Annotation 3 страница

Тепер кожен стражник у місті знав, кого слід видивлятися на вулицях, і дівчатка, котрі виглядали років на п’ятнадцять, страждали від посиленого інтересу до власних персон. Охоронці біля міських воріт клялися, що за останні два дні жодне підозріле дівчисько з міста не вийшло; Танталь похмуро супилася, вислуховуючи ці клятви. В Алани доста винахідливості, аби вибратися з міста непоміченою. Якщо тільки вона не зробила цього раніше — відразу ж після втечі… Танталь надто довго вірила, що Алана ось-ось з’явиться в одному з міських шинків. Аланина витівка була відповіддю на спробу обмежити її волю, а отже, кляте дівчисько спробує покарати батька, вибравши серед міських кубел найгидкіше і соромітницьке; на жаль, невдовзі стало зрозуміло, що зникнення Алани не витівка, а вчинок. Разом з утікачкою щезли частина її речей і всі прикраси, колись подаровані Алані матір’ю. Дівчисько не збиралося влаштовувати зі своєї втечі спектакль — вона просто пішла, й, імовірно, по той бік паркану її чекали. Від цієї думки Танталь зробилося зле. Про те, хто міг чекати заможну дурепу за ворітьми рідної домівки, можна було висувати скільки завгодно припущень. Танталь не стала обговорювати їх із Егертом — але той і сам чудово все розумів. Темні ями довкола його очей усе глибшали. З міста відправлені були три гінці трьома дорогами — людині, котра поверне до рідної домівки зниклу Алану Солль, призначено було значну винагороду. Для впізнання пред’явлені були чотири волоцюжки, у тому числі одна десятилітня шмаркачка й одна грудаста молодиця. З’являлися безліч відомостей, що Алану бачили там-то й там-то, причім частенько одночасно у віддалених одне від одного місцях; полковник Солль їздив на впізнання трупа, виловленого в річці. Повернувся виснажений, зчорнілий на обличчі — зустрівшись із ним поглядом, Танталь закусила губу й заприсяглася побити Алану до крові. До напівсмерті, кулаками, палицями, ременем; нехай тільки з’явиться. Нехай тільки повернеться живою… На п’яту добу Аланиної відсутності спливла нарешті деяка корисна інформація. У готелі під назвою «Хоробрий джміль» якийсь час перебувала трупа мандрівних комедіантів; знайшлися очі, що кілька разів уздріли в їхній компанії дівчину, котра добряче скидалася на розшукувану доньку полковника Солля. Трупа залишила місто рано-вранці — саме того дня, коли Алана зникла. Хазяїн готелю, припертий до стінки, не міг до ладу сказати ні «так», ні «ні» — чи було дівчисько серед від’їжджаючих? Чи ні? Та поїхали ж бо на світанку, на двох візках, комедіанти, їхнє діло темне… За годину по отриманні відомостей з міських воріт вилетів маленький кінний загін. Стражники поспішали розшукати серед павутиння доріг розмальовані візки комедіантів, а в одному з них — дівча з обличчям зухвалого підлітка. На чолі загону скакав, щосили підганяючи коня, полковник Егерт Солль. * * *

Моєму наміру отримати все й одразу навряд чи судилося здійснитися. Замість такого жаданого статку вдовички я цілком міг дістати сокиру й плаху — причому за злочин, якого не вчинив. П’ять днів я біг, поспішаючи забратися якнайдалі від володінь герцога Трістага; на шостий кобила ледве трималася на ногах, і ми неквапно шкутильгали рядком — я й вона. Облітало з гілляччя пожовкле листя, а на стерні зібраних полів поблискували ниточки павутиння. Я дивився на все це широко розплющеними очима — кожен листок, що летить за вітром, був секундою, що йде в небуття. Час не зупинити; ми з кобилою брели серед близької вже осені, й, доволі ймовірно, останньої осені в моєму житті… Я здригнувся й дістав з-за пазухи свій календар. Осінь… Навпроти осінніх місяців щедрою дитячою рукою намальовані були пузаті хмари з очима, з очей цих, круглих і млосних, неначебто в корови, струмками лилися намальовані дощі. Що мені робити — сісти на узбіччі й ридати?! Очевидно, необхідну суму доведеться збирати потроху. Тягати у свій занедбаний замок, як бджола носить мед, — по крапельці, але ж пасічник потім наповнює по вінця пузаті барила… Щоправда, на пасічника працює невтомна орава бджіл. А я один, і, крім мене, про дорогоцінного Рекотарса жодна скотина не подбає… — Пішла! — гримнув я на коня, що засумував був, лунко ляснув по вороному крупі й закрокував швидше. Лий, зливо, цілісіньку ніч без упину.
