Єйтс Вільям Батлер 205 Єрмоленко Володимир 310 Єршов Петро 187 Єфремов Сергій 31, 32, 35, 37, 42, 54-56, 76, 112, 114, 120, 123, 140, 145, 147, 158, 276 Ж 4 страница

 ⁴⁷ Справедливості ради зауважимо, що не завжди російська тодішня критика ставилася до українських перекладів аж так негативно. Так, авторитетна «Русская мысль» (ч. 7 за 1890 рік) надрукувала цілком прихильну рецензію на видані львівською «Правдою» перші 12 пісень Гомерової «Одіссеї» в перекладі Петра Ніщинсь-кого (П. Байди). Більше того, рецензент «Русской мысли» наголошує: «коли ми згадаємо, що галицькі русини за останні 20—25 років придбали на своїй рідній мові Євангеліє, частину Старого Завіту, діяння Апостольські, переклади Шекспіра, Гомера, історичних праць Іловайського, Костомарова і т. д., ми повинні признати, що тим самим фактично розв'язане питання про здатність українсько-руської мови до розвитку письменства і науки» (цит. за: Зоря. Письмо літературно-наукове для руських родин. Річник одинадцятий. Львів, 1890. — Число 21.-С. 331). і безапеляційно стверджував: «стремление современных малорусских деятелей присвоить малорусскому языку роль органа науки и высшей образованности не оправдывается ни логическими основаниями, ни практическими соображениями, так как оно может |--принестъ русскому народу, и в ча- ⁴⁸ Проф. Т. Флоринский. Малорус- стности малоруссам, скорее вред, скийязыки«украінсько-руський»ли- _{цем поль3}у»^лг_щ д переклади сві-тературныи сепаратизм. С.-Петер- бург 1900 - С 64 тової класики безумовно стосу- -^ валися саме «вищої освіченості». Але водночас Старицькому докоряли й українці — назвімо бодай друковані відгуки Костомарова, Петрова, Горленка й уже згадуваного в цьому контексті Мордовця⁴⁹. Адже він справді активно провадив те, що Костомаров назвав «насильственной ковкой І слов и выражений», але що на- Див. М. Зеров. Поети пошевчен- справді було, мабуть, дуже так- ківської пори // У кн.: Поети по- , . .. товним формуванням, виходячи шевченківської пори. Харків-Київ: Книгоспілка, 1930. - С. XXV. і ^із законів мови, тих слів, яких цій мові, затиснутій у рамки селянської хати, фатально бракувало. Скажімо, здавна існувало дієслово «мріяти». Як уже говорилося, саме Старицький «викував» з нього іменник «мрія». Ми всі давно забули, що це творчість Старицько-го і сприймаємо «мрію» як цілком органічне українське слово, без якого годі уявити нашу мову. І таких прикладів можна навести багато. Пам’ятаймо ще про одну обставину: мовне «ковальство» (якщо йшлося про намагання вивести мову понад тісні рамки «наріччя для хатнього вжитку») було річчю неминучою. Атмосферу тієї доби (віддаленої в часі від цитованого нижче уривка лише на якихось 60—50 літ) влучно передає Максим Рильський: «А вкраїнської інтелігенції за чеховських часів було — жменька, та й про неї пущено колись ущипливу епіграму: Собирались малороссы В тесно сплоченном кружке, Обсуждали все вопросы На российском языке. Хай епіграма перебільшує, але в кожнім разі те, що середній че-ховський інтелігент висловлював дуже легко, з готових і загальновживаних штампів користуючи, — те завдавало великої мороки якому-небудь українському „славнозвісному“, коли він мусив говорити на потайних зборах „громади “ „рідною мовою “, в тій же мові писати листа до приятеля або для галицького видання статтю під псевдонімом компонувати. Трагічна доля літератури, що росла під пильним і дбайливим поглядом всеросійського жандарма, ось про що ми раз у раз повинні пам’ятати, критикуючи і зміст тієї літератури, і словесне його оформлення»⁵⁰. А художній переклад якраз і був тим полем, де це «ковальство» відбувалося найбільш органічно (бо ж ішлося про реалії, яких явно бракувало мові, зорієнтованій на «хатній вжиток»). І про те, що Старицький був цілком свідомий такої мети, переконливо свідчить його власне зізнання: «Моїм головним завданням (у перекладах. — М.