Annotation 2 страница

Молода жінка сиділа на широкому підвіконні, обійнявши руками коліна. Дівчача поза була їй зручна й звична; анітрохи не переймаючись тим, як її легкодумство сприйматиметься збоку, жінка дивилася за вікно — туди, де гуркотіли по бруківці пузаті карети, походжали вуличні торговці, прогулювалися заможні городяни й зграйками літали замурзані діти. По той бік скла присів на підвіконня жовтогарячий із чорним метелик. Жінка мимоволі затамувала подих; здавалося, із крил метелика пильно дивляться два чорних лихих ока. — Це «око мага», — промовила жінка вголос, хоч у кімнаті не було нікого, хто почув би й відповів. Якийсь час метелик сидів, здригаючись крильми, а потім мить — і вже різко злетів — тріпотливий жовтогарячий вогник. Жінка здригнулася, наче про щось згадала. Ковзнула з підвіконня; двері й чекати не стали, поки вона доторкнеться до ручки. Стулки розійшлися самі собою, й у кімнату без запрошення ступила дівчинка — або, радше, дівчина, бо відвідувачці було років п’ятнадцять, тіло її потроху віднаходило природні форми, але обличчя залишалася зухвало підлітковим, вугруватим, некрасивим і нахабним. — Ти була в моїй кімнаті? — запитала дівчина замість вітання. — Я принесла тобі книжки, — відгукнулася жінка підкреслено спокійно. — Я просила не переступати поріг моєї кімнати! — кинула дівчина, і очі її перетворилися на дві блакитні щілини. — Нікому, крім прислуги! — Вважай, що я нею й є, — сухо посміхнулася жінка. — І я не чіпала твоїх речей. Дівчина стиснула губи. Жінка з тугою розглядала її лице — знайомі риси дорогої їй людини отримали тут дивну метаморфозу, дівчинка здавалася карикатурою на власного батька. Жінка притамувала зітхання: — Де ти була вчора, Алано? В «Північній корові? » — Чому б мені там не бути, — фиркнула дівчина з викликом. — Хіба батько не просив тебе… Юнка круто повернулася й пішла геть, на сходи. І, вже спустившись на кілька східців, обернулася: — А ти, Танталь? «Кубло», «шинок»… Ти що, ніколи не ходила до шинку?! — Сьогодні вранці батько заборонив брамникові випускати тебе з будинку, — втомлено кинула жінка в горду спину. Дівчина спіткнулася. Обернулася, і очі-щілинки здавалися вже не блакитними, а чорними: — Що-що?! Він… ну так… Так буде гірше! Гірше, так і перекажи! І побігла вниз, підмітаючи щаблі пеленою темного м’ятого платтячка. Над вечір відчинилися вхідні двері, слуга поспішив до вітальні, на ходу кланяючись, не вміючи стримати дурну широченну посмішку: — Доброго вечора, хазяїне! Повернулися? Жінка здолала бажання бігти слідом за слугою. Поправила перед дзеркалом зачіску, пом’яла себе за щоки — аби не викликати занепокоєння хворобливою блідістю — і тільки тоді вийшла, зупинилася на вершечку довгих сходів, чекаючи, поки людина зі світлим, наполовину сивим волоссям підніметься по жовтуватих, як клавіші, сходинах. Це було своєрідним ритуалом. Вона завжди чекала його тут. — Здоровенька була, Танталь. — Добривечір, Егерте… Добре, що у вечірньому півмороку він не може роздивитися її обличчя. Її безнадійно бліде лице з запалими очима, і безневинні хитрощі з пощипуванням щік нічого не можуть приховати, тим паче, від нього… — Усе гаразд, Егерте? Її голос звучав тепло й рівно. Як зазвичай. Він кивнув. Вона взяла його під руку, намагаючись придумати якусь пусту фразу, але нічого підходящого на думку не спадало; він теж німував, і так, мовчки, обоє вирушили до дальньої кімнати — найбільшої і найсвітлішої спальні в будинку. На столі горів світильник. У глибокому кріслі сиділа жінка — жоден язик не повернувся б назвати її бабою. Чорні тіні лежали на білому, приголомшливої вроди обличчі. Темні очі дивилися в простір. — Привіт, Тор, — ласкаво сказав Егерт. Пані посміхнулася й кивнула. Ось уже три роки вона не робила нічого іншого — сиділа, дивлячись у порожнечу перед собою, а зачувши знайомий голос, посміхалася й кивала. Душа її літала десь так далеко, що навіть найрідніші люди не могли до неї догукатися. — Усе в порядку, Торіє, — спокійно підтвердила Танталь. І тільки десь усередині стиснулася невидима грудочка, та частинка її, що не любила брехати. Жінка в кріслі посміхнулася й кивнула знову. — Ми підемо, — глухо сказав Егерт. Жінка кивнула втретє. Танталь і Егерт вийшли, обережно прикривши за собою двері. У коридорі чемно чекала доглядальниця — добра жінка, яка приходила ввечері й ішла вранці, вона перемінила компаньйонку, що цілоденно сторожує спокій пані Торії, баляндрасить у порожнечу й читає вголос книги, до яких пані Торії немає ніякісінької справи… — Що трапилося? — різко запитав Егерт, коли служниця забрала зі столу недоїдену вечерю. Все помічає, подумала Танталь втомлено. — Алана? — Замкнулася в кімнаті. Я сказала їй, що ти… — вертикальні зморшки на білому Егертовому чолі поглибшали: — Так, я думав. Ти знаєш, як я сподівався, що вона… Переросте. Тим паче, після поїздки в Каваррен… — Каваррен пішов їй на користь, — промурмотіла Танталь, поводячи пальцем по візерунку на скатертині. — Треба було її сікти різками, — Егерт нервово пересмикнув плечима. — Коли все це почалося… Треба було наступити собі на горло й… — Дурниця, — меланхолійно відгукнулася Танталь. — Ти просто втомився… ти втомився сьогодні. — Відвезти її в Каваррен, — Егерт сплів пальці, — змінити… обстановку… надовго. Я б перебрався в Каваррен, але Корпус… — Що тобі дорожче — чужі хлопчаки чи власна донька? Танталь сама здивувалася словам, що зірвалися з її вуст ніби між іншим. Ніби не до ладу. — Вибач, — додала вона стиха. — Власне, і переїзд нічого не змінить. Мені так здається. Егерт мовчав. — Вибач, — повторила Танталь уже із занепокоєнням. — Я… я вже втомилася повторювати тобі, що в цьому немає твоєї провини. Алана… — Ті дні її надломили, — сказав Егерт, дивлячись у стіл. — Танталь, чи є в цьому будинку людина, перед якою я ні в чому не винен?! Нагорі грюкнули двері. Почувся дзенькіт розбитого посуду, за хвилину до їдальні вбігла перелякана служниця, і, побачивши її закривавлене обличчя, Егерт підвівся з-за столу: — Що?! — Пані Алана, — служниця шморгала носом, — зволять… Вечеряти не хочуть, то посудом кидаються. Танталь натягла на плечі хустку. Незвичний, бабський жест.