Вогкість виповзала з підвалу, просочувалася в щілини, проступала плямами на кам’яних стінах; до морозів іще далеко. Шиби ще не скоро затягне памороззю — зовні ллється вода, зсередини осідає пара від подиху… Він мерз. Обіймав плечі руками, тер голу потилицю, переривчасто зітхав. Мерз. Три дзеркала у вітальні потьмяніли, наче сліпі очі. Начебто затягнуті туманом вікна; ох, і густий же туман. Ох, і клоччастий. Ох, і важкий, ніби сірий розплавлений віск… Він провів по дзеркалу ганчіркою — м’якою ганчіркою. Сторонньому спостерігачеві здалося б — він нарешті взявся за прибирання — стирає осілу пилюгу… Сторонніх спостерігачів не було. Він провів раз і ще раз; тонка плівка, що відокремлювала його руку від туману, сконцентрованого в глибині дзеркала, зробилася ще тоншою. Узялася веселковими переливами, як мильна булька, і за секунду трісла; діра розповзлася, закручуючись трубочками по краях, і сіра маса туману отримала нарешті волю. Він упустив свою ганчірку на підлогу. Її відразу ж не стало видно — важкі клуби розтікалися підлогою, вони здавалися хмарами, видимими згори, якоїсь миті у його затьмареному розумі майнуло видиво — він летить, розкинувши руки, над щільним шаром хмар, землі внизу не видко, але ж вона напевно є — земля… — Амулет, — сказав він глухо. Сірий шар хмар розірвався. Далеко внизу лежала, поблискуючи на зеленому килимі, золота пластинка зі складним фігурним прорізом. Він простяг руку — шар хмар зімкнувся. Він доторкнувся долонею до виголеного чола. Не було польоту, не було хмар — тільки дзеркало, розпороте, наче подушка, і клоччасті нутрощі, що валять із нього, — щільний туман. Кімната тонула в ньому. Просто потопала. Він підвів голову. Сірий стовп, що піднявся мало не до самої стелі. Людське обличчя, що проступило нечітко. Молоде, дуже жорстке. Надто. Золота іскра, що блиснула й згасла десь на рівні грудей. Він судомно втяг повітря — туман, потрапляючи в легені, перехоплював дихання. З туману виліпилися ще три постаті. Три жінки. Одна менша, друга старша на крихту, третя… Третя постать — хистка, змазана, постійно змінювала обриси, хилилася до землі… Він примружився. Ось воно. Ниті. Усі три були пов’язані з тим, хто носить золоту іскру. Напруженими нитками, такими живими та чіпкими, що й не вірилося, начебто їх може породити туман… Втім, туман породжує лише видимість. Тінь. У його вухах промайнула лиш тінь трьох імен — але він зумів розчути й запам’ятати. І, вже непритомніючи, задоволено посміхнувся. Ось тепер він знає все.
Вогкого осіннього вечора я повернувся до отчого замку, і не сам. Зі мною приїхали оцінювач, торговець нерухомістю й купець із задишкою — ймовірний покупець. Що мені залишалося робити?! Я був усім і робив усе. Я давав уроки фехтування, грав у кості, вчив молоденьких панянок гарних манер, вдавав із себе вченого й фокусника, чарівника й обідранця — але така бажана мета у вигляді гори грошей не наблизилася ні на волосок. Із часу Судної ночі минуло два місяці й три тижні. Від дня мого візиту до Чорно Та Скоро — рівно шістдесят сім днів. Мені було соромно. Мені було до сказу мерзотно, але продаж замку — єдине, що спадало тепер на думку. Слуга Ітер, якому я сухо повідомив про стан справ, роззявив рот, сплеснув руками та так і залишився стояти. Трійця розбрелася по замку, по-хазяйськи оглядаючи кімнату за кімнатою, витріщаючи очі на фамільні портрети, не пропускаючи ні щілини, ні куточка; у мене було таке відчуття, що мене самого мацають брудними руками. І, зціпивши зуби, довелося терпіти. Покупець був із тих купців, котрим для повного щастя не вистачає приналежності до древнього аристократичного роду; покупець бродив замком, то м’яко посміхаючись, то суплячись, те цмокаючи язиком. Замок йому подобався — однак він, як досвідчений купець, чудово вмів приховати свої щирі почуття під шаром показних. — Ремонту вимагає будівелька, — скорботно повідомив оцінювач. — Про те й ішлося, — підтвердив я тужно. — Ремонт — справа ваша… А тільки замку багато сотень років, тут жили барони Хімеціуси, а по тому нащадки Мага з Магів Дамира… І сам він тут жив. Стіни міцні, хоч облогу витримають, хоч що, рів глибокий… — Вода висохла, — зітхнув оцінювач із таким смутком, начебто мова йшла про чиюсь