|
|||
МаріяМатіос. СолодкаДаруся (драманатрижиття). ДАРУСЯ. ДРАМАЩОДЕННАМаріяМатіос СолодкаДаруся (драманатрижиття)
ДАРУСЯ ДРАМАЩОДЕННА
- Ви, Марійо, укогогеоргіни[1]брали, щотакідужевеселітапишні? —питаєВасютапочерезпаркансусідку. —Ясвоїякнепильнувала, атакиякасьболаїхскосила. Скрутилися, якравлики, тайповсьому. Читоврукиякінедобрідала, чиВарваравночівимикала, неменівам, Марійо, казати, щотозавідьма. ТаБожкайогознає, щозмоїмиквіткамиприключилося? Пропали—тайповсьому. Аоцейбур 'яннідочого. Ялюблю, абибуливеликііпишніквіти, анеякесьдрібнизниче, —викидаєоберемокайстрнастежку. - Агійнатакечудо! Усідопитуються, укоговзялатавкого…щенаврочатьменіврожай, —нерозгинаючисьвідгрядки, відповідає—нібитосердиться—Марія. —АтоменісолодкаДарусядала. Ілілії, іоцюружу. Самапринесланавесні. - Щедотого, якїйзновлихостало? - Тані, вжепотому. Вона, сирота, носилавикопанекорінняпоселу, якдитину. Загорнулавковдру, якоюсамавкривається, притиснуладогрудейтайгріє, апринесла—розповиває, нучистотобі, якдитину. Явамскажу, Васюто, такменесерцетодізаболіло, щовжейсваритисяізсвоїмСлавкомпередумала, авінусежнекаліка…шлякбигобувтрафивщевмоїйутробі, якменіднікоротаєтоюгорілкою, згорівбибув, дайБоже… Анаймійязикчирякиобсиплять, якедурнесказала! …АСолодкаДарусясидитьуквітникуміжайстрами, утрьохкрокахвідМаріїзВасилиною, заплітає—розплітаєдавнопоріділусивукосу, слухаєнезлобнурозмовупросебе, ілиштихоусміхається. ВонитакинемаютьсмальцювголовіаБогавчереві, їїсусіди, бодумають, щовонадурна. АДарусянедурна—вонасолодка. Ну, тойщо, щокорінняжоржинзагорталавковдру? Тобулоякразтоді, колиснігзійшов, аморозиіщенепопустили. Дарусяроздавалапоселуквіти, ботакбагатоїхвикопалавосени, щобільше, ніжбарабульупивницібуло. Отойпонесладохатів, колокотрихніколинецвіликвіти. Чибулабинеслаголекоріннявтакустудінь? Васютачомусьненоситьсвогоонукавсадокуоднихштаненятах, алишзагортаєвкоцик, авжетодіберенарукитайколишекрізьсело. Тожтакасамадитина, якживаквітка. Дарусясидитьнатеплій, іщемайжелітнійземлі, гладитьвеселіголівкиайстр, куйовдитьдолонеюзапашнікучері, говоритьдоних, розказує, щохоче, сміється—іщожтуттакогодурного? Чомувонадурна, коливонавсерозуміє, знає, щоіякназивається, якийсьогоднідень, скількияблуньвродиловМаріїнімсаду, скількивідРіздвадоРіздвалюдейуселіродилося, аскількивмерло?! Всільрадізатакимрозумомукнижкудивляться, аДарусявсеусвоїйголовітримає. Зкурмивонаговоритькраще, ніжізлюдьми. Дереваїїрозуміють, псинезаймають, алюди—ні. НеможутьлюдилишитиДарусюнасамусебе. Алезлюдьмивонанехочеговорити, ботодівониможутьдатиїйконфету. Тащопроцедумати, якнемапрощо. Людивселічасомроблятьтаке, щонавітьДарусяхапаєтьсязаголову, алеїхдурнимичомусьніхтоненазиває, апронеї, щоговоритьздеревамиіквітами, іживесобі, якхоче, хочішкодинеробитьнікому, думають, якпродурну. Аякщовонатакидурна, хочінеєвидимакаліка? …Федьоосідлавбувсвогобаранаіповізнанімсинадошколи, ініхтонесказав, щоФедьодурний, хочдосинавідтодітакіприлиплопрізвисько«баран». АСтепанприїхавзмістанахрамовесвятотайпривізблискучукруглушайбуякогосьдужевеликогорозміру. Колоклубухлопцігралинаспор, тоСтепанпоспорив, щозапляшкупиванатягнезалізнушайбунасвогодурняічерезпівгодинистягне, інічогодурневінебуде. АдуреньізСтепановихштанівСтепананепослухав, спух, малонетріснувурізьбізшайбою. ТакщоДмитро—газозварювальникрозпилювавшайбунаСтепановійсрамотіякоюсьпилкою. Татакдовго, щосамомурукитряслися, абинепоранитиСтепановехазяйство, ботоймавскороженитися. Посміялисявселі, побідкалися—таназватиСтепанадурнимзабули. Вонивселісобідумають, щоДарусянерозуміє, що, абинеказатидурна, вониїйкажутьсолодка. МаріїнсинСлавкоякось—тонапивсятак, щовинісізстайніпідсвинка, давйомутринадцятьножівугруди, кинувуставколохатиізаборонивдомашнімблизькопідступатисядоводи. «Найплаваєгадпроклятий! —кричавп'янийСлавконавсюокругу. —Ахтозробитьнепо—моєму, самбудеуставужабівловити! ». Двадніплавалопоросяуводі, алітостоялоспечне, пішовсморід, таніхтоізСлавковихдомашніхнезглянувсянадумертвленоюдушкою, боячисьп'яноговар'ятськогохарактеругосподаря. АДарусявидивилася, коливсячелядьзМаріїноїхатипорозходиласяхтокуди, взялавила, знайшлауСлавковійстодоліновупетелькудлякорови, принеславідрікикамінь, дісталавиламипоросядоберега, обв'язалакругньогокамінь, перехрестила—лишзабулькотілододнаневинноубієнне. УвечеріСлавкобушувавнаподвір'їірикав, якбугай, черезпаркандоДарусі, шкірячизогнилізуби: - Дурна!!! Дурна, ацюцінехочеш? Натобіцюцю! Нацюцю! —ікинувжменюбарбарисокпідсаміхатнідвері. Бувбиліпшененагадувавпроцюцю. УселініхторозумнийненагадуєінедаєДарусіконфет: знає, щовідсолодкогоболитьїїголоваіблюєвонадуже. Такдуже, щонаранокнелишаєтьсяанірізочкижиття. Імуситьвонавідходититиждень, нібивертатисязтогосвіту. СталосятакіпісляСлавковихслів. Дарусядвадніневиходилазхати—такїїболілаголова, щонемогладивитисянавітьустелю, лишобв'язуваласяхустками, накриваласяподушкоюівідверталасядостіни. Неїла, непила, довиходканевставала—лишчекала, колитріснутьзалізніобручі, щостислиголову, нібихотілизовсімїїрозтрощити. МаріяпаруразівзазираладоДарусі. Мовчкиклаланастілпівлітеркумолока, тодірозвивалаДарусинуголовуімастилаборсуковимсалом. Зверхуклалакапустянийлисток, налисток—жмутикнепареноївовниізновузав'язувалабіленькоюхусточкою. Даруся, зів'яла, гетьзовсімбезсила, змаліла, якдитинка, мовчкидаваласебеобертати, апотімсідала, тримаючиголовувколінах, покиМаріяхолоднимирукамимастилаїйтім'я. Немаласилисказатианісловечка. Головузносилокудисьтакдалеко, щовоначимдужчетрималаїїобомаруками, нібиборониласявідзлодія. Якбитойзлодійбувтакийдобрий, тазакликавякогосьрізника, ахочбиСемена, щоріжеполюдяхсвині, тащобСеменвирізавбільзДарусиноїголови, тобулабрадаі, може, нарештізаговорила. Алезлодіяневидко, лишешугаєгострийнестерпнийніжпопідтім'я—іДарусязвідчаювже, цієїхвилини, далабголовунавідтин. Немаїїсилитерпітитойбезконечнийбіль. Немасилинавітьслухати, яктихоплачеМаріязастоломішморгаєносом. КращеішлабсобідосвогоСлавкаабодокогохоче, лишбинемордувалаїїсхлипами. Маріїнісхлипиздаютьсяударамимолотавцигановійкузні. ІДарусядужчевтискаєтьсяустіну, бажаючилишетишііспокою. Такбулокожногоразу, якзвалювавбіль. Марія, трохипоплакавшиіповоркотівшипідніснечутнимисловами, йшласобідалі. АДарусялишаласязрозірваноювідболюголовоюупорожнійхатідоти, покищосьневдарялоїйножемусерце—ітодівставалаійшла, кудиочідивилися. …Інацейразногисаміпринеслидоріки. Дарусязайшлауводупоколіна—івчула, якїйзразустаєлегше. Холоднаводапливлакрізьнеїдесьажзакрайнеба, аДарусяіззаплющенимиочимахиталасязбокувбік, чуючи, якрозправляютьсяобручі, щодвідобистискалиголову. Десьтам, глибоковсередині, вонипотріскувалитакголосно, що, здавалося, іскрисипалисявріку, алеДарусянерозплющувалаочей, знаючи, що, яктількивідкриєїх, —обручізновзвиютьгніздовбіднійїїголівці, якгаддянаЗдвиженнязвиваєвземлісвоїкубланазиму. КолиДарусюболитьголова, вонамуситьітидорікиілізтидопоясауводу. Інакшебільрозшматуєїїнадрібнікавалки. Добре, якщолітоіводатепла. Тодініхтонеборонитьставатиуводу. Якпадутьхолоди, заходитьуводулишдоколін. Ічимхолоднішавода, тимшвидшебільвідпускаєДарусю. Першийраз, колипіслякількаденнихнападівболющосьсказалоДарусі, щотребашукатихолодноїводи, вонаспочаткудовгодивиласяукриницюнасвоємуподвір'ї. Аледоводибулодалеко, адовгоїдрабиниДарусянемала. Та, щовелавкурник, давнозогнилаідоднанедістане. ІтодіДаруся, обомарукамитримаючиголовутак, нібитаось—осьмаєпокотитисяізв'язів, похиталасядоріки, лякаючип'яноюходоюсільськихжінокугрядкахігородах. Покибосиминогамиспрокволазаходилауводу, збіглосямалонеполовинуїїкута. - МатірБожа, тавонаприйшлатопитися! В'яжітьїї, Марійо, воналишвасдосебепідпустить! —кричалазберегаВарвара—злодійкадоДарусиноїсусідки, розмахуючискрученимшнуромвідбілизни. Маріядовгодивилася, якДарусяіззаплющенимиочимахилитаєтьсязбокунабік, зайшовшипогрудиульодянуводу, інарештітихосказала: - Лишімоїї, молодиці…Вонанічогособінезаподіє. ЯкБогдасть, такбуде. Інетребаїїв'язати, Варваро. Кращепідв'яжітьсобіязиктимшнуром…Розходітьсяпохатах, жінки, аятуттрохипосиджуколосолодкоїДарусітайсобіпідудосвогодурного…
***
ВІДТОДІніхтобільшенесупроводжуєДарусюдоріки. Вонабтудиінеходила, хібащолишполоскатипрання. Алепранняпранням, аголова—важніше. Отож, яктількипіслянападівболющосьїїзганялозліжка, йшладоріки, ініхтонетримавбільшезаруки, хібажінкидивилисяуслід, приклавшидолонідашкомдочола, тахтосьізшкільниківпосміювавсятихо: «Ади, солодкаДарусязновкупатисяйде». Защонераздістававпотиличникавідіншогошкільника, трохирозумнішоговідсебе. Добре, покиріканезамерзає. Апершийраз, якДарусясталаналід, авіннепровалювався, хотілапробитийогоголовою, бомусилазайтиукрижануводу, навітьколибцекоштувалоїйжиття. Вонасталанаколіна, ударилачоломраз—другийдольоду—ітихозаскавучала: лідбувтвердийінепіддавався. Дарусятупцювалабосиминогамипомерзлійпідлозіріки, ослаблимивідкількадобовоголежанняногамигамселилакригу, нібимісилаглину, іломиларукизвідчаю. Ажтутзвідкись, нібийшовзанеюназирці, явивсяМаріїнСлавко. ІДарусюзразупересталаболітиголова: Славкобувтверезий. їйздавалося, щовоназроду—хібащолишевдитинстві—невиділаСлавкатверезим, атепервінрівненькойшовдонеїнасерединурікизтремтячоюпростягнутоюрукою. Завждиізповнимротомслів, Славконацейразмовчавякнімий. ІДарусятакожпростяглайомуруку. Таквониійшлиберегом, звитягнутимиоднедоодногоруками, нібивелисядошлюбуабонаналигачі. Славконепромовивнетещокривого—жодногослова, іДарусяслухняноішлазаним, нечуючизимовоїхолоднечі. СлавкопривівДарусюдосільськоїтеплички. Невелике, майжекруглеозерцеізжменеюфонтанчиків, щоневтомлювалисябитиз—підземлі, ховалосязачастоколомприбережнихоблетілихверб. ЧиставодапульсувалапередДарусинимиочима, івона, безсоромнозакотившидопупаспідницю, ступилауряснебулькотіння. Коливийшланаберег, Славканіденебуло. Алевонаісамазналадорогудодому.
***
…ОСЬІТЕПЕРстоїтьДарусяухолоднійкупеліосені—іборетьсяізцвяхами, забитимивголовучиїмосьважким, безсердечниммолотом. Таминаєякийсьчас—чорнезалізоболюостаточноосідаєнадноріки, ітодіДаруся, підстелившиоднухусткузголови, сідаєнакамінь. Їїбосіногиідалі—докісточок—полощечистенькапрозораводичка. Воначує, якїйнарештілегшає. ШумрікиостаточнозаспокоюєДарусю—івоназновувертаєтьсядосвогобезконечногодумання. Вонаневмієнедумати. Може, тому, щонізкимнеговоритьніслова, авонажнеєніма, томувонадумаєбезперервно. Отакпровсенасвітідумає—івідтогоїїзавждиболитьголова. …Дарусядивується, чомуніхтонев'яжеСлавка, коливіннапиваєтьсяідебоширитьнапів—села. НаВеликденьвінтакнабрався, щохотівпідпалитистодолу, апотімсинєполум'япішлойомузрота. Марія—непокритаголова—бігалапосусідахзкрикоміплачем: «Людедобрі, рятуйте! Христосвоскрес! Славкогине! » Микола—лісник, невстаючиз—завеликодногостолу, спокійносказаврозпатланійМарії, щостоялабезумнанапорозі: - Марійо, висцяйтесяйомуврот, зразупопустить. Аборозведітьконяківзводоютайвлийтеуротконєчя, якнебудечимвисцятися…ОтамонастежціколоСоколаколгоспніконінаслідили, аконєкизібратиніхтонезібрав. БіднатотаМарія…Отак, якбулаувеликоднійспідниці, заголиласяпосередподвір'яівисцяласяусинєполум'яізсиновогорота. АСлавка, поваленогоназемлю, неначекнурадозарізу, тримавйоготатоізякимосьприїжджимгостем. ДарусісталошкодаСлавка, щомігвідгорілкизгорітинізацаповудушу, івонаувечерівіднеслаостаннєчервонеяблучкоізсвоєїпивниціімовчкиподалаМарії. НащоМаріїнчоловікзітхнув: - Людизписанкамидонаромальнихлюдейходять, асолодкаДарусяостаннєяблукопринеслачорномуп'яниці. Маріясиділанастільцікололіжка, уСлавковихголовах, щохаркотівз—піднакинутоїнаньогокуфайки, ітрималаголовуобомарукамитаксамо, яктримаєїїДаруся, колинанеїнападаєбіль, іхилиталасяточнотаксамо, якбиїїголовурозривалиіржавіобручі. Іхтознихтепердурний, чиМарія, чиїїсин, чиобидвоєзразу, Дарусянаправдунезнає. Черезтейдесобідоріки, сідаєнаберезіпростоназеленутравичку, щовжепроситьсядосонечка, ідивитьсянаводу. їїсьогодніголованеболить. СьогодніВеликденьівонавбуласяудужедавні, алевсеіщевеликоднічеревики. АзавтраДарусяїхскинедодругогоВеликоднятайужеходитименабосуногудоти, покинезамерзнеріка. Аякзамерзне—витягнетатовівалянки. Коливонаходитьбоса, більїїмучитьменше. Воначасомнавітькопаєпосередгородуямунаглибинудосвоїхкрижів, спускаєтьсявнеї, вгортаєтьсячорнимживимпокривалом, щолоскочетілоперерубанимикорінцями, червамиізотлілимлистям, —ітакгодинамичитостоїть, чисидитьуживійземлі. Землявитягуєбільідаєїйсоки. Вонипіднімаютьсятіломдосамоготім'я, якпостовбурудерева, іДарусязновучуєвсобісилу, забранузголовирозпеченимзалізомболю, коливоновилазить, здається, навітькрізьвухаішкіру. Товонасобійдумає: хібагодитьсязнеїсміятися, щочасомднюєнапівзакопанавземлю, якщовселітакимжештибомрятуваликолисьТараска, колийогобилаелектрика? Закопалипосамушию, іземлявитягаласмертьізнього. ІніхтонесміявсяанізТарасковоготата, анізйогобратів, якіклалийогоувикопануяму, якуцвинтарнумогилу. ІнащоселорокамисмієтьсязнещасноїДарусі? Тараскаодинразбилаелектрика. Аїїб'єбільуголовумайжещоднини. Що, їйчекатиначиюсьсторонськупоміч? Вонисамісобіпомогтинеможуть, хібаїмдонеї? ВонималибибутирадізаДарусю, щоклопотуїмнеприносить. Алевже…хайкрутятьпальцямиколоскронь. Всеодно, толишедурнікрутять. Абилишпроконфетиненагадували.
