МаріяМатіос. СолодкаДаруся (драманатрижиття). ДАРУСЯ. ДРАМАЩОДЕННА

МаріяМатіос

СолодкаДаруся (драманатрижиття)

ДАРУСЯ

ДРАМАЩОДЕННА

- Ви, Марійо, укогогеоргіни[1]брали, щотакідужевеселітапишні? —питаєВасютапочерезпаркансусідку. —Ясвоїякнепильнувала, атакиякасьболаїхскосила. Скрутилися, якравлики, тайповсьому. Читоврукиякінедобрідала, чиВарваравночівимикала, неменівам, Марійо, казати, щотозавідьма. ТаБожкайогознає, щозмоїмиквіткамиприключилося? Пропали—тайповсьому. Аоцейбур 'яннідочого. Ялюблю, абибуливеликііпишніквіти, анеякесьдрібнизниче, —викидаєоберемокайстрнастежку.

- Агійнатакечудо! Усідопитуються, укоговзялатавкого…щенаврочатьменіврожай, —нерозгинаючисьвідгрядки, відповідає—нібитосердиться—Марія. —АтоменісолодкаДарусядала. Ілілії, іоцюружу. Самапринесланавесні.

- Щедотого, якїйзновлихостало?

- Тані, вжепотому. Вона, сирота, носилавикопанекорінняпоселу, якдитину. Загорнулавковдру, якоюсамавкривається, притиснуладогрудейтайгріє, апринесла—розповиває, нучистотобі, якдитину. Явамскажу, Васюто, такменесерцетодізаболіло, щовжейсваритисяізсвоїмСлавкомпередумала, авінусежнекаліка…шлякбигобувтрафивщевмоїйутробі, якменіднікоротаєтоюгорілкою, згорівбибув, дайБоже…

Анаймійязикчирякиобсиплять, якедурнесказала!

…АСолодкаДарусясидитьуквітникуміжайстрами, утрьохкрокахвідМаріїзВасилиною, заплітає—розплітаєдавнопоріділусивукосу, слухаєнезлобнурозмовупросебе, ілиштихоусміхається.

ВонитакинемаютьсмальцювголовіаБогавчереві, їїсусіди, бодумають, щовонадурна. АДарусянедурна—вонасолодка.

Ну, тойщо, щокорінняжоржинзагорталавковдру? Тобулоякразтоді, колиснігзійшов, аморозиіщенепопустили. Дарусяроздавалапоселуквіти, ботакбагатоїхвикопалавосени, щобільше, ніжбарабульупивницібуло. Отойпонесладохатів, колокотрихніколинецвіликвіти. Чибулабинеслаголекоріннявтакустудінь? Васютачомусьненоситьсвогоонукавсадокуоднихштаненятах, алишзагортаєвкоцик, авжетодіберенарукитайколишекрізьсело. Тожтакасамадитина, якживаквітка.

Дарусясидитьнатеплій, іщемайжелітнійземлі, гладитьвеселіголівкиайстр, куйовдитьдолонеюзапашнікучері, говоритьдоних, розказує, щохоче, сміється—іщожтуттакогодурного?

Чомувонадурна, коливонавсерозуміє, знає, щоіякназивається, якийсьогоднідень, скількияблуньвродиловМаріїнімсаду, скількивідРіздвадоРіздвалюдейуселіродилося, аскількивмерло?! Всільрадізатакимрозумомукнижкудивляться, аДарусявсеусвоїйголовітримає. Зкурмивонаговоритькраще, ніжізлюдьми. Дереваїїрозуміють, псинезаймають, алюди—ні. НеможутьлюдилишитиДарусюнасамусебе.

Алезлюдьмивонанехочеговорити, ботодівониможутьдатиїйконфету.

Тащопроцедумати, якнемапрощо. Людивселічасомроблятьтаке, щонавітьДарусяхапаєтьсязаголову, алеїхдурнимичомусьніхтоненазиває, апронеї, щоговоритьздеревамиіквітами, іживесобі, якхоче, хочішкодинеробитьнікому, думають, якпродурну.

Аякщовонатакидурна, хочінеєвидимакаліка?

…Федьоосідлавбувсвогобаранаіповізнанімсинадошколи, ініхтонесказав, щоФедьодурний, хочдосинавідтодітакіприлиплопрізвисько«баран».

