Єйтс Вільям Батлер 205 Єрмоленко Володимир 310 Єршов Петро 187 Єфремов Сергій 31, 32, 35, 37, 42, 54-56, 76, 112, 114, 120, 123, 140, 145, 147, 158, 276 Ж 2 страница

Витоки перекладу Княжої Русі - Бароко - Сакральна мова: книжна українська чи церковна слов'янська? - Мотивація для перекладацтва -Передумови для реформи Котляревського Як уже говорилося вище, предметом подальшого розгляду стане саме український переклад літературною мовою, сформованою на народній основі. Але, очевидно, неправильно було б не сказати бодай у загальних рисах, бодай суто реферативно про те, що ж відбувалося до появи друком 1798 року перших трьох частин травестованої І. Котляревським Вергілієвої «Ене'іди». Розмова про те, коли*ж почався український переклад, відразу викликає питання: а коли почалася українська література, яку мову можна вважати вже достатньо спорідненою з українською? Адже, якщо вже ні в кого не викликає заперечень розгляд у контексті саме української літератури барокових пам’яток, писаних різними модифікаціями «книжної» української, то застосування прикметника «український» до текстів княжої доби навіть у сьогоднішньому гуманітарному середовищі може викликати звинувачення в політичній заангажованості й академічній некоректності. З іншого боку, для середовища «ультрапатріотів» сама можливість поставити під сумнів тяглість української духовної традиції принаймні від часів Трипілля неодмінно потягне закиди чи не в «національній зраді». Тому авторові не лишається нічого іншого, як послатися на авторитет одного з найбільших українських мовознавців минулого XX століття Юрія Шевельова, який стверджував: «Історик української мови має відносити термін „український“, заради зручності, щонайдалі назад у часі, наскільки це дозволяють матеріальні ' Див.: Юрій Шевельов. Історична свідчення, і замість пошуку відпові-фонологія української мови. Серія ді на питання про початки україн-«Класика української науки». Харків: ської мови спробувати відповісти Акта, 2003. - 1054 с._| на питання> коли почався її особливий, окремішній розвиток». Такою часовою межею для Ю. Шевельова є VI—VII століття, доба розпаду праслов’янської мови й початку поступової трансформації української з діалектної групи в окрему мову1. Не може викликати серйозних заперечень і те, що розмовна мова, якою говорили в Києві близько 1000 років тому, мала досить багато рис сучасної української мови. Це висновок можна робити з ґрафіті Софійського собору, пишучи які, тодішні кияни не так були І--стримані офіційними нормами пра- 2 Див.: Д. Чижевський. Історія ук- вопису й етикету. (Ще ближчою до раїнської літератури. Від початків до сучасної української була вимова доби реалізму. Тернопіль: Феміна, . _ .. 1994 _ С 213 книжників барокової доби, для яких -^ рими «товаришов — прийшол» чи «древн'Ёе — мріет» однозначно сприймалися як точні, а отже, вимовлялися як «товаришов — прийшов» та «древніє — мріє».)2 Я не знаю, наскільки можна погодитися з тезою М. Москаленка, висловленою ним у передмові до вже згаданої вище антології «Тисячоліття», де він стверджує: «первісний, доісторичний період того, що сьогодні ми називаємо художнім перекладом України-Русі, сягає своїм корінням епохи бронзи, тобто III—II тис. до н. е.» , а відтак перші взірці наших перекладів — це сюжети про світове дерево у колядках та щедрівках, привнесені з інших індоєвропейських мов у пра-українську за тисячу років до різдва Христового. На жаль, від тих І прадавніх часів не лишилося пи- 3 М. Москаленко. Тисячоліття: пе- семних згадок, здатних переконати реклад у державі слова // У кн.: Ти- . . . н н // науковців-«позитивістів», звиклих сячоліття. Поетичнии переклад Ук- раїни-Русі. К.: Дніпро, 1995. - С. 5.. оперувати посиланнями на щось - реальне. Але можливість розглядати в українському контексті «слов’янські» переклади княжої доби сумнівів не викликає. Причому слід усвідомити: ті переклади мали дуже важливе значення у витворюваній тоді системі культури. Більше того, із зацілілих пам’яток княжої доби, як не брати до уваги літописів, «повчань» чи тестаментів, дев’яносто дев’ять відсотків — це переклади, починаючи від виконаного по-слов’янському Костянтином-Кирилом та Методієм у IX столітті (і модифікованого численними пізнішими «книж-никами»-переписувачами) перекладу Святого Письма4. Сучасний українець, коли в нього виникає духовна потреба у Святому Письмі, найчастіше звертається до перекладу Івана Огієнка. Охоту до церковносло-в’янщини вбито в нас російською «синодальною» вимовою, офіційно насаджуваною в XVIII—XIX століттях (і досі