***
ЛЮДИнерозуміють, щоДарусярятуєсебе, якможе. Коливодою, колиземлею, колитравами. Бопонадусеїйхочетьсяжитинацьомусвіті, такомувеселому, такомукольоровомуізапашному. Коливоназдорова—надолужуєтойчас, якзвиваєтьсявідболю. Вонанехочезгадуватипронього, ботакавжезболена, щонезнає, якіщеходитьсвоїминогами. АлеДарусянінащоненарікає. Беревицвілийклубочоккольоровихвовнянихниток, кількашматківскладеноїучетверопозлітки, стрічкиізвесільноговінкаМаріїноїдонькиАнни, тайідеусвійзолотийсадочок, садженийіщетатовимируками, міжгрушкиіяблінки. Яблунівженеможутьдобреродити. Старі. Алещедесьсвітитьсяплідміжріденькимзолотомлисту. Агрушагетьрозсохлася. Ужейлистунанійстільки, скількиналисійПітриковійголовіволосся. Дарусялізеугрушуіпочинаєперев'язуватипозліткоюїїсумнегілля. Чомудеревомаєсумувати, колипригріваєосіннєсонечко, колиДарусюнешугаєбільумозок? Дарусявнеділюзавждизодягаємаминувишитусорочку. Ащо, грушканеможесьогодніматисорочечку, вишитуДарусинимируками? Позліткаблиститьнасонці, вітерколишекольоровіниткинарудомулисті—іДарусяхочеспівати. Алехтосьможевчути. Співанкатакожшкодуприносить. ІванназВасилемдоспівалисяпрочервонукалинутакої, щоуСибірїхвідвезлиідотепертамтримають. Аможе, вжейнетримають, бонемакого?! Дарусявсечуєівсезнає, лишенізкимнеговорить. Вонидумають, щовонаніма. Авонаненіма. Дарусяпростонехочеговорити. Словаможутьробитишкоду. Вонанезнає, звідкицепам'ятає, алецеправда. Щетрохи—іДарусязгадає, хтоїйказав, щобудь—якабесідаможеробитишкоду. Щозтого, щовонанеговорить? НімаКатрінкатакожлишнамигахпоказує, ініхтоїїдурноюненазиває. АДарусяіязикнепроґлиґнула, авсеоднокажутьзанеїнеправду. Вонанесолодка, алейнедурна. ТаБогїхбери, дурнілюдськіязики. Дарусяпам'ятає, якіщегетьзовсіммалою, щедотого, якдізналасясмакконфет, вонизсусідськимСлавкомкрутилипальцемколочола, коливулицеюйшладурнаПараска, івони, дітваки, собідумали, щовонанаправдубуладурною, ботакусівселіказали; боПараскавголосговориласамадосебе, махаларукамиівсекомусьгрозилавеликимгрубимпрутом. Параскацілимиднямиходилапоміжхатів, нічогонепросячи, нікогонезачіпаючи, лишгрубийпрутрозгойдувавсявїїруках, яксільськийвітряк, іДарусяякосьзапиталатата, яктодурнуПараскунеболятьрукивідпрута, аногивідходу. Татовзявтодісвогобука, припрятаногонавсяквипадокухоромах, ідавДарусітакогошмірупосраці, щовонапівднявідсиджуваласяубарабулинніпозастайнею. - Защовименебили, тату? —запиталаДарусяувечері, колиочівисохливідсліз, агузичинапересталапекти. —Усікажуть, щоПараскадурна. АмиізСлавкомнеказали, лишпоказували, щовонаслабанаголову. - Слабінаголову—тоБожілюди. —Отоівсе, щосказавтодітато. - Амищо, невсіБожі? —розчарованозапиталаДаруся. —Маматакожчасомбуваєслабанаголову, алеви, тату, ніколинеказали, щомама—Божалюдина. ІтодітаточиневпершепогладивДарусюпоголові: - Дарусю, нашумамучасомболитьголова, бовонападалаздамби. Алевонанеєслабанаголову. АПараска—трохинесповнарозуму. ІтомувонаБожалюдина, болишвонасобівільноможеговоритизБогом. Амивсірештунетакі, якПараска. І, дайБоже, щобити, солодкамоядитинко, ніколинебулатакоюБожоюлюдиною, якПараска. - Тови, тату, нехотілиби, щобвашаДарусязБогомговорила? - Чудотимоєсолодке… —татопоцілувавДарусюутім'ячко. —Викажи«отченаш»ійдилягайспати. ЦенайкращарозмовазБогом: - Тату, аксьондззБогомколиговорить: колиуцерквімолитвукаже, чиколиніхтонечує? —невідстаєДаруся. ВОНАізаксьондзаколисьдісталавідтатадоброїпетрушки. АвсечерезМаріїногоСлавка. ДітьмивонилишізСлавкомбавилися. Славказавждиносило, мовкротапогороду, аДарусянавітьмалоюбуластепенна, розважлива, неначестаражінка. Табувало, щоСлавкопідбивавіїїнадурнеділо. Таксталосяітогоразу. ВонигралисявхованкинаМаріїномуподвір'ї, поміжкількохстогівсіна, просторогодровітня, стодоли, вкопаноїугорбпивниціізапашноїзавждиолійні. Якийсьсторонськийчоловік, узеленомукапелюсіізпаличкою—топірцем, спершисьнапаркан, довгоспостерігавзагаласливимбіганнямпооборіСлавкаізДарусею, поки, зрештою, незвернувсяшанобливо. Дарусяпам'ятає, яквінкрасивоіповільноскидавпереднимикапелюха: - СлаваЙсу! - НавікиславаБогу! —одночаснезідповілигостевіз—позапаркана. - Чиївибудете, дітво? Якогоґазди? —поцікавивсячоловік. - Хточий, —зметикувавСлавко. —Я—Маріїн, вона—Даруся. Ащовихотіли, вуйку? - Чинезнаєтеви, дітво, детутувасживексьондз? - Ксьондз? —перепитала, подумавшиДаруся. —Акотрий? - Аувасщо, дваксьондзи? —засміявсячоловік. - Анащовамксьондз? —Славкоперехиливсячерезпаркан, іназапитаннявідповівзапитанням. - Дитинухочусхрестити. Язтогобокуріки, аунасксьондзодиннатрипарафії. АВаш, кажуть, дужедобрий. - Вамтогоксьондзатреба, щозбородою, івмантії? Той, щовисокийчорнийкапелюхносить? —допитувавсяСлавко. - Той—той… - Тоберітьотако—о–одогори, анаотійобочі, нагорбупідсливами, живексьондз. - Славку, ксьондзживевдолині, зацерквою, —Дарусяторгалазарукавсусідськогохлопчика, аленезнайомецьзтопірцемуженечувтого, зникнувшизаперелазомпотойбіквулиці. —АпідсливамиживеВасиль.