висохлу кров. — До речі, — стурбовано поцікавився купець, — а підвісний міст можна ще відремонтувати? Я знизав плечима. Мені раптом страшно закортіло, щоб угода не відбулася. Хай їм замок не сподобається. Нехай ми ціну не погодимо. — Я прошу за нього… — я назвав суму, запрошену Чонотаксом Оро. Купець крекнув, торговець нерухомістю знизав плечима, оцінювач стурбовано завертів головою: — Та ви, пане, разів у два перебрали… Не вартує замочок таких грошей. Старий же, старий, усе честь честю, та тільки запущений кріпко… Тут на один ремонт… — Як хочете, — кинув я з полегшенням. — Не хочете — справа ваша… — Ви, пане, мабуть, у скрутному становищі? — обережно поцікавився купець. — Інакше навіщо б… — Мої обставини — моя проблема, — горде підборіддя Рекотарсів саме собою задерлося догори. — А оцінювати найдавніший в околиці замок з погляду іржавих дверних петель… — і я скинув підборіддя ще вище, хоч це, здавалося, було вже неможливо. — Хлопче, — оцінювач зітхнув. — Західна башточка обвалилася — це раз. Підйомний міст не працює — це два. Все ліве крило готове рухнути після першого щедрого дощу, а стан камінів і печей… — У лісах цього замку, — я підняв палець, — Маг з Магів Дамир знищив лютого дракона, про що свідком битви, бароном Хімеціусом, була видана спеціальна Грамота. За цими стінами сотні людей ховалися від недругів і від Мору. Цей замок наганяв жах на ворогів, зароджуючи в серцях друзів трепетну надію; цей замок… — Ми сторгувалися б, — задумливо мовив купець, погладжуючи бороду так обережно, наче вона могла відвалитися. Я затнувся. Яка ганьба — нащадкові Мага з Магів розхвалювати родовий замок; як товар на торжищі… А що ж зараз, не торг?! — Сподіваюся, — купець облизав губи, — що вищезгадана Грамота та решта документів… З ними можна ознайомитися? У мене зсудомило вилиці. Стримавши себе, я приніс реліквію й навіть дозволив купцеві взяти її в руки; втім, коли потягся оцінювач, я без жодної поваги його осадив. У купця було призвичаєне око. Йому доводилося мати справу з документами — справжніми й фальшивими; серце моє здригалося, коли я дивився, як чужа людина вивчає реліквію моєї родини на предмет… — Маг з Магів Дамир, — купець задумливо закусив губу. — Гм… Я заплатив би. Його супутники глипнули на нього здивовано й радісно. — Я заплатив би, якби ви трохи поступилися… — названа купцем сума була менша від тієї, що хотів отримати Чорно Та Скоро, але ненабагато. Оцінювач гмикнув — купець явно пропонував зайве за вподобаний товар. А я думав, що всі купці скупердяї… «Будь чесний перед собою, — в’їдливо прошипів мені здоровий глузд. — Якби ти не збирався продавати замок — навіщо було тягти сюди цю трійцю? Навіщо вся ця принизлива процедура — щоб зрештою заістерити й відмовитися від рятівних грошей? Не честь продаєш — усього лише стару споруду… І не заради примхи, а рятуючи власне життя…» Ніби спростовуючи аргументи здорового глузду, серце моє болісно стиснулося. — Він ще вагається, — забурчав торговець нерухомістю, але за бурмотінням ховалася радість — відсоток від угоди виходив чималий. — По руках? — запитав купець, забачивши, що я готовий погодитися. Я підняв очі — Маг з Магів Дамир дивився на мене з портрета. Ні осуду, ні обурення, аніякісінького сильного почуття не було в цьому погляді; я вперше подумав, що художник був, напевно, бездарний. — По руках? — повторив купець. Я набрав у груди повітря: — По ру… Полум’я в каміні зметнулася. Стовпом витягнулося в трубу, відразу розпласталося, силкуючись витекти з-під коминкових ґрат, холодний вітер пройшовся по без того вогкій залі, і за спинами в нас виразно почувся стогін. Купець, оцінювач і торговець нерухомістю, жахнувшись, завертіли головами; я закам’янів, бо те, що вгледів я, вони мали побачити лиш за мить. Під високим заґратованим вікном стояв згорбившись невисокий кістлявий чоловік років п’ятдесяти. Ніхто, навіть людина незнайома з природою привидів, не віднесла би прибульця до світу живих. Чоловік під вікном був чимось дуже засмучений; палаючі очі його, очі привида, здавалися проте безпомічними й короткозорими. — А-а-а?! Купець, оцінювач і торговець тулилися один до одного. Привид востаннє глянув мені в очі, махнув рукою, наче казав «а чи не однаково», накульгуючи, відійшов у дальній куток зали й там станув у повітрі. Мені подумалося мигцем, що в примарного Судді були зовсім інші звички. Кілька хвилин минуло серед мертвої тиші, тоді купець видихнув «уф», торговець шумно висякався, а оцінювач знизав плечима: — Бачите, любий пане Рекотарсе… Не варто було приховувати від нас наявність у замку привидів. — Я не приховував, — огризнувся я вмить охриплим голосом. — Ви хочете сказати, що бачите його вперше? — жовчно поцікавився торговець нерухомістю. — Саме так, — буркнув я вже роздратовано. — Наявність привида дуже впливає на вартість, — задумливо промурмотів оцінювач. — В одних випадках збиває ціну, в інших, навпаки, додає покупці ваги… Як ви думаєте? — обернувся він до купця. Купець сидів білий як крейда. Щоки його, ще донедавна круглі й тугі, тепер обвисли, як порожні мішки. — А це думка, — пожвавішав торговець. — Якщо ви вже зважилися платити за замок завищену ціну… Бачите, далеко не в кожному замку є привид, і вам, можна сказати… — Я не буду його купувати, — сказав купець глухо. Оцінювач і торговець перезирнулися. — Бачите, — м’яко почав оцінювач, — купити замок окремо від привида як на теперішній час не видається… — Я не купуватиму його! — купець устав. — Я взагалі не купуватиму цей замок! Мені почулося зловтішне хіхікання в каміні, чи ні? Гості вийшли — попереду рішучий купець, за ним, як поли мантії, оцінювач і торговець; я ще посидів у темному залі, потім спустився до підвалу і напився як хлющ. До гикавки.
Комедіанти поспішали. Розмальовані візки зуміли пройти неблизький шлях; інша справа, що зникнути, загубитися серед хуторів комедіантам ніяк неможливо. Однаково що свічці ховатися серед темної ночі — всі, хто бачив візки хоч раз, упевнено вказували шлях їхнього руху. Маленький загін на чолі з Егертом Соллем не відпочивав. Комедіантів наздогнали надвечір; візки тяглися вгору, призахідне сонце золотило їхні хисткі боки. Налякані люди обернулися назустріч загону, що налетів, як відплата; проводиря трупи грубо схопили за комір і притягли до вишкіреного обличчя Солля: — Де?! Попутники полковника вже перевертали догори дриґом візки й заглядали в обличчя нажаханих жінок. Ватажок трупи облизав пересохлі губи: — Кого… зволите… шукати? Помилки бути не могло — саме ця трупа з її двома візками майже два тижні гостювала в «Хороброму джмелі». Саме цей кругловидий, зовні сумирний лицедій зманив за собою дурочку-Алану. Егерт обернувся до товаришів: — Ну?! Стражники розгублено розводили руками. Дівчиська не було ні в одному з візків, і серед піших подорожан її не було теж. — Де вона? — кинув Солль в лице настрашеному проводиреві. — Вона пішла, — плаксиво сказала повна жінка з виразними, як у сумної лані, очима. — Шляхетний пане, змилуйтесь, сама ж напросилася, незмога було… Ми спершу гнали її — та вона вперлася, як реп’ях причепилася. Небо свідок, а потім, у Гнилищах, їй наскучило, ми вже не пускали, самотою дівчиськові блукати… нема чого… та хіба втримаєш, норовлива, наче кінь. Шляхетний пане, у чому ж провинонька-то наша, коли ви її шукайте, то в Гнилищах шукайте… втекла… Селище Гнилищі залишилося далеко позаду, десь зо день шляху без зупинок. Солль озирнувся — актори переминалися з ноги на ногу, всі до одного розгублені й перелякані. Солль заледве здолав у собі негідне бажання хльоснути когось батогом. Без жодного слова розвернув коня й поскакав назад. А тому й не помітив погляду, яким обмінялися комедіанти за його спиною. * * *

Дзиґар пробив дев’ять, коли трактир стрімко почав порожніти. Добрі селяни, котрі ще мить тому статечно розмовляли за настільки ж доброю випивкою, раптово набули здатності спілкуватися без слів: з кутка в куток заметалися промовисті погляди, і розмови вщухли одна за другою. На столах лишилися недопиті кухлі; староста досі захоплено переповідав щось, але хлопець, котрий проходив мимо, взяв його за плече й вказав очима кудись мені за спину. Староста простежив за його поглядом — і фонтан його красномовства всох. — Пробачте щиро… Забув… дільце маю… здоров’я й процвітання панові Ретанаару, смиренно — здоровенькі будьте… Трактир досі нагадував кинуте біженцями село — все догори дриґом і жодної душі довкіл. Староста поквапливо продибав до дверей — тоді-то я нарешті сподобився повернути важку, наче закуту в залізо голову. У кутку позад мене сидів Чонотакс Оро власною персоною. Сидів, налігши ліктями на стіл і поклавши на сплетені пальці довгасту, виголену до блиску голову. Жаль, що відвідувачі трактиру розбіглися. Що ніхто, крім трактирника, не бачив того приятельсько-заступницького погляду, яким я, Ретанаар Рекотарс, відповів на чіпкий погляд зарозумілого мага. Власне, так і повинен дивитися впевнений у собі володар на чародіюшку, котрий живе в його землях… — Привіт, Ретане, — сказав Чорно Та Скоро, не встаючи з-за свого столу. — Дістав гроші? Тепер я повинен був або розмовляти через усю спорожнілу обідню залу — або встати й підійти до Чорно. Як хлопчик. — Дістану — тобі повідомлю, — відгукнувся я прохолодно. І відвернувся, даючи тим самим зрозуміти, що розмову скінчено; але невже пан маг зайшов до сільського трактиру лиш для того, аби хильнути чарчину вина?! — У мене до тебе справа, Ретане, — голосно мовив Чорно за моєю спиною. — Поговоримо? Серце моє зупинилося на один удар. Не те, щоб я встиг на той час впасти у відчай. Не те, щоб я здався. У мене не так просто опускаються руки, і вже, звісно, я не здаюся. До вказаного Суддею строку залишалося ще дев’ять місяців, і я був упевнений, що таки щось придумаю — але невдача, особливо крупна, знесилює, а останнім часом невдачі йшли за мною назирці. Ось чому недбале запрошення Чорно змусило мене так болісно стрепенутися. «Послужи»… Напевно, він повернеться до колишньої розмови. Більш того, призначаючи за моє звільнення нечувану ціну, він заздалегідь знав, що розмова відбудеться знову… Якийсь час я займався тим, що приховував від сторонніх очей свої почуття. Чорно Та Скоро чекав — не відриваючи підборіддя від сплетених пальців, не зводячи з мене глузливого погляду. — Поговоримо, — сказав я нарешті. — Тут? Останнє питання мало означати, що я не боюся чужих вух. Тобто я їх, звичайно, ще й як боявся — але виказувати цей страх перед Чорно не збирався жодною мірою. Самовпевнений маг прекрасно розумів, що я блефую. Тонкі губи його розтяглися, позначаючи усмішку: — Не тут, не бійся. Розмова буде довгою… У мене. Дуже скоро виявилося, що темної пори доби у величезному будинку Чонотакса Оро не блимає жоден вогник. Ні свічечки; вперше я спіткнувся вже на порозі. Чорно Та Скоро, наче й не сталося нічого, відімкнув двері, легко, нічого не торкаючись, прочимчикував углиб коридору й рушив нагору сходами. Він бачив у темряві — і знову демонстрував свою силу й перевагу над рештою смертних. Я брів слідом, раз по раз спотикаючись, щось зачіпаючи, перекидаючи, ударяючись ліктями; здається, сам будинок на догоду хазяїнові підставляв мені ніжки. — Сюди. Слабкий подув повітря вказав мені, що переді мною відчинилися двері. — Ти б свічку запалив, — сказав я зло. — Гостя привів усе-таки, любителю дешевих ефектів… Я думав, що він образиться, чекав кпинів у відповідь — але по короткій паузі Чорно відгукнувся цілком миролюбно: — Ти вибач, я не маю свічок. Ні свічок, ні камінів. Не люблю вогню. І відсунув важку штору, впускаючи до кімнати слабке світло переполовиненого місяця. Світ довкіл мене набув обрисів — стіл, два крісла, матовий відблиск на голому черепі Чорно Та Скоро і корінці книг на полицях уздовж стін. Нічого зайвого. Жодних декорацій, доречних для житла мага. — Сідай, — Чорно вказав мені на одне з крісел, і цього разу підступу не сталося. Зручне сидіння з високою спинкою зроблене було для того, щоб на ньому таки сиділи, а не для глуму над невдачливими візитерами. Дві зустрічі було в нас у цьому домі. Перша — при різкому світлі, що різало очі. Друга — у темряві… — А взимку? — запитав я машинально. — Як узимку без вогню? — Холодно, — відгукнувся Чорно знов-таки по паузі, й я відчув щось схоже на зніяковілість. Наче моє питання було непристойним. У величезному темному будинку було тихо. Очевидно, тут не водилися навіть миші. — Слуг не маєш? — я усвідомлював певну безтактність таких розпитувань, але чомусь не міг зупинитися. — Ні. А що він, цікаво, їсть? Без вогню ж бо? Сире м’ясо?! Мені на секунду стало страшно. На одну лиш секунду — начебто Чорно Та Скоро лютий людожер, що заманив мене до темного будинку, звідки