присутньою в храмах Московського патріархату). Але разом з тим і «слов’янська» Біблія не дуже від нас віддалена. Можна проілюструвати це кількома фрагментами5. . |- 4 На спроби розглядати в українському контексті слов'янські книги, створені в Моравії та на Балканах, цілком можна було б відповісти й іронічними словами Івана Франка з його ранньої поеми «Ботокуди», написаної 1880 року й скерованої проти галицьких москвофілів: Правда, що святий Кирило Ботокудом не родився, В Ботокудії не був І для неї не трудився. Але тут Франко ледве чи має рацію, — Св. Кирило навряд чи розрізняв ще тодішні слов'янські племена і працював для них усіх, прагнучи долучити їх до християнської Ойкумени. І 5 Тут і далі, якщо джерело не зазначено окремо, тексти цитуються за вже неодноразово згадуваною антологією М. Москаленка «Тисячоліття» або ж за загальнодоступними виданнями творів відповідних авторів. | Ось початок «Книги псалмів Давидових» (переспіваний саме з цього джерела Тарасом Шевченком): Блажен муж, Іже не іде на совіт нечестивих, І на путі грішних не ста, І на сідалищі губителей не сіде: Но в законі Господні воля єго, І в законі Єго поучится день і нощь. І будет яко древо насажденоє при ісходищих вод, Єже плод свой даст во время своє, Iлист его не отпадет: ївся, єлика аще творит, Успієт. Приблизно так, очевидно, читали Біблію з українською вимовою в XVI—ХУІІ-му століттях (коли літеру «ГЬ» послідовно вимовляли як «і»), і цей текст не створює в сучасного українця якихось неперехідних труднощів при розумінні. Більше того, саме цей оповитий легким флером давнини фрагмент міг надихнути Шевченка на його знамените: Блаженний муж на лукаву Не вступає раду, І не стане на путь злого, І з лютим не сяде. Не менш поетично звучить знаменита третя частина похмурої книги Еклезіаста: Всім время і время всяцій вещі под небесем: Время раждатися і время умирати, Время садити і время історгати сажденоє, Время убивати і время цілити, Время разрушати і время созидати, Время плакати і время сміятися, Время ридати і время ликовати, Время розметати каменіє і время собирати каменіє, Время обимати і время удалятися от обиманія, Время іскати і время погубляти, Время хранити і время отріяти, Время раздрати і время сшити, Время молчати і время глаголати, Время любити і время ненавидіти, Время брані і время мира. Коє ізобиліє творящаго, В ніхже сам трудится. Чи Пісня над Піснями: Аз цвіт польний і крин удольний. Якоже крин в тернії, Тако іскренняя моя посреді дщерей. Яко яблонь посреді древес лісних, Тако брат мой посреді синов: Под сінь его сладок в гортані моєм. Введіте мя в дом вина, Вчиніте ко мні любовь: Утвердіте мя в миріх, Положіте мя во яблоціх: Яко уязвлена єсмь любовію аз. Шуйца єго под главою моєю, І десница єго обимет мя. Заклая вас, дщери Ієрусалимлі, В силах і кріпостех села: Аще возставите і возбудите любовь, Дондеже восхощет. У цих рядках безумовно присутнє те, що Т. С. Еліот називав «доброю поезією». їх можна визначити як дуже ритмізовану прозу, яка схожа на сучасний верлібр. Саме на літературних якостях Св. Письма наголошував і визначний знавець української давньої літератури Дмитро Чижевський: «Не треба забувати про літературні якості св. Письма та надзвичайну різноманітність його змісту і зв’язаного зі змістом стилю: патетична мова пророків, гарні образи та порівняння (притчі) Євангелії, висока поезія Псалтиря і т. д. — все це, без сумніву, справляло враження не лише своїм високим змістом, але й літературною красою (...) | Саме до «поезії» належать книги бо- Див- Д- Чижевський. Історія ук- ^ ^ . раїнської літератури. Від початків до гослужбові, бо в них зібрані найліпші а . ІГ ^ ■' ’ * доби реалізму. Тернопіль: Феміна, твори грецького християнського вір- 1994 -с 51 шування за кілька століть»6. Наголошу: цей перекладений текст Біблії побутує на наших теренах принаймні 1000 років, і саме на нього взорувалася велика кількість інших творів — перекладів Отців церкви, літургійних уривків, писань, апокрифів, житій. У своїй сукупності ці перекладні тексти творили літературу, яка, власне, і вводила Украї-ну-Русь до європейської цивілізації. зо

