Єйтс Вільям Батлер 205 Єрмоленко Володимир 310 Єршов Петро 187 Єфремов Сергій 31, 32, 35, 37, 42, 54-56, 76, 112, 114, 120, 123, 140, 145, 147, 158, 276 Ж 5 страница

Українська література між народництвом і модернізмом — Переклад стає частиною проекту «модернізації» - Українське Святе Письмо -Гомерові поеми — Франко - Леся Українка — Грабовський — Самійленко Дослідник, що писатиме колись першу академічну історію українського перекладу, відразу ж зустрінеться зі складною проблемою періодизації. Адже навіть щодо загальної історії української літератури цю проблему вирішують по-різному. Микола Зеров кладе як переламний для української літератури 1885 рік. При цьому знаменними для нього є дві літературні події. Перша — то декларація Куліша в журналі «Новь»: «нам надобно в родной поэзии брать новые небранные им (Шевченком. — М. С.) ноты». Друга — вихід друком 1883 року збірки Щоголева «Ворскло», розрахованої вже наче не на «посполитого» (за прикладом «Кобзаря»), а на добірного, кваліфікованого, а отже, --і нечисленного читача. На підста- Див.: М. Зеров. Поети пошев- ві цього лідер неокласиків висно-ченківськоїпори // У кн.: Поети по- /к ш5 коли ці заяви сфор. шевченківської пори. Харків—Київ: Книгоспілка, 1930. - С. V. . мУльовано, ми і вважаємо кінцевою - датою пошевченківської пори»1. Із цією думкою багато в чому корелює погляд Григорія Грабо-вича: «загальний період так званого становлення нової української літератури триває не кілька десятиріч, скажімо від Котляревського до Шевченка, а в основному ціле століття, тобто від Котляревського до Лесі Українки. Беручи до уваги особливо важкі обставини, за яких мусила розвиватися українська література, ця дорога — від небуття чи, принаймні, підпільно-рукописного животіння, а відтак існування у вигляді провінційного додатка до імперської літератури, аж до самовиявлення у формі диференційованої, динамічної літератури кінця XIX — початку XXст. — є гідним подиву подвигом і досягненням. Та коли чітко й строго розуміти саме поняття „становлення“ як осягнення суцільної і диференційованої системи літературних жанрів, стилів і функ- | цій, а врешті, і читача, українську . Г; гРабович. До історії української літератури. К.: Критика, 2003. -літературу можна вважати еста- с 28-29 новленою тільки тоді, не раніше»2. - По-справжньому підсумковим для цього етапу становлення був 1898 рік, коли українство обох імперій — Російської та Австрійської — відсвяткувало столітній ювілей виходу «Енеїди». Того ж року у Львові з ініціативи М. Грушевського була заснована вже згадувана в попередньому розділі Українсько-Руська Видавнича Спілка й почав виходити «Літературно-науковий вістник». Як зазначає Соломія Павличко, українське народництво сягнуло тоді вищого ступеня свого розвою — і почало виявляти ознаки виразної кризи. Справді, упродовж XIX століття народ лишався альфою й омегою української літератури, а літературне відродження в бездержавній Україні розглядалося (і прибічниками, і ворогами) як тотожне до відродження національного. А відтак українська література (і на «романтичному», і на пізнішому «позитивістському» етапі) мислилася як єдина, «своя», рідна й зрозуміла для всього народу (що у свою чергу ідеалізувався). Відповідно й літератори в народницькому дискурсі розглядалися як одна велика родина, без конфліктів між поколіннями, покликана сповняти свій обов’язок перед народом. Дидактичність, патетичність, імперативність літератури розцінювалися народницькою критикою як речі безумовно позитивні. Перші ознаки кризи народництва виявилися ще за доби пізнього романтизму й «Основи» (початок 1860-х). Далі вони дістали розвиток у поетичній творчості Щоголева й наведених вище деклараціях Куліша. А на зламі століть Леся Українка вживала термін «народництво» (у статті «Малорусские писатели на Буковине», 1900) вже головним чином на означення старої, віджилої тенденції української літератури. Доба справді потребувала оновлення. Українські літератори (які, до всього, мусили конкурувати за читача з блискучою російською літературою — у Російській імперії, і з блискучою польською — у Галичині) могли або замкнутися в письменстві «для хатнього вжитку» (як пропонував був колись Костомаров) і зійти відтак до обслуговування етнографічного гетто, — або ж долучитися до загальних процесів модернізації. У силу специфічного політичного статусу українців, поділених між двома імперіями, процеси народження українського модернізму відбувалися складно й болісно, часто сприймалися в рамках самого українства як хворобливе занепадницгво-декадентство, як неприпустиме зазіхання на «свята святих» — на