Annotation 1 страница

Йому, шукачеві пригод на власну голову, блазню і шахраєві частенько доводиться непереливки! Та, здається, цього разу покарання не уникнути аж ніяк! Всевидющий Суддя старанно відраховує кожен із відведених ним днів. Кінець ось-ось, а жити ж так хочеться!!! Ані жодні заслуги, ані щире каяття не стануть на карб, аби відпустити тепер старі грішки! Павутиння доріг, хитросплетіння доль… Мертві й зниклі колись повертаються. Повертаються, аби зустрітися знову. Аби дописати свій життєвий роман до кінця. Егерт Солль, Торія, Алана, Танталь призначають нам, любі читачі, останнє побачення, аби попрощатися назавжди… Роман «Авантюрист» — розставляє останні крапки у життєвих перипетіях героїв фантастичного циклу письменницького та подружнього дуету Марини та Сергія Дяченків з промовистою назвою «Скитальці». Воістину: «Слава хоробрим, котрі наважуються кохати, знаючи, що усьому цьому надійде кінець. Слава безумцям, котрі живуть собі, наче вони безсмертні». Марина та Сергій ДяченкиРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п’ятийРозділ шостийРозділ сьомийРозділ восьмийРозділ дев’ятийРозділ десятийРозділ одинадцятийРозділ дванадцятийРозділ тринадцятийРозділ чотирнадцятийРозділ п’ятнадцятийРозділ шістнадцятий

Марина та Сергій Дяченки
Авантюрист

Розділ перший

Серед снігів у забутій Небом хатинці не жеврів жоден вогник; замість каміна темніла свіжа мурована кладка. Він сидів, натягнувши на вуха вовняну шапочку, і чекав сходу місяця. Маленьке віконце світліло товстою кіркою паморозі — його скрижанілим подихом. Завивання вітру в коминковій трубі. Віддалене виття вовків. Він був сам-один посеред засніженої пустелі, посеред білого лісу, посеред вимерзлого світу; було холодно, і він мріяв зігрітися. Кінець-кінцем білий місячний промінь ліг на віконце знадвору. Холодні візерунки набули форми й об’єму; місяць піднімався чимраз вище, й крижана картина оживала та змінювалася. Тенета ледь помітних ліній. Різнобарвні стрічки, тугі, наче змії; біле віття мертвих дерев. Біла шерсть неіснуючих звірів. Важке, сповнене снігом колосся. Він примружив сльозаві очі. Звуки; голоси звіддаля. Тіні-Обличчя. Переплетені трави. Сокира ката на порожній пласі; реготлива юрба, цівка піску, що збігає по сходах, золотавий блиск… Він подався вперед. Золота пластина з фігурним прорізом. Жовтий метал, укритий багатьма пластами могутності, так само, як укрита шар за шаром грудка снігу чи як хлібний шмат, одягнений у масло, й у мед, і в сир… Золота пластина, виросла до розмірів гігантських дверей. Проріз, що перетворився на високий прогін; і завмерла у просвіті людська постать. Сизе дитя у колисці. Голий малюк із трьома пуповинами замість однієї. Три обличчя. Старше, молодше на крихту і третє, хистке, наче занесене піском. Три жінки. Три нитки. Три корені. Три дороги. Він подався вперед. Місяць згас, з’їдений випадковою хмарою; танок тіней на склі обірвався. Натягнувши ще трохи вовняну шапочку, він відкинувся на спинку крісла й у знемозі заплющив очі. Хай він не знає, де шукати, — але сьогодні перед ним уперше постав предмет його пошуків… За тьмяними шибами жив своїм життям засніжений ліс і металася поміж нагими стовбурами гола, скрижаніла луна віддаленого вовчого виття. А тоді долинув інший звук, неголосний і мирний, химерний і жахаючий. У віконце стукнули. Знадвору. Він здригнувся. На біле непрозоре скло впала тінь. Випадковий мандрівець? Серед ночі? Серед лісу? Тут?.. — Чуєш мене? Голос не був ані застудженим, ані втомленим. — Ти впевнений, що воно того варте? Що це потрібно тобі? Крізь шар інею потроху проступали риси обличчя. Відтіля, ззовні, дивився кощавий старий з лихими, пильними очима. — Ти впевнений, що?.. — Наді мною нема твоєї влади, Мандрівцю, — глухо мовила людина у вовняній шапочці. — Ти впевнений?.. Страх охопив його чи інше почуття — але, намацавши у темряві палицю, він, коротко змахнувши, запустив її в запушене памороззю скло. Із дзенькотом приснули навсібіч осколки. Стрибнув в обличчя крижаний вітер; за вікном був ліс, була ніч, а ще гладкий незайманий сніг, біла скатертина, що й не пригадує навіть людських слідів. Тоді він стяг свою шапочку, оголивши великий, лисий наче бубон череп. Ретельно витер холодний піт із чола. Вітер жбурнув пригорщу снігу в розбите вікно. Він мерз. Нестерпно. Нелюдськи.
