Annotation 4 страница

Егерт повернувся чорний, як головешка, з потрісканими на вітрі губами, змучений і постарілий. Він іще сподівався — Танталь вибіжить назустріч і на всю вулицю закричить, що Алана давно вдома; надія згасла при першому ж погляді на її обличчя, але Егерт таки запитав, сам не знаючи навіщо: — Немає? — Ні. Було холодно. Будинком блукали протяги. Стара нянька ось уже тиждень не підводилася з ліжка. Егерт обшукав селище Гнилищі й усі прилеглі хутори. У каміні тріскотів вогонь, Танталь сиділа поруч, згорблена, не схожа на себе, на її лиці мідною маскою лежав відблиск полум’я, Егерту невиразно пригадалися інший камін й інший вогонь, й інша жінка, і тепле вогненне море, на дні якого він уперше доторкнувся до своєї дружини, тоді дівчини, Торії, незмінно прекрасної… — Треба Торії сказати, — неголосно промурмотіла Танталь. Егерт, не дивлячись, похитав головою.
Ярмарок дійсно був, і зовсім неподалік — на дорозі якось відразу зробилося людно, довколишні жителі хизувалися святковою одежиною, особливо мене вразила одна хазяєчка, котра сиділа на верхівці височенної піраміди з мішків. Ризикуючи впасти — а віз раз у раз пірнав колесом у дорожні вибої — молодичка ніби мимохідь підсмикувала квітчастий поділ, виставляючи на загальний огляд нові чоботи, жовті, як диня, до блиску змазані жиром. Носик гордячки, й без того піднятий, задирався тим часом до просто немислимих висот. Їй здавалося, що чоботи виблискують, затьмарюючи весь ярмарок, а заодно й сонце. Торжище тривало не перший день — довкіл загаченої людьми площі встигли звестися гори мотлоху й покидьків. Бродячі пси розжиріли настільки, що пускали на поживу хазяйських кішок, чистих і доглянутих (як і заведено, ті нестримно прагнули вкусить пороку серед куп сміття). Я скривився, мій ніс був надто ніжний для щедрого на запахи смітника. Імовірно, вартувало їхати далі — однак осторонь від площі стояв готель, кам’яний, незвично добротний для простого селища, і мені до сверблячки на шкірі схотілося гарячої води, м’якої перини й спокійного нічлігу. Я залишився. Ніч мені отруїли собаки, влаштувавши під самим моїм вікном спершу оргію, а потім побоїще. Вранці я вирахував п’ять монет з плати за кімнату — на покриття морального збитку; хазяїн був обурився — але я одним поглядом відбив у нього бажання сперечатися. Хай краще приструнить власних псів. Не відпочилий, але цілком задоволений собою, я зібрався продовжити свій шлях, і, між іншим, об’їхати при цьому ярмаркову площу десятою дорогою. Та наміру моєму збутися не судилося — вже за три провулки від торгівельного вулика чутно було спільні зусилля глухого барабана й верескливої дудки. — Комедіанти! Комедіанти! Спритне хлоп’я поцупило булку з кошика матрони, любительки мистецтва, що піймала-таки ґаву. — Комедіанти! Гей, комедіанти! Якийсь час я роздумував. Потім цікавість узяла гору; не сходячи з коня, командно покрикуючи на роззяв, котрі намертво заступили дорогу, я рушив на площу, туди, де майоріли розмальованими боками вже знайомі мені візки. Комедіанти лупили один одного ганчір’яними кийками. Той, котрого я прийняв за бастарда, танцював, вдаючи маріонетку, і здорово танцював, і обличчя його залишалося при цьому нерухомим і кам’яним, як і годилося ляльці. Горбунка пищала тоненьким голосочком, забавляючи публіку, а красуня томно походжала, виставивши вперед груди, начебто бушприт. Дівчиська не було ніде. Мій кінь не бажав стояти спокійно, його дратувала юрба і заважало волання дудки; сам не знаючи чому, я не поспішав від’їхати. Недбало заспокоював кобилу — і спостерігав. Чогось чекав. Здоровань із обличчям сільського дурника пройшовся по колу із глиняною тарілкою. Платили не щедро, але й не скупо, я бачив, як проводир трупи по-хазяйськи зсипав грошики до шкіряного мішка у себе на поясі. Куди, пес його ухопи, вони запроторили дівчисько?! Я зіскочив з сідла. Юрба розходилася, звільняючи дорогу, мені не довелося навіть застосовувати лікті; за хвилину я зміг прив’язати коня до дерев’яних сходів одного з візків. …Вона була тут. Очам знадобився час, аби звикнути до півмороку, і тому першої миті мені здалося, що на щілястій підлозі лежить мішок. А потім міх поворухнувся й блимнув у темряві білками, і я побачив, що дівчисько лежить на боці, руки заведені за спину і рот зав’язаний. Дивно, але я не здивувався. Начебто в кожному візку перших-стрічних комедіантів можна за бажання відшукати людину, зв’язану, як ковбаса. Як жертва лісових розбійників… — Цікава п’єса, — сказав я радше собі, ніж дівчиську.