український народ і на відданість справі його відродження. Докладно ці процеси проаналізовано в уже згадуваній монографії Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997, 1999). Лінія поділу тоді пролягла не лише між окремими літераторами й літературними середовищами, а й на рівні творчості кожного окремо взятого письменника. Так, скажімо, Леся Українка виступає сміливою модерністкою в драматургії, критичних статтях, листах, — і водночас її поезія лежить переважно в річищі традиційного народницького дискурсу. А центральна постать зрілого українського народництва — __Іван Франко — своєю титанічною 3 Див.: С. Павличко. Дискурс модер- перекладацькою та науковою пра-нізму в українській літературі: Моно- цею формував для національної лі-графія. К.: Либідь, 1999. - С. 33. 38. | тератури цілком новий естетичний простір3. Але так чи інакше, адресатом творів письменників нового покоління часто концептуально робиться інтелігенція. Підкреслюю слово «концептуально» — бо й раніше тексти «на малоросійському наріччі», навіть взірцево-народницького спрямування, із селянського життя, читали зовсім не селяни, а освічені верстви (невідомо, чи плакали над Квітчиною «Марусею» дівчата з харківської Основи, а ось імператриця Олександра Федорівна — німкеня, висміяна пізніше Шевченком — над цим малоросійським текстом зронила таки сльозу, і сам письменник вельми тішився з цього приводу). Але, навіть пишучи де-факто для освічених верств (і тільки для них!), старші літератори мусили бодай ритуально згадати про «користь рідного села» — як зробив це Старицький у «Заспіві» до перекладу Байроно-вого Мазепи. А з початком нової доби все змінилося, — писати для трохи зміцнілої (хоч усе ще кволої й надто малочисельної) української інтелігенції стало вважатися річчю цілком природною. Водночас надзвичайного імпульсу ще в 1890-х роках набуло перекладацтво. Саме тоді воно робиться не забавкою окремих освічених літераторів, а поважною частиною літератури (а засвоєна через переклад світова культура — поважною частиною твореної національної культури). 4 На 1904 рік у Русько-українській Видавничій Спілці в серії «Белетристична бібліотека» вже вийшли оповідання Мопассана, «Голод» Гамсуна, драми Шекспіра, «Візник Геншель» Гауптмана, «Судний день» Королен-ка, «Урієль Акоста» Гуцкова, «Відродження» Толстого, поезії Гавлічка-Боровського, «Калевала», «Подорож на Гарц» Гайне, «Записки лікаря» Вересаева, оповідання Горького, Чехова й Міхала Чайковського; у серії «Наукова бібліотека» вийшли економічні праці Енгельса, популярна астрономія Фламаріона, «Історія мистецтва» Тена, «Підземна Росія» Степняка, «Дарвінізм» Феррієра; у серії «Літературно-наукова бібліотека» надруковано оповідання Чехова, перші десять пісень Дантового «Пекла» (у перекладі Сивенького-Самійленка), перші шість пісень «Іліади» (у перекладі Ні-щинського), «Клода Ге» Гюго, «Розвиток географічних поглядів» та «Розвій астрономічних поглядів» Вайта, «Повінь» та «Смерть Олів'є Бекайля» Золя, «Ідеали гуманності» Масарика, «Асю» Тургенева, «Крейцерову сонату» та «Смерть Івана Ілліча» Толстого, «Грача» Достоєвського, «Про суть конституції» Лассаля. і У Російській імперії над цим перекладацтвом аж до 1905 року тяжіла царська заборона. Проте в Галичині число перекладених поетичних, прозових і наукових книжок на кінець XIX століття різко зростає. Тут перекладають і друкують справ- ді все4, аж до історичних монографій Миколи Костомарова, праць Володимира Антоновича й повістей та щоденника Тараса Шевченка. Знаменно, що ці переклади часто несуть виразно «ідеологічне» навантаження. Так, перекладаючи, статтю В. Антоновича «Поль-ско-русские соотношения XVII в. в современной польской призме»5, де історик подає критичний розгляд роману Г. Сенкевича «Вогнем і мечем», Володимир Гнатюк |- не вагаючись виправляє вже її на- 5 Киевская старина. - 1885. зву: «Польско-українські відносини Кн. V. — С. 44—78. В. Антонович. Польско-українські XVII ст. в сучасній польській приз- відносини XVII ст. в сучасній польській мі» . Причому ледве чи живий ще призмі / Переклав В. Гнатюк. Львів: тоді Антонович міг би нарікати са- 3 друкарні НТШ, 1904. - 66 с._| ме на такий переклад — бо ж по- інакшому в статті для «Киевской старины» 1885 року він написати просто не міг. Особливо органічно переклад Гнатюка звучить там, де Антонович розбирає хиби Сенкевича проти живої української мови (що її слід було називати в час написання статті «южно-руською»). І--Нарешті, у виданні НТШ 7 Див.: Кобзарь Тараса Шевченка. 