Поперек проїзду стояла свиня. Імовірно, то була королева свиней. Сіра плямиста туша займала весь простір опущеного підвісного мосту, від поруччя й до поруччя — але ж міст не був вузький, колись, за давніх літ, тут вільно котили карети! Свиня неохоче подивилася в мій бік — і відвернулася знову. Де їй було мене впізнати — коли я востаннє відвідував родові угіддя, дідусь цієї свині був іще рожевим поросятком. Тиша й занепад. Хай би вороги здумали напасти на замок — ось він, беріть голими руками, вода в рову висохла й міст не піднімається — підйомний механізм проіржавів до самих нутрощів… З другого боку, до псів ворогам стара руїна, примара давньої слави Рекотарсів? — Згинь, — сказав я свині. Та не звернула на мене жодної уваги — от хіба сіре вухо лінькувато сіпнулося, зганяючи муху. …Куди повертається мандрівець, коли дорога намозолила йому ноги? Правильно, до рідної домівки. Навіть якщо замість брамника його зустріне сіра свиня, замість друзів — байдужі собаки, а замість турботливих батьків — розжирілий, підсліпуватий слуга. Тепер, сидячи перед каміном у залі, що поросла павутинням, я й не пам’ятав до ладу, навіщо так прагнув сюди. Звідки взялася ця облудна надія: повернуся, мовляв, додому, і все виправиться, ніби за маговим велінням. Маєток, як і слід було сподіватися, доходів не приносив жодних, жалюгідної ренти вистачало лишень на прокорм свійських тварин. У перший же вечір управитель на ймення Ітер приніс мені, зітхаючи, купу курних видаткових книжок; з відразою прогортавши дрібно списані сторінки, я відсунув бухгалтерію геть. Якщо старий слуга трошечки й краде — він що, не має на це права?! На другий день я відкрив скриню зі своїми дитячими речами — і серед шкільного приладдя відшукав витіювато оздоблений календар. Років двадцять тому я виготовив його сам, під наглядом учителя — по краю дерев’яного кола вилися у танку цифри, ближче до центру кострубато виписані були назви місяців, і кожен із них супроводжувався відповідною ілюстрацією: у дитинстві я любив малювати. Щокате сонце перебирало щупальцями-променями, кудлатилися кошлаті бороди вітрів, з пузатих хмар оберемками сипався намальований сніг. Я втомлено присів на краєчок скрині, страшно схотілося туди, у той вечір, двадцятиліття тому, коли, витріщаючи від ретельності очі, я вкривав лаком уже готову картинку… А ось тепер тримаю в руках власне життя. Точніше, його жалюгідні рештки, бо від винесення Вироку минуло вже два тижні, а отже, жити мені залишилося триста шістдесят п’ять мінус чотирнадцять… Я відшукав у письмовому столі голку й акуратно відзначив день, від якого, за Суддівською волею, ведеться настільки важливий для мене відлік. А потім гукнув Ітера, одяг найліпші свої шати, припнув шпагу, як годиться спадкоємцеві Рекотарсів, і почвалав до селища. Староста спочатку налякався — думав, бідака, що я хочу скачати з нього грошей. Слово «податі» віднедавна ятрило мою душу, а тому я з милою посмішкою зам’яв неприємну для обох розмову. Староста повеселішав — але відразу й притих, довідавшись, які саме відомості мене цікавлять. Почухав круглу голову, потер лису брову, сказав із сумнівом: — Ви, пане Ретанааре, цього… Магів останніми роками розплодилося — це факт, що тих пацюків… При кожному сільці, куди не поткнися, тепер чаклун сидить… Чимало ошуканців, але є й справжні — хутір, якщо пам’ятаєте, нижче за річкою, рік тому цілком змило, серед посушливого літа раптом гроза, змило начисто, і я знаю, чиїх рук справа, та лиш зв’язуватися з ним… Раніше патякали — перевелися, мовляв, маги, нудно стало й тяжко — то от вам, тепер весело, довіку б таких веселощів не бачити, синок мій здуру полаявся із цим — і назавтра блискавка серед двору як лупоне! Дірку пропалило, курку вбило, я швиденько подарунки на віз — й у двір заразі, щоб йому пусто було, а він щириться, дибиться, подарунки приймає, нічого, мовляв, пам’ятай мою доброту, що лиш курку тобі й присмажило… — Він — це хто? — недбало поцікавився я. Староста скривився: — Ім’я, його, батечку, язик коле, гірке ім’ячко… Я тобі на дощечці надряпаю. Грамоти, на щастя, навчений… Я здивувався з такої запопадливості; староста послав замурзаного хлопчиська по грифельну дошку, довго пихкав, допомагаючи собі язиком, і нарешті продемонстрував мені моторошними закарлючками виведене ім’я: «Чорно Та Скоро». — А таки правильно написав? — із сумнівом поцікавився я. — Щось ім’ячко якесь… — Так маг же, — знизав плечима староста. Видно, ця обставина могла виправдати в його очах будь-яку дивину — від незвичного імені до третього вуха на потилиці. — А живе де? Староста не вважав за потрібне приховувати відразу. На околиці мене наздогнала стара; я впізнав її. Скільки себе пам’ятаю, а вона завжди була бабою, у незмінній темно-червоній хустці, зі звислими бузковими щоками й чорними вусиками над верхньою губою. Жила зі знахарства, з трав, дрібного чаклунства і сумнівних послуг для жіночої братії. — Пане… Коли до Чорного ідете, то не ходіть заради Неба, тварюка, він, пробачте, скотина найостанніша, потім не зрозумієте, звідки лихо… Коли приворотне зілля — це і я можу, якщо когось зі світу зжити… ну, важче, але допоможу теж, а до Чорного не ходіть, у нього не те що совісті — й дрібки сумління немає… Стара виглядала по-справжньому стривоженою; на душі в мене дряпнула непрохана котяча лапа, але підборіддя, горде підборіддя останнього з Рекотарсів само собою подерлося догори. Баба осіклася: — Не хотіла ж бо скривдити, пане… й на думку не спадало… — Присіла в незграбній подобі уклону, повернулася й почвалала геть. Будинок був новісінький. Були в ньому розкіш і франтівство, показне багатство й безсумнівний смак, але відбитка давніх і славних часів, того особливого шарму, що найзубожілішу руїну здатен перетворити на Родовий Замок — нічого цього не було й близько. До шляхетної давнини житло пана Чорно Та Скоро не мало жодного стосунку: усього кілька років тому він вигнав з околиць суперника, чаклуна дрібнішого штибу, й укоренився на пагорбі з усім своїм ворожбитським господарством. Підніматися довелося довго. Певно, довгий та незручний шлях нагору прокладено винятково для гостей — сам пан Чорно не інак, ніж на помелі літає… Перед ворітьми я зупинився, але не через побоювання, а щоб поностальгувати: ось так, згідно зі сімейною легендою, на високому пагорбі стояв будинок мого предка, Великого Мага Дамира, котрий був суворим, але нікого безвинно не кривдив, знався з Віщунами й самого Ларта Легіара, переможця Мору, мав якось на побігеньках… Тим часом моя присутність не залишилася непоміченою. Чорна ворона, що безстрашно сиділа на воротях, покосувала на мене блискучим оком і гарикнула, широко роззявляючи дзьоб: — Хто?! Є в мене недолік — коли на мене репетують, я сам починаю волати у відповідь. — Хто?! — повторила ворона ще голосніше. — Корова в манто! — гаркнув і я, й ворона змахнула крильми, намагаючись втримати втрачену рівновагу. На якийсь час запала тиша; ворона дивилася вбік, вдаючи, що мене тут немає. Потім скрипнули ворота; і в утворену щілину просунулася спершу рука з вузькими нігтями на довгих пальцях, а потім і хазяїн господи власною персоною — а сумнівів, що переді мною сам пан маг, навіть не виникало, досить було разок піймати погляд чіпких, зизуватих, дещо