АСтепанприїхавзмістанахрамовесвятотайпривізблискучукруглушайбуякогосьдужевеликогорозміру. Колоклубухлопцігралинаспор, тоСтепанпоспорив, щозапляшкупиванатягнезалізнушайбунасвогодурняічерезпівгодинистягне, інічогодурневінебуде. АдуреньізСтепановихштанівСтепананепослухав, спух, малонетріснувурізьбізшайбою. ТакщоДмитро—газозварювальникрозпилювавшайбунаСтепановійсрамотіякоюсьпилкою. Татакдовго, щосамомурукитряслися, абинепоранитиСтепановехазяйство, ботоймавскороженитися. Посміялисявселі, побідкалися—таназватиСтепанадурнимзабули.

Вонивселісобідумають, щоДарусянерозуміє, що, абинеказатидурна, вониїйкажутьсолодка.

МаріїнсинСлавкоякось—тонапивсятак, щовинісізстайніпідсвинка, давйомутринадцятьножівугруди, кинувуставколохатиізаборонивдомашнімблизькопідступатисядоводи. «Найплаваєгадпроклятий! —кричавп'янийСлавконавсюокругу. —Ахтозробитьнепо—моєму, самбудеуставужабівловити! ». Двадніплавалопоросяуводі, алітостоялоспечне, пішовсморід, таніхтоізСлавковихдомашніхнезглянувсянадумертвленоюдушкою, боячисьп'яноговар'ятськогохарактеругосподаря.

АДарусявидивилася, коливсячелядьзМаріїноїхатипорозходиласяхтокуди, взялавила, знайшлауСлавковійстодоліновупетелькудлякорови, принеславідрікикамінь, дісталавиламипоросядоберега, обв'язалакругньогокамінь, перехрестила—лишзабулькотілододнаневинноубієнне.

УвечеріСлавкобушувавнаподвір'їірикав, якбугай, черезпаркандоДарусі, шкірячизогнилізуби:

- Дурна!!! Дурна, ацюцінехочеш? Натобіцюцю! Нацюцю! —ікинувжменюбарбарисокпідсаміхатнідвері.

Бувбиліпшененагадувавпроцюцю. УселініхторозумнийненагадуєінедаєДарусіконфет: знає, щовідсолодкогоболитьїїголоваіблюєвонадуже. Такдуже, щонаранокнелишаєтьсяанірізочкижиття. Імуситьвонавідходититиждень, нібивертатисязтогосвіту.

СталосятакіпісляСлавковихслів.

Дарусядвадніневиходилазхати—такїїболілаголова, щонемогладивитисянавітьустелю, лишобв'язуваласяхустками, накриваласяподушкоюівідверталасядостіни. Неїла, непила, довиходканевставала—лишчекала, колитріснутьзалізніобручі, щостислиголову, нібихотілизовсімїїрозтрощити.

МаріяпаруразівзазираладоДарусі. Мовчкиклаланастілпівлітеркумолока, тодірозвивалаДарусинуголовуімастилаборсуковимсалом. Зверхуклалакапустянийлисток, налисток—жмутикнепареноївовниізновузав'язувалабіленькоюхусточкою.

Даруся, зів'яла, гетьзовсімбезсила, змаліла, якдитинка, мовчкидаваласебеобертати, апотімсідала, тримаючиголовувколінах, покиМаріяхолоднимирукамимастилаїйтім'я. Немаласилисказатианісловечка. Головузносилокудисьтакдалеко, щовоначимдужчетрималаїїобомаруками, нібиборониласявідзлодія. Якбитойзлодійбувтакийдобрий, тазакликавякогосьрізника, ахочбиСемена, щоріжеполюдяхсвині, тащобСеменвирізавбільзДарусиноїголови, тобулабрадаі, може, нарештізаговорила.

Алезлодіяневидко, лишешугаєгострийнестерпнийніжпопідтім'я—іДарусязвідчаювже, цієїхвилини, далабголовунавідтин. Немаїїсилитерпітитойбезконечнийбіль. Немасилинавітьслухати, яктихоплачеМаріязастоломішморгаєносом. КращеішлабсобідосвогоСлавкаабодокогохоче, лишбинемордувалаїїсхлипами. Маріїнісхлипиздаютьсяударамимолотавцигановійкузні. ІДарусядужчевтискаєтьсяустіну, бажаючилишетишііспокою.

Такбулокожногоразу, якзвалювавбіль. Марія, трохипоплакавшиіповоркотівшипідніснечутнимисловами, йшласобідалі. АДарусялишаласязрозірваноювідболюголовоюупорожнійхатідоти, покищосьневдарялоїйножемусерце—ітодівставалаійшла, кудиочідивилися.