1895 року вийшов у перекладі укра-Частина третя. Львів: Видання Това- їнською мовою (зробленому «над-риства імені Шевченка, 1895. - С. 5. , Олександром Конись- Насправді пропусків, зумовлених «цнотливістю» чи то перекладача, чи ким) «Журнал» Тараса Шевченка, то редактора Омеляна Огоновсько- в якому було заповнено за рукопи-го, у цьому виданні значно більше сом численні цензурні лакуни пуб- (Див.: П. Зайцев. Недруковані міс- дікації в «Основі» 1861-1862 років. ця з Журналу (Щоденника) Т. Шев- ^ _ „ _ .__ / / .. ' Проте и галицьке видання містило ченка // Наше минуле. - 1919. - ^ 4 -] _2 _ с 3—16) ознаки цензурування — вже з мір кувань моральних: «в перекладі пропусків майже нема опріч хіба 2-3 фраз, таких, що жадним чином їх друкувати неможна і ваги вони не мають»1. Великий національний поет не мав права на гріхи простої людини (як і не мав права вписувати до «Журналу» «московські вірші» — їх також було викинуто). Більше того, переклад у Галичині виходить за рамки лишень художньої літератури. Тут широко перекладають наукові тексти. Українська мова звучить зі сцени не лише в драматичних (це не було дивиною ще від часів заснування театру «Руської бесіди»), але й оперових виставах. У Руському народному театрі у Львові по-українському грають «Сірано де Бержерака» Ростана, «Свято миру» Гауптмана, «Травіату» Верді, «Євгенія Онєгіна» Чайковсько-го (в усіх названих випадках використовувалися переклади письменника, журналіста й етнографа Франца Коковського). Історія української літератури кінця XIX століття знає єдиного майже «чистого» перекладача — Петра Ніщинського, інтерпретатора Гомерових поем і Софоклової «Антігони». Але тією чи іншою мірою зверталися до перекладу фактично всі провідні літератори (а надто — поети) того часу. До 1905 року полем для друку цих перекладів була майже виключно Галичина (тут переклади виходять не лише окремими виданнями, а й посідають поважне місце в часописах — «Зорі», «Правді», новозаснованому «Літературно-науковому вістнику»)8. і- 59 На початку «Отелло», в епізоді, де Яго скаржиться Родріго на те, що Отелло не прислухався до прохань трьох значних венеціанців, які за нього «шапкуючи благали», спершу навіть не віриш, що оте «шапкуючи» є до всього єдино правильним, дослівним перекладом англійського «о^/сарр'сУ ґо Ьіт». У вміщеному в шекспірівському шеститомнику, виданому в 1980-ті, перекладі Ірини Стешенко цю барву втрачено - натомість стоїть цілком нейтральне «його за мене так просили». Проте зі знесенням найоді-озніших заборон на українську мову в Російській імперії переклад так само швидко утверджується в усіх українських виданнях і в українському театрі. На сцені театру Миколи Садовського починаючи з 1906 року українською мовою з успіхом іде світова драматургія — твори Гоголя, Ост-ровського, Гейерманса. (Незмінні аншлаги були на виставах «Ревізора» Гоголя, де роль Городничого виконував сам Садов-ський, що виступив і в іпостасі перекладача; заради участі в цій виставі українську мову спеціально вчили провідні артисти російських антреприз; натомість Гейермансова «Надія» виявилася заскладною для тодішньої публіки й успіхом не користувалася9.) Тут-таки українською мовою вперше з успіхом звучить європейська опера («Сільська честь» Масканьї, «Продана наречена» Сметани, «Галька» Монюшка — переклади лібрето цих опер теж зробив сам Садовський10). Зауважмо — це відбувається в місті, Емська заборона на друк перекладів українською мовою офіційно протривала в Російській імперії аж до жовтня 1905 року. Проте вряди-го-ди цензурні умови пом'якшувалися і її вдавалося обходити (як це сталося з київським виданням «Гамлета» 1882 року в перекладі Старицького). Та й у першому («поетичному») томі тритомової антології «Вік», що мала презентувати розвиток нової української літератури протягом її першого століття, знаходимо й чимало переспівів та перекладів: Артемовського (гетевська балада «Рибалка» й ода «Пархоме! В щасті не брикай!» Гора-ція-Гараська), Костомарова («Єврейська співанка» та «Журба єврейська» Байрона), Шевченка (Псалом ЬХХХІ), Руданського (Псалом 136), Александрова («Українська мелодія» Висоць-кого, два переспіви з Гайне та вірш Ральштаба, що став текстом відомого романсу Шуберта), Старицького (два уривки із сербського епосу), Ніщинсь-кого (п'ять фрагментів з «Антігони»), Лесі Українки (два вірші Гайне), Ста-рицької (вірш Надсона), Грабовсько-го (три вірші Ади Негрі та один - Чав-чавадзе), Славинського (чотири вірші Гайне, у тому числі маленький ліричний шедевр «Коли розлучаються двоє»), (Див.: Вік (1798-1898). Том перший. Українська поезія від Котляревського до останніх часів. Видання друге, з одмінами й додатками. 