божевільних очей. Першої секунди мені здалося, що пан чарівник лисий — голова його, гола як яйце, радісно ловила сонячні відблиски. — Пан Чорно Та Скоро? — поцікавився я із церемонним поклоном. Пан маг здивовано звів брову. Якийсь час ми дивилися один на одного; хазяїн високого будинку був трохи старшим за мене. Не роки проїли плішину на його маківці — довгастий череп вискубла до блиску гостра бритва цирульника. — Чого? — перепитав нарешті пан маг. — Я хотів би бачити пана Чорно Та Скоро, — повторив я виразно й терпляче. — Мені вказали на ваш будинок. Довге обличчя мого співрозмовника зморщилося, начебто він збирався розреготатися. Зіниці розкосих очей зійшлися на переніссі: — Чонотакс Оро моє ім’я… Що стосується чорних, швидких та решти епітетів — не зволили б ви поцілувати в задницю вашого інформатора? Страшенно не люблю почуватися дурнем; саме це неприємне відчуття змусило мене заплющити очі на брутальність пана мага. — Прошу вибачення, — сказав я із наймилішою з посмішок, на яку лишень був здатний. — Мої вітання, любий пане Чонотаксе. До вас звертається правнук Великого Мага Дамира — можливо, ви чули що в замку біля озера володарює зараз якийсь Ретанаар Рекотарс… У нього був цілковито непроникний погляд. Як у жаби. Він не зволив не те що вклонитися — навіть кивнути недбало. Начебто я повідомив йому, що пасу череду овець на найближчому лузі. Я зачаїв роздратування. Надутися й піти — здається, найпростіший вихід, але навряд чи пан маг щось від цього втратить. Бритоголовому суб’єктові нічого від мене не треба — а ось у мене є нужда, і чимала, я не красна дівчина, щоб відмовлятися від обіду лише тому, що пика кухаря мені не до вподоби… — У мене справа до пана мага, — сказав я, твердо дивлячись у непроникні магові очі. — Термінова. Всупереч моїм очікуванням, нібито вітальня в будинку мага обов’язково занурена в півморок, довелося прикривати долонею очі — так туго било у вікна сонце. Три великі люстра віддзеркалювали сонячні промені, на високій стелі лежали три овальних світних плями, і я не ризикнув би назвати їх «зайчиками». Нічого стрибучо-грайливого в них не було й близько, в найкращому разі це були «сонячні кнури», а то й зовсім «сонячні корови», масивні, тлусті, чомусь неприємні з вигляду; у мене принаймні відразу ж занила потилиця. Мені запропонували крісло, що за зручністю відповідало приблизно лаві для тортур. Втім, я й очікував підступу — а тому вдав, наче влаштувався зручно. Хвилин десять годилося б говорити ні про що, вихвалятися древністю роду й розглядати розвішану на стінах зброю; так, щонайменше, я звик чинити, наносячи під час мандрів візити до чийогось гонористого замку. Пан Чорно Та Скоро — оце приклеїлося йменнячко, подумки я називав свого співрозмовника саме так — той-таки пан зброї на стінах не мав, а за прикрасу слугували розвішані то тут, то там жмуття грубих ниток, що нагадували ковтуни немитого волосся, і роздивлятися це у мене не було жодного бажання. Чорно Та Скоро всівся навпроти, за низьким столиком, уперши лікті в різьблену стільницю й поклавши підборіддя на сплетені пальці. Трохи пізніше я довідався, що по життю він сидить тільки так — ніби слабка шия його не в змозі втримувати тягар виголеної голови, наче обов’язково потрібно знайти іншу опору. Зизуваті чорні очі пронизували мене наскрізь — і при цьому, як і раніше, без жодного виразу. Ні питання, ні цікавості, ні навіть глузування. — Люб’язний пане Чонотаксе… Я перевів подих і подумав, що якщо кожну нову фразу треба буде вирікати з таким зусиллям — розмова, мабуть, не складеться. Я розраховував отримати потрібні відомості й при цьому ні єдиним натяком не розкрити власних сумних обставин. Цікавою для мене темою був Суддя загалом, конкретним прикладом — якась юна панянка, незамінна з погляду сердечної прихильності, котра втрапила до Судної камери після того, як власними руками зарізала ревнивця-чоловіка. Для панянки цієї вирок мав відстрочку — я сподівався з’ясувати, хто з живих нині магів кинув би світло на її теперішню долю. На самого Чорно надія була мізерна — після старостиних оповідок він уявлявся мені радше самовпевненим провінціалом, ніж серйозним чарівником… Час було починати історію, але слова завмерли на язиці. Ми мовчали хвилину, п’ять хвилин, чверть години; для хазяїна, до чийого дому заявився несподіваний гість, це вже достатній строк, аби нервово засоватися на своєму стільці: а в чому, власне, річ? Чорно Та Скоро сидів нерухомо, як статуя. І не зводив з мене погляду, тож вертітися довелося мені. — Люб’язний, е-е-е, пане… Чонотаксе. Я тут… від необхідності проконсультуватися з обізнаною у магії людиною. Ви, звісно ж, знаєте, що рід мій корениться від мага виняткової сили й заслуг — однак ні сам я, ні покійний батечко… на жаль, до цієї царини… не мали… стосунку. Ви знаєте так само… — Давай на «ти», — неголосно запропонував Чорно. Мене важко спантеличити — але тут я розгубився. І не відразу зумів це отетеріння приховати. — Давай на «ти», — повторив Чорно, і його нерухомі очі вперше за весь цей час кліпнули. — Справа ж насправді є; то ніж розпатякувати — давай відразу й по-простому. Я мовчав. Мені дуже не подобалося, коли ініціатива так запросто перетікала до співрозмовника, та й пропозиції зробити щось «по-простому» не тішили мене ніколи. Чорно сильніше наліг підборіддям на пальці — тепер його зизі очі дивилися дещо спідлоба; — Як не крутись — не відвертишся… Замок розвалився, маєток збіднів — чи ти від хорошого життя бродяжиш? Чого ти по світу шукав, не моє, звичайно, діло, але що притяг петлю на шиї — це помітно… Не відразу й не всякому впаде в око, але видно, Ретане, відзначили тебе від щедрот, давай викладай, а байки я й сам вигадувати можу… Я скривився — занадто яскраво било віддзеркалене люстрами світло. Надто різко. Пан маг дозволив собі надмірну вольність у висловлюваннях. Ретанаар Рекотарс ніколи не «бродяжив». Він мандрував інкогніто. Хороше слово «інкогніто», прикриває всі супутні кострубатості, от лишень надміру вразливе для балакучих язиків… Чорно спостерігав, як я намагаюся зметикувати, хто й де мене здав; він заздалегідь упевнений був, що всі мої спроби марні. — Облиш, Ретане. Тобі нема сенсу мене обманювати. Я тобі потрібен, а не ти мені… Викладай. Я цілком міг розпрощатися й піти. Але за пазухою в мене лежав круглий дерев’яний календар: з першого погляду здається, що днів у році повнісінько, але для людського життя все-таки недостатньо, навіть якщо не брати до уваги ті два тижні, що вже минули… Я залишився. Сонце, за моїми розрахунками, давно завернуло на захід — але дзеркала все ще ловили жадібною поверхнею гарячі полуденні промені, і щораз, коли у своїй оповідці я хотів на крихту відступити від дійсності, язик відмовлявся мене слухатися. Люстерка грубо й прямолінійно висвічували правду, придушуючи й відкидаючи все інше; мені не вдалося прикрасити розповідь ні єдиною вигаданою деталлю. Спритно влаштовуються добродії маги — проте викладати бритоголовому Чорно всі подробиці останньої пригоди не входило до моїх планів. — Цю частину розповіді ми пропускаємо, — наполягав я недбало, не відводячи очей, — пропускаємо, це не має стосунку до справи… Чорно кривився, але мовчав. Я не став утаємничувати його в історію зі збирачем