Чонотакс Оро, страшний, старий, ніким не зупинений… Та й чи могли ми його зупинити?! …ступив до Торії Солль. Повітря в кімнаті загусло, наче мед. Несолодкий мед. Гіркий і важкий. Наче тягар. — Не смикайся. Він тебе вб’є, — спотворене шрамами обличчя Легіара було зовсім поруч. Нехай… Я не повинен допустити, щоб… — Торіє, — голос Чонотакса пролунав із огидним торжеством. — Ходімо. Простягнена рука… І я побачив, як піднімаються темні вії Торії Солль. Повільно. По волосинці. І відразу перестав видиратися з капкана, що втримував мене. Я ніколи не бачив пані Торію — але цей погляд не належав її очам. Як, виявляється, страшно — коли очі дивляться чужим поглядом… — Ти? — запитали її гарні, важко розтулені губи. Але голос був чужий. Не її голос. — Ти?! — в устах Чонотакса Оро питання прозвучало луною. Розлюченою, спантеличеною, зловісною, готового до сутички. — Я тут, — байдуже сказав Той, хто дивився очима Торії Соль. — Тобі не доведеться йти до мене й шукати. Знявши засув, я замкнув Двері Амулетом. ІДИ. — Мені більше нема куди іти, — глухо мовив той, хто недавно був Чонотаксом. — Я візьму Амулет, у мене немає вибору. — Тим гірше, — сказав чужий голос. — Для тебе немає Дверей, для тебе в усьому світі немає дверей… Я останній Брамник. І я — останній Віщун. Інших не буде… Чорно оскалився. Легіар схопив мене за комір і ткнув обличчям у килим. Спалах. Я осліп. Я втратив здатність бачити; світ стиснувся, наче кинута у вогонь кроляча шкірка. Я тільки й умів, що судомно притискати до себе Алану, тоді як залізна рука Легіара все міцніше втискала мою голову у ворс, так, що я невдовзі почав задихатися… …Холодна кімната. Біле світло, що лилося із трьох величезних дзеркал; біле світло раптом втратило силу, замиготіло, спалахнуло знову, і цієї миті одне із дзеркал лопнуло — не тріснуло навіть, а розповзлося, як стара тканина, рвані краї скрутилися рурочками, а в отворі постав хтось — темна постать з довгим білим лезом у руці… І з палаючою жовтою іскрою на грудях. Хто це кричить на весь світ зривистим голосом Танталь?! Назад, чаклуне! Ще крок — і твоя сила не врятує тебе! Той, хто стояв у отворі, підняв свій клинок — і решта дзеркал вибухнули зсередини, розлетівшись міріадами палючих скалок. Біле світло змінилося на жовте. Сите, п’яне золото. І сліпі стіни втратили свою білість. І сліпоту теж — я бачив, як на враз потемнілому камені проступають обличчя, спотворені зусиллям — Руал Ільмарранен — Той-Хто-Не-Відчинив, Ларт Легіар — Той-Хто-Боровся-з-Чужинцем, Орвін — Той-Хто-Загинув, декан Луаян — Той-Хто-Зупинив-Мор, і ще хтось, і ще… Той, хто стояв у отворі, широко ступив уперед. По його клинку бігала блискавка. Пусти! Пропусти мене, виродку! Дай мені зігрітися! Сторчма піднялася дощана підлога; завило, повертаючись, довге біле лезо. Тепер повітря стало схожим на сухий пісок, він набився в горло, перехоплюючи подих. Звивалися над головами жовті й червоні петлі, захльостували одна одну, рвалися з неголосним тріском, від якого хотілося оглухнути; розгорнулася раптом лійка, сіра, зі скаженою швидкістю обертів, і заходилася втягувати в себе осколки дзеркал, клаптики тканини, все, геть усе… Обсипалися круті, вкриті попелом схили, я бився, як мураха в піщаній ямці, коли лійка раптом засмикалася й вивернулася навиворіт, ставши горою, конусом, і той, хто стояв у отворі, відрубав своїм уже потьмянілим клинком чорну присоску на його вершині… …Комашка на всесвітніх терезах — чи міг я змінити хоч би щось? Усі вони, Брамники й Вартові, вирішували долю світу самі, без підказок. Чи залежало б хоч щось від мого маленького рішення? Принаймні я був чистий перед самим собою. Я знав, що, якби був Брамником… Але ця ноша мене обминула. Я всього лише гордий своїм сумнівним походженням, усього лише бездумний волоцюга… …Невагома комашка на всесвітніх терезах. Болісне світло згасло. Хватка Легіара послабшала; я змусив себе підвести голову. Пані Торія, як і раніше, сиділа в кріслі. Повіки її повільно опускалися; через кімнату йшла, спотикаючись, Танталь, добрела, впала перед Торією навколішки, зазирнула у вічі, що заплющувалися: — Луар?!! Повіки Торії опускалися повільно, вія за вією. — Луаре, Луаре!.. Це я! Це… Рука пані Солль, що лежала на підлокітнику, піднялася неприродним, дерев’яним рухом. Наче на ниточках. І на мить опустилася на голову колишньої комедіантки. — Луар!! Очі Торії заплющилися. І безсило зісковзнула рука. Я міцніше пригорнув до себе Алану. Випрямився. Той, хто називався Бальтазарром, уже стояв біля дверей. Пальці його бавилися полірованим кільцем на дверній ручці: — Перепрошуємо, добродії… що порушили ваш спокій… — І вийшов, уїдливо посміхнувшись. За ним поспішив Орвін — блідий, дуже змарнілий. На порозі обернувся: — Ларте… Марране… Час… — ВСТИГНЕМО, — процідив крізь зуби Мандрівець. Декан Луаян обережно погладив волосся сплячої дочки. Схилився над Танталь, мимохідь торкнувся до її плеча: — Усе, про що ми кажемо «ніколи»… Не кажи так. У крайньому разі, не думай. Кинув на Торію останній погляд, посміхнувся Егерту, знайшов очима Алану — і, не озираючись, закрокував до дверей. — Ми ризикували, — сказав крізь зуби Легіар. — А що ми могли зробити? — знизав плечима Мандрівець. — Тут і без нас знайдуться… захисники… І обоє вп’ялися поглядами в мене. Я відсахнувся, втискаючись у стіну. — Ти, Ретане, — сказав Легіар із незрозумілим мені задоволенням. — Радий повідомити тобі, що твій предок, Дамир, був найбільш гідним зі слуг… з людей, я хотів сказати. А ти… Щиро шкода, що ти вляпався у Вирок. — Усі ми час від часу в щось вляпувалися, — зітхнувши, заперечив Мандрівець. І обоє подивилися цього разу на Егерта Солля, котрий завмер біля крісла дружини так само, як стояв до нього декан Луаян. — Прощавай, — сказав Мандрівець. — До зустрічі, — посміхнувся Легіар. І обоє вийшли. Я озирнувся; кімната була порожня, лише Егерт стояв, поклавши руки на плечі дружини, лише Танталь скорчилася на підлозі біля ніг пані Торії, лише Алана судомно чіплялася за мою руку… Де?! Де Чонотакс Оро?! Алана скрикнула, вказуючи пальцем у вікно. Шибки затягнулися зимовими візерунками. Зсередини. У вигадливому переплетенні крижаного гілля виразно виднілися обриси величезних людських рук, що вп’ялися у скло, припали… Лід обпливав. Паморозь на очах танула, збігала каламутними краплями; скорчені пальці зривалися, втрачали форму, зникали. Мені чомусь страшно було наступати на патьоки, що розповзалися килимом. — Зима? — здивовано спитали в мене за спиною. Я повернувся, мов ужалений. Пані Торія Солль так само сиділа в кріслі. Переводила здивований і цілком осмислений погляд із мене на Алану, з Алани на Танталь; нарешті зустрілася очима із Соллем, якось злякано, невміло посміхнулася; — Егерте? Ти кликав мене? Ну, ось…
На тлі чорного неба гойдаються ще чорніші стебла очерету. Крізь неспокійний частокіл проглядають вогні — й ті, що горять на березі, й ті, що віддзеркалюються в річці, все ще каламутній, але враз обмілілій; вона боїться зайвий раз хлюпнути хвилею — наче безумець, котрий прийшов до тями й соромиться власних учинків. Розмиті береги обсипалися та полисіли, й лише тут, на закруті, зумів піднятися не знищений течією очерет. Я валяюся на пружному ложі з нанесеного водою мотлоху: гілок, друзок, дрібних уламків — певно, у тверезому вигляді я не влежав би на цьому ні секунди, але сьогодні вночі я п’яний, п’яний як чіп. Там, унизу, засинає велике місто, й лише в домі полковника Солля — я знаю — вогні не згаснуть до світанку. Там промивають рани служниці Дюлі й лакеєві Клову, там приводять до тями стару няньку, що знову втратила свідомість від надміру почуттів. Там пані Торія Солль здивовано вдивляється в постаріле обличчя чоловіка — і, дивуючись, намотує на палець власні сиві пасма. Там похмуро блукає кімнатами змарніла Танталь, там Алана, моя дружина, розривається між бажанням підтримати посестру — і необхідністю поплакати на грудях у віднайденої матері… А я там сьогодні зайвий. Тим краще — у мене є ця ніч, цей упертий очерет, що піднявся з мулу, ці вогні на березі… Час від часу мені здається, ніби серед стебел, що гойдаються під подувом вітру, нерухомо стоїть сухий чоловічок із палаючими, короткозоро примруженими очима. Мені хочеться гукнути привиду Дамира — але я втримуюся, бо насправді в очеретах нікого немає. Це темніє, зачепившись за гілку поваленого дерева, чийсь плащ, украдений водою… Та й однаково ми із Дамиром незабаром побачимося. Мені хочеться вірити в це. Я не прошу іншої милості — але нехай по смерті мені дозволено буде бродити по родовому замку, зітхати, лякаючи вірного Ітера, й нечутно розмовляти із власним короткозорим прадідом… Але до цього ще далеко. Ось схлипує мокра земля під чиїмись ногами. Розгортається негуста стіна очерету, я бачу лиш силует, ні, це не короткозорий привид, це жінка… Скільки ж часу й сил знадобилося Алані, щоб мене знайти?! Я бездумно сміюся, дивлячись у зоряне небо. Я щасливий, а всі щасливі — дурні… Сьогодні переді мною вічність. Переді мною довге, щасливе, чудове життя. Цілих двадцять чотири години. І я багато чого встигну.

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 12 13 141516 17 Следующая ⇒