Єйтс Вільям Батлер 205 Єрмоленко Володимир 310 Єршов Петро 187 Єфремов Сергій 31, 32, 35, 37, 42, 54-56, 76, 112, 114, 120, 123, 140, 145, 147, 158, 276 Ж 3 страница

Трохи про стадії націоналізму — «Енеїда» Котляревського як переклад - «Котляревщина» в перекладі: «хвороба зростання» чи вияв самоідентифікації? — Боровиковський — Переклад як інструмент націєтворення: витоки заборони 1876 року - Куліш - Старицький -«Класична» й «онтологічна» течії перекладу Сучасна наука, використовуючи ідею Мирослава Гроха, виокремлює декілька послідовних стадій формування модерного націоналізму «недержавних» східноєвропейських націй1. Все починається з інтересу романтиків до народного життя, із запису й видруку історичних пам’яток і фольклору, з розвідок мовознавців та етнографів. На зміну «науковій» приходить «організаційна» фаза — коли почи нається не лише активна літературні вважали померлою, якою говорив лиш простолюд, але й за тим починають лунати вимоги широкої й доступної освіти для народу, причому його рідною, зрозумілою для нього говіркою, починається творення інфраструктури культурних, просвітницьких, наукових організацій. Нарешті, розпочинається «політична» фаза, — поява автономістських, а то й незалежницьких програм і спроба їхнього втілення вжиття2. творчість мовою, яку ще вчора І 1 Слово «націоналізм» у цій книзі позбавлене будь-якої (чи то позитивної, чи то негативної) оцінки. Словом «націоналіст» ми, услід за О. Міл-лером, означатимемо будь-кого, хто бере участь у націоналістичному дискурсі, тобто прагне так чи інакше інтерпретувати категорії національних інтересів і нації як символічні вартості (див.: А. Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). С.-Петербург: Алетейя, 2000.-С. 17). І

2 Див.: М. Hroh. Social Preconditions of National Revival in Europe: A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups among the Smaller European Nations. New-York - Cambridge: Cambridge University Press, 1985. - P. 22-24. | 3 На це звертає, зокрема, увагу у своєму взірцевому з методологічного погляду дослідженні «Прощання з імперією. Українські дискусії про тожсамість» Оля Гнатюк (Див.: Ola Hnatiuk. Pozegnanie z imperium. Ukrainskie dyskusje o tozsamosci. Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 2003. -S. 34). Про це ж пише у своїй останній книзі і Ярослав Грицак (Див.: Я. Грицак. Страсгі по націоналізму. Історичні есеї. К.: Критика, 2004. -С. 52-54). Звісно, окреслена вище схема є значною мірою умовною: названі вище етапи в ряді випадків могли реалізовуватися одночасно (чи майже одночасно) і були нерозривно пов’язані один з одним3. Проте особливістю України в XIX столітті (порівняно з Чехією, Словаччиною чи Болгарією)13 був і особливий статус українців у рамках Російської імперії (а саме тут проживало 4/5 тодішнього українського етносу; на ліберальнішу імперію Габсбургів припадала 1/5). Кажучи стисло, ці українці не піддавалися дискримінації за ознакою свого походження. За відсутності «сепаратистських» ін-тенцій вони могли досягнути найвищих щаблів у імперській ієрархії (не зрікаючись при цьому свого регіонального шарму — пісень, кухні, історичних реліквій, якщо йшлося про родини лівобережного панства). Але для цього вони мусили беззастережно визнати себе частиною «триєдиної російської нації», для якої регіональні особливості не заступали головного — державної і духовної єдності. З цим проектом (який, врешті-решт, реалізувався у XX столітті на Кубані — тамтешні козаки досі співають «малоросійських» пісень, але є затятими російськими націоналістами, що особливо яскраво виявилося під час конфлікту навколо українського острова Тузла восени 2003-го) змагався проект формування нової модерної української нації. І, як уже наголошувалося у вступі, великим аргументом на користь саме цього проекту була наявність українських перекладів вершинних творів світової літератури (на на-річчя-бо, як відомо, Данте й Шекспіра не перекладають). Ми не будемо зупинятися на концепціях, пов’язаних із появою «Енеїди» Івана Котляревського, — на цю тему існує величезна література. Українська травестія поеми Вергілія справді була предметом великої кількості контроверсійних дискусій, — згадаймо про її неприйняття «культурником» Кулішем, згадаймо значно пізнішу заочну полеміку Григорія Грабовича з багатьма засадничими положеннями неодноразово цитованої тут «Історії української літератури» Дмитра Чижевського14. Але натомість я хотів би спинитися на одному вузькому аспекті, пов’язаному з перекладом. «Енеща» Івана Котляревського — це, окрім усього, травестія реального тексту Вергілія (через «проміжні» версії Блюмавера й Осипова15). Але з погляду перекладознавства «Енеїду» Котляревського досі з належною вичерпністю не проаналізовано16. 4.- 6-1053 значну частину субконтиненту, сьогодні на ньому могли б співіснувати дві держави - якісь англомовна Дравідія і франкомовна Брахманія. І тоді про ті ж самі події XVI століття писали б у різних книгах — «Історія Дравідії» й «Історія Брахманії» -проектуючи на минуле сучасні політичні концепції. | І- 5 «...найважливішою цінністю в „Енеїді", котра не підлягає будь-якому гумористичному або зниженому трактуванню, є батьківщина та її найбільш реальний очевидний корелят -козаччина. З більшою або меншою вправністю це підтверджує майже вся література про Котляревського, спростовуючи дану тезу, Чижевський не подає жодних переконливих аргументів» (див.: Г. Грабович. До історії української літератури. К.: Критика, 2003. С. 448-449). великоросіян) пам'ятки «малоросійського наріччя» розглядає, зокрема, Григорій Грабович (Див.: Г. Грабо-вич. До історії української літератури. К.: Критика, 2003. - С. 93). Тому цікаво було б (хоча б на од-ному-єдиному прикладі) показати, що «Енеїда» Котляревського може дати сьогоднішньому перекладачеві і Вергілія, і нерозривно «прив’язаного» до нього в європейській літературній традиції Данте17. Отже, шоста пісня «Ене'щи» великого римлянина (а заодно — третя — з її української травестії). Еней спускається в пекло, — і там зустрічає огидного пса Цербера. Ось як звучить відповідне місце у Вергілія: Cerberus haec igens latratu régna trifauci personat, adverso recubans immanis in antro. З цієї «карбованої латини», зовсім не подібної до опису Котляревським «бровка», який «на Енея загарчав. / Загавкав грізно в три язики», маємо два українські переклади. Перший — Миколи Зерова: Цербер потворний околицю гавканням всю ту сповняє, Звір триголовий навпроти мандрівних в печері простертий. Приблизно те ж саме читаємо й у Михайла Білика: Цербер великий тримордий, розтягтись на цілу печеру, Саме при вході, всю повнив місцевість своїм валуванням. Але дуже подібне місце є в «Божественній комедії» Данте. Це — рядки 13—14 шостої пісні «Пекла»: Cerbero, fiera crudele е diversa, соп tre gole caninamente latra. Тобто в дослівному українському перекладі: Цербер, звір лютий та огидний, Гавкає трьома собачими пащами. Ось що робили з цим уривком різні українські переклада чі. Перший у часі був Володимир Самійленко (рік публікації 1894-й): Там Цербер, дика, лютая звірина В три пащі гавкає собачим гласом. Практично це ж вирішення збережено, але з виразним прагненням до зниження стилю, в Івана Франка (1913 рік): Жорстокий звір, страшний, поганий Цербер Трьома пащеками по-песьому знай бреше. Тільки маємо тут шестистоповий рядок (на п’ятистопо-вому тлі), — літній і надто хворий Франко вже не переймався питаннями форми. Натомість у перекладі Карманського-Риль-ського (1956 рік) все перекладено дуже літературно і стилістично нейтрально (як і належалося добі «соціалістичного реалізму»): Там лютий Цербер трисобачу пащу У гавкоті шаленім роззявляє. Повторена знахідка Самійленка — «три пащі» — у версії Дроб’язка (1976 рік): І Цербер, звір із вищиром потрійним, На три собачі пащі валував. І, нарешті, останній у часі переклад, що належить авторові цих рядків, характеризується свідомою мішанкою різних стилів. Бо Дантова «Божественна комедія», — це твір, написаний майже сімсот років тому, і переносити його виключно в площину високого українського стилю так само є відходом від вулканічної енергії першотвору. Там Цербер, люта і бридка звірота, в три пащі гласом гавкає собачим. Тут є свідоме поєднання високого і низького, що відштовхується стилістично саме від знахідки Котляревського: «загавкав грізно в три язики». Це — лише один маленький приклад, але таких паралелей між «Енещою» Веріілія, «Божественною комедією» Дайте й «Енеїдою» Котляревського можна наводити багато, і жоден серйозний перекладач не повинен ними легковажити. *** У Європі тим часом панував романтизм. Тривала доба великих націєтворчих фальсифікацій. Трохи раніше з’явилися друком «Ос-сіанові пісні» (1765), згодом — Краледворський рукопис (1818). Було видано «Слово о полку Ігоревім» (щодо походження останньої пам’ятки досі точаться дискусії; проте її автентичний характер обстоювали не лишень дилетанти-«патріоти», але й серйозні дослідники, серед яких можна назвати Потебню, Франка, Грушевського, Пере-тця, Веселовського, Кримського, Якобсона, Творогова й багатьох інших — закінчуючи Дмитром Чижевським та Ігорем Костецьким). Не випадково галицькі «будителі», всі учасники «Руської трійці» — Шашкевич, Вагилевич, Головацький — перекладали Краледворський