Єйтс Вільям Батлер 205 Єрмоленко Володимир 310 Єршов Петро 187 Єфремов Сергій 31, 32, 35, 37, 42, 54-56, 76, 112, 114, 120, 123, 140, 145, 147, 158, 276 Ж 6 страница

53 Див. І. Франко. Зібрання творів: у 50 томах. Т. 39. - К.: Наукова думка, 1983. -С. 7. то додати ще й Бодлера, Леконта де Лілля, Ередіа, Верлена й Малларме - що суттєво доповнює перекладацький портрет Щурата! Щоправда, до цього списку вар- Щурят27 На класиці (Гайне, Мітт- Соломія Павличко зауважує: схожі з Франковими перекладацькі пріоритети — класика (у т. ч. «Слово про похід Ігоря Святославича»), народні епоси (зокрема «Пісня про Роланда»), романтична поезія (вірші Едгара По), різного роду «прогресивна» література — мав і його друг та опонент Василь кевич) та «прогресивних» авторах (Ожешкова, призабуті нині росіяни Вагнер і Потапенко) зосереджувався й Михайло Коцюбинський. Великій просвітницькій програмі було підпорядковано не лише оригінальну, а й перекладацьку творчість Бориса Грінченка, його дружини Марії (найчастіше підписувалася псевдо «Загірня») та рано померлої (через хворобу, отриману в ув’язненні за участь у революційній діяльності) дочки Насті. їм належать не лише зграбні переклади поезії й драматичних творів Шіллера, Гете, Гайне, Пушкіна тощо (Б. Грінченко), але й низка популярних прозових текстів, спеціально розрахованих на масового читача «з народу»: «Робінзон Крузо» Дефо (Б. Грінченко), казки Андерсена й «Пригоди Тома Соєра» Марка Твена (М. Загірня), його ж «Пригоди Гека Фіна» (Настя Грінченко). Хоч не цурався Б. Грінченко й модерністських творів Метер-лінка, Ібсена й Гауптмана (того-таки Гауптмана перекладала і його дочка Настя). Цей перелік дає підстави ще раз поглянути на Б. Грінченка насамперед як на «європейця» (попри народницьку риторику окремих його поетичних творів). Леся Українка ще дуже молодою висуває власну концепцію перекладу з іноземних мов, яка, на думку Соломії Павличко, була підпорядкована насамперед потребам модернізації української літератури28. У листі до дядька, Михайла Драгоманова, Леся Ук- можна, і навіть треба скоротить, бо навіщо ж народові принаймні тепер тії Полі Бурже, Байрони, Леопарді та хоч би й Шіллер і Гете? Коли ж це видання має бути і для інтелігенції, то тоді список треба б іще розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Шеньє, Бальзака, Леконт-де-Ліля, Вальтер Скотта, Вольтера, Руссо, Сталь, Сирокомлю, |- Конопніцьку, Надсона, Некрасова. 56 Цит. за: С. Павличко. Дискурс мо-Мені здається, що без сих авторів дернізму в українській літературі: Мо-наша література буде аж надто нографія. К.: Либідь, 1999. - С. 45. | неповна»56. Леся Українка як перекладачка обрала для себе саме другий шлях. Очевидно, цьому сприяла участь Лесі в гуртку «Плеяда», створеному її матір’ю Оленою Пчілкою 1888 року. До учасників гуртка, що посіли помітне місце в історії українського перекладу, належали, окрім Лесі, її брат Михайло Косач (Обачний), Людмила Старицька-Черняхівська, Максим Славинський, Олександр Черняхівський, Іван Стешенко, Володимир Самійленко, Євген Тимченко, Олександр Лотоцький, Валерія О’Коннор-Вілінська. (Михайло Москаленко звертає увагу на ще одну важливу обставину: за доби Визвольних змагань більшість живих на той час учасників «Плеяди» взяли активну участь у творенні української державності.) Перекладацький дебют Лесі Українки відбувся надзвичайно рано. 1885 року у Львові вийшла перекладена нею спільно з братом Михайлом (і під наглядом матері, Олени Пчілки, що сама охоче бралася до перекладання) книжечка «Вечорниці на хуторі під Диканькою» (містила «Передмову Панька Рудого», «Запропащу грамоту» та «Зачароване місце»). Але про Лесину рішучість поставити переклад на службу «модернізаційним» потребам начебто свідчить найбільша її перекладацька праця — переклади віршів Гайне. Спершу 1892 року у Львові вийшла «Книга пісень», де Лесі Українці належать 92 переклади, а Максимові Славинсь-кому — 51. Цю книгу ще дуже молода поетка так само опрацьовувала під уважним наглядом Олени Пчілки, що написала до неї свою передмову. Але й після виходу книжки Леся Українка не полишала роботи над німецьким поетом. Уже 6 лютого 1893 року вона закінчила переклад поеми «Атта Троль», але надруковано його було тільки через десять років у Львові, спільно з новими перекладами того ж Максима Славинського. Ці переклади є вельми вправними й вишуканими: Ти на мене ворогуєш ? Так змінилася відразу? Буду скаржитись на тебе Перед світом на образу. Ох, ви устонька невдячні, Нащо ж ви лихе казали На того, кого так щиро Що день божий цілували? А проте на них, як відзначив ще Освальд Бургардт, позначився аж надто різний темперамент поета і його перекладачки: «з одного боку — насичений егоцентризм Гайне, що, замкнувшись у криштальну сферу особистих відчувань, намагається часті прояви песимізму подолати життєрадісною філософією веселого епікурейства (...) З другого боку — Леся Українка, що завжди відчувала себе часткою великого ці- |--лого, краплиною в морі, невеличкою 57 Див.: Леся Українка. Твори. зіркою, що, лише зливаючи свій про-Т. IV. Переклади/ За загальною ре- м-т 3 іншими тв0рить широку, що дакцією Б. Якутського. К.: Книго- гж спілка, 1927. - С. VII—VIII. в1° обрію °° обріЮ Розляглася> Мо~ - лочну Путь»51. Є в Лесі Українки й майстерні переспіви лірики давнього Сходу. Ще 1890—1891 років поетеса працювала над упорядкуванням для молодшої сестри Ольги підручника «Стародавня історія східних народів» (двічі надрукований 1918 року в Катеринославі, він відтоді, на жаль, жодного разу не перевидавався). А тим часом у ньому вміщено цікавий вибір класичних давньоіндійських, давньоіранських, давньоєгипетських, вавилонських, асирійських та давньогрецьких текстів (зрозуміло, що, за винятком давньогрецьких, приступних Лесі в оригіналі, інші тексти було перекладено з наукових французьких та німецьких перекладів — відповідну сходознавчу літературу надсилав молодій поетесі її дядько Михайло Драгоманов). Проте художньо найцікавішими є Лесині переклади лірики давнього Єгипту, вперше надруковані в IX числі «Літературно-нау-кового вістника» за 1910 рік. Зроблено їх так само було не з давньоєгипетських оригіналів, а з наукового німецького перекладу професора Відемана. Але в передньому слові Леся Українка наважується заперечувати знаному єгиптологові: «Проф. Відеман вважає їх (пісні. — М. С.) не «народними», а «літературними», але, минаючи вже те, що ці терміни взагалі не мають твердої наукової основи, українцеві, звиклому до своїх високолітературних народних пісень, скоріш, либонь, здається, що власне народна душа могла зродити ці співи, прості, нештучні і щирі, хоч непо- І збавлені й майстерності в вислові»*. ” Леся Уі‘Єаїнка' Тв0Ри' Т- ІУ' Переклади / За загальною редак- А звідси - і:загальна тональність ЦІ£Ю Б Якубського. К.: Книгоспілка, Лесиного перекладу: 1927.-С. 177. Ой далеко до берега того, До розкошів закохання мого! Поміж нами річка протікає, На мілизні крокодил чигає. Я пушуся річкою тією Та й поплину низом течією. Не боюся я лихої долі, Мчу по хвилях, мов по суходолі. Від кохання виростає сила! Маю чари, бо навчила мила. Звичайно, жодних рим в оригіналі немає. Леся Українка свідомо наближує давню любовну скаргу до української народної пісні. При цьому вона застерігає: «в перекладі додержано якнайбільшої точності щодо тексту, поданого у проф. Відемана, і ніде зміст не віддавався на жертву формі (скоріш навпаки)». Марина Новикова не побачила в таких діях перекладачки жодної сваволі: «так, переклад Лесі Українки й на сьогоднішні мірки схожий на запаморочливий експеримент. Як же так, Давній Єгипет, ієрогліфи, — й органічно вплетений в цю інокультурну, архаїчну екзотику стиль „рідної нашої пісніґ Але виникло таке вирішення не на порожньому місці. Не як примха чи хистка імпресія. За ним — захоплені \ студії єгиптології, мандри Лесі Ук- М. Новикова. Прекрасен наш раїнки країною першотвору. А ще, союз. Литература - переводчик - м все _ ш нш ідшй жизнь. К.: Рад. письменник, 1986. - „ , г г, турнии фонд перекладачки. Вітчиз- I . 59 - няні запасники» . Не менш цікаве для нас і наступне спостереження М. Новико-вої: «Так перекласти давньоєгипетську лірику — текстуально, стилістично саме так — не здатен ніхто, окрім Лесі Українки. Але типологічно — легко припустити, що шляхом Лесі Українки міг би піти, наприклад, білоруський перекладач. Зате ледве чи пішов би перекладач російський. (...) За російським перекладачем нашого століття — інші, власні запаси культурологічної пам’яті. Його література XIXстоліття (чи глибше — післяпетрівська) не переживала так інтенсивно, як повсякденну даність, своє спільне життя із фольклором». А що Леся Українка послуговувалася народною піснею тільки там, де доречно, свідчить і те, що єгипетський релігійний гімн у тій-таки добірці поетеса перекладає урочистим гекзаметром: Єсть же то Доброго Владаря наказ, хороша встанова. Щоб наше людськеє тіло зникало із часом минущим, Іншії ж речі величні тривали відліт предковічних. І ~ (А ще в юності Леся Українка Першим перекладачем «Рігве- с г к с так само перекладала гекзаметром ди» безпосередньо із санскриту був . . бо відомий харківський індолог Павло гімни «Рігведи» укладаючи вже Ріттер, який поповнив за часів ра- згадувану книжку «Стародавня іс- дянських репресій довгий і сумний торія східних народів».) ряд постатей українського перекла- Отже, цей побіжний перелік дацького мартирологу. Після ареш- . с г г к дозволяє переконатися: власного ту він збожеволів у тюрмі и загинув г 1939 року. І перекладацькою практикою Леся Українка не дотримувалася сформульованої за неї Соломією Павличко «модернізаційної» настанови. Леся Українка перекладала не так модерністів (винятками стали Гауптман та Метерлінк), як «класику» (лірику Давнього Єгипту, «Рігведу», Гомера, Шекспіра, Данте) й поетів-романти- ків — Байрона, Гюго й Міцкеви-ча61. Нерозробленість літературного поля вимагала насамперед культуртрегерства — і Леся Українка сумлінно виконувала перекладами цю місію. І

⁶' Втім, приблизно таку саму структуру перекладацьких зацікавлень мали й Лесині сучасники Бальмонт, Брюсов, Блок - що аж ніяк не забирає в них права зватися модерністами! | *** Переважно не з оригіналів, а з російських перекладів перекладав інший відомий поет, вправний версифікатор Павло Грабов-ський. Його доля склалася трагічно. Половину свого короткого життя він прожив на сибірському засланні, і помер у Тобольську 29 листопада 1902 року. При цьому Грабовський лишив дуже багато зграбних перекладів (він переклав понад 280 поетів з 27 літератур світу!), які й сьогодні не здаються застарілими. Скажімо, його «Шильйонський в’язень», попри те, що перекладений не з оригіналу, досі виглядає краще від декількох пізніших версій інших перекладачів, зроблених таки з англійської. На відміну від Франка й Лесі Українки, Грабовський просто не міг виробити якихось пріоритетів перекладацької праці. На Сибіру він перекладав ті тексти, що отримував від товаришів по засланню (звідси — велика кількість європейських романтиків та призабутих сьогодні російських поетів-«народників»). Втім, сам Грабовський зовсім не крився з тією обставиною. У листі до свого львівського видавця Костя Паньківського (що ввійшов як передмова до книги його перекладів «З чужого поля»)⁶² поет чесно писав: «добір віршів, як і авторів — чисто випадковий. Нехай дарують мені сю хибу заради лихих обставин, що переважно їй спричинилися; не завжди чоловік вільний _ у своїй роботі... ох, далеко не зав- ⁶² з чужого поля. Переклади Павла жди, а часто повинен братись за Граба. «Дрібна бібліотека», кн. 10.-працю, яка навернулась під руки, Львів: Накладом Костя Паньківсько-щоб зробити хоч дещо». ^Г0,1895‘ ^-¹⁰⁰^с _ 9.- 6-1053 ⁶³ Доля. Переспіви Павла Граба. Ц^ю ДУМКУ перекладач розви- «Дрібна бібліотека», кн. 18.-Львів: ває в передмові до другої збірки Накладом редакції «Зорі», 1897. - перекладів «Доля»⁶³: «Сумний та- ¹¹⁶^с _І лан поодинокої людини, не краща і доля цілих народностей. Се переважний мотив співної творчості загальносвітової; панує він і в моїх переспівах... Деякі твори привабили мене або формою художньою, або згодою думок з моїми власними; в інших я сам вишукував придатного виразу для своїх гадок та почувань... У декотрих поетів я брав тільки мотив, переймався настроєм, а переспівував цілком по-своє-му. Нехай читачі вибачать, коли часом моя вкраїнська бандура грала на далекій чужині не по-рідному, бриніла непевним відгуком півночі». Ці слова переконливо ілюструє переспів хрестоматійного «Ельдорадо» Едгара По з третьої книги перекладів Грабовсько-го «Хвиля» (1899), що за поетового життя так і залишилася в рукописі: Був лицар великої вроди, Блукав по світах та виспівував радо, Не дуже зважав на пригоди, — Шукав Ельдорадо. Злий досвід мандрівця охмарив; Знеможений сил молодих підупадом, Він сумно тинявся та марив Своїм Ельдорадом. Гас погляд його марівничий; Він мовив до тіні: «Моя ти порадо! Де стежка в той край чарівничий, В оте Ельдорадо ?» «В долині, заплющивши очі, Ти знайдеш кінець усім мукам та зрадам, Бо там царство вічної ночі, Що звуть Ельдорадом». Легко бачити: цей вірш далекий від чіткої ритміки оригіналу По, де йде чергування пружних дво- й тристопових ямбів (говорю про сприйняття вірша в англійській просодії, бо в українській він сприйматиметься як дво- й тринаголошений тонічний): Gaily bedight, A gallant knight, In sunshine and in shadow, Had journeyed long, Singing a song, In search of Eldorado. Але важливо навіть не це. Ос- | тання строфа в По (на час напи- ^{За час}'^{в По то} ^^{ули не гори} на Місяці, а цілком конкретне гео- сання вірша — початок весни . • ^р графічне поняття. За традицією, що 1849-го теж смертельно хворого сягає ще часів знаменитого антич- й безмежно втомленого) все ж зали- ного географа й астронома Птоле- шає певну надію: до Ельдорадо ^мея< вважали, що з цих гір десь дістатися неймовірно складно, — ^{у цент}Р' ^АФР^ИКИ витікає Ніл (на се- „ . 