Безумовно цікавою є проблема: які з перекладів, що побутували на українських землях за княжої доби, було перенесено з Моравії чи з Болгарії в майже готовому вигляді, а які є, так би мовити, «місцевим літературним продуктом». Вважають, що головні переклади богослужбових книг постали ще за часів діяльності святих Кирила й Методія в Моравії. З Балкан натомість прийшли твори «золотого віку» болгарської літератури, доби царя Симеона (ІХ-Х століття): «Шестоднев», «Учительна Євангелія», «Четьї-Мінеї», хроніка Мала-ли та інші. Водночас з аналізу фонетико-морфологічних ознак текстів дослідники стверджують про місцеве походження перекладів низки богословських текстів та «житій», а також творів світської літератури — «Християнської космографії» Козьми Індикоплова, «Історії Іудейської війни» Йосифа Флавія, знаменитого (хоч і сповненого фантастичних оповідей) «Фізіолога», де було зібрано відомості про природу й тваринний світ, і не менш знаменитої «Бчели». Перекладачі княжої доби були люди достатньо вправні й освічені. Вони володіли різними стилями, користувалися великою кількістю джерел. Адже за княжої доби було перекладено не тільки Святе Письмо, — саме тоді на наших землях почали потрапляти в культурний обіг і античні філософи, історики, поети. Перекладена в ХІ-ХІІ століттях з грецької вже згадувана візантійська антологія мудрих висловів та повчальних історій «Бчела» містить уривки з Піфагора, Платона, Сократа, Арістотеля, Менандра, Плутарха, Епікгета. Звичайно, уривки на рівні цитат, а не великих текстів, — але це вже знайомило Україну-Русь із класичними іменами християнської Ойкумени, із основами історії, філософії, поезії. На жаль, ми нічого не знаємо про те, ким були тодішні перекладачі після Кирила й Методія (окрім, хіба, того, що вони майже напевно творили в монастирях). Літопис під 1037 роком містить хіба що згадку про те, що князь Ярослав «собра писці многи», які переклали з грецької на слов’янську мову чимало --книг, і «многи списав положи в церк- ⁷ Див. Д. Чижевський. Історія ук- святої Софії». Дм. Чижевськии раїнської літератури. Від початків до говорить навіть про роботу «пе-доби реалізму. Тернопіль: Феміна, рекладацької комісії» Ярослава⁷, — 1994.-С. 49. і але жодного імені учасника цієї «комісії» історія до нас не донесла. Але тут Україна-Русь зовсім не становить якогось винятку, — анонімність була однією з визначальних рис середньовічної культури. Та й перекладач тоді був не співтворцем, а лишень смиренним і сумлінним транслятором давньої мудрості... Отже, ім’я його могло жити хіба що в маргіналіях на берегах манускрипту. Дійшли до нас лишень окремі імена читачів цієї перекладної літератури, як-от київського митрополита в 1147—1151 роках Клима Смолятича. Літописець говорив про нього: «бисть книжник і філософ так, якоже в Рускоїземлі не бяшет». Але єдиний літературний твір Клима Смолятича, який дійшов до нас (і то в попсованому вигляді) свідчить: освіта не полегшувала життя церковному ієрархові. У цьому посланні Смолятич відповідає смоленському протопопові Фомі на звинувачення в тому, що він, мовляв, надто хизується власною вченістю й наводить докази не від отців церкви, а «от Омира, от Аристотеля і от Платона»*. Митрополит доводить: він зовсім не підноситься високо й не шукає людської слави, але пасторові, щоб дати лад у церкві, потрібно ще бути освіченою людиною й уміти витлумачувати Святе Письмо. Цікавою є й принагідна згадка митрополита про київський Цікаво, що ці закиди забутого нині смоленського священика Фоми проти «класичної» освіченості майже дослівно повторить через кілька століть славетний Іван Вишенський: «чи не ліпше тобі ізучити Часословець, Псалтир, Апостол і Євангеліє (...) і бити простим богоугодником і жизнь вічную получити, нежелі постигнути Арістотеля і Платона і філософом мудрим ся в жизні сей звати, І В геєну ОТІТИ?» _І гурток освічених людей, «імже єсть самовидець»⁹. Отже, перекладна література в княжій Україні-Русі не лише читалася, а й спричиняла інтелектуальні дискусії. У часи бароко число авторів, чиї тексти побутують в Україні, незмірно зростало. В обіг входять античні й сучасні європейські поети. Саме тоді почали перекладати Вергілія, Овідія, Горація, новіших європейських авторів — Боккач- чо, Петрарку, Тассо, Ґвідо де Колумна. Головний масив тодішніх перекладів виконано вже не з грецької (як за княжої доби), а з польської, саме через польську приходять в Україну твори з інших мов і літератур. Нарешті, саме за тієї доби починають перекладати наближеною до народної мовою Святе Письмо. Для кожного свідомого українця до числа найважливіших національних символів увійшло створене упродовж 1556—1561 років на Волині Пересопницьке Євангеліє. На цій книзі, покладеній поруч із Конституцією, склали присягу троє президентів незалежної України. Втім, щодо мови Євангелія оцінки науковців дещо різняться. Іван Огієнко однозначно говорить про «гарну українську народну мову» цього перекладу¹⁰, такої ж думки дотримується і Сергій Єфремов, пишучи про «найдавніший переклад св. письма на українську мову, що дійшов до нас»¹¹. Натомість Дмитро Чижевський говорить лишень про «досить помірковану „українізацію “ євангельсько ^,0 І. Огієнко. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. К.: Вид-во книгарні В. Череповського, 1918. - С. 41. | " С. Єфремов. Історія українського письменства. Видання третє, з одмі-нами і додатками. К.: Вік, 1917. -С. бб. і '² Д. Чижевський. Історія української літератури. Від початків до дореа-лізму. Тернопіль: Феміна, 1994. -С. 220. і слухают его». Звичайно, у разі, коли книжники середини XVI століття вимовляли ще й прикінцеве «л» у дієсловах минулого часу як «в», то цей текст буде іще наближеніший до народної мови. А проте з певністю висловитися на користь такої гіпотези автор не береться. У наступні роки мали місце ще кілька «українізаційних» спроб. Коло 1580 року з друкарні Василя Тяпинського з’являється новий переклад Євангелії, — зроблений з польської Біблії Будного 1572 року. 1581 року в селі Хорошеві на Волині працює над перекладом Євангелії социніянин Валентин Негалевський (до цікавої перекладачевої передмови до цієї праці ми ще повернемося пізніше, обговорюючи мотиваційні спонуки тодішніх перекладчиків). Проте і тут Дмитро Чижевський наголошує на переважанні білоруських елементів. Та й жоден із цих українсько-білоруських перекладів не досягнув загального розповсюдження і не міг мати великого впливу на розвиток літературної мови. А найвизначніший біблійний текст кінця XVI століття — Острозька Біблія 1581 року, підготовлена на доручення відомого оборонця православ’я .князя Костянтина Острозького гуртком учених, що користувалися не лише слов’янськими, а й грецьким та латинським текстами, не містила жодних слідів народної української мови. За висновком Дмитра Чижевсько-го, вона лишень зафіксувала дальший розрив між церковною (слов’янською) і книжною українською (напівнародною) мовами, — «а іншого авторитетного джерела норми українська літературна мова не знайшла аж до кінця 18 віку»¹³. Таким чином, Острозька Біблія (на відміну від німецької Лютерової, чи англійської «Біблії короля Якова») не могла сприяти чіткішому розмежуванню між українцями та їхніми сусідами¹⁴. Натомість ¹³ д. Чижевський. Історія української пізніше вона скоріше утверджу- літератури. Від початків до доби реа- вала ідею українсько-російської ^ЛІЗМУ- Тернопіль: Феміна, 1994. - єдності, оскільки саме цей текст - ЛІГ В основу МОСКОВСЬКОГО (1663) І- та петербурзького (1751) «кано- ^м Е. Вілсон. Українці: несподівана нічних» видань Святого Письма. ^наіі^ія- ^к- ^к- !• 2004. - С. 90. З,- 6-1053 Шістнадцяте століття знаменувало й появу науки «правильного» силабічного українського віршування. У виданій в Острозі того ж 1581 року «Хронології» Андрія Римші зустрічаємо попарно римований тринадцятискладівник з цезурою по сьомому складі, який набуде великої виробленості у віршників наступного, XVII століття: Жидове сухо прошли / Чирвоноє море, кормил Бог їх на пущі, /не било їм горе. Проте майже водночас з’являється й «модерніший» тип вірша, взорований на німецькі й польські колядки (тип, що остаточно утвердився з появою наприкінці XVIII століття знаменитого Почаївського «Богогласника» й досі зберігся в українських релігійних піснях). Перші зразки такого вірша пов’язано знов-таки з перекладом (що виходив з якогось протестантського гуртка). До середини XVI століття належить збірник 50-ти перекладених, либонь, з німецької релігійних пісень. Мова цього збірника має українські й білоруські народні елементи, а вірші — рівну кількість складів і добрі рими. Навіть там, де є ритмічні відхилення й не дотримано рим, це викликано, скоріш за все, пісенним характером текстів: Свят в яслех возсіяєт. свет нощію блістаєт, тма погибнет, віра является. Вище вже говорилося — доба бароко народила велику кількість перекладів саме світських текстів. Але вона знову майже не залишила нам імен перекладачів. Є дуже великий масив перекладів, — і дуже рідко трапляються імена. Та й за тими поодинокими іменами не можна побачити живої людини. Скажімо, Валерій Шевчук установив ім’я одного з перекладачів, що відтворив книжною українською одну з новел «Декамерона» Боккаччо (за віршованою польською переробкою Ієроніма Морштина) — на основі акровірша. Але хто був ¹⁵ «манера Клірика нагадує дуже цей Кулик — окрім приблизного манеру М. Смотрицького, і це дало часу життя (межа XVII—XVIII сто- навіть деякі підстави догадуватись, літь), нічого невідомо. Так само чи не він часом замолоду сховався . _т. . був за таким