Єйтс Вільям Батлер 205 Єрмоленко Володимир 310 Єршов Петро 187 Єфремов Сергій 31, 32, 35, 37, 42, 54-56, 76, 112, 114, 120, 123, 140, 145, 147, 158, 276 Ж 8 страница

Суспільна й мовна ситуація повоєнної УРСР - П. Тичина, М. Бажан, Борис Тен, В. Мисик - Шістдесятництво й переклади - Феномен Г. Кочура та М. Лукаша - Діаспорні переклади — «Невольничий переклад» - «Націєтворчий» перекладацький проект доходить кульмінаційної точки Період 1920-х, що ввійшов до історії під назвою «розстріляного відродження», не був аж надто сприятливим часом для розвитку культури. Режим УСРР від самісінького початку утверджувався як тоталітарний (хоч самого терміну тоді ще, здається, не існувало). Незгідних висилали, кидали до тюрем, зрештою, розстрілювали. Але порівняно з 1930-ми роками ці часи воістину можна назвати «вегетаріанськими». Як уже говорилося, за першою хвилею репресій (1929—1930 рік) у зв’язку з процесом СВУ було децимовано стару українську інтелігенцію. За другою хвилею, 1934 року — піддано децимації нову, вже радянську. А далі — 1937—1938 років — система нищила уже всіх без розбору, майже без огляду на конкретну діяльність конкретного репресованого. За звинуваченням у приналежності до «контрреволюційної терористичної організації» потрапили до таборів (де згодом і загинули) неокласики Зеров, Филипович і Драй-Хмара. Як уже говорилося вище, до зліпленої НКВД «групи» за їхньою участю потрапив і молодий поет Марко Вороний (Антіох). А його батько Микола Вороний, український модерніст, поет старшого покоління, автор численних блискучих перекладів, у тому числі, ¹ Г. Д. Вервес. Микола Вороний // за іронією долі, й українського тек-У кн.: М. Вороний. Поезії. Перекла- сту комуністичного гімну «Інтер-ди. Критика. Публіцистика. К.: Нау- націонал» (який усі ті роки лишав-кова думка, 1996. - С. 14-15. | _ся «_канонічним» і виконувався на державних і партійних форумах), загинув у 1938 році, потрапивши під чистку в селі Новоукраїнка на Кіровоградщині, де намагався відсидітися від репресій¹. І Звичайно, Вороному-старшо- В іронічному сонетоідіЗерова ба- легко можна було причепити ришівського періоду, присвяченому . _ Вороному, знаходимо характерний «петлюрівщину», бо вш справді був рядок: «Петлюра славив лірний його улюбленим поетом Симона Петлю-дар» (Див.: М. Зеров. Сонети і елегії. ри². Але розстріляли його, очевид-К.: Час, 1990. - С. 60). Втім, на час _{HOj на} ^ підставі, що і він, і його написання (1921) рядок цей мав ха- _син притягалися до відлові- рактер естетичної полеміки, а не по- . літичного доносу. І дальності за «контрреволюційну ді- - яльність» — а відтак саме 67-річний поет став найпершим у Новоукраїнці кандидатом на «розстрільну» статтю під спущену згори «рознарядку». (Характерно, що після реабілітації автора перекладів революційних «Інтернаціоналу», «Марсельєзи» та «Варшав’янки» в 1956 році йому, як багатьом розстріляним у 1937—1938-му, теж придумали іншу дату та причину смерті — у радянських виданнях незмінно вказували, начебто Вороний помер 1942 року в окупованому німцями Воронежі). Відтак український переклад наприкінці 30-х років був уже цілковито «проріджений» і з чільних його постатей заціліло буквально декілька. Паралельно, як уже говорилося, тривала боротьба вже не з людьми, а з самою мовою. У результаті декількох правописних реформ у мові офіційно було зліквідовано граматичні форми, які відбігали від російської мови, а також старанно проскрибовано «націоналістичну» лексику. Таким чином поставала, користуючись із орвелівської термінології, специфічна «новомова». Потужним засобом запровадження саме такої «новомови» стали канонічні переклади «класиків марксизму-ленінізму». За умов паперової скрути і видавничих проблем радянська влада ніколи не заощаджувала на таких книгах, які припадали порохом по всіх книгарнях. У Радянській Україні послідовно вийшло 5 видань творів В. І. Леніна українською мовою. Якщо перші