Єйтс Вільям Батлер 205 Єрмоленко Володимир 310 Єршов Петро 187 Єфремов Сергій 31, 32, 35, 37, 42, 54-56, 76, 112, 114, 120, 123, 140, 145, 147, 158, 276 Ж 1 страница

 ¹² Див.: Р. Зорівчак, В. Савчин. На сторожі отчого слова // У кн.: Микола Лукаш. Бібліогр. покажчик. Львів: Видавн. центр ЛНУ ім. I. Франка, 2003. - С. 8. і маскували під «переклади», ставлення до яких цензури було менш прискіпливим (чимало свідчень про це надибуємо в тюремних листах І. Світличного)². Але це було вже в шістдесяті-сімдесяті, бо, за спогадами Григорія Кочура, який багато перекладав у інтинському засланні, навіть наявність у засланця чужомовної книжки у таборі в сорокові й на початку п’ятдесятих років кваліфікувалася як тяжкий злочин, що міг дорого коштувати зухвальцеві. Однак залишився й переказ про те, --як цю заборону долали, переправляючи в табори чужомовні тексти латинкою, оправлені в палітурку «канонічного» «Короткого курсу історії ВКП(б)», виданого якоюсь із прибалтійських мов³... ^,3 Про це докладніше див.: І. Світ-личний. Голос доби. Кн. 1: Листи з «Парнасу» / Упорядн. Л. Світлич-на. - К.: Сфера, 2001. - 544 с. У листах до дружини до розряду «перекладів» та «переспівів», щоб обдурити тюремну цензуру, віднесено не лише власні вірші ув'язненого поета, але й тексти Й. Мешенера та І. Калинця. ¹⁴ Принаймні саме в таку палітурку оправив Дмитро Паламарчук свого томика Шекспіра, з якого він перекладав сонети в північному засланні наприкінці 1940-х - на початку 1950-х. | Важко уявити собі в іншій літературі таку ситуацію, коли молоді автори з покоління «вісімдесятників» ще до настання горбачовської Важко перебільшити політичне значення того, коли 1926 року почали співати по-українському шедеври Чайковського, Верді й Вагнера зі сцени «Державної опери» чи коли 1996 року по-українському таки заговорили персонажі популярного телесеріалу «Династія». Слід нагадати, що й у тому, і в тому випадку довелося долати значний опір «споживачів» справжніх і «мильних» опер, більшість яких звикла сприймати улюблений культурний продукт по-російському. Тож згадаймо, насамкінець, крилату оцінку напівблаженно-го Кулішевого Малахія, де українців схарактеризовано як націю «дядьків і перекладачів» (з убивчою приміткою — «в стані дядьків і перекладачів на тім світі зайців будемо пасти»). Але не помилимось, сказавши й інакше — український переклад мав на меті в остаточному підсумку перетворити дядьків на націю. Цю функцію переклад виконував і значно пізніше — у глухі роки «маланчуківської» реакції 1970-х. Відомий перекладозна-вець Марина Новикова ставить запитання, що звучить відверто риторично: «Іхто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по „відлизі“, \- якби її не підживлював —невидимо, ^{6 м}- Новикова. Перекладацький та все ж незмінно — художній пе- ^св'^{т Г}Р^ИГ0Р'^{Я Коч}УР^а // ^{у кн} - Г. Ко-. . чур. Третє відлуння: Поетичні пере- реклад такого рівня і такого само- _к. _{Рада 2000} _ _{с 6} зречення ?» - Відтак український переклад неодноразово ставав об’єктом переслідувань і заборон з боку царської та більшовицької влади, а його провідні представники постійно зазнавали репресій. Прикметне те, що Емський акт 1876 року не виключав вживання української мови в оригінальних творах красного письменства, однак цілковито забороняв опублікування іншомовних текстів в українському перекладі. Очевидно, що заборона мала на меті законсервувати статус української мови як «наріччя для хатнього вжитку», зупинити процес формування модерної української нації. Окремої згадки вартий мартиролог українського перекладацтва, до якого входять імена Миколи Вороного, Миколи Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Валеріяна Підмогильного, Василя Мисика, Василя Стуса та багатьох інших. Драматичною була й доля провідних українських перекладачів другої половини XX століття — Григорія Кочура та Миколи Лукаша. Перший з них пройшов крізь сталінські табори; обох було позбавлено