Єйтс Вільям Батлер 205 Єрмоленко Володимир 310 Єршов Петро 187 Єфремов Сергій 31, 32, 35, 37, 42, 54-56, 76, 112, 114, 120, 123, 140, 145, 147, 158, 276 Ж 9 страница

26 Див.: Л. Новиченко. «В поколін- вірші, що вражали образно-сти- нях я озвуся» (Творчість Павла Тичи- лістичними несподіванками, але ни) //У кн.: П.Тичина.Зібраннятво- разом з тим у ряді випадків роз- рів у 12 томах. Т. 1. К.. Наукова дум- кривали певні нові можливості ка, 1983.-С. 22. і V, - . .26 -1 відтворення образів оригіналу» . На приклад Л. Новиченко наводить початок перекладених 1937 року — до все того ж таки «ювілею в чуму» — пушкінських «Бісів» (за трагічним збігом долі, ще одного улюбленого вірша Хвильового, якого він згадував у день самогубства): Місяць в ніч прогляне тьмяно; Хмара мчить, та туча мчить — Сніг летючий колив’яно Коливаючись мовчить, їду, їду в чистім полі; Дзвоник дінь, та дзвоник дінь... Страшно, страшно мимоволі Від завихрених гудінь! «Поганяй, візник!.. — «Несила: Коні, пане, вже не йдуть; Завірюха засліпила; На дорогах каламуть; Та й ні сліду! Колобродить. Збочили. Чи й вийти нам! В полі біс нас, певно, водить — Тут крутне, завіє там. Звичайно, система виразу тут зовсім інша, аніж в оригіналі: Мчатся тучи, вьются тучи, Невидимкою луна Освещает снег летучий; Мутно небо, ночь мутна. Але, мабуть, Новиченко був правий, стверджуючи: «пушкін-ська природність, ясність, міцність предметно-смислових зв’язків змінилася дуже відчутною експресивністю зорового і фонічного образу нічної степової віхоли (летючий сніг «мовчить», «колив’яно коливаючись»). Це — різко індивідуальне, але, гадаємо, в окремих випадках все ж правомірне (як одне з можливих!) перевираження класичних образів». Проте й Л. Новиченко, щиро люблячи Тичину, не готовий сприйняти його зробленого для пушкінського двотомника 1937 року перекладу вірша «Обвал»: І шлях пішов по нім в’окол: І кінь скакав і віл впривол, Верблюда вів багат-негол Степний купець... Над то вже очевидна штучність і силуваність нагромаджених тут неологізмів. Тож навіть коректний О. Білецький, рецензуючи тоді ж український двотомник Пушкіна, |- мусив визнати: «вірш набув у перекладі характеру якогось звукового арабеску»21. Зрештою, і сам поет, відчуваючи, що «передав куті меду», не включав «Обвалу» до останніх прижиттєвих видань своїх творів. 27 Див.: П. Тичина. Зібрання творів у 12 томах. Т. 5, кн. 2. К.: Наукова думка, 1986. - С. 426. Про негативну оцінку пушкінських перекладів Тичини Зеровим у одному з його «соло-вецьких» листів уже йшлося вище. І Проте «найекспериментальнішим» з усіх експериментальних перекладів Тичини є переклад «Вітрила» Лєрмонтова, розпочатий ЗО жовтня 1930 року у вагоні на шляху від Києва до Полтави й завершений 3 листопада вже в Харкові: Одне лише вітрило мрітне У мрінні моря маревен.. Чого блукає кругосвітнє? Кого лишило там ген-ген ? Нахлине вітер, глиб подасться, І щоглу з свистом натяга... Гей-гей, воно й не прагне щастя, І не від щастя одбіга! Під ним струміння блакитнясте, Над ним одсончин золочин. Воно ж все рветься в поринасте, Немову бурях є спочин. Спектр оцінок цього тексту надзвичайно широкий — від майже побожного захвату в одних і до гострого неприйняття інших. А проте з майже двох десятків різних за часом (ще починаючи від М. Чернявского та Олени Пчілки) і рівнем виконання українських перекладів ліричного шедевру російського поета саме Тичинин здатен викликати найбільші емоції й найзатяті- 28 Особливо це відчутно на тлі рівненького гладкопису трохи пізнішого перекладу М. Терещенка: Біліє парус одинокий В морськім тумані голубім... По що пливе він в світ широкий? Що кинув він в краю своїм? З огляду на близькість двох мов тексти такого штибу могли хіба що додавати аргументів тим, хто взагалі вважав переклади з російської поезії на українську річчю абсолютно ІВ0Ю- _І ші суперечки — і це вже свідчить на його користь28. Експериментатором був Тичина й у своїх перекладах для театру. І коли перекладав на початку 1920-х «Троянду і хрест» О. Блока (цей текст так і не використано до нашого часу на українській сцені). І коли перекладав лібрето «Казки про Царя Салтана» для щойно українізованої 1926 року харківської опери, або ж значно пізніше, 1957 року, лібрето «Лоенгріна» — для опери київської. І все ж в історії української літератури Тичина зостанеться насамперед геніальним поетом, якого знищила Система — не фізично, але духовно. Хоч як це прикро, але варто, очевидно, погодитися зі спостереженням Юзефа Лободовського: «На відміну від Рильського, йому (Тичині. — М. С.) забракло фундаменту культурної традиції, інтелектуального контролю, відтак коли його піддано фізичному гвалтові, його зрадила навіть техніка форми, навіть мовна вправність»29. По-своєму цікаві й безумовно яскраві переклади Тичини лишалися на маргінесах його зацікавлень і поза «мейнстрімом», визначеним неокласиками. І 29 Див.: Ю. Лободовський. Сцили й харибди української поезії // У кн.: Простір свободи. Україна на шпальтах паризької «Культури». К.: Критика, 2005.