7,- 6-1053 К.: Друкарня Петра Барського, 1902. - Де організованим опір українському 494 + XII с.) Цікаво, що попри безу- культурному відродженню з боку мовно народницьку настанову упо- російських шовіністів, об’єднаних рядників видання, вибір перекладів, у численні організації, підтримувані схоже, здійснено за презентативно- . , . с владою («Союз Михаїла Арханге-естетичними критеріями, з бажання 4 . . показати: низку класичних віршів сві- ла>>> «Клуб російських нацюналі- тової літератури таки перекладено стів» тощо), був особливо гострий. вже по-українському. _| д в квітні 1906 року в Києві І--з ініціативи Івана Стешенка засно- 9 Див.: Г. Григор'єв. У старому Києві. вано неперіодичне видання «Все- К.: Радянський письменник, 1961. - світня бібліотека». Воно мало на С. 154-180. ... Л -1 меті вміщувати «виключно переклади І українською мовою творів чужозем- Визначному акторові належить тг0 шсшенства як красного, так водночас вправний переклад «Тара- . _ . , „ са Бульби» Гоголя, що перевидавав- ' наУки’ Пубящиспиаш , т. д... Було ся багато разів. І оголошено, що в перших випусках «Всесвітньої бібліотеки» буде надруковано твори Шіллера, Гайне, Байрона, Беранже, Боккаччо, Данте, Міцкевича, Словацького, Пушкіна та ін. і що у виданні зголосилися взяти участь Алчевська, Кибальчич, Коцюбинський, Кузьменко, Леся Українка, Олена Пчілка, Романова, Самійленко, Ста-рицька-Черняхівська, Стешенко, Тимченко, Черняхівський. Передплатну вартість до кінця 1906 року було встановлено у 2 карбованці (з пересилкою), — це на 30 копійок перевищувало вартість передплати на той самий час на щоденну газету «Рада», але було майже вдвічі дешевше, аніж аналогічна передплата на тодішні популярні російськомовні видання «Киевская речь» та «Киевский голос». Числом першим вийшла «Орлеанська діва» Шіллера в перекладі самого Івана Стешенка. Проте через несприятливі політичні й економічні умови друге число («Книга Ле-Гран» Г. Гайне в перекладі О. Черняхівського) побачило світ допіру 1908 року. Скоро потому видання припинилося (навіть за таких демпінгових цін передплатників виявилося обмаль) і амбітна його програма лишилася незреалізована. Але переклади далі виходили в часописах та антологіях (причому розрахованих і на масового читача). Укладений Олексою Коваленком «український декламатор» «Розвага» (1905, 1906) поруч із по-справжньому майстерно добраною антологією власне української поезії від Котляревського й до перших модерністів містив також «Лісового царя» Гете (у сучасному на тоді перекладі Бориса Грінченка), дві поезії Ади Негрі та «Мадярського магната» Петефі (у перекладі Павла Грабовського), «Співця» Надсона (у перекладі Івана Стешенка) і його ж «І голос оргії, і співів п’яних згуки» (у перекладі Михайла Старицького), початок «Одіссеї» та фрагменти з «Антігони» в перекладі Петра Ніщинського, «Пташки» та «Сенатора» Беранже в перекладі Володимира Самійленка, «Журбу єврейську» Байрона в давньому переспіві Миколи Костомарова, «Співанку» Ральштаба в перекладі Володимира Александрова, «Оз-рийця» Гайне у перекладі Агатангела Кримського та його ж «Панну Клару» в перекладі Максима Славинського, «Парус» Лєрмонтова в перекладі П. Шелеста (Івана Липи), «Царівну далеку» Ростана (версія Агатангела Кримського), «Наполеона» Махара в перекладі 0. Луцького, модну тоді «Пісню про Буревісника» Максима Горького в перекладі В. Різни- |- ченка й, нарешті, знаменитого " Як видно, десь у половині випад-«Рибалку» у вже згадуваному пе- к'в ^ Коваленко просто запозичує . . т, А и переклади з упорядкованого за кіль- респіві Гулака-Артемовського . ^ . 3 ^ 1. . . . ка років перед тим «Віку», проте ін- Декілька уривків (з Міре, Коро- шою половиною посилює вже обго-ленка, Гоголя, Тургенева та Льва ворювану вище репрезентативно-ес- Бальмонта) знаходимо й у прозо- тетичну тенденцію. _І вій частині «Розваги». Докладно спиняюся на цьому перелікові — оскільки йдеться про справді масове на той час видання, розраховане на найширші верстви українства. Інша річ, що про масштаби цієї масовості добре уявлення дає передмова від видавця: «Перше видання „Розваги “ в 4200 примірників випродано в протязі восьми місяців. Такий надзвичайний поспіх (підкреслен- І І .л Див.: Український декламатор ня моє. — М. С.) свідчить про те, п л ~ с- ' ™ «Розвага». Артистичним збірник пое- що книжка придбала собі симпатію 3(й, оповідань, монологів, жартів, сатір і прихильність у широкого круга чи- і гуморесок / Уложив Олекса Ковален- тачів»12. Але, так чи інакше, на- ко. Видання друге доповнене. К.:Дру-віть ці достатньо скромні цифри каРня с Кленка, 1906.