Єйтс Вільям Батлер 205 Єрмоленко Володимир 310 Єршов Петро 187 Єфремов Сергій 31, 32, 35, 37, 42, 54-56, 76, 112, 114, 120, 123, 140, 145, 147, 158, 276 Ж 10 страница

90 Нещодавно вийшов нарешті й прози чи есеїстики письменни-однотомник вибраних творів І. Кос- ка) трохи відкрив його постать су-тецького «Тобі належить цілий світ» часному українському читачеві90. (К.. Критика, 2005). Проте, на жаль, д тим часом його доробок, 30- переклади зовсім не ввійшли до .. ... цього впорядкованого Марком Ро- в Українській шексшріані, бертом Стехом видання. , таки вартий уваги. Ще 1957 року І. Костецький разом із Д. Чижев-ським та Я. Рудницьким став співзасновником Українського Шек-спірівського Товариства. У зорганізованому ним самим видавництві «На горі» він видав не лише власні версії «Презнаменитої й прежалісної трагедії Ромео та Джульєтти. По українському переказаної» (1957) та «Шекспірових сонетів» (1958), а й переклади Тодо-ся Осьмачки («Трагедія Макбета. Король Генрі IV», 1961) та Василя Барки («Король Лір», 1969). Всі ці видання можуть правити за взірець того, як треба друкувати переклади — з ґрунтовними супровідними статтями та коментарями, з багатим ілюстративним матеріалом та паралельними версіями інших перекладачів. Уривки ще одного шекспірівського перекладу І. Костецького — «Гамлета» — друкувалися в часописі «Сучасність» (ч. 12, 1963, ч. 4, 1964). Чим же вирізняються Шекспірові сонети, перекладені І. Костецьким, серед інших перекладів, надрукованих як в Україні (Д. Паламарчук, Д. Павличко), так і на Заході (С. Гордин-ський, О. Зуєвський, Яр Славутич, О. Тарнавський та ін.)? Почасти на це питання відповів Г. Кочур ще у фундаментальній розвідці «Шекспір на Україні» (1968) — одній з дуже небагатьох за «доперебудовних» часів спроб звернутися ще й до перекладацького доробку діаспори. Відзначивши неординарність цих перекладів, Г. Кочур, однак, звернув увагу на те, що «стилізована барокова мова XVII—XVIII століть», якою І. Костецький перекладає Шекспіра, досягається «ціною певної штучності й силу-| ваності», а відтак «переклад май- Див.. Г. Кочур. Шекспир на же т сприймається як художній Украине // Мастерство перевода. . , 1966-1968 - С 26-59 твір, але дуже цікавии як експери--^ мент»91. Справді, спроби І. Костецького сміливі до зухвальства — це видно бодай з прикладу 130-го сонету: Од слонця ніц в очах моєї пані, Король ружанець рожевіш од губ, Кгдиж сьніекг єст бялим — в неї перса тьмяні, Кгдиж влос єст дротем — з дроту в неї чуб; — відтвореного напівмакаронічною (зі щедрими вкрапленнями польщизни) «спудейською мовою» доби козаччини. (Для порівняння: у Д. Паламарчука сонет цей, перекладений нормативною літературною мовою, починається: Її очей до сонця не рівняли, Корал ніжніший за її уста, Не білосніжні пліч її овали, Мов з дроту чорного коса густа). Принагідно зауважмо: сам оригінал тут начебто не дає підстав для аж таких потужних лексичних зсувів, бо на місці колоритних, забарвлених під польщизну барокових спудеїв «Києво-Могилян-ки» зворотів «Кгдиж сьніекг єст бялим», «Кгдиж влос єст дротем», — у самого Шекспіра читаємо: «If snow be white», «If hairs be wires», де лише інфінітив дієслова «to be» (замість «it is», «they are») вказує на давнину й «поетичність» тексту. _ Але така вже настанова Костецького: не пригладжувати архаїзми оригіналу (що залюбки зробили інші перекладачі, бо ні в Паламарчука, ні в Павличка натяку на те «to be» не знайдемо), — а поглибити їх, перевести в площину «головного елементу» (використовуючи давній перекладознавчий термін В. Брюсова). 92 Лада Коломієць розглядає переклади Костецького не в прийнятій у нашій книзі дихотомії: «класична» — «барокова» традиція, а вбачає в них спосіб відійти від концепції «вірного перекладу» (сформованої в основному ще неокласиками й розвиненої Кочуром та Лукашем) у бік прийнятого на Заході буквалістичного перекладу. Проте, якщо таке твердження не викликає сумнівів щодо справді буквалістичних перекладів нью-йорк-ської групи, то воно ледве чи безсумнівне щодо перекладів Костецького, Барки, чи Осьмачки - бодай з огляду на їхнє лексичне багатство._і Варто відзначити ще одну рису перекладів І. Костецького — формально вони дуже точні92. Скажімо, коли ми натрапляємо в цих перекладах на якесь кострубате й мало зрозуміле словосполучення «в’янким сластям», то, будьте певні, що у відповідному рядку оригіналу 19-го сонету таки стоїть нещо інше, як «fading sweets». І так само будьте певні — і Паламарчук, і Павличко оминули це ризиковане, малосприйнятне для сучасного читача словосполучення, і в їхніх варіантах око ні на чому тут не «зашпортається». Але ж той, хто читає Шекспіра в оригіналі, таки натрапить на «fadingsweets», — і неминуче зупиниться на хвильку на ньому! Звісно, для посполитого читача (скажімо, для школяра, який проходить Шекспірові сонети «за програмою») ці сонети асоцію-ватимуться насамперед із Паламарчуковими (меншою мірою — з Павличковими) перекладами. Але, маючи ці два повні корпуси, різні за стилем, різні за темпераментом, але взоровані на перекладацьку традицію Старицького—Зерова—Рильського—Кочура, можемо й згадати, що для самих англійців мова Шекспіра сьогодні вже виразно віддалена в часі й потребує постійного коментування. Тому відтворити чар цієї віддаленості, легкої незрозумілості в перекладі — завдання коли й не конечне, то вельми й вельми заманливе. Проте за експериментом І. Костецького стояла й інша, ясно усвідомлена мета: «він, як і більшість українських перекладачів від Куліша й Франка до Лесі Українки й Зерова, мав чітку концепцію перекладацтва. Перекладацтво для Костецького ста- I ло на той час головним способом ” С. Павличко. Дискурс модерніз- модернізувати культуру»п. Відтак му в українській літературі: Моно- графія. К.: Либідь, 1999. - С. 364., Центральною фігурою в перекла- -1 дацькому доробкові Костецького був не так Шекспір, як Езра Павнд з його «Кантос». (Хоч і скидати з рахівниць зацікавлення письменника класикою, як це робить С. Павличко, теж підстав немає — у цьому переконує перелік книжок, що вийшли у видавництві «На горі». Не варто забувати й того, що І. Костецький разом з В. Баркою та М. Орестом здійснив мовну редакцію «Святого письма Старого та Нового завіту» І. Хоменка (Рим, 1963); — втім, навіть у католицьких середовищах цей переклад поступався популярністю майже сучасному йому перекладові І. Огієнка.) Навіть найпалкіїш прихильни- 94 ^ Павличко. Дискурс модерніз-ки (як-от Л. Коломієць, чи С. Пав- му в українській літературі: Моно-личко) визнають: переклади І. Кос- графія. К.: Либідь, 1999. - С. З71.| тецького значно поступаються за читабельністю іншим українським версіям. Соломія Павличко доходить до ще одного парадоксального твердження: «переклади Костець-кого можна охарактеризувати як жахливі. Вони належать до певної традиції жахливих перекладів, яку, наприклад, утілюють переклади з Шекспіра Пантелеймона Куліиіа. В Костецького, однак, ця жахливість зумисна, а в Куліша зумовлена станом української мови й неопрацьованістю техніки перекладу»48*. Це твердження так само не безсумнівне — насамперед у тому, що стосується Куліша (вище ми говорили, що в час їхньої появи переклади Куліша аж ніяк не були «жахливими»). Та й І. Костецький прагнув, напевно, досягнути саме естетичного (а не антиестетичного!) ефекту. Що йому і вдалося — адже до його експериментів з цікавістю ставився навіть Г. Ко-чур — людина бездоганного мистецького смаку95. Врешті-решт, не можна не погодитися з Ю. Шевельовим, який писав І- 95 Г. Кочур з великим пієтетом ставився, зокрема, до перекладеного Костець-ким знаменитого бб-го сонету: Я кличу смерть — дивитися набридло На жебри і приниження чеснот, На безтурботне і вельможне бидло, На правоту, що їй затисли рот... Це мовлено потужно й афористично, - але в цих словах забагато Павличково-го. Словосполучення «вельможне бидло», як слушно зауважила Марія Габлевич, абсолютно неприпустиме для Шекспіра. Тому з багатьох причин канонічним для української літератури ще довго лишиться переклад Дмитра Паламарчука, учня Григорія Кочура, зроблений в інтинському ув'язненні: Стомившися, вже смерті я благаю, Бо скрізь нікчемність в розкоші сама, І в злиднях честь доходить до одчаю, І чистій вірності шляхів нема... І силу неміч забива в кайдани, І честь дівоча втоптана у бруд, І почесті не тим, хто гідний шани, І досконалості - ганебний суд, І злу — добро поставлене в служниці, І владою уярмлені митці, І істину вважають за дурниці, І гине хист в недоума в руці; Стомившись тим, спокою прагну я, Та вмерти не дає любов моя. І І , % про І. Костецького: «читати його 96 Ю. Шевельов (Юрій Шерех). ^ Я - мене - мені (ідовкруги). Спога- тсанИЯ 6УЛ0 т завжди пРосто’ ди. Т. 2. Видання часопису «Бере- завжди сприйнятно, але завсі-зіль» - видавництво М. Коць. Хар- гди цікаво»%. ків-Нью-Йорк, 2001. - С. 25. | Як уже говорилося, І. Кос- тецький друкував у заснованому ним видавництві «На горі» також переклади Тодося Осьмачки («Трагедія Макбета. Король Генрі IV», 1961) та Василя Барки («Король Лір», 1969, «Божественна комедія» (фрагменти), 1978). Обидві Шекспірові трагедії Т. Осьмачка переклав ще в Україні («Макбет» 1930 року вийшов друком). Проте для мюнхенського видання письменник зробив фактично нові версії. Лада Ко-ломієць слушно говорить про експресіоністичний характер цих перекладів, про відмову Осьмачки від усталених словосполучень, про творення ним оригінальних і лаконічних поетизмів. Проте міра цього «експресіонізму», очевидно, не перевищує окремих зразків, наявних у пізнішому київському Шекспіровому шеститомнику (йдеться насамперед про переклади М. Лукаша, М. Бажана, І. Драча). Натомість В. Барка своїм перекладом «Короля Ліра» далеко виходить за межі того, що в київському шеститомникові взагалі могло з’явитися. Ось як звучить у цьому перекладі початок знаменитого монологу Ліра: Вітри, дміть, щоб вам щоки трісли!