криптонімом» (Див.: майже нічого не знаємо про Кшри- _{с Єфремов Історія украінського} ка Острозького, якии наприкінці письменства. Видання третє, з одмі- XVI століття написав два відомі по- нами і додатками. К.: Вік, 1917. - лемічні листи (а заодно першим пе- С. 7 0). _І реклав книжною українською мовою фрагмент із Петрарки), — окрім того, що переклад цей з’явився в гуртку книжників при тодішній Острозькій академії. Існувала, щоправда, гіпотеза, що за цим криптонімом сховався молодий Мелетій Смотрицький¹⁵. Але частіше не маємо про тодішніх перекладачів навіть таких скупих відомостей. Проте маємо дуже цікаві тексти. «Визволений Єрусалим» Торквато Тассо (через польський переклад Петра Кохановсько-го) був перекладений (гадано — ченцями-уніатами, які дивилися на поему в цілому як на повчальний твір) книжною українською в другій половині XVII століття октавами, — тобто з дотриманням строфіки оригіналу! Це — без перебільшення дивовижний випадок, бо октава, начебто, зовсім не пасувала до тодішнього українського силабічного віршування (найчастіше з попарно римованими суміжними рядками). Але тут цю вишукану строфу послідовно дотримано впродовж десяти пісень поеми: От морских пін богині єгда ся раждаєт, Ність тако устроенна, ніже іспещренна: Власи імі златії, яже превижшаєт Молніями своїми, іми же явленна Биваєт, єгда небо світ свой всім являет, Єже облаком чистим не ест сотворенна, От него же ісшедше, солнце ясносвітло Лучі землі спускает вдячно і пресвітло. Власи, от рожденія честно устроєнни, Яже вітром движимі, в перстен ся звивают. Зрак убо сам во себі увесь згромажденний, Но тайну милості той в себі сокривают. Образ лица імі свой ясно углажденний, Паче шибкое румяних, яже воню мают; Уста єя нікогда бити похваленна: Паче світлих рубінов бяху всім явленна. Принагідно відзначмо: цей колоритний вислів — «яже воню мают» — був використаний майже дослівно в 1950-ті роки Ігорем Костецьким, який спробував був перекласти сонети Шекспіра з використанням мови бароко. Наведу чотири рядки 130-го сонету в його експериментальному перекладі — Дамасці ружі, білі і червоні, Зась видівем — не в неї на щоках. І більш приємні вшельке інне еоні, Ніж подиху моєї пані пах¹⁶. ^,6 Див.: М. Стріха. Шекспірові со- (Докладніше про переклади нети в перекладах Ігоря Костець- Костецького йтиметься далі.) кого //У кн.. Улюблені англійські Отже, штудіювання перекладів до- вірші та навколо них / Перекладач _ _ і* г- ■ би бароко може виявитися дуже та упорядник М. Стріха. К.: Факт, ^к ^ 2003. - С. 107-116. | корисним і для сучасного перекла дача. І, як засвідчує аналіз перекладів Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді, Василя Барки, того ж Ігоря Костецького, література книжною мовою давно перестала бути тією «книжною мертвеччиною», якою вона здавалася за доби становлення нової української літератури. *** Принагідно виникає питання про мотивацію до перекладацької праці. З сакральними текстами більш-менш зрозуміло: їхні інтерпретатори виконували вищу місію, наближаючи Слово Боже до простолюду (хоча й тут вони мали опонента в особі Івана Вишенського, який застерігав: «Євангелія і Апостола в церкві на литургії простим язиком не виворочайте»\ максимум, на що згоджувався славетний афонський самітник — це на проповідь живою мовою: «для вирозу- міння людського попросту товкуйте і викладайте»)¹¹. Проте далеко не всі дотримувалися тоді аж такої «ригористичної» настанови. Так, уже згадуваний Валентин Негалев- |- ський в передмові «до ласкавого '⁷ Див.: Д. Чижевський. Історія ук- чительника» свого Євангелія писав: раїнської літератури. Від початків до _ доби реалізму. Тернопіль: Феміна, «Не сам з своєї власної хуті наважил- _{1 дд4} _ _с 227 ся с польского язика на реч рускую -^ писма нашого нового тестаменту переложити, а учинил то за намовою і напоминаниям многих учоних богобойних а слово Божеє милуючих людей, коториї писма польского читати не уміють, а язика славянского читаючи, письмом руским викладу з слів єго не розуміють» ^г. (Ця цитата заодно дає вичерпне уявлення про рівень освіти на Волині в останній чверті XVI століття: осві- |- ченим вважали навіть того, хто ’* Д^ив-^: Єфремов. історія ук-по-польському не читав, а читаючи раїнського письменства. Видання третє, з одмінами і додатками. К.: по-слов янському, механічно ком- _В|_{к 1917} __{с б7} понував з літер слова, не розуміючи -^ до ладу їхнього змісту.) Проте, як уже зазначалося вище, «мовна реформа» в церковних текстах збанкрутувала, не встигши як слід розпочатися, й тут і надалі цілковито панувала незрозуміла