переклади, які здійснювалися невдовзі після смерті самого автора, були достатньо цікаві, намагалися відобразити безумовно своєрідний і яскравий ленінський стиль викладу думки, то з кожним наступним перекладом відбувалося дедалі більше змертвіння, дедалі більш рабське копіювання кожного звороту оригіналу. Скажімо, ленінську фразу «Пожалуй, и часть капиталистов готова стать революционерами» у виданні 1926 року було |- перекладено: «Либонь, і частина ³ Див.: М. Рильський. Зібрання тво-капіталістів готові статиреволю- рів у 20 т. Т. 16. К.: Наукова дум-ціонерами». Натомість у виданні ^ка' 1987. - С. 314-315. Знаменно, 1950 року вже стояло: Мабуть, ^{щ0 в цитова}™ ?^{ецензії 1}_п⁹⁵³ на дисертацію И. Багмута «Принципи і частина капіталістів готова перекладу на українську мову творів стати революціонерами». «Кепку- в. І. Леніна» М. Рильський обережно, вання з „примітивного“ демокра- але переконливо віддає перевагу ра- тизму» перетворилося на «насмі- нішим, ще «живим» перекладам ле- л . « л нінських текстів, - що на той час по- шечки над „примітивним демо- _Г ' . з требувало неабиякої громадянської кратизмом» . _{відваги |} Разом із «крамольними» словами «либонь» і «кепкування» усувалися й «простолюд», «царат», «тесляр», «ухналь», «крейда», «фатальний». Натомість запроваджувалися такі дивогляди, як «мнимий» чи «пугало», пропонувалося беззастережно відтворювати дієприкметникові звороти оригіналу українськими «доказуючий», «розкошуючий», «служачий». У жодному разі не допускалася заміна порядку слів у ленінському реченні. Звичайно, офіційна українська радянська філологічна наука вустами свого речника академіка І. Білодіда проголосила саме такі переклади творів Леніна найвищим досягненням українського перекладу⁴. Проте значно більше рації мала, очевидно, Оксана Забуж- ко, вважаючи, що поспіль калько- ^_ вана, неоковирна «дубль-новомо- ⁴1. Білодід. Про критерії якості пе-ва» українських видань «класиків» рекладу // У кн.: Теорія і практика мала цілком прагматичну мету: до- перекладу. К.: Вища школа, 1979. -вести читачеві «усю недоцільність, ^ВипУ^ск 1 • - С. 3. _І ^{1 5} Див.: О. Забужко. Хроніки від неекономність послуговування цією Фортінбраса. К.: Факт, 1999. - абсолютно несамостійною, геть С- ^{12 2} • _| в усьому тотожною російській і че рез те просто зайвою мовою»⁵. *** Загальна ситуація з українською мовою протягом описуваного періоду залишалася вкрай складною. Певну полегшу зацілілим у часи репресій діячам української культури принесла, хоч як це може здаватися парадоксальним, Друга світова війна. Намагаючись викликати хвилю патріотизму серед народу, влада суттєво послабила цензурні обмеження й усіляко експлуатувала героїчні події вітчизняної історії. У ці роки М. Рильський, М. Бажан, О. Довженко створили речі, які далеко виходили за кон’юнктур-ницькі вимоги моменту. Більше того, наприкінці війни було затверджено поправки до Конституцій СРСР та УРСР, які дозволили республіці набути формальних ознак суверенності (власні наркомати оборони й закордонних справ, окреме представництво в ООН тощо). По війні потреба в цій пропаганді швидко відпала. Було розгорнуто масштабні кампанії проти «націоналістичних збочень М. Рильського, І. Сенченката Ю. Яновського», трошки згодом — жорстоко цьковано «безрідних космополітів» (у т. ч. українських поетів єврейського походження JI. Первомайського та С. Голова-нівського), вже в 1952 році за звинуваченням у посібництві «світовому імперіалізмові й сіонізмові» розстріляно групу діячів «Єврейського антифашистського комітету» (створеного у роки війни за вказівкою самої ж влади), у тому числі поетів Д. Гофштейна та JI. Квітка. Вже 1945 року в республіки було забрано навіть «іграшковий» наркомат оборони, а на пропозиції деяких держав встановити прямі дипломатичні зв’язки з УРСР радянська сторона просто не відреагувала. Протягом майже всього повоєнного періоду сфера функціонування української мови послідовно