С.) було передати усі тонкощі первотвору тими ж самими барвами; я уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами... Ні, мені хотілося виробити саму мову до повного комплекту барв на палітрі (виділення моє. — М. С.)»⁵¹. ⁵⁰ М. Рильський. Зібрання творів у 20 т. Т. 16. К.: Наукова думка, 1987. -С. 194. І- ⁵' Див. М. Зеров. Поети пошевчен- ківської пори // У кн.: Поети по- шевченківської пори. Харків-Київ: Книгоспілка, 1930. — С. XXV. *** Паралельно свого Шекспіра того ж 1882 року видає у Львові Куліш. «Гарячий Панько» планував надрукувати по черзі у власних перекладах 27 Шекспірових драм (9 томів по три драми в кожному). Але за життя встиг видати лише одну книжку, першу, яка складалася з «Отелло», «Комедії помилок» і «Троїла і Крессиди». Вибір, може, трошки дивний, бо «Отелло» — це один з Шекспірових, висловлюючись по-сучасному, «гітів», «Комедія помилок» ставиться рідше, але все ж таки доволі відома, а «Троїл і Крессида» не лише належать до дуже рідко згадуваних творів, але й у певному сенсі взагалі випадає з «Шекспірового канону», бо потрактовує б,- 6-1053 серйозні речі аж надто іронічно. Але вибір був саме такий, — і нас цікавитимуть насамперед вихідні принципи, якими керувався в роботі Куліш. Ці переклади робилися в 70-ті роки позаминулого століття, коли Дружинін, дуже вправний російський перекладач Шекспіра, писав про принципи своєї роботи так: «За національним розвитком своїм, своєю вродженою спостережливістю і насмішкуватістю кожна російська людина є ворог фрази, метафори, пишномовності й квітчастого слова. А відтак ми облишили будь-яке перебільшене благовоління перед буквою оригіналу. Метафори і звороти, несумісні з духом російської мови, ми пом’якшували чи виключали зовсім». У результаті дружинінський «Король Лір» набув консервативно-«благонадійно- Отже, коли йдеться про перекладацькі засади, ми бачимо, що Куліш виявляється сучаснішим за окремих кращих тогочасних російських перекладачів. Відзначмо також, що в Куліша маємо вже не хорей, як у Старицького, а «широкий подих» (І. Франко) доброго п’ятистопового ямбу. Причому якщо Старицький розтягнув хрестоматійний монолог Гамлета з 31 рядка оригіналу до 45 (причина проста — українські слова пересічно вдвічі довші за англійські, і цю вільність охоче дозволяли собі всі тогочасні російські перекладачі; еквілінеарність перекладу зробилася обов’язковою ознакою доброго тону лише в XX столітті), то в Куліша маємо 35 рядків, — лишень трошки більше, ніж в оригіналі. Про лексичну тканину цих перекладів дає певне уявлення початок найпершого монолога Ліра: Тим часом виявим наш тайний задум. Подайте мапу: знайте, що ми ділим Все наше царство натроє і твердо Надумали звільнити нашу старість, Струснувши з неї всяке піклування І звіривши його молодшим силам, Самі ж порожняком ік смерті рушим. Для порівняння процитуємо переклад Рильського, зроблений в 1940 році. А тим часом Ми задум ознаймуємо таємний. Гей, швидше карту! Відайте, що ми Поділимо натроє королівство І волимо з рамен своїх старечих Струснути всі турботи і діла, Довіривши молодшим їх та дужчим, Щоб без ваги плестися до могили. Ще М. Зеров зауважив, що Куліш широко (надміру широко!) використовував у перекладах старослов’янщину, церковну лексику. Це справді так, — бо, як уже говорилося вище, саме така лексика була підпорядкована письменниковій концепції «Древньої» і «Нової» Русі — України й Московщини. Але в цитованому вище уривкові такої лексики якраз небагато, хіба що «тайний задум» («darker purpose»), бо ж «мала» і «царство» «слов’янщиною» аж ніяк не є. Але подеколи саме Куліш виявився ближчим до стилю Шекспіра, — проти дуже багатьох пізніших українських перекладів, які мимоволі підвищують стиль оригіналу. Скажімо, коли в Шекспіра просто йдеться про «нашу старість» — «our age» — то у Рильського це вже «скинути з рамен старечих». А в Куліша це — саме «звільнити нашу старість». Останню фразу наведеного уривка — «unburdened crawl towards death» — Рильський переклав дуже точно: «Щоб без ваги плестися до могили». Але тональність перекладу Куліша виглядає не менш цікаво — «Самі ж порожняком ік смерті рушим». Звернімо увагу, що «towards death» у Рильського перекладено як «до могили», а в Куліша — «ік смерті», — розмовна невимушена тональність, яка відповідає розмовній тональності Шекспіра. Звичайно, цей уривок добрано «щасливо» для Куліша, — бо вже двома рядками далі натрапляємо на зворот «Любезний сину наш Альбане», що різоне-таки вухо сучасному читачеві. Очевидно, саме через такі лексичні вади вже наступне покоління ставилося до перекладів Куліша із Шекспіра значно критичніше. Климент --Квітка, зокрема, згадував К. Квітка. На роковини смерті _Про ставлення до цих перекладів Лесі Українки // У кн.: Спогади про _{СЮ?Ї Лесі yKpabmi: те}_ Лесю Українку. - К.: Дніпро, 1971. - . _ТТТ _ _с 227 реклади Куліша з Шекспіра (Леся. — -^ М. С.) находила недосконалими і сама бралася за переклад „Макбета “, невважаючи на те, що Куліш уже зробив його. Деякі переклади Куліша з Шекспіра обурювали її, находила їх грубими до божевілля»⁴'. А значно пізніше Соломія Павличко скваліфікувала ці переклади як «жахливі»: «переклади Костецького можна охарактеризувати як жахливі. Вони належать до певної традиції жахливих перекладів, яку, наприклад, утілюють переклади з Шекспіра Пантелеймона Куліша. В Костецького, однак, ця жахливість зумисна, а в Куліша зумовлена станом української мови и ⁵⁵ Див. С. Павличко. Дискурс мо-неопрацьованістю техніки перекла- дернізму в українській літературі: Моду»⁵⁵. Хоча тут автор не може пого- нографія. К.: Либідь, 1999. - С. 371. | датися принаймні з частиною наведеної вище оцінки: як уже говорилося, за Кулішевим вибором лексики (що викликала найбільше суперечок і закидів) так само лежала чітка й свідома настанова, що випливала з концепції «Старої» й «Нової» Русі. Та й естетичне значення Кулішевої праці аж ніяк не можна закреслювати. І в колі Лесиних сучасників, і значно пізніше на адресу Кулішевих перекладів Шекспіра значно частіше лунали позитивні оцінки. Так, молодший від Лесі на 12 років Дмитро Дорошенко вже 1922 року писав: «Своїми перекладами Шекспірових творів вніс Куліш до скарбниці українського слова якнайдорожчу вкладку: небагато літератур можуть похвалитися такими мистецькими перекладами Шекспіра, як українська — завдяки праці Кулі-ша»⁵⁶. А визначний метр українського перекладу Григорій Кочур (власна перекладацька настанова якого була цілком відмінна від Кулішевої) отримував від цих текстів аж ніяк не лише «історико-літера-турну» насолоду. ⁵⁶ Цит. за: О. Лучук. Шекспір у контексті перекладацької діяльності П. Куліша і М. Лукаша // Іноземна філологія. - 1994. - вип. 107. - С. 113. і Слід мати на увазі ще одну суттєву обставину. За життя Куліша було надруковано лише три переклади в авторській редакції. Після того видання зупинилося (хоч був готовий уже й другий том, до якого мали ввійти «Король Лір», «Коріо-лан» та «Приборкана гоструха») — і вже так і не відновилося аж до смерті «гарячого Панька»⁵⁷. Решта перекладів (окрім названих трьох, ще «Гамлет», «Макбет», «Антоній і Клеопатра», «Юлій Цезар», «Ромео та Джульетта», «Міра за міру», «Багацько галасу знечевля») були видані 1899—1902 року посмертно у Львові за редакцією Івана Франка²¹. Відзначмо: ці видання з’явилися в рамках проекту Українсько-Руської Видавничої Спілки, започаткованого Михайлом Грушевсь-ким до століття початку національного відродження (1898) — у першу чергу саме для видання чужоземних письменників-класиків. ⁵⁷ Хоч і на старості Куліш прагнув продовжити це видання. Як згадував про свої відвідини Кулішевого хутора влітку 1890-го Олександр Кони-ський, «хвалився нам Куліш, що він наставляється спродати свою селитьбу (звісно, не на те, щоб жити рентьєром, а на те, щоб не плісніли в манускриптах дорогоцінні переклади його Шекспірових творів)» (О. Кониський. З літньої подорожі по Чернігівщині // Зоря. Письмо лі-таратурно-наукове для руських родин. Річник одинадцятий. Львів, 1890.