навіть криків чутно не буде… — Не бійся, — втомлено сказав Чорно. Страх мій відразу станув під напором люті: — Ти що, мізків позбувся? Хто боїться, я?! — Не репетуй, — попросив він так само втомлено. Сів у крісло навпроти, відразу обіперся ліктями об коліна і впустив підборіддя на руки. Мені не видно було його обличчя — тільки череп поблискував, наче ще один, тьмяний, кімнатний місяць. — Скільки тобі залишилося, Ретане? Дев’ять місяців і три дні? Я криво посміхнувся. Мені чомусь не сподобалося, що він так точно пам’ятає строки. «Скільки тобі залишилося» — так запитують смертельно хворих про передбачувану дату кончини… — Дев’ять місяців, — задумливо повторив пан маг. — Будеш іще борсатися? Ця фраза не сподобалася мені значно більше. А головне, тон, яким вона була вимовлена. Словом «борсатися» позначають дію дрібну, метушливу й, що цікаво, цілком безнадійну. — Ти шукав інших магів, Ретане? Я зціпив зуби. Питання прозвучало недбало — але під ним ховався великий підтекст. — А чому я не мав цього робити? — голос мій, здається, був незворушним і спокійним. — Хіба я давав обіцянку не звертатися ні до кого, крім тебе? Ти просто першим потрапив мені під руку… Я прагнув поставити самовпевненого Чорно на місце. Звести до знаряддя, виконуючого моє замовлення. І ще я хотів приховати непевність. Бо я справді шукав інших магів, поступливіших… або менш корисливих. І виявилося таке: людський поголос, що населяє могутніми чаклунами мало не кожен хутір, — поголос цей безсовісно бреше. Панів магів не так багато, як про це пліткують. А більш-менш могутніх іще менше; я два тижні витратив, аби вичислити якогось могутнього чарівника, на якого мені вказали, не змовляючись, дві сільські чаклунки. Як же мені було непереливки, коли після всіх пошуків з’ясувалося, що вказаний маг живе на землі Рекотарсів й ім’я його — Чоно Таксоро або щось на кшталт… — Дев’ять місяців, — сказав я з усмішкою. — Дев’ять місяців — чималий строк, за цей час можна дитину виносити, не те що… — Не обманюй себе, — з коротким зітханням обірвав мене Чорно. — Жодна дитина просто так не народиться. Я першим потрапив тобі під руку — але крім мене тобі ніхто не допоможе. Ніхто. Запала тиша. Тобто мертвотна тиша — ні цвіркуна, ні подуву вітру, ні мишачої метушні. Мертво. — Ну й що ж? — запитав я над силу. — А я можу тобі допомогти. — Ти за цим мене покликав? Чи я ганчірка, щоб всмоктувати хвилі твого марнославства? Він мовчав, а тому я обурено додав: — Знаєш що, стань перед дзеркалом, вертися й промовляй: я наймогутніший чарівник… Я наймогутніший чарівник… А мене залиш у спокої. Мені потрібен час, щоб заробити для тебе ці кляті гроші… Я хотів додати «щоб ти ними подавився», але останньої миті втримався. Не на базарі. — Мені не потрібні гроші, — сказав Чорно Та Скоро. Я скривився. Знав ж бо, що йому треба. — Мені не потрібні гроші, — повторив він сумно. — Власне, у мене й так усе є… з того, що можна купити за золото. Хоча ця грань… між «купується» і «не купується», вона така хистка… Невловима… Я досі не бачив його обличчя. — Я не такий марнолюбний, як тобі здається, Ретане… Всі речі на землі мають свою ціну. І навіть ті, що не купуються, мають ціну теж. Я не «любитель дешевих ефектів», тут ти не правий. Мені стало ніяково. Голос Чонотакса звучав рівно, без притиску, але за ним ховалася втомлена, сповнена достоїнства образа. Чудернацький народ ці маги, подумав я з подивом. Чи мені лишень привиділося, що він непробивний, непохитний, як жаба? Чи я таки його вразив? — Неправий, то й неправий, — сказав я примирливо. Якийсь час ми мовчали. Цікаво, він живе без вогню взагалі? Ніколи не гріється біля каміна? Ніколи не відпочиває біля багаття? Цілковито самотній, уникаючи навіть слуг. У компанії лиш ворони… — Я не хотів тебе скривдити, — промурмотів я, перепрошуючи. Його очі зблиснули в темряві — здається, глумливо. — Я допоможу тобі, Ретане… Але й ти допоможи мені. Не служба, гаразд, я невдало висловився спочатку, через це все пішло косо-криво… Не служба. Послуга за послугу. Це твоїм принципам не суперечить? Я потупив очі. В останньому питанні було стільки неприкритого глузування! — У якомусь-там місті, — невимушено гнув своє Чорно, — живе одне шляхетне сімейство, я