***
…УЖЕякгулявувечерітатовийтасокпоДарусинійспідничинітапоногах, вонадотеперчує. Малотого, щовстидунабравсясторонськийчоловік, привітавшисьізВасилем—теслею«СлаваЙсу, Богнапоміч, ксьондзе! », тощенимжемалонебувбитий. Ботеслюуселіпозаочіпрозиваликсьондзомзайогонедільнуодежу, вякійвіннезмінноходивдоцеркви: довгепальто, схоженаксьондзовумантію, ічорнийкапелюх. Авжеколигість, виправдовуючись, пояснив, звідкийогосправилинаобічпідсливи, тойВасиль—теслянезабаривсяунихудомапідвечір: - Ґаздикуґречний, язнав, щовиґазда, аленіколибинеподумав, щовитакфальшиводитинусвоювчите! Встидалибися! Встилали! —іплюнувсобіпідноги. Дарусядужедобредотеперпам'ятає, яктатозгодомпояснювавїй, щонекожналюдинаєтакою, якпронеїкажутьпозаочі. - Людичасомлюблятьпосмішкуватисязіншого, тойпризвішкуються. Авононезавждивідзлобибуває. Інезавждиправда. - Ацевстидно, колитобіпризвішкуються? —тодіхотілазнатиусе, нібихтонашептав, чипопередивпровласнемайбутнє. - Невстидно, дитино, якщотинезлодійінебрехун…
***
ДАРУСЯПЛАЧЕ, поклавшинепокритуголовувсамотнючервонуайстру, щозаблудиламіжсиніхтабілихсвоїхпосестер. ГримлятьсусідськібанякипообидвабокивідДарусиноїгосподарки. Марія, чути, варитьсливовеповидло, бопахнеажсюди, вайстри, тайосипоскидалисяроямизгруш—дичокдоМаріїноївозниці. АВасютадерепір'я—подушкибудеробитивнучці, навеснівесілля. Маріязавждикаженаперед: - Дарусю, завтрабудуповидловарити. Анаранокдивитьсяпочерезпаркан: якщоДарусяобходитьгород, томожнаувозницікластивогонь. Маріячудна, сподівається, щоДарусянерозуміє, чомувонакаженапередпроповидло. АДарусязнає: Маріядумає, щоїїповидлосолодке. Ніякевононесолодке—терпке, язикіяснапощипує. Ініщонасвітінеєсолодким, окрімконфет. ТаДарусянавітьзМарієюнехочепроцеговорити. ПокипроконфетиДарусядумаєвсвоїйголовісама, безнікогочужого, голованеболитьїїніколи, аяклишхтонагадаєвголос—тодічерепзносить, начетупоюсокирою: цюктацюк, лишкісткидовбає, азітнутинеможе. Хайбисобілюдиїликонфети, скількихотіли, абилишДарусяпроценечула. Тодіїїйголованеболілаб. АМаріїнеповидлоДарусяїстьузимі. Берехлібабокулешу, мисочкуповидла, горняткоокропу—іїстьсобіхочдополудня, ахочдовечері, ахочісередночіможевстатитайзачерпнутиложку—дві. Аколиїсть, тозавждидумає: понеслабитатовіповидла, тавінніколичомусьпроповидлонепросить. АбезтатовогословаДарусянезважується. Воназнає, щовінлюбить. Дарусяплаче, бодавнонебулавтата. Тотребавиплакатисянаперед, приньому—неможна. Може, віннанеїісердиться, алещенебулотакогоразу, щобвонайшладотатазпорожнімируками. Анейшла, бонемалазчим. Яблуквідвеснинемає. Торішнібарабуліскінчилися, анасьогорічнівДарусіневрожай, такідрібні, яклісковігоріхи. ВіддастьМаріїнимсвиням. Квашенакапустанататовийжолудокнедужедобра. Затіркубезмолоканеститакожнегодиться. АпокиминулогоразузбилакулачокмасельцязМаріїногомолока, минулозодвамісяці, аможе, цілихтри. Маріяпринесепівлітеркуразнадва—тридні, аДарусяйогонеп'є—лишаєнасметанку. Зберераз—другий—імолоковбідончиктавпивницю. Зновчекаєнапівлітерку. Апотомузкислогомолочкасирцязробить. Ілиштодіпідедотата. Колидодивилася, щомолоказовсіммало, боМаріїнакоровапочалавідбивати, пішладоПавланаденькугромадити. Жінкимахалируками, забиралиграблі, казаливодигромадільникамвідкоританосити, тавонаневипустилаграблівізрукдосамогопідвечірку, покинепочула, яктоненькийсвердликпочавсвердлитиголову…Лиштодіпоклалаграбліпідбукаіпішладокорита. Лилаілиланасебеморознуводувідрами, щонелишиласухоїнитки, ісвердликитакивтишилися. АПавлихадалатодітрошкибринзи, жменькусируівідробарабуль. Націлевесіллясталобитогодобра.
***
ДАРУСЯЗАВЖДИзбираласядотатазсамогоранечку. Довговмивалася. Щедовшечесалася. Виклалакороноюкосу. Зав'язаласядвомахустками: білоюічорною. Вбраласятепло. Зверхунавовнянукацавейкунакинулаполовинкутертого—перетертого, давновицвілоголіжника. Ітаксиділапідстіноюналавцімайжецілийдень. - СолодкаДарусядотатасьогоднізібралася, —почулазвулицічийсьголосінавітьнехотілавпізнатийого. - Видко, молоканапрятала, си—и–ирота, —відповівінший, такожнепізнанийголос. КолиДарусязбираласядотата, вонамалощорозуміла. Ні, нетак—розумітивонарозуміла, алевидунеподавала. РазнавітьМаріюневпізнала, колитапоклаланалавкуколонеїмисочкузкількомаяйцями. НащоїйтепервпізнаватиМарію, колиДарусяяйцядотатаненосить? Віннаяйцянедививсязтоїпори, якнаВеликденьсонцядістав, з'ївшиодразуп'ятьписанок. СидитьДарусяпідхатоюізбираєтьсяздумками. Муситьскластиусвоїйголовідопорядкуте, щомаєсьогоднісказатитатові. Дарусярозказуєйомувсе, провсепитає, аленайдовшеслухаєглухуповільнутатовубесіду. Лишніколиприньомунеплаче. ТатоДарусиногоплачунепризнає. Івонайогосердитинесердить. Колисонцепадедонизу, алещенесідає, Дарусяберевеликоднійкошик, вистелюєднополовиноювишитогорушникаізМатір'юБожою, кладетудизагорнутийумарлечкусир, масло, літровубанкузмолоком, трохи, аленебагатохлібця, клаптикнаждачногопаперу, накриваєдругоюполовиноюрушника, берекошикнаруку, закриваєхвірткунаклямкуівиходитьнасерединувулиці. ДотатаДарусяйдетількисерединоювулиці, їдутьмашини, йдутьфіри, тягнутьсялюди—Дарусязнаєсвоє: вонаподорозідотата—княжна. Молодіпоспішаютьдошлюбу, мерцянесутьнацвинтар—нінакрокнеуступаютьсязсерединидороги, ініхтонеперечитьтомузвичаєві. ТочомуДарусіневольноробититаксамо? Вонанавітьколисьпиталатата, чомукожнамолодайдедошлюбутак, нібивсявулиця—лишїїодної. «Бодошлюбувона—княжна», —відповівтато. «Апісляшлюбу? »—питалаДаруся. Таточомусьзітхнув: «Нещаснажінка». ПокиДарусянебуденещасною, воназавждидотатайтиме, яккняжна. Ініхтоїйнерозказ. Правда, цебуваєнегусто, щоДарусяходитьпоселікняжною. Хочвонайнелінива, аленадоїдливоюбутинесміє. Хайтатокращепитає, чогоїїтакдовгонебуло, ніжмаєкривитися, щодонькаходить, якфірабездишла. ІдеДарусясерединоювулиці—іобічнеї, яквесільнідружби, поважнотрясутьсясільськіпси, ті, котрихгосподарінеприсилюютьдохалабуди. Докизайдедотата, зберетьсяїхзодвадесятки. Ідуть—небрешуть, лишмотиляютьхвостами, нібиоблізлимивесільнимидеревцями, таязикивисолоплюють, ташкірятьсябілимизубами. Алецетойраз, колиДарусюніхтонеможезадобрити—навітьсобаки. Щобвонатодіїмкинулакусниккулешки—бороньБоже, їйбирукивідсохлиіногибивідібрало, колибвона, княжна, думалатеперіщепрокогось, окрімтата. Отожідуть—займаючивсювулицю, відшанцядошанця, інібитоймузиканеграє, авонийдутьякосьвесело, живо, дивитисянанихіншимразомхочетьсябільше, ніжнагуртлюдей. ПливесолодкаДарусяусупроводісобакзавждибезлюдноюсільськоювулицею, апозадучасомфиркаєкількамоторів, щотакіненаважуютьсяобганятицюдивнупроцесію, якнеобганяютьзнаючішоферианіпохорон, анівесілля. Осьужейклуб. Ащобпровідатитата, колоклубутребазвернутипозаЙорчиху, кажутьуселі. Воційосьхатіправоручтеперішньогосільськогоклубужилаколисьжінка. ЧитоіщезаАвстрії, чизаРумунії. Йорчихоюзвалася, бочоловікунеїбувЙорко. Малехтопам'ятає, колитіЙоркисаміспокійнилися, чихтоїмпомігподякуватицьомусвітові. ДавночужілюдипобудувалинамісціЙорковоїхатиціліхороми, народилиіпошколувалидіточок, тайґаздуютьсобіякуміють, адомісця, якоговселінікомунеобминути, такіприпечаталося: позаЙорчихою… - Ви, Одокіпко, нащоцірушникикупуєте? - Якнащо?! ПозаЙорчихуготуюся. - Тащерановам, бійтесяБога! - Ніколинеранодуматипрозавтра. БоятисяБогазащосьдругетреба, анезаце. Такщойвамрадю: купуйтерушники, покиє, боможенебути… - Чуєте, Марусько, щосьтакесяробитьзнашимилюдьмиуцемусвіті, щогараздунізвідкиневидкоікінця—краюїхньомудуренствутакожневидко. - Найлюдегустіше, кумко, ходятьпозаЙорчиху—звідтиусетакдобревидко, щоа—а–аледетобі!.. Краще, якізЧорногори. АлелюдинедужекваплятьсяпростотакходитипозаЙорчиху. Може, такожнедужемаютьзчим, якотонемалаДаруся. Може, немаютьколи. АДарусявжемає. Колоклубувонаберерізковліво, переходитьширокийдерев'яниймісточокінарештістаєпередбрамою. Браматутзавждизамкненанадерев'янийпатичок. Дарусякладекошикназемлю, витягуєпатичок, затикаєйоговземлю, відкриваєнавстіжоднуполовинубрамиітодіозирається. Собаки, поопускавшиписки, стоятьпівколомбіляДарусі, нібисторожують. Вонадовгодивитьсянаних, гладитькожнупоголові, нахиляється, начебтощосьнаказує, беренарукукошикіступаєзабраму. Утішенісобакитіснимколомвсідаютьсябіляпрочиненоїбрами, зіркопозираючинавсібіч, ажпокиДарусянезникаєміждеревамиіквітами. СобакинетількизавждичекаютьотутДарусю, навітьколибвонаверталасявідбатькапоночі, алейподаютьзнакусіміншим: колизабрамоюДаруся, ходититудинерадимо. Неоднадушанераздаєногамполя, колибіляЙорчихичатуютьпси.