Стіни пахли гнилим дрантям, і смолоскип тюремника мерехтів десь високо-високо, коли він — тюремник, а не смолоскип — вирік претензійно-врочисто: — Безневинні, спокійними будьте, Суддя ж бо підтвердить вашу безвинність! Винні, те… ре… тре-мтіть, Суддя ж бо пе… про-зрить ваші душі до глибіні задумів і покарає нещадно! Слова були завчені, а голос такий сиплий і пропитий, що навіть тут, на дні кам’яного мішка, мені привидівся сивушний запах з надр віщаючої горлянки. — Тож хай здійсниться правосуддя! — виголосив тюремник значуще. Постояв хвильку, милуючись нашими задертими обличчями, а потім забрязкотів засувами, заскрипів лебідкою — і грюкнув над Судною камерою залізною кришкою. Наче супову каструлю накрив. — Світле Небо, порятуй, захисти, — застогнав у темряві злодюжка. — Ой, не буду більше, ані пальчиком, ні грошика не візьму, лиш помилуй, ой… Решта мовчали. Мовчав одноокий розбійник, спійманий у лісі багацько місяців тому, котрий очікував Судної ночі мало не півроку. Мовчав старий, такий благопристойний на вигляд, що хоч цукром посипай, а звинувачуваний, між іншим, у зґвалтуванні й убивстві дівчиська-робітниці. Й єдина в камері жінка теж мовчала — я й не знав достеменно, за що спустили її до цієї ями. — Урятуй, світле Небо… Я більше не буду… — пхинькав злодюжка. Очі потроху звикали до темряви. Старий стукав, як дятел, намагаючись видобути іскру зі свого кресала. Розбійник сопів. Густе застояне повітря в камері, наче смола в цебрі, — завмерло нерухомо, ні подуву, ані слабенького протягу, подумалося, що скоро втоплюся в цих ароматах — вогкість, гниле шмаття, розбійник смердить, від дамочки тхне немитим тілом укупі з солодкими парфумами, та іще, напевно, штучка… Запахи стікалися й стелилися на кам’яну підлогу. Намацуючи рукою стіну, я знайшов дальній куток і, не наважуючись сісти, притулився до вогкої стіни. — Тут свічі! — радо повідомив старигань. — у КУТІ приліплені… Подивіться, пане, а у тім кутку свічечок нема? «Пане» — це, ймовірно, до мене. — Горді вони, — сухо кинула жінка. — З нами, черню, не розбалакують… А ось як прийде Суддя, як впарить їм по саму маківку! Злодюжка застогнав голосніше. Хтось — схоже, розбійник — спромігся ткнути його кулаком під ребра. Стогін миттєво стих. — Язичок прикусила б, — м’яко порекомендував розбійник жінці. — А тобі, думаєш, не впарить? — Я невинна, — з достоїнством заявила ув’язнена. — Мені ж бо що, мені боятися ні-ічого… — А я на базарі гаманець поцупив, — трагічним шепотом зізнався злодюжка. — Й іще гусака… того тижня… і продав… і ланцюжок… у череваня… витяг… Одна, а за мить друга, спалахнули дві свічі. І якось відразу стало тісно — ніби кам’яні, тьмяно поблискуючі стіни дружно зробили крок уперед. А залізна стеля — супова кришка — опустилася з наміром улягтися на наші голови. — А як невинна, — розбійник примружив своє єдине чорне око, — то нащо під Суд трафила? — Цим заразам аби лишень людей хапати, — жінка, як виявилось, уже доволі підтоптана повія, зарозуміло повела плечем. — Суддя розбереться. — Аякже, — з лиховісною усмішкою підтвердив розбійник. Злодюжка заплакав, перераховуючи свої гріхи: — І торік… з візка… два мішки… й на базарі… знову-таки гаманець… і купцеві… та й у мамаші… Худий і гостроносий, годків так шістнадцяти, ступивши на шлях покаяння, він уже не міг зупинитися. Спогади хлопчачі сягали все далі й далі в дитинство — ось-ось пригадається йому льодяник, украдений у молодшої сестри в п’ятирічному віці… — Добродії, — дідок кашлянув. — Я, може, невчасно… але, власне… Правосуддя — не справа привидів. Що, власне, пан Суддя може… — Помовч, га, — у голосі розбійника виразно продзвенів розпач. — Попався — то хоч помовч… Старигань уперто прикусив безбарвні губи: — Я, добродії, говорив зі сторожею… Найбільший мужлай розговориться, якщо підібрати до нього підхід… І добродії тюремники зізналися, що за весь час… років двадцять… жодного разу не було випадку, щоб… у цій камері щось таке трапилося. Усі, хто ввійшов сюди звечора, уранці виходять живі-здоровісінькі та йдуть собі хоч на край світу… Тобто було якось, років п’ять тому, коли загнувся зі страху — так, добродії, з ким завгодно може трапитися, особливо якщо полохливий… — До сивого волосся дожив, — докірливо зітхнула жінка, — сивину розвісив, а не знаєш, що Суддя…
І затнулася. Мені спершу здалося, що це розбійник якось по особливому зиркнув на неї — але ні, той у підлогу дивився, проте жінка замовкла, наче поперхнулась, і навіть запах солодких парфумів втратив упевненість і послаб. Чи мені привиділося?.. Р-рогата доля. Невже цей старигань насправжки когось задушив?.. — Молодий пане, — дідок піймав мій погляд і притулив кулачки до серця, — ось ви, як людина пристойна і, без сумніву, освічена… Чи можуть привиди якось втручатися в справи людські? Тобто, звісно, вони можуть пророкувати й усяке таке, але правосуддя, як мені здається, настільки людське заняття… — Ти порішив дівку, чи ні? — тужливо поцікавився розбійник. — Як ні, то одне… а ось якщо… Дідок обурено звів брови, але цього видалося йому недостатньо, й тоді він сплеснув руками і заметляв головою, всім своїм виглядом демонструючи, наскільки дурні й необґрунтовані подібні обвинувачення. Жінка похмуро посміхнулася: — А раз безневинний… Чого сіпаєшся? — Я не з вами розмовляю, — образився дідок. Він