64 редину XIX століття справжні витоки треба перейти Місячні Гори , спу- _ні„_{у 6ули ще не досліджені)}. статися в Долину Тіней, але то все -¹ треба зробити, якщо справді хочеш розшукати «Золоту країну». Це переплетення реального (Місячні гори) й метафізичного (Долина тіней) і робить вірш По загадкою, що її вже півтора століття намагаються розшифрувати різні перекладачі. Натомість у Грабовського ніякої загадки немає. Остання строфа звучить як смертний присуд. Проте не забуваймо й про ін- ше. «Ельдорадо» По Грабовський ¹ «д_ив. Павло Грабовський. Вибра-переклав усього через рік після поя- _н)- поезії. K.: Радянський письмен-ви російської версії Костянтина ник, 1941. -С. 418. | Бальмонта, що, ймовірно, і стала для нього «оригіналом». Переклав, маючи на думці «подавати нашій громаді все, що може бути для неї цікавим з того або іншого погляду»*⁵. Природно, що найбільше місця в доробку Грабовського належить російським авторам, — адже тут навіть на Сибіру оригінали були цілком доступні. Але знаменитий «Лист на Сибір» Пушкіна, безумовно, ніс для поета й виразну особисту мотивацію взятися до перекладу: На глибині сибірських руд Кохайте світлі почування: Не згине ваш скорботний труд І дум високе прямування. Надія, щира мук сестра, У підземеллі тугу спине, Блисне сподівана пора, Відвагу молодість прокине. Любов та дружба промінь свій Так само кинуть крізь затвори, Як дійде голос вільний мій До вас у каторжницькі нори. Порвуться ланцюги, падуть Темниці з мурами додолу; Брати вам меча віддадуть В обіймах радісних визволу. Те, що робив Грабовський, майже завжди злютоване, міцне й добротне. Але разом з тим навіть кільцевий порядок римування оригіналу — Оковы тяжкие падут, Темницы рухнут, и свобода Вас встретит радостно у входа И братья меч вам отдадут, — перекладач не задумуючись міняє на перехресний. Він поза сумнівом добре знав порядок римування в Пушкіна, але з якихось міркувань власний варіант йому здається кращим. Це — не закид на адресу Грабовського. Це — свідчення того, що український переклад наприкінці століття XIX лишень виробляв свої канони й приписи (не говорю вже про те, що віяння з Великої України та Галичини із запізненням доходили до місць поетового заслання). *** Самійленкові українська література завдячує початок серйозної роботи над Данте. Перші десять піснень «Пекла» у його перекладі надруковано було в десяти випусках львівського часопису «Правда» у 1892—1896 роках. Переклад було підписано псевдонімом «В. Сивенький» — за спогадами Гната Житецького, так називали поета ще його товариші-студенти з Київського університету святого Володимира, де поет навчався від 1884 до 1890 року. Початок роботи над «Божественною Комедією» припадає саме на університетські роки В. Самійленка. Він, як відомо, не скінчив курсу історико-філологічного факультету (точніше — після шести років відвідувань лекцій так і не отримав диплома) — за висловом Максима Рильського, через «флегматичність і неквапливість своєї вдачі»⁶⁶. Проте в час навчання він устиг усе ж таки одержати доволі ґрунтовне знання романських мов і літератур — чим вигідно відрізнявся від багатьох українських пое- |- тів-сучасників. Побачив він тро- ⁶⁶ м. Рильський. Зібрання творів хи й світу — побувавши коштом у 20 т. Т. 12. К.: Наукова думка, Старої Громади в Галичині й на 1986.-С. 94. _І Буковині. Переклад В. Самійленка зроблено п’яти столовим ямбом, проте поет полегшив собі завдання, відмовившися від рим. Втім, так чинили й чимало інших перекладачів — наприклад, Філалетес (Король Йоган III Саксонський), який перекладав «Комедію» по-німецькому, сучасні Самійленкові польські перекладачі «Комедії» — Ігнацій Крашевський та Антоній Станіславський, російський перекладач Петро Вейнберг та інші. |_ Ось як звучить у перекладі ⁶⁷ Божественна комедія. Дантова В. Сивенького початок І пісні поема в перекладі Сивенького. Пекло. «Пекла»⁶⁷: ^пісня перша // Правда. - 1892. - Т. XII, в. XXXV за січень. -С.31. і В середині путі життя людського Я в темнім лісі якось опинивсь, Бо загубив свою пряму дорогу. Який же дикий був той ліс, суворий Та непролазний, тяжко те сказати; Згадать його, то страшно знов стає. Так страшно, що хіба що смерть страшніша, Але я там і добре теж знайшов І тим скажу про все, що там