…Інацейразногисаміпринеслидоріки. Дарусязайшлауводупоколіна—івчула, якїйзразустаєлегше. Холоднаводапливлакрізьнеїдесьажзакрайнеба, аДарусяіззаплющенимиочимахиталасязбокувбік, чуючи, якрозправляютьсяобручі, щодвідобистискалиголову. Десьтам, глибоковсередині, вонипотріскувалитакголосно, що, здавалося, іскрисипалисявріку, алеДарусянерозплющувалаочей, знаючи, що, яктількивідкриєїх, —обручізновзвиютьгніздовбіднійїїголівці, якгаддянаЗдвиженнязвиваєвземлісвоїкубланазиму.

КолиДарусюболитьголова, вонамуситьітидорікиілізтидопоясауводу. Інакшебільрозшматуєїїнадрібнікавалки. Добре, якщолітоіводатепла. Тодініхтонеборонитьставатиуводу. Якпадутьхолоди, заходитьуводулишдоколін. Ічимхолоднішавода, тимшвидшебільвідпускаєДарусю.

Першийраз, колипіслякількаденнихнападівболющосьсказалоДарусі, щотребашукатихолодноїводи, вонаспочаткудовгодивиласяукриницюнасвоємуподвір'ї. Аледоводибулодалеко, адовгоїдрабиниДарусянемала. Та, щовелавкурник, давнозогнилаідоднанедістане. ІтодіДаруся, обомарукамитримаючиголовутак, нібитаось—осьмаєпокотитисяізв'язів, похиталасядоріки, лякаючип'яноюходоюсільськихжінокугрядкахігородах. Покибосиминогамиспрокволазаходилауводу, збіглосямалонеполовинуїїкута.

- МатірБожа, тавонаприйшлатопитися! В'яжітьїї, Марійо, воналишвасдосебепідпустить! —кричалазберегаВарвара—злодійкадоДарусиноїсусідки, розмахуючискрученимшнуромвідбілизни.

Маріядовгодивилася, якДарусяіззаплющенимиочимахилитаєтьсязбокунабік, зайшовшипогрудиульодянуводу, інарештітихосказала:

- Лишімоїї, молодиці…Вонанічогособінезаподіє. ЯкБогдасть, такбуде. Інетребаїїв'язати, Варваро. Кращепідв'яжітьсобіязиктимшнуром…Розходітьсяпохатах, жінки, аятуттрохипосиджуколосолодкоїДарусітайсобіпідудосвогодурного…

***

ВІДТОДІніхтобільшенесупроводжуєДарусюдоріки. Вонабтудиінеходила, хібащолишполоскатипрання. Алепранняпранням, аголова—важніше. Отож, яктількипіслянападівболющосьїїзганялозліжка, йшладоріки, ініхтонетримавбільшезаруки, хібажінкидивилисяуслід, приклавшидолонідашкомдочола, тахтосьізшкільниківпосміювавсятихо: «Ади, солодкаДарусязновкупатисяйде». Защонераздістававпотиличникавідіншогошкільника, трохирозумнішоговідсебе.

Добре, покиріканезамерзає. Апершийраз, якДарусясталаналід, авіннепровалювався, хотілапробитийогоголовою, бомусилазайтиукрижануводу, навітьколибцекоштувалоїйжиття. Вонасталанаколіна, ударилачоломраз—другийдольоду—ітихозаскавучала: лідбувтвердийінепіддавався. Дарусятупцювалабосиминогамипомерзлійпідлозіріки, ослаблимивідкількадобовоголежанняногамигамселилакригу, нібимісилаглину, іломиларукизвідчаю.

Ажтутзвідкись, нібийшовзанеюназирці, явивсяМаріїнСлавко. ІДарусюзразупересталаболітиголова: Славкобувтверезий. їйздавалося, щовоназроду—хібащолишевдитинстві—невиділаСлавкатверезим, атепервінрівненькойшовдонеїнасерединурікизтремтячоюпростягнутоюрукою. Завждиізповнимротомслів, Славконацейразмовчавякнімий.

ІДарусятакожпростяглайомуруку.

Таквониійшлиберегом, звитягнутимиоднедоодногоруками, нібивелисядошлюбуабонаналигачі. Славконепромовивнетещокривого—жодногослова, іДарусяслухняноішлазаним, нечуючизимовоїхолоднечі.

СлавкопривівДарусюдосільськоїтеплички. Невелике, майжекруглеозерцеізжменеюфонтанчиків, щоневтомлювалисябитиз—підземлі, ховалосязачастоколомприбережнихоблетілихверб. ЧиставодапульсувалапередДарусинимиочима, івