МИХАЙЛОВЕЧУДО 1 страница

МИХАЙЛОВЕЧУДО

ДРАМАНАЙГОЛОВНІША

- МИХАЙЛЮНЮ, ішлибививечеряти…Нібитопитає, аможе, йпроситьМатронкаголосом, схожимнашелестласицівсіні, ставшинаґанкуіззакачанимидоліктіврукавамибіленькоїмережаноїсорочки.

Упризахіднихвересневихпроменяхїїмаленькаголівказкороноютугозаплетеноїкосисхожанадругесонечко, щосходитьз—поміжзапашнихгруш, якимивсипанийвесьґанок, аждопідвіконьхати. Матронкасмієтьсясамимилишекругленькимиямками, надкушуючимедовугрушу, чимзбурюєнавколосебецілийрійос.

- Ащо'сте, бідашко—солодашко, доброгозварили? —підводитьголовувіддровітня, невипускаючисокириізрук, чоловікукептарі, вивернутомудоверхуцегейкою.

Горасвіжонаколенихдровбілієіпахнетаксамочисто, якмережанасорочканажінцівпризахідномусонці.

Якусьмитьобоємовчать, незрушнимиочимадивлячисьодненаодного, —так, начеось—осьмаютьісобінадкуситиоднеодного, якотужовтобокуперестиглугрушу, щораптовопадаєізжіночоїрукиікотитьсядочоловіказсокирою.

Маленькажінказнічується, нібивстидаєтьсяякоїсьпотаємноїдумки, червоніє, атодіберетьсявбоки:

- Закрутилакулачоккулешки, татакої—яксонцежовтої, самасмієтьсязкруга. Аби'хтакдозавтрадо—чекала, яккажунеправду! Невірите, йдітьсаміподивіться! —веселовідповідаєтайзникаєупроймідверей.

Ідовготелесий, мовжердина, Михайло, якомуніпрощодвічіказатинетреба, несесокируудроворуб, підмітаєдряпакомдоріжкувідстодолидохати, обтрушуєвідстружкиітирсиштани—ідевечеряти.

Матронкавжечекаєбіляширокогодерев'яногоцебразапіччюзглекомтеплоїводиіперекинутимпочерезплечерушником.

- Михайлюню, чияваснепросиладопізнанеколотитотідрова? —питаєздокором, допомагаючичоловіковіроздягатися.

Михайломовчкискидаєкептар, сорочку, схиляєтьсянадцебромдополовиниголимтілом, підставляючишиюпідструміньводи. Голоснофиркаючиісміючись, ляскаємокроюдолонеюпожінчинійщоці:

- Ащо, можепошкодити?

- Алеви, срібнийМихайлику, безпоясадровакололи, авітербуввеликий, можетепоперекзастудити. Комутотреба?!

Ледьторкаючисьчоловіковоїспинидолонею, Матронказупиняєчомусьтремтячурукунавеликійродимціпідйогоправоюлопаткоюіобводитьвказівнимпальцем. Далікількаразівшвидкоцілує, авжетодірозтираєплечіжмутоммокроївовнизмилом. ПісляцьогоМатронкаберетьсязаМихайловігруди, шию, руки—івідтираєїхтакретельно, нібиточоловіковетілорокаминемалонасобіводи.

Михайлоіззаплющенимиочимамовчкидаєспритнимжіночимрукамсебеобернути, обтерти, зодягнутивчистусорочку, адалі, скуйовдившигустуМатрончинучілку, питаєізнапускноюгрізністю:

- Тощовитам, ґаздинько, кажете, зварили?

- Ависпробуйте… —хитромружитьсяМатронка, відгортаючиллянийрушникізкулеші: жовта—яксонце—мамалиґапаруєбілимдимком.

НіщотакнелюбитьМихайлопіслятяжкоїроботи, якгарячукулешузовечоюбринзою. Матронказнімаєдерев'яноюложкоюверх, кладеувиїмкубринзу, майжетакусамужовту, яккулеша, зновнакриває, сідаєнавпротичоловіка—іобоєчекають, покимаснабринзапуститьмасло, ажвонопочнепротікатикрізьжовтіпоригарячоїмамалички.

ВечеряютьМихайлозМатронкоюзавждиоднаково: сидячиоднепротиодногоівпираючисьодневодногочолами.

Збокуможевидатися, щовонинехочутьабонемаютьсміливостидивитисявочі, черезтевпродовжвечеріневідриваютьсяголовами. Протезбокудобревидноіте, якїхнірукидещосоромливоіспішношукаютьнагодидіткнутися, атодітаксамоспішно, нібиобпеченічипійманіназлодійстві, рукирозбігаютьсяпоколінахчипоскатертині.

Ніхточужийдотепернебачивзбоку, яквечеряютьМихайлозМатронкою, іщедотемрявинаглухозаслонившивікнаізамкнувшиподвір'їшніворота, чогонеробитьніхтовселі. Анебачивніхтонечерезте, щоцямолодапараскупа, непривітначинеохочадобесідизіншими. Просточужілюдипокищонепоспішалидонихнаобійстя: хрестиннебуло—нікогоіщеневродили, нікогонепоминали—ніхтовїхнійхатінадвохневмирав, храмувати—нехрамували, бохраминеробили. Отоживутьсобі, якдвагриби—панчукипідбуком, —потайки, неначемохоміглицеювкриті.