думав, що бесідує зі мною. І дарма — бо я з ним розпатякувати не бажав. Я втомився. В’язниця зі смердючими матрацами… Я не наважувався до них доторкнутися й спав на голій лаві, а сусідам по камері не треба було більшого задоволення, окрім як піймати на собі вошу й перепровадити мені під сорочку. Їм видавалося кумедним, що я боюся вошей… Але ж минув усього тиждень. Подумати лишень, мене могли б схопити ще два місяці тому, і я просидів би ці два місяці, а то й три чи чотири, чекаючи Судної ночі, як ось цей розбійник, і потоваришував би з вошами, вони б у мене танки витанцьовували на долоньці… Добре, що в Судній камері немає матраців. А втекти з вежі, як подейкують, неможливо. Тому що розвідний міст заледве не обвалюється під вагою сторожі, а в обвідному рову вони вивели якусь бридку тварюку, ні за що на світі не плавав би я в цьому рову… Рогата доля. — Молодий пане, — старий з розумінням посміхнувся. — Людину пристойну все це повинно страшенно пригнічувати… Мене, наприклад, гнітить — вогкість, сморід… Але насправді нам небачено пощастило. Вже завтра ми будемо вільні, наче птахи. Злодюжка схлипнув: — А Суддя? Дідок тонко посміхнувся. Це була поблажлива посмішка людини, котра знає чи не найбільше. — На ранок нас відпустять. — Тонка стареча рука по-батьківськи лягла на потилицю злодюжки. — Не пхикай, малий. І так сиро. Жінка фиркнула. Розбійник мовчав. Стояла мертва тиша й у всій вежі; певно, сторожа на стінах ходила навшпиньки, обмотавши чоботи ганчір’ям. І чергові на мосту переглядалися, прикриваючи долонями вогники ліхтарів: тс-с… Судна ніч… Я все-таки не витримав і, підібгавши під себе ноги, всівся на холодну підлогу. Завмер. Привалився спиною до стіни. Скоріше б. Що би там не було — ліпше хай процедура скінчиться якнайшвидше… Звичайно, якщо опівночі в стіні відкриється потайний хід і відтіля вибереться переодягнений у привида начальник сторожі… Було б кумедно, але чомусь не віриться. Не так просто. У камері щомить холоднішало. Притихлий злодюжка тулився до старого, з другого боку норовила підсісти жінка, вона хоч і заявила про свою невинність, але дрижала все сильніше, і не лише від ознобу. Розбійник поки тримався осторонь — але хмурнішав чимраз сильніше, і час від часу оглядав камеру, і тоді я зустрічався з ним поглядом. Розбійник не вірив старечим добросердим словам. Він знав за собою багацько такого, за що не те що Суддя — найпослідущий сільський староста без жодних вагань одправить на шибеницю. — Ліпше б просто повісили, — від звуку його голосу я здригнувся. Ми, виявляється, думали про одне й те саме. — Ліпше б просто повісили, — вперто повторив розбійник, дивлячись повз мене. — Судили б… за що знають… а так — відразу за все… Він зітхнув; від цього подиху затанцювали вогники свічок. Злодюжка схлипнув знову, жінка покусала губи, в очах старого промайнув неспокій — і відразу зник, на зміну йому не забарилась терпелива усмішка: — Ніхто про тебе не знає стільки, скільки ти сам… І нічого? Не катуєшся? Живеш? Я сплів пальці. У кам’яному мішку було холодно. Страшно холодно. Страшенно. Звуть мене Ретанаар Рекотарс. Тиждень тому я кинув це ім’я в обличчя людей, котрі заарештували мене. Потім назвав іще раз — у тісній суддівській конторі. Мені здавалося, цього досить — а тому решту часу просто мовчав. Не розтуляв рота — остання гордість нащадка родини Рекотарсів… Цьому простолюду моє ім’я не сказало нічого. Анічогісінько; вони байдуже вивчили мої документи, і щораз, коли брудні пальці торкалися Грамоти, мені здавалося — обмацують мене самого. Що? Великий Маг Дамир, від якого корениться славетний рід Рекотарсів? Що? Барон Химеціус? Закарлючки на старому папері, але ж мої тюремники заледве вміли читати… Я мовчав у відповідь на абсурдні обвинувачення. Я німував, коли мене підселили в камеру до вошивих волоцюг. Коли мене вели на Суд, я мовчав теж… А тепер, у холоді та тривожному чеканні цієї ночі, мені здалося, — якщо вуста мої не розтулить, слова знайдуть собі другу дорогу. Полізуть, у найкращому разі, з вух. — А що, — спитав я чужим хрипким голосом, — кому Суддя вирок оголошує? Засудженим? Щоб вони, слід вважати, своїм ходом до ката бігли й вирок той йому на вушко повторювали, так? Нікого не здивувала моя раптова балакучість. Розбійник втяг голову в плечі — цей курячий жест виглядав украй недоладно для його кремезної статури, єдиного ока і чорної бороди. — Суддя — він сам по собі й кат, — жінка нервово роззирнулася, як перед цим роззирався розбійник. — Він як присудить — так і буде, це вже точно… Донесли на мене, начебто я того купця отруїла. Та не морила я, ні, його грець побив, я тільки грошики потім позбирала… І вона теж втягла голову в плечі. Я спіймав себе на невиразному бажанні зробити те саме. — А вас, молодий пане, у чому обвинувачують? Просте й доброзичливе запитання. Ще не дослухавши його до кінця, я виявив раптом, що підборіддя моє погордливо підняте. Дідусь зніяковів: — Ні-ні… Я не хотів, що ви… — Суддя відразу побачить, що я невинна, — швидко повідомила жінка. — Немає моєї провини в його смерті, ні, немає!.. — Не плещи язиком, — м’яко порадив старигань. — Хіба є докази, що ти труїла? Яди у тебе знайшли? Чи в того небіжчика трунок в животі відшукали? Або бачив хто, як ти його труїла, га? Жінка хитнула заперечливо головою. — Докази! — старий звів тонкий довгий палець. — Якщо доказів жодних… — Дурень! — хрипко прошепотів розбійник. — Суддя… Він… Жінка відкрила була рота, аби щось сказати — але осіклася. Й усі, як по команді, замовкли; у Судній камері запанувала тиша, гостроносі вогники свіч на якийсь час завмерли нерухомо, і я відчув, як по шкірі продирає мороз. Здається, нагорі скре-гот-нула лебідка. Тюремник? Залізна кришка лежала грузько, дихати ставало все важче, вони заморять нас, як пацюків, може, в цьому й полягає справедливість Судної ночі?! — Тихо, — прошепотів розбійник, хоча всі й так сиділи, затамувавши подих. — Тихо… Тихо… Поруч із моїм обличчям повзла по мокрому каміняччі сива мокриця із прозорим черевцем. Язички свічок здригнулися. Заколихалися, але не різко, як від протягу, а плавно, болісно, наче водорості на дні. Я встиг помітити, як перемінився на лиці розбійник, як витяглася замурзана фізіономія злодюжки, як жінка звела руки, начебто закривалась від кинутого в обличчя каменя; всі вони, уже не приховуючи страху, кинулися до дідка, шукаючи в нього допомоги й підтримки, лиш я залишився на місці, припечатавшись спиною до каменю, до псів холоднючого каменю — таким само холодним буде мій власний надгробок… Свічі згасли. Втім, у них уже не було потреби. Він стояв посеред камери; першої миті мені здалося, що він безтілесний і крізь складки його одіяння просвічує протилежна стіна, а короткі ноги не торкаються підлоги. Можливо, спершу так воно й було — але вже за секунду він стояв, розставивши ноги в грубих селянських черевиках, і був настільки ж реальний, як я, як розбійник, як злодюжка, як мокриця на стіні. Я судомно пошукав очима потайні двері. У молочно-білому світлі, яке перетворило камеру на щось на кшталт кам’яної дійниці, стіни усе ще залишалися настільки ж глухими й неприступними. Ні щілинки. Ні шпари, куди прийшлий привид міг би вставити свій примарний ключ… Утім, хіба він привид?! Він не виглядав старим. Маленьку голову покривала важка сива перука, кволе тіло тонуло в пишних фалдах суддівської мантії, величезні черевики видавалися гирями, якорями на тонких, як у павука, затягнутих у чорні панчохи ніжках. Страшним він теж не вбачався — ні страшним, ні величним, але ж навіть сільський староста, ведучи суд, намагається виглядати поважнішим і розумнішим, ніж зазвичай… — Здрастуйте, добродії. Від звуку цього голосу мене пройняв холодний піт. Ненавиджу скрегіт заліза по склу. Не зношу тихий тріск павутини, що рветься; голос Судді ввібрав у себе всі ці звуки, ледь відчутно ввібрав, але так, що мені схотілось заткнути вуха. Злодюжка скорчився на кам’яній підлозі, щосили притискаючи руки до живота. Жінка гикнула. Старий сидів нерухомо, спокійно сидів, неначебто в себе вдома, але одноокий розбійник тулився до його коліна, а тому вся компанія виглядала дико. Фальшиво виглядала, як на луб’яній картинці з зображенням життя якогось там доброго пустельника… — Що ж, — Суддя озирнувся, ніби вибирав місце позручніш, відступив до стіни, привалився до неї плечима й схрестив руки на грудях. — Ось так я нібито всіх бачу… У нього було маленьке темне обличчя з голим підборіддям і тонким гачкуватим носом; пасма сивої перуки недбало спадали на чоло, а з-під них поблискували, наче дві чорні шпилькові голівки, маленькі оченята. — Добродії, кожного з вас привела сюди його власна велика неприємність… Що ж, почнімо. — Вислухайте! — плутано почала жінка. — Я розкажу, я… вислухайте, я не… — Не слухатиму, ні. Під гострим поглядом Судді язик ув’язненої благополучно приклеївся до піднебіння. У пошуках підтримки вона вп’ялася в одяг стариганя, котрий і сам уже не виглядав настільки миловидо — зсірів дідусь, а в молочному світлі скорого Суду його блідість здавалася ну цілком уже паперовою. Я грів своєю спиною стіну — й ніяк зігріти не міг. Наче крижана брила опинилася за моїми плечима, скоріше я заледенію, ніж вона прийме від мене хоч дещицю тепла; я чекав своєї долі сам-один як палець, як і личить нащадкові роду Рекотарсів. Це кепсько — самотність у таку лиху мить. Нехороше слово — «почнімо». Почнімо, каже цирульник, беручись за кліщі для виривання зубів. Почнімо, кидає лікар, нагостривши ланцет. Почнімо, басить учитель, виловлюючи в діжці різку… Почнімо, прорік Суддя. Мене звуть Ретанаар Рекотарс. Рід мій славен вельможами й магами. Грамота, що її я зберігаю у своїй дорожній скриньці, видана моєму прадідові по чоловічій лінії моїм прапрадідом по жіночій лінії як віддяка за порятунок околиць від лютого дракона, яким, тобто рятунком, ясновельможний барон Химеціус зобов’язаний Магові з магів Дамиру, в якого сам Ларт Легіар був свого часу в служках… У дитинстві я порізав руку, прагнучи побачити у своїх венах блакитну кров. А тепер ось сиджу навпочіпки у кутку сирої смердючої камери, і якийсь там Суддя, що явився зі стіни, збирається повісити мене за гріхи. І передовсім, імовірно, за останній — не дарма так оскаженіли міські стражники, наздогнали мене вже на великій дорозі, зняли з диліжанса й притягли в цю кляту в’язницю… — Я не слухатиму, — повільно повторив Суддя. — Говорити нам нема про що, ви й так усе вже сказали, і зробили, слід зазначити, чимало… Що ж до тебе, жінко, то обвинувачення в убивстві безпідставне. Ти не вбивала того чоловіка, котрий місяць тому помер у твоєму ліжку. Усі, хто перебував у Судній камері, — крім хіба самого Судді, — зі свистом втягли в себе повітря. Потім старий захекався, злодюжка вискнув, розбійник засичав крізь зуби, а жінка так і завмерла з переповненими легенями — кругла, як міхур, червона, з божевільними від щастя очима. Мовчала, червоніючи щомить сильніше, і наче не наважувалася видихнути. — Щодо решти, — до скреготливого Суддівського голосу додалися глузливі нотки, — твої провини годі й перерахувати, ти пограбувала померлого, ти заробляла тілом… Знай же: з сьогоднішньої ночі обійми будь-кого з чоловіків приноситимуть тобі муки. Прагнеш займатися колишнім ремеслом — продовжуй, сама твоя робота стане тобі покарою… Я сказав, а ти чула, Тисо на прізвисько Матрацниця. Це все. Жінка, здавалось, забула, як видихають повітря. Обличчя її з червоного потихеньку ставало пурпурним, а по тому й ліловим; ніхто не здогадався шльопнути її по спині, виштовхнути назовні застряглий у горлянці Вирок. Ніхто навіть не глянув на неї. Усі думали лиш про себе, і я теж. Суддя перемінив позу — глухо стукнули об камінь важкі черевики. У фалдах мантії на секунду мелькнув золотий масивний ланцюг — і відразу зник, з’їдений оксамитом. — Хто бажає вислухати наступним? — Суддя вже відкрито посміхнувся, маленька голова гойднулася, перука остаточно з’їхала на очі. Той поправив його недбалим жестом, як поправляють шапку. — Може ти, Кліві Млинарятко? Злодюжка сіпнувся. Підхопився, відразу впав навколішки, проповз кам’яною підлогою до черевиків Судді й затяг жалібну пісню: — Я-a… ка-а… ю-ся… кра-асти… — Талановитий парубійко. Міг би заробляти на життя голосовими зв’язками. — Крав, — байдуже підтвердив Суддя. — Докрадешся коли-небудь до петлі… Втім, ні. Тепер чужі монети палитимуть тебе, як вогонь. Коли тебе й повісять, то за щось інше… Я сказав, ти чув, Кліві. Це все. У Судній камері знову запала тиша. Я пошукав поглядом мокрицю — та зникла. — Тепер ти, — Суддя знову переступив з ноги на ногу, погляд його тепер зупинився на розбійникові. І до якого ж жалюгідного стану можна довести плечистого лютого чолов’ягу — де це бачено, щоб лісовий душогуб корчився від страху, як дівча з притулку… Суддя замовк. І досить довго німував, розглядаючи перекривлену розбійницьку фізію, потім протяг задумливо: — Дивна ти людина, Ахаре на прізвисько Жабник, на кожну твою провину по три пом’якшуючі обставини… Оскільки людей ти заморив, бути тобі страченим… — Камерою пройшло здавлене зітхання. — Але ти шукав і терзався, — Суддя задумливо схилив білу перуку до чорного плеча. — Ти милував… а тому дається тобі місяць перед стратою. Я сказав, а ти чув, Жабнику. Це все. Розбійник мимохіть підняв руку до пов’язки, до місця, де було колись око. Та так і залишився сидіти — у позі людини, осліпленої яскравим світлом. Суддя знову поправив перуку — хоча потреби в тім не було жодної. Провів по кам’яній підлозі носаком важкого черевика, гучно зітхнув, і гострячки його очей уп’ялися в мене. Чому я не проковтнув власний язик — не розумію дотепер. Темне личко Судді скривилося, як від кислого, він напіврозтулив рота, збираючись щось сказати — але саме тоді миловидий старий сіпнувся, немов у нападі падучої, і погляд Судді сповз із мене, наче важка комаха. Пересунув через всю камеру — туди, де ще нещодавно тулилися один до одного мої мимовільні сусіди. Тепер кожен із них був сам по собі — жінка все ще намагалася виштовхати з легенів зайве повітря, злодюжка кліпав мокрими очима, не знаючи, радіти йому чи плакати, розбійник відсунувся вбік і сидів, закриваючи порожню очницю від молочно-білого світла цієї довгої, цієї Судної ночі. Дідок залишився на самоті — і обличчя його було навіть біліше, ніж пишна перука Судді. «Чи можуть примари якось втручатися в справи людські? » Видно, милесенькому дідусеві саме час про це довідатися. Бо Суддя забув про мене — темне лице його стемніло ще більше. Тонкі губи зникли, залишивши на місці рота вузьку безжальну щілину. — Ти, Коху, хоч собі не бреши. Не дури себе, що викрутишся. Не вдасться, і не сподівайся. — Наклеп, — нечутно кинув старий. — Наклеп, донос, доказів немає жодних… Гуляща вона була, і хвора до того ж, наклеп… Суддя підняв гостре підборіддя. І якось відразу з’ясувалося, що маленька постать під білою перукою відкидає тінь відразу на чотири боки, й усі ми сидимо в цій тіні, тож мені здалося, що сиве волосся перуки зараз заб’є мій роззявлений рот, не дасть дихати… Я закашлявся. Мара відступила. Суддя усе ще стояв біля стіни, маленький і чорний, на павучих ніжках, і лиховісне мовчання Судної камери порушувалося тільки моїм непристойним кашлем. Уже вкотре мені випадало поперхнутися у саму непідходящу хвилину, коли годилося б зберігати тишу… — Ти, Коху, поплатишся скоро і жахливо. Серце твоє вигнило, цвіль залишилася та картонна видимість — смерть тобі люта у двадцять чотири години. Я сказав, а ти чув, ювеліре. Це все. — Наклеп, — уперто повторив дідуган. Жінка тихенько заскиглила, закриваючи рот долонями, злодюжка рачки відбіг у дальній від старого кут — та так там і лишився. Погляд Судді знову переповз через всю камеру — тепер уже назад. Я знав, куди його дорога, і коли дві чорні голки зупинилися на мені, то поперхнувся знову. Суддя чемно дочекався, доки я перекашляю. Стояв, погойдуючи маленькою головою в неосяжній перуці, мені подумалося, що він