можливості друкуватися в сімдесяті... Прикметне так само те, що в другій половині XX століття за більшовицького панування цензурні обмеження щодо добору іншомовних авторів, яких дозволялося перекладати українською мовою, були значно суворішими, аніж для перекладів російською мовою. Таким чином, існували очевидні намагання зробити українську мову «менш цікавою» навіть в очах її потенційних прихильників, полегшити асиміляційні процеси в СРСР. З цього погляду примітним є «розгром» редакції часопису «Всесвіт», учинений у 1978 році, наприкінці похмурої доби В. Маланчу-ка — «ідеолога» КПУ, особливо ретельного у нищенні «українського буржуазного націоналізму». Формальною «зачіпкою» стала публікація в березневому («шевченківському») числі статті молодого Вадима Скуратівського, у якій феномен Шевченка розглядався на загальносвітовому культурному тлі, а не лише у зв’язку з «російськими революційними демократами», як вимагали тодішні ідеологічні настанови. Справжньою ж причиною погрому й заміни головного редактора Дмитра Павличка на «лояльнішого» Віталія Коротича стало, очевидно, те, що часопис просто зробився аж надто добрим і популярним (наприклад, число журналу з публікацією роману Маріо П’юзо «Хрещений батько», ще не перекладеного по-російському, належало до найбільших тодішніх книжкових «дефіцитів»). Під керівництвом нового редактора часопис зробився значно «виважені-шим», значно більше уваги став приділяти «прогресивним письменникам» з країн «третього світу», що врешті-решт призвело до помітного зменшення числа його передплатників. Нарешті, під негласною забороною перебував український науковий переклад. Жодне видавництво УРСР не друкувало перекладних наукових праць — байдуже, чи то з гуманітаристики, чи то з природничих наук (для справедливості зазначмо, що до середини 1980-х поза сферою гуманітаристики практично припинився й видрук оригінальних наукових монографій українською мовою). Чи не єдиним винятком лишалися підручники для дедалі ¹⁵ У першу чергу це стосується Юрія Винничука, який під виглядом перекладу з ірландського середньовічного поета Ріангабара написав і надрукував (спершу 1982 року в «Літературній Україні», а двома роками пізніше — у журналі «Жовтень») текст «Плач над градом Кия», у якому оплакувалася доля Києва, спустошеного 1240 року Батиєм. Згадка про цей текст як про правдиву пам'ятку XIII століття потрапила була навіть до статті «Ірландська література» в II томі УЛЕ (1990). Див.: В. Еппель. З нових матеріалів до словника українських псевдонімів // Відкритий архів. Т. І. К.: Критика, 2004. - С. 441. нечисленніших украінськомовних шкіл, перекладені з єдиних для всього Союзу російських текстів, затверджених Міносвіти СРСР. Втім, була ще одна царина, де українською мовою перекладали й друкували багато. Йшлося про загальнообов’язкові тексти «класиків марксизму-ленінізму», матеріали численних «з’їздів» та «пленумів». Перше число збірника «Теорія і практика перекладу» (1979 рік) відкривала стаття тодішнього «керівника мовознавчої науки» академіка Івана Білодіда. У ній наголошувалося: «Яскравіш прикладом високої вимогливості може бути багаторічна робота великого колективу мовознавців республіки над перекладами творів класиків марксизму-ленінізму. Завершення видання повного зібрання творів Леніна в 55 томах українською мовою стало видатною подією в політичному і куль- турному житті нашого народу. Ленінські працю, їх ідеологічний запал і глибина філософської думки стали ще ближчими і доступнішими мільйонам мас трудящих республіки»^П. '⁷1. Білодід. Про критерії якості перекладу // У кн.: Теорія і практика перекладу. К.: Вища школа, 1979. -Випуск 1. - С. 3. Звернімо увагу на слова «ще ближчими», — вони не випадкові. Не можна було сказати «наблизили», бо ленінські тексти були і є близькі, але з кожним разом стають все ближчі. «Водночас ця величезна за обсягом і складністю перекладацька робота сприяла значному збагаченню