Annotation 5 страница

 Пристань була маленькою й брудною. Схоже, тут ніколи не швартувалися багаті купецькі судна — ріка, широка й привільна поблизу міста, нижче за течією перегороджена була порогами, а тому потужного судноплавства тут не було зроду, так, рибалочки та зірвиголови, перші не ходили за пороги, другі примудрялися подолати їх без істотних втрат. У темряві Танталь мало не втрапила ногою в діру посеред дощаного настилу, я ледве встиг підтримати її; Танталь виконала свою місію, довівши мене до пристані, але тепер її присутність ставала все більш небажаною. Тобто, вона мені заважала. Біля дальнього причалу миготіло світло й різко перемовлялися люди; я майже цілковито протверезів. Маслянисто поблискувала вода, ловлячи відбитки двох тьмяних ліхтарів — на носі й на кормі суденця, що було, по суті, просто величезним човном. Вони метушилися, як блохи. Танталь судомно схопила мене за руку — я звільнився, може, надміру грубо. — Їх надто багато, — здавлено промурмотіла колишня комедіантка. — Дочекайтеся… сторожі… Я відтяг її плечем: — Назад… Глухо вдарила сокира по швартовому канаті. Човен відчалював, а на розв’язання вузлів вочевидь не було часу. Я стрибнув. Темрява не перешкодила мені — я приземлився якраз посеред палуби, суденце гойднулося, і я зрозумів, що воно добряче перевантажене. — Жити набридло, смерде? До мене повернулися штук вісім рил. Р-рогата доля, ну просто на справжнісінький маскарад потрапив, у стрибучому світлі ліхтарів пики мерзотників уявлялися зарослими звіриними мордами… Краєм ока я піймав рух за спиною. Негідник збирався напасти ззаду, він уже, власне, й напав; цікаво, в кого він поцупив цей розкішний, шляхетний з вигляду кинджал. Чесна зброя, вона не використовувалась для того, щоб цілити в спину… Клинок упав на палубу. За секунду до того я в широкому гарному розвороті дотягнувся до озброєної руки носаком чобота; відразу ж занили всі м’язи, і закололо в боці. Ні, шість трактирів поспіль не сприяють гарній фізичній формі… Слава Небу, що довкруж мене лише холопи, бандити, котрі розперезалися, готові до війни хіба що з дурними дівчиськами… А може, я помиляюся?! Той, хто нападав іззаду, тепер відступив, зник за чужими спинами. А у мене з’явилися тепер і кинджал, і шпага; пики, освітлені тьмяним вогнем, насувалися все ближче, і, що найнеприємніше, замикалися в кільце, і хто мені, цікаво, прикриє спину?! — Рубай шварт! — гаркнув хтось у темряві, гарикнув невиразно, наче рот у нього набитий був волоссям. — Цього — у воду! Сокира зацюкала знов. Молодчикам нічого не вартувало відчалити просто зараз і спільно прикінчити мене посеред ріки, тож бажаючим оплакати нащадка Рекотарсів, якщо такі знайдуться, навіть труп мій виловити не вдасться; у плямі світла, що падало від корми, я роздивився грубошийого чолов’ягу, на грудях якого теліпався амулет у вигляді людського ока. Скляне око витріщалося безглуздо й безтурботно. В обдертих кулаках численної матросні зблиснули короткі клинки — білим блиском, начебто тьмяна риб’яча луска. Ну от і завертілося… Усе з’їдене й випите за сьогоднішній вечір тепер далося взнаки, утруднюючи рух, розмазуючи реакцію, збиваючи дихання. Колись, вправляючись із двома клинками, я викликав захват у свого вчителя фехтування; якби він побачив мене зараз, то щиро б здивувався, чому я досі живий. Я вертівся як дзиґа. Відкидав нападників так, щоб, падаючи, вони захоплювали за собою якнайбільше своїх оскаженілих побратимів; перший момент бою, найважчий для мене, минув, і мене лиш тепер охопила праведна лють. Тому, хто рубав швартови, не вдалося довести справу до кінця. Я скинув його за борт — тілом його-таки побратима, причім уже за секунду цей побратим пожбурив у мене ножем. Я вивернувся; на мене хвилею налягли відразу п’ятеро чи шестеро, і, захлинаючись від бойового кличу, я встиг подумати, що якщо відіб’ю цю атаку — все, справу виграно… У основу мого клинка важко врізалася чужа, сталь, що прагла крові. Нападник усього на мить відкрив лівий бік — я дістав його кинджалом. Карусель вертілася — я закрився шпагою від трьох ударів сполом, і втримав, хоча на кілька часток секунди свідомість заволала, що проб’ють, проб’ють, проб’ють… Четвертий удар ішов низом. Я піймав його на кинджал, що звільнився тепер; з мого клинка злетіла темна крапля. А може, привиділося — що я міг роздивитися — у такій штовханині, у такому темпі, у такій темряві?! Я потягся вбік, дозволяючи силі скажених суперників вилитися мимо, у борт; той, кого я дістав кинджалом, усе ще осідав на палубу, проводир із третім скляним оком не встиг роззявити рота для нового рику, а з сутички випав іще один — він заробив ефесом по потилиці, й товариші його, важко дихаючи, відступили, тимчасово залишивши мене в хисткій самотності. — Усіх переб’ю, паскуди! — видихнув я, люто поводячи очима і багатообіцяюче — закривавленою сталлю. — Де дівчисько, тварюки?! Супротивників усе ще вистачило б на те, аби щонайменше завалити мене власними трупами. Задушити під горою тіл. — За борт його, суки, чого роти пороззявляли?! — закричав хтось позад зімкнутих спин. І брудно вилаявся. Я вперше з початку сутички подумав, що сторожі, власне, давно б час явитися. Молодчики були дивно схожі один на одного — дебелі присадкуваті фігури. Вони рушили, звичайно ж, одночасно з усіх боків, причому неквапливо, не бажаючи намарне підставлятися, але заздалегідь смакуючи, яким чином вмиратиме скинутий з неба забіяка. Чистоплюй, котрий обзиває вільних матросів скотинами й холопами. Тонка кістка так славно захрумтить, блакитна кров так шпарко розтечеться по палубі… Я з подивом побачив, що тепер у руках у них не тільки ножі. Звідкись узялися маленькі зручні сокирки, дрюки, гаки, ланцюги… Не варто чекати, поки мене затиснуть у кільце. Я знову завертівся — спина ж бо в мене — незахищена; шпага, що дотепер виручала мене безвідмовно, раптом сіпнулася вбік, довкіл клинка петлею захлиснувся ланцюг, у мене з’явився реальний шанс залишитися проти всієї шайки з одним лиш кинджалом… Я правильно вгадав напрямок. Ще секунда — і шпага пішла б у порожнечу, та й не знадобилася б вона за мить — я ледве встиг уникнути удару в спину… Не до кінця встиг. Гаразд, час болю настане згодом. Молодчики сопіли. Їхні невдачливі товариші спливали кров’ю на дошках палуби, і чимдалі зростав виставлений мені рахунок, але бути наступним не хотілося нікому. Я знайшов спиною стінку прибудови — і наліг на неї всім тілом. Тепер я прикритий хоча б іззаду — але здається мені, що й моя кров стікає щосекунди… Човен небезпечно танцював, скрегочучи бортом об край пристані, все сильніш гойдались ліхтарі. А якщо дівчиська тут немає?! Якщо вони кинули Алану в темному підворітті, якщо вона цієї секунди вмирає в стічній канаві, якщо весь цей кривавий смітник намарне?! Краєм ока я побачив, як у човен залазить Танталь. Заскреготів зубами, мовчки кленучи несусвітню дуру; я зараз не в змозі їй допомогти, ось на її шляху виростає лупатий матрос… Я не бачив, що відбулося. За секунду виявилося, що Танталь заліпила хлопцю черевиком в обличчя — важким черевиком з дерев’яною підошвою. Матрос заревів, хапаючи руками порожнечу, Танталь вивернулася з його обіймів — і зникла з поля мого зору. Пес, я не повинен був відволікатися… — Ріж його! Ріж! Ріж!!! І лайка, така, що почервоніє й березовий віник. Дивно. Дивно, як я встиг зреагувати — але таки встиг; ніж, відбитий на льоту, пірнув убік і, судячи зі звуку, глибоко врізався в дерево. Притиснувшись до надбудови, я втратив рухливість. А ще — й значну частину сил, але ж не стирчати ось так, за готову мішень; я відступав уздовж борту, коли сокира, що рубала перед цим канат, кинулася мені навперейми. Вона була широка і важка, ця сокира, її напівкругле лезо здавалася розтягнутим у посмішці щербатим ротом; влучна рука, що не звикла промахуватися, крутонула сокирою в повітрі й пустила в політ, важко провертаючись, сокира полетіла мені в обличчя. Кілька митей здавалося, що ми обов’язково зустрінемося. Що щербата сталева посмішка знайде мене, навіть якщо для цього сокирі доведеться тричі змінити траєкторію… Навіть якщо я стрибну за борт… Навіть якщо я… Удар! Сокира вп’ялася, але не в мій череп, а в борт, нижче рівня води. Новим свідком сутички став тугий фонтанчик, що вдарив у пробоїну. — Прокля-яття!.. — заревіли відразу кілька горлянок. Я ще не встиг випростатися, повітря над моєю головою усе ще пам’ятало посвист загрозливої сокири, а на мене вже летів важкий дрюк, цілячись по ногах; я вайлувато підстрибнув, і тут моє плече піймало маленьку тризубу «кішку». І всі ці масивні, спраглі до крові туші кинулися одночасно, тому що обридлий супротивник нарешті заточився. — Ретане!!! Чий це голос?! Вода розтікалася по палубі. Хтось напоровся на сталь — решту це не зупинить. Сморід від немитих тіл навалився на мене, перебиваючи запах води, перебиваючи запах диму й крові; треноване тіло все ще вертілося, клинки все ще відбивали удари, але ще секунда — і я побачу цю палубу перед власним носом, і до води, що розтікається по ній, додасться моя власна кров… — Іменем міста! Тих, що добивали мене, на мить охопило сум’яття. Я шарпнувся; на залитій кров’ю сцені з’явилася нова дійова особа, і саме вчасно — коли мені загрожував кепський фінал. Жива могила над моєю головою розсипалася. Я зумів піднятися на одне коліно — і кинджал, і шпага дотепер були при мені. А отже, і рук у мене досі дві, хоч гарантії й нема, що в цьому смітнику мені не відітнули п’яту або вухо… У бійку з прогнозованим уже результатом вклинився хтось, або, точніше, щось, бестія з веслом напереваги, і важка лопата оберталася, як мірошницьке колесо, все швидше й швидше, і дехто з горлорізів уже трапився на її дорозі, хтось рачки відповз убік, а хтось залишився лежати на мокрій розгромленій палубі. — Іменем міста, ви заарештовані! З темного кутка глипнуло скляне, безглузде око. Тільки за мить я зрозумів, що це лише скельце на шиї проводиря; та тут із темряви вирвалося, піймавши на грань відблиск ліхтаря, призначене прибульцеві сталеве жало. Глухий удар. Я побачив тригранний важкий кинджал, що стирчить із розщепленого весла. А за кістяною рукояткою, за піднятим темним ратищем — знайоме обличчя, все ще вродливе обличчя, біле обличчя Егерта Солля. — Щас подивимося, — повідомив з темного кута невиразний, начебто набитий волоссям рот. Мені болісно важко було втриматися на ногах. Танталь звивалася в обіймах озвірілого душогубця, того, котрий нещодавно отримав по пиці черевиком. Це видовище не додало мені сил, але хоча б підштовхнуло до дії. Я страшенно довго зводив кинджал. Комедіантки, навіть колишні, вміють боротися за власне життя. Танталь встигла вирвати шпильку з волосся. Еге, та громилові доведеться позичити скляне око у свого капітана… Молодчикові пощастило. Танталь промахнулася, проштрикнула нападнику щоку; харцизяка завив, Танталь примудрилася вирватися, переслідувач наздогнав її, притис до борту… Мої руки не настільки довгі, щоб тягтися через усю палубу. Лети… Молодчик захрипів, схопившись за плече; мій славний кинджал стирчав тепер з діри в його полотняній куртці. Танталь вислизнула з ослаблих рук і пірнула в темряву. — Аніруш! Міська варта! Тупіт безлічі ніг по старенькій пристані. Полиск касок, подекуди зблискують кіраси. Здрастуйте, дуже вчасно… На палубу ліг довгий промінь світла. Це Танталь розчахнула дверцята надбудови… Навколо мене щось відбувалося. Когось хапали, хтось сам стрибав за борт; як приємно, коли про тебе всі просто забувають… Ледве живий, я проволік ноги до відчинених дверей і через плече Танталь зазирнув усередину. Сіно. Старе, зваляне, що втратило запах і колір, підтоплене водою, що прибувала. Гамаки під стелею. В одному з гамаків солодко спить дівчисько — років сімнадцяти, біленьке, без спідниці, у сорочці до колін, з тонкими подряпаними ногами. Я перевів погляд. У куті на ганчірках хіхікає ще одна. Старшенька, у шовковому платтячку професійної повії, зі знаком професії, витатуюваним між великим і вказівним пальцем лівої руки. Я бачив, як здригнулася Танталь. Біля самої стіни лежала, закинувши голову на мокрому сіні, спадкоємиця Соллів Алана. Імовірно, це синява її обличчя змусила Танталь скинутися, спотикаючись, ухопити руку в пошуках пульсу, схилитися над нерухомим стражденним лицем… А щодо мене — я й від дверей бачив, що юна Алана просто п’яна як хлющ. Нинішній начальник сторожі трепетав перед Егертом Соллем. Нинішній начальник колись мав честь служити під його орудою — і не з чужих слів знав, чому міська поголоска величає пана Солля не інак, як героєм. Нинішній начальник сторожі якнайсуворіше заборонив переписувачеві навіть згадувати в протоколах ім’я юної Алани. Половину прибулих на човні чужинців помістили до міської в’язниці, решту — до тюремного-таки шпиталю; пан Ретанаар Рекотарс, притримуючи закривавлений бинт на плечі, дав свідчення про те, що його увагу до пристані привернули крики про допомогу — волала юна дівчина; на човні чужинців знайдено були людей та предмети, що незаперечно доводили участь у тяжкому злочині — торгівлі людьми, а саме жінками, а саме в портових борделях. Полковник Егерт Солль, не здригнувшись навіть, підписав протокол як свідок; пані Танталь, потираючи постраждалу шию, дала свідчення теж, після чого начальник сторожі, вклонившись, подякував панам за надану допомогу й дозволив іти хоч під чотири вітри. Якийсь час всі троє стояли на темній вулиці. До світанку залишалася година, від сили півтори, але затягнуте хмарами небо не вселяло надії побачити сонце. Скоріше буде дощ. — Ви не відмовилися від своїх намірів, пане Рекотарсе? — з дивним смішком запитала Танталь. — Я схильний розцінювати цю ситуацію як нещастя, — ледве чутно промурмотів той. — Саме як нещастя, а не як… скажімо… — А не як ганьбу, — рівно закінчив Егерт. — І дарма. Бо це саме ганьба… І я не впевнений, що завтра, вже при тямі, моя донька не втне чогось подібного. Якщо порося шукає багнюку — то невже легше висушити всі калюжі міста?! — Егерте, — прошепотіла Танталь тихо й докірливо. — Болить шия? — Ні, — Танталь поквапливо опустила руки. — Ми так і стоятимемо посеред вулиці? — Егерт Солль посміхнувся. — Пане Рекотарсе, може, ви погодитесь пробачити нанесену вам образу й нанести нам візит? — Непорозуміння давно забуте, — кивнув Рекотарс. А, кивнувши, на мить втратив рівновагу. Алана спала під наглядом няньки. Бабуся дрімала в кріслі, час від часу зітхаючи так, що колихався вогник свічки; пан