звужувалася. Особливого удару їй завдали дві акції влади. Перша, цілком демократична — це скасування в середині 1950-х фактично кріпацького стану се-лян-колгоспників (вперше одержавши паспорти, вони могли рушити на заробітки до міста, чим і користалися масово, віддаючи перевагу будь-якій некваліфікованій, але все ж оплачуваній праці перед злиденними «трудоднями»). Потрапивши до міста, ці вчорашні селяни за будь-яку ціну намагалися «зішкребти» з себе головну ознаку селюцтва — укра- | їнську мову. Проте саме внаслідок Докладніше ці процеси проаналі- • w • <=:• зовано в книзі: Б. Кравченко. Соці-цього в середині XX століття біль- ... ^ ^г альні зміни і національна свідомість шість городян в Україні стали ук- _{в Україні хх століття к} . _0сновИ( раїнцями, а більшість українців — 1997. - 424 с. І городянами⁶. Друга причина — ухвалення 24 грудня 1958 року нового шкільного законодавства СРСР, яке робило формально обов’язковим вивчення лише однієї мови: російської в російських школах і національної — у національних (зрозуміло, що це не захитало б позицій російської, але остаточно вивело б з обов’язкового вжитку національні мови). Цьому положенню чинили опір не лише письменники (відкрито протестував М. Рильський), а навіть діячі партійно-дер-жавної верхівки УРСР П. Шелест та П. Тронько (останній вимагав залишити вивчення російської, |- української та іноземної мови обо- ⁷ Д^ив-^{: Б}- Кравченко. Соціаль- в’язковим в усіх школах)⁷. Завдяки ^{ні зміни} ' національна свідомість .. . в Україні XX століття. K.: Основи, їхнім протестам негативнии ефект ^ 997 - с 295 вдалося дещо пом’якшити, особли- -^ во порівняно з сусідньою Білоруссю, де вивчення білоруської мови в 1960-ті pp. майже припинилося. Проте зрозуміло, що за умов ульт-рацентралізованої держави, де будь-яке кар’єрне просування означало необхідність вільного володіння російською мовою (а українська, як і всі інші мови, для такого просування була непотрібна), вибір батьків однозначно схилявся на користь російської. Як наслідок, питома вага дітей, що навчалися в школах українською мовою, впала з 68,7% у 1960/61 навчаль- |- ному році до 57,8% у 1976/77 і ⁸ М. Стріха. Мова // У кн.: Нари-до 47,4% у 1988/89 роках⁸. Причо- си української популярної культури, му в Чернігові, Сумах, Донецьку, К„ УЦКД, 1998. - С. 414._| Луганську, Миколаєві, Запоріжжі українські школи зникли зовсім. Не кажу вже про Крим, де їх ніколи й не було. Ситуація з вищою освітою була ще складнішою — окремі україномовні курси поза гуманітарними факультетами на половину вісімдесятих років зберігалися лише в чотирьох університетах з десяти (у Києві, Львові, Ужгороді й Чернівцях). ВНЗ технічного профілю було русифіковано стовідсотково. Водночас було переведено на російську мову видання практично всі природничонау-кові часописи АН УРСР, майже припинилося видання наукових монографій українською мовою (поза філологічними й почасти історичними дисциплінами). Українська мова почала поволі вимиватися і з царини культури. Протягом шістдесятих — сімдесятих двомовними, а згодом — фактично російськомовними стали майже всі обласні музично-драматичні театри сходу й півдня України. Було русифіковано оперу й оперету. Припинилося дублювання українською мовою художніх фільмів. Власні ж фільми Київської студії ім. О. Довженка й Одеської кіностудії так само випускалися російською мовою (хоча інколи й друкувалася обмежена кількість україномовних копій, проте вони майже не потрапляли в прокат). Зрозуміло, що в царинах, які безпосередньо контролювалися союзними міністерствами (управління, статистична звітність, оборона, транспорт, зв’язок, практично вся промисловість, охорона здоров’я тощо) українська мова вживатися не могла за означенням. Як наслідок, влучний жарт, що окреслював українську мову як «мову двірників і письменників», коли й не був слушний на всі сто відсотків, то, принаймні, дуже наближався до істини. Водночас у той-таки період під керівництвом академіка І. К. Білодіда здійснено видання найповнішого на сьогодні лексикографічного зведення — академічного «Словника української мови» в одинадцяти томах, що вийшов у 1970—1980 роках і охопив 134 тисячі реєстрових слів. Ще раніше, на межі п’ятдесятих і шістдесятих років, було випущено й низку термінологічних словників з різних розділів природничих і технічних наук. Тому слова Олеся Гончара на IX з’їзді письменників України (1986): «українська літературна мова, це варто підкреслити, саме в умовах соціалізму досягла найвищого рівня розвитку, постала в усьому блиску лінгвістичної культури...» — не були результатом лишень ідеологічного силування. Проблема полягала в іншому — хоч як далі посилався Олесь Гончар на «справжню гуманістичну сутність ленінського вчення», полемізуючи з тими, хто «зневажає мову свого народу»⁹, тут він, напевно, лукавив і сам перед собою. За умов надцентралізованої держави ця мова справді була не лише «неперспективною», а й небез- І "Г Див.: Літературна Україна. -печною для охоронців державної _{1 д86} _ _{12 червня} _ _{с 2}. єдності ядерного монстра. - Втім, іншого способу оборонити на теоретичному рівні по-трібність мови, на зайвість якої всім щодня вказувала повсякденна практика, можна було лишень суто схоластично — опираючись на ленінські цитати, де Володимир Ілліч, виходячи з потреб моменту, обстоював те, що «интернационализм со стороны угнетающей или так называемой „великой“нации (хотя великой только своими насилиями, великой только так, как велик держиморда) должен состоять не только в соблюдении формального равенства наций, но и в таком неравенстве, _ которое возмещало бы со стороны ^,о ₈ ^ Ленин. О национальном нации угнетающей, нации большой, вопросе и национальной политике. то неравенство, которое склады- М.: Политиздат, 1989. - С. 560. вается в жизни фактически»™. Вінцем подібного «марксистського» обстоювання мови стала створена 1965 року монографія Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Вона була написана за всіма правилами тодішньої партійної схоластики — із численними цитатами з «вождів», резолюцій з’їздів та пленумів, посиланнями на «революційних демократів» та інших «прогресивних» на той час діячів, відкритий радянський статистичний матеріал. Більше того — документ писався як звернення до вищих діячів УРСР. І водночас з того всього виринала моторошна картина повільної, але неминучої загибелі не лише української мови, а й усієї української нації. Як зазначав сам автор у передмові до першого видання книги в Україні (Вітчизна, 1990. ч. 5—8), він «ніколи не розглядав свою працю як конспіративну, не крився з нею, від самого початку бачив її як призначену не лише для офіційного адресата, а для ширшої громадськості, — тому й не заперечував проти поширення її самвидавом». Самвидавівські ж списки доповнило ще й закордонне видання «Сучасності» (1968). Наслідком стала поява написаної на замовлення ЦК КПУ непристойної антидзюбинської брошури, де справжні автори сховалися під псевдо «Богдан Стенчук» (1969), — а далі й півторарічне ув’язнення автора. Під час чергової хвилі репресій, яка розпочалася 1972 року, ув’язнено було й чимало людей, які читали рукопис Дзюби, переказували його зміст або й просто не донесли про його зберігання й поширення іншими. Після появи праці І. Дзюби протягом більш як двадцяти років можливості легального обстоювання прав української мови не існувало. Заяви дисидентів (навіть тиражовані на Заході), не ставали набутком широких верств громадян УРСР — навіть «неблагонадійні» поза Галичиною переважно слухали не українську, а російську «Свободу». Через те другий сплеск виступів в обороні мови припадає вже на час горбачовської перебудови, коли стан національної культури здавався особливо загроженим на тлі Чорнобильської катастрофи. Вперше критика влади прилюдно пролунала на уже згадуваному IX з’їзді письменників (червень 