Вона ледве чутно втягла в себе повітря. Зовні реготала задоволена життям юрба. Народ, що явився того дня помилуватися виставою, отримав зрештою видовище значно цікавіше. Була бійка; дивне натхнення вело мене: відбиваючи сильні, але безглузді удари трійці, що напосідала на мене, я примудрявся ще й грати на публіку — охати, ойкати й корчити пики, і більша частина глядачів переконана була, що вся ця сутичка — хитрий комедіантський хід… По-справжньому кепський момент був лише раз — коли красуня підібралася до мене ззаду й уперіщила чимось важким по голові. Я якимось дивом не втратив свідомості, але біль однаково був жахливий, дошки під ногами стали сторчма, і я майже відразу виявив себе долілиць на череві, і телепень устиг двічі ткнути мене ногою в ребра, досить відчутно, а потім я зрозумів, що в бастардовій руці ніж. Як я зумів вивернутися — знають тільки заляпані кров’ю дошки. Бастард бив тихцем, так, щоб збоку все виглядало як моя раптова непритомність; я перехопив руку з ножем і виставив її на загальний огляд, а потім дотягся ногою до бастардового худого живота. Публіка на той час зметикувала вже, що комедія плавно переходить у мордобій, і розсортувалась згідно зі смаками: матері спішно відвели дітей, азартні забіяки підбурювали поперемінно то мене, то комедіантів, а найполохливіші кинулися за сторожею — рознімати. Якраз комедіантам сторожа була без потреби, тож якоїсь миті я виявив, що стою на підмостках один, оплесків не чутно, зате в задніх глядацьких рядах поблискують шоломи місцевих стражів порядку. Голова боліла немилосердно; кобила, честь їй і хвала, не зірвалася з прив’язі, не перелякалася й не заістерила, і в мене з’явилася можливість утягти дівчисько в сідло; це я, власне, й зробив. Добре, звісно, що стражники нас не наздогнали — уявляю, що наговорили про мене комедіанти… Хоча лицедіям якось і вірити не заведено. У дитинстві я обожнював історії про лицарів, які рятували принцес. Від драконів і залізних велетнів, у крайньому разі, від людожерів — від комедіантів не рятували ніколи, бо це вже не трагедія, а фарс. Принцеса, захоплена в полон зграєю злобливих паяців! І, звісно ж, у тих давніх історіях ніколи не описувався зворотній шлях рятівника й урятованої. Яку треба везти в сідлі, чимось годувати і якось влаштовувати на нічліг, а ще допомагати отямитися, бо трапляються, як з’ясувалося, комедіанти, значно гірші навіть від людожера… Та й принцеса спочатку поводилася дивно. Вона не плакала в мене на грудях і не переповідала свою сумну історію. Не обіцяла золотих гір, які віддасть мені як подяку її турботливий татусь — вона не назвала навіть свого імені. Тільки повідомила крізь зуби, куди її варто відвезти. Оце й усе. Лютий, із ґулею на тімені й синцями по всьому тілу, я потяг її в напрямку рідної домівки. І тільки на півдорозі мене нарешті осінило. Я зрозумів, кого, куди й навіщо везу. Чорно Та Скоро не дарма поливав мене осіннім дощичком, підказуючи шлях. Таких збігів не буває; пан маг вів мене за ручку, і дівчина, заради якої я отримав важким предметом по голові — майже напевне та сама, котра судилася мені за дружиноньку. Уперше в житті моя доля виявилася в чужих руках. Я уявив себе маріонеткою, лялькою на довгих ниточках Чорно Та Скоро, і усвідомлення це радості мені не додало. Наче відчувши зміну в моєму настрої, вона нарешті тоді й розкололася. Заціпеніння, що охопило її від моменту пам’ятної бійки на підмостках, сповзло, оголюючи готову ось-ось початися істерику. …Так, її звуть Алана Солль. Вона втекла з дому, щоб «покататися з комедіантами». Спочатку друзі-приятелі поводилися з нею шанобливо, але чим більше віддалялася вона від рідної домівки, і чим сильніше дівчинка зі шляхетної родини перетворювалася на волоцюжку, світ навколо неї змінювався теж — комедіанти загордилися, що вона їм рівня, й у неї вже не було можливості довести зворотне. А після спроби втечі почався справжній кошмар… Навряд чи дівчина знала, що таке каяття. Вона була шокована — але дати якусь оцінку своїм пригодам просто не спадало їй на думку. Зате я — тепер не стільки шляхетний рятівник, скільки майбутній чоловік! — просто зобов’язаний був зціпити зуби й скористатися її істерикою, щоб з’ясувати важливі для себе речі. Так, її били. Силували робити всю чорну роботу, насміхалися; замикали, зв’язували, не відпускали ні на крок, кепсько годували. Кілька разів обпоювали якоюсь снодійною гидотою й ховали в скриню під купу мотлоху — з уривків розмов вона зрозуміла, що її шукають і що комедіанти бояться. З відчаю вона спробувала втекти ще раз — відтоді її тягали мало не на