-С. 342-343. На відміну від Тичини, його сусіда по київській вулиці Рєпіна Микола Бажан30 під будь-яким кутом зору належить до провідних постатей українського перекладу — і за кількістю, і за якістю ним зробленого. Він був набагато молодший від Тичини, який належав ще до покоління неокласиків (на рік молодший від Зерова, на два — від Драй-Хмари, ровесник Бур- 30 «Сметанка» української радянської літератури в Києві проживала у двох спеціально зведених наприкінці 1920-х - у середині 1930-х будинках так званого «Роліту»: М. Коцюбинського, 2 та Леніна (тепер -Б. Хмельницького), 68. Однак окремі високопоставлені письменники, як-от Тичина, Бажан, Корнійчук, Смолич тощо жили в привілейованих будинках тодішної партійної й державної номенклатури (перші двоє - на Рєпіна, 5). і гардта і Филиповича й на чотири _ роки старший від Рильського). Бажан народився 1904 року і відтак був представником наступного, вже радянського покоління. Доля, за образним висловом Юрія Лавріненка, відвела молодому поетові лише «п’ять хвилин перед дванадцятою» для приголомшливо яскравого входження у велику літературу своїми «Будівлями», Г «Гетто в Умані», «Сліпцями» напе- Див. Ю. Лавріненко. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933. редоднітотального погрому почат- |П5^Шегаскі 1959. _с. 31б. , ку тридцятих . - Уникнувши фізичного знищення, Бажан прийняв запропоновані системою умови компромісу. Його хрестоматійний упродовж двох десятиліть вірш «Людина стоїть в зореноснім Кремлі» (1932) став за часом написання (і за літературним рівнем!) одним з найперших серед незліченних українських «од Сталінові». Поет зробився академіком, лауреатом двох Сталінських премій і кавалером численних орденів, Героєм соціалістичної праці (1974), депутатом Верховних Рад УРСР та СРСР, а по війні — заступником Голови Ради Міністрів УРСР. І проте за рівнем культури і освіченості різко виділявся на тлі української радянської літературної (і не лише літературної) еліти. Зрештою, від 1958 року й аж до смерті у 1983 році Бажан працював головним редактором Української Радянської Енциклопедії і, як свідчать очевидці, не лише сумлінно вичитував всі статті, аж до фізичних і математичних, але й був ініціатором багатьох видавничих проектів — як-от першої у світі (і при цьому україномовної!) «Енциклопедії кібернетики» (1973). Переклад став для Бажана цариною, де й надалі можна було залишатися собою — поетом величезного темпераменту, освіченості й глибини думки. Його перекладацький діапазон надзвичайно широкий. Певна річ, поет чимало перекладав — бо тоді не було на те ради — з «мов братніх народів». Але його фундаментальний переклад «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі, надрукований 1937 року, аж ніяк не несе на собі знаків силуваності чи заробітчанства. Поема Руставелі в перекладі Бажана (вдостоєна того ж 1937 року Державної премії Грузинської PCP) є не «улюбленим текстом Сталіна», а шедевром грузинської середньовічної поезії: Царством мудрості одвіку віршування зветься гоже, Людям корисно у вірші зачувати слово Боже, Бо тоді в їх душах радість неодмінно переможе. Тим вірш добрий, що він стисло викласти річ довгу може. Поемою Руставелі східні зацікавлення Бажана не обмежуються. Він переклав класичну поему Алішера Навої «Фархад і Ширін» і зворушливий віршований трактат Давида Гурамішвілі «Давітіа-ні» (його автор, вигнанець з Грузії, доживав ще за доби Гетьманщини віку в Миргороді). І, знов-таки, це були вправні й пружні вірші, що приносять естетичну насолоду читачеві. Але, звичайно, Бажан перекладав не лише з «мов народів СРСР». Він дуже багато зробив для перекладу європейської поезії (насамперед — німецькомовної). Малосприятливого для української літератури 1974 року (саме тривала інтенсивна «боротьба з буржуазним націоналізмом», супроводжувана жорстокими переслідуваннями інакодумців), у перекладах Бажана вийшли поезії Райнера Марії Рільке. На сьогодні, за підрахунком Анатолія Мойсієнка, філософський шедевр Рільке «Herbsttag» — «Осінній день» — з його пронизливим «Herr: es ist Zeit» при початку, існує вже в п’ят- |- надцятьох українських версіях32. 32 Серед інших знаних перекладачів цього вірша — Михайло Орест, Юрій Клен, Василь Стус, Віктор Коп-тілов, Михайло Москаленко, Ігор Качуровський, Мойсей Фішбейн. Див.: А. Мойсієнко. Поетична візи-тівка P. М. Рільке // Сучасність. -2005. -ч. 6. -С. 51-60. І все ж, за висновком дослідника (який так само переклав «Осінній день»), саме Бажанова версія відзначається особливою відповідністю яскравої перекладачевої фонічної інструментовки до авторської палітри Рільке: Мій Боже, час! Вже літо стало ярим. На сонячний годинник довгу тінь накинь і вітер простели над яром. Звели останнім ягодам оцим ще наливатись, дай їм трохи строку, щоб геть дозріти, щоб солодкість соку відтак вином зробилася тяжким. Хто був бездомний, той не знайде дому, не збудеться самітник самоти, не спатиме, читатиме, листи почне писать, чи вийде в парк брести уздовж алей по листю ворушкому. У листі до рідних від 7 грудня 1973 року в’язень Василь Стус (для якого роки в таборі так само були часом інтенсивної — і надзвичайно ускладненої умовами ув’язнення — роботи над Рільке), писав: «Я вже давно думав, що єдиний український партнер Райнера Марії — Бажан, чия власна сфера поетична чи не найближча до пошукуваної, як кажуть дисертанти. Щоправда, Микола Платонович інколи занадто пафосний, обернений до читача, немає в ньому Рількової самовистарчальності, самовдоволення дуїнського жерця». І все ж загальний висновок межує з захватом: «Бажан-філософ зугарен так ущільнити рядок, що кожне слово кричить криком, заки не обвикне з цим смертельним тиском існування. (...) Мені б хоті-__лося докінчити свої переклади (до- 33 Див.: В. Стус. Твори в чотирьох КІНЧУ обов’язково), але признаюся, томах. Том б (додатковий). Кн. 1. що ці, Бажанові, переклади відби-Львів: «Просвіта», 1997. -С. 57-58. | вають усяке бажання працювати коло них»ъъ. 1982 року в перекладах Бажана вийшла вибрана лірика трагічного Фрідріха Гельдерліна (і стала однією з кращих книжечок на-загал доброї серії «Перлини світової лірики» видавництва «Дніпро» за всі роки її існування). В останні місяці життя поет багато працював над перекладами лірики Гете. Про особливості цієї роботи свідчать п’ять послідовних варіантів перекладу уславленої «Нічної пісні мандрівника» — цих, за висловом Віктора Коптіло-ва, вісімнадцяти «повнозначних слів, вкладених у кілька нерівно-| стопних уривчастих рядків, що пе- В. Коптілов. Теорія і практика пе- редають утруднену мову стомленої рекладу. Навчальний посібник. К.: ^ , Юніверс, 2003. - С. 51.3 цій книги. людиИи>яка спинилася » *орах перед де процес Бажанової праці розгля- початком ночі, сподіваючись на від-нуто докладніше, взято цитовані починок»34. Вже перший варіант далі послідовні варіанти перекладу давав цілком адекватне уявлення шедевру Гете. _І Пр0 05рази й форму оригіналу: На гірських вершинах Тишина. По всіх долинах Не зрина Вітрець із висоти. Мовчать пташині хори. Пожди лиш, — скоро Заснеш і ти. Проте цей варіант не задовольнив вимогливого перекладача. По довгих пошуках з’являється остаточна версія: На всі вершини Ліг супокій. Вітрець не лине В імлі нічній. Замовк пташиний грай. Не чути шуму бору. Ти теж спочинеш скоро, — Лиш зачекай. І хоча над українським перекладачем в силу історичних причин аж надто тяжіють «Горные вершины» Лермонтова35 (саме від них відштовхувався був колись у своїй праці Михайло Старицький), Бажан переконливо показав: можна дати досконалу рівновагу між двома планами вірша (зовнішнім — величним гірським пейзажем, і внутрішнім — словами, мовленими подорожньому самим Господом), відтворивши при тому формальну структуру Гетевого першотвору й не загубивши його поезії. (Хоч, напевно, виходячи з названих вище моментів, першість слід віддати все ж перекладам цього вірша, виконаним Г. Кочуром та І. Качуровським). 35 Горные вершины Спят во мгле ночной; Тихие долины Полны свежей мглой; Не пылит дорога. Не дрожат листы... Подожди немного, Отдохнешь и ты. Бажан виявляв себе великим майстром слова навіть тоді, коли йшлося про авторів з нашого сьогоднішнього погляду відверто одіозних. Читаючи сьогодні маленький вишуканий цикл «Три вірші по шістнадцять слів», сучасний читач ледве чи вгадає його автора: Гори! Зляканого скакуна стримую рухом руки, Сам оглядаюсь: до хмар Звідси — три чі й три вершки. Гори! Буйно, як море, гримлять хвилі могутні ріки, Так вони мчаться, немов Скачуть у бій румаки. Гори! Врізались ніжно в блакить пасма гірського вершки. Небо між ними висить, Спершись об гори стрімкі. Тим часом, автор цих віршів — Мао Цзедун, не лише політичні, але й літературні тексти якого охоче друкували в СРСР у 1950-ті. Як свідчать мемуаристи, товариш Мао справді полюбляв писати цілком вишукані вірші в китайській класичній традиції. Більше