навіть для учоних богобойних а слово Божеє милуючих людей слов’янщина. Та й справді, культура «високого» бароко (про «низове», «народне» бароко наразі не говоримо) була призначена переважно для духовних і вищих світських верств. А ті не надто потребували перекладів священних книг, чи вчених трактатів з латини, польської, чи слов’янської, бо, на відміну від посполитих, розуміли ці мови¹⁹. Натомість дехто ставив під сумнів саму потребу доладного перекладу з латини і з міркувань, сказати б, «ідеологічних». Так, відомий київський книжник, архімандрит Києво-Печерського монастиря в 1624—1627 роках За- |_ харія Копистенський у «Присвяті» ¹⁹ Див.: Д. Чижевський. Історія ук-князеві Степану Святополку-Чет- раїнської літератури. Від початків до вертинському (вміщеній у книзі доби реалізму. Тернопіль: Феміна, перекладній — «Бесіді Св. Іоанна 1994. - С. 298. _І Золотоустого на 14 посланій Св. Апостола Павла»), зокрема, стверджував: «маєш бо вім язик славенскій таковую в собі силу і за-цност, же язику грецкому якоби природне согласует і власности єго сочиняется і в переклад свой приличие і неяко природне он берет і при-ймуєт в подобніі спадки склоненій і сочиненія падаючи венц і найзвяз-нійшеє сложное грецкое слово подобним так же звязним і сложным по славенску виложити єсть можно, чого иншим жадним, а ні латинским не доказати язиком, чого доводом єсть, же латинскіи переводники таковии слова обширне з околичностями на свой перекладают язик, многими окоичностями ширити мусять. Отколь беспечнійшая єсть реч і увіреннійшая філософію і теологію славенским язиком писати і з грецкого переводити, ніжли латинским, который оскудний єст, же так реку до трудних, високих і богословних речій недоволний і недостаточный, для того ж в книгах латинских барзо много слов ся І грецких находить, и гдибисьмо з книг Див.. Українські гуманісти епохи язика латинского хотіли всі грецкіи Відродження. Частина 2. К.: Наукова „ _ думка. Основи, 1995. - С. 339. , вибрати слова, стал би ся як един -¹ от иних» . У цьому уривкові легко простежується бажання заховати острах перед «нечестивою латинською вченістю» в шати «вищості» слов’янщини (як природної спадкоємиці греків) над латиною (подібні настрої, лишень у загостренішій формі, висловлював незадовго перед тим Іван Вишенський). Проте, очевидно, навіть східних отців церкви у бароковій Україні знали таки переважно в латинських перекладах (добре знання грецької вважалося радше винятком, а не правилом). Зрозуміло, що з латинських оригіналів знали й мислителів європейського Ренесансу та Бароко. А з реформою Петра Могили саме латина зробилася мовою українських шкіл. Водночас, як уже говорилося вище, за доби бароко з’являється велика кількість перекладів світської літератури «нижчих» жанрів (повість і вірш); причому виготовляють їх справді ніби на «конвеєрі». Вадимові Скуратівському належить цікаве спостереження: доба бароко була дуже інтелектуально продуктивною. Нормою для пересічного автора того часу було списувати кількадесят аркушів на день. (Очевидно, окремим цікавим питанням для історика є те, де тогочасні українські письменники діставали стільки паперу, скількох гусей вони общипували на пера ²¹ див.: В. Скуратівський. Україн- і хто їм виготовляв стільки атра- ське бароко // У кн.: В. Скуратів- менту.) Адже за бароко панує абсо- ський. Історія і культура. K.: Укра- люгаий культ Тексту - чи то у ви- їнсько-американське бюро захисту прав людини, 1996. - С. 145. гляді власне літературного твору, - чи то «тексту у вигляді картини, статуї, архітектурної споруди, театрального чи театралізованого видовища»²¹. Цей культ спонукає тодішніх авторів невтомно створювати нові й нові твори. На щастя, ми маємо в українській літературі принаймні одну згадку з межі XVII і XVIII століть про мотивацію суто перекладацької праці. Вона міститься в передмові Івана Величковського, — дуже відомого автора поетик, майстра акровіршів, — до його перекладу латиномовних епіграм англійця Джона Овена. Самі ці переклади достатньо вправні та влучні: Щось бозького до себе пан Хміль закриваєть, бо смиренных возносить, винеслих смиряєть. Вищіє суть голови над всі члонки тіла а ноги теж в низкости смиренні до зіла. Леч пан Хміль, ґди до кого в голову вступаєть, голову понижаєть, ноги задираєть. Проте для нашого часу вони мають усе ж переважно історико-лі-тературне значення. Натомість цікава саме передмова до них, де Величковський пише, чому він за ці переклади взявся. «Уважаючи я, іжмногії народове, звлаща в науках обфитуючиє, много мают не тилко ораторских, але і поетицких, чудне а містер-не, природним їх язиком, от високих разумов составленных трудолю-бій, которыми і сами ся тішат, і потомков своїх довціпи острят, я, яко істинний син Малороссійскої Отцизни нашеї, боліючи на то сердцем, іж в Малой нашой Росії до сих час таковых ні от кого типом виданих не оглядаю трудов, з горливості моєї ку милой Отцизні, призвавши Бога і Божию Матку і Святих, умислилем, іле зможность подлого довціпу моего позволяла, нікоториє значнійшиє штуки пое-тицкіє руским язиком виразити, не з якого язика на руский ониє переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інород-них составляючи, а нікоториє і ціле рускіє способи винайдуючи, коториє і іншим язиком ані ся могут виразити. Найдовалем теж в штучках іноземних многіє оздобниє і містерниє штучки, але не на славу Божию, тилко на марниє сегосвітниє жарти виданиє, з которых я, тилко способ взявши, ложилем труд не ку якому, --не дай Боже, тщеславію, але ще- гулне ку славі Бога Слави і славної владичици нашеї Богородици і Приснодіви Марії а на оздобу От- Цит. за.: М. Москаленко. Тисячоліття: переклад у державі слова // У кн.: Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі. К.: Дніпро, 1995. -С. 19. чизни нашеї і утіху малороссіи-- ским синам єї»¹². Уривок більш ніж промовистий. Маємо патріотичну декларацію про те, навіщо автор «гострить свої довціпи» (по-польському «довціп» — це дотеп, жарт, що може стосуватися й обраного жанру епіграми, але якщо йдеться про вишукане письменство в цілому, то, можливо, тут слово набуває й додаткового значення: «вишуканість розуму»). Ми ж бо того не маємо; отже, нам треба перекладати, — наголошує Іван Величковський. текст Івана Величковського, і я не виключаю, що багато хто з тодішніх перекладачів керувався тими ж або подібними міркуваннями. Хоча, звичайно, на одному прикладі далекосяжних висновків робити не можна. *** Переклад книжною українською сягнув до XVIII століття великої виробленості, як і вся література книжною мовою. Відомому своїми епатажними текстами Ігорю Костецькому належить парадоксальна думка: нова українська література могла б скластися й на основі книжної української, — і тоді б і наша розмовна мова (а також, не виключено, і весь наш історичний розвиток, включно з моделлю ідентичності) були б зовсім інші. «Українська літературна мова, позасумнівна річ, була б принципово відмінна від тієї, якою вона є сьогодні, якби в її основу лягла ско-вородинська модель. Інакшу кількісно-якісну ролю відограли б у ній і народно-селянські елементи, елементи „котляревщини“. Мова б ця була культурною, включаючи грецький, латинський, старослов’янський шари, якими користувався Сковорода»²⁴. А відтак і до модернізації ця мова надавалася б простіше, — бо обрана Котляревським і затверджена Шевченком «народна» модель начебто звузила «українське життя до одної-єдиної теми». З цією думкою Ігоря Костецького можна сперечатися. Але така суперечка не буде, до всього, І ²⁴ Див. С. Павличко. Дискурс мо-надто продуктивною — оо істо- ^м ... . дернізму в українській літературі: Мо-_Рія» як відомо, не знає умовного _{НОфафія к} . _Либідь , _ддд _ _{с 372} способу. - Навіть не надто драматичні відмінності книжної української від московської церковнослов’янської на Москві сприймали вкрай болісно, вважаючи, що «когда будет много языков, пойдет смута на земле». Тому ще Лаврентій Зизаній, прибувши 1626 року на Московщину, щоб надрукувати свій «Катехизис», мав з ним чимало проблем. Книга побачила світ зі значними цензурними скороченнями (викинуто було природознавчі й астрономічні відомості, бо все те начебто «взято от волхвов еллинских и с правоверием нашим не сходится»), а мову було ретельно «підігнано» до московської. Особливо гостро відчула Україна цей московський підхід після Переяслава. 1720 року було видано відомий наказ: «вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, а и оныя церковный старыя книги с такими же церковными книгами справлыватъ, прежде печати, дабы никакой розни и особого наречия в них не было». 21 липня 1721 року всі книги з українських друкарень звелено було надсилати до Синоду «исправления ради и согласия с великоросийскими». Не забарилися й репресії — 1724 року на архімандрита Печерської лаври накладено І ~ Т 1000 карбованців штрафу за ви- Докладніше про це дивися пра- . .. . ^ . цю В. Кубайчука, де ретельно зібра- ^ПУ^{СК 13} лаврської друкарні «Тріо- но хронологію мовних подій в Украї- ДІ»> ^{<<не в} усьому з великоросійсь- ні в часовому проміжкові від IX сто- кою згідної». 