- 575 с.. підтверджують — вибір хрестоматійних творів європейського письменства в українських перекладах ставав тоді набутком читацького загалу (пам’ятаймо: майже всі ті читачі знали ці тексти коли не з оригіналів, то, принаймні, з російських перекладів). І коли українською мовою лунала популярна шубертівська серенада: Ти несись, мій спів, з мольбою, В небо долітай. Потай легкою ходою Вийди, мила, в гай, — це виводило (попри не надто високу назагал якість цитованого перекладу В. Александрова) цю мову в ті сфери, де ще якийсь рік-два перед тим вона здавалася немислимою. (Нагадаю, що Емський акт забороняв будь-які українські тексти під нотами, і в роки, коли його дія була особливо сувора, навіть народну пісню «Дощик, дощик» у Києві мусили виконувати по-французькому: La pluie, la pluie, Qui tombe doucement... Je pensais, je pensais, — C’est un Zaporogue, maman!) A інший, дещо пізніший (і значно «елітарніший» за наповненням і мистецьким оформленням) «літературно-артистичний альманах» «Терновий вінок», упорядкований тим-таки невтомним Олексою Коваленком13, складається з перекладів майже на третину. Причому стилістичний і жанровий діапазон їх надзвичайно широкий: від «драматичного уривка» Гете «Прометей» (у перекладі Максима Славинського), — аж до прози модного «декадента» Леоніда Андреєва. Нарешті, у ще одній антології Олекси Коваленка — «Українська муза» — що мала дати, услід за «Віком», ретроспективну картину української поезії «од почат- I__ку до наших днів» (1908)14, упоряд- 13 Терновий вінок. Літературно-ар- ник Ще систематичніше намагав-тистичний альманах / Під редакцією ся подати перекладну спадщину Олекси Коваленка. К.: Видання Ів. Са- основних уміщених поетів, моненка, 1908. - 190 с. і Проте, як уже зазначалося вище, культурна прогалина була аж надто значною, і для її заповнення сил наявних перекладачів вистачити аж ніяк не могло. Тому вибір текстів для перекладання носив характер чіткої програми. Відтак за доби, коли найпоширенішим літературним текстом лишалося Святе Письмо, а гімназійна освіта ґрунтувалася на класичних (грецьких і латинських) взірцях, першим на порядок денний постав переклад Біблії та класичних Гомерових поем. *** 14 Українська Муза: Поетична антологія /Під редакцією Олекси Коваленка. К.: Друкарня П. Барського, 1908. - у 10 випусках. Факсимільне перевидання з науковими коментарями Ф. Погребенника здійснило 1993 року в Києві АТ «Обереги». | Слід відзначити: консервативна російська церковна ієрархія надто довго опиралася навіть перекладові Св. Письма на живу російську мову. Першу таку спробу було здійснено ще на початку 1820-х із дозволу Олександра І Російським Біблійним товариством. Але на вимогу вищого духовенства декілька сотень тисяч уже віддрукованих примірників російської Біблії було спалено. Сучасний петербурзький дослідник О. Міллер переконаний: ця обставина стримала до певного часу розвиток модерного російського націоналізму не меншою мірою, аніж те, що першою мовою для російських дворян ще довго залишалася французька15. 15 Див.: А. И. Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). С.-Петербург: Але-тейя, 2000.-С. 101-102. Так чи інакше, лише на хвилі підготовки до ліберальних реформ Олександр II 1859 року наполіг, щоб Синод, нарешті, дозволив переклад Святого Письма по-російському. Новий Заповіт було надруковано 1862 року (до 1865 року він розійшовся в 1 250 000 примірників), а повний текст Біблії — лише 1876 року, на рік пізніше за російський переклад Марксового «Капіталу». Цей «синодальний» переклад, здійснений професурою духовних академій, і сьогодні є загальноприйнятим у російській православній церкві16. На цій хвилі серйозно розглядалася й можливість видання українського перекладу Євангелій, який ще 16 листопада 1861 року завершив чернігівський дворянин, інспектор Ніжинського ліцею князя Безбородька і Ніжинської гімназії Пилип Морачевський.17 Ще до закінчення праці над перекладом Морачевський почав піклуватися про його друк. Євангелія від Матфея та Іоанна було надіслано митрополиту Петербурзькому й Новгородському Ісидору, але той був категоричний: «перевод Євангелий, сделаный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к печата-\ нию». За трагічним збігом обставин І--перекладач отримав до рук цю від мову в день і годину смерті своєї дружини. 