су- ,_ часної літературної української мови». Ще більшою мірою таке «збагачення сучасної української літературної мови» відбувалося під час перекладання Маркса та Енгельса. Українське видання їхніх творів здійснювалося з російської мови. Причому це була свідома настанова, бо кожне слово «класиків» набувало сакральної ваги. А сакральним оригіналом був, звичайно, вичищений і ¹⁸ Оксані Забужко належить глибока й цікава стаття «Мова і влада», присвячена, зокрема, тому, як впливали на українську мову переклади класиків марксизму-ленінізму. Ця стаття друкувалася в «Дніпрі» (ч. 11 за 1990 рік), а потім увійшла до збірки есеїв «Хроніки від Фортінбраса» (1999). Згідно зі спостереженням авторки, поспіль калькована, неоковирна «дубль-новомова» українських видань «класиків» мала цілком прагматичну мету: довести читачеві «усю недоцільність, неекономність послуговування цією абсолютно несамостійною, геть в усьому тотожною препарований, відповідно цензу- • 18 рований росіиськии текст . 2.- 6-1053 російській і через те просто зайвою Тому вельми перспективним мовою» (О. Забужко. Хроніки від авторові видавалося б дослідження Фортінбраса. К.: Факт, 1999. - «Український художній переклад: ^с _| між літературою і націєтворенням», у якому головні постаті та явища українського перекладу протягом минулих двохсот років було б розглянуто з погляду названої дихотомії власної художньої творчості І- ¹⁹ Таке окреслення проблеми перегукується з тезою, що її обстоює Григорій Грабович у підсумковій у певному сенсі праці «Теорія та історія: «горизонт сподівань» і рання рецепція нової української літератури» (1997): «Наше подальше дослідження російської рецепції української літератури, її горизонту сподівань мусить попередити бодай сумарне осмислення внутрішнього горизонту сподівань нової української літератури. (...) Оте щось, тобто внутрішній горизонт сподівань, також можемо ототожнити з власним колективним „автопортретом" (Беіїітаде), що його нова українська література проектує в своїх творах. Це складне і розгалужене питання збігається з іще нена -писаною історією української літератури, історією під кутом розвитку самосвідомості. На літературному ґрунті, і тим самим у національному, або скоріше в націотворчомудискурсі, кожний етап реформулює попередній, впроваджує основне пересунення і розширення горизонту сподівань; кількома, зовсім не пропорційними етапами, протягом одного сторіччя уможливлюється перехід від провінції до нації» (Див.: Г. Грабович. До історії української літератури. К.: Критика, 2003. - С. 77-78). і й осмисленого (чи неосмисленого) процесу сучасного націєтворення¹⁹. Зауважмо: за радянських часів сама можливість постановки предмета дослідження «Переклад і націєтворення» була виключена через цензурні обмеження. Варто підкреслити: аж до другої половини 1980-х рр. під цілковитою забороною перебувала й значна частина імен українських перекладачів, репресованих за «націоналізм». Звичайно, й за «доби тоталітаризму» робилися спроби дати системний виклад явищ українського перекладу. Так, ще ЗО березня 1964 року кандидатську дисертацію «Нарис історії українського поетичного перекладу (дожовтневий період)» захистив Віктор Коптілов. Позитивний відгук на дисертацію дав «живий класик» Максим Рильський, відзначивши: «можна тільки підписатися під таким його (дисертанта. — М. С.) твердженням: „Історія поетичного перекладу є разом з тим історією розвитку образотворчих засобів художньої мови“»²⁰. Але цим — історією розвитку образотворчих засобів художньої мови — й обмежувалася в УРСР (і то в періоди відносних і короткотривалих відлиг!) можливість звертання до націєтворчої функції перекладу. Відтак найцікавіші роботи українських дослідників на теми перекладу або мали формально-опи-совий, «технологічний» характер (як-от підручник того ж В. Копті-лова, 1982, — хоч провина в тому не так відомого перекладознавця, як його редакторів, що при підготовці рукопису до