мотузці… Я змусив себе продовжувати розпитування — адже, отямившись, вона напевно відвертою вже не буде. І я, як міг м’яко, цікавився тим, що за інших обставин нізащо б не зірвалося з мого язика — і за реакцією її з полегшенням зрозумів, що ні. Обійшлося. Тобто її знаджували, і не раз — спершу всі поспіль, включно з горбункою, а потім проводир дав своїй банді зрозуміти, що претендує на дівчисько одноосібно. І якось уночі — саме напередодні моєї появи — взявся до справи всерйоз. Алана, не тямлячи себе від жаху й люті, перетворилася на скажену кішку; гукати помічників мерзотник посоромився й зірвав свій гнів, побивши дівчисько мало не до півсмерті. Потім була та зустріч на дорозі — комедіанти зніяковіли, їм страшенно не сподобався мій до них інтерес. Алана протрусилася цілісіньку ніч від страху й очікування — а наступного дня, коли її зв’язали, як скотину, й кинули на підлогу візка — наступного дня з’явився я, мов грім серед ясного неба… На цьому місці її розповіді я майже пробачив Чорно Та Скоро і його роль ляльковода. Що з того, що Аланине звільнення відбулося з волі пана мага? А якби я не відбив її? Страшно уявити, як склалася б її подальша доля… Жодній дівчині, навіть навіженій і нерозважній, я не побажав би настільки прямолінійного уроку. Вона ковтала слова впереміш зі слізьми, і я бачив: юнка не бреше. Було радісно на душі й водночас жаль. Радісно від того, що дурненьке дівчисько хоч у чомусь пощадила доля, і шкода, що комедіанти житимуть далі. Втім… От би розвернути коня і рвонути лицедіям навздогін, і не був би я Рекотарсом, якби не наздогнав їх. Наздогнав і… Я відкинув думки про розплату. Час було заспокоїти юнку — і, не без зусиль перевівши розмову на інше, я довідався чимало цікавого. Її дід був великим магом. Її батько — легендарний полковник Солль, про якого я навіть щось колись чув; її старший братик зник десять років тому, і, починаючи розповідати про нього, вона щораз затиналася й знову ридала. Тоді, аби висушити ці сльози, я заговорив про Мага з Магів Дамира. Про дракона, котрий спустошував околиці замку Хімеціусів, про спис, що простромив чудовисько, і про давні часи, коли драконів було хоч ставок гати, а добродії маги не думали про збагачення. Усі знають, що подвиг — убивство дракона — славний Дамир здійснив безкоштовно, безоплатно, і прекрасна донька Хімеціуса віддалася за нього не задля нагороди — а за велінням серця… Алана дуже скоро начисто забула про сльози і слухала, роззявивши рота. У коридорі готелю лаялися слуги, під вікном сварилися коти, звіддалік хтось бив молотком по жерсті — у нашій маленькій кімнатці було тихо, палав камін і світилися очі тендітного дівчатка, якому цієї хвилини годі було дати більш ніж тринадцять. Чи мені доведеться оженитися на дитині?! Так, вона була дитям, і доволі норовливим — одна ця витівка з утечею з дому свідчила багато про що. Але ж це моя наречена. І вже самої невідворотності цього факту вистачило б, щоб спричинити в мене зубний біль. Двері відчинив похмурий слуга; його невизначеного кольору очі зупинилися на моєму обличчі, спохмурніли ще більше — і раптом округлилися, як блюдця, виявивши позад мене притихлу Алану. — Ох… Пані!! Пані Танталь, сюди!! Слуга волав і тримався за серце. Алана чіпко вхопила мене за лікоть — чого доброго, мені доведеться ще й відбивати її від домашнього покарання, рятувати від праведного паска… Звідкись вискочила рум’яна дівчина — покоївка — і теж запищала, сплескуючи руками, наче курка. Весь будинок приголомшено репетував — коли згори, з високих сходів, безшумно злетіла жінка в темному платті, з виразним, не надто вродливим, але дуже примітним обличчям. Перший погляд — на мене, другий — на Алану, та такий, що дівча за моєю спиною скулилося. Оце лице, слід зазначити. Ураган, а не дамочка. Сестра?.. — Привіт, Танталь, — хрипко сказала Алана, не випускаючи мого ліктя. — Це пан Ретанаар Рекотарс. — Дуже приємно, — повідомила пані рівно, начебто Алана-негідниця щовівторка вертається з мандрівок у супроводі незнайомця. І додала, обернувшись до слуг: — Клове, біжи за паном Егертом. Дюло, приготуй гарячої води… Ви, пане Рекотарсе, — я здригнувся, з таким дивним виразом вона вимовила моє ім’я, — будь ласка, заходьте. Я вважав за свій обов’язок розписати страждання Алани так, аби нікому й на думку не спало додатково її покарати. Це виявилося незайвим — маленька дурепа, гордо занімівши, відмовилася будь-що пояснювати домашнім. То була цілком істерична гордість; я все вертів головою чекаючи, що ось-ось із дальніх кімнат з’явиться мати Алани, а ж матері якраз не гріх