податків, змовчав про тюремних вошей і про пропозицію, з якою звернулася до мене Тиса на прізвисько Матрацниця — але щодо решти моя розповідь була достатньо докладною, і, скінчивши її, я відчув щось на кшталт полегшення. Чорно Та Скоро сидів, налігши підборіддям на сплетені пальці. Очі його звузилися, наче прорізи в масці: — Ще раз, докладно. Що він сказав? Я зітхнув. Промова Судді досі сиділа в моїй голові до останнього слова. — «Путь-доріженька твоя у твань, Ретане. Ти вже в багнюці по пояс — а там і в крові виваляєшся…» — Ну, тут невеликий пропуск, а потім… — Жодних пропусків! — гаркнув Чорно, і на виголеному черепі стрибнули сонячні відблиски. — Жодних пропусків у тексті Вироку, невже не зрозуміло?! Я завагався. Події повернули зовсім не так, як я розраховував, — але, сказавши «А», варто пам’ятати й про інші букви алфавіту. Явившись до лікаря з непристойною хворобою, пізно червоніти й приховувати симптоми. — «Збирач податей — вирік я над силу, — повісився на воротях, хтось скаже — по заслузі, але смерть його на тобі, Ретане. Ти той-таки розбійник — де лісовий душогуб просто перерізує горло, ти плетеш зашморг жорстоких вигадок. Рік тобі гуляти. По закінченні строку будеш страчений… Я сказав, ти чув, Ретанааре Рекотарсе. Це все». Хвилину в яскраво освітленій кімнаті було тихо. Чорно не дивився на мене — зирив убік, ворушив губами, з сумнівом кривився, начебто вирішував в умі складне арифметичне завдання. — То що? — мовчання стало нестерпним для мене. — Нічого, — відгукнувся Чорно з несподіваною безтурботністю. — Ти, зрозуміло, хочеш, аби жодні Судді над твоєю душею не стояли, га? У мене на мить перехопило подих. Надто легко прозвучали ці слова. Надто невимушено. — З якого це права хтось судить мене, — сказав я глухо. — Треба буде — сам за себе відповім… — Розумію, — Чорно кивнув. — Ти хочеш, щоб я це зробив? Зняв з тебе Вирок? — А ти можеш? — не стримався я. Він посміхнувся. Обличчя його без жодного виразу раптом перетворилося. Освітилося неприхованою втіхою, темні очі спалахнули, рот розтягся до вух: — Можу. Якийсь час ми мовчали. Чорно дивився на мене, як ситий кіт на обімлілу мишу: розслаблено, із задоволенням, з якимось навіть батьківський смутком. — Я можу це зробити, Ретане… Вважай, що тобі пощастило. Але й мені повезло теж — бо дарма, сам розумієш, такі послуги ніхто не робить… — Скільки? — запитав я механічно. Серце моє тьохнуло від радості: так просто?! Чорно розтяг рот іще ширше — хоч це, здавалося, було вже неможливо: — Я-який ти практичний… Ані гроша. Відслужи. — Я закляк. Образа — наче черства скибка хліба. Так просто й не проковтнеш. — Вельмишановний пане, — прошипів я з відразою, — заведіть собаку й нехай вона вам служить. Чи ваше останнє слово звернене до нащадка Рекотарсів?! — А що такого я сказав? — здивувався Чорно. Я стримався. У кімнаті знову повисло мовчання; сонячні плями лежали на стелі, ну, ніби пришиті. Начебто тут, у кімнаті з дзеркалами, час не плине. — Дивні ви люди, — промурмотів Чорно, звертаючись ніби до самого себе. — Збирати чужі податки, під личиною фальшивого збирача — це ось саме для нащадка Рекотарсів… А все решта… — Я заплачу, — сказав я зло. — Скільки скажеш, стільки заплачу… «Все решта» — не твоє… діло. Я хотів сказати «не твоє собаче діло» — але вчасно стримався. — Які ми горді, — пробурмотів Чорно Та Скоро, і, здається, він був засмучений. Уся його безпристрасна фізіономія якось стемніла, і вигнулися кінчики довгого рота. — Гаразд… Знаєш, скільки це коштуватиме? — Я заплачу, — повторив я зарозуміло, і тоді він назвав суму. Якийсь час я просто дивився йому в очі. З німим докором; простіше було припустити, що мені почулося. — Скільки?! Він повторив. — Усе ясно, — сказав я пошепки. — Нічого ти не можеш. Ціну набиваєш, блазнюєш, ти, чаклун… — Я сказав, а ти чув, — прорік Чорно знайомим до дрожу голосом Судді. — Це все. Я облизав губи. На секунду мені повірилося, що Чорно — це і є Суддя, тільки в іншому обличчі. Він посміхнувся. Зизуваті очі на мить спалахнули — і тоді я зрозумів, що ні, він таки не Суддя, але він і не блазнює. Це я помилився — переді мною далеко не посередній чаклун. Чонотакс Оро знає собі ціну і призначає плату за вартий того, на його думку, товар. Але й для мене товар нічогенький — власне життя… — Совість май, — сказав я раптово охриплим голосом. — Я стільки… у мене грошей таких немає. Він криво посміхнувся: — Про першу мою пропозицію… пам’ятаєш? — Ні, — сказав я холодно. Чонотакс знизав плечима: — Тоді замок продай. Може, якийсь купець заможний для родоводу й купить… — Для родоводу?! — А чи мало дурнів пнеться в аристократи? Я не знайшовся з відповіддю. Сонце било у вікно, віддзеркалені промені змушували болісно мружитися; я раптом відчув, що очі мої втомилися і сльозяться. — Загаси, — прошипів я, прикриваючи обличчя долонею. — Годі… Сонце сіло протягом хвилини. У дзеркалах відбився умиротворений золотавий захід, а я майже осліп. Непросто після яскравого світла переметнутися у напівморок — я бачив лишень силует Чорно. Маг — а він таки маг! — стояв біля вікна, спиною до мене, і дивився в сад. — Ти точно можеш це зробити? — запитав я безпомічно. Темний силует у квадраті вікна повів гострим плечем: — У Судді свої переваги. У мене — свої. — Зменшиш ціну? Він обернувся. Тепер голений череп відсвічував м’яко, матово, у теплих призахідних тонах. — Ні, й не надійся. Не хочеш служити — то шукай гроші… або думай. Головою. Я промовчав. — Думайте, Ретанааре Рекотарсе, — офіційним тоном повторив той, кого звали Чонотакс Оро. — Думайте… все у ваших руках. У вікно влетіла ворона, зробила коло під стелею й відтіля, з висоти, урочисто нагидила мені на коліно. Увесь тиждень після відвідин Чонотакса Оро, мене не полишала недоречна напружена веселість. Я щиро хвалив себе за кмітливість, що відшукав-таки лазівку з цілковитої, здавалося б, безвиході; тепер переді мною стояло нове завдання, непросте, але й нехитре: роздобути вчасно озвучену Чонотаксом суму. Увесь тиждень я пропивав останні гроші, гуляв і веселився на всю котушку, так, що навіть на найостаннішому хуторі знали: це «пан Ретано додому повернулись». Потім гроші скінчилися, минуло похмілля, я витяг на світ білий свій дерев’яний календарик і з жахом побачив, що моє відміряне життя скоротилося ще на сім днів. Ідею про продаж замку я з ходу відкинув як цинічну — подібна ахінея могла засісти тільки у виголеній голові корисливого Чорно Та Скоро. З решти способів отримання грошей мені на думку спадали чомусь пошук скарбів, грабунок на битому шляху й шулерська гра в карти. Я чудово знав, що перше частенько безрезультатно, друге — огидно й небезпечно, а третє негідне Рекотарса; мій райдужний настрій випарувався, і на зміну йому прийшла глуха туга. Я вкотре пошкодував, що, на відміну від легендарного предка, не маю задатків до магії й не навчений її премудрощів. Багато десятиліть тому Великий Маг Дамир, чиє мужнє, дещо втомлене обличчя дивилося зараз із трьох різних портретів на стінах ветхого замку — багато років тому ця з усіх поглядів чудова людина здолала лютого дракона, що оселився у володіннях барона Химеціуса. Чи вимагало чудовисько жертв, чи ні — про се історія не згадує, але я схильний вважати, що таки було. Це видається логічним, у барона ж бо підростали дві доньки-красуні, а син був ще надто малий, аби сісти на коня й узяти до рук зброю… Ось тоді-то в супроводі вірного слуги й з’явився в замку Великий Маг Дамир. А трохи згодом — і ось ця гравюра із зображенням мого предка тієї миті, коли той проштрикує бестію списом… Я ближче підсунув свічку. Гравюра виконана була любовно й ретельно — я бачив гнівне обличчя свого предка, пику чудовиська, зовсім по-людськи спотворену злістю й страхом, і навіть місцевість міг упізнати — так, це південні кордони мисливських угідь, мені не раз доводилося гуляти там іще підлітком. Пригадується, за тих часів я кожну вільну хвилину присвячував фехтуванню — і, вихопивши з піхов шпагу, до нестями грав у Мага Дамира; від тих моїх ігрищ постраждав не один кущ дикої малини… Якби мій предок Дамир міг почути мене й прийти на допомогу! Хіба б знадобилося мені укладати угоду із Чорно Та Скоро?! Худа свічка догоряла. Єдина свічка посеред темного, занедбаного, обідраного замку… Я здригнувся. Старий Ітер давно спав у своїй комірці — й усе-таки я виразно почув, як нагорі, у замкнених спальнях, важко відлунюють чиїсь кроки. Униз по сходах… Я ніколи не був боягузом. Кроки зупинилися біля дверей до кабінету. Шурхіт, начебто перегортаються сторінки великої книги; важке дихання. Тиша. Я стримав дрож. Там, за порогом, нікого немає. Це зітхає замок. Розділ третій

— Пані Танталь, пані! Пані Алана… все не озиваються… Я думала, сплять вони довго, так уже й час сніданку минув… — Служниця заламувала руки. Служниця трохи перегравала — не було в її голосі ані крапельки занепокоєння за непутящу пані Алану, все це награне, і вухо природженої акторки вловило його без жодних зусиль. Хоча, якщо вдуматися, служницю винуватити нема в чому — ну, не прикипіла вона душею до сварливого дівчиська, яке жбурляє свою вечерю в обличчя прислузі… Поруч стояла темна, як тінь, згорблена напівсліпа бабуся. Стояла й мовчала; Танталь зціпила зуби й поклала долоні на похилі плечі старенької: — Не хвилюйся, нянько… — І мені не озивається, — скрипуче проговорила стара. — Завжди, бувало… мовчить-мовчить, а я попрошу — і відкриє… Танталь звела підборіддя, одним поглядом зупинила фальшиві голосіння служниці й рушила до Аланиної кімнати. — …Або ти відчиниш негайно, або я пошлю за батьком. За дверима — тихо. Ані подиху, ні скрипу мостини. Пустка. Танталь закусила губу. Її роздратування помалу перейшло у занепокоєння. — Алано… Ти всерйоз вирішила звести нас усіх у могилу? Тиша. — За паном Соллем послати, — свистячим шепотом припустила служниця. Танталь роздумувала. Вона уявила собі Егерта, якому повідомляють, що в замкненій зсередини кімнаті його доньки тихо й порожньо, ні душі, й ніхто не відгукується… Коридором затупотіли важкі черевики. Слуга квапився так, що за сотню кроків устиг задихатися, наче після довгого бігу: — Пані… Танталь… мотузка ж… з її вікна вірьовка мало не до землі, я будинок обходив — то побачив… Танталь ковтнула гірку слину. Головне, що з негідницею нічого не сталося. Що не доведеться вибивати двері й заходити в кімнату в жахливому очікуванні… чого? У роду Соллів начебто й не було самогубців… — Клове, — вона обернулася до слуги. — Піднімися по мотузці й відчини двері. — Я?! — слуга відсахнувся. — Та ж, пані Танталь… Я не дотягнуся, вірьовочка високо обривається… і не витримає вона мене, у мені ж, до речі, не те що в панні Алані, я огрядніший таки… Танталь гмикнула: — До речі, як вона вийшла з двору? Ворота були відчинені? — Ну що ви! — обурився слуга. — Я ворота на ніч замкнув і собак спустив, та тільки вони панну Алану люблять, а паркан у нас так… Лишень виглядає парканом… «Дика кішка, — похмуро подумала Танталь. — Виходить, за Егертом все-таки доведеться посилати. Викликати з занять у Корпусі, повідомляти, що донька його, Алана, шляхетна панянка п’ятнадцяти років, покинула рідну домівку за допомогою білизняної мотузки, перелізла через паркан і зникла в невідомому напрямку, коротше кажучи, втекла…» — О-ой, — ледве чутно зітхнула стара нянька, якій лиш тепер вдалося дошкандибати до місця пригоди. — Ой, дівчинко, як же… — Ось що, — рівний голос Танталь не виказав її думок. — По-перше, усім тримати язика за зубами. По-друге… Клове, будь ласка, пройдись по трактирах. Почни з «Північної корови»… Служниця охнула. Танталь люто блиснула очима: — Ти, Дюло, з дому ні на крок. Я твій язичок знаю. І, не слухаючи заперечень служниці, покрокувала геть. Вийшла з будинку, обійшла його навкруги, примірилася до білизняної мотузки, що звисала з вікна третього поверху, озирнулася, скинула туфлі, підстрибнула, й із другого разу вхопилася за вузол на кінці. Підтяглася на руках, узялася за мотузку зручніше, ривком підібрала спідницю й, відштовхуючись від стіни босими ногами, влізла нагору, у вікно. Слуги спостерігали, роззявивши роти; на щастя, від жвавої вулиці вікно Алани прикрите було високою старою тополею. Перелізши через підвіконня, Танталь презирливо посміхнулася. Швидко оглянула безлад, що панував у кімнаті, й відсунула засув, впускаючи заплакану няньку. У неї ще залишалася слабка надія, що дівчисько вдасться відшукати раніше, ніж про подію довідається Егерт. Про те, аби повідомити про втечу доньки пані Торії Солль, у неї не виникло й думки.
Чоловіків було двоє — один кремезний і міцний, здаля видно, як поблискують на пишному перев’язі дорогоцінні камені; другий — високий, весь у чорному, наче грак, у крислатому капелюсі, причім поля ці звисали донизу, прикриваючи обличчя мало не по підборіддя. Я мигцем зачудувався, як власник такого капелюха може ходити і не спотикатися. Обоє прийшли пішки. Жоден не помітив мене (а я саме гаяв післяполудневу пору в заростях поблизу струмка; не те щоб я настільки любив природу — просто сонце стояло ну надто вже високо, і торувати шлях по спеці не хотілося ні мені, ні коню. Тим паче дивно було, що за такої жахливої спеки двоє пристойних людей задумали битися на смерть. А в серйозності їхніх намірів я переконався відразу — кремезний здер із себе пишний камзол, а високий швиргонув свій капелюх, і, не завдаючи собі клопоту розмовами, шляхетні добродії вихопили кожен по шпазі. Я підвівся на лікті. Кремезний був досвідченим бійцем. На вилицюватому обличчі грізно стовбурчилися короткі каштанові вуса, шпага хижо спалахувала на сонці, мені кілька разів здалося, що чорна людина не витримає удару — однак той щораз примудрявся парирувати, а потім переходив у контратаку, небезпечну, як прогулянка голодної гадюки. Візаві були варті один одного. Я завмер. Найбільше мені не хотілося, аби кінь, який бродив неподалік, виказав зараз свою присутність: хвилинна розгубленість для кожного з дуелянтів означала смерть. Бо «до першої крові» так не б’ються. Мій скромний досвід у цій царині не дозволяв сумніватися в найсерйозніших намірах і того, й другого. Ініціатива перейшла до кремезного. Його супротивник мав перевагу — довгі руки, — тому вусань, з вигляду неповороткий і важкий, намагався рухатися вдвічі швидше. Заворожливе видовище; високий використовував головно уколи, а кремезний обрушував на супротивника удари з наміром пробити захист і використати перевагу в силі. Високий почав видихатися — і закрутився дзиґою, намагаючись розвернути суперника лицем до сонця. Якоїсь миті йому це вдалося — але тут осліплений вусань ударив щосили, і оборона високого дала тріщину. Тепер вони стояли лицем до лиця — високий рукою затискав рану на правому плечі. Вусатий сполотнів і вишкірився: подібний результат двобою не влаштовував його жодним чином. Йому хотілося вбити. Саме це бажання читалося зараз на хижій вилицюватій фізіономії. Високий перекинув шпагу в лівицю й ступнув крок уперед. Кремезний суперник його кинувся в атаку, наносячи удари здебільшого праворуч, начебто намагаючись закріпити досягнутий успіх; у плани його не входило перемогти красиво. Він мав намір просто перемогти. Власне, його перемога тепер уже не викликала сумнівів; на боці кремезного була сила, але, як виявилося вже наступної секунди, для успіху цього недостатньо. Для успіху треба, щоб на твоєму боці була доля. Саме тоді моїй кобилі забаглося вийти до струмка; здивована двобоєм, вона пирхнула з осудом. Можливо, кремезний боявся свідків. Можливо, його суперника чужі очі турбували менше; як би там не було, але кремезний здригнувся й на мить відволікся. Високий не упустив шансу, тим паче, що ліва рука в нього була не коротша за праву. Вусань повільно повернув голову — можливо, тому, що на супротивника дивитися сенсу вже не було. Здоровенний шмат заліза вже сидів у боці, на франтівській сорочці розповзалася червона пляма, вусань спробував зітхнути — кров узялась пузирями. Усе ще докірливо дивлячись у мій бік, чоловік рухнув на стоптану траву. За секунду мій погляд зустрівся з поглядом високого. У нього було бліде, хворобливе обличчя. Наче звислі криси капелюха ніколи в житті не пропускали сонячного проміння до цих запалих синюватих щік. Я чекав, як той поведеться; високий відвернувся, підібрав свій капелюх, витер шпагу жмутом трави — і, не дивлячись на переможеного супротивника, почвалав геть. Минуло хвилини зо дві-три; похитуючись, я вибрався зі свого укриття. Може, кремезний іще живий, сказав я собі без особливої надії. У всякому разі, втекти, не переконавшись у його смерті, було для мене неприйнятним. Я перейшов струмок, намагаючись не оступитися на слизькому каміняччі; вода вирувала з наміром залізти мені за халяви. Кремезний лежав горілиць, не заплющуючи очей, і очі ці були вже нерухомими, тьмяними. Перев’язувати рану було явно запізно. — Ні! Зупиніться! Ні-і! Я похолов і обернувся. За стовбурами майнуло яскраве, схоже на рідкісного метелика плаття; тонкий голос знову закричав, закликаючи зупинитися, затріщали гілки під квапливими кроками, я відсахнувся від небіжчика, збираючись повернутися на свій берег струмка — цієї самої хвилини на галявину вибігла жінка. Невчасно було приглядатися, вродлива вона чи ні. Невчасно й засуджувати за показне багатство й певний несмак дамського туалету; від біганини щоки її розпашілися, від хвилювання на шиї виступили червоні плями, але, забачивши на землі залитого кров’ю дуелянта, вона вмить збіліла, навіть зжовкла, наче кістка. Що кажуть жінкам у таких випадках? Імовірно, вартувало забрати її звідси. Або дати напитися. Губи її ворухнулися; за плескотом води я не розчув слів. На тремтячих віях мені привиділися сльози. Жінка, котра плаче в моїй присутності… Я коротко зітхнув: — Пані, доля випадає така, що… — Я так і знала, — сказала вона пошепки. — Я так і знала, що він погано скінчить. Я затнувся, здивований. — Ревнивець, — сказала вона, з гіркотою споглядаючи нерухоме тіло. — Я знала, що рано чи пізно він дострибається… Ревнощі — хвороба зі смертельним кінцем. Я стояв по коліна в воді. Ноги мої змерзли; вона нарешті відірвала погляд від мертвого чоловіка й подивилася на мене — очі жінки були сумні, але сухі-сухі. — Я не засуджую вас, — повідомила вона, зітхаючи. — Терпіти його грубі вихватки… У мене нерви сплохували, слово честі. Я облизав губи. Я завжди заслужено пишався тим, що швидко метикую. Ось і зараз — після секундного замішання розум заволав мені — треба негайно вшиватися. Жінка дивилася на мене, їй було років двадцять п’ять, з-під вигадливого капелюшка вибивалося світло-русе пасмо. Ясно-зелені очі… Перед нею стояв у струмку високий чоловік у чорному. Я звик подорожувати в чорному — під час мандрів же не настарчиш праль… І завжди вірив у долю. Зокрема у свою власну; яскраве плаття жінки — повсякденне, видно, платтячко, у якому можна запросто бігати лугами — поблискувало дорогоцінним камінням. А двома смарагдовими іскрами поблискували широко посаджені очі. — За вами гнатимуться, — сказала вона втомлено. — На землях герцога Трістага дуелі заборонені під страхом смерті. Оце так новини. Над водою висіла бабка. Гостроносі мальки довірливо тикалися в чорну шкіру моїх чобіт. Цікаво, а яким був привід для ревнощів, якщо дама не знає кавалера в обличчя?.. Круглий дерев’яний календар переслідував мене навіть уві сні. Сонце, невловимо схоже на Чонотакса Оро, шкірилося й поводило променями, а бородаті вітри реготали, роззявляючи безформні пащі: що, достукався? Мені снилося, що час витікає, як вода в пісок. …її чоловік за життя був вельможним, багатим і ревнивим. Ревнощі він забрав із собою в могилу, вельможність розкішно облаштувала його усипальницю, а багатство… Багатство лишилося молодій дружині з зеленими очима. Про все це я здогадався раніше — розмови в селищі тільки підтвердили здогад. Говорили збуджено й багато — всі знали, що шляхетного пана Дера прикінчили на дуелі, що сам герцог Трістаг приїжджав висловити співчуття вдові й заодно з’ясувати, чи не знає хто ймення вбивці? Цього не знав ніхто. Людина в чорному капелюсі з’явилася нізвідки й зникла в нікуди, а я витратив останні гроші, щоб розжитися на обновку: білу шовкову сорочку й безрукавку з тонкої темно-червоної замші. Пані Дер одягла жалобу. Над башточками родового замка понуро випиналися чорні прапори; наминаючи боки на твердій ліжниці кепського сільського готелю, я згадував стурбований зелений погляд і смагляві груди у викоті дорогого плаття. Багата вдова, тихо шепотів здоровий глузд, і молодий тарган на стіні — юнак, котрий щойно залишив отчу щілину, — погоджуючись, ворушив вусиками. Її звали Івиліна. Її статку цілком вистачило б на викуп мого життя, та ще залишилося б трішки на життя — жити-поживати в старому замку Рекотарсів у парі з зеленоокою благовірною… Таргана тішили мої несосвітенні ідеї. Тарган сміявся. …Сталося так, що круглу дату — два місяці з дня вироку Судді — я зустрів у ліжку зеленоокої спокусниці. Правду кажучи, надсилаючи Івиліні перший букет, я не надто вже й вірив в успіх справи. До того ж це було й ризиковано — а раптом вдовиця, одумавшись, передасть мене до рук правозахисника-герцога? Я був для неї вбивцею чоловіка й свідком її власного злочину, бо як не верти — а вона пособила лиходієві, не доносячи на нього, тобто на мене, владі. А коли б донесла?! Зі зрозумілих причин я не розраховував на успіх і перший букет відправив без надії — однак справа несподівано залагодилася, та такими темпами, що мені довелося призупинитися й вирішити для себе одне дуже важливе питання. Чи можна мені, Ретано Рекотарсу, упадати за жінкою заради її грошей? Ні, без усіляких компромісів заперечив мені голос крові. За жодних умов. А тому, якщо я хотів досягти заповітної мети й відкупитися зрештою від Вироку Судді, мені вартувало навчитися упадати за Івиліною заради неї ж самої. Тобто, закохатися. За своє життя мені випадало проробляти це не раз і не двічі; я закохувався сотні разів і частенько до скону, мені завжди здавалося, що немає нічого простішого, аніж відчути до особи протилежної статі сердечну прихильність. Тепер виявилося, що закохатися на замовлення куди важче, ніж просто збудити в дамі тепле почуття у відповідь. Як би там не було, а, згадавши досвід власних пристрастей у далекому отроцтві, я завзято взявся до справи. Діяв просто — щоразу, отримуючи від життя задоволення, згадував свій зеленоокий об’єкт і шепотів її ім’я. Я говорив «Івиліна», вдихаючи запах смаженого м’яса, я уявляв її обличчя, зручніше вмощуючись на скрипучому ліжку, і навіть пишні груди покоївки, обтягнуті кокетливим фартушком, були для мене зайвим нагадуванням про прекрасну вдову. Після декількох днів наполегливих вправ я переконався, що думки про Івиліну викликають у моїй душі приємний трепет, а отже, я закоханий і можу залицятися до вдовиці, не конфліктуючи з власними уявленнями про порядність. Після цього затія пішла просто й хутко; Івиліна невдовзі впокорилася з тим, що вбивця її чоловіка виявився настільки палким і чарівним. Щоправда, закоханість у неї давалася мені все важче й важче — я чомусь образився за небіжчика Дера, ревнивого кремезного вусаня. За моїми поняттями, безутішна вдова — хай навіть і осоружного чоловіка — якось інакше повинна ставитися до його вбивці… Проте минуло два місяці з часу Судної ночі, й по мотузяній драбині я піднявся до вказаної мені спальні. Багатство не вважало за потрібне кудись там ховатися. На туалетному столику горіли п’ять тонких витих свічок, під їхнім миготливим світінням кімната, наповнена шовками, парчею, оксамитом, гобеленами і золотими дрібничками, чомусь нагадала мені чи то склад, чи криївку розбійницької зграї. Навіть нічний горщик під ліжком виготовлений був з найтоншої порцеляни й розписаний позолотою; Івиліна напівлежала на подушках, і по її округлих стегнах струменів шовк нічної сорочки. Кокетливо підсмиканий рукав відкривав білу й пухкеньку, як у дитини-переростка, ручку. Я затамував подих. О, прекрасна Івиліно! Твої форми… Скільки може коштувати будинок з усім начинням? А ще маєток? Якщо віддавати гамузом — вийде дешевше, але розпродавати всю цю пишноту в роздріб клопітно й довго, де накажете шукати, наприклад, покупця на цей розкішний нічний горщик?.. Івиліна перемінила позу; під білим шовком піднялися груди, як дві величезні краплі, смолисті краплі зі стовбура велетенської сосни, мені здалося, що я навіть запах відчуваю — свіжості, смоли й лісу… З другого боку, хто зможе купити все це одночасно, який багатій, який золотий мішок? Чи не буде зайвих пересудів, чи не побажає герцог Трістаг, приміром, отримати частину грошей у вигляді податку на продаж?.. — Які ви вродливі! Хто це сказав? Невже це я перейшов на банальності?! Та й голос пролунав якось глухо — начебто я заліз не в спальню до розкішної дами, а на вологий безрадісний сінник… Івиліна таємниче посміхнулася. «Я мушу кохати її! — подумалося перелякано. — Інакше, я корисливий розважливий спокусник, негідник і таке інше. Я негайно повинен нею захопитися!.. » З побоюванням ступаючи незвично ворсистим килимом, я наблизився до дами. На білій нічній сорочці був кокетливий чорний бантик — знак жалоби за чоловіком. …А до речі, скільки часу триватиме жалоба? І чи встигну оженитися на ній за ті десять місяців, що залишилися? Я подумки застогнав. Впав навколішки, мало не зачепивши горщик, що недоречно підвернувся; Івиліна простягла мені руку, пальці пахли незнайомими парфумами, я поцілував рожеву долоню, а потім, подумавши, легенько вкусив красуню за мізинець. — Ах, — сказала Івиліна. — Пустун… Жартівник, Ретане, звідки ти взявся, о диво, я не маю снаги противитися… твоїй пристрасті… Моє дихання прискорилося. У мені боролися двоє — шалений коханець і холоднокровний оцінювач, і жоден не міг перемогти. І обоє страшенно заважали один одному. — Сьогодні… ти такий… ти мовчиш. І я завмираю… Коли ти мовчиш і ось так дивишся, Ретане, моє серце втікає в п’яти, ти лякаєш мене, Ретане… це солодкий страх… Коханець, зазнаючи втрат, усе-таки витіснив оцінювача зі здобутих позицій. Мої руки самі собою потяглися до теплих пліч зеленоокої красуні; Івиліна здригнулася, напіврозтулила вуста, і цей її порив доконав оцінювача надійно й назавжди. — Рета-ане… — Любове моя… У губ її був свій власний, запаморочливий запах. Увесь мій одяг тієї миті виявився раптом зайвим. — Рета-ане… Я на хвилю забув, на якому світі знаходжуся. І про те, хто така Івиліна, і про власні скрутні обставини; хвилина ця вартувала життя — але якраз тоді у двері спальні оглушливо затарабанили важкі неделікатні кулаки: — Пані Дер! Відчиніть, негайно відчиніть, пані Дер! Губи моєї спокусниці миттєво стали холодними й безжиттєвими. Тонкі пальчики капканом обхопили моє зап’ястя: — Ретане… О ні. Скоріш… Здавалося б, двері ладні були злетіти з петель. Квапитися, як на мій погляд, було вже нікуди. — Біжіть, Рекотарсе… Заради Неба… Якнайшвидше геть… Івиліна метнулася до вікна, виглянула вниз, злякано відсахнулася, прошепотіла зі слізьми в голосі: — Стережуть… Це Крод, це він, скотина… — і мені, вже без сліз, з погано притамованою злістю: — Ви занапастили мене! У ліжко! Останній наказ настільки не відповідав ситуації, що я завагався. — У ліжко! — прошипіла Івиліна, втрачаючи залишки шарму. — Щоб не знайшли… з головою! Як був, у одному чоботі й розхристаній сорочці, я кинувся під балдахін і зарився під купу ковдр, а кмітлива Івиліна підкинула вслід мені відсутні деталі мого гардероба. — У чому річ? — голосно запитав її спокійний сонний голосок. Грюкіт обірвався. — Негайно відчиніть двері, — з торжеством зажадали зовні. — Є підозра, що в дім пробрався злодій! Під ковдрами нічим було дихати. Я, звичайно, мріяв опинитися в цьому ліжку — але не в такому ж вигляді! — Ви розбудили мене, — з докором повідомила Івиліна, гарячково знищуючи сліди моєї присутності. — Я ледве заснула… Мене замучили кошмари, тому й заснула при свічах… — Негайно відчиніть!!! Хотів би я знати, що за самовдоволений мужлай мав право так грубо й безцеремонно вторгатися в особисте життя моєї Івиліни. Дзвякнув, відкриваючись, засув. Кімната відразу наповнилася важкими кроками — ввійшло чоловіків зо п’ять, не менше. Моя шпага була поряд, під ковдрою — але дотягтися до рукояті означало виказати себе. — У чому річ, Кроде? — запитала Івиліна вже обурено. — Яке ви маєте право так зі мною чинити? «От-от, — подумав я тужно. — Якщо по-моєму, то й дверей відмикати не варто було. Двері міцні, напевне б встояли…» — Тут виконувач духівниці вашого покійного чоловіка, а з ним нотаріус, — Кроду, судячи з голосу, було десь за п’ятдесят, — і я, як єдиний родич небіжчика, зобов’язаний сприяти, аби умови заповіту дотримані були достоту… Запала тиша. При слові «заповіт» навіть у мене сам собою втягся живіт. — Умови? — неголосно запитала Івиліна; вона щосили намагалася тримати себе в руках, але голос однаково виказав її. Про умови заповіту благовірного вона чула, як і я, вперше. — Подай папери! — звелів комусь інший, владний голос; очевидно, це й був виконувач духівниці. По хвилинній тиші до мене під