рукопис, вважаючи його історичною пам’яткою (до того ж пам’яткою, вартою того, щоб негайно прозвучати в контексті новостворюваної української літератури народною мовою)9. Ось фрагмент перекладу Маркіяна Шашкевича з Кра-ледворського рукопису: 9 Дві пісні з «Краледворського рукопису» переклав українською мовою в 1840-і роки й харківський «будитель» І. Срезневський. Проте надруковано ці переклади було значно пізніше - 1909 року. (Див.: Эфемериды, издаваемые И. Срезневским и И. Росковшенковым // У кн.: Відкритий архів. Т. 1. К.: Критика, 2004. - С. 114, 119). Віє вітронько з лісів князевих, Біжить миленька ко потоку. В ковані відра черпне водицю, Водою к діві плине китиця, Кита пахнюща з рож і фіалок. Ялася діва киту ловити — Пала, ой! впала в студену воду. «Коби-м видала, китице красна, Хто тя в порхеньку насадив землю, Тому би-м дала золотий перстень. Коби-м відала, китице красна, Хто тебе ликом зв’язав м’якеньким, Тому би-м дала з коси іглицю. Коби-м відала, китице красна, Хто тя студеное пустив водицев, Тому би-м дала вінець з головки». Яків Головацький перекладав ще й сербські пісні. Причому перекладав, попри своє пізніше москвофільство, на диво добре й органічно: «Ой Дунаю тиха водо, Чом ти течеш каламутна — Чи тя олень рогом мутить, Чи Мирчета-воєвода ?» «Ні мя олень рогом мутить, Ні Мирчета-воєвода, Лиш дівиці-пакосниці: Всяке рано приходячи, Всяке рано приходячи, Перуники зриваючи І білячи свої лиця». Зрозуміло, що саме за таким вибором об’єктів для перекладання стояла націєтворча програма, — бо й чехи, і серби перебували тоді на «передньому краї» слов’янського відродження. А відтак іще одним текстом, який викликав тоді величезне зацікавлення української громади, було надруковане за якихось кілька десятиліть перед тим «Слово о полку Ігоревім». Його ще в середині 1850-х (отже, до появи відомих уривків у переспіві Шевченка, хоча й після аналогічної праці Шашкевича, про яку він знати не міг) перекладав (а 1857 року видав) Михайло Максимович, використовуючи народнопісенний стиль: Сумні стали од печалі Городові стіни; Приунили й затужили Веселі країни. Святославу ж великому Сон приснився дивний. «От у Києві на горах, На ліжку тисовім, Сю ніч, — каже, — мене чорним Вкривали покровом. У цих рядках добре чути ритм коломийки. Для пізнішого критика це може здатися неприпустимим вульгаризаторством (хоча, скажімо, Сергій Єфремов уважав у дусі своєї народницької концепції таке вирішення цілком органічним, — бо воно, начебто, повертає «Слово» до його споконвічної української народнопісенної основи)10. Проте і «зниження» стилю, і свідоме вживання простонародної лексики в текстах українських авторів дошевченкової доби (йдеться не так про цей переклад, що вийшов 1857 року, як про інші тексти, які ми розглядатимемо згодом) могло бути не лишень свідченням їхньої невправності й невиробленості тогочасної української мови. Не меншою мірою це могло бути й виявом (свідомим чи несвідомим) намагання якомога дистанціювати українське письменство від російського, із його тодішньою академічною «правильністю»11. Наступною в черзі текстів для перекладу з неминучістю мала стати Біблія. Прозою Євангелія від Св. Матвія (початок) та Св. Івана переклав був М. Шашкевич12. Однак романтики, як і слід очікувати, найперше взялися за сповнені високої поезії Давидові* псалми. Зрештою, в тому вони мали попередників. Століттям раніше Тео-фан Прокопович перекладав псалми книжною українською, а ще до нього власний переклад псалмів здійснив і Симеон Полоцький. Петро Гулак-Артемовський - перекладав псалми попарно римованими рядками, намагаю чись дати перші взірці українського «високого стилю»: 10 «Максимович перекладає „Слово" на мову України, „которой принадлежали и творец песни, и ея герой, князь Новгород-Северский", і складом українських пісень, „состоящих с нею в ближайшем и прямом родстве"» (Див.: С. Єфремов. Історія українського письменства. Видання третє, з одмінами і додатками. К.: Вік, 191 7. - С. 52)._і " До цього випадку цілком застосовні міркування Г. Грабовича щодо «котляревщини»: «Для сторонніх легко було думати, що українська муза народилася п'яною, і не диво, що й для сучасників (наприклад, Куліша), й істориків літератури (не тільки Чи-жевського, а й Зерова та Айзеншто-ка) котляревщина була літературною хворобою, що компрометувала можливості, перспективи української літератури. Але був й інший бік медалі: силою цього жанро-стилю була його енергія та життєствердження і — чи не найважливіше - його формалізація контрасту з російською мовою» ('виділення моє. - М. С.) — див.: Г. Грабович. До історії української літератури. К.: Критика, 2003. -С. 31-32. _| Нема вже й кращої людської в світі долі, Як вкупці братики живуть по Божій волі, Так миро дороге лиснить на голові, По Аароновій стікає бороді. І капа на його одежу саєтову, Так аєрмонськая, сказать приміром к слову, Роса паде в горах Сіонських з мокрих хмар, Так і на їх росить із неба Божий дар, А з ним щасливеє життя й благословення, І буде вік в честі їх у людей імення. І

,2 Уявлення про лексичну тканину й точність цього перекладу може дати знаменитий початок Євангелія від св. Івана: «З начатку було слово, а слово було у Бога, а Бог був слово. Се було з начатку у Бога. Всьо через него (ним) вчинилось, а без него ніщо не ВЧИНИЛОСЬ, що ся ВЧИНИЛО. В НІМ був ЖИВОТ, і ЖИВОТ був світло людем. І світло світить в темності, а пітьма его не огорнула (не обняла)». Варіанти в дужках свідчать про наполегливу працю українського перекладача з метою найадекватнішого відтворення євангельського тексту. Див.: І. Онишкевича Руска Бібліотека. Том III, виданий «Академічним Братством». Писання Маркіяна Шашке-вича, Івана Вагилевича і Якова Голо-вацького. Львів: 3 печатні Товариства імені Шевченка, 1884. — С. 71. І- '3 Див.: С. Єфремов. Історія українського письменства. Видання третє, з одмінами і додатками. К.: Вік, 1917. -С. 207-208. Маємо «класичний» шести-стоповий олександрійський вірш, цілком за приписами «академічної» російської просодії того часу. Не випадково навіть Сергій Єфремов, який назагал приділяє мало уваги перекладові, відзначає ці «неначе ковані» вірші13. Але водночас які зворушливі старосвітські вкраплення маємо в цьому тексті. Чого варте бодай оте довірливо-розмов-не «сказать приміром к слову»! У чомусь подібною є й тональність перекладів-переспівів Гула-ка-Артемовського з Горація-«Гара-ська»: «Воно б то, бач, по нашому Гарасько, а по-московськи либонь Го-рацій. О, вже вони хоч що, а переко-версають по своєму...» — не без відвертого епатажу писав сам автор у відомій «писульці» «Дещо про Га-раська». Початок знаменитої оди «До Деллія» (Оди, II, 3) набуває відтак в Артемовського вигляду: Пархоме! В щасті не брикай! В нудьзі притьмом не лізь до неба. Людей питай — свій розум май; Як не мудруй, а вмерти треба. Ці оди заслужили на беззастережно негативну оцінку М. Зеро-ва, який, не вагаючись, відніс їх до «котляревщини» . Цікаво, що переклади Гула-ка-Артемовського викликали через сто років після їхньої появи жваву полеміку між І. Айзеншто-ком і М. Зеровим. Молодий харківський літературознавець ставив їх доволі високо, не вбачаючи в них жодної травестії. Він під- 14 «До котляревщини Гулака-Арте-мовського відносяться насамперед його „Гараськові пісні" — переробки Горацієвих од. (...) В них Артемов-ський: а) знижує високий стиль го-раціївської лірики; б) націоналізує імена Горацієвих героїв (Деллій — Пархім); в) вносить українські побутові аксесуари. Них ми маємо типову травестію». (Див.: М. Зеров. Українське письменство XIX ст. // У кн.: М. Зеров. Твори в двох томах. Т. 2. К.: Дніпро, 1990.-С. 31). і креслював серйозність авторового задуму, детальне розроблення образного матеріалу, хоча і вважав, що піднесений поетичний стиль замінено розмовним (тут, на мою думку, можна натомість говорити про нерозробленість тодішнього високого стилю як такого). На доказ він спирався й на повість Шевченка «Близнецы», де один з героїв, переяславський сотник Сокира, колишній спу-дей, порівнює Гулакову Гораціє-ву оду «Пархоме, в щасті не брикай» з оригіналом і захоплюється нею18. Відтак І. Айзеншток робить висновок: сучасники не сприймали цих перекладів як травестії. Зеров натомість спростовував ці логічні побудови, спираючись нате, що буквально кількома рядками раніше сам ліричний герой-опо-відач називає Гулакові оди «геніальною пародією»19. Проте в цьому випадкові Айзеншток був, напевно, ближчий до істини. Звичайно, Шевченкову 16 Див. М. Зеров. Українське пись- повість важко брати за фактогра-менство. К.: Видавництво Соломи Пав- фічне джерело («Гараськові оди» личко «Основи», 2003.