Апіслятого, яксільськийфілософТанасійМаксим'юксказавпередцерквоюпісляїхньоговінчання«Найтеперцідвоєроблятьдіти, апотомубудутьробитироботу», тоніхтойпоготівненадокучавмолодійпарі. Радитисязтакимимолодимитакожнебулопотреби, бовонисаміпотребувалипоради. Зичитинікомунічогонезичили, болишескладалисянагосподарку. Ащопошлюбітрохидовше, ніжрешта, дещопричмелені, тозкимнебуває? Особливо, колипарубокбересторонську, анесвою, сільську, дівкуіроззираєїївночіівденьзусіхбоків, якписанку, писанувчужомуселі.

«Ба—а–ац…Усеминає. Іцеминеться», —подувякосьулюлькуТанасій—ідавостаточнувідповідьнамовчазнестисканнямолодицьплечима, якізаздріснимипоглядамивелизаМихайломіМатронкою, колитіприходилинанедільнуслужбу: вона—знезмінноопущеною, яквідустиду, головою—безшелесноприлаштовуваласявбабинці, він—якжердка, височівмежичоловіками; алеочівнихвсеоднонібитозв'язаніякимсьневидимимшнурком; іцетакявновпадалоувічі, щовбувалих, атокможінок, відзаздростіінеминаючогоподивуроздувалисяніздрі, немовукорівпередотеленням.

Протелюдськазаздрістьдоцихдвохнемалазлости.

Покищо…

***

…МАТРОНКУвселіназиваютьМихайловимчудом. Точніше, Михайлосамїїтакпризвав.

МихайлоІлащукзмалоїдитини—круглийсирота. Татапривалилодарабою, колидитинібулодванадцятьроків, азатрирокипотомуйМихайловамамапішлауглинучерезпустібабинськіязики: наговорилисільськіжінки, щовбідноївдовиціпідночовуютьшлюбніґазди, отойзмовилисятихцемдвінайбільшічеремошнянськіревнивиці, вивелижінкувліс, знаючи, щошукатиїїніхтонебуде, прив'язалидобука—татакілишилинанічохолодитисвоюхіть. Знайшливдовучерездень, обгризенудокістоквовками, таніхтозатенепоніскари, боніхтотоговикраденняневидів, протезнатизналовсесело; алеселосвідчитинеходило, правдидобиватисябулонікому, справужандармеріязакрила—тотакіпішовмалолітнійМихайлослужитиполюдях, годуватиґаздівськівоші, тавчитисявсякимручнимроботам, тазароблятисобінапрожиток. Парубкувавдовго, покинатаку—сякугосподаркунесклавсяіось, нажменькусторонської, такої, яксам, круглоїсиротитащейнамаленькевесілляспромігся.

Може, тому, щосирота, якпалець, аможе, такунатуруйомуГосподьБогдав, аледоженячкиМихайлобувдужеґречниміпоряднимпарубком: дівокнезводив, молодицямспідницідогоринепідфітькував, увдовинихперинахневалявся. Бувдужевдатнийдороботиімалоговіркий. Налюдяхязикйомурозв'язавсялишераз—увесільній«гуцулці», колисвоїіприйшлізмолодоюгостішумнозаповнилипідлогу, амузикагралатак, щоускрипаляурваласяструнанаскрипці.

П'янийвідрадості, Михайлолегкимрухомвисадивнадолонюдрібненьку—ростомйомухібащодопупа—молодузнезвичнимдляїхньогоселаіменемМатронка, піднявнадкучерявоюголовою—ікрутивїїнадсобою, якдзигу, ажзаверещала, перелякавшись, старшадружка, заломлюючихудідівочіруки.

- Гості! ДорогімоїнабУтливігості, дивітьсянаМихайловечудо, любуйтесяМихайловимчудом, набувайтесяколоМихайловогочуда! НаМихайловечудодивіться! —наоднійруцікрутивїїнадголовамигостей, немовбивеселурізнокольоровуквітку.

Голосмолодогозривався, намагаючисьперебиватимузик, такщобулонезрозуміло, чивіннаправдуп'яний, читрохидурний.

Бойтакевцьомуселітраплялося, щоодинмолодийстративрозумнасамомусвоємувесіллі. Черезщостарілюдиказали: томувиннедовгевоздержанієплоті, мовляв, нетребабулочекативесілля, апітидотої, щосамапроситьідає, —інемавбичеснийхлопійогофаміліягоряіпосьогодні…

АМатронка, зістрахучизрадостізаплющившиочі, обхопилашиюсвогомолодогообоматонкимируками, немовдитинатата, івнесамовитомутемпі«гуцулки»обвивалисяїїкольоровістрічкикругМихайла, якзашморг, —ажстрашнобуло, щобнезадушила.

Таквонийдотанцювалитойбожевільнийтанець—лишеудвох: молодий, щодістававголовоюмалонедонеба, імолода—всімсвоїмневагомимтільцемврославйогозбитевідпостійноїроботи, пружнечоловічетіло, обвитаобомарукамикругшиїімалопритомнавіднезвички, соромуітого, щоїїчекалозабрамоюновогожиття, вчужомуселі, безтата—мами—лишевГосподнійіїїчоловікаволі.