схожий на гриб — із тих, що ростуть у темряві, на вогких стінках підвалів. — Ретанааре Рекотарсе… Я здригнувся. У вустах лиховісного гриба-зморшка моє родове ім’я звучало дивно. Здавалося, що Суддя хитромудро вилаявся. — Путь-доріженька твоя у твань, Ретане. Ти вже в багнюці по пояс — а там і в крові виваляєшся… Збирач податей повісився на воротях, хтось скаже — по заслузі, але смерть його на тобі, Ретане. Ти той-таки розбійник — де лісовий душогуб просто перерізає горло, ти плетеш зашморг жорстоких вигадок. Рік тобі гуляти. По закінченні строку будеш страчений… Я сказав, ти чув, Ретанааре Рекотарсе. Це все. Усю його промову — неквапливу, нарочито байдужу — я запам’ятав дослівно, зате зміст її першої миті до мене не дійшов. Я сидів біля слизької стіни, кліпав очима, як до цього злодюжка, і здивовано перепитував сам себе: це мені? Це про мене? Це зі мною?! Суддя помовчав, обвів повільним поглядом колишніх підсудних, що стали тепер засудженими; здалося мені, що чорні, заховані за білими буклями очі затрималися на мені довше, ніж на решті. Чи кожному з нас так здалося? А потім він повернувся до нас спиною. Чорна мантія була добряче потерта й лисніла на плечах. І крок — крізь стіну; мені до останньої миті ввижалося, що він розіб’є собі чоло. Бо ж він не був примарою. Або я нічого в цій справі не петраю. Суддя пішов, і біле молочне світло всохло. Настала темрява. Вранці — хоч у підземеллі, здається, немає ані ранку, ані вечора — за нами прийшли. Тюремник виглядав задоволеним і гордим — так, начебто це він уміє ходити крізь стіни й порядкувати чужими долями. Перший зі стражників, сивий і жилавий, супився й дивився в підлогу, зате товариш його по службі, веселий молокосос, здуру взявся про щось нас розпитувати. Старший ласкаво заїхав йому кулаком поміж лопаток, і юнак, захлинувшись слиною, усвідомив власну неправоту. Під небом владарював ранок. Розбійник, піймавши обличчям сонячний промінь, часто задихав і осів на руки стражникам. Злодюжка по-дурному захіхікав; у мене самого стали ватяними ноги і не було бажання озиратися на старого й жінку, що крокували позаду. З натужним скреготом упав міст, нас повели над проваллям рову, над темною далекою водою з плавучими притопленими колодами — втім, придивившись, я зрозумів, що це зовсім не колоди, що слизьке дерево дивиться голодними очима, а втім, може, мені просто привиділося. Я надто швидко відвів погляд. Нас вивели за ворота й залишили посеред дороги — серед пилюги, серед скрекоту коників, під безхмарним небом; ми проводжали стражників довгим поглядом, а потім, не змовляючись, сіли в траву. Точніше, це я сів, решта вчинили згідно з темпераментом: розбійник просто рухнув, злодюжка стрибнув, дідок обережно присів, а жінка упала навпочіпки. Ніхто не поспішав іти — нібито вогкі стіни Судної камери дотепер відрізали нас від поля й дороги, від неба й коників, од можливості йти куди заманеться; довгенько ніхто не розтуляв рота. Чи то слів бракувало, чи то й так усе було зрозуміло. — Руки закороткі, — нарешті вимовив старигань. Глухо й над силу. — Дурню, — відгукнувся розбійник безнадійно. — Може, й короткі, а… дотягнуться… — Нічого з нами тепер не станеться, — сказав злодюжка, посміхаючись широко. — Випустили вже… випустили. Жінка мовчала — нещасна, скуйовджена, із запалими очима; втім, за білого дня виявилося раптом, що вона набагато молодша, ніж здалося мені спочатку. Що за страх тримав нас разом? І чи страх? Чому, наприклад, я, який отримав назад свої документи й навіть рештки своїх власних грошей, — більшу частину з мене стягли «за утримання», за матраци й вошей — певно, це малося на увазі! — чому, будучи вільним, я не рушив відразу своєю дорогою, а сів у трактирі із цим набродом, з моїми товаришами по нещастю?.. Суддя сказав, а ми чули. Судна ніч збила нас у зграю — ненадовго, слід сподіватись. Але першим повернутися й піти не наважувався ніхто. Найвеселішим був злодюжка — той звик жити сьогоднішнім днем, не днем навіть, а хвилиною: коли лячно, то трусися, а минув страх — лови життя за все, що потрапить під руку. Розбійник веселився теж — істерично й галасливо; безнадійність, що охопила його зранку, не витримала поєдинку з хмільним угаром, і після двох спустошених барил одноокий задумав піймати Суддю й утопити в нужнику. Дідок не пив — сидів на краю лави, делікатно поклавши на стіл гострий лікоть, і повторював, як шарманка, те саме: — Привиди над людським життям не владні! Чуперадло сумирне — а ворон на городі лякає. Привиди над людським життям не владні! Опудало сумирне, а ворон… Привиди над людським життям… Ні, ні, не владні!.. На моє плече лягла рука. Ніс мій сіпнувся, піймавши солодкий аромат знайомих парфумів. — Ходімо, пане, — мовила жінка. — Діло є. Вона, певно, цілісіньку годину відмивалася біля колодязя, а потім дістала з торбинки ліпше плаття. Вологе волосся викладене було в подобу зачіски, бліде діловите обличчя здавалося навіть милим — у всякому разі, повію в ній виказували тепер лише парфуми. Надто вже нудотні. Надміру. Повагавшись, я встав з-за столу; якщо я п’ю з розбійником і злодюжкою під белькотіння лиходія-дідка — чому б мені не прислухатися до ввічливого прохання чисто вимитої повії? Ми відійшли в дальній кут; жінка пом’ялася, вирішуючи, ймовірно, як мене варто називати. До шляхетних панів