В безум, дміть! Ви, водопаддя й хуртовини, лийте, Аж втопите дзвіниці й вітровкази! Ви, пломені сірчані, як думки — швидкі, Гінці для дубокрушних блискавиць, Мою поцільте білу голову! І, всетрясущий громе, Розплющ товсту округлість світу, Зламай взірці природи, враз понищ насіння, Що сплоджує людей невдячних! С~) Щодуху гряхай!Вергайсь, полум’я!Лий, дощ! Ні злива, вітериця, грім, огонь — мені не дочки. Вас не виню, стихії, за немилість. Ніколи царства не давав, не кликав дітьми, Мені слухняністю не боржні. Тож нехай карає Жахлива втіха ваша: я вам раб отут, Убогий, ветхий, кволий і в зневазі — дід. Все ж називаю вас: підлесні служки, Що в’язете до двох згубливих дочок Свої війська високозродні проти голови, Як ця — стара і сива. Хо! Це мерзко. Лексично, звичайно, це більш ніж експериментально — хоч водночас переклад доволі буквалістично відтворює зміст оригіналу: Blow, winds, and crack your cheeks! Rage! Blow! Your cataracts and hurricanes, spout Till you have drench’d our steeples, drown’d the cocks! (...) But yet I call you servile ministers, That will with two pernicious daughters join Your high-engender’d battles ’gainst a head So old and white as this. O, ho! ’tis foul. Докладно порівнявши цей переклад з версією М. Рильського: Дміть, вітри, хай полопаються щоки! Шалійте!Дміть!Ви, струмені кипучі, Залийте ураганами всі башти, Шпилі на вежах наших затопіть!(...) І я проте зову Рабами вас за те, що ви з’єднались Із дочками злочинними моїми І попліч з ними стали до війни Проти такої голови старої, Як ця. О! О!Яка підлота!— Лада Коломієць доходить висновку: «якщо в перекладі М. Рильського свідомо відбувається „пригладжування“, спрощення пишномовної стихії барокового стилю (перекладач використовує описові звороти і нерідко вдається до пропусків), то в перекладі Барки простежується вищий, порівняно з оригіналом, ступінь словотворчості. В ньому присутня велика кількість винайдених самим Баркою слів (...), а також питомо українських слів, введених ним у літературний слововжиток»91. І 97 Л. В. Коломієць. Концептуально-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу. К.: Київський університет, 2004. — С. 461. Щодо Рильського з цим твердженням можна посперечатися — адже відомо, що перекладач володів англійською мовою лишень на початковому рівні, і його уявлення про барокову пишноту оригіналу цілком залежало від якості використаного ним підрядника. Проте саме словотворчість безумовно лежить в основі й цього, й інших перекладів Барки98. А відтак головним для поета був таки не буквалізм (адептом якого вважає його Л. Коломієць) — а можливість розширити лексичні й стилістичні рамки рідної мови. Це добре видно на тлі зіставлення перекладів Барки з дистильованими щодо мови й гранично 98 Про цю словотворчість уже на прикладі роботи над перекладом «Божественної комедії» Данте див.: М. Стріха. Данте й українська література: досвід рецепції на тлі «запіз-нілого націєтворення». К.: Критика, 2003. -С. 121-122._і пуританськими щодо виражальних засобів перекладами Нью-йоркської групи, як-от із цим авто-перекладом з англійської вірша «Математика» Юрія Тарнавсько-го — вже згадуваного раніше критика Миколи Лукаша: Не дай Господи, щоб хрести ці плюси що творитимуть суми із цифр наших сердець і нулів шлюбних обручок. Очевидно, саме поетам нью-йоркської групи (і насамперед — Ю. Тарнавському, бо переклади Віри Вовк приділяють значно більше ваги просодійним характеристикам) і належить честь вважатися найпослідовнішими адептами буквалізму в українському перекладі. *** Втім, на противагу «радянському перекладацькому проектові», «антирадянський» розвивався не лише в діаспорі. Опонентами режиму вимушено були всі найяскравіші українські перекладачі — навіть попри заяви щодо політичної лояльності й принагідну працю над такими «шедеврами», як українська 19.- 6-1053 версія Державного гімну СРСР. Проте особливе місце в нашій історії посідає «невольничий переклад», репрезентантами якого в різний час були П. Грабовський, М. Зеров, Г. Кочур, Д. Паламарчук. їхню сумну й героїчну традицію вже в 1970—1980-ті змушені були продовжити Іван Світличний і Василь Стус. Як уже говорилося вище, переклад для українських дисидентів 60—80-х, важив більше, ніж переклад, і не мав у російській новітній літературі жодних аналогів. Навіть деякі власні вірші й тексти ув’язнених побратимів, пересилаючи з табо-__ру, маскували під «переклади», 991. Світличний. Голос доби. Кн. 1: ставлення до яких цензури бу-Листи з «Парнасу» / Упоряд. Л. Світ- ло менш прискіпливим (чимало лична. К.: Сфера, 2001 .-544 с. | свідчень про це надибуємо в тюремних листах І. Світличного)99. У листах до дружини (від 10.11.73 р., 12.05.74 р., 04.08.74 р., 28.02.77 р., 20—21.09.77 р., 30.09.77 р.) до розряду «перекладів» та «переспівів», щоб обдурити цензуру, віднесено не лише власні вірші ув’язненого поета, але й тексти Й. Мешенера та І. Калинця. А в листі від 13 березня 1974 року І. Світличний наводить вірш --Бодлера «Людина і море» у трьох 1001. Світличний. Голос доби. Кн. 1: паралельних версіях — І. Калинця, Листи з «Парнасу» / Упоряд. Л. Світ- І. Коваленка і власній, з приміткою: лична. К.: Сфера, 2001. - С. 102. | <<єдине з поетичного, чим хотілося б займатися, — це переклади»10°. З французької, окрім Бодлера, Світличний перекладав також Ронсара, Лафонтена, Леконта де Ліля, Верлена, Елюара, Сюперв’єля. Проте (коли йдеться про «класиків» і «парнасців») переклади Світличного поступаються версіям «неокласиків» браком належної версифікаційної «рафінованості». У них часті неточні рими (хоч окремі з них і дуже цікаві, як-от «безвість — бевзів»), трапляються важкі безцезурні рядки чи навіть п’ятистопові «недомірки» на тлі шестистопового загалом вірша. Тому найвищим перекладацьким здобутком Світличного-пе-рекладача є його Беранже. За оцінкою Івана Дзюби, «з однаковою вправністю — можна сказати більше: натхненністю!— відтворив він усі стильові рівні та потоки поезії Беранже: її „вулично“-народний гумор, що часом переходить у глум- ,01 Див.: І. Дзюба. «Душа, розпла-ливість, і добірний інтелектуаль- стана на пласі...» // У кн.: І. Світлими« сарказм, і політичну пате- чий. Серце для куль і для рим. К.: Ра-тику т. Ці переклади встигли міський письменник. 1990.-С.16., вийти 1970 року в серії «Перлини світової лірики» видавництва «Дніпро». Це сталося вже після першого арешту Світличного — що свідчить про певну громадянську позицію тодішніх редакційних працівників (хоч, заради «перестраховки», вони й замінили перекладачеву передмову іншою). Але та книга була вже останньою легальною публікацією Івана Світличного. 13 січня 1972 року його заарештовано вдруге — і це ув’язнення виявилося для письменника фатальним. Після інсульту, що стався на засланні, він вийшов на свободу — але інвалідом, який уже не міг розмовляти і жив лише завдяки самовідданості друзів і дружини Леоніди. Він устиг побачити свою видану на хвилі перебудови книжку «Серце для куль і для рим» (1990) (окрім оригінальних віршів і літературно-критичних статей, там було зібрано і його переклади; окрім названих — також зі Словацького, Норвіда, Десанки Максимович, Орхана, а також переспів «Слова про Ігореву січ»). Але відреагувати на неї тяжко хворий письменник уже не мав сили... Однією з найдраматичніших сторінок історії перекладацтва можна вважати й таборову працю Василя Стуса над Рільке й Гете. Гете поет почав читати ще в Сталінському педінституті (на останніх курсах — в оригіналі). Закінчений у грудні 1969 року варіант збірки «Зимові дерева» відкриває відома авторова передмова «Двоє слів читачеві», у якій, зокрема, йдеться про поетичні уподобання Стуса, не лише ранні (Рильський, Вергарн, трохи згодом — Бажан і Пастернак), але й пізніші: «Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). \ Особливо Унгаретті, Квазімодо»™. 102 В. Стус. Твори у чотирьох томах. ^ . . - Т. 1. Кн. 1. Львів: Просвіта, 1994. - Перші перекладацькі спроби с 42 г Стуса, включені до п’ятого тому |---1 зібрання його творів, що охоплює 103 В. Стус. Твори у чотирьох то- всю відому перекладацьку спад- мах- Том 5 (додатковий). Перекла- щину,0\ зроблено ще на початку ди' Львів: пРосвіта' 1998.- 392 с, 1960-х (вірші Буніна, Брюсова, Заболоцькош). Але коли 1966 року в журналах «Дніпро» (№ 8) та «Ранок» (№ 9) з’явилися переклади з Лорки, виконані спільно В. Стусом та Ю. Покальчуком (знавцем іспанської мови), то прізвище Стуса вже мусив приховувати псевдонім «В. Петрик» (у вересні 1965 року поет був відрахований з аспірантури Інституту літератури за виступ протесту проти арештів української інтелігенції в київському кінотеатрі «Україна»). Так само під псевдо «В. Петрик» з’явилися сім перекладів віршів Р. Бородуліна та Ф. Черні в антології білоруської поезії «Калинові мости» та три вірші Гете у збірці його творів у серії «Шкільна бібліотека» видавництва «Молодь» (обидві книги вийшли 1969 року). Наступного 1970 року видавництво «Дніпро» опублікувало роман Гете «Літа науки Вільгельма Майстера» в перекладі С. Сакидона. 