-С. 771-772. | було надруковано не в харківському «Украинском вестнике», який на той час уже давно перестав виходити, а у «Вестнике Европы»17 — в «Украинском вестнике» було натомість надруковано «Дещо про Гараська»; та й Сокира не мав потреби відразу лізти до шафи по ла-|--тинський оригінал, бо вступні ряд- 17 Див.: 20—40-і роки в українській ки оди Горація було надруковано літературі / За редакцією О. Дорош- тут-таки як епіграф). Проте важли-кевича. К.: Державне видавництво, . _ 1922 -С 41 во шше- Переяславський сотник, -^ який за дитячих літ знався з манд- рованим філософом Сковородою, був людиною останньої доби книжної української вченості; натомість ліричний герой-оповідач сприймає все очима нової людини 1850-х років. Тому і захват Сокири, і легка іронія оповідача (пародію названо-бо «геніальною!») могли бути однаково щирі. Цілком закономірно, що перші українські перекладачі взялися й до творчості визначних тогочасних росіян та поляків. Ранні українські переклади з Пушкіна є однією з найцікавіших сторінок нашого перекладацтва, — хоч колись до них ставилися дуже скептично, закидали безнадійну українізацію побуту, реалій, словом, усе те, що вкладалося в зневажливе слово «котляревщина». Таке І--ставлення повною мірою прита- 18 Див.: М. Зеров. Українське пись- манне Миколі Зерову: «До котля- менство XIX ст. // У кн.. М. Зеров. рЄвщини Гребінка належить перш Твори в двох томах. Т. 2. К.: Дніпро, _ . 1990 - С 37 30 всє свош перекладом пушктської -^ „ Полтави "»18. Тут-таки наведено докладний перелік вад цього перекладу, їх багато — від застосування часто невідповідної лексики аж до «змазування» головної ідеї пушкінської поеми — прославляння Петра І як творця нової імперії. Причому жодного «ідеологічного» підґрунтя за тим не було, — вплинула, очевидно, загальна невиробленість мови й брак чітких критеріїв перекладу. Адже там, де Пушкін, попри свою політичну тенденційність, чітко дає формулу української патріотичної ідеї, — Без милой вольности и славы Склоняли долго мы главы Под покровительством Варшавы, Под самовластием Москвы, — Гребінка, за влучним спостереженням Зерова, «змазує» і її: Давно без батьківської слави Ми, як воли, в ярмі жили, У підданстві або Варшави, Або великої Москви. Варто звернути увагу на більш ніж промовисту деталь: пуш-кінську опозицію «заступництва» Варшави й «самовладдя» Москви (таку природну у вустах сивого гетьмана!) Гребінка знімає, говорячи в обох випадках про нейтральне «підданство», але наділяє при цьому Москву відсутнім у Пушкіна епітетом «велика». Проте для нас має важити й те, що цей присвячений Пушкіно-ві переклад було розпочато Євгеном Гребінкою ще на шкільній лаві, а надруковано 1836 року, і ледве чи можна застосовувати до нього критерії, вироблені значно пізнішим часом. І тогочасні українські читачі очікували від письменника не точності у відтворенні деталей пушкінського першотвору (він і так був їм добре відомий!) — а свого «малоросійського» аромату19. І його вони в тексті Євгена Гребінки отримали: 19 Порівняльний аналіз близьких за часом створення перекладів «Полтави» пера Євгена Гребінки та Опа-наса Шпигоцького здійснено в статті: Т. Кознарський. Ефемери та химери: про альманах «Эфемериды» та українські проекти 1830-х років // У кн.: Відкритий архів. Т. 1. К.: Критика, 2004. - С. 23-66. і Багатий дуже Кочубей: Його ланам кінця немає, Його отара скрізь гуляє В зеленім лузі без людей; А луг аж стогне під волами, Під кіньми гарними й вівцями. Багацько у його добра, Отласу, хутра і срібла, На видноті і під замками, Та пишний Кочубей не тим, Не довгогривими конями, Не батьківськими хуторами, Не злотом, бачите, яким — Його що-год дарує Крим — Донькою гарною своєю Ти забагатів, Кочубею! Цю обставину (зорієнтованості перекладу Гребінки саме на читачів-сучасників) чітко розумів уже молодший товариш Зерова, Максим Рильський. У своїй дебютній перекладознавчій праці «Чехов по-українському» (1930 р.) він чи не перший підніс голос в оборону Гребінки: «іноді навіть думаєш, що оті малоросійські напівпереклади, напівтравестії, які давав Гребінка чи Гулак-Артемовський, усе-таки вищі своєю мовною культурою чи принаймні стихією, ніж наші бліді, анемічні, безбарвні, хоч і чесні по-своєму «позаяки». Там усе-таки є соковитість, колорит, віє й пахне українською-таки, хоч і дикою чи здичавілою мовою: тут — або рабське улягання мові оригіналу, або шкільно-га-зетно-російська мова (іноді з кожум’яцькою чи благбазівською за- краскою), передана за словником М. Рильський. Зібрання тво- українськими словами, штампова-рів у 20 т. Т. 16. К.: Наукова думка, „ _ 2о . 1П.,~ 1987 -С 194 на и безсила» . У статті 1937 року -^ «Пушкін українською мовою» Рильський доповнює цю думку: попри всі вульгаризми, бурлескні й травестійні епітети, брутальні з сьогоднішнього погляду --слова, «Гребінка брав свій пере- 2' М. Рильський. Зібрання творів клад всерйоз, і всерйоз його хвали-у 20 т. Т. 16. К.. Наукова думка, ш читачі\'7d всерйоз над ним плакав 1987. С. 215. -1 Хвітка-Основ’яненко»21. *** Під цим кутом зору цікаво поглянути на переклади ще одного «романтика», Левка Боровиковського. Вони, безумовно, українізовані. У них є ота «стихія», про яку писав Рильский, що могла існувати тільки тоді, у першій третині XIX століття, і пригасла пізніше, коли мова зробилася виробленіша. Отже, «Два ворони» (надруковані у «Вестнике Европы» 1830 року, ще за життя Пушкіна): Ворон к ворону летить, Ворон ворону кричить: «Де б нам, вороне, поснідать? Як би нам про те розвідать ?» «Єсть!