поплакатися, хто-хто, а мати повинна була негайно довідатися про все й усе пробачити. Але Аланина матуся не поспішала назустріч блудній доньці, й, хоч це добряче збентежило мене, розпитувати я не наважився. Щось стримало; не той це був випадок, коли цікавість виглядала доречною. Потім заявився мій майбутній тесть. Спершу я побачив силует у дверях й вирішив був, що пан Солль молодий; потім він ступнув уперед, я роздивився його лице й зрозумів свою помилку. Батько Алани — майже всуціль сивий; обличчя, колись вродливе, тепер посічене було решіткою з твердих вольових зморшок. Я вже впевнився, що пан Солль старий — але тут він злетів по сходах, ступаючи одразу через дві сходини. Слуга, котрий прибув із ним, усе ще стояв унизу, важко дихав і тримався за серце, а подих пана Солля не збився ні на йоту. Алана підняла ніс. Цієї миті мені самому схотілося дати їй потиличник. По тому, що було і що пережила її рідня, — демонструвати пиху?! Полковник Солль ступив до доньки з таким виразом обличчя, що я не здивувався б, коли б він заліпив їй ляпаса; натомість він просто обійняв Алану й притулив до себе. Дівчисько миттєво стануло, начебто масло на сонечку, і пішли сльози, шмарклі й звичні для таких випадків слова. Я перевів подих. Ось це вже по-людськи; навряд чи справа дійде до паска — а якщо й дійде, то принаймні на тверезу голову. Усвідомлюючи, що сімейні сцени не потребують свідків, я потихеньку зашився в якийсь темний закуток. Там мене знайшла заплакана бабуся, і знайшла, виявляється, аби поцілувати руку. — Врятуй вас Небо… Як ви нашу дівчинку врятували… Бабуся виявилася Аланиною нянькою. Будинок Соллів лихоманило до пізньої ночі; близько півночі, коли врятована Алана вже спочивала на м’яких подушках рідного дому, у вітальні відбулася маленька нарада. Полковник Солль був, очевидно, неабияким командиром. Вже у самій його вимові вчувалася невловима владність, і це при тому, що говорив він неголосно, м’яко, іноді з посмішкою; жінка, яку звали Танталь, більше мовчала, і я постійно відчував на собі її пильний погляд. Я розповів їм першу порцію з того, що вартувало розповісти — про себе — аматора пізнавальних мандрівок, і про комедіантів, котрі не гидують найбруднішими витівками. Ґуля на тімені дотепер давала про себе знати, а тому, захопившись, я виклав усе, що думав про комедіантів взагалі: про розпусту й непристойність, що діються під розмальованими напиналами, про кривляння й вульгарність, що владарюють на підмостках, і про блазнювання, на яке комедіанти добровільно перетворюють своє життя. — Не братимемо до уваги чутки, — я презирливо посміхався, — що комедіанти крадуть дітей і перетворюють їх на жебраків, та ще й приторговують людьми… Хоча, слід зазначити, після історії з Аланою я готовий повірити в що завгодно. Покидьки в людській подобі, що спитаються без притулку й заробляють на життя настільки ницим ремеслом, здатні й не на таке… Мої співрозмовники слухали уважно: Солль — з непроникним лицем, Танталь — із чимраз дивнішим виразом, якого я, на біду, ніяк не міг розгадати. — Пан Рекотарс зробив для нашої родини так неоціненно багато, що ми не знаємо, як йому віддячити, — сказав Солль, коли моя розповідь про лиходіїв-комедіантів скінчилася. — Може, ви підкажете? Ми чимсь можемо бути для вас корисними? Він тактовно не говорив про гроші; можливо, нікого б не здивувало, якби хоробрий лицар Рекотарс, скромно потупившись, попросив кілька тисяч золотих — покрити видатки… А от Чорно Та Скоро на моєму місці й очей би не відвів. Тягніть, мовляв, монету, все на світі коштує грошей, навіть те, що не продається… Спогад про Чорно виявився навіть неприємнішим, аніж я очікував. Зрештою, те, що я маю намір зажадати в цих людей, не можна покласти на ваги, як мішок із золотими… Якийсь час я вагався: сказати зараз? Поки вони під владою радісного потрясіння, поки вони згодні на все? Та чи на все? Дивлячись на полковника Солля, важко припустити, що він не вміє відмовляти… І ця Танталь — ну чого вона так не мене дивиться?! Я посовався на дерев’яному кріслі; — Добродії… Я зробив це тому, що інакше вчинити не міг, і була б на місці Алани бідна сирота… — тут я затнувся, бо розмова сходила на патетику, а моїм співрозмовникам якраз вона була ні до чого. — Добродії, я зробив те, що зробив, не будемо про це, добре все, що добре кінчається… Єдине, про що я смів би вас попросити, — я чарівно посміхнувся у відповідь на насторожений погляд Танталь, — це притулок, бо зараз уже надто пізно, а я не знаю ні міста, ні тутешніх готелів… — Кімната для вас давно готова, — повідомив Солль здивовано. Я вклонився.