личило б звертатися на «ви» — а як величати аристократа, котрий час від часу сидить у в’язниці нарівні з вошами й усяким набродом? — Ви, це… Я купця не труїла, це він точно сказав, а ось решту… Пане, я ж не запитую, що ви таке накоїли, коли він смерть вам призначив через рік… Я дивився в її круглі, блакитні, безневинні очі. Не репетувати ж бо на цілісінький трактир: заткнися, дурепо несосвітенна, що ти, к псам, патякаєш?! Вона скулилась під моїм поглядом. Нервово закліпала: — Тобто, це… Ювелір цей, він точно дівку порішив, я знаю… Тільки він повторює, що привиди безвладні, а я боюся, що таки так, і це… можна перевірити… Вона замовкла, вичікуючи. — Що перевірити? — тупо перепитав я. — Є чи нема влади, — пояснила вона терпляче. — Коли вирок… якщо не лякало, що він бурчить, коли стражники не дурні… То ж перевірити можна, — вона знову очікувально замовкла, заглядаючи мені в очі. Розбійник, закотивши єдине око, репетував пісню; все живе в трактирі забилося по кутках — околиці давно знали, що тут заливають пережитий страх «душогуби, котрих із Судної випустили». Цікавих зібралося чимало, але дурнів серед них не було — у сусіди до п’яного розбійника ніхто не напрошувався. Я труснув головою. Звична моя кмітливість кудись поділася — минула довга хвилина, перш ніж до мене дійшло нарешті, яким чином жінка збирається перевірити правдивість наших вироків. Чим там Суддя її приголомшив, бідаку? «Обійми будь-кого з чоловіків завдаватимуть тобі муки»? Жінка посміхнулася — зніяковіло, начебто вибачаючись: — Ви, пане, не подумайте… нічого такого… потрібно лишень перевірити. Знати треба, а то чого він бовкає, що привиди безвладні, а мені ось покійна бабка розповідала… Вона замовкла. Відкрите плаття майже не ховало від світу високий бюст; талія, не надто тонка, була безжалісно затягнута корсетом, а стегна під пишною спідницею здавалися крутими, як ретельно зварене яйце. Мій оцінюючий погляд зустріли як згоду; жінка запосміхалася сміливіше й навіть примудрилася вкритися ніжним соромливим рум’янцем: — Ви, пане… вродливий. У житті таких красунчиків не зустрічала. Я вже з хазяїном домовилася про кімнату… Ну як тут не втішитися і не полеститися? Я тужливо озирнувся на бенкетуючих. Пощастило — надали перевагу мені, спадкоємцеві Рекотарсів, а не п’яному розбійникові, юному злодюжці й сивому стариганю, що, коли вірити Судді, дівчат ґвалтує до смерті… А, власне кажучи?.. Повія як повія. Навіть краща за решту — апетитна… І нещасна до того ж. Ось виявиться, що вирок Судді в силі — куди їй тепер?.. Мене сповнила хвиля огиди. Це вино змусило на час забути про сиву перуку на павучих ніжках, а тепер я раптом пригадав усе: і мокрицю на стіні, і звернену до мене повчальну тираду, і, власне, вирок, — я пригадав Судну камеру, і якась подоба інтересу, що прокинувся був у мені під час споглядання повіїних принад, зачахла, як троянда в пісках. — Ти вже з хазяїном і про все інше домовся, — порадив я, відвертаючись. — А то за кімнату платити треба… І, не озираючись, повернувся за своє місце за столом — поруч з розбійником, який спав рилом у грибному соусі, п’януватим злодюжкою й старим-ювеліром, котрий усе повторював, стукаючи пальцем по стільниці й поступово наливаючись жовчю: — Привиди над людським життям не владні! Нічого й лякати… Опудало сумирне… Хирлявий страхопуд, аби лякати. Тільки ворон на городі відгонить… Жінка образилася, але вигляду не показала. Крізь мутну завісу, що затягла світ після певної кількості випитого вина, я бачив, як вона підлещується по черзі до хазяїна трактиру, до працівника й навіть до кухарчука — але всі, долаючи спокусу, дають їй відкоша. Та ж тут таких, як ми — засуджених — бачили й перебачили. Щораз після Судної ночі в цей трактир завалюється одурілий від несподіваної волі натовп… Можливо, ці сторожко поглядаючі на нас люди, знають про вироки Судді куди більше за нас, і тому самотня жінка з нудотним ароматом не знаходить серед них співчуття. Навіть у хлопчиська-кухарчука, якому таке щастя перепадає нечасто. А розбійник надудлився й спить, а злодюжка нажлуктився теж і пускає слину, а я такий гордий, що аж самому огидно, що ж їй, на старого кидатися?! Свідомість відступила, здається, всього на хвилину — зате коли я опам’ятався, була вже глупа ніч. Чисто вимита підлога пахла мокрим деревом, розбійник постогнував на лаві, трактир був порожній, і тільки на сходах, що ведуть нагору, до житлових кімнат, скрипом віддавалися скрадливі кроки, повзла крізь темряву палаюча свічка, та піднімалися в такт крокам, обійнявшись, дві тіні. Я заледве випростався. Завертілася, набираючи швидкість, п’яна голова. Карусель, та й годі. Сука-карусель. Повезло старому. Начебто заздалегідь знав — ані краплі не випив. Однією балаканиною п’яний був — і ось тепер тягнеться по сходах, вдихаючи нудотно-солодкий запах її парфумів. Скреготнули, відчиняючись, двері… Обома руками я люто розтер обличчя. Круговерть призупинилася; ніч — час безнадійний. Сьогодні я вдихав запах пилу й трави, дивився на сонце й вірив, що тепер життя моя поверне по-новому, забудуться вогкі стіни, мокриці й воші, весь останній місяць забудеться геть-чисто… «Путь-доріженька твоя у твань, Ретане. Ти вже в багнюці по пояс — а там і в крові виваляєшся…» Світле Небо, та навіщось же на світі наплодилося стільки дурнів?! Якщо