12 віршів для цього видання переклав В. Стус. Прізвище перекладача цього разу було зазначене — але тільки в підрядковій виносці після першого твору. Дивом «проскочило» Стусове прізвище й під перекладами текстів вокальних творів на музику Перголезі, Моцарта, Бетховена, Шумана, Гурільова, Рубінштейна, Климовського в хрестоматії «Педагогічний репертуар співака-початківця. Пісні. Арії. Романси. Для баритона» (1969). Очевидно, пильність цензури було приспано тим, що йшлося про навчальне видання начебто аполітичного видавництва «Музична Україна». З арештом письменника 12 січня 1972 року можливості для друку (навіть під псевдо) зникли. «Хрестоматія зарубіжної літератури», що планувалася до друку у видавництві «Вища школа» (для неї Стус переклав був іще на волі вірші фон Гофмансвальдау, Вайзе й Гюнтера), світу так і не побачила — її набір було розсипано. Ще 1966 року Стус переклав понад 800 рядків віршів Мопассана для вже згадуваного зібрання його творів українською мовою. Ці переклади було відредаговано й схвалено до друку — проте видавництво змушене було врешті-решт залучати іншого перекладача, і 8-й том Мопассана __вийшов через те зі значним запіз- 104 Текстологію перекладів Василя ненням. Не побачив світу й пере-Стуса сумлінно описано Миколою Гон- клад драми Брехта «Життя Галілея», чаруком у науковому апараті уже зга- виконаний Стусом разом із Зінаї-дуваного п'ятого тому поетових творів, і дою йоффе104 Проте найбільше трагічні обставини поетової долі відбилися на головній справі його перекладацького життя — перекладах Рільке й Гете. Ще на початку 1970-х, до першого арешту, Стус підготував і подав до «Всесвіту» велику добірку з Рільке. Проте саме тоді там готувалася до друку аналогічна добірка Бажана — і маститий «класик» зажадав виступити одноосібно. Робота над Рільке й над Гете триває в київському ув’язненні, мордовських (1972—1977) та уральських (1981—1985) концтаборах. У київському слідчому ізоляторі поет попри всі перешкоди домігся дозволу отримати оригінали Гете й словник. Робота над перекладами триває для нього одночасно з працею над поетичною збіркою «Час творчості» — і переклади з Гете стають її органічною частиною. У першому ж листі з мордовського табору (від 17 грудня 1972 року) поет пише до дружини: «прошу в кожному листі переписувати мені по 2-3 вірші Рільке»105. \ В умовах концтабору процес пе- °5 в- <-тУс- Твори У чотирьох томах. Том б (додатковий). Кн. 1. Листи рекладання, як відзначає текстолог „ . „ ^ до рідних. Львів: Просвіта, 1997. - Микола Гончарук, складався з двох етапів: «Перший етап — це власне творення первісного тексту перекладу, або базового тексту, від якого В. Стус відштовхувався, шукаючи остаточного вирішення. (...) Німецькі оригінали, які надсилав поштою переписаними від руки хтось із рідних чи друзів, переписував удруге вже сам В. Стус в окремий зошит — не так для зручності в роботі, як на випадок реально можливої втрати їх під час «иімонів», різних перевірок, цензурування. А поряд із німецьким текстом уже запису- |- вався новостворений переклад, який '06 В. Стус. Твори у чотирьох томах. здебільшого мав поліваріантний ха- Том 5 (додатковий). Переклади. рактер, тобто творилося відразу Льв'в- Просвіта, 1998. - С. 339. | кілька версій»106. У перекладацькій роботі В. Стусові допомагали Ю. Бадзьо, Л. Світлична, Г. Кочур (який робив розгорнутий аналіз перекладів)107. Робота наражалася на неймовірні труднощі: листи не пропускали, а зроблені переклади конфісковували. Коли В. Стус, працюючи над «Римськими елегіями» Гете, попросив надіслати йому метричну схему елегійного дистиха, М. Коцюбинська виконала прохання — але в стандартних значках: -ии-ии-ии-ии-ии-и -ии-ии-||-ии-ии — 107 Варто нагадати - після погрому 1972-1973 рр. виключений зі Спілки письменників і підданий публічному шельмуванню Кочур удруге опинився в ролі орвеллівської «не-особи», і від другого арешту його відокремлювала, очевидно, лишень дуже тонка межа. Відтак пряме листування з ув'язненим Стусом було для Кочура неможливе — воно майже автоматично означало б його власний арешт. Тому кочурівські зауваги до перекладів, яких так потребував Стус у таборі, переписувала своєю рукою Л. Світлична. З листів Стуса до рідних видно, як високо цінував він цю допомогу — хоч зі зрозумілих міркувань не міг називати Кочура на ім'я. «Признаюся, що добре намучився з цим варіантом, зате врахував усі зауваження дорогого