хочу, щоб юна спадкоємиця цієї родини стала тобі дружиною. — Тільки й усього? — запитав я по паузі. Він кліпнув. Не знаю, чи кліпають сови — але Чонотакс цієї хвилини був викапана сова, я би не здивувався, якби той заухкав. — Дивні ви люди, — промурмотів він собі під ніс. — Що можна спадкоємцеві Рекотарсів, чого не можна спадкоємцеві Рекотарсів… Ти ж і сам хотів оженитися, заради ницих грошей, на вдові… Мене пересмикнуло. — Може тобі потрібен час на розмірковування? — поцікавився він турботливо. — День, два, тиждень? Адже в твоєму розпорядженні ще дев’ять місяців, і ти міг би… — Навіщо це тобі? — запитав я глухо. — Навіщо тобі така… послуга? — Дуже просто, — він потягнувся, не розмикаючи сплетених пальців. — Як придане зажадаєш книжку, написану дідом цієї дівчинки, називається «Про магів»… Копію, зрозуміло, копію, оригінал вони не віддадуть… Привезеш у свій замок, благо він ще не проданий, дівчинка буде тобі, книжка — мені, як плата… І замість дев’яти місяців життя в тебе попереду буде ціла вічність. Роки й роки, Ретане, майже безсмертя… — Ти ж сам маг, що тобі вартує добути якусь книжку? Він підвівся. Щойно потягувався, як кіт, і раптом опинився біля вікна, чорний силует на чорному тлі, й матовий відблиск місяця на голому черепі. — А оце вже не твій клопіт, Ретане. Зробиш, чи ні? Чи таки гроші шукати? Чи будеш за іншими магами бігати, щоб за день до строку, коли зусібіч пізно буде, прискакати до мене з круглими очима? Га? Я потягся рукою до грудей. Аж ніяк не для того, щоб помасажувати слабке серце — аби лишень доторкнутися до дерев’яного календаря, схованого за пазухою, календаря, де кожен прожитий день акуратно викреслений тонкою голкою. — Коли життя довге, то й дружина згодиться, — афористично зазначив Чорно. І я побачив, що він посміхається. Двома білими рядами блискучих здорових зубів. Вранці наступного дня я вирушив у мандри. Безсонна ніч глухо віддавалася в потилиці — але баритися не хотілося. Відісплюся у дорозі. Підстрибувала в такт кінським крокам моя наполовину порожня дорожня скринька. Докірливо дивився в спину замок Рекотарсів, заледве мною не проданий, у якому залишалися тепер за хазяїна пристарілий згорблений Ітер, та ще привид з короткозорими очима, кістлявий привид, невідомо чий, бо в роду Рекотарсів всі були вищі середнього зросту й на зір ніколи не скаржилися… І все-таки я їхав з легким серцем. Майже безсмертя. Життя довге. Розділ п’ятий

Раніше мені ще не доводилося мати спільних справ із магами. Обіцянка Чорно, що він посильно сприятиме мені в дорозі, не викликала в мене особливої довіри — однак дні минали за днями, кобила не тільки не втомлювалася, але, здається, молодшала й гарнішала на очах, погода стояла чудова, а постоялі двори траплялися дешеві, ситні й без клопів. Потроху я дібрав смаку — подорожі з магічною допомогою уявлялися мені чимось на кшталт розважальних прогулянок, і тому, коли приблизно на половині шляху з неба полила раптом суцільна холодна злива, я мало не образився. Чи Чорно забув, які в цих місцях дороги? Чи він думає, що моя кобила вміє плавати в розкислій глині? Я надовго застряг на постоялому дворі. Тобто думав, що застряг надовго, але вже на другий день хазяїн накрутив ціну, кухарка подала на вечерю притухле м’ясо, а із твердого матраца юрбами полізли кусючі тварючки. Таке враження, що Чорно вирішив скопом відплатити мені за колишнє везіння; використавши весь запас лайки, провівши безсонну ніч і напоївши своєю кров’ю з півсотні різноманітних кусючок, я виїхав на світанку. Дощ припинився. Я впевнено вирушив туди, де, згідно з розпитуваннями, маячіла мета моєї подорожі — знову полило, та так, що ми з конем миттю перетворилися на два мокрі, холодні, заляпані багнюкою мішки. Я прокляв Чорно й повернув кобилу назад; хмари відразу розбіглися, як таргани з настанням ранку. Тільки тоді я запідозрив негаразд, і перебравши в пам’яті інструкції Чорно, згадав про його презентик, замшевий мішечок: у ньому, як у футлярі, наказано було везти назад придане моєї нареченої, книгу «Про магів». М’які боки мішечка вишиті були чорним бісером — без усілякого візерунка й малюнка; пан компаньйон велів мені час від часу милуватися вишивкою, й у перші дні подорожі я так і робив, але