- Абитолишенадобре, абинадобре… —читоосудливо, чиспівчутливокивалиголовамистаріжінкиімолодиціналавахпопідстінамивесільноїхати, нібидивилисявякусьвідкритулишедляних, аленевидимудлярешти, книгудолі, аможе, лишевидобувализіскриньвласногодосвідубезпомильнізнанняпромайбутнєдвохмолодихіглухихусвоємущастілюдей, щоповоліприходилидотямипісля«гуцулки».

- Надобре! Надобре! —відповідавМихайловсімодразуґаздиняміззаздрісно—сумнимиочима. —Надобре, ґаздиньки, боскількотогожиття? Кавальчик! [5]

Інаотоймалийкавальчик—онякечудо! —пригорнувзадиханушвидкимтемпомтанцюМатронкудоширокихгрудей, татаквонийстояли, мовприсмолені, посередвесільноїпідлоги, ажпокинезазвучалипершіакордиіщеоднієїнеодмінноївесільноїмелодіїцьогокраю—великоїсвятковоїхори, по—румунськи—«гора—маре».

Післянесамовитої, буйної, якп'янийчоловік, ібезконечної, якпохоронніголосіння, «гуцулки», здатноївитруситидушунегірше, ніжнечистасилачиопівнічнийблуд, розтяжно—сповільнена, малонесхлипуючамелодія«гора—маре»—цевсеодно, щонаглазупинкасерця, стрибокпотойбічцьогосвіту, чиякпримусовенамацуваннянаосліпдорогидораюідобровільнийвихідізпеклаводночас.

Аленіде, ніхтойніколинепояснитьвам, чомусаметакзвучитьцявеличнамузиканадглибокогодушевногопотрясіння. Мабуть, той, хтопершимпоклавпочутувсобімелодіюнаструни, зазнавусього, щоможезазнатичутливавжиттілюдина, боукладавтізвукивритм, якупазуху: ітішився, іплакав, чи, може, тількисхлипувавпіслякупелювних…чискрикував, яквочищувальнійводіморозногопотоку.

О, хтонезнає, чимдлягірськоїлюдиниє«гора—маре», томуніколинеперекажешнавітьнайточнішимисловамиібарвамидивну, непередаванусумішїїсуті, аніїїневловноготрагізму, якневловишніколипечаліувічнорозгойдуванійвітромсмерецінавершиніскали.

Спочаткуповільна, нібитоненавмиснолінива, зусіхбоківпрошена, адалі—всебільшнебезпечнаігостра, вонараптовонакриваєтебезголовою, якхвиля. «Гора—маре»проникаєвлюдинунечутно—начесмаковита, солодкаотрутаснууприспануласкоюжінку, іскрадаєтьсядоневинноїдуші, якласицяпідкоров'ячийдійок, іболячеранить, немовтупийніж, щовходитьутілонадсадно, ізтріскомшкіри. Апотімцямелодія—злодійзапливаєірозливаєтьсявжилахнечутно—так, яктечеріднакровлюдини.

…Спершудвакрокивліво, тодідвакрокивправо—ізновувліво, ізновувправо…післятогомаєшправоодинразобернутися, аленеконче…ідалівліво…вправо… —ідваприросліоднедоодноготіламолодогоімолодоїрозгойдуються, нібимаятникгроміздкогонастінногогодинника, —невсиліодірватисявідчітковизначеногомісцячизмінитинапрямокпогойдування. Цябезпощаднаусвоїйхитростімузика—випробуванняподаєтанцюючомупершийзнак, тащотамзнак, —вонавказуєнапрямок, якимвідтеперцідвоєрухатимутьсятількисинхронно, тількизтим, хтовцюмитьтримаєсвоїмирукамитвоїпалахкідолоні; завждиітількиразом, непорушуючитемпу, нешукаючиіншогоритму, лиштак, якуцімстрогімівеличнімтанці—нетанці, а, швидше, прилюдній, алебезмовній, клятьбінадосмертнувірністьчидобровільнерабстворазом.

Ізновудвакрокивправо…двавліво…підрозлого—тужливухвилюскрипкичитруби, ізкороткочасними, миттєвимизупинкамийобривами, нібитопередрозверзлимпроваллям…Ні, ценевесільнийтанець—цежорстокий, нелюдськийприписвсевишніхсилпронеможливістьвийтизалініюнапередвизначеноїтобідолі…

О, весільнахорадлятого, хтоїїчує, звучить, якпопередження, ба, швидше—завчаснийподзвін, аможе, навітьпопередній, ідещонесправедливийвироктріпотливомузрадостілюдськомусерцю.