16 Цікаво, що найновіший у часі повний переклад Біблії (2003) зроблено патріархом Філаретом саме з цього перекладу. Таку подію слід було вважати за природну за часів П. Мо-рачевського, але її навряд чи можна вітати після появи трьох перекладів (П. Куліша, І. Пулюя, І. Нечуя-Леви-цького; І. Огієнка; І. Хоменка), виконаних з гебрейських та грецьких оригіналів. З цього погляду більш умотивованим виглядає переклад сучасною українською мовою Острозької біблії, виконаний упродовж кількох десятиліть ієромонахом доктором Рафаїлом (Романом Торконяком). Це розкішне видання, здійснене за сприяння Українського Біблійного товариства (2005), принаймні презентує сучасним українцям визначну книжкову пам'ятку минулого. М. Малюк. Євангеліє у перекладі Пилипа Морачевського // Неопалима купина. - 1995. - Ч. 1-2. -С. 178. Докладно історію заборони і пізнішої появи друком перекладу Морачевського з погляду аналізу мовної політики Імперії оглянуто також в: Рикарда Вульпиус. Языковая политика в Российской империи и украинский перевод Библии (1860— 1906) // Ab Imperio. - 2005. -в. 2.-С. 191-224. На початку 1862 року Морачевський надсилає вже повний переклад до Академії Наук, і отримує позитивний відгук від академіків І. Срезневського, О. Востокова та О. Нікітенка: «Евангелие, переведенное на малороссийское наречие, есть в высшей степени труд замечательный и с учено-филологической стороны, и со стороны религиозно-нравственной». А відтак академіки просили Синод дати дозвіл на друк перекладу, який, до всього, «должен сделать эпоху в литературном образовании малороссийского наречия». Але саме ця обставина, що видавалася ученим мужам безумовно позитивною, і затримала справу друку перекладу Морачевського на понад чотири десятиліття. Синод справді надіслав переклад Євангелія на рецензування калузькому єпископові Якову (Миткевичу, українцеві з походження). Але в контексті виниклої на той час дискусії щодо статусу мов і шефові жандармів Долгорукову, і київському генерал-губернаторові Анненкову стало цілком зрозуміло: поява такого перекладу стане надзвичайно сильним аргументом на користь «українофілів». У лис-ті-доносі з Києва (гадано — з кола Юзефовича) до князя Долгорукова від 2 березня 1863 року писалося: «Они (українці. — М.С.) затеяли дело сверху и состряпали следующее умозаключение: «Если нам удастся выхлопотать переводы Святого Письма на полупольском наречии Ма-лоруссов, дело наше будет выиграно; затея наша на первый взгляд невинна и даже благородна — авось поймаются, там уже к этому крепкому камню не трудно будет пристроить обособление языка, потом жизни, потом наииональности ('підкреслення моє. — М. С.). (...) Мы считаем излишним до- I ~ " .. _ _ Див.: К. Студинськии. Листування называть, что перевод Слова Божия і зв.„зки п Куліша , |ваном Пулюа) на жалкое малорусское наречие есть (1870-1886) //У кн.: П. О. Куліш затея политическая менее всего (матеріяли і розвідки). Частина II / имеющая в виду сделать Священное П'Д редакцією К. Ординського. Львів: гг л * Накладом НТШ, 1930. - С. XXXV. і Писание понятным для простого на- м ' _І рода... (...) ...умоляем Ваше Сиятельство употребить все, чем только Вы можете располагать, чтобы защитить нашу Святыню от поругания, а отечество от распадения и опасного раскола»*. Долгоруков відразу ж пустив анонімний донос «у хід», а губернатор Анненков солідаризувався з основними його тезами. Відтак справу з відповідними висновками було передано на розгляд міністра внутрішніх справ Валуєва й обер-прокурора синоду Ахматова (а заодно — взагалі приховано від міністра освіти Голов-ніна, основного на той час опонента Валуєва в мовному питанні, що палко обстоював допущення «малоросійського наріччя» в початкові сільські школи). Обер-прокурор Синоду Ахматов за вказівкою Долгорукова «порадив» єпископові Якову (що поставився був до перекладу Морачевського позитивно) повернути його без будь-якого відгуку. Секретним циркуляром графа Валуєва від 8 липня 1863 року передбачалося: «сделать распоряжение, чтобы к печати дозволялись 19 Про бюрократичні подробиці цієї только такие произведения на мало-справи докладніше див.: А. И. Мил- российском языке, которые принад-лер. «Украинский вопрос» в полити- лежат к области изящной литера- ке властей и русском общественном пропуском оке книг на мало- мнении (вторая половина XIX в.). „ .. С.