Лети за мною вслід — Буде снідання й обід: В чистщ полі кущ рокити — Під кущем козак убитий. Хто й за що убив його — Тілько сокіл зна того, Та кобилка вороная, Та козачка молодая. З поля сокіл улетів; На кобилку ворог сів; А козачка жде милого, Неубитого, живого». Марина Новикова у розвідці «Геній, парадоксів друг» (1976 р.) слушно нагадує: пушкінський оригінал — то теж переспів шотландської народної балади. До певного моменту Пушкін і стилістично, і сюжетно тримається близько першотвору. Але далі фольклорна стихія перемагає — і образність шотландської балади Пушкін передає образністю російської пісні. У першій строфі в нього з’являється відсутнє в оригіналі «чисто поле» з відверто російською «ракитой», мертвий воїн робиться «богатырем», а його дружина — «хозяйкой молодой». Але ж Боровиковський вловлює — і розвиває гро лінію, вже засобами українського фольклору. Тому зрозуміло, що в нього з’являються і «козак», і«козачка молодая»', і говорити про перекладацьку «сваволю» Боровиковського можна лишень тією мірою, що й про перекладацьку «сваволю» самого Пушкіна. Фольклорний струмінь легко вловити в іще одному перекладі Боровиковського з Пушкіна — «Зимній вечір». Буря в хмари небо криє, Сипле сніг, як з рукава, То звірюкою завиє, То застогне, як сова. То, солому закрутивши, Попід стріхою шумить, То в вікно, мов припізнившись Подорожній, торготить. Вся примолкла наша хатка, Тихо в хаті і темно; Що ж на лавці паніматка Зажурилась під вікном ? Чи підслухуєш, як свище, Виє вітер і шумить, Чи як дзигою на днищі Веретенечко дзижчить ? Вип’єм, добра паніматко! Ну, по одній наливай; Вип ’єм з горя!Де ж кухлятко ? З веретеном не дрімай. Заспівай, як мати сина Виганяла до орди, Як до зірочки дівчина Неньці принесла води. Буря в хмари небо криє, Сипле сніг, як з рукава, То звірюкою завиє, То застогне, як сова... Вип’єм, добра паніматко, Ну, по одній наливай; Вип ’єм з горя, де ж кухлятко ? За починком не дрімай. Звісно, з погляду перекладацького буквалізму абсолютно неприпустимою видається заміна пушкінської «синицы», яка «тихо за морем жила», на українську пісню про те, як «мати сина виганя Див.: М. Новикова. Гений, парадоксов друг. Мастерство перевода. Сборник одиннадцатый. 1976. Москва: Советский писатель, 1977. -С. 70-74. І коли ми доходимо до аналізу пе- 23 |-|р0 своє ставлення до мови сам рекладів уже нашої доби, то бачи- Л. Боровиковський оповідає в лис-мо, що в них часто зринають неспо- т' Д° м- Максимовича, написано- дівані лексичні вилами, прагнення му в КУРСЬКУ 1 січня 1836 Р0КУ- «.. .думка неправдива, ніби мова ук-повернутися до запахущої мови до- раїнсь<а придатна тількидля висло. би Боровиковського . Ву смішного й брутального»; «ба- Але від Боровиковського бере жання моє — служити на Україні — початок і наша класична перекла- п'ять років залишається тільки ба- дацька традиція. Його переклад А целозбавляс можливості _ вжити на користь - любов і допит- сонету Мщкевича «Степ Акерман- швість мою до всього рідтг0 ук_ ськии» надрукований (під крипто- раїнського відносно мови. Це була німом «Ш»)24 у першому числі мета, для якої вивчив я й мову поль-«ВестникаЕвропы»за 1830рік, тоб- ську...» (Цит. в перекладі украін- то ще за життя великого польського ,ською_ за: 20_40'ві Роки в українській літературі / За редакцією поета. Зауважмо, що цей пере- 0, Дорошкевича. к.: Державне ви-клад — разом із тим, взагалі чи давництво, 1922. — С. 70—71). | не перший приклад українського сонету. Але це — також вірш, який може бути включений до сучасних перекладних антологій. Зрозуміло, переклади цього сонету пера І- 24 Традиційно цей сонет (очевидно, на підставі криптоніма «НІ») приписували Опанасові Шпигоцькому — учасникові харківського гуртка І. Срезневського, який швидко переїхав до Москви, а згодом - до Петербурга й зійшов з української літературної сцени (саметак його атрибутовано і в антології М. Москаленка «Тисячоліття»). Проте належність цього перекладу Боровиковському підтверджується на підставі того, що в «Реєстрі моїм п'єсам», надісланому Срезнєвсько-му 24 вересня 1834 року, за № 38 значиться й назва цього сонета. Майже не залишає сумнівів щодо авторства зіставлення лексичної тканини й стилістики цього перекладу з іншим, уже безсумнівним перекладом Шпигоцького з Міцкевича, надрукованим у тому-таки «Вестнике Европы» (1830, ч. 9): Тільки тебе вбачила, мій милий, коханий! Тільки ясні оченьки ти на мене звів — О як, моє