Метра» — читаємо в листі до дружини від 10 листопада 1973 року, майже цілком присвяченому роботі над Рільке. Див.: В. Стус. Твори у чотирьох томах. Том б (додатковий). Кн. 1. Листи до рідних. Львів: Просвіта, 1997. - С. 183. і цензори побачили тайнопис і лист сконфіскували. Тільки коли в наступному листі М. Коцюбинська прямим текстом, звертаючись до цензора, пояснила, що «-» означає довгий склад, а «и» — короткий, лист пропустили108. Окремі з листів Стуса з ув’язнення є розгорнутими перекладо-знавчими дослідженнями на тему Рільке, де до зіставлення беруться й інші переклади — українські й російські (як-от уже згадуваний лист від 7 грудня 1973 року, де надзвичайно високо оцінено роботу Бажана, чи лист від 8 грудня 1974 року, де поет пише: «Отже, всі 26 сонетів переклав — деякі близько до того, що хочу, кілька — якраз те зробив, чого прагнув, а чимало — таких, над якими ще працюватиму, аби хоч наблизитися до вартісного рівня. Звичайно, перекласти 26 сонетів за 1,5року — не така вже й працездатність. Але коли зважати на ' особливості умов і часті розлуки з Райнером (перебування в карцері чи в лікарні, де робота не дозволялася взагалі. — М. С.) — то коефіцієнт віддачі значно підросте»т. 108 В. Стус. Твори у чотирьох томах. Том б (додатковий). Кн. 1. Листи до рідних. Львів: Просвіта, 1997. -С. 30-31. і 109 В. Стус. Твори у чотирьох томах. Том б (додатковий). Кн. 1. Листи до рідних. Львів: Просвіта, 1997. -С. 108. Постійне вдосконалення перекладів тривало й під час другого ув’язнення. У листі до дружини й сина від 12 червня 1983 року з уральського табору поет пересилає щойно зроблений переклад вірша «Пантера» (у варіанті Стуса — «Барс»), який набуває символічного звучання: Йому несила втоми подолати од миготіння нескінченних ґрат. Неначе світ — це ґрати, ґрати, ґрати, помножені в очах увостократ. Легка його ступа, м’яка і пружна, затиснена в малесенький обруч, — мов танець сили, зібганої кружно довкола волі, що крутіша круч. І тільки інколи спаде запона з його очей — тоді у нього світ зайде, пройнявши тіло, шалом повне, а серця досягне — і згубить слід. У цьому ж листі повідомлено, що поет зробив нову версію перекладу вірша Кіплінга «Синові» (в оригіналі — «її»), і переписано переклад вірша Цвєтаєвої «Неподражаемо лжет жизнь»: Ну й химерує лжа життьова! Правду мурує ? З брехонь ? — Овва! Жили вузлами в’яжи — цей є Справжнє життя твоє. Цей переклад містить коментар, що дає уявлення про перекладацькі принципи Стуса: «треба спочатку встановити, що перекладати (у Цвєтаєвої: Неподражаемо лжет жизнь, сверх ожидания, сверх лжи, но по дрожанию всех жил можешь узнать: жизнь!) чи зміст. Але у цьому вірші змісту, сказати б, нема. Тобто: замість словесного змісту є зміст звуковий, зміст інтонації (як завжди — скаженої, шаленої у Марини). Во ржи — во лжи — жимолость — не жури, заворожи. Ось це й треба 1 по в. Стус. Твори у чотирьох то- перекладати — ланцюг звуків. мах. Том б (додатковий). Кн. 1. Листи Зберігши грацію вірша»110. Вже до рідних. Львів: Просвіта, 1997. - з цих уривків і міркувань очевид- С. 441-442. _І н0 _ 1983 року 45-річний Стус був, безумовно, одним із найбільших майстрів українського поетичного перекладу впродовж усієї його історії. Проте вже в наступному листі до рідних від 9 вересня 1983 року пролунала фатальна звістка: «тепер офіційно оголосили, що мені заборонено до кінця строку висилати в листах свої вірші і переклади. Тобто претензії вже ставлять не до змісту, а до поезії взагалі. Щось схоже на Шевченкове „ни писать нирисовать“. Правда, сказали, що, мовляв, перекладай собі, але все написане ми будемо збирати в особистих речах — і віддамо (чи віддадуть ?) перед звільненням із табору»111. Поет намагався протестувати проти нелюдської заборони — але в умовах андроповського СРСР ці протести були марні й лише погіршували його й без того трагічне становище. І- 111 В. Стус. Твори у чотирьох томах. Том б (додатковий). Кн. 1. Листи до рідних. Львів: Просвіта, 1997. -С. 444. У листі від 1 серпня 1984 року звучать приречені нотки: «Здоров’я дещо гірше. Обходить і серце і шлунок. Добре ослабнув після одиночки. Працездатність моя різко впала. За цей час переклав „Мело, мело“ Пастернака (більш-менш вийшло), „ Час, господи“ (Herbsttag) Рільке — ніби незле»112. 