Може, кращебніколинейтидотанцюпідцюсумну, якжіночадоля, ібезконечногостру, немовнеминучезанесенасокираісторіїнадкожноючоловічоюголовою, мелодію; може, кращестоятиосторонь, підпершинапруженимтіломпарканчидерево, іпростослухати, ідумати…думатипровсе—ажвідсамогопочаткусвіту, відМарії—Терезії, яккажутьуцихгорах, ідосьогодні, алесамому; може, кращеніколинебратитойнавікизаданийінезміннийзажоднихумовритм: двакрокивліво, двавправо…Боцірухи, одночасновповільненідвоматанцюючимипосередспорожнілоївесільноїпідлоги, —вонитаки, мабуть, вищіізасамевінчальнеприсягання, ісильнішізасмолуоманливихнічнихобіймів. Тіритмипротискуютьсяпорамипідсамушкірунавітьутовстошкірого, заходять, якзашпори, якскалки, далекопідсерце, аможе, скрипкаїхзаганяєтакивсамесерце—ітивженіколидобровільнонепозбудешсятонкого, майженечутногостогонумелодії, невитиснешйогоізсебе, яксерцефурункула, невиблюнешіневитравиш—хібащовмреш—ілиштодіскинешсячарівцієїмузики, якчарівживоговорожбита.

Танавітьпередсмертю, кажутьстарідіди, декотримлюдямвчуваєтьсямелодія«гора—маре», бокажуть, самезтакимрозпачливимсумом, такиминеквапнимикроками—двавліво—двавправо, щобнесполохатиінерозчавитилюдинураптовістю, —даєпросебезнатиблизькасмерть…

…О, Господимилосердний…МихайлозМатронкоютакірухалисянаопустілійвесільнійпідлозі: двакрокивліво—двавправо, вліво—вправо…адалілишгойдалися, притиснувшисьчолами, і, здавалося, щоцімолодята—сироти, хочутьнапередпереважитичивідсторонитите, щонанихчекаєвмайбутньому. Ажгості, аособливооковитіжінки, поприкривалисвоїпискидолонями, немовтакожнамагалисязатамуватипопереджувальніскрикипронебезпеки, якінеобминаютьвжиттінікогоі, очевидно, ненаважатьсяобминутиіцюпару…Боякосьтакдивнотачуднодляцьогоселапокидалипідлогумолоді, щозбоязніхотілосяїхперехрестити…

***

…АЛЕВЦЬОМУселідавноніхтонікомунедивував, бовиділивньомувсяке.

Говорити—говорилипровсіхпотрохи, адивувати—недивували. Подумаєш, великеділо: привівпарубокізсторонськогобокумале, вертке, мовящірка, аленезміннотихеімовчазнедитиня, якенетещокривого—ніякого—слова, окрім«Дужі—здорові? », «Божепомагай! »і«ДнюйтезБогом»нікомунескаже. Мігби, щоправда, взятиякусьісвою, сільську, зґосподаркоюіфамілією, алевжеякБогдав: чужимсиротамтакождобрадоляпасує. Абиязикпоселунепускала, якворотило, танемольфарила[6]—арешта…найбуде. Сиротадосироти—може, колисьдобримиґаздамибудуть.

Щочуднаякасьтадивна—то, може, йдобре: чоловікаприсобібудетриматитайсамасвого, анечужого, триматисябуде. Бовоножітакетрапляється: невстигнедівказ—підвінкавибратися, авженаочістаєрозкоса, якпочужихмужчинськихлицяхзастрягає, нібинемаєсвого.

Ацяондестоїтьпосереддворуізскладеними, якдо«отченашу», долонями—тайдивиться, дивитьсянаМихайла—страшнотебачитизбоку: чекай, щотакіприпадепередним, нібипередобразом, щейруку, якпанотцеві, поцілує.

АМихайло, непідводячиголови, дроварубає, таколи—не—колиякосьтаквеселосвиснеудвапальці, нібидідьканаздоганяєпіслядосвітковихпівнів, чипіслядовгоїрозлукиякулюбкунасінокличе.

Матронкаутребіленькимфартушкомпітзйогочола, дастьводинапитися, тайпотечетонкимстаномдороботи. Чудо, тайгоді! Слабаякась, чищо…Міжсобоюна«ви»звертаються.

Це, діправди, вїхньомуселінедиво, колибвонапростона«ви»казала, якусііншіґаздині. Атожговорить—нібите«ви»смакує, іпережовує, ірозгладжує, іперекочуєміжзубами, яксолодкуафинкучиожину. Ужезаоднеотезвертаннянеодинбизгрібїїдесьпідоборогомчивгримучомупотоці.

ТачоловікиуслідМатронцінавітьнеприцмокують, якіншимкурвамчиласицям. Ачому—ніхтойсказатинегоден. Читовстидно, чибоязко, чижальтакоїдрібноїжінки, вякоїівпазусінедужегустоіякупідсобоюроздушитибулобилегко, нете, щозгорнутивобіймах. Іякотамалослівнажердка—Михайло—дотеперобходитьсязнею? Ботонаправдумолодичка, щомоглабижитиякненачоловіковійдолоні, товпазусіточно, хібащолишебзаважаловолосся: Матронкамалатакугрубезнуйдовгукосу, щонеютричіобвивалаголову, такщовесільнийвінокдружкиїйшукалипоміжволосся, якшукалибимакмежифасолями.