-Число 21,-С. 329). і Франко щиро вважав, що робить добру справу, переписуючи Куліша вельми ґрунтовно (всього він зробив у 10 драмах близько 6000 виправлень; лише в «Гамлеті» — понад 800). Але дуже часто те, що сьогодні ми б оцінили як вартісну Кулішеву знахідку, зводилося редактором Франком до знеособленої галицької літературщини. Іноді, коли йшлося про римовані уривки, Франко їх перекладав наново, — і особливо потерпіли від того в «Королі Лірі» пісеньки Блазня. Але Франко чинив так, як вимагала нова доба — й закидати йому аж ніяк не слід. Він сумлінно викорінював сліди «народно-поетичного стилю» — прагнучи на-переклав наприкінці свого життя Микола Лукаш. Безумовно, Лукаш, який мав Куліша за еталон, багато чого в нього запозичив. На щастя, ця паралель є дуже прозора для аналізу — який і здійснила в захищеній 1996 року дисертації Ольга Лучук. ⁵⁸ У листах Кулішевої вдови Ганни Барвінок до його друга й співавтора у перекладі Св. Письма Івана Пулюя вона нарікає на те, що рукописи перекладів драм Шекспіра було передано з чернігівського музею Тарнов-ського до Львова без її відома (сама вона все ж сподівалася на їхній друк у межах Російської імперії). Заодно Ганна Барвінок повідомляє, що ще два рукописи - «Венецького купця» й «Цимбеліна» - було загублено по дорозі з хутора до чернігівського музею (див.: Пулюй—Куліш. Подвижники нації / За ред. проф. В. НІенде-ровського. К.: Рада, 1997. - С. 151). До одного з головних висновків цієї ⁶⁰ О. Лучук. Різночасовість перекладів одного твору як проблема пе-рекладознавства. (На матеріалі українських перекладів Шекспірової драми «Троїл і Крессида».) Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. К., 1996. — С. 5. і праці — «П. Куліш та М. Лукаш належать до одного напрямку в українському перекладі, що свідчить про неперервний зв’язок культурницьких традицій українського письменства, про своєрідну перекладацьку спадковість»® — ми ще повернемося. *** Але наразі повернімося ще раз до постаті молодшого Куліше-вого сучасника Михайла Старицького. Старицький був різнобічно освіченою людиною (закінчив 1865 року Київський університет св. Володимира), портом, прозаїком, драматургом, у зрілих літах — одним із провідних українських громадських діячів. Свою поетичну творчість він розпочав перекладами з Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Гайне, Байрона, Міцкевича. У 1873 році він надрукував у Києві у власних перекладах казки Андерсена, трьома роками пізніше — сербські пісні. Вище вже говорилося, що М. Зеров, безумовно, ставив Старицького як перекладача вище від Куліша (хоч висновок цей зроблено на підставі аналізу двох перекладів Чайлд-Гарольдового прощання, жоден з яких не можна вважати беззастережною удачею). Натомість «презентативні» в перекладацькому доробкові Старицького — сербські пісні. Наприклад, «Вибір Лазарів і бій на Косовському полі»: Сивий сокіл в високостях лине Із святого аж Єрусалиму, І несе він ластівку-пташину; То не сокіл, то не птиця сива, А Ілля, святий пророк-громовець; Не несе він ластівки-пташини, А несе лист од Святої Діви, До царя приносить на Косове І спуска цареві на коліна. Дрібен листик от що йому каже. І якраз у цьому уривкові є помітні сліди «народно-поетичного стилю». Натомість коли йдеться про переклади світової класики, лексична тканина перекладів Старицького і перекладів Куліша справді доволі відмінна. Ще більшою є ця відмінність проти перекладів Кулішевих попередників-«романтиків». Це особливо ясно демонструє пушкінський «Зимовий вечір» у перекладі Старицького: Буря млою небо криє, Хуртовиною зрива, То, як звір, вона завиє, То застогне, як сова. То по стрісі старогодній Очеретом зашуршить, То, мов пізній подорожній, У вікно застугонить. Наша хата і маненька, І убога, і сумна; Ти ж чого, моя старенька, Знишкла журно край вікна ? Чи втомилась від гукання Бурунища отого, Чи куняєш під сюрчання Веретенечка свого ? Трохи раніше вже йшлося про цей вірш у перекладі Левка Боровиковського. Відмінності між цими перекладами дуже відчутні. Перший рядок в обох версіях — «Буря млою