1769 року та ж ліття й до 2003 року (В. Кубайчук. друкарня просила бодай дозволу Хронологія мовних подій в Україні надрукувати українські букварі (зовнішня історія української мови). . ..... К . к і с 2004 - 168 с (московських в Україні не купу- -^ вали) — але їй було відмовлено²⁵. Через ці заборони на українське книгодрукування література книжною мовою витискалася на рівень рукописних козацьких літописів, а провідні інтелектуальні сили, починаючи з кінця XVII століття, масово відпливали до Москви. Там вони бралися творити вже «загальноросійську» літературу. Сергій Єфремов ущипливо пише у своїй «Історії українського письменства» про перших «общеросів», якими стали українці Сла-винецький, Прокопович, святий Димитрій Ростовський (Туп-тало). А проте тут-таки не без гордощів додає: «в атмосфері „двуперстія“, „сугубої алілуї“ протопопа Авакума та Никити Пустосвята, — київські учені, що як-не-як, а цитують Бекона Веруламського, Еразма Ротердамського, Декарта, Петрарку та | інших творців європейської думки Див.: С. Єфремов. Історія ук- _та мистецтва (Туптало, Проко-раїнського письменства. Видання ч ^г пович), почували себе на цілу голо- третє, з одмінами і додатками. К.: ₂₆ ' Вік, 1917,-С. 79. , ву вищими» . У цьому І. Величковський абсолютно кореспондував із перекладацькою думкою своєї доби. Його трохи молодший сучасник, французький перекладач «Дон-Кіхота» Флоріан у передмові до свого перекладу писав: «Рабська вірність є вада... В „Дон Кіхоті" трапляється дещо зайве, риси поганого смаку — чому ж їх не викинути? Коли перекладаєш роман і тому подібне, то найприємніший переклад і є, безперечно, найправильнішим». А де ля Мотт тоді ж лишив у своєму перекладі з 24 пісень «Іліади» - 10, викинувши всі «нудні» описи битв і піднісши тон оповіді до стилю трагедій Корнеля та Расіна. (Див.: В. Копті-лов. Теорія і практика перекладу. К.: Юніверс, 2003. - С. 19). А до початку XIX українська барокова традиція взагалі зійшла на марґінеси, лишившись для Котляревського об’єктом клинів над «канцеляризмами» возного Тетер-ваковського²⁷. За образним порівнянням Вадима Скуратівського, «український національний проект— XVII (...) горів неопалимою купиною впродовж усього того століття у розмаїтих його стихіях, аж розпечених тим вогнем, виконувався — і незрідка у справді героїчній тональності, у колосальному темпераменті його головних виконавців, але — так і не був виконаний»²*. Однак у XVIII столітті барокова література «книжною» мовою ще подарувала декіль*ка дуже цікавих текстів. Це — переклади вже згадуваного Теофана Проко-повича. Він дуже вправно перекладав тодішніми еталонними попарно римованими силабічними рядками Давидові Псалми й Ові-дія. А ось його епіграма зі Скаліге-ра «Ко сложенію лексиков»: Єслі в мучителскія осужден кто руки, Ждет бідная голова печалі і муки. Не вели томить єго ділом кузниц трудних, Ні посилать в тяжкія роботи міст рудних. Пусть лексики ділаєт: то одно довлієт, Всіх мук роди сей один труд в себі імієт. І- ²⁷ Книжна мова судових документів старої Малороси була не позбавлена особливого чару, який добре відчували публікатори доби «Киевской старины». За часів Івана Скоропадського було зроблено ще спробу перекласти цією мовою головніші правничі кодекси, якими тоді користувалися. У гетьманському універсалі від 16 травня 1721 року читаємо: «зай-шол нас премощнійший царського священнійшого величества, государя нашого всемилостивішого, указ таковой, дабисмо повеліли правнїї книги, з которих зде в Малоросії всякії справи судимі бивають, а іменно: Саксона, Статут великого князства литовського і Порядок - з польського діалекту на наше рускоє виложити нарічіє». Але справа захрясла, а за певний час урядові в Петербурзі здавалося вже, певно, економнішим не перекладати місцеві закони, а інкорпорувати Малоросію до загаль-ноімперських правничих норм. ²⁹ Григорій Грабовим звертає увагу на те, що строфу, подібну до сапфічної (в українській силабіці це три одинадцятискладові рядки з цезурою по п'ятому складі й один п'ятискладовий, що стає «пуантою»), було вжито ще в «Острозькому ляменті» (1636), де описується сутичка між українськими міщанами й польською шляхтою під час перевезення дочкою князя Олександра Острозького його тліну з православної церкви до католицького костелу: Єднак як ся на мості спотикали, З замку вийшовши, внет ся замішали, Коли возница почал іх бичовати Казал вступовати. (Див.: Г. Грабовим. До історії української літератури. К.: Критика, 2003. -С. 437-438.) Перекладач сам добре відчув на власній шкурі всі труднощі укладання

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