Пані Торії так ніхто й не сказав, у якій пригоді побувала її донька; вранці Алана знайшла в собі сили явитися до матері з вітанням і втриматися при цьому від сліз. Пані Торії в жодному разі не можна було бачити сліз — від цього вона впадала в глибоку тугу, переставала їсти й більше не посміхалася; кожен, хто входив до кімнати Торії, зобов’язаний був зберігати спокій. Алана невиразно пам’ятала ті часи, коли мати її, легка, наче білка, грала з нею в піжмурки на галявині перед заміським будинком. Алана пам’ятала, як руки Торії одним дотиком знімали біль від забитого місця і як услід молодій, немислимо вродливій жінці оберталися перехожі. Алана пам’ятала більше, ніж знав про це її батько, але сьогодні вона стримала сльози, віднайшла в собі спокій, надягла на обличчя, наче маску: — Доброго ранку, мамо… Торія Солль посміхнулася й кивнула. Алана вийшла за двері й кілька секунд стояла, притулившись чолом до одвірка. — Кажуть пташеняті — не лети з гнізда, на волі кішки шастають, — бурмотіла нянька, звертаючись ніби сама до себе. — Ат ні, ш-шу… Полетіли… На півшляху до вітальні Алані зустрівся Ретанаар Рекотарс. Чи був брат її, Луар, настільки схожий на цю людину, як вона собі нафантазувала? Вона ж бо чудово пам’ятає, що Луар був світловолосий і ясноокий, а очі Ретано настільки чорні, що майже не видно зіниць. І в цій суцільній чорноті гостро поблискують білі глузливі зірочки… Алана перевела подих. Вона пам’ятає, що Луар був до неможливості високий. Але ж самій їй тоді було п’ять років, вона була плюгавкою поруч із дорослим братом… А тепер виросла, але Ретано однаково здається їй величезним, як палацовий шпиль. Вона вигадала їхню подібність? Може, тому, що пам’ятає тепло й спокій, котрі випромінював старший брат, і власну щенячу довіру, і як зручно було обіймати його за шию… Може, у нас із Ретано відбувається щось подібне? Адже ридала в нього на грудях — а не відчуває ні сорому, ні зніяковілості, хоча ніколи б не наважилася плакати в обіймах, наприклад, батька… — Доброго ранку, принцесо, — Рекотарс був серйозний, але білі зірочки в очах горіли яскравіше, ніж зазвичай. Як заворожена, вона ступила вперед і простягла йому руку: — Доброго ранку… — Пан Рекотарс збирається щось нам повідомити, — сухувато сказали за спиною. Алана здригнулася. — Ви ж хотіли, пане Рекотарсе, щоб і Алана була присутня теж? — Танталь чемно посміхалася, але юнка, знаючи її не один рік, чітко побачила приховане за посмішкою глузування. І напружилася, бо в умінні висміювати з Танталь не зрівняється ніхто в цьому світі, але якщо вона здумає жартувати з Ретано — Алана без попередження вчепиться їй у волосся. Людина, котра врятувала її і билася за неї, людина з гострими зірочками в очах не заслужила жодного косого погляду!!! Вона почувалася майже ображеною. Її рятівникові не виявили належних почестей. Танталь мала би підлогу перед ним мести! Віником!.. — Чого ж ми стали? — Танталь досі посміхалася, але посмішка її була холодна, як у небіжчика. — Пан Егерт чекає нас у вітальні. Алана гордо звела голову. Їй хотілося взяти рятівника під руку — невимушеним жестом, як давнього друга; вона майже наважилася це зробити — але останньої миті злякалася. Ніби рука його така гаряча, що вона може обпектися. Цілісіньку ніч Танталь бачила вві сні візки. Порожні візки на далекому холодному пагорбі, гукай — не догукаєшся. Люди, які колись жили під їхніми щільними запиналами, давно пішли в нікуди, але жінці, котра бродила серед врослих у землю коліс, увижалися то бренькіт лютні, то ламкий хлопчачий голос, то начальницький бас, що велить жвавіше опускати борти й розгортати лаштунки… Лежали на землі порожні голоблі. Валялася до половини прикрита землею бляшана тарілочка, але замість дзвінких монет у ній ріс жмут трави. Вітер смикав поли дірявих плащів і зотлілих платтів, термосив локони облисілих перук; дрібний дощ мжичив з неба, старого, як полог, псував злипле пір’я на широких капелюхах, і людська голова з пап’є-маше бридко розмокла, скидаючись на капустяний качан… На світанку Танталь змусила себе прокинутися. Вибралася зі сну, як із в’язкої рідини, довго вмивалася крижаною водою, потім довго розчісувалася перед дзеркалом, здивовано помічаючи перші в її житті сиві волосини. Небо, та так до тридцяти вона посивіє, як снігова гірка, і на вулиці її вітатимуть шанобливо, як багату бабусю… Вона сухо розсміялася, дивлячись в очі своєму віддзеркаленню. Надто дорого обійшлася історія з Аланою. І — як стверджує завжди правдиве передчуття — обійдеться ще дорожче. Недарма чоловік з блискучим чорним волоссям був учора таким чарівним і красномовним. Він притяг за собою таємницю, якесь незрозуміле бажання, він подобався Танталь усе менше й менше, він був — а, ось воно, визначення! — він був актором, який талановито грає запропоновану роль… Вона, акторка за покликанням, кращі роки якої минули на підмостках мандрівного театру, — мала за ніщо талант лицедія, використовуваний у справжньому житті. Серед людей. Сон про візки наснився її не вперше; щораз по ньому випадав пропащий день, Танталь опускала руки й чекала вечора. Сьогодні вона не могла дозволити собі такої розкоші — чорноволосий красень був тут, маленька дурепа Алана дивилася на нього круглими очима й думала, що вміє приховувати свої почуття. Егерт… Егерт такий щасливий, що знову не спав, він не спить уже пес знає скільки часу, він буде сьогодні як п’яний, що б не забаглося чорноволосому — Егерт відповість «так», і з радістю… Цей, із блискучим волоссям, рятівник Алани… Те, що він лицемір і лицедій — не доведеш. Танталь не вміє ділитися власним передчуттям, вона сама не відразу навчилася вірити інтуїції… …Її зачепили його слова про комедіантів? Нісенітниця.