друку скоротили текст чи не вдвічі; ці купюри було відновлено у перевиданні 2003 року²¹), або ж були обмежені майже виключно літературознавчими аспектами (починаючи з давньої роботи О. Фінкеля²², — аж до праць М. Рильського, О. Домбровського, М. Новикової⁴ тощо). А статті в збірнику «Теорія і практика перекладу» було зорієнтовано переважно на фахових лінгвістів. Певним методологічним винятком з названого правила були ²⁰ Див.: М. Рильський. Зібрання творів у 20 т. Т. 16. К.: Наукова думка, 1987. - С. 341. _. ²¹ Див.: В. Коптілов. Теорія і практика перекладу. К.: Вища школа, 1982. - 164 с.; В. Коптілов. Теорія і практика перекладу. К.: Юніверс, 2003.-280 с. _| ²² Харківський літературознавець О. Фінкель став автором чи не першої на теренах колишнього СРСР системної праці з перекладознавства «Теорія і практика перекладу» (1929, -хоч написаної по-російському, але виданої по-українському). Зорієнто-ваність автора на російську літературу (і недостатнє знання української мови) зумовили, очевидно, дану ним невисоку оцінку наявних на той час українських перекладів російської прози, з якою не погоджувався ще М. Зеров. (Див.: М. Зеров. Олександр Фінкель. Теорія і практика перекладу // У кн.: М. Зеров. Українське письменство. К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2003. -С. 679-682). _і дві праці Г. Кочура — «Шекспір на Україні» (1968) та «Данте в українській літературі» (1971), де аналіз рецепції обох авторів в Україні та послідовних спроб перекладу їхніх творів здійснено на широкому культурологічному й суспільному тлі (прикметним є те, що обидві праці було надруковано по-російському в Москві, де цензурні умови були значно «лагідніші»). Проте з робіт такого штибу протягом минулих років в українській гуманітаристиці можна виокремити хіба що велику передмову Михайла Москаленка «Тисячоліття: переклад у державі слова»⁵, його ж ґрунтовну розвідку «Перекладна література 1890-х — 1910-х років»⁶ та курс лекцій автора цих рядків, прочитаний ним під час літнього семестру, організованого «Перекладацькою Майстернею» в Яремчому (липень 2001 року)⁷. Дещо осібно стоїть і підсумкова монографія Соломії Павлич-ко «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997, 1999), де послідовно розглядається роль перекладу як засобу модернізації української літератури. Завдання, ²⁴ Див.: М. Москаленко. Тисячоліття: переклад у державі слова // У кн.: Тисячоліття. Поетичний переклад Украї-ни-Русі. К.: Дніпро, 1995. - С. 5-38. | ²⁵ Цю розвідку було написано як розділ майбутньої багатотомної академічної історії української літератури; 2006 року вона має з'явитися друком у журналі «Всесвіт». ²⁶ М. Стріха. Історія й сьогодення українського поетичного перекладу (XII—XX ст.): Курс лекцій; Практичні проблеми поетичного перекладу: Семінари // У кн.: Записки Перекладацької Майстерні. Т. 2. Львів: Про-стір-М, 2002.-200 с. ²⁷ Див. С. Павличко. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. К.: Либідь, 1999. -С. 37-38. Нарешті, досі фактично не зроблено спроби поглянути на історію українського художнього перекладу під кутом постколоніальних методик, які протягом останніх десятиліть набули у світі широкого розповсюдження²⁹. А тим часом для українського перекладу, який майже упродовж усієї модерної доби розвивався в колоніальній (у кращому разі — постколоніальній) ситуації, такий підхід міг би виявитися надзвичайно плідним. - Адже, на думку сучасних дослідників, «репрезентуючи оригінал, колоніальний перекладач насичує його презентацію своєю зна-ковістю, відмінністю від колонізуючої культури. Цим самим він водночас відтворює консервативні стереотипи власної культури, які, своєю чергою, також не є об’єктивними. Що ж насправді репрезентує колоніальний перекладач, так це набір метафізичних уявлень про стан свбєї національної культури, головними серед Р. Зорівчак. Художній переклад в Україні і буття нації // У кн.: Записки Перекладацької Майстерні. Т. 1. Львів: Простір-М, 2001С. 13. і ²⁹ Див., напр., Л. Коломієць. Кон-цептуально-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу (на матеріалі перекладів з англійської, ірландської та американської поезії): Монографія. -К.: Київський університет, 2004. -С. 22-26. і яких є уявлення про національний ₍_ розквіт в доколоніальну добу і сучасний занепад або, навпаки, певні версії минулого занепаду, яким він протиставляє сучасний розквіт. ³⁰ Л. Коломієць. Концептуально-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу (на матеріалі перекладів з англійської, ірландської та американської поезії). К.: Київський університет, 2004.-С. 23. і Останні належать до хитрощів колоніального дискурсу, і є нічим іншим, як демонстрацією лояльності до колонізаторів»³⁰. Неважко виявити ознаки першого — у цілій низці різночасових явищ (від намагань Панька Куліша повернутися до набутків «Старої Русі» й до пієтету, з яким упорядник Михайло Москаленко поставився в уже згадуваній антології «Тисячоліття» до «перекладацького проекту» княжої доби). Натомість ознаки другого — аж надто помітні в увазі до перекладів з літератур «братніх народів СРСР» та з «прогресивних письменників світу» за часів «розвинутого соцреалізму», коли вони мусили підкреслювати розквіт української радянської соціалістичної літератури. Цікаво було б простежити на прикладі українського пере-кладацтва й іншу тенденцію, яку широко вивчають постколоні-альні дослідники в західних університетах. Адже парадокс пост-колоніальної ситуації справді полягає в тому, що національні культурні діячі, аби лишень не зупинитися на маргінесі європейського розвитку, продовжують у певний спосіб відтворювати схеми колоніальної залежності, які полягають у визнанні більш розвиненого статусу культури-колонізатора. (Надалі ми бачитимемо, як часто Рильський обґрунтовуватиме звертання до Пушкіна потребою подолання лексичної бідності української мови — принаймні в царині абстрактної лексики.) Все це, очевидно, мусило б стати частиною майбутнього інтегрального дослідження з історії українського художнього перекладу. Таке дослідження тим більше на часі, бо «націєтворча» доба українського перекладу добігла кінця. Це, власне, добре відчув Михайло Москаленко, завершуючи вже згадану передмову словами: «Переклад України-Русі, як ми бачили, протягом своєї тисячолітньої історії відігравав неоднакову роль. До середини XIII ст. він був передусім вели І ³¹ М. Москаленко. Тисячоліття: переклад у державі слова // У кн.: Тисячоліття. Поетичний переклад Ук-раїни-Русі. К.: Дніпро, 1995. - С. 37. Варто зазначити, однак, що сьогодні, через понад десять років після написання цитованої розвідки, Михайло Никонович, перечитуючи рукопис цієї книги, залишив на берегах помітку: «Хотілося б вірити, але не віриться»... А відтак доба «світобудовного» (чи «націєтворчого») перекладу варта дослідження. І то негайного — поки ще живі люди, які були безпосередніми його творцями. Автор не претендує на те, аби називати подальший текст вичерпним дослідженням на визначену тему. Чи зазіхати на створення більш-менш послідовної власної версії історії українського перекладу. Чи, тим більше, вичерпно оглянути цю історію з погляду рецепції й читача, — попри безумовну бажаність такого дослідження з огляду на важливу методологічну настанову професора Григорія Грабовича: «такий вимір (...) як-найсуттєвіше пов’язує історію літератури із загальною інтелектуальною історією»⁸. Ця книга — радше певні ілюстрації до викладених вище тез, які ґрунтуються переважно на прикладах з історії українського поетичного перекладу, який є для автора ближчий (у силу його власних пе- рекладацьких зацікавлень). Тому автор серед перших привітає появу системної праці з історії українського перекладу під окресленим вище кутом зору, для якої, можливо, придадуться й викладені тут міркування. З огляду на напівнауковий, напівесеїстичний стиль викладу (що особливо тяжіє до реферативного есеїз<