Ретанаар Рекотарс стояв посеред вітальні, уважно розглядаючи піскові годинники. Танталь давно помітила, що до цих годинників у пана Ретанаара був дещо хворобливий потяг. Ніби вони заворожували його круговертю піщин. Пан Рекотарс був чи не весь у бинтах. Зачеплене «кішкою» плече, бік, по якому ковзнув чийсь кинджал, численні рани й подряпини; куртка, заштопана вмілою покоївкою, потребувала прання. Візитер, раніше бездоганний, тепер ледве тримався на ногах, і, як не дивно, у такому вигляді він подобався Танталь значно більше. Бійка на палубі якось не відповідала його позерству і лицедійству. Власне, навіть дурістю витівка Рекотарса не була — затримавши відплиття човна, він зробив те єдине, що могло врятувати Алану. Бо перехопити суденце на нічній річці, звісно ж, можна, та тільки контрабандисти полюбляють у таких випадках топити заборонений вантаж… У тому числі й живий… Танталь здригнулася. Там, на клятій палубі, красень Ретано не лицемірив і не брехав. Він цілком свідомо ризикував життям заради життя й волі чужої йому, загалом, дівчини; у тому, що Ретано любить Алану, в Танталь досі виникали серйозні сумніви. Вона хотіла сказати йому, що він шляхетна людина. Але вчасно стрималася: для нього це пролунає як образа. Він відчуває свою шляхетність чимось на кшталт шкіри, природним і невіддільним від тіла. «Ви шляхетний. » — «А ви сумнівалися?! » Але Егерт, Егерт же який!.. Танталь сумно посміхнулася, спом’янувши весло, що вертілося над палубою. Здригнулася й похолола, пригадавши тригранний кинджал, що вп’явся в тонке дерево… — Егерте, у тебе є одна особливість. Ти завжди приходиш… у найскрутніший момент. Коли без тебе… ну ніяк. Солль невесело розсміявся. Ретанаар тимчасово відірвався від споглядання годинників і підозріло покосував на Танталь і Солля — цікаво, про що він подумав? Танталь зітхнула: — Егерте… Це доля. Очі його знову зробилися зболеними й напруженими — на мить. — Ти так вважаєш? Тепер уже Рекотарс здригнувсь від їхнього погляду. Здвоєного погляду з однаковим питанням-випробуванням. — Ця дівчинка, — повільно почав Егерт, — жила спокійно й щасливо… поки їй не виповнилося п’ять років. У цей час відбулися події, про які довго розповідати… про які ви, ймовірно, знатимете згодом. Трапилося так, що в родині сталася сварка. А потім наш із Торією старший син, — він особливо виділив сполучення «наш із Торією», — наш син Луар відділився від родини, перетворившись на великого мага, віщуна… і вийшовши на двобій з якоюсь зовнішньою Силою, яку лиш він, успадкувавши силу древніх магів, і міг зупинити. Трапилося так, що Луар назавжди пішов від нас… Егерт затнувся. Танталь дивилася вбік з таким виглядом, начебто розповідь ніяк її не стосувався. — Мати Алани важко перенесла… те, що трапилося, — продовжував Егерт повільно. — Я… так, я не підтримав її у тяжку хвилину. На очах дівчинки, яка раптово втратила й батька, і брата, її мати опинилася на межі божевілля… Бідна Тор. Життя могло бути… справедливіше до неї. Хоч на крихту… Алані було п’ять років. Ви розумієте, пане Рекотарсе, такі випробування не минають без сліду. Усе, що діється з Аланою сьогодні… — Розумію, — сказав Рекотарс поспішно. І кашлянув, начебто в нього запирхало в горлі, начебто сповідь Солля обтяжувала його: — Незважаючи ні на що, я був би радий… поріднитися з сімейством Соллів і зробити життя Алани… гідним і… щасливим. Танталь не зуміла визначити, наскільки щиро сказані ці слова. Ритуальні, згідно з ситуацією фрази не передбачають щирості, одну лишень урочистість… За вікнами сірів похмурий вогкий ранок. «Він же не хлопчисько, — думала Танталь, розглядаючи гарне породисте обличчя. — За ним напевно бігають жінки… різні, у тому числі й вишукані… у тому числі й багаті… Невже він справді закохався до безтями у дівчисько, настільки, що готовий терпіти її абсолютно неприйнятну поведінку?! — Не вірю, — глумливо сказав скрипучий голос здорового глузду. Навіщо йому Алана? Може, він насправді мріє поріднитися із Соллями — для худорідного юнака це було б доволі почесно… Рекотарс — хто завгодно, але тільки не худопахолок. Танталь раптом спохмурніла: — До речі… нетактовне питання. Вас не бентежить, що після всього… після пригод з комедіантами й особливо після цієї останньої витівки… Алана формально може вважатися… збезчещеною? Солль здригнувся; вона піймала його докірливий погляд. — Вибач, Егерте. Це занадто важливо, аби сором’язливо мовчати. А потім вона зустрілася очима з Рекотарсом — і засоромилася сама. Бо в очах ошаленілого Ретано стояв такий непідробний докір, що їй довелося відвернутися в замішанні: — Вибачте… — Із того нещастя, що трапилося з Аланою, слідує лишень, що варто бути до неї уважнішими, — сказав Рекотарс глухо. — Мені так здається… А вам? Танталь зрозуміла, що він знову не вдає почуття. Хоча дев’ять із десяти шляхетних гордіїв поспішили б у такій ситуації бочком, та й подалі… — Я прошу вибачити мене, — сказала вона твердіше. — Мені й на гадку не спадало запідозрити вас… Вона замовкла, марно підшуковуючи підходяще слово. — І Алана вже дала свою згоду, — наче у забутті, ні до кого не звертаючись, промурмотів Солль. «Ще б пак, — подумала Танталь. — Кого-кого, а Алану легко зрозуміти». Може, йому потрібні гроші? — Саме час вести мову про придане, — протягла Танталь, намагаючись, щоб її голос звучав безпристрасно. Рекотарс підняв голову: — Можливо, я шокую вас. Мої предки були доволі педантичні щодо питань честі… — він подивився прямо в очі Танталь, хоч погляд цей дався йому ой як непросто. — Я хотів би отримати у якості приданого копію книги шанованого Луаяна, де записана історія магів протягом багатьох сторіч… і де, наскільки мені відомо, згадується ім’я мого предка. Я хотів би почитати її — сам… Не кажучи вже про те, що це сімейна реліквія і пані Алана має на неї право.  Розділ шостий
 

 Місцеві пристойності вимагали, щоб від заручин до власне весілля минуло не менш ніж півроку. Звичай роду Рекотарсів був іще суворішим: дев’ять місяців, для того, щоб обопільне почуття встигло визріти, як дитина в материнському лоні… Чи думав я, спадкоємець Рекотарсів, що доведеться повестися з традицією, як із драною кішкою? Знахабніла матросня заподіяла моєму здоров’ю куди більшу шкоду, аніж здавалося спочатку. Я зліг, начебто спеціально для того, щоб Соллі отримали можливість зворушливо мене доглядати. Алана приходила тричі на день, чистенька, скромна й сумирна. Жоден мораліст не запідозрив би цю диво-наречену в хворобливому потязі до шинків, спиртного й різноманітних покидьків. Я й сам запитував себе, протираючи запалені очі: чи ж було? Не привиділося?.. Не привиділося, стверджували синці та рани. Минув тиждень; щойно піднявшись із постелі, я викликав майбутнього тестя на серйозну розмову і як два по два довів йому, що наше з Аланою весілля може відбутися вже за місяць-півтора. Коли вже спадкоємний Рекотарс заради особливих обставин наступає на горло родовим звичаям — то чому те саме не зробити й Соллям? Пан Егерт не зміг відмовити майбутньому зятеві. І, боюсь, головно через побоювання, що за півроку Алана встигне влипнути в нову історію. Виховувати таку доню — однаково що кип’ятити молоко в жмені… Цілком задоволений долею, я повернувся до власної