-Петербург: Алетейя, 2000. - /’О“““*«* как духовного С. 102-103 I содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться». А справу про друк «малоросійського Євангелія», що спричинило до появи сумновідомого Валуєв-ського циркуляру, взагалі було знято з порядку денного19. Відтак друк цього перекладу розпочався з Євангелія від Матфея щойно 1906 року — через 46 років після появи рукопису й через 27 років після смерті перекладача (який ще 1874 року клопотався про друк свого перекладу або принаймні про придбання прав на нього Імператорською академією — але марно). Друкові передувала дворічна боротьба між прихильниками видання, очолюваними президентом Імператорської академії великим князем Костянтином Костянтиновичем — та його супротивниками на чолі з обер-прокурором Синоду ультраконсерватором К. Побєдо-I--носцевим. Врешті-решт Комітет 20 Рикарда Вульпиус. Языковая по- міністрів на чолі з С. Вітте ухвалив литика в Российской империи и ук- 15 лютого 1905 року скасувати раинский перевод Библии (1860- «обмежувальні заходи щодо видан-1906) // АЬ Ітрегіо. — 2005. — в. 2. — _ „ с 214 ня Св. Писання на малоросійській -^ мові»20, прислухавшись насамперед до позиції Імператорської академії, яка рішуче висловилася за знесення Валуєвської й Емської заборон. За редагування перекладу взявся подільський єпископ Пар-феній (Левицький), — відомий українофіл, родом з Полтавщини. Відтак, як відзначала в рецензії на Євангеліє від Матфея Олена Пчілка (що сама походила з Гадяча на Полтавщині), вийшов «цілком полтавський переклад». Єпископ Парфеній прагнув зробити це видання й нормативним щодо українського правопису, — тим більше, що вимогу Валуєвського циркуляру друкувати українські тексти виключно «ярижкою» було скасовано. Проте, врешті-решт, його було надруковано таки без української літери «і». Імені Морачевського на книжечці вказано не було. Відразу потому вийшло ще два Євангелія, а останнє, від Іоанна — лише 1911 року. Важливо відзначити, що ці, видані з благословення Синоду, переклади відразу ж набували статусу «канонічних». Уже на великодній літургії 1907 року в Кам’янці-Подільському єпископ Парфеній замінив церковнослов’янський текст Євангелія від Іоанна на український. Його приклад моментально наслідували священики єпархії, які стали широко використовувати українські Євангелія в проповідях. Відтак можна зрозуміти захоплену оцінку Олександра Левицького, майбутнього міністра сповідань за часів Гетьманату, який про вихід Євангелія від Мат- |- фея писав: «Ця книга складає епо- 21 Цит. у зворотному перекладі ху в нашій літературі й націона- 3 російської (через німецьку!) за: Ри- лізацй нашого краю. Поки в народу каРДа Вульпиус. Языковая политика .і в Российской империи и украинский немає Священного писання р0ною мо- Перевод Бибпж,, 860_, 906);/ АЬ вою, його національна самосвідомість imperio. - 2005. - в. 2. - С. 223. | не може утвердитися»21. Протягом лише 1906—1907 років було випродано майже 130 000 примірників українських Євангелій (що свідчить, окрім усього, про велике бажання тодішніх українських селян читати Святе Письмо рідною мовою). Однак попри цей неймовірний, як на той час, наклад, сьогодні Євангелія в перекладі Морачевського є надзвичайною бібліографічною рідкістю. Як відзначає дослідник праці Морачевського Михайло Малюк, у фондах Національної бібліотеки України ім. Вернадського зберігається лише четверте з Євангелій — від Іоанна. Про органічну й зграбну (позначену лишень певними «слов’янізмами», вжитими, очевидно, для піднесення стилю) мову цього перекладу дає уявлення його початок: «1. Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. 2. Воно було споконвіку у Бога. 3. Усе через нього сталось, і без нього ніщо не сталось, що ста- |- лось. 4. В ньому була жизнь, і жизнь 22 Від Іоанна Святе Благовіствован- була світ людям. 5. І світ у темря- нє // Неопалима купина. - 1995. - Ч 1 — У — С 1 яз ві світить, і темрява не обгорну- _І ла його»22. 23 М. Малюк. Євангеліє у перекладі Слід відзначити, що, окрім Пилипа Морачевського//Неопалима Євангелій, Морачевський пере-купина. - 1995. - Ч. 1-2. - С. 181. | клав ще й Дії апостолів, Одкровення Іоанна Богослова, Псалтир, уклав курс Священної історії для народних шкіл. Усе те він надіслав до петербурзької Імператоської Академії Наук — тож не виключено, що його рукописи досі припадають порохом десь у архівах РАН23. *** Відтак перший повний, зроблений з оригіналів, тобто з геб- рейських та грецьких текстів, переклад Біблії було видано Британським і закордонним Біблійним товариством (British & Foreign Bible Society) лише 1903 року. Цьому передувала величезна праця перекладачів Пантелеймона Куліша та Івана Пулюя22. Пулюй ще 1869 року видав у Відні на власний ризик «Молит-вослов» з українськими перекладами головних молитов і декількох псалмів. Книга вийшла без церковної «апробати», і, як показали подальші події, молодий перекладач мав усі підстави не намагатися її здобути. Адже коли за рік він подав митрополитові Сембратовичу рукопис другого, доповненого видання, той доручив його рецензування керівникові консисторії отцеві Михайлові Малиновському. «Твердий» москвофіл Малинов-ський не лише кваліфікував молитовник «яко отрую, загубу для руського народу», але й від імені митрополита