У вітальні Соллів, такій просторій, що в ній можна було влаштовувати бали й двобої, мене нестримно вабили піскові годинники. То була чудова річ. Бронзові фігурки на підставці можна розглядати нескінченно довго; пісок, сонячно-жовтий, нагадував про спекотні береги й тепло прибоїв. Навряд чи я думав про щось, коли моя рука взялася за спеціальну ручку й перевернула витончений корпус, і згори вниз побігла ниточка піску, така тонка, що й роздивитися її було непросто… Я спостерігав за рухом піску, і волосся в мене на потилиці повільно вставало сторчма. Немає нічого більш моторошного, ніж час. Його не видно. Його не відчуваєш; він здається сумирним — і тому усвідомлення справжньої його природи приходить, як удар грому. Ти можеш навчитися магії, звести палац і скорити серця сотень красунь — а от спробуй-но виштовхнути пісок, що гіркою лежить на дні скляної чаші, спробуй-но втягти його назад!.. Моє життя минало. Життя інших минало теж — але неквапно й непомітно, у них попереду ще незчисленні гори піску, і тільки я, чиї піщинки відміряні, розумію справжній його сенс… — Добродії… нехай причиною нашого знайомства стало нещастя… я все-таки несказанно радий. Рід Соллів, — я механічно ковзнув поглядом по стінах, нібито в пошуках галереї фамільних портретів, — увесь цей славний рід втілився зараз у пані Алані, я щасливий був зробити їй послугу… І хоч, повторюю, я зробив би те саме для бідної сироти — врятувати єдину спадкоємицю Соллів веліла мені сама доля. «І пан Чонотакс Оро», — додав я подумки. Здалося мені — чи мої співрозмовники посмутнішали? Особливо ця особа, з примітним обличчям і не менш пам’ятним ім’ям, Танталь? Що я сказав не так? Чи Алана не єдина спадкоємиця? Ну так. Вони, ймовірно, переживають за її зниклого брата, мені варто обережніше добирати слова… Я перевів погляд на Алану — і занепокоєння моє розвіялося. Бідна дівчинка. Вона не вміє приховати своєї закоханості, ані навіть проявити її як слід. Вона сидить, надувшись як сич, поводить червоними розпеченими вухами й пропікає мене поглядом. Хоча більшість панянок у її віці чудово знаються на мистецтві кокетування… — Правду кажучи, — сказав я скромно, — мій рід, рід Рекотарсів, не менш славний, ніж рід Соллів… Коріння моїх предків сягає углиб століть, але власне засновником роду вважається Маг з Магів Дамир, — я витримав ефектну паузу. Алана рвучко втягла в себе повітря. — У вашому роду були маги? — зачудувався Солль. Танталь мовчала. Цікаво, що я дотепер не знаю, ким вона доводиться Алані. Може, мачуха? І мої просторікування щодо спадкоємців якимось чином зачіпають її?.. — У мене в роду, — я підбадьорливо посміхнувся Алані, — не просто маг, а Маг з Магів, Великий Дамир, і перше, що він зробив на землі свого майбутнього тестя — це знищив кровожерливого дракона. Про це є розповіді свідків, гравюри й документи. Один з них — Грамоту — я постійно вожу з собою в мандрівки — мало що там може трапитися? — Трапитися з ким? — запитала Танталь. У неї був дивний вираз обличчя. Начебто вона збирається розплакатися. — Я припускаю, що родовий замок Рекотарсів, — я витримав нову паузу, — може одного чудового дня згоріти. Але я не хотів би, щоб Грамота — свідчення доблесті мого предка — спопелилася разом з ним… Алана розтулила рот. Я відвів погляд — зараз вона була негарна. Просто непоказний підліток. — Танталь, — Солль обернувся до жінки, ти краще від мене знаєш історію древніх магів. Імовірно, ти зустрічала в книзі ім’я пана Дамира? Неприємне відчуття… Що значить «зустрічала в