кімнати; незрозуміло, яка потреба змусила мене відкрити дорожню скриню. І геть дивно, чому замшевий мішечок для приданого опинився під кришкою, на очах — я ж пам’ятав, що запаковував його на дно!.. Бісерні цяточки на м’якому чорному боці не складалися в малюнок. Я спохмурнів, прикидаючи, чи поміститься в мішечку важкий томик цієї сумнівної книжки «Про магів»; потім, начебто бажаючи перевірити подарунок Чорно на місткість, мимохіть застромив туди руку. Я встиг подивуватися з м’якого тепла, що панує в надрах чорної замші. Наступної миті мене вхопили за руку — чіпко, холодною кощавою долонею. Я не заволав тільки тому, що втратив тимчасово здатність говорити. І, на щастя, свідків теж не було — інакше вони зачудувалися б, побачивши, як пан Рекотарс, вирячивши очі, трясе рукою, вкладеною, як у грубу рукавичку, у мішечок із чорної замші. «Не горлань». — Відпусти, скотино, — сказав я пошепки, намагаючись впоратись із тремтінням. Чужа рука, що вхопила мою долоню усередині мішечка, стиснулася міцніше: «Не смикайся. Тихо». Голос належав Чорно Та Скоро. Хоч і звучав, здається, винятково в моїй уяві. Я затис мішечок коліньми. Натужився, намагаючись визволити руку; збоку, напевно, процедура виглядала комічно. «Ти можеш заспокоїтися й послухати?! » — Відпусти! «Якщо я відпущу, ти ж ні хріна не почуєш, дурню! » Так, він обізвав дурнем нащадка Рекотарсів… Ні, несвоєчасна думка. Чорно, звісно, заплатить — але, ймовірно, ще не зараз. Зараз треба взяти себе в руки… У руку. Дешевий каламбур. «Ретане, коли я станцюю на твоєму весіллі? » — Я тебе не запрошував, — промурмотів я, озираючись на двері. Служниця вирішить, що я збожеволів і патякаю сам із собою. «Запросиш… До першого снігу ти повинен бути вдома, з дівчиськом і книжкою. Поквапся». — У мене ще вісім місяців є про запас! — сказав я зло. — Не жени, не запрягав! Голос у моїй уяві хіхікнув. «Вісім місяців життя тобі вистачить? Ціла зима попереду, і ціла весна, чудовий час, коли так хочеться жити? » Напевно, він відчув, як спітніла в його руці моя долоня. — Я тобі не служитиму, — сказав я хрипко. — Треба буде — іншого знайду. «Шукай». Я відчув, що рука моя вільна. Рвонувся, скинув мішечок на підлогу, підніс долоню до очей; на шкірі виразно проступали відбитки чужих чіпких пальців. Я довго, жорстоко і з величезним задоволенням тупцював по беззахисній замшевій ганчірочці. На другий день призначені були заручини. Я дивився на сяючу Алану, вбрану з такої нагоди в доросле розкішне плаття, в якому вона втратила значну частину неоковирної підліткової чарівності. Я дивився на задоволеного пана Егерта, на глузливу, але не менш задоволену Танталь — і почувався несосвітенним негідником. На церемонію запрошено було кілька родин — у тому числі, виявляється, й міський суддя, й бургомістр, і начальник сторожі; всі вони ставилися до сімейства Соллів з такою щирою повагою, що мій темний сором переріс у тугу. Вони дивилися на мене як на страву, подану до столу. Як на дивину, як на щасливчика, як на самозванця — бо, виявляється, у цьому місті було кілька високошляхетних телепнів, що прагнули поріднитися з родом Соллів. Ловив я й співчутливі погляди. Ймовірно, про Аланині пригоди давно відомо було всьому місту. Насилу витерпівши вечір, зберігши на обличчі нуднувату, але загалом пристойну міну, я нарешті поскаржився на головний біль і пішов до себе — назустріч безсонній ночі; вранці, все обмізкувавши, повідомив здивованим Соллям про свій від’їзд. Звичаї роду, повторював я спохмурнілому панові Егерту. Час від заручин до весілля наречений гає в мандрівці, у пошуках випробувань. Я повернуся якнайшвидше, щойно вдало складуться обставини. Танталь щось там промурмотіла на адресу традицій — я визнав за можливе не розчути. Алана кліпала вологими очима — я ніжно цьомкнув її в гарячу щічку, стрибнув на коня та тільки мене й бачили. Хто шукає, той просто зобов’язаний знайти. Я, може, ще повернуся до бідаки Алани — але вільною людиною, а не рабом вироку. І вже тим паче не служакою підозрілого голомозого пройдисвіта на ймення Чорно Та Скоро. «Підручний чарівника» — посада не для мене.