серденько, ти тільки глядів; Білий світ заслали скрізь якіся тумани. І версифікаційна техніка, і мовне багатство Боровиковського незміренно вищі. Тому саме як переклад Боровиковського (який блискуче переклав і «Фарис» Міцкевича) цей сонет вміщено в академічному виданні «Українські поети-романтики. Поетичні твори» (К.: Наукова думка, 1987. -С. 51-52). Проте, на думку С. Захар-кіна, питання про авторство цього перекладу далі залишається дискусійним. і Рильського чи Свідзінського точніші й кращі, однак подальша класична традиція українського перекладу Міцкевича повністю намічена тут, — аж від тих особливостей віддання польського силабічного вірша українським силабо-тонічним, які ми вживаємо досьогодні. Наплив я на розліг сухого океану, Ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок, Пливе між пойнихлук по килиму квіток; Минаю острови зелені я бур’яну. Смеркає вже; нігде ні шляху, ні кургану; Шукаю шляхових на небі я зірок, Геть, блись! Чи хмара то? То зіроньки світок? Ні, то синіє Дністр — то світло Акерману. Пождім! Як тихо все! Я чую журавлів; А їх ключа б не вздрів бачніший з соколів. Я чую, як в траві метелик колихнеться, Як гадина слизька до зілля доторкнеться. В тиші сій слухаю так пильно, занімів, Що з родини б чув гук. Ніхто не одкликнеться! У 1840—1850-х роках мали місце ще й перші епізодичні спроби звертання до класиків-англійців. Молодий Костомаров переклав був тоді Байронові «Єврейські співанки» та пісню Дездемони з «Отелло». Більшу частину з того було надруковано в харківському альманасі «Сніп» (1841), дещо — значно пізніше, лише наприкінці XIX століття, коли ці тексти мали вже суто історико-літера-турне значення. А 1854 року у Львові вийшла впорядкована майбутнім москвофілом Богданом Дідицьким «Русская анфоло-гія». Там уміщено переклад тої ж пісні Дездемони, який починався словами: «Бідняжка в роздум’ї під тінью густою / Сиділа, взди-хая, крушилась тоскою». У тій-таки «Анфології» було вперше надруковано специфічною галицькою літературною говіркою середини XIX століття й низку інших класичних західних авторів, зокрема Данте (сцена Лімбу з IV пісні «Пекла» — «В главі моей глубоко усиплєнной...»). Слід зазначити: у Галичині в середині XIX століття починають досить активно практикуватися всілякі переробки й переклади із чужомовних авторів (цей процес активізувало створення 1864 року театру «Руської бесіди», де, зокрема, ставили й перекладні твори). Ска жімо, Павлин Свенціцький тоді ж уперше переклав по-українському «Гамлета», з якого надруковано було в 1865 році (під псевдо Павло Свій) лише першу дію. Лексична тканина цього перекладу здається, проте, вже безнадійно застарілою. Так, коли в першій дії ідеться про те, що привид зникає на світанні від крику півня, — цю репліку Гора-ціо відтворено: «встряхнувсь як преступник на голос апелю страшенно». Нагадаю: в галичан від 1848 року лишень розгорталася дискусія між «твердими» й «молодими» русинами про те, хто ж вони такі, — «росіяни» чи все-таки українці. А відтак мова тодішніх галицьких видань (і не лише москвофільського «Слова») сповнена всяких дивоглядів25. Але в цілому можна стверджувати: яскраві переклади «передшев-ченкової» доби, що належали перу «наддніпрянців» Левка Боровиковського, Євгена Гребінки, Петра Гулака-Артемовського, Ієремії Галки (М. Костомарова), Олександра Корсуна, Амвросія Метлинського26, Ізмаїла Срезневського, Опанаса Шпигоцького та галичан Маркіяна 5.- 6-1053 І- 25 Запізненість тодішнього мовно- літературного розвитку Галичини проти Наддніпрянщини ілюструє виконаний 1822 року Осипом Леви-цьким у Відні переклад «Домоболіє» (так відтворено німецьке Heimweh -туга за вітчизною, ностальгія): Чую з далеких ликов Бреньканье і півчиков! Могбись я там вопхати, Бога враз воспівати, Могби я взлетіти, На сам верх вступити. Но мене держить при дні Тяжесть, что лежить при мні. Как подслухую, Же шепчут чую Чорния душі Мені во уші. Молчи глухий дурак! Молчи німой глупак! Нагадаю: цей переклад - сучасник цитованих вище текстів Артемовського, Гребінки, Боровиковського. Хоч, справедливості ради, зауважмо, що 1838 року той-таки Осип Левицький видав у Львові перший український переклад «Вільшаного царя» Гете - вже значно кращої літературної якості, аніж цитовані вище рядки. Докладніше про цедив.: Йоган Вольфґанґ Ґете. Каталог книжкових видань. Львів: Вид. Центр Львівського університету, 2001. - С. 221-232.| І- 26 Як слушно наголошує С. Захаркін, завдяки А. Метлинському вже перша поетична збірка в новій українській літературі («Думки і пісні та ще де-що», 1839) мала окремий розділ перекладів (не переспівів чи травестій, а саме перекладів!) Причому географічний діапазон цих перекладів -Польща, Чехія, Словаччина, Сербія, Словенія, Німеччина, Данія — викликає повагу навіть сьогодні. Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького (список не є вичерпним), не лише виконували запити тогочасних читачів і сприяли утвердженню української національної окремішності, але й сьогодні знову повертаються до нас як важливе джерело пошуку нових образотворчих засобів української мови. Тарас Шевченко не лишив аж надто великої перекладацької спадщини. До «Кобзаря» входять лишень «Псалми Давидові», вільні «подражанія» фрагментам із старозаповітних книг Осії, Ісайї, Ієзекіїля, вірш «Посаджу біля хатини» (наслідування за мотивами Шевченкового приятеля польського поета Едуарда Сови) та ще й уривки зі «Слова о полку Ігоревім». У принципі, Шевченкові «Псалми» — це досить близький переспів слов’янської версії Кирила й Методія27. Проникливий перекла-дознавець (а заодно — глибокий знавець і шанувальник творчості Шевченка) Корній Чуковський колись написав про них так: «в ос-| мовному вони дуже точні, але в кож- Це легко бачити з видання, що Н0Му 3 них відчувається українець- містить на кожній сторінці слов'ян- - бунтар, якии ненавидить катів своєї ськии текст, дослівнии переклад су- .. . . часною українською, Шевченків авто- рідної землі. Він обирав для перекладу граф і відповідний вірш у сучасній з Біблії лише такі уривки, де Йордан транслітерації. Див.: Т. Шевченко. і Дніпро збігалися. Коли у своїх пере- Давидові Псалми. К.: Дім, Сад, Город, кладах він писав „Єрусалим“, було 2000.-84 с. і . £ --1 ясно, що для нього це Київ: І коли тебе забуду Ієрусалиме, — Забвен буду, покинутий, Рабом на чужбині; І язик мій оніміє, Висохне лукавий, Як забуду пом’янути Тебе, наша славо!»19. Хочу принагідно звернути І увагу на промовисту обставину: “ Див-: ^ Чуковский. Искусство 17 . перевода. Москва-Ленинград, Аса- цю цитату взято з «академічного» с(етіа •, 93б _ с 42-43. , видання книжки К. Чуковського - 1936 року. У пізніших версіях і передруках вона відсутня, — адже в роки «великого терору» в атеїстичному СРСР розмова про «великого революційного демократа» і водночас перекладача Біблії (та ще й з огляду на ви- |- разно національний дискурс пе- 29 Неймовірним винятком можна рекладу) — вестися не могла29. вважати розділ про Шевченка і Біблію А відтак навіть Рильський у ре- в книзі 1 Айзенштока «Як працював Шевченко», яка з явилася 1940 року, цензи на кандидатську дисерта- в час відносної передвоєнної відлиги. цію В. Коптілова, захищену у від- - носно «ліберальному» 1964 році, з приємним (можливо, трохи й награним) подивом писав: «Я відмовляюсь від давнього свого непродуманого твердження, ніби „Шевченко ніколи й нічого не перекладав“ (крім уривків із „Слова о полку Ігоревім“). (...) Я довго був під гіпнозом думки, що „Дави- |- довіпсалми“, приміром, — це тіль- 30 М. Рильский. Зібрання творів ки вільні варіації на біблійні теми. У 20 т- т- 1б- к-: Наукова думка, Гппо . . .л 1987 -С. 340. . Словом, ніколи не пізно відмови- -1 тись від власної помилки»30. Принагідно відзначмо: ці Шевченкові переклади псалмів услід за текстами «Почаївського богогласника» стали ще і явищем масової народної культури. Адже уривки з п’ятьох із них (а шостий — 132-й — і повністю) було вміщено автором у «Букварі Южнорусскому», який вийшов 1861 року величезним на той час накладом у 10 000 примірників і продавався по три копійки (а також у роки до Валуєвської заборони легально розповсюджувався в початкових школах — тож число його читачів вимірювалося десятками тисяч). У перекладах фрагментів «Слова о полку Ігоревім» (що стали явищем популярної культури вже за радянського часу — завдяки включенню до обов’язкової шкільної програми) і тим більше в «подражаніях» Шевченкова індивідуальність позначилася значно більшою мірою не лишень на формі й стилі, а й на змісті. Дуже прикро, що не збереглися Шевченкові переклади з шанованого ним Міцкевича, які (за свідченням О. Афанасьєва-Чужбинського, що вже не може бути ані перевірене, ані спростоване) український поет сам і знищив, незадоволений із їхньої якості. *** Відтак першою по справжньому великою й багатогранною постаттю українського перекладу став Тарасів друг, а пізніше — затятий суперник Панько Куліш. Постать, яка до сьогодні викликає палкі суперечки. Одні (услід за Зеровим і Хвильовим) вважають його культурником, який «боре тупість і муругу лінь, в Європі хоче „ставляти курінь“, над творами культурників п’яніє» (цитата з відомого сонету лідера українських неокласиків). Інші — заздрісним, мстивим і кон’юнктурним нездаро

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