побачив. І- ⁶⁸ Про проблеми, що їх мав часопис із перекладачем, свідчить колонка «Переписка редакції». У січневій книжці 1892 року там читаємо: «Вп. Сивенький. Спасибі Вам сердешно за послання. Просимо й про дальше». А вже в березневому числі знаходимо нетерпляче нагадування: «просимо о дальші пісні Дантового Пекла». Проте ще рельєфніше про вплив «флегматичної вдачі» Самійленка на його перекладацьку працю свідчать давні й маловідомі сьогодні спогади М. Грінченкової про чернігівський (середина 1890-х рр..) період поета: «Данта Сивенький тоді вже не перекладав, то була праця київських часів. „Тартюфа" перекладав кілька років. (...) Німецької мови він не любив, не знав і вчити не охотився. Але перекласти дещо хотілося, і він ще в Києві почав перекладати „Римські елегії“ Гете з дослівного перекладу російського. Але з того нічого не вийшло. У Чернігові заманулось було йому перекладати Гайне. Гоін-ченко зробив йому дослівний переклад того, що він хотів перекладати. Але знов таки нічого не вийшло. (...) Ще він заходжувався коло дуже великих томів: то починав перекладати Приблизно в такій самій тональності витримано й решту перекладу. Він легко читався і здатен був виконати функцію першого ознайомлення для своїх читачів (переважно галичан) незгірш од будь-якого з польських перекладів того часу. Зрозумілості тексту сприяли й мінімальні, стислі, написані самим перекладачем примітки. То ж не диво, що 1902 року цей далеко не закінчений переклад було видано окремою книжечкою «Літературно-наукової бібліотеки» Українсько-руської видавничої спілки. Але на той час перекладач уже давно закинув свою працю над Данте. Причиною (окрім імпульсивної вдачі письменника та тяжких обставин його особи- 68\ стого життя ) стала нищівна оцінка перекладу, дана Михайлом Драгомановим у «Листах на Наддніпрянську Україну». Мовляв, переклад Дантового «Пекла» в п. Сивенького часто доходить до цілковитого скандалу, так що питаєш себе: з якого тексту перекладав наш земляк. Такий переклад, на думку Драгоманова, здатний хіба усправедливити приказку: «Іга-сІиНоге — ігасііиоге». Чи були в Драгоманова підстави для нарікань? Безумовно, були. Дослідник перших перекладів Данте українською мовою ниці!) вселили в нього надію, що йому не завдасть шкоди Звір із приємною для ока шкурою. У Са мійленка-Сивенького це місце перекладено так: О. Домбровський, а згодом Г. Ко-чур докладно зупиняються на пе-рекладачевих помилках. Так, у 41—43 рядках І пісні Данте говорить про те, що і ранковий час, і сприятлива пора року (весна — дія ж відбувається Великої П’ят- Дон-Кіхота, то трьохтомовий роман Діккенса, то ще щось величезне. Його цікавило: ,А як це по нашому вийде?" (...) Але ні один переклад у ті часи не посувався далі першої сторінки». (Див.: М. Грінченкова. Сивенький (Володимир Іванович Самійленко). Спогади. К.: Слово, 1926. - С. 35-36). Хоча, справедливості заради, відзначмо, що існували відомості, начебто Самійленко переклав-таки кілька розділів «Дон-Кіхота» - але той переклад згорів у часи Визвольних змагань разом із чернігівською книгозбірнею поета. У присвяченому Самій-ленкові сонетоїді Зерова подибуємо рядок: «/ Дон-Кіхот його, попалений Чекою» (Докладніше див.: Г. Кочур. Сервантес і його Дон-Кіхот // У кн.: Мігель де Сервантес Сааведра. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. К.: Дніпро, 1995. - С. 676-677.) | І ранній час, і року пора люба — Надію добру есе мені давало, Що я здобуду гарну шкуру звіра. Г. Кочур так коментує цей уривок: «поет, злякавшись пантери, яка заступила йому шлях, думає тільки про одне — як би врятуватися від неї. В перекладі ж абсолютно недоречний тут „мисливський мотив“ — у поета начебто з’являється бажання здо- ' »докладніше про це див.: Г. Кочур. бути шкуру пантери. Такого „до- Данте в украинской литературе // повнення “ вже досить, щоб відчу- Дантовские чтения. — 1971. — С. 187. ■ 69 ти недовіру до перекладу» . А проте варто пам’ятати: В. Самійленко розпочав свою роботу над перекладом, маючи трохи за двадцять років. І, з огляду на практичну відсутність як досвіду, так і попередників, на яких можна було б взоруватися, поет виконав своє завдання на диво непогано. Число місць, перекладених талановито (а то й блискуче!), значно перевищує число помилок. Пам’ятаймо й про добу, коли робився переклад, і про те, що далеко не всі наддніпрянські українофіли були тоді переконані, чи справді усю ту європейську класику варто перекладати «мовою для хатнього вжитку». Тому цілком виправданий пафос Максима Рильського, який у статті 1941 року, присвяченій