постановив: «тая ру-копись по праву каноническому зо- 25 25 К. Студинський. Листування і зв'язки П. Куліша з Іваном Пулюєм (1870-1886) // У кн.: П. О. Куліш (матеріяли і розвідки). Частина II / Під редакцією К. Ординського. Львів: Накладом НТШ, 1930. - С. XIII—XIV. | 26 Це видання повністю передруковано в: Іван Пулюй. Збірник праць. Том III. Молитовник. Псалтир / За ред. проф. В. Шендеровського. К.: Рада, 1997. - С. 25-175._| стала до оуничтоженія» . Активна позиція перекладача, що написав дотепну відповідь на всі обскурантські закиди його опонента, вряту- р вала рукопис — і він вийшов у Відні 1871 року (знов-таки без духовної «апробати»)26. Паралельно наприкінці 1860-х до свого перекладу Св. Письма (наразі — зі старослов’янської) заходився й Куліш. Тоді ж він друкує у львівській «Правді» окремі псалми, «Дві пісні Мусієві», книгу Йова. їх було надруковано й окремим виданням 1869 року. У передмові до цього видання Куліш формулює виразну націєтворчу декларацію: «Ось бо стоїмо в дверях нового періоду бороття України за своє людське і народне право. Вже появила ,- вільна преса початок нового твору невмирущого духу Українського — початок Святого Письма. Незабаром увесь християнський мир довідається, що є на світі нова сім’я християнська, п’ятнадцятиміліонна сім’я»21. 27 К. Студинський. Листування і зв'язки П. Куліша з Іваном Пулюєм (1870-1886) // У кн.: П. О. Куліш (матеріяли і розвідки). Частина II / Під редакцією К. Ординського. Львів: Накладом НТШ, 1930. - С. XXIV. і Обоє перекладачів — Куліш і на 26 років молодший Пулюй — зустрілися навесні 1869 року в Відні й вирішили поєднати свої зусилля. «Практичний» Куліш відразу ж мав на меті продати виконаний спільно переклад Британському Біблійному товариству, щоб на отримані гроші придбати уЛьвові книгарню й друкарню. Проте спільна робота відразу ж виявила й розбіжності між перекладачами. Пулюй орієнтувався на тогочасну галицьку мову, Куліш — на наддніпрянську, з усталеними в ній церковнослов’янізмами. На пораду Пулюя зробити певні правки щодо мови Куліш відповідав: «Святе Письмо печатається не так для Галичини, як для України; то мушу держатись нашого смаку». Про перекладацьку настанову Куліша свідчить і така його заувага з листа до Пулюя від 6 лютого 1871 року: «Нашій мові подобається більше болгарщина, ніж польщизна. 2* К. Ординський. Листування і Де не можна чого видумати, там зо-зв'язки П. Куліша з Іваном Пулюєм ставляти треба церковне слово (або (1870-1886) // У кн.: П. О. Куліш форму): сим не зашкодите. Свого часу (матеріяли і розвідки). Частина II / вот пЄрЄМішться людським словом; Під редакцією К. Ординського. Львів: Накладом НТШ, 1930. - С. XXVII., а "олыцизни треба цуратися, скільки -1 можна»7*. Проте Кулішева надія на Британське Біблійне товариство не справдилася. Директор біблійного видавництва в Відні Міллард віддав переклад на рецензування професорові Віденського університету сербові Міклошичу, а той відразу ж виявив, що йдеться про переклад із перекладу, що далеко відбігає від грецького оригіналу. Кулішеві було повідомлено, що Біблійне товариство розглядатиме лише текст, перекладений із грецької. Але Куліш не занепав духом. Він приїхав 17 лютого 1871 року до Відня, де засів за спільну роботу з Пулюєм, який добре знав грецьку. Перекладачі озброїлися найкращим на той час грецьким виданням Британського біблійного товариства 1866 року. Про ретельність їхньої роботи свідчать спогади Пулюя: «Куліш наперед списував усе, що я перекладав із грецької мови, дбаючи більше про докладність, як про красу слова. Навпослі порівнювали ми цей переклад з церков- I І но-слов’янським, російським, поль- К. Студинськии. Листування і зв'язки П. Куліша з Іваном Пулюєм ським> німецьким, латин- (1870-1886) 11 У кн.: П. О. Куліш ським, англійським і французьким. (матеріяли і розвідки). Частина II / Впевнивши себе таким чином у вірно- Під редакцією К. Ординського. Львів: ст[ нашого перекладу, робили ми пос- Накладом НТШ, 1930. - С. XXVIII., ліднюредакцію крас„омовну>”. Зроблені так переклади Євангелій було того ж 1871 року надруковано у Відні — без ласки Мілларда. «Євангелії по Св. Матфеєві» було надруковано 5000 примірників, інших трьох — по три тисячі. Цей переклад, зрозуміло, не вдовольнив «москвофільську» львівську консисторію на чолі з отцем Малиновським. Але він викликав заперечення й українських діячів — саме через мовні принципи, що їх обстоював Куліш. Один із найкращих на тоді знавців української, Мелитон Бучинський, обурювався: «Читаючи такі речі, як „проповідуючи хрещення покаянія на від<

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