***
НИЗЕНЬКІворітцябілятатовоїхаткипричинені, іДарусязаходитьтихо, нібибоїтьсясполошитигосподаря. Якіминулогоразу, татаніденевидко. Їйлишчутийогоголос. Віннібипрориваєтьсядесьізпідземелля—іпростуєтактихо, ледьчутно, щовонавідразусідаєназемлю, увисокунекошенутравубілясамісінькоготатовогопорога, денанеїодразунакидаєтьсяметушливамурашва. Їйробитьсяякосьчудно, дивно, навітьсолодко. Так. Воначуєчитосолодкість, чимлістьугрудях—але, очудо! —відтоїсолодкостівголовітакожстаєлегко. Дарусіздається, щобіднадушанаякийсьчасзалишилаїїіполетіланататовийголос. Лишилосяоднетіло, нібитойнеДарусине, незболенеінезчорніле, ачиєсьчуже, незнанехолоднетіло, поякомувеселоснуютьмурашки. Вонасидить, завмерла, майженедихаючи, іззаплющенимиочима, нібибоїться, щоось—осьдушавернетьсяназадвїїтіло, алевжебезтатовогоголосу. Аголоспливезвідусюди, якпризахіднесонце, —лагідне, недокірливе, терпляче. ІДарусясхиляєтакуяснутепер, покірнуголову, саманезнаючипередким: чипередсонечком, чиотимголосом, щопеленаєзнігдоголови, нібихочезігріти, чиналюбити, чинажаліти… Нарештіналюбленаповолізникаючимтатовимголосом, ізповернутоюутілодушею, Дарусяліниворозплющуєочі, підводитьсяізземлііажтодіроззираєтьсядовкіл. Яквонадавнотутнебула! Якбезвстиднозапустилататовуоселю! Надламанівітром, жовтіючіпасмагустоїтравикиваютьголівками: давно, ойдавно, доню… Дарусяобриваєпожухлутравичку, виноситьїїзаворітцязалізноїогорожіізслідаминетакдавньоїфарби, якужебільше—іржі. Беренаждак, зчищаєрудийнакип, обтираєганчіркоюзалізнепруття. Тодіідедотатауголови. Прихиляєтьсядоверхівкихреста—ізновудовгостоїть, завмерла, лишразпоразхитаєголовою, нібитоназнакзгодинаголос, лишїйчутнийізрозумілий. Вонарозводитьруками, обнімаєхрест, ізновнадовгоприростаєдонього. Тодіздуваєзхрестапорохи, обтираєйогомарлечкою, почерзіторгаєусічотиристовпціогорожіінарештісідаєвногахдавноосілої, майжерівноїізземлеюмогилки. Дарусяповільноприкладаєвуходоземлі—алезаякусьмитьраптовосхоплюється. Метушливошукаєдовкола, потімб'єсебедолонеювчоло, скидаєізплечейпотертуполовинкуліжникаінакриваєнеюнижнійкраєчокмогилки, нібивкриваємерзлітатовіноги. Хібайому, такомуперемерзлому, такомуперетрудженомунасвоємувіку, зігрітисялишетравоючиземлею? КолиДарусязаходитьпопоясуводучистаєувикопанупокрижіяму—вонанешукаєтепла, вонашукаєрятункунасвоюголову. Заходитьуводучивземлюненадовго—лишдоти, покивогоньнепокидаєтім'я. Алеякбивонаотакпролежалавхолоднійземліроки, яктато, мусилабишукатитепла. Осьізаразтатовийголоссказав, щойомутакихолодно, товонайоготрошкизігріє. Отакпогладитькрізьхолоднуглинкухудійогогруди, переберехолодніпальці, зачешеволосся. Атодідастьужейпобаювати. Бонавітьнайлюднішийхрамуселінеєтакийвеселий, якДарусинбайотутізтатом. Добре, щосьогоднієзчимбаювати! Дарусявикладаєзкошикаприпасенедобродовкругхреста, розгортаєзмарлечкисир, масло, відщипуєпучечкомпомаленькійдрібочці, кидаєврот. Довгопережовує. Атодісхиляєтьсяблизькодохрестаінібищосьнашіптуєвйогочорнуверхівку, мовбиулюдськевухо. Губиворушатьсятаквиразно, що, колибдонеїнахилитися, можнаброзбірливопочутислова. Дарусяшепчедовго, гаряче, палко, лишколи—не—коливідриваєтьсявідхреста, озираючисьнавкруг, обшарюєпоглядомуседовкола, ізновуприпадаєдоземлі, ішепчешвидко, нібибоїться, щохтосьпочуєїїстрашнумову. Вонаніколинепалитьтутсвічку. Босвічкагорить—горитьтайвипалюєвсе, щоєдовкіллюдського. Вогоньсвічкивиганяєнетількизлийдух, алейдухлюдини, яканезавждибуламертвою. Аякзникаєдух—тодізавмерлоюлюдиноютужишвсеменшеіменше, покинеперестаєштужитизовсім. ТомуДарусянелюбитьлюдей, якісвітятьнамогилахсвічки. Вонишвидшехочутьпозбутисяболю, щодихаєз—підсумноїмогильноїглини. Людивтікаютьвідтуги, яказаходитьзашпорамивдушу, яктількиочівихоплюютьхрест. Людинелюблятьтужити. Вонивзагалінічогонелюблять. АДарусянехоченетужитизататом. Бодлянеїтутнетуга—тут, колотата, лишстількиїїсправжньогожиття. Уселихеминулося, поблідло, втратилоясність, атугазачимосьдалекимлишиласявДарусинійголовітакоюгострою, щовідтоговонаболитьїї. Іякщонерозрадитьтато—товженіхтонепоможеДарусі. Отовонайнепалитьсвічку: боїться, щоприйдесюдикотрогосьразу—аголос, якийзавждипливезвідусюди, яксонце, щойнезнаєшзвідки, більшенезустрінеїї. Щовонатодіробилаб? Немабарабуль, лишаєтьсяжменькамукички, довгонізчогозбититатовімасельця—всеможнаперетерпіти. Навітьдовгийне—прихідсюди. Усеможна. Алещоразу, колиДарусянаближаєтьсядомогилки, душаїїтакожзгортаєтьсяравликомвідстраху, щоїїзараззустрінемертва—безтатовогоголосу—тиша. Якщонебудейогоголосу—нестанеіїї. Безголосунащоїйжити? Ніхто, жоднадушаусвітінезнає, щоДарусілиштутрозв'язуютьсяуста. Інодівонадумає, щойсаманезнаєпроце. Коливонавпершеспробувалазаговоритизтатом, страшенноперелякаласявласногоголосу. Тодіїйздалося, щойогопочувіувесьсвіт, ащегірше—всесело, такимвінбувзвучним, голосним. Дарусятвердознала, щосказалалишеоднеслово: «Тату…», аголоссамішовсобізгорла, нібийнепропадавніколи, івитворювавякісьдивнічудеса, дражнився, грався, ірозтікався, іутікавпоміждереваімогили, ізновувертався, срібний, донеї—ажвонахотілаловитийогоруками, щобсховативпазусі, чивкишені, чибудь—деінде, звідкийогоможнабудебрати, алетак, щобпроценіхтоусвітінезнав. Настрашена, вонадовгоозиралася, нібишукалаістинногогосподаряголосу, ходиламіжсусіднімисклепами, зазиралапідплити, обмацуваладерева. Нацвинтаріпанувалаякасьособливатиша, лишотеїї«тату»всеіщевібруваловкронах, утраві, горлі. Івонаповторила: «Тату…»—тихо, самимигубами, заганяючизвукивгорло, унайглибшийзакутоксвогонутра. Атодіпочулататовувідповідь. Такблизько, поруч, нібивінсидівотут, колонеї, івоначулайоготепло. Вонаніколиневміларадіти, алетогочасякасьсилапіднялаДарусюнаногиізакружлялапоміжмогилами, похиленимихрестами, ажнапнуласяспідниця… - …Чуєте, Марійо, рокаминікомуценеказала, атепервамскажу, боможутьменескоровіднестипозаЙорчиху, тотакзгріхомілишуся…Якосьтовжебудезпарароків, несумолокодоневістки, тоїпсячоїкістки, найшлякїїтрафить, яквонадитинупо—нехлюйськиобходила, немалабиприплодубільшеніколи…Ідувздовжцвинтаря, авжевечоріє, аязродубояласяцвинтарів, ідуборзенько, підногидивлюсятаотченашнапровсяккажу. Ажчую—відДовбушевоїмогили, авизнаєте, вонаякразусамомукутикови, присамійдорозі, нечистасилаговорить, людськимголосомговорить, тастрашнимтаким, тагрубим, таким, якбиведмідькрізьмалинидерся. Слухайте, жінкодобра, я, якішла, —такізвалиласянастежку, силаменелишила, нівстати, нікрикнути…тайтощеневсе…Апоміж: могилами, абитакздоровабула, гуляємараулюдськійподобі. БігмеБоже, нібитонавесіллю«гуцулку»гуляє, крутиться, рукитримаєшироко, спідницядогорипідфітькується. Аголос, Божемилосердний, такий, якбизпивницівиривався. Тавсе«тату»каже, «тату»…Явжедумала, щорозумменепокидаєнавіки, тоякпочалапоклонибити, тахреститися, тахреститися…АжтутзцвинтарноїбрамивиходитьсолодкаДарусяітакаякасьчуднатадивна, ітакапохожанаотумару, щоя, кажувамправду, Марійо, ужейнезрозуміланідві—нітри: хтознасдурний, ахторозумний. Якбинезнала, щовонаневмієговорити, тосогрішилабинанеї, Марійо…найБогменіпроститьпрегрішеніємоє. - Авсевідтого, Варварколюба, щовинесповідалисяцегороку…тайнаневісткугрішите…ОтоБогвампосилаєзнаки. - Ая—ая, Марійо…щонесповідалася—тонесповідалася, такменісяполучило… - АсолодкаДарусяужехібащопозаЙорчихоюзаговорить. Гріхнакалікугрішити, Варваркосрібна…
***
…ВОНАТАКстаранноприховувала, щовмієговорити, щочасомсаманевірилаупротилежне. Замикаладвері, завішувалавікна, двомапальцямивитягувалаязик, браладзеркалоідивилася—дивилася, нібичекала, щословасаміпідутьзгорлапішки. Язикбувдовгий, червоний. Дарусясіпалатуди—сюди—нізвука. Якосьсередночісилоюпробувалаговорити. Щипаласебезашкіру. Шкіраболіла. Нанійлишавсясинець. Амованеверталася. Навіть«гукати»якколисковадитинанемогла. Тодівонасвоєюслабоюголовоюзрозуміла, щомоваїйверталауротлиштоді, яквонапровідувалатата. Тавонабояласяходитидотатачасто. Араптомхтосьвислідить?! Донесе, щовонаіненіма, інедурна, інесолодка?! ДляДарусіцестрашніше, ніжнападиболю. Хайдурнаїїдовбняболить, розколюється, алемовуневертаєнізащо. Вонаневмієжитиміжлюдьмиізсвоєюмовою. Людисаміїїйвідучилиговорити. Тохайтерплятьнімоту. Вонажтерпитьїхнєдуренство? Атут, нацвинтарі, таторозумівДарусюірозказувавїй, розказував. Якжити, терпіти, незгадувати, передлюдьминесоромитися, прощатинавмиснеіненавмиснезло. Вонатутусерозуміла. Гетьчистовсе, донайменшоїдрібнички, аверталадомів—івсерозліталося, нібивисохласосновашишечка, —івеликийчорнийсумзновупобиравїїголову. Ітодівонасумнівалася: аможе, йсправдідурна. Несолодка, алишдурна? … Бояктількиверталадодому, татоприходивусниімучивДарусюнесамовито. Цілунічстоявнадверях, непереступаючипорогу, чорний, неголений, обдертий, зпростягнутоюрукоюіпросивмолока. Вонахотілаказати, щовсемолоко, всюсметану, ісир, імасло, якепряталамісяцями, вонавіддалайомувчора, —алеязикбувнімий, лишрукиліталинадліжкомувідчаї, якворони, такщонараноксаманерозуміла, хтоїйтакпереколошмативпостіль. Розбита, іззапаленимиочима, Дарусянаранокбігалавідхатидохати, носилапорожнєгорняткоізслідамимолоканаденці, показуючийогопередочіґаздиням. - Почалося… —хрестиласямовчкиМарія, доякоїДарусязавждиприходилапершою. - Требабулодумати… —варнякавСлавко, якщобувудома. Аколибувудома—тозавждип'яний. - Заткайся, заткалабитялихагодина! Невидиш, ледяживаходить…
***
ВОНАВСЕтечулаівсерозуміла. Алеякїйсказати, щовонаневинна? Що, закликатиїхусіхнацвинтарісказати?! ТаДарусязнає: окрімякзтатом, вонавженізкимужиттінезаговорить. Інавітьневисповідаєтьсяпередтим, якбудезбиратисяпозаЙорчиху. …Несламолоко, кисляк, сметану, сир—усезсипанеізбитеводнутрилітровубанку—клалаколохрестаідивуваласянесказанно: відучорашніхїїпопоїдківсправдімалещолишилося. Татотакилишавсяголодний. Колисередночіїїбудилапростягнутататоварука, знала, щочерездень—двапочнеболітиголова. Бралачистенькіхусточки, баночкуізборсуковимсалом, сірникісвічку—іклаланалавкукололіжка. Іщеходиладовкруггороду, іщесіклатравичкиодинокійсвоїйкурці, авжечула, яктонкіжалючіп'явкивпиваютьсявтім'я, нібипросвердлюютьйого. Іщоразувонадумала, щото, може, прийшлаіїїпора… НаранокМаріязнаходилаДарусюізвповитоюп'ятьмахусткамиголовою, відверненоюдостіни, ізземлистимобличчям, проякегодібулосказати, читообличчямерця, чиживоїлюдини…
|
|||
|