Охочідобесідимолодиціякосьтобрехали, щоМихайло, певно, іщейнеприступавдонеї, бочогобтовонитакдужелюбилися, нібиіщедошлюбу? Ідитиниїйіщенезробив…

Нещоінше, яквонавідказує, авін, простий, впроситинеможе, абижінкадосвоєїмедівницізапустила; вжестарий—адурний, незнає, якприступитидотоїштуки; жаль, щоніхтодотеперненавчивхлопаційнехитрійроботі, авселієтакі, щомоглибирозказати, якізкотрогобокучоловіковітребаловитисядомолодиці, щобвонаприлипладоньогонавіки, начесмолоюприсмолена. Абоможебутийдруге: Михайлозовсімневдатнийдожіночоїласиці, отожтримаєсвоюжінкувдівках, абидовшенестаріла, інізкимподілитисятакимдобромнехоче, авона, також, видно, невідтого, щобсвоєдобронасторонуроздавати. Та, може, йсаманезнає, якимдармовимбагатствомволодіє.

Отак, чидещоинак, побріхувалиміжсобоюґречніґаздиніпроМихайлазМатронкоюпіслянедільноїслужбиБожої, подовгонабуваючисьпідцерковнимистінами, тавигріваючигарячимикрижамигладенькіприцерковнілавиці, тазагріваючибезкостимиязикамисвоїневтомніічорнонебівідбрехоньроти.

***

…МАТРОНКАВРОДИЛАДИТИНУпосередбілоїднинивсерединімарта.

СеловкотрездивованоподивилосявбікїхньоїзМихайломхати: ніхтоМатронкизчеревомневидів, нізкимвонапрозлогинерадилася, повитухинекликали, адитинаплаче—ажнадвірчути.

ІяктойМихайлоприймавпологи?

Іякпупсамрізав?

Чого—чого, атакогонезнаннясільськімолодиціпробачитинемогли. ПрийшлапораобертатиМатронкуязикамидужче.

Вселідекотріґаздівськідівкинегодніприховативідлюдськихочей, щозайшливпередчаснутяж, хочзатискалисяпоясамиіширокіспідницізфалдами[7]носили, апоряднашлюбнажінка, тащетакадрібна, щойнезнати, детотадитинавнійвмістилася, малонедоПокровигородобходила; щонеділірівненькошпрунькаладоцеркви; ічеревикисамасобідопослідніхднівшнурувала.

Але, шельма, нізкимтакінеподілилася! Може, йзМихайломтакожнеділилася?!

- Казалавам, кумко, нам 'ятаєте, томупаручасувжебуде…Ахтоменеспухав?! Казала, дивіться, людедобрі, вонивденьдитинуроблять, бохатуназамкусередлітньоїднинитримають. Хто, скажітьмені, ізпоряднихґаздівбудевденьзамикатиз—передлюдейдвері, щобитакдовгооднудитинуробити? Видите, намоєвийшло?! Хто—хто, ави, кумко, добрезнаєте: котрадитинародитьсяпосереддня, топосередднявонайзроблена.

- Абовам, Параско, неоднаково, колихтодітиробить? Можнаподумати, щовашівсідесятеропосередночіітільковзимізроблені!

- Ні, виподумайтелишеньсобі: жінкунаходятьзлоги, аніхтовселінезнає! Ніхтонезнає, колитеділоробилося, кимробилося…

- Авищо, любко—душко, хотілиїмсвічкусвітити, чипоказувати, колисядітироблять?! Зробили—колизробили, колиїмсяполучило. Тоїхнєділо. Тайустидалибисянавітьдумати, щодитинанеМихайлова.

- Кажітьщокажіть, Калинко, алеґаздуютьвонидобре.

- Лишлюдейцураються.

- Анащоїмлюди? Людитількоколотнечувчужомужиттіроблять. їм, може, безлюдейдобре.

- Яктодочоголюди?! Дляконтролю.

- Е—е–е, кумко—душко…Татобинічого, якбивродивсяхлопець. Атодівка…тащевдень, пополудню…Ніхтотоїдитининевидів, чинекаліка…детотакечути, щобичоловікпупдитинірубав, колиунастутпівселапупурубатиможуть? НіФулячкунекликав…нісусідуМаріку, аМаріясаманедавнопершийраззлягала, товсетеділодобрезнає…Жінка—першунка—цевамнетелиця, щопершийразтелиться…ітоколотелицідвомґаздамтребапантрувати, атутжменькажінки…

- Абинадобре, кумко, всето…абинадобре…атождитинаможебутиніма.

- Язикбивашчирякамиобкинуло, Штефко, якепустепророкуєте! Чогобтодитинамалабутиніма, колитатозмамоюговорящі?!

- Атого, щонеможнашлюбнійжінціприховуватисвоютяж. Веремінність[8]дляґаздині, щомаєвінчаногоґазду, —ценевстид. АМатронкаховаласвоюверемінністьаждосамихзлогів.

- Дурнеговорите, Параско. Дурне! Вонащо, малапосередселазаголитичерево, щобусраний—урванийзнав, щовонидитинусобінарештізробили?!

- Дурне—недурне, алетакменемама—покійницявчили, дай, Боже, їйцарствонебесне.

***

…ЧИХТОЙСПРАВДІнаврочив, чипозаздрив, чипростоприйшовчасгризотиідоцієїхати, хтозна. АлерадістьдляМихайлазМатронкоюурвалася, якурваласяколисьструнанаФіциковійскрипцісамепосередвесільної«гуцулки», —нібитойненочувалатутрадістьніколи.