ювілеєві Агатан-гела Кримського, наголошував: «й Самійленко своїм перекладом „Божественної комедії“, своїми переспівами з Беранже, і Старицький своїми „Сербськими думами“, своїм перекладом „Гамлета“, і Франко своїм „Бідним Генріхом “ та „Мойсеєм “, і Леся Українка своїми траге-| діями, своїм „Камінним господарем “, М. Рильський. Зібрання творів уперто, з надзвичайною силоюрозсу-у 20 т. Т. 12. К.: Наукова думка, . _ 1986-СБ2 ^вШіи Р^ши>²⁹у розширяли Обрії україН- І - 70 -¹ ської літератури» . Звернімо увагу на те, що цитована вище стаття «Вчений поет» писалася для офіціозу «Комуніст», але в короткий період відносної передвоєнної відлиги після жахіть 1937—1938 років. І тому нещодавній неокласик Рильский з помітною насолодою говорив про загальносвітові виміри українського письменства (це особливо помітно на тлі обов’язкових тоді ритуальних відсилань до «великої російської літератури»). Знаменно, що Максим Рильський поставив десять перших, перекладених білим віршем пісень «Пекла» в один ряд із «Мойсеєм» та «Камінним господарем». Очевидно, тим він цілком адекватно окреслив значення перекладу В. Самійленка для історії українського письменства. Тому лишається тільки пошкодувати, що, знеохочений несправедливим закидом М. Драгоманова (кинутим, очевидно, просто під хвилю роздратування), В. Самійленко так і не довів своєї праці до кінця. Втім, для В. Самійленка робота над Данте лишалася, безумовно, прохідним епізодом. До історії української літератури поет увійшов насамперед як блискучий сатирик. Цей характер обдарування відбився й на перекладацькій роботі В. Самійленка — найпомітніше місце в його спадщині посідають переклади з Моль-єра та з Беранже. З великого французького комедіографа Са-мійленко чудово переклав «Тартюфа» (вперше надруковано 1901 року), «Скупця» (1912), «Шлюб із примусу» (1915). Ще два переклади («Жорж Данден» і «Лікар мимоволі») залишилися в архіві письменника. А «Цар Горох» і «Сенатор» Беранже неодмінно входили до всіх декламаторів початку XX століття, бо в них темперамент поета ідеально збігся з темпераментом перекладача: Колись був славний цар Горох, В історії не знаний. Без слави добре спав за трьох, Немов простий підданий. Замість корони тільки й мав Ту шапочку, що надівав, Як спав⁷¹. Фірдовсія), Гафіза, Рудакі, Ібн Сіни, Сааді. Знамениті рубаї Кримський перекладав двома чотиривіршами, знижуючи тим їхню афористичність: Ми помрем, а без кінця Житиме цей світ, А за нами пропаде Всякий знак і слід. Не було на світі нас — Світу байдуже. Ми помрем, і буде все, Як було уже. на сумлінність Тимченка, переклад його цілком доладний навіть за сьогоднішніми мірками: Кажуть так, чував не раз я, Чув, що так в піснях співають: Ночі йдуть одна по одній, Дні по одному нам світять. Був один і Вейнемейнен, Цей одвічний чаромовець, Що повітря донька, Каве, То йому матуся рідна. Адже йдеться про добу, коли ще дуже часто переклади здійснювалися не з оригіналів, а з перекладів іншими мовами, доступними для українських поетів. Так чинили і Франко, і Леся Українка (коли йшлося про «екзотичні» східні мови), і Грабовський (майже завжди), і О. Олесь, який переклав 1912 року «Пісню про Гаявату» не з оригіналу, а з російського перекладу І. Буніна. Але українському поетові пощастило досконало відтворити текст пізнішого російського Нобелівського лавреата, що, у свою чергу, адекватно відтворив чар англійського першотвору, — і, врешті-решт, українська версія виявилася зовсім непоганою (коли не для академічного видання, то, принаймні, для шкільних та університетських хрестоматій): ♦♦♦ Український переклад справив величезний вплив на розвиток оригінального українського письменства, розширюючи його стилістичні, жанрові й тематичні обшири, виво-дячи за рамки селянського побуту. Ще Сергій Єфремов наголошував на значенні світового письменства у формуванні феномену Франка: «з Франка був добрий учень — „semper tiro“: він засвоїв і те, що доброго давала тодішня російська література, з якою він ґрунтовно познайомивсь, але й коректував її однобічності західно-європейськими впливами, братими просто з джерела. ⁷³ Лишається тільки пошкодувати, що з величезним запізненням, 1971 року було надруковано пере-кпад-переспів «Думи про Гайавату», виконаний 1899-1900 рр. Панасом Мирним. За соковитою і багатою мовою він має переваги над версією Олеся (яку, до речі, активно не сприймала Леся Українка - через певну мовну неохайність) - а проте за часом праця П. Мирного явно «розминулася» з читачем. У Франка це був досить сміливий Біблія, Гомерові поеми, пісні