ковдру долинув шурхіт паперу. — Ти не говорив мені, Кроде, — вже трохи зміненим голосом мовила Івиліна. Виконувач духівниці її чоловіка видав дивний звук — чи посміхнувся, а може, чхнув. Знову зашурхотів папір. — Ось, — урочисто заявив виконувач духівниці. — За цим документом усе майно пана Реггі Дера, а також угіддя, і будинок, і маєток… Переходить у власність його дружини, пані Івиліни Дер… Так, «…володіти й користуватися вищезазначеними багатствами в тому разі, якщо протягом десяти років від дня смерті чоловіка свого вона збереже доброчесність, не вступить у новий шлюб і не зрадить пам’яті чоловіка, згрішивши блудом… Якщо ж такий факт матиме місце, то все майно пана Реггі Дера, а також… а також… і маєток… переходить у володіння його троюрідного брата, пана Таггі Крода, й у власність його дітей, і онуків, якщо такі будуть…» Я лежав у дамській шовковій постелі, під товстим шаром ковдр, і мені було тужно. Тоненька цівка повітря ледве просотувалася крізь гори мережив, і пахла вона не парфумами й солодкими ароматами — смаленим пахла повітряна цівка, гіркою долею нещасного Ретано Рекотарса. Якщо у володіннях герцога Трістага заборонені дуелі — може, тут передбачене й спеціальне покарання для ловеласів?.. Пауза затяглася. — Клятий ревнивець, — пошепки кинула Івиліна. — Негідник… Ревнива тварюка! — Шукайте, — задоволено наказав комусь Таггі Крод. «Це гідне захоплення, — подумав я похмуро. — Ти багатій, дядечку, ти чесно заробив спадщину від троюрідного братика… — Шукайте! — істерично вигукнула Івиліна. — Шукайте всюди! Взялися принижувати жінку — то принижуйте до кінця, чого там, коли вже власний чоловік сподобився на такий заповіт — не зважайте на мою сором’язливість! На мою доброчесність! На мій відпочинок, зрештою. Шукайте! — Та шукайте ж! — прикрикнув Крод на когось, хто, очевидно, зніяковів від палких Івиліниних слів. Заскрипіли дверцята шафи. Жалібно дзвякнули склянки на туалетному столику; хтось, крекчучи майже над самим моїм вухом, нахилився й зазирнув під ліжко. — Шукайте! — крикнула Івиліна крізь сльози; і через секунду її тіло повалилося на мене зверху. Збоку це виглядало, напевно, дуже зворушливо: нещасна жінка рухнула, ридаючи, на подушки. Ніколи в житті на мою долю не випадало таких випробувань! Я був у ліжку з прекрасною жінкою, її тіло, прикрите однією лишень шовковою сорочиною, здригалось від ридань і щільніше притискало мене до матраца. Шар ковдр, що розділяв нас, здавався зайвим — і водночас кімнатою, важко ступаючи, човгали детективи й заглядали в усі щілини в пошуках перелюбника, себто мене. — Шукайте! — уже роздратовано повторив Крод. — Немає нікого, — відгукнувся, виправдовуючись, хрипкий молодий голос. Я чув, як Крод пройшовся кімнатою й розчинив вікно. — Агов! — крикнув він комусь унизу. — Не було? Знизу відповіли щось невиразне, але без сумніву в тому сенсі, що ні, ніхто на клумби не стрибав. — Шукайте, — схлипнула Івиліна. — Шукайте… Кроде, з цієї хвилини ви мені не родич. Не смійте показуватися мені на очі… Виконувач духівниці є — ось нехай він десять років під спальнею й вартує! Хтось із детективів не втримався й присвиснув. Хтось — напевно, виконувач духівниці — обурено засопів. Я потихеньку задихався, позбавлений повітря, придушений пишними вдовиними формами. — А тепер геть звідси, — наказала Івиліна втомлено. — Сьогодні вночі я отримала справжнє уявлення про чоловіків… Після цього вам нема про що турбуватися, пане виконувач духівниці. До скону я не підпущу до себе нікого із цих підлих, низьких, мстивих, ревнивих, абсурдних, нахабних, безсоромних, жорстоких, дурних, продажних, безсовісних тварюк! Мені стало незатишно. Кожне слово Івиліни начебто вбивало цвях мені між лопаток — видно, відчував свою перед нею провину. Щонайменше половина перерахованих епітетів стосувалася й мене теж. — Е-е-е… — заїкнувся хтось, напевно, нотаріус. До сопіння виконувача духівниці приєдналося сопіння решти, і кілька хвилин нічого не чутно було, крім схлипувань Івиліни й цього всепоглинаючого сопіння. Я проробив серед мережив дірочку й тихенько перевів подих. «Якщо все закінчиться благополучно, — сказав я собі, — то чесно зізнаюся Івилині в усьому. У власній ницості. Розповім їй і про Суддю, і про Чорно Та Скоро, нехай сама судить мене, нехай дасть ляпаса, зрештою…» — Ідіть, — повторила Івиліна пошепки. — Будь ласка, дайте мені спокій. Не посилюйте власну ганьбу, позбавте… — А-а-а! — заволав Крод, і в цьому крикові було стільки торжества, що я миттєво вкрився потом. — Що це? — запитав Крод страшним голосом. — Що це, га? Що це, я вас запитую?! — Де? — Івиліна піднялася на лікті, й оцей гострий ліктик болісно вп’явся мені в ребра. — Що це? Осліпли? Не бачите?! Пряжка від чоловічого пояса!! — Пряжка від чоловічого пояса, — з марновірним жахом повторили нотаріус і виконувач духівниці. — Де? — повторила Івиліна здивовано. — Ось! — Та де ж? — Та ось! Івиліна сіла на ліжкові, тобто на мені, і наступної секунди повітря стало багато, надто багато, і забагато стало світла, бо п’ять свічок після цілковитої темряви здалися мені яскравими, як полуденне сонце. — От! Той, хто зірвав з мене ковдри, був невисокий і плішивий. Праве око його пронизувало мене з похмурим торжеством, зате ліве спливало кудись убік, до вуха, я згадав, що мигцем бачив цього красеня в селищі — він сидів у трактирі й пив, пив, пив… Шпага моя залишилася по інший бік ліжка — укупі з піхвами й поясом. Ще четверо чоловіків — двоє з них дужі молоді хлопці — втупилися на мене з радісним подивом; я сповз з подушок і відступив до стіни, машинально поправляючи на собі залишки одягу. — Хто це? — загримів Крод, обертаючись до білої, як простирадло, Івиліни. — Хто це, люба вдовице? Що за людина лежить у вашому ліжку, що це ви тут патякали про ревнивих, абсурдних… — А-а-а! — заверещала Івиліна, тицяючи в мене пальцем і відступаючи з таким жахом, начебто побачила живого мерця. — А-а-а! Це він, він! — Певна річ, він, — задоволено кивнув виконувач духівниці. — Видно, що він, а не вона… — Це вбивця Реггі! — завищала Івиліна так, що в мене заклало вуха. — Убивця мого чоловіка, я бачила його там, біля струмка, він… його розшукує варта герцога! Хапайте його, він хотів убити й мене! Сум’яття тривало всього чверть секунди — але мені вистачило цього часу. Вистачило, щоб перемахнути через ліжко, підхопити шпагу, піхвами відкинути з дороги пана Крода, перестрибнути через підставлену ногу виконувача духівниці, на ходу збити одного з хлопців і стрибнути в відчинене вікно — з ризиком зламати шию. Доля знущально всміхнулася мені — я впав на м’яке, це м’яке охнуло й осіло, захоплюючи мене на землю, й так і залишилося лежати, тоді як я підхопився; наступним, хто став на моїй дорозі, був похмурий лакей із заздалегідь приготованим дрючком. Він ударив — я вивернувся. Він замахнувся ще раз — я пірнув під його знаряддя й ударив головою під дих, од чого бідака миттю втратив до мене інтерес. Загавкав спущений з повідка собака — але я був уже на стіні. Скотився по той бік, жахнувшись у думках від того, що коня може не бути на місці; втім, кінь виявився найпоряднішою істотою в усій цій історії. Він чекав на мене там, де я його залишив. Розділ четвертий

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