згодом — оскільки я не панянка й рукоділлям не захоплююся — забув, забув, відволікся… Панові компаньйонові, щоб він скис, довелося нагадати. Просто посеред чистого поля я перетрусив свою скриню в пошуках заповітної штучки; мішечок лежав на самісінькому споді, у кутку, хоча я чудово пам’ятав, що клав його під кришку. Лежав собі, поблискував бісером; там, де раніше можна було узріти просто візерунки із чорних крапок, тепер виразно проглядалося вигаптуване на замші око. І я відразу зрозумів, чиє — вузьке, пильне, трішки божевільне. Але ж колись — я ладен був заприсягтися — ніякого ока тут не було. Ми стояли посеред дороги — я й кобила. Звіддалік виднілося селище з ненависним постоялим двором, і якось одразу виявилося, що навколо глибока осінь, неблизький ліс стоїть голий, як повія, поля зібрано, а дорога вкрита калюжами. Налетів холодний вітер — і спасибі йому, повинен же я був виправдатися перед собою за ті легкодухі холодні сироти, що пройшлися по моїй спині від першого дотику Чонотаксового чарівництва… Знак примушував мене змінити напрямок. З незрозумілих причин Чорно Та Скоро переглянув свої плани, і тепер я повинен був їхати у бік, недвозначно позначений різкою зміною погоди. Хто сказав, що без панів магів цей світ нудний?! Я б віддав перевагу шляхетній нудьзі перед сумнівною розвагою бути флюгером. Прапорцем на карті пана Чонотакса… Я скочив у сідло й пустив коня слідом за шматочком синього неба. Слідом за рухом сонця, скрегочучи зубами, я їхав туди, де хотів бачити мене непередбачуваний пан маг. Я нагнав їх наступного дня. Двоє ситих коней тягли два візки; боки в них — візків, а не коней — розмальовані були усміхненими й ридаючими мармизками, черепами, картами, блискавками й іншими знаками долі. Комедіанти виглядали гірше — втомлені й запилені, вони крокували поряд із візками, не наважуючись, певно, навантажувати коней своєю невеликою, загалом, вагою. Їх було шестеро — троє чоловіків, вродлива жінка в добротному плащі, молода горбунка з підведеними очима й дівча років п’ятнадцяти у рваному платті з чужого плеча, котре дивно припадало на обидві ноги. Я обігнав їх на довгому підйомі. По мені ковзнули один за другим шість поглядів. Проводир трупи — кругловидий чолов’яга з кошлатими бровами — дивився похмуро й непривітно, двійко його супутників — байдуже, красуня звично посміхнулася, горбунка часто закліпала, а дівчисько… Власне, юнка зиркнула на мене двічі. Спершу коротко — на мить, я встиг розгледіти лишень, що одне око в неї потопає в жовтизні синця. Потім, уже випередивши трупу, котра брела собі неспішно, я піймав другий її погляд — і мені стало жарко. Вона благала. Я не зрозумів, про що — але погляд був розпачливий, наче мала тонула в колодязі, але кричати не могла, могла тільки дивитися… Я притримав коня й запитав якомога привітніше: — Куди путь ваш лежить, панове комедіанти? Проводир насупився ще більше, двоє хлопців здивовано на мене витріщились, красуня запосміхалася іще сердечніше, горбунка зітхнула. Дівчисько дивилося вниз — у сіру дорожню пилюгу. — Люблю театр, — збрехав я поштивим голосом. — А ви приходьте на виставу, — не менш ласкаво запросила жінка. — Якщо ваша ласка, шляхетний пане, як до ярмарку дійдемо — то й зіграємо… — А далеко ярмарок? — поцікавився я жваво. — Там… — жінка невиразно махнула рукою. Чоловіки перезирнулися; один був дебелий здоровань із обличчям сільського дурника, кров у жилах другого явно мала домішку аристократичності, він був, імовірно, бастардом, котрий не прижився в замку розпусного татуся… Я подивився на дівчисько. Якби вона підвела погляд хоч на хвилю, якби повторила своє німе прохання — хто його зна, як склалася б далі ця зустріч на дорозі. Але вона дивилася в куряву на шляху. Я засумнівався. Та мало які клопоти можуть обсісти юнку, котра приєдналася до комедіантів? Особливо якщо руки її біленькі, пальці тонкі, а світле скуйовджене волосся знавало й кращі часи. Хтозна, чи не повторює вона долі ось цього молодого бастарда, — народжена для кращого талану, але маючи від долі в послідку дорогу, візки і холодний осінній вітер… — Прийду подивитися, — пообіцяв я чемно. Розвернув кобилу й гайда вперед. * * *

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