того, я не виключаю, що в цитованих вище перекладах є щось спільне з тим, що насправді писав Мао Цзедун, — хоча мені важко це перевірити. Але важить інше: навіть коли йшлося про необхідність перекласти до певної «революційної дати» вірші вождя КНР, Бажан не проминав нагоди зробити з того добру поезію. Поза тим Микола Бажан був активним учасником перекладацького проекту ювілейного видання «Нового життя» Данте (1965) й тому Мікеланджело (1975). Він був першим, хто познайомив українських читачів з Паулем Целаном, і з огляду на саму трагічну постать автора це можна було назвати й певною політичною сміливістю. З польської поезії Бажан брався за близького до нього своїм світовідчуттям Ципріяна Каміля Норвіда. Нарешті, з російської Бажан лишив не лише переклад пушкін-ської «маленької трагедії» «Моцарт і Сальєрі», але й прекрасні українські версії лібрето ряду класичних опер, від «Князя Ігоря» й «Хованщини» Мусоргського аж до «Катерини Ізмайлової» Шостаковича. Особливо варто відзначити останню роботу. Річ у тім, що композитор сам був (разом із А. Прейсом) співавтором лібрето до своєї геніальної опери, яка зазнала стількох гонінь у роки сталін-щини. Але Шостакович-літератор очевидно поступався Шостако-вичу-композитору. Натомість саме при постановці опери 1965 року в Києві (диригент К. Симеонов, режисер І. Молостова) було досягнуто цілковитої єдності між музикою і текстом, і тональність вистави було піднесено від «побуту» (історії купчихи Катерини, що через любов до прикажчика Сергія отруює самоду-ра-свекра, а потім разом з коханцем убиває нелюба-чоловіка) — до буття (трагедія нереалізованої особистості, що врешті-решт приводить Катерину до самогуб- |- ства). Композитор сам визнавав 36 Див.: М. Стефанович. Київський це, беручи участь у підготовці до державний театр опери та балету . .. , . УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Історич- київської прем єри, - і назвавши ний нарис к . МистеЦЇВО( 9б8 _ її найкращою за всю історію сце- с 240-242. І нічного життя опери36. З оперними перекладами пов’язано ще один промовистий сюжет. Сам Бажан разом із Максимом Рильським вважав українізацію опери — високого синтетичного жанру — одним із найбільших здобутків культурного відродження 1920-х. Прикметно, що 1939 року Рильський наважився на безпрецедентний за сміливістю крок — звернувся з листом до Микити Хрущова, протестуючи проти планованої тоді зміни україномовного статусу київської опери й постановки ряду російських опер — російською37. Цей демарш подіяв, і Державна опера УРСР лишалася україномовною аж до 1978 року, коли по-російському було поставлено «Пікову даму», і всі дальші постановки російської |- класики здійснювалися вже ли- 37 Див.: М. Рильський. Зібрання шень мовою оригіналу. (Остаточ- творів у 20 т. Т. 19. К.: Наукова . думка, 1988. - С. 178-180. Звісного ж удару україномовній опері 1 но, аргументація цього написаного було завдано вже в роки незалеж- російською мовою листа 6ула про. ності, коли мовами оригіналів по- сякнута тодішньою марксистською чали виконувати й увесь європей- схоластикою. _І ський репертуар.) Проте, хоча від 1979 року «Хованщина» реально йшла вже російською, старому поетові справно сплачували гонорар за кожну виставу і він, не маючи змоги через стан здоров’я ходити до театру, був переконаний, що його переклад усе ще звучить зі сцени... З волі обставин, Бажан пережив декілька історичних епох і відійшов тоді, коли шанси української мови й української літератури виглядали особливо несприятливо. Він за життя мав 38 Вперше - 1944 року, коли мелодія Александрова на слова Мі-халкова та Ель-Регістана замінила як Державний гімн СРСР «Інтернаціонал» (що залишився гімном КПРС), вдруге - 1977 року, коли були затверджені нові слова гімну, вже без згадування імені Сталіна. Ця праця Бажана може стати блискучою ілюстрацією колоніального дискурсу, у рамках якого змушений був існувати український радянський переклад. Адже принаймні після 1977 року ніхто ніколи не співав гімн СРСР на українські слова «Союзом незламним республіки вільні навік об'єднала Великая Русь. Хай квітне, народами створений спільно, Єдиний, могутній Радянський Союз!» (навіть їхній російський відповідник «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки Великая Русь» упродовж 1960-х -першої половини 1970-х не звучав — аж поки вирішували, що робити з іменем «вождя всіх народів»). Але цей український переклад неодмінно друкувався в усіх розкішних подарункових збірках, що мусили символізувати розквіт радянської України в сім'ї братніх республік СРСР, - починаючи з тому «Великому Сталіну. Народні пісні та