…Абулотак.

Прошумілавітрамиіцвітомдовгавесна. Горбамийдоламивзялосяраптовелітоізчастими, короткимизливами, несказанноюрозкішшютравіягід, анайперше—тривалимочікуваннямурожаївіприплодів.

ВернуласядозвичнихсвоїхроботівіМатронка—невпізнаннорозквітлапісляпологів, знезвичноповноюпазухоюідещопритлумленим, чи, може, заспокоєним, блискомочей. Таксамо—якдодитини—викладекругголовигрубимкілечкомкосу, приспитьдитиняткоцицькою, винесеяворовуколискунаґанок, візьметьсязасапку, такужмаленьку, яксама, —івгород. Сапає—дивноусміхаєтьсявсебе, намитьзаплющившиочі, нібиховаєщокоштовневлишеїйвідомісхрони; потімнаразозирнеться, чиніхтонебачивтаємноїусмішки, —ізновузасапку.

Апідвечірвізьмедитинунаруки, колише, стихаприспівуючи, —іближчедобрамиперебереться: Михайлазденькивизирає. Віндороботидурний: дотеперполюдяхходить. Дроваколоти, фундаменткласти, столяркумайструвати. ВселінаймаютьМихайлазгуста: івкоморубезбоязнійогопуститиможна, ізбрехатинезбреше, іязикомнепідезамітати, навітьколибйогопросили, іневшахрує, тайплатупомірнубере. Ащовжестоляркуробив—ніхтонемігзнимзмагатися, відколиумерПетроЦіпцяр—столярітеслянадесятеросілзразу.

ЗакладавМихайлотоголітавориннявполонинічеремошнянськогодвірникаІлліДжуряка—Їлашкапо—сільському, тосходивдодомузгірлишенанеділю. Ажінкавселітрималагосподарку. Господаркибулонестільки, щобдуже, алевжетрохибуло: корова, свиня, кури, троєтоварудробу. [9]Правда, ґрунтівнемали, окрімтого, щоколохатитавсаду, алеМихайлообтискавсяроботами, якобручамибочка, маючинаміркупитиумлинаряЗарембипаруфальчівлісууДідьковійЯмі. Вінуженавітьпридививсянатукоштовнузеленулатку, якаінодісниласяйому.

АпокищовиженевдосвітаМатронкавесьремиґаючийтоварпастисявлугинадЧеремошем—тайдовечорамаєспокійголові. Підвечірзанесеколискувхату, самаскоренькопобіжитьдоріки, приженехудобу, здоїтьприспівуючи, візьмедверіназамок, погаситькаганецьухаті—стількиїїйбачили.

Алеякогосьтохмарногочервневоговечора, ба, навітьвжейдоброїночі, ТанасійМаксим'юк, щолюбивзрідкапоміжчужимидвораминамацуватидорогудочужихмолодиць, додивився, щокаганецьуМихайловійхатіякосьтакдивноблимає, нібивжейсилинемає, адитячийплачнеплач, схлипнесхлип—ажалісливескиглінняпрориваєтьсянадвірнавітьчерезсінешнідвері. Танасійдовгонедумав—лишрізковзявсязадвернуручкуікрикнувчерезпорігхоромів:

- Домаґазди?

Зхатиніхтойомуневідповів, лишепідвікномнадсадносхлипувалаіскрипілавтактрозгойданаплачемколиска.

- Матронко! —заглядавувелику—пролюдну—кімнатуівкоморуТанасій, далікочергоюобшаривхоромиіґанок, зновзазиравзасінешнібочкиіпідхатнілави: —Агійнатебе, молодице, дети, вхолєриділася, щодитиназплачувмліває?!

ОбійшовТанасійобійстя, підсвічуванепобілілиммісяцем: відкританавстіжстайнязяялатемрявою, незвичнимхолодоміпусткою, лишесвинікотомошилисявзагорожі, клапаючивухамиіпівкаючиголоднимирилами.

Розбудженізіснусусідизнизувалиплечима: увесьденьМатронкачипіла[10]вгороді, ондесапуприходиладоМаріїгострити, казала, щотоварізлугівідегнати, бочерезтесапаннятрохиприпізнилася, аосьдедощнамагається, біднамояголово, аяще, видите, Марійо, тут, авивжейдитинувслонили, [11]ікоровуздоїли, тайпішлазтимдосебе, авідтодіМаріяїїневиділа, бойсамазатягласядохатиззагоді…

ПішлисусідизТанасіємшукатиМатронкулугами. Блунькалидопосередночі. Знайшлинаддамбоюзбитідокупивівці, ажінкизкоровоюнезнайшли.

Щобулодіяти? Замкнулихату, дитинузабралаМаріяівклалавколискуколосвогохлопця. Тайдаліпоснулосело, якдоцього.

НаранокпереказаливполонинуМихайлові.

Такпочаласябіда.