Дантового «Пекла», драми Шекспі-ра, комедії Мольєра, поезії й драматичні твори Байрона, Міцке-вича, Гайне, Гете, Шіллера. Звичайно, «лакун» було ще значно більше — але тривало їхнє інтенсивне заповнення. Але не менший поступ здійснила й свідомість освічених верств. Якщо в 1880-ті навіть знакові для українства постаті пропонували обмежитися «літературою для хатнього вжитку», то напередодні проголошення УНР дискусії велися вже між прибічниками автономістських та незалежницьких програм, — бо сама окремішність української нації та самостійний статус української мови в середовищі інтелігенції викликали сумнів лише в безнадійних обскурантів. Звичайно, це стосувалося саме інтелігенції, бо селянська маса переважно перебувала поза процесами формування нової української ідентичності. Потенційні можливості для її активнішого залучення до тих процесів були — як свідчать не лише спогади сучасників про масове відкриття сільських «Просвіт» на Катеринославщи-ні⁷⁶, але й цифри проданих примірників українських перекладів Євангелій. А проте процеси укра- |- їнського націєтворення завше тро- ⁷⁶ Д- Дорошенко. Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки) / У кн.: У старому Катеринославі (1905-1920). Хрестоматія. Дніп- хи (але в кінцевому підсумкові — фатально) припізнювалися проти \ і s\j і s i-\j і. A^v.iumaim. /_цп 111^- потреб історичної доби. Хоч про- ропетровськ: ІМА-прес, 2001. -вина за те лежала зовсім не на ук- С. 53-79. раїнському перекладові. ПЕРЕКЛАДИ Й ПЕРЕКЛАДАЧІ «РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ»

Визвольні змагання и «українізація» - «Нація дядьків і перекладачів» -Неокласики - Відродження стає «розстріляним» Принципово новий етап розвитку українського перекладу почався з добою Визвольних змагань. Ще вчора заборонена чи ледве ⁷' Про високі якості цього перекладу Самійленка (що ліг в основу блискучого солоспіву К. Стеценка - на жаль, сьогодні рідко виконуваного) свідчить зіставлення з пізнішою версією М. Терещенка. На позір вона точніша. Le Roi d'Ivetot оригіналу став тут не «Царем Горохом», а таки королем Івето: Жив король у старім Івето, -Постать мало відома; Слави він уникав, як ніхто. Спав без просипу вдома. А проте від іскрометної веселості Беранже (і Самійленка) тут майже нічого не лишилося. ⁷² А. Кримський. Пальмове гілля. Екзотичні поезії. Львів: Видання русько-української видавничої спілки, 1901.- 152 с. _| толерована мова вперше отримала статус державної (єдиної — за доби УНР, поруч із російською — за часів Гетьманату). Нею вперше стало здійснюватися урядове діловодство, розпочалося викладання в середній та вищій школі. Надзвичайно зросла кількість україномовних видань. Хоча українізація наражалася на спротив зросійщеного державного апарату, але успіхи її були настільки значними, що навіть режим Денікіна після захоплення більшої частини України в 1919 році не наважився повернутися до практики попередніх тотальних обмежень на українську мову³⁰. Проте реально відхід української влади й прихід білих чи більшовиків однозначно супроводжувався погромом усіх українських інституцій — від шкіл до кооперації. Відомий випадок, коли після захоплення Києва більшовиками в січні 1918 року наркома маріонеткового радянського уряду В. Затонського мало не було розстріляно патрулем за декілька промовлених по-українському слів. Втім, більшовики швидко модифікували свою національну політику щодо України. У написаній В. Леніним резолюції ЦК РКП від листопада 1919 року зазначалося: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. д.) на протязі століть придушувалася російським царатом, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури... Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, |- всіляко протидіючи русифікаторсь- ² Докладніше див. у: М. Стріха. Мо-ким спробам відтіснити українську ва // У кн.: Нариси української попу-мову на другий план, перетворюючи ^ЛЯР^Н01 культури. К.: УЦКД, 1998. - її в знаряддя комуністичної освіти ^С'⁴⁰⁷‘ -1 трудових мас»². Слід визнати: ця більшовицька резолюція певною мірою сприяла утвердженню влади «червоних» в Україні, оскільки значна частина виснаженого боротьбою українства (не лише з кіл «боротьбистів» та «укапістів») ладна була пристати на запропоновані Леніним умови існування формально суверенної Української радянської республіки. Зауважмо, що й аж до кінця 1980-х років цю резолюцію охоче цитували саме в обороні української мови, доводячи її необхідність як засобу комуністичного виховання трудящих. У цьому легко побачити трохи модифікований «позитивістський» аргумент тих, хто, лишаючись лояльним до влади, обстоювали в позаминулому столітті українську мову як засіб освіти широких верств народу. В історії розвитку української мови за радянських часів автор найкращого на сьогодні дослідження на згадану тему Юрій Ше-вельов³ виокремлює три періоди: _ 1. До українізації. 