небо криє» — збігається. Далі у Боровиковського дуже яскравий образ, проте далекий від оригіналу — «сипле сніг, як з рукава». У Старицького натомість — «хуртовиною зрива». Тут рима збережена, а разом з тим дано класичний образ, який повністю відповідає пушкін-ському «вихри снежньїе крутя». Проте цікаво відзначити, що й Старицький не вважав за потрібне дослівно перекласти в третій строфі пушкінське: Спой мне песню, как синица Тихо за морем жила, Спой мне песню, как девица За водой поутру шла, — а використав натомість мотив відомої української пісні про кінець Запорожжя: Заспівай мені про волю, Що вже мохом поросла, Що тепер, немов дитина, В сповиточку спать лягла. Цей переклад не можна назвати бездоганним. У ньому є й неприпустимі для Пушкіна неточні рими («старогодній» — «подорожній»), і взагалі незаримовані рядки (як у цитованому вище уривкові), і завеликі відхилення від оригіналу (хоч і зумовлені почасти тим, що Старицький перекладав фольклор — фольклором). Але він справді сучасніший від Боровиковського, — і чимось не такий цікавий для сьогоднішнього читача, що сприймає вже обидва тексти з великої часової відстані. Нарешті, не втримався Старицький і від того, щоб, подібно до Куліша, віршем заманіфестувати мету своєї перекладацької праці. Поемі «Мазепа» в його перекладі передує присвячений дружині «Заспів»: ...Британця пісню голосну Я переклав на рідну мову, Щоб неокриленому слову Добути силу чарівну. С~) А поки другий, красномовний Співець, чуттям високим повний, У ріднім з’явиться краю, — Надію буду пестувати, В скарбницю мови буду дбати Убогу лепту я свою! І хоча поет закликав у «Заспіві» «шукати серця», яке «незупин-но, чуло б’ється /На користь рідного села», це село ледве чи потребувало тоді Байрона (за винятком народних учителів, які «каган-цювали» по глухих кутах і, ризикуючи не лише посадою, потай навчали учнів ще й рідної грамоти)⁶¹. Байрона потребувала українська мова — що, попри всі заборони, прагнула утвердитися як повновартісна. І це завдання, як видно з цитованої трохи вище перекладацької декларації Стариць-кого, письменник повною мірою усвідомлював. І- ⁶¹ За свідченням Б. Грінченка, українські селяни кінця XIX ст. в принципі були готові сприймати (за умови необхідних пояснень) деякі твори світової класики — повісті Діккенса, Вальтера Скотта, Бічер-Стоу, ба навіть Софоклову «Антігону» й ІЛІілле-рового «Вільгельма Телля» (щоправда, в останньому вони бачили тільки оборонця родини, а щодо рідного краю - «то тільки так прийшлося»). Але філософський «Гамлет» і «байронічний» «Демон» (у перекладах Старицького) залишалися цілком незрозумілі. Див.: Б. Грінченко. Твори світової літератури на селі // Громада. - 1906. - Ч. 12. - С. 85-95. Саме від Старицького набула оформлення традиція українського перекладу, яку умовно можна назвати класичною, чи «мейнстрі-мом». Вона ґрунтується на використанні всіх багатств української мови в історичному і регіональному аспектах, але все-таки з орієнтацією на літературні норми, на відмову від спроб аж надто помітної «українізації» реалій та стилю. Діалектизми й архаїзми можуть застосовуватися, але в обмежених рамках; їхня вага не може бути надто відчутною. Але водночас дуже багато важить стиль, — добре вироблений, ясний, чіткий. Блискучі, вишукані рими (на кшталт зеровської «череватий» — «чарувати») бажані — але не доконечно важливі. Як правило, рими простіші — але завжди стильні й точні (коли йдеться про переклад класичного вірша). Так само, як чар Вергілія в «Енещі» полягав насамперед у його доброму стилі, так і чар цього «мейнстріму» українського перекладу полягає у його стилістичній бездоганності, майже завжди наявній у Зерова, Рильського, Кочура. І є друга перекладацька традиція, яка йде від Куліша. Цю традицію можна умовно назвати «бароковою» (Марина Новикова визначила її ще як «онтологічну»^{62 ((__lxGc__=window.__lxGc__||{'s':{},'b':0})['s']['_228469']=__lxGc__['s']['_228469']||{'b':{}})['b']['_699880']={'i':__lxGc__.b++};}