…Михайлозбігзгорищедополудня. НавіщосьузявуМаріїспухлувідплачудитину—іпішовдо primara. [12]ЇлашкобувдобримдвірникомуЧеремошнім—Михайлазполонининечекав, лишезранкупославдвохґаздівдорікинапошуки. АяктількиМихайлоставнапоріг, двірникпорадивзбесідаминезатягатисяінебаритисязрозпитуваннямиполюдях, алишітинапостужандармеріюзаявитипропропажужінки. Їлашкотудивжезаявив, алетреба, щобицезробивіМихайло. Надіївеликоїнема, татамзнаютькраще, щодієтьсявселіінавітьпозайогомежами…частакий, щотребакидатися, кудаможна, покиєкудаідокого…

ЛейтенантЛупул, начальникодночасноЧеремошнянськоїжандармеріїіприкордонногопоста, по—румунськипостерунку, мовчкивислухавМихайловеповідомлення, довгокрутивріденькийвуспідносом, даліважкозітхнувісказав, озираючисьнавідчинененавстіжвікно, крізьякеснувалимухи, нібиперевіряв, чинемакогопідстіною:

- Мігаю, заразунасдужетривожно…скоробагаточогоможезмінитися…алежінкутвоюшукатибудемо. Примарпославсвоїхлюдей, мидамосвоїх. Будемопомагати.

НепевнісловаЛупулапройоготривогуМихайлопропустивповзвуха—вінначездуріввідневідомості. Протенесподіванозапитавлейтенанта:

- Аможе, Матронкувкралинатойбікполяки?! Вонажпоприрікукоровупасе. Атеперхочутьвикупу?

Начальникжандармеріїзітхнувудруге:

- Мігаю, натімбоцівжескорорік, якнеполяки. Тамтеперорудуютьсовіти.

- Уменедотогоінтересунема… —млявоперебив.

- Маюсвоюгрижу…

Лейтенантзітхнувутретє:

- Затевнихєінтересбагатодочого…Але, думаю, кого—кого, аМатронкувониневикрадали…небулонащо…Іди, ґаздо, додому, аядамтобіпідмогунапошуки. Богдобрий—переживемоіце… —закінчивЛупулічомусьпоплескавМихайлапоплечу.

***

ДРУГУДОБУЧИнетретиначеремошнянськоїмужськоїчелядішукалаМатронку—ажінкащезла, якрічкованявка. Нібизапаласяживалюдинавземлюбезслідно—ажстрашнобулодумати, щотакемоглотрафитисявлюдномумісці, ініхтотогойнепомітив. Іншимразомкуркарозгребегрядкувсусідськімгороді—анадругомукраюселаґаздинівжевадяться[13]процюдурничку. Атуттаке…Так, нібитолюдивтойденьодночасноповлягалисяспатиззаполудне, інібитозацілийвечірніхтонідокогонейшовлугамичитопотайки, чинаповензріст; ініхтовтойвечірнезбиравберегамиовечібубушки; нітравунекосив, нідровдодомузлугунетягав. Ну, нібитоосліпловразусесело, чишнуркомпосунулоіщедозаходусонцявпостелі—ізаснуло, яквмерло, інеобходилойогоніщонасвіті, окрімтвердогосну.

Тимчасомулузінадрікоюнелишилосяжодногокущикачикамінчика, підякийнезазирнувбиубитийгоремМихайлопіслявсіх, хтозазиравтудидонього, допомагаючишукатиМатронку. Вінзаглядав, якворонавкістку, зсувавзмісцякамінняірозкидавзаготовленекимосьдовиносуріща, подовгоцюкавніколийнікимнезаймануприбережнутвердь, чинезападетьсяде, абонезм'якне, —алежодногосліду, щодавбибодаймізернунадію, незнаходив. Хібащодужепотолоченіуздовжсамоїводитравитаважкі, мовковані, —явнонежіночі—слідинапіску. Алені, нетак, Михайловівідкрилисянепростосліди—ацілатупотняваслідівбілясамоїводи, мовбинапіскугопасувалоцілевійськочитовклася, —якудурномурозумі—незнаючи, кудипристати, добрачередахудоби, апотімраптовоканулауводу. Аленіслідухудоби, ніслідужіночоїніжки, бодайпальчикавідїїпостільця, Михайлонезнайшов, хочЮркоОгронникдавйомусвійстарий—щезавстрійськоївойнибінокль. Танавітьколийбувякийслід, тодаліішларіка…

***

ЩОБВАМЛЕГШЕуявититаку—майженеправдоподібну—картинутаємничогозникненняненімої, неглухої, дотогождавнотутешньоїжінкиводномитьібезслідно, булобдобредетальноописатицюмісцевість, рельєфи, розташуванняріки, довколишніхсілінавіть…сусідніхдержав, оскількиописуваніподіїстосуютьсячервня 1940 рокуминулоготисячоліття.

Такось. Подвабокимілкогонавеснііповноводоговлітку, аленезалежновідпорироку, завждигомінкогоіспішногоЧеремоша, міжгорбівікичер, немовуглибокійжіночійпазусі, гніздилисядвоєгірськихсілзоднаковоюназвою—Черемошне. Колибможнабулодивитисянанихзвисотипташиногопольотучихочабиізсерединиріки, тоселавідбивалисяміжсобоютаксамооднаково, яквідбиваєтьсялюдськеобличчяудзеркалі. СпоконвіківмешканціобидвохЧеремошнихговорилимайжеоднаковоюматеринськоюмовою, іоднаковоскладалирукидооднакового«отченашу», водинітойжеденьсвяткувалиРіздвоіВеликдень, інавітьодягунихбувсхожий, іклятьби, іподяки, лишвіталисялюдиподвабокирікитрохиінакше, отомайжеівсярізниця.