думи. Поетичні, прозові і драматичні твори письменників Радянської України» (1949; до речі, російський оригінал у цій книзі відсутній). (як і Рильський з Тичиною) статус «живого класика», — і саме йому було довірено двічі перекласти українською мовою текст Гімну СРСР38 (і так само двічі, хоч першого разу в співавторстві з П. Тичиною, написати текст Гімну У PCP). Проте своєю величезною культурницькою працею він послідовно намагався бороти стереотипи української загумін-ковості й хуторянства — і не без успіху робив це тоді, коли було особливо важко, а то й просто небезпечно. *** Упродовж повоєнних років в українському радянському перекладі були й постаті нібито «другого плану», які фахово й сумлінно працювали над певною своєю ділянкою — і врешті-решт забезпечили собі заслужене місце в історії. Про Бориса Тена (псевдонім Миколи Хомичевського) вже йшлося в попередньому розділі. Доля письменника була, як на мірки його доби, щасливою. Він мав «непрощенний гріх» перед радянською владою, бо в 20-ті роки був свяще ником УАПЦ (і в цій іпостасі хрестив сина Миколи Зерова). На початку горбачовської «перебудови», готуючи до книги спогадів про Бориса Тена «Жадань і задумів неспокій» (1988) бібліографію письменника, Сергій Білокінь якось зумів обійти пильність цензури й розпочати розділ «Література» покажчика зі статті в газеті «Пролетарська правда» за 21 грудня 1928 року. Стаття називалася «Як готуються в чорному таборі» і йшлося в ній про те, що автокефальний протоієрей Микола |- Хомичевський з церкви Петра й 39 Жадань і задумів неспокій. Павла, що на Подолі (зруйнова- 3 творчої спадщини Бориса Тена. К.: . 1П1П ч . Радянський письменник, 1988. - на в середині 1930-х) підготував ” С. Ь1 о. з дітьми до Різдва сцени зі свя- - щенної історії39. Але, на диво, на відміну від переважної більшості кліру УАПЦ, перекладач зацілів, і відносно «дешевою» ціною. Він «усього-на-всього» мусив упродовж 1930—1936 років поневірятися на Далекому Сході — але зате не потрапив під жорна, які саме тоді змололи майже всіх священиків і весь єпископат автокефальної церкви. Потім письменник повернувся в Україну, — але відразу знову виїхав до Росії, де перебув репресії 1937—1938 років на скромній посаді методиста обласного будинку народної творчості в Калініні. Коли почалася війна, вже 44-річного культпрацівника М. Хоми-чевського забрали на фронт: Він потрапив до моторошного Новго-род-Сіверського табору військовополонених, мав бути розстріляний (належав до підпільної групи працівників місцевого театру, який дозволили відкрити окупанти), — але випадково вцілів. А по війні Борис Тен (після ретельної перевірки — адже над ним тяжіли полон і перебування під окупацією!) дістав від партії і уряду можливість жити в провінційному Житомирі, — у столиці людям з такою біографією було не місце, — і мирно працювати на благо української літератури. Дебютував Борис Тен ще в 1920-ті роки, починав перекладати з різних мов, був представлений у третьому (єдиному, який побачив світ!) томі «Хрестоматії з історії західних літератур» за редакцією О. Білецького та М. Плевака (1931), брав участь у підготовці вже неодноразово згадуваної раніше антології французької поезії М. Зерова та С. Савченка, яка світу так і не побачила. У Бориса Тена є переклади і з німецької (драми Шіллера), і з польської (поезії Міцкевича і драми Словацького), і з англійської (драми Шекспі-ра), і з російської («Домик у Коломні» Пушкіна), і з італійської (лібрето «Орфея і Еврідіки» Глюка, «Норми» Белліні та «Балу-маскараду» Верді). Всі ці переклади цілком фахові та якісні. Але справою життя Бориса Тена стала класична давньогрецька література — трагедії Есхіла і Софокла, комедії Арістофана, і, звісно, «канонічні» на сьогодні переклади «Іліади» і «Одісеї» Гомера. Повномасштабний перекладачів дебют — повний текст «Прометея закутого» Есхіла з великою передмовою О. Білецького — відбувся 1949 року, коли Борисові Тену (на той час — завідувачу літературної частини Житомирського обласного театру) виповнилося вже 52! Цей вельми запізнілий (з волі лихих обставин) дебют мав плідне й тривале продовження. Вже 1956 року в перекладах Бориса Тена виходить том комедій Арістофана («Хмари», «Лісістрата», «Жаби»; у двох випадках із трьох перекладач мусив наново звернутися до текстів, раніше перекладених В. Свідзінським, — які «вибули з життя» разом зі спаленим живцем поетом). Спершу в перекладі Бориса Тена вийшла «Одіссея» (1963), а через 15 років і «Іліада» (1978)40. Літній перекладач дуже боявся не дожити до завершення своєї праці — але йому судилося отримати за неї за життя навіть належне вшанування: літера- I--турну премію ім. М. Рильського 40 Популярність цих перекладів Бо- за досягнення в галузі художньо-риса Тена значно перевищила почат- г0 перекладу (1979) кові 8-тисячні наклади. Адже найви- 0 ... ' За гнучкістю українського разніші фрагменти з них було вмонтовано в прозові перекази Гомерових гекзаметру, за його ритмікою пе-поем для школярів пера Катерини реклади Бориса Тена можна вва-Гловацької, які кілька разів перевида- жати взірцевими. Ось початок валися масовими накладами._| «Одісеї»' Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши, Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив, В морі ж багато бід і тілом зазнав, і душею, Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути. Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув. Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне: З’їли, безумні, волів вони Гелія Гіперіона... Звернімо увагу на те, наскільки різноманітною є застосована перекладачем схема гекзаметру. «Базова схема» — 5 дактилів і хорей — зустрічається в «чистому вигляді» у 1, 3, 6—8 рядках. Натомість у 2 й 4—5 рядках перекладач вправно застосовує на місці дактилів хореїчні стопи, які створюють паузи з ритмічними перебивками. Через те у Бориса Тена ніколи немає враження одноманітності, які виникає вряди-годи в інших перекладачів, що жорстко слідують базовій схемі п’яти дактилів і прикінцевого хорея (як-от у М. Білика, автора коректного, але позбавленого стилістичного блиску, перекладу «Енеїди»). У ґрунтовній розвідці «Нотатки про ритміку гекзаметра» (1967) сам перекладач наголошував: «середню рівнодіючу в ритмі перекладу „Одіссеї“ повинні, на нашу думку, становити, по-перше, темпо-рит-мічні уповільнення в прямому зв’язку з смисловим та емоціональним змістом тексту; наприклад, у сцені Сізіфовоїроботи: Камінь вгору, важкий, вхопившись обіруч, котив він, — Всю напруживши міць, руками й ногами упершись, Камінь вгору котив він; коли вже його через гребінь Перекотити лишалось, назад весь тягар обертався, Йзнов аж в долину навально той камінь летів безсоромний. (XI, 594-598) По-друге, це повинні бути ритмічні паузи переважно на цезурах та на закінченнях мовних речень і періодів, наприклад: Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги. (II, 388)»44. Внаслідок надзвичайно сумлінної роботи перекладача (а також великої редакторської праці М. Рильського та Г. Кочура) переклади «Одіссеї» й «Іліади» легко читаються і надаються для того, для декламації вголос. Тож ледве ч Гомерові поеми по-українському заново, оскільки Борис Тен, здається, розкрив у своїх перекладах усі можливості класичної української просодії, гідно завершивши справу, що її розпочали колись Руданський із Ніщинським. Доля іншого визначного українського перекладача, Василя Мисика, варта похмурого й макабричного пригодницького роману, який багатьом здався б неймовірним. Як уже згадувалося, після яскравого дебюту з оригінальними поезіями ще в першій половині 1920-х і з перекладами — на межі 1920-х і 30-х, Мисик був у 1934-му заарештований — замість іншого письменника, Василя Минка (якого не виявилося вдома, — а «чекісти» не хотіли повертатися з порожніми руками). На виїзному засіданні військової колегії Верховного суду СРСР на чолі зі зловісним Ульріхом 15 грудня 1934 року (невдовзі по вбивстві Кірова, коли Система вимагала крові) поет був одним з небагатьох, хто не погодився з нав’язуваним звинуваченням. Можливо, це його врятувало — надто вже абсурдну, навіть як на ті часи, справу відправили на дорозслідування, і до числа 28 розстріляних Мисик не потрапив. Відтак поета було засуджено на п’ять років не за політичною, а за «побутовою» статтею. Зустрівшись на Соловках з ув’язненими Зеровим і Филипо-вичем42, Мисик уникнув їхньої долі, оскільки за таборовими паперами письменником не значився. Відбувши перед війною термін, він повернувся до Харкова, де з’ясував, що в нього немає вже ні помешкання, ні шансів на роботу, а відтак є можли- |--вість якось прилаштуватися ли- *2 Про цю зустріч письменник напи- шень у далекому селі. Потому сав у 1960-ті невеликий, але прониз- були фронт, полон, німецький ливий спогад, який уперше, однак, ... л,, „ „ г і/ концтабір, участь у підпіллі, ви було надруковано стараннями Г. Ко- 3 3 . ’ чура лише «перебудовчого» 1988-го. падковий порятунок від роз- Див.: В. Мисик. Сторінка пам'яті // стрілу, коли гітлерівці у квітні У кн.: Родинне вогнище Зерових. К.: 1945 ліквідовували в’язнів своїх Гелікон, 2004. -С. 69-71._| таборів... Поет міг лишитися на Заході — бо разом з групкою дивом зацілілих в’язнів вийшов на американську частину (для спілкування з американцями