книзі»? Стоп, а чи не та це книга «Про магів», що її так прагне роздобути мерзотник Чорно? Раніше я про таке не думав — але, зрештою, якщо це хоч на стілечки серйозне дослідження, то ім’я Дамира повинне зустрічатися там на кожній сторінці… Я змусив себе посміхнутися: — Добродії, про яку книгу йдеться? Вони відповіли одночасно. — Мій тесть був декан Луаян, — сказав Солль. — Про книгу мага Луаяна, діда Алани, — сказала Танталь. І обернулася до Солля. — Ти ж теж читав цю книгу, Егерте. — Я не все пам’ятаю, — Солль винувато знизав плечима. Так. Зараз з’ясується, що він не пам’ятає записів про Великого Дамира. Я зітхнув і почав розповідь. Алана вже чула її, й не раз — але однаково очі її усе більшали й більшали. Я розповідав про знамениту подорож, розпочату ще моїм предком, про безліч славних справ, зроблених ним на шляху, про те, що слугою йому в ці роки був широко відомий Ларт Легіар, який згодом став великим магом і навіть прославився — була там якась справа про злий дух, що рвався у чиїсь незамкнені двері… Я розповідав, слова лилися самі, й усе, про що говорив, оживало перед моїми очима. Солль слухав уважно. Танталь горбилася, не могла всидіти на місці, наче в неї не все гаразд зі здоров’ям. Начебто їй страшенно кортіло чхнути. Але та стримувалася; ця її метушня добряче мені заважала. Чхала б собі на здоров’я або вийшла б за двері й скористалася носовою хустинкою… — …І я повторюю з гордістю: таким він був, мій предок, великий маг Дамир. Зависла пауза. Знов-таки ефектна — але надто довга, як на мене. — Вітаю, — обережно кинув Солль. — Пишатися таким предком може не кожен… е-е-е… аристократ… — Мій рід гідний поріднитися з родом Соллів! — виголосив я пристрасно. — Бо давня традиція — женитися на врятованій від якоїсь небезпеки дівчині — жива! Бо я маю честь просити у вас, пане Соллю, руки вашої доньки — юної Алани! Бічним зором я помітив, як дівчисько роззявило рота. Як кутики губ нестримно поповзли до вух, і вона швидко закрила їх долонями: що стосується вміння володіти собою, то Алані, очевидно, тут нічого не світить… Солль дивився мені в очі. Невідривно; я встиг подумати, що за ці гарні сіро-блакитні очиська його дуже любили дівчата. Давно, замолоду… І тут Танталь розреготалася. Носова хустинка була їй ні до чого — нежиттю тут і не пахло. Р-рогата доля, вона ну просто корчилася від реготу, до сліз на очах, до спазмів у горлі. Вона сміялася, не дивлячись на мене — але мені здавалося, що мене б’ють по обличчю. Холодним мокрим рушником. — Танталь? — здивовано запитав Солль. Вона втирала сльози: — Мені треба… вийти. Води… Її сміх не був істеричним. Він був веселим, цей сміх. Так сміються глядачі на кумедному балагані… — Я сказав щось смішне? — мій власний голос змінився до невпізнанності. Я не говорив, а сичав. — Ні, що ви, — вона подивилася прямо на мене, і на денці її очей танцювало глузування. — Нічого особливого, зі мною трапляється… Була б вона чоловіком — підійшов би й дав ляпаса. Нехай дуель, я був би в захваті… — Великий маг Дамир, — сказала Танталь, заледве стримуючи регіт, — згадується в історії магів рівно двічі. Вперше — коли за несвоєчасно поданий обід Ларт Легіар обламав об його спину власну магічну тростину… І вдруге — коли той-таки Легіар вирушив у подорож у супроводі вирядженого слуги… Вирядженого під виглядом пана. Звідси, ймовірно, й походять ваші відомості… Я не встиг відреагувати. Уже наступної секунди Алана, одним довгим стрибком перетнувши весь простір вітальні, вп’ялась наклепниці у волосся.