на ярмарок приїжджає збирач податків — ну хоч хтось придивився б уважніше до його паперів! Ні, побурчали й понесли — з доброї волі, щоб неприємностей із владою було поменше. Збирач натурою не брав, а тільки грішми — гаманець до землі не тягне, це не кошика на спині сунути… Ну хіба я настільки вже їх пограбував?! Родовий маєток у занепаді, грошей з нього не вичавиш, однаково що з каменю молоко доїти, а нащадкові Рекотарсів якось жити треба, чи ні?! Я пішов за день до прибуття справжнього збирача. Тому спершу морду набили — за самозванця прийняли, податки ж бо здані вже, честь честю… Потім від місцевого князя загін для утихомирювання прискакав — кепські видались справи. Когось, кажуть, до смерті затоптали… Потім мені переповідали, що хазяїн, розлютившись, стяг відсутню в скарбниці суму із цього самого збирача. А той повісився на воротях… Все мені виплескали довгі язики. І мене по тому виказали — інакше як пояснити, що схопили, як миленького, на великій дорозі, за два дні путі від місця події?! «Ти той-таки розбійник — де лісовий душогуб просто перерізує горло, ти плетеш зашморг жорстоких вигадок…» Дурня ніхто ніколи не звинувачує. Дурня жаліють; якщо ягня швендяє лісом, то винен, звісно, вовк. Красиво говорить Суддя — «зашморг жорстоких вигадок…» Просто по-книжному чеше. Як з аркуша читає. «Рік тобі гуляти. По закінченні строку страчений будеш…» Я здригнувся. Мені привиділися кроки — нагорі, над головою хтось ступав босими ногами, певно, старий збирається із силами для цікавого експерименту. Чи в силі Суддівський вирок? Власне, ті, хто впізнав у мені псевдозбирача, могли розірвати голими руками. І зупинило їх одне: близькість Судної ночі… Може, вони теж дурні? Цілковиті? І вважають, що одна неприємна ніч, проведена в товаристві тонконогого Судді, сповна покарає мене за розорений ярмарок і труп збирача на власних воротях?.. Десь там, нагорі, зараз заскрипить ліжко. А потім повія, пом’ята, але щаслива, нетвердою ходою спуститься вниз і оголосить зі сміхом: мав рацію дідусь! Привиди не владні над живими людьми, лиш страх безтілесний… Гм. А якщо Суддя знає про збирача — значить і все, що він говорив про ювеліра, теж правда? І миловидий старигань зґвалтував, а потім і вбив дівчисько, яке було в нього на службі?! Мені стало зле. Попливла перед очима вимита підлога, новою каруселлю завертілася голова, схотілося лягти обличчям на стіл і якнайдовше не прокидатися… А потім нагорі почувся важкий удар. І цілісіньку секунду було тихо. І ще одну. …Від крику здригнулися вогники свічок. Страшно волала жінка, з підвиванням, захлинаючись начебто від нестерпного жаху, ніби килимок біля її ліжка піднявся на чотири лапи, жадібно завихляв бахромою й кинувся на горло — душити… Від лементу завертівся на лаві розбійник. Від лементу прокинувся злодюжка — і повів знетямленими очима. Загупали по всьому будинку двері, з кімнати для слуг випнувся переляканий сонний працівник. Вона все ще кричала. Не зупиняючись. Порохняві сходи ледве не тріскалися під ногами. Я ривком підскочив до дверей, за якими захлиналася від вереску жінка, й увірвався, судомно вишукуючи на поясі неіснуючий кинджал. У кімнаті горіла єдина свічка. Повія стояла на ліжку — гола-голісінька. Стояла, мало не впираючись потилицею в низьку стелю, і волала, притискаючи долоні до нагих грудей. З першого погляду мені здалося, що в кімнаті більше нікого немає — але жінка дивилася вниз, у куток, я очікував побачити там що завгодно, хоч той-таки ожилий килимок — вартувало тільки вище підняти свічку. Він лежав на спині, білки очей відсвічували червоним. З-під потилиці чорною тарілкою розповзалася кругла пляма крові. — А-а-а, — вила жінка, забувши про свою наготу й не соромлячись юрби, що завалила до кімнати слідом за мною. — А-а-а… Голова-а… Я схилився над умираючим — а старий умирав, закривавлений рот посмикувався в передсмертній судомі, начебто бажаючи сказати мені щось важливе, винятково важливе, варте передсмертного зусилля. Я чудово розумів, що нічого він не скаже — ще секунда… друга… Дідок болісно сконав. Жінці за моєю спиною грубо веліли заткнутися. Я підніс свічку до закляклого обличчя. Так близько, що ще мить — затріщала б сива скуйовджена борода. Старий прибитий був до підлоги. Падаючи горілиць, він настромився потилицею на величезний, кривий цвях, що стирчав із підлоги. Вранці я був далеко. Яке мені діло до плутаних пояснень хазяїна — умивальник, мовляв, стояв, прибитий до підлоги, а потім винесли, а цвяха не помітили? Який мені інтерес до схлипувань повії — вона, мовляв, не встигла нічого перевірити, старий як націлився на ліжко — так і посковзнувся на власній пряжці? І хазяїнові було все зрозуміло, не дарма він мерзлякувато щулився й втягував голову в плечі. І повії все було ясно теж — не дарма вона так ридала, даючи волю сльозам, аби ті вимивали доріжки на обличчі й вільно скапували з підборіддя. «Ти, Коху, поплатишся скоро і жахливо. Серце твоє вигнило, цвіль залишилася та картонна видимість — смерть тобі люта за двадцять чотири години…» Прощавай, убивце Коху. Двадцять четверта година минула. Один день із трьохсот шістдесяти п’яти. І сонце, що вставало над лісом, здалося мені схожим на величезний пісковий годинник, зведений над світом. Розділ другий

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