2. Українізація ³ ю. Шевельов. Українська мова (1925—1932). 3. Україна за часів в першій половині двадцятого сто- Постишева й Хрущова (1933— ^л'^ття (1900—1941). Стан і статус. 1941). Перший з них позначався ^Б' ^м-^: Сучасність, 1987.-296 с. прагненням влади забезпечити формальну рівноправність української та російської мов, що на практиці призводило до величезного домінування мови російської. Для теоретичного обґрунтування такого стану застосовувалася «теорія боротьби двох культур»: української селянської (назадницької) та російської пролетарської (прогресивної). Мислилося, що в кінцевому підсумку перша має поступитися місцем другій. Проти цієї теорії активно виступили українські діячі-партійці, серед яких починаючи з 1925 року стала вирізнятися постать «старого більшовика» Миколи Скрипника. Аналізуючи мотиви, що спонукали більшовицьку владу перейти до здійснення політики «коренізації», Ю. Шевельов вважає, що не останнім чинником було прагнення здобутися на симпатії поневолених колоніальних народів за умови щільної міжнародної блокади СРСР. Не випадково причини українізації в радянських документах того часу аналізувалися вельми скупо. На першому етапі говорилося про необхідність вести роботу серед селянства рідною мовою — але десь із 1925 року й цю мотивацію відкинули, бо вона виглядала на опосередковане визнання нижчості української культури в рамцях «теорії боротьби двох культур». Зрештою на звітній доповіді X з’їздові КП(б)У генсек української компартії Лазар Каганович зумів схарактеризувати українізацію лишень як «нашу відповідь імперіялістам та їхнім прихвосням буржуазним демократам»⁴. Але навіть за неясних справжніх мотивів політики українізації партія здійснювала її по-більшовицькому сумлінно. За влучним спостереженням Ю. Шевельова, у промові нового генсека КП(б)У І Станіслава Косіора на пленумі ЦК ‘ Ю. Шевельов. Українська мова „ _{листошщі}₁₉₂₈ року (рік колек- в першій половині двадцятого сто- ....._. ліття(1900-1941). Стан і статус. ™візащі!) власне колективізації Б. м.: Сучасність, 1987. - С. 141. ₍ присвячено 13 сторінок, а зате ук- I__раїнізації відведено 34⁵. ⁵ Ю. Шевельов. Українська мова Українізація передбачала, що в першій половині двадцятого сто- всі службовці повинні були обо- ліття (1900-1941). Стан і статус в’язково пройти курси україн- Б. м.. Сучасність, 1987. - С. 137.| _сько1- _мови і скласти відповідний іспит. Водночас на українську мову переводилося діловодство. Великих успіхів українізація досягла на ниві шкільництва — на кінець 1927 року 77% учнів середніх шкіл навчалися українською мовою, що майже дорівнювало тодішній питомій вазі українців серед населення УСРР (80,1%). Результати українізації проф-шкіл, фабзаучів та вишів були значно скромніші — за визнанням самого М. Скрипника інститути на кінець 1929 року було українізовано лише відсотків на 30. Зате великими темпами просувалася українізація преси (87,5% 1932 року). Процеси українізації відбувалися на тлі колосального напливу селянства (етнічних українців) у доти переважно російські (на Правобережжі — ще й єврейські) міста⁶. Помітно зросло й число українців у самій КП(б)У — від 37% | у 1925 році до 47% у 1926 році. ⁶ Докладніше див. у: М. Стріха, п 10^-7 Субкультури і меншини // У кн.: На- 3 1927 року українською мовою по- ^{1 1} „ '' .. ххх, риси української популярної культу- чав виходити орган ЦК КП(б)У _{ри к}. _уцкд₁₉₉₈ _ _с₆₀₁_₆₁₄ «Комуніст». - Роки українізації стали часом колосального піднесення всіх жанрів української культури, названого згодом «розстріляним Відродженням». На цей час припав пік творчості М. Зерова і М. Хвильового, М. Куліша і В. Підмогильного, Є. Плужника та Г. Косинки, М. Бойчука та А. Петрицького, Л. Курбаса та О. Довженка. Знаменно, що, звертаючись 1952 року на сторінках Ґедройцевої «Культури» до здобутків того періоду, відомий польський поет і публіцист Юзеф Лободовський окреслив найпомітніші, на його думку, культурні явища того часу: «Театр, публіцистика, поети, що перекладали українською мовою (і як перекладали!) найбільших письменників світу, починаючи від греків і римлян»¹. ⁷ Юзеф Лободовський. Проти почвар минулого // У кн.: Прос

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