1986 року). Мовне питання порушувалося у вступному слові О. Гончара та в надривно-емо-ційній промові І. Драча (її тодішня «Літературна Україна» вмістити не наважилася). Протягом 1987—1988 років виступи на захист мови почастішали. Аргументація необхідності відродження мови загалом повторювала методологію праці І. Дзюби. Академік В. Русанівський, зокрема, обстоював необхідність розвитку мови як «багатофункціонального знаряддя розвитку науки, культури, комуністичної освіти широких трудових мас», і відзначав, що «з поваги до мови, до культурних цінностей свого й інших народів починається по-справжньому дійове інтернаціональне, тобто міжнаціональне виховання»¹¹. Інший маститий академік, Л. Но-виченко, стверджував: «Я не можу думати про рідну мову, не ду- --маючи водночас про те, що вона по- " Див.: Мовознавство. - 1987. - діляє, неминуче повинна поділяти ^5- ~ ^С- _І частину своїх практичних функцій з російською. ..І я не можу думати, ¹ « д_ИВ-: українська мова і літера-говорити про братерство наших тура в школі. - 1987. - ч. 6. - С. 7. | мов, не відгукуючись на життєві потреби і болі своєї рідної мови, без якої було б неповним це велике братерство»¹². В унісон сивочолим метрам «соціалістичного реалізму» їхній опонент, яскравий молодий критик писав: «А головне — маємо геніальне ленінське |- вчення про складну, вічно змінну ¹³ м. Рябчук. Ходіння на руках, діалектику національного й інтер- чи перебудова... без перебудови // національного, на основі якої тіль- Літературна Україна. - 1987. - 26 березня. - С. 3. і ки и можливии розквіт кожної на- ^г _І ції, їхнє взаємне зближення»™. Втім, розширення меж дозволеного було настільки стрімким, що вже з відстані року багато авторів з охотою відмовилися б від своїх попередніх текстів. І якщо ще в 1987 році українську мову обороняли з позицій «реальної двомовності» (маючи на увазі поставити її на суспільний щабель, бодай трохи наближений до російської), то вже в 1989 році партійна верхівка республіки вирішила піти назустріч культурницьким домаганням національно зорієнтованої інтелігенції щодо державності мови (може, намагаючись відвернути її від обстоювання радикальніших політичних гасел). Під залізним тиском з боку першого секретаря КПУ В. Івашка та голови президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко ще безальтернативно призначені за списком ЦК КПУ депутати XI скликання майже одноголосно ухвалили Закон «Про мови в Українській PCP» (чинний на час написання цієї книги), та поправку до Конституції УРСР, що проголошувала українську мову — єдиною державною в республіці. Відтак, з огляду на значні зміни суспільної ситуації, й аналіз теми нашого дослідження вимагає певної поетапності. Очевидно, ситуація в українському перекладі 1930—1950-х рр. цілком могла б бути охарактеризована з погляду постколоніальних студій. Український радянський (колоніальний!) перекладач мусив діяти в рамках колоніального дискурсу, утверджуючи уявлення про теперішній розквіт української радянської нації (на противагу її минулому занепаду). Але в житті ніколи не буває явищ цілком однозначних, таких, які можна було б змалювати лише однією фарбою. Тож український радянський переклад мав принаймні два важливі позитивні чинники. По-перше, офіційно заохочувалися переклади творів «з братніх літератур народів СРСР» (пізніше також — з літератур «країн народної демократії», «соціалістичного табору», «народів, які борються за визволення від колоніального гніту»). Такі переклади здійснювалися (і друкувалися) тоді масово. Причому далеко не все, що перекладали, було поганим, і якість далеко не всіх перекладів була поганою. Саме тоді наймасовіше видавалися в Україні твори російської класики українською мовою. Останнє україномовне видання Гоголя у трьох томах вийшло 1952 року¹⁴. Тут зібрано яскраву плеяду імен від М. Рильського та І. Сенченка до П. Панча та О. Вишні. Тоді ж, 1952—1953 року, О. Кундзіч видав свій переклад чотирьох томів «Війни й миру» Л. Толстого. 1951 року вийшов однотомник Лєрмонтова українською мовою, 1953 року — твори Пушкіна в чотирьох томах, 1954 року — тритомник українського Чехова. Цей список можна вести далі. Не кажу вже про обов’язкові тоді переклади з «пролетарських» письменників, насамперед — з канонізованого офіційною пропагандою Максима Горького (який у ча- |--си «українізації» спричинив був ¹⁴ М. Гоголь. Твори у трьох томах. справжній скандал, виступаючи Переклад з російської. К.: Державне ₃ ^ великоруських мотавів видавництво художньої літератури, .. . . проти перекладу своєї повісті -^ «Мати» українською мовою). Не обійдено було й «літератури народів СРСР», — і насамперед, звичайно ж, рідну для «батька всіх народів» грузинську. 1950 року в новому розкішному виданні, яке друкувалося на трофейному обладнанні, вийшов «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі в перекладі М. Бажана. Цікаво, що після 1953 року з бібліотечних примірників цього видання вирізали дванадцятисторінкову перекладачеву передмову «Безсмертна поема грузинського народу», яка закінчувалася довжелезною цитатою з JI. Берії (характеру доволі тривіального)¹⁵. Звичайно, обставини часу | позначилися на цих переклада- ^^ив" ^ ^{БІЛ0КІНЬ}- Масовий те- _ pop як засіб державного управління цьких проектах. Так, у тритомни- _{вСРСР к} 1999 -с 72 ку Гоголя в ряді випадків використано й тексти репресованих перекладачів, замасковані під звідомленням: «Переклад за редакцією І. Сенченка» чи «за редакцією П. Панча» (а чеховський однотомник 1949 року¹⁶ вийшов узагалі без зазначення імен перекладачів — надто багато з них перебували на той час | у статусі «не-осіб»). «Уніфікацій- ^А' ^П‘ ^Чехов- ^Повіст'^та оповідання. К.: Державне видавництво ху-ні тенденції» позначилися на мо- _{дожньої літературИ/ 1949} _ _{448 с} ві перекладів. Так, у чеховському -¹ тритомнику 1954 оповідання «Бабы» та «Мужики» українською мовою так і названо — «Баби» й «Мужики» (хоч М. Рильський тоді ж зауважував — «баба» українською означає лишень «стара» або «повитуха», а слово «мужик», у російській мові цілком нейтральне, в українській має Г образливий відтінок; отже, опо- . Див.: М. Рильський. Зібрання тво-. _ _ рів у 20 т. Т. 16. К.: Наукова думка, відання слід було б назвати «Мо- ₁₉₈₇ _ _с 233 лодиці» й «Селяни»)¹⁷. - Та все ж навіть тоді перекладачі й редактори примудрялися випускати у світ здебільшого цілком пристойні тексти. І сьогодні, потребуючи українських текстів класичних творів російської літератури, маємо звертатися саме до видань сталінського часу. Друга позитивна риса українського радянського перекладу була пов’язана з тим, що здійснювався великий культуртрегерський проект, який мусив наблизити кращі надбання світової культури (звичайно, у її «народному», «прогресивному вимірі», — про якихось там «занепадників», «експлуататорів», клерикалів тощо йтися не могло) до якнайширших мас трудящих. Символом цього проекту могло б стати фото з тих часів, на якому Іван Семенович Козловський у фраку і з метеликом співає арію Ленського з кузова вантажівки колгоспницям, яких зібрали просто серед поля долучитися до шедеврів мистецтва. На фото зображено далеко не унікальний випадок. Козловський і його колеги мусили тоді регулярно їздити по колгоспах і заводах і «нести мистецтво народові». Те ж саме відбувалося і в літературі. Звичайно, список імен, які таким чином рекомендувалося доносити читачам, був суворо цензурований, про постаті «сумнівні», як уже говорилося вище, йтися не могло. Але разом з тим чимало явищ цінних і вартісних підлягали популяризації. Справу полегшувало й те, що «класики марксизму» були людьми доволі начитаними й любили посилатися у своїх текстах на твори світової літератури. А відтак, скажімо, Данте слід було перекладати насамперед як улюбленого поета Маркса й Енгельса, якого ос-I--танній у передмові до італійсько- ¹⁸ Докладніше про цей сюжет див.: го видання «Комуністичного Ma- М. Стріха. Данте й українська літера- ніфесту» назвав був «колосальною тура. Досвід рецепції на тлі запізнілого ,. . . „ і. фігурою», «останнім поетом серео- націєгворення. К.: Критика, 2003. — r sr > г С. 92-93. І ньовіччя і разом з тим першим пое том нового часу»¹⁸. Годі й казати, що ця цитата обов’язково фігурувала в усіх передмовах до тодішніх видань «Божественної комедії». А для популярного видання варто було ще й зауважити: «епітетом „божественний“ (divino, divina) італійці охоче наділяли яке завгодно явище, що викликало в них захоплення», а до того ж, цей епітет самому Данте не належить¹⁹. Отже, ніякого клерикалізму. Данте — вели-I__кий поет, хоча й не пролетарський ¹⁹ О. Білецький. Поема Данте // (^{3 волі} обставин), але, безумовно, У кн.: Данте Алігієрі. Пекло. К.: Держ- співець визволення пригноблених літвидав, 1956. - С. VIL_| і непримиренний критик феодалів і церковників. І відтак уже цілком легально М. Рильський у своїх статтях початку 1950-х років нарікав на те, «...досі не маємо справді хорошого видання Шекспіра, гомерівських поем і „Божественної комедії“ Данте І--в доладних і повних сучасних пере- ²⁰ Див.: М. Рильський. Зібрання тво- кладах»²⁰. А коли тоді ж поет роз-рів у 20 т. Т. 16. К.: Наукова думка, почав редагувати не надто вправ-1987. С. 239. _І _ний переклад Дантового «Пекла», виконаний колишнім «молодому- ²¹ про це свідчить лист М. Риль- зівцем» П. Карманським (вийшов ского до О. Корнійчука від 28 січня за прізвищами Рильського й Кар- ¹⁹52 р. з вибаченням за неможли- манського 1956 року), за його ро- ^{вість п}Р^и6У™ ^на ПР^идію Спілки .. письменників через завантаженість, сотою як за справою великої дер- .. .. . _п ^{к к} «Мої творчі плани вам відомі. До них жавної ваги стежив сам тодіш- додається ще й робота над „Бо- ній перший секретар ЦК КП(б)У жественною комедією" Данте, якою Л. Мельников²¹. Ніколи ані до, ані персонально зацікавився товариш після того справу перекладу Данте Мельников» (М. Рильський. Зібран-_ . . ня творів у 20 т. Т. 19. К.: Наукова не було піднято на рівень першої _{думка 1989} _ _{с 332}). владної особи України! -¹ І книжки світової класики українською помалу, але з’являлися. Окрім згаданого вище Данте, 1950—1952 року в зорієнтованому на потреби театру видавництві «Мистецтво» вийшов двотомник Шекспіра. У нього не ввійшли давні переклади Куліша, а також новіші версії тих, кого встигли поглинути репресії. «Гамлета», звичайно ж, було надруковано не в найкращому на той час перекладові О. Бургардта, а в значно слабшій, надміру буквалі-стичній інтерпретації В. Вера. Але поза тим у двотомнику було вміщено декілька нових перекладів, увійшли до нього й «Король Лір» та «Дванадцята ніч» у по-справжньому мистецьких версіях М. Рильського. Протягом перших повоєнних років українською мовою з’являлися вибрані твори А. Міцкевича (1946 й у двох томах — 1955 року; окремо 1949 року вийшов ґрунтовно змінений, зокрема, і на догоду цензурним вимогам, переклад «Пана Тадеуша»); Ю. Словацького (1952); Й. В. Гете (1949); Г. Гайне (1946 і у двох томах — 1956 року); В. Гюго (1953), Е. Вергарна (1946), «Прометей закутий» Есхіла (1949). Нарешті, великою подією став вихід 1955 року «Фауста» та «Мадам Боварі» Флобера в перекладах молодого ще тоді М. Лукаша. Інша річ, що в умовах інтелектуальної пустелі, яка витворилася після репресій 1930-х — початку 1940-х років, часто до перекла-дацтва бралися люди не надто високої літературної (та й загальної) культури. Так, 1955 року розкішним як на той час виданням вийшов «Дон-Кіхот» у перекладі В. Козаченка та Є. Кротевича. ²² М. де Сервантес Сааведра. Дон На його титулі прямо сповіщалося, Кіхот Ламанчський / Переклад з ро- що переклад цей зроблено... з російської В. Козаченка та Є. Кротеви- сійського перекладу (лише вірші до ча. К.. Молодь, 1955. ~ 563 с._| р_ОМаНу _{вже ход}і ₃ оригіналу конгеніально переклав М. Лукаш)²². Причому навіть приказки, якими щедро сипле Санчо Панса, Козаченко з Кротевичем жодною мірою не намагалися «українізувати», а прямолінійно «калькували» з російської... Українські перекладачі, відкинувши всіляку пристойність, і не приховували, що дивляться виключно в колоніальне дзеркало. Сама можливість появи такого видання є вельми симптоматичною. Адже ще В. Самійленко, вимушено беручись років за 60 перед тим у Чернігові перекладати «Дон-Кіхота» з французького перекладу, збирався обов’язково звірити викінчену пра-I--цю за іспанським текстом: «Ясобі ²³ М. Грінченкова. Сивенький (Во- здобуду Сервантеса по-еспансько-лодимир Іванович Самійленко). Спо- му, а тим часом перекладатиму гади. К.: Слово, 1926. - С. 36._| ₃ французької, а потім виправлю за оригіналом»²*. 1927, і вдруге — 1935 року вийшов скорочений український переклад «Дон Кі-хота» пера Миколи Іванова. Переклад був не надто блискучий (як на рівень геніального першотвору), — але зроблений з оригіналу і цілком фаховий. Але перекладач зник за досі нез’я- сованих обставин (за свідченням ' ” І. Качуровсьшй. Променисті ¹- Каховського, його було вже сильвети. Лекції, доповіді, стат- ^по війні репатрійовано з Німеч-ті, есеї, розвідки. Мюнхен: УВУ, чини до котрогось зі сталінських 2002.-С. 608. _І концтаборів²⁴) — і теж перетворився на «не-особу». А відтак на початку 50-х можливим стає переклад роману Сервантеса, зроблений навіть на з підрядника, а з російського літературного перекладу Любимова... Причому зроблений на суто ремісничому (у лихому сенсі цього слова) рівні. Навіть коли серед тодішніх перекладачів траплялися дуже талановиті поети, як-от, скажімо, Малишко чи Сосюра, брак системної освіти й знання світової культури фатальним чином позначався на якості їхніх перекладів. Але в українському радянському перекладі сталінської доби були свої яскраві постаті. *** Насамперед вартий згаду- |- ²⁵ За відомим висловом Ю. Лаврі-ненка, «великий поет цілковито зник зі сцени - з'явився безоглядний одописець тирана і російської зверхності, безпоетичний сталінський лавреат і безвладний президент Верховної Ради УРСР» (Ю. Лав-ріненко. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933. ІПБІуІііЛ: ІЛе-гаскі, 1959. - С. 18). Григорій Ко-чур оповідав авторові цього дослідження промовистий випадок. Прийшовши якось до київського помешкання Тичини на вулиці Рєпі-на, 5 (тепер знову Терещенківська) десь на початку доволі «ліберальних» 1960-х, він розпочав абсолютно безвинну розмову про чергові видавничі проекти. Натомість старий «живий класик» і академік сполотнів, і, показуючи руками на стіни, самими губами прошепотів: «Апарати!» і вання Павло Тичина, один з най-геніальніших українських поетів, який психологічно зламався з настанням репресій, — зламався, як вважав дехто з тогочасних і пізніших критиків, аж до цілковитої деградації²⁵. В академічному виданні творів Тичини п’ятий том, поділений на дві грубі книги (1986) цілком присвячено перекладам «з мов народів СРСР» — незрідка суто агітаційного змісту (хоча й трапляються тут тексти дуже цікаві — як-от переклад «Давида Сасунського»). У шостому томі зібрано переклади з інших літератур — від болгарської й до китайської (у цьому випадку, звісно ж, Тичина використовував підрядник). Але окремі перекладацькі спроби Тичини (здебільшого — ранні) дуже цікаві. Вони до певної міри продовжують ту «барокову» традицію, яку започаткував був своїми мовними експериментами Куліш. І не можна не погодитися з оцінкою, яку дав був Тичині-перекладачеві маститий (і, попри складну й покручену долю, аж ніяк не позбавлений естетичного чуття) радянський літературознавець Л. Новиченко: «Непокірна, непіддатлива індивідуальність поета-перекладача нерідко (особливо в більш ранні часи) вступала в пряме „суперництво“ з поетом, якого перекладала, — плодом цього ставали строфи, або й цілі 15.- 6-1053 І-

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