Трактир називався «У землерийки». Власне, на моєму шляху це був уже четвертий або п’ятий трактир. Я не був п’яний — просто в голові моїй стояв тонкий крижаний передзвін, а світ перед очима був перевантажений деталями: дрібні камінчики, щілини в потрісканому дереві, горошина, що закотилося під стіл, муха в пошуках лайна… У дитинстві я вірив, що кров Мага з Магів Дамира рано чи пізно візьме своє і в мені проявляться задатки потомственного чарівника. Час засвідчив, що сподівався я дарма; ніколи мені не доводилося шкодувати про це так гірко, ніж у той вечір, дощовий, натягнутий між трактирами, як вивішена для просушки шкіра. Був би я магом… Хіба пішов би на зговір з Чорно Та Скоро? Хіба вплутався б в усю цю історію зі сватанням? Час збігає, за секундою секунда, і, щоб урятувати власне життя, я змушений клеїти дурня. Як вони мені всі набридли — і Солль, і Алана, і ця істеричка Танталь!.. Жоден з попередніх трактирів мені не сподобався. Цей — «У землерийки» — був першим, що не викликав відрази. Я сів за важкий, нарочито грубий стіл і зажадав вина. Імовірно, я зберіг цілком поважний вигляд — бо сам хазяїн явився обслужити мене, і, дивлячись, як ця молода ще, кремезна людина наповнює мою склянку, я ні з того ні з сього промурмотів: — Приятелю, а чи немає тут у місті мага? Справжнього мага, я маю на увазі? Не шарлатана? Усе-таки «Землерийка» була на моєму шляху вже п’ятою. А може, й шостою. Хазяїн акуратно поставив глечик на темну від часу стільницю. Або він від природи був незворушний, або кожен третій відвідувач розпитував його про довколишніх магів. — Та ж, шляхетний пане… нині маги, вони які маги. Це давно ще, коли батечко мій молодесеньким був, жив у місті чарівник, в університеті, декан Луаян, — він посміхнувся, начебто згадав про приємне. — А ще була така людина, без роду, без імені, просто Мандрівцем його звали… Він за тим столом, — він вказав кудись у куток, на ширмочку, з-за якої визирали дві врослі в підлогу ніжки, — он там полюбляв посидіти, на день Великорадіння, щороку… Я ще хлопчиськом його пам’ятаю. Наче був він магом, і полковник Солль із ним на зустріч щороку ходив, батько мені ще патякати про це забороняв, ременем погрожув… Але не ходить більше. Давно… Років, рахуй, уже з десять. Ще батько живий був… Можливо, доброму трактирнику приємна була увага настільки показної особи, як я. А може, я просто симпатичний був йому, бо чотири трактири поспіль зробили мою фізіономію особливо чарівною; я ж, якщо й здригнувся від імені Солля, — зовні цього ніяк не виказав. За деякий час до нашої розмови приєдналися завсідники; мені вже нічого не потрібно було говорити — тільки кивати й слухати. Та ще, мабуть, кусати лікті. Я вчинив грубу помилку — радісним переможцем вдерся до родини Соллів, анічогісінько про них не відаючи. І відразу був покараний: ця сама Танталь, якій я так яскраво розписав усю гидоту, притаманну комедіантам, ця сама Танталь була в минулому мандрівною акторкою, й не дивно, що їй схотілося помститися мені — нехай нерозумно й непереконливо, але досить болісно… Але хто міг припустити, що в пристойній родині живе під виглядом шляхетної дами колишня комедіантка?! Солом’яна вдова, дружина-наречена цього таємничого Луара, який зник десять років тому, причому всі вірять, що він не просто десь випадково загинув, а стоїть на сторожі перед якимись Дверима… Десять років стоїть, бачте, беззмінно. Навіть опудало городнє стільки не встоїть — рухне… Де мені взяти мага?! Хто позбавить мене вироку Судді — для того, аби я міг послати подалі Чорно Та Скоро з його дорученнями?! — Безсумнівно, — сказав я, механічно озиваючись на чиюсь репліку. — До речі, Луаян, про якого стільки патякають… Чи правда, що він іще й книжки писав? Розмова пожвавішала. Вони всі знали Луаяна — і, на превелике моє невдоволення, згадували його ім’я з винятковою повагою. Він був такий… і мудрий, і справедливий, і Мор зупинив… Небо, на своєму віку я зустрічав щонайменше півсотні шарлатанів, кожен із яких клявся, що зупинив Мор. За такого розкладу просто дивно, як від Мору хтось десь іще й умирав… — А книжку він написав тільки одну, — розповідав прищуватий городянин у темному акуратному каптані. — Одна, та дорого вартує: подейкують, про всіх магів написав, правду, все як було, цікаво, кажуть, читати, пес його ухопи, цікаво… Я сам грамоту кепсько знаю, але в мене племінник в університеті, студент, тож йому давали почитати, і копію нову зробили, так. Я зітхнув. Якщо Танталь не брехала відверто — то книжка бідного Луаяна — вигадка від початку й до кінця. Якось мені більше віриться в Грамоту й власне існування, адже якщо я є на світі — хтось та оженився на моїй прабабі?! Невже безтілесний привид?.. — А пані Торія ось уже три роки як з будинку не виходить, — розповідав тим часом інший городянин, із цеховим знаком аптекаря, витатуюваним між великим і вказівним пальцем лівиці, — Хворіє, кажуть… А ще патякають — збожеволіла… Я здригнувся. Мати Алани?! Так, ну й з веселенькою сімейкою звела мене воля мерзотника Чорно. Навіщо йому ця брехлива книжка?! Навіщо мені це навіжене дівчисько?! Час збігає — секунда за секундою. Хто допоможе мені відкупитися від Судді?.. * * *

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