перекладача Мисик не потребував!) Але він повернувся до рідного Харкова, — і знову йому пощастило, бо він не був повторно заарештований, як багато з тих, хто пройшов полон, а просто до кінця 1950-х працював на посаді обліковця в харківському трамвайному депо. 1948 року він укладає нову книжку перекладів з Бернса (перша, як уже згадувалося, побачила світ ще 1932 року, перед арештом письменника) — і пише листа до Рильського з проханням допомогти її видати, — бо «на жаль, мені досі не пощастило зацікавити нею видавців. Висловлювання Фадеева про Бернса і той інтерес, який становить він для нашого читача, через свою спорідненість з Шевченком, все ж дають мені надію коли-небудь привернути до цієї справи увагу видавців»43. Але ані посилання на авторитет тодішнього голови спіл- ' 43 Див.: В. Мисик. Захід і Схід. Пеки письменників СРСР, автора реклади. К.: Дніпро, 1990. - С. 11.1 «Молодої гвардії» Фадеева, ані зусилля Рильського (який щойно сам пережив кампанію цькувань за «націоналізм») не допомогли — аж до початку хрущовського «реабілітансу» Мисик лишався поза літературою, і про саме його існування знало лишень вузьке коло людей. Аж 1957 року укладач «Розстріляного відродження» Юрій Лавріненко був неабияк здивований, побачивши у 3-му томі «Антології української поезії» кілька віршів давно зниклого Мисика, супроводжуваних короткою довідкою, яка сповіщала: поет брав участь у Великій вітчизняній вій- І ні44. Партія остаточно простила Див- Лавріненко Ю. Розстріляне

. відродження. Антологія 1917-1933. поетові його «гріхи» 1 дозволила _{|п$1уМ иїегаскі} , _д5д _ _{с зб2}_з_бз йому повномасштабно займатися - літературною працею. 1959 року таки вийшов Берне (книжку, підготовлену спільно з Миколою Лукашем, було перевидано в серії «Перлини світової лірики» видавництва «Дніпро» 1965 року). У тій-таки серії «ПСЛ» 1968 року в перекладах і за передмовою Мисика вийшов томик вибраних поезій Джона Кітса. Паралельно поет активно реалізує свої «східні» зацікавлення: протягом 16.- 6-1053 1962—1972 років у його перекладах з’являються «Вибране» Руда-кі, «Рубаї» Хайяма, «Лірика» Гафіза. Помер Мисик 1983 року в Харкові, — встигши отримати 1977 року перекладацьку премію ім. М. Рильського. По його смерті місцева письменницька організація просила міську владу назвати поетовим ім’ям вулицю, на якій він жив. Однак її невдовзі назвали вулицею Єсеніна — українського імені на своїй карті тодішній офіційний Харків, вочевидь, не потребував. До певної міри, Мисикові пощастило ще раз. Його перекладацький доробок (окрім драматургії) було зібрано в книзі «Захід і Схід» (1990) (у новозаснованій серії «Майстри поетичного перекладу» видавництва «Дніпро» — встигли вийти в ній ще вибрані переклади Миколи Лукаша та Григорія Кочура; появі тому перекладів неокласиків завадила системна криза українського книговидання початку 1990-х). Ця назва вдало окреслює діапазон перекладацьких зацікавлень Мисика. Так, він успішно перекладав із західних (переважно — англомовних) літератур. Ще замолоду, до арешту, він зробив найкращий, мабуть, на сьогодні український переклад «Ромео і Джульє-ти» (принаймні, так оцінив його Г. Кочур у передмові до першо-публікації). Цей переклад, однак, не ввійшов до шекспірівського шеститомника 1984—1986 рр. з однієї простої причини — на той час було невідомо, що його рукопис зберігся. Він був знайдений пізніше і надрукований у харківському журналі «Прапор» у 9—10-му числах 1988 року. Натомість у шеститомнику Мисик представлений значно рідше виконуваними на сцені «Тимоном Афінським» і «Юлієм Цезарем». Поет невеликими порціями перекладав також дю Белле, Скаррона, Мільтона, Байрона, Шеллі, Вітмена, Лонгфелло — зокрема й знамениту баладу про Вальтера фон Фогельвейде, яку йому судилося почути на Соловках у навіки втраченому перекладові Зерова. Варто відзначити ретельність, із якою поет опрацьовував свої тексти. Причому маємо в особі Мисика рідкісний випадок того, коли пізніші редакції не збіднювали (як це неодноразово бувало з Рильським), а лишень збагачували їхню мовну палітру. З цього погляду цікаво порівняти дві редакції знаменитої поеми Бернса. Отже, «Веселі бродяги» (1932): Коли з дощами восени сухі листки, як кажани, закрутяться в вітрах, коли в шумливий листопад вмішаються дощі і град і раптом ствердне шлях, коли вже підеться к зимі — тоді у Нансі у корчмі, навколо бочки браги збираються бродяги. Співають і ригають, зідхають і ревуть, танцюють і жирують і в сковороди б’ють. За великим рахунком, цей текст дуже добре передає і зміст, і настрій написаної народною шотландською говіркою (тут — не до високого стилю!) кантати «The Jolly Beggars». Просторіччя оригіналу поет відтворив українським-таки просторіччям, але взорованим, радше, на слобожанську вулицю XIX століття. Така тональність не задовольнила зрілого Мисика — і він створює нову редакцію, що відсилає до гульні барокових пиворізів-спудеїв, сучасників Бернса. Ось як починається кантата «Веселі жебраки» (1965): Коли з дощами восени Сухі листки, як кажани, Закрутяться в вітрах; Коли в шумливий листопад Сипне крупа, ударить град І раптом ствердне шлях; Тоді до Пузі-Ненсі в льох, Обідрані, знебулі, Ватаги ланців і мандрьох Збираються на гулі: Співають, випивають, Регочуться, кричать, Танцюють і жирують, Аж келихи бряжчать. Водночас Василь Мисик — чи не найкращий протягом усієї історії перекладач українською поезій Сааді, Рудакі, Гафіза, Хайя-ма. І немалою перевагою поета порівняно з численними перекладачами тих-таки авторів російською було те, що Мисик перекладав безпосередньо з персько-таджицьких оригіналів. У листі до друга, поета Тереня Масенка від 14 грудня 1958 року Мисик писав: «Працюю зараз над перекладами з Рудакі. Заліз з головою в стару мову. Яка це сила, яке багатство. Російські переклади традицій- ⁴⁵ Див.: В. Мисик. Захід і Схід. Переклади. К.: Дніпро, 1990. - С. 10. | но-умовні: всі східні поети звучать традиційно-однаково, мабуть, через трикляті підрядники»⁴⁵. Але річ, очевидно, не лише у філологічній обдарованості Мисика. До нього, як уже згадувалося, до східної поезії охоче брався визначний філолог і поліглот Агатангел Кримський. Проте його переклади сьогодні мають уже здебільшого історико-літературне значення. Перекладені восьмивіршами рубаї Хайяма в Кримського позбавлені афористичності, а часто — і поетичної виразності взагалі. Ось як натомість переклав Хайяма Василь Мисик: І юних і старих — всіх поглинає час, І невеликий нам дається днів запас. Ніщо не вічне тут: ми підемо так само, Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас. Твій ворог — небеса коловоротні. Без друзів ти, всі дні твої самотні. Будь сам собою, не гадай про завтра, В минуле не дивись, живи сьогодні! Що знаєш ти?Адже ти сам — ніщо! Ти вітер, дим, і весь твій крам — ніщо! З обох боків у тебе небуття, Ти весь в ньому, ти й тут і там — ніщо. На такому ж високому рівні Мисик перекладав практично всіх східних класиків, — і ледве чи хтось ближчим часом зуміє скласти йому конкуренцію в цій царині. Відзначмо ще одну важливу деталь. Після участі в пушкінському однотомнику 1930-го року за редакцією Филиповича, Мисик практично не перекладав «з літератур братніх народів» (коли не йшлося про вже згадувану персько-таджицьку класику). Він уперто відкидав можливість вислужитися (а то й просто заробити), перекладаючи з білоруської чи російської чергові вірші про мир, про Леніна, про щасливе життя радянських людей. І під цим кутом зору харківський обком КПУ, відкидаючи пропозицію письменників про найменування вулиці іменем Мисика, вчинив по-своєму послідовно. Сьогодні, ведучи мову про переклад 1960-х, ми говоримо про перекладацький феномен Лукаша й Кочура. Лукаш і Кочур справді були друзями й часто спілкувалися поміж собою. Мисик натомість був відірваний від них внаслідок свого перебування в Харкові (де упродовж повоєнних років українське літературне життя поволі завмирало). Ближчим до Києва, але теж «провінціалом» чувся Борис Тен у невеличкому Житомирі. Але, якщо говорити про те, як український переклад у 1960-ті знову посів визначальні позиції в процесі національного відродження, можливо, слід оперувати поняттям «феномен Мисика, Бориса Тена, Кочура й Лукаша». ♦♦♦ Переламним для історії українського перекладу можна вважати 1955 рік — час виходу «Фауста» в геніальній інтерпретації тодішнього формально початківця Миколи Лукаша, який переконливо показав — український перекладач, навіть звертаючись до текстів найвищої складності, цілком може |- обходитися без російського «коло- ⁴⁶ Й.-В. Гете. Фауст / Вступна стаття ніального дзеркала»⁴⁶. Про пов’я- академіка О. Білецького. К.: Держ-зані з цим перекладом дискусії літвидав, 1955. - XI + 500 с. ми поговоримо дещо згодом, а поки наголосімо: його поява на рік випередила «секретну доповідь» Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС із засудженням «культу особи Сталіна». Проте саме доповідь Хрущова знаменувала радикальну зміну суспільної атмосфери. Від другої половини 1950-х знову повертаються в обіг імена авторів, репресованих у 1930-ті (звісно, лише тих, щодо яких з’явилися «реабілітаційні довідки»). Із заслання в Україну повертаються окремі дивом уцілілі в таборах письм

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