112 В. Стус. Твори у чотирьох томах. Том б (додатковий). Кн. 1. Листи до рідних. Львів: Просвіта, 1997. -С. 471. Говорячи загалом про перекладацьку роботу Стуса в ув’язненні, його син (і дослідик творчості) Дмитро наголошував: «Рільке, Гете, Пастернак, італійські поети-емігранти середини минулого століття, Толстой, Цвєтаєва, Пушкін, Камю, Кіплінг — ось ті персонажі, яких можна назвати найближчими друзями поета в ув’язненні та на засланні. Водночас із-поміж українських культурних діячів згадати майже нікого, окрім його нечисельних друзів, які — так, як і він, надсило — від- --стоювали право української культури 1,3 Д. Стус. Василь Стус: життя як на існування»113. творчість. K.: Факт, 2004. - С. 50. | В ув’язненні переклад був для Стуса більше ніж перекладом. Тут «творчість стала самособоюживленням і „самособоюнаповнен-ням “, у ній він раптово й майже знагла відчув себе на одній площині з великими, на яких до 1972-го дивився знизу вгору. Тепер же, у просторі „Шість з половиною в один, / чотири кроки — в другий“(весь простір в’язничної камери Стуса), він міг говорити з ними — Гете, Рільке, Пастернаком — ніби на рівних: бо й вони, і він уже з того боку, за гранню буденного життя .- людини»ш. Водночас, як вважає Дмитро Стус, робота над перекладами з Рільке стала важливою частиною роботи над корпусом славетних «Палімпсестів». У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року Василь Стус загинув у карцері табору ВС-389/36. Як поет і передбачав, переклади не повернули (навіть посмертно!)115. І коли Гете, німецькі експресіоністи, Целан представлені в його посмертному виданні більш-менш остаточними для перекладача версіями, той самий «Осінній день» (який у прикінцевому варіанті, як випливає з цитованого вище листа, починався словами «Час, Господи», що відповідають німецькому оригіналові) друкується лише в ранній, проміжній для Стуса версії: "4 Д. Стус. Василь Стус: життя як творчість. К.: Факт, 2004. - С. 253. і «...після таювоі смерті передусім треба було спробувати повернути особисті речі Василя Стуса та його рукописи: в одному з листів, зниклих з нашої квартири під час несанкціонованого обшуку, батько писав, що готує збірочку віршів та перекладів під назвою „Птах душі". Проте мамині вимоги натикалися на одне: - После неабхадімай правєркіліч-ниє вєщі вам вишлют. Добитися іншої відповіді не вдалося, і після повернення зі стройбату я передусім піклувався про той, не повернутий до цього часу, голубий зошит з антирадянськими Ге-те, Рільке, Рембо та іншими „анти-радянщиками", які своїми творами підривали систему». (Д. Стус. Василь Стус: життя як творчість. К.: Факт, 2004.-С. 13.) і Вже збігло літо. Господи, твори: тепер затінюй сонячний годинник і на долину напусти вітри. За підрахунками поетового сина Дмитра, близько 100 Стусо-вих перекладів з Рільке для нас втрачено. Втрачено і згаданий переклад з Пастернака, і остаточну версію хрестоматійного вірша Кіплінга. Чи припадають вони досі порохом по архівах російського ФСБ, а чи були знищені під час ліквідації чусовського концтабору, де загинув поет — встановити (попри великі витрачені зусилля) наразі так і не вдалося. Але й ті Стусові переклади, що вийшли на волю, є приголомшливим пам’ятником силі людського духу — і водночас творять нерозривний масив із його оригінальною творчістю. ♦♦♦ Звісно, переліченими вище іменами перекладацька панорама аж ніяк не обмежується. Тут уже було згадано Ірину Стешен-ко — вправного перекладача Шекспірових драм (серед них — «Багато галасу з нічого», «Комедія помилок», «Отелло», «Ромео і Джульетта»). Євген Дроб’язко навіки забезпечив собі місце в історії української літератури першим повним перекладом «Божественної комедії» Данте (1976)116. Дмитро Білоус залишив по собі двотомну «Антологію болгарської поезії» (1974) — де він виступив у ролі упорядника, редактора та перекладача більшості текстів. Уже неодноразово згадуваний учень Кочура Дмитро Па- --ламарчук переклав корпус сонетів 116 Докладніше про цей переклад Шекспіра та Ередіа (у другому видив.: М. Стріха. Данте й українська лі- падкові перекладачева смерть пе-тература: досвід рецепції на тлі «за- а б бдизько - за_ пізнілого націєтворення». К.: Критика 2003 -С 107-111 вершення), поезій Прешерна та - Байрона. Навіть перекладаючи здебільшого з підрядників, добротні (і часом просто блискучі!) переклади з Війона, Петефі, Гайне, Пушкіна, з фольклору багатьох народів світу залишив Леонід Первомайський. Саві Голованівському належить вправний переклад Байронового «Дон-Жуана» (хоч теж виконаний з підрядника, за поетичними вартостями він суттєво переважає інші спроби, зроблені таки з оригіналу). Досвід цих двох письменників, які від розхристаної ВУСППівської юності через цькування у «безрідному космополітизмі» межі 1940—1950-х прийшли до мудрої лірики й прози зрілих років, ще раз демонструє правильність тези Миколи Лукаша: «з хорошим підрядником (плюс хороший коментар) перекладач, який добре володіє рідною мовою, може дати хороший переклад, тоді як незнання мови, на яку перекладаєш, виключає всяку можливість успіху, навіть при бездоганному володінні мовою ори- 117 "7 Див.: М. Стріха. Микола Лукаш - критик і перекладознавець. Теорія і практика перекладу. 