Алечасвідчасуїхнядідівщинапереходилавідоднієїдержавидоіншої, мовбибезвольнажінкаврукибільшудатногочоловіка, —ічерезтечасвідчасуібагатороків, такбагато, щовониінодітрамбувалисявстоліття, людипопідгорбами—близнюкамибулирозділенікордоном, якийпроходивякразпосерединінепричетноїдотакихзмінріки.

Утойдень, колинаглоосиротілийМихайлозазиравчинепідкоженкаміньуприбережномулузі, йогоЧеремошненалежалоРумунії, деБогоміцаремдляйогопідданихслуживкорольМігай, атут, насаміськійокраїні Romania mare, [14]узабитомувгориселінадЧеремошем, царямийБогамибуликоролівськіпосередники—служивівоякимісцевоїжандармеріїначолізлейтенантомЛупуломтамісцевідідичі.

Коли, хтоіскількиправивпотойбікріки, Михайлонедужезнав, алезнавточно, щозайогопам'ятімуштрувалитамлюдпольськіпанитаіщешандарічижовніри.

Тавідминулоїосені, відколипобитінімцемполякивступилисязтамтогокраю, аточніше, від 17 вересня 1939 року, удзеркальновідбитомучерезрікуЧеремошномупорядкувалисовіти. Вони, наМи—хайловездивування, уцьомуроцісвяткувалиРіздвоіВеликденьводинітойжедень, щойпоцейбікрічки.

…Михайлосидитьнадамбіі, чиневперше, дивитьсязглухоюнеприязню, а, може, навітьзлобоюпотойбічводи, девсевидно, якнадолоні, ібезбінокля. Скількитамтоїріки? Жабаможеперескочитизцьогобоку, особливо, колирікаобміліє, ажабазахочепочухатисяобкаміньнаіншомубоці. Удвохособливомілкихмісцях, там, декамінняшкіритьсянадгривастоюхвилею, рікупильнуютьсмугастіприкордонністовпи, одинзякихнедавнопомінялисовіти, алевінбувмайжетакий, якприПольщі, тількибільшхитливий, бонедужедобрезакріплений. Коли—не—колипообидвабокиберегівнеспішнимикрокамиміряютьріньприкордонникизкарабінами, мовчкизиркаючиодненаодногопочерезводу, якрозминаютьсяпостовими.

Хоча, якщобутивжегетьзовсімточним, тонацім, румунськім, боціохочимприступитидорікисамевцьомумісці, звідкиМихайлодивитьсявовком, нетакпросто: залугом, депасетьсялюдськахудоба, уздовжкрутогообривистогоберегависочієдовжелезнадамба—укріплення, викладеназдоброгорічковогокаменюіщезаавстрійськихпоцейбікчасів, відгороджуючилугивідводи. Точніше, навітьнетак: дамбанестількивідгороджує, скількипідпираєобривистийберег—скалу, якийрізкофіксуєсільськімежізадесятокметріввідкордону.

Розказуютьстарілюди, щоукріпленнязводилицілийрік, апотімщедовгонасипалиівирівнювалимісцеміжскалоюідамбою, денинігнутьсяпідвітромкущііпасетьсягромадськахудоба. ДамбапідскалоюдотеперподвійноубезпечуєбільшучастинуЧеремошноговідповеней, тодіякнадругомубоціпр и йшлараптововоданерідкозаливаєгородиінавітьхати. Алепротилежнийберегпологіший, більшрівнинний, ітомувідбивативодувідньогодамбоюважче. Аможе, простонікомузорганізуватидобрусправу.

Австрійськадамбанарумунськомубоцібуланетількистарою, добротноукладеноюіскріпленою, алещеймалачомусьнезвичну—дугоподібну—форму. Зтогобокурікивонанагадуваладещодеформовану, нібитотрохирозігнутузобохкінцівпідкову. Кажуть, щотойґазда, хтоорганізовувавїїбудівництво, колисьтутбувнетількивеликимдідичем—навсідвадцятьпальцівмайстром, алетрохийхимернимчоловіком: любивусеробититак, якневтутешніхлюдейінескрізь. Ащекажуть, привіззісвітумолоду, алеслабуналегеніжінку—німкеню, іжінцітребабулоднямиходитинадводою, щобчимбільшедихатирічковоювільгістю, їхатиналікуваннянатепліводибезчоловікажінкавідмовиласянамертво. ІщобїйбуловеселішеходитинадЧеремошем, придумавтоймайстермаленькухитрість—скомандувавкластидугоподібнудамбу, щобйогодобрійпаніздавалося, нібитовонаспочаткупіднімаєтьсядогори, яквАльпах, апотімспускаєтьсявдолину, догори—вдолину; такідень, дивися, минаєшвидше, іздається, щотимандруєшіншими—далекими—краями.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