 Змалечку всі її почуття були надміру сильними. Будь-яка удача п’янила щастям, зате кожна прикрість, навіть найнікчемніша, миттєво розпухала, начебто тісто в печі, і затуляла собою небо. З раннього дитинства вона пам’ятала тільки брата. Сама не розуміла, як це могло трапитися, вона раз по раз намагалася пригадати щось іще, матір біля колиски, батьківські руки; вона знала, що й це було, але відтворити в пам’яті не могла. Начебто ретельно збережені спогади про Луара потроху витиснули з її дитинства все інше, з’їли, вижили, як, подейкують, зозуленя виживає із гнізда зведених братів і сестер… Перше, що вона пам’ятала про світ-без-Луара — дровітня, корито, кумедна істота з дулею замість голови, лялька, вистава, театр… Їй усе життя здавалося, що театр — єдине спокійне місце в світі-без-Луара. І навіть уже коли переконалась, що це хибне уявлення, вона продовжувала туди прагнути — через упертість; а платою став кошмар розмальованих візків, погойдування дороги перед очима й брудні руки, від яких ні втекти, ані вирватися. Якщо вона хотіла чогось — то до дрижаків. І легко могла зомліти, якщо перед обідом їй забороняли їсти солодощі; якщо не хотілось нічого — то сили залишалося лиш на те, щоб лежати в ліжку, обличчям у подушку. Сни про Луара приходили нечасто. То були сни про Вищу Істоту; прокинувшись після такого сну, Алана багато днів почувалась щасливою. Стара нянька відпоювала її травами. Вона вже давно не сміла їй нічого забороняти; Танталь сміла, і це було тим більше кривдно, що до Танталь, названої сестри, вона відчувала складні, суперечливі, цілком родинні почуття. Танталь була спогадом про Луара. Вона була як клинок, що розітнув ту давню безнадійність, коли Луар зник, і батько з матір’ю поринули кожен у себе. Танталь була символом того, що й у світі-без-Луара жити можна. Алана обожнювала посестру — до того дня, коли з’ясувалося, що молода жінка не може жити вічно солом’яною вдовою. Алані було вже десять. І вона чудово все розуміла; батько сказав тоді, що Танталь вільна жінка й має право розпоряджатися своєю долею. І мати — а тоді вона ще говорила — доброзичливо кивнула й побажала дівчинці щастя; Танталь була першою, хто перестав чекати Луара, і Алана не змогла їй цього пробачити. Навіть потім, коли Танталь повернулася… Алана не розуміла, як це можна — повернутися. Сама б вона на місці Танталь просто кинулася у колодязь. Утім, це найпростіше в житті рішення приходило до неї з будь-якого приводу. Думка про глибокий колодязь здавалася їй кумедною. Спокійною й радісною. Природною. Та коли дійшло до справи… Скільки колодязів було на їхньому шляху? Коли, бита вперше в своєму житті, вона тяглася слідом за розмальованими візками, під наглядом довгих палиць і чіпких поглядів, ще не вірячи, що все це відбувається саме з нею?.. Поява чорноволосого молодика зі шпагою вивернула світ, начебто рукавичку. Вперше в Аланиному житті сон про Луара, Вищу Істоту, став сном про Ретанааре Рекотарса. І тепер, дивлячись услід нареченому, вона збиралася терпляче чекати. Як равлик у закритій черепашці. Як зерно в холодній землі. До весни. * * *