1991. Республіканський міжвідомчий науковий збірник. Вип. 18. - К.: Вища школа, 1992. - С. 17._і гіналу» . Величезний перекладацький діапазон Дмитра Павличка — основне місце в зацікавленнях якого посідають польська, російська та англійська поезії. Йому належить перша в історії української літератури антологія «Світовий сонет», яка охоплює всю історію жанру — від XIII століття |- "8 Докладніше про цю роботу див.: М. Стріха. Дещо про коментовані видання та інтерпретацію текстів // У кн.: Улюблені англійські вірші та навколо них / Перекладач і упорядник М. Стріха. К.: Факт, 2003.-С. 117-122. й до наших днів (подібний задум був колись у Миколи Зерова — але здійснитися йому не дав арешт), та новий повний корпус Шекспірових сонетів, що вийшов 1998 року в супроводі вичерпних _ коментарів Марії Габлевич118. Не лишень теоретиком перекладу, але й майстерним перекладачем російської, польської, німецько- та англомовної поезії є Віктор Коптілов. Окремі цікаві перекладацькі роботи є в доробку Івана Драча — чия версія «Генріха VI» з-поміж усіх текстів, уміщених у шекспірівському шеститомнику, за лексичною тканиною найбільше наближається до «барокової традиції»119. Дві антології поезії слов’янських народів підготував і видав Роман Лубківський. Продовжувачем неокласичної традиції перекладу античної поезії є Андрій Содомора, а вже неодноразово згадуваному Михайлові Москаленку належить не лише упорядкування антології «Тисячоліття», а й досконалі переклади з французьких та іспанських поетів. 119 Див.: Шекспірбезмежний. Роздуми над першим повним зібранням творів Шекспіра українською мовою// У кн.: Улюблені англійські вірші та навколо них / Перекладач і упорядник М. Стріха. К.: Факт, 2003.-С. 87-106. _і Визнаними майстрами прозового перекладу утвердили себе Ростислав Доценко (його перу належать блискучі інтерпретації творів Вайлда, Фолкнера, По, Купера) та Юрій Лісняк (перекладав, зокрема, романи Діккенса, Мелвілла, Олдінгтона, Белля, Франса, Бальзака). Яскравим інтерпретатором німецькомовної літератури XIX—XX століть став Євген Попович — автор блискучих перекладів «Гри в бісер» Гессе (вірші для цього роману переклала Ліна Костенко) і химерних повістей Гофмана. Не менш яскрава й індивідуальна творча манера Анатоля Перепаді, який зумів довершити по Лукашеві переклад «Дон Кіхота» і блискуче відтворив архіскладний, побудований на мішанці високого стилю, просторіччя, відвертих мовних помилок і кострубатостей «Життєпис» Бенвенуто Челліні (Перепаді належать численні переклади з французьких «класиків» — Рабле, Монтеня, Пруста, Сент-Екзюпері, Камю, Клоделя, Моріака). Звичайно, поданий вище перелік імен украй неповний. До нього мусили б увійти й прізвища Володимира Житника, Сидора Сакидона, Феофана Скляра, Михайла Литвинця, Петра Тимочка, Дмитра Чередниченка, Володимира Митрофанова, Ольги Сенюк, Олександра Тереха, Івана Дзюба, Олекси Логви-ненка, Віктора Шовкуна, Олександра Мокровольського, Анатолія Онишка, Мойсея Фішбейна. Вже у 1980—1990-ті заявили про себе Марія Габлевич, Оксана Пахльовська, Олег Жупан-ський, Євгенія Кононенко. Годі казати, що й цей додатковий перелік так само є надто неповний. Набули розвитку й перекладознавчі дослідження, уособлювані спершу іменами письменників Максима Рильського, Олексія Кундзіча, Степана Ковганюка, а згодом і академічних теоретиків Віктора Коптілова, Роксолани Зорівчак, Марини Новико-вої, Олександра Чередниченка, Віталія Радчука та багатьох інших (утім, професори Коптілов і Новикова успішно реалізують себе й на перекладацькій ниві). Звичайно, влада добре усвідомлювала небезпеку такого перекладу. Українській літературі, майже як за часів царату, було дозволено вільно існувати переважно в «сільському» секторі (за умови її «ідейної витриманості»), — адже така література не мала шансів змінити ситуацію у великих русифікованих містах. Але коли російськомовні читачі починали читати по-українському «Всесвіт» заради вперше перекладеного в колишньому Радянському Союзі «Хрещеного батька» Маріо П’юзо (1975), це вже ставало небезпечним виходом українського слова за дозволені «хуторянські» межі, — і потягнуло врешті-решт зміну головного редактора Дмитра Павличка на гнучкішого Віталія Коротича. А коли було заплановано перше повне зібрання творів Шек-спіра українською мовою — то «на горі» в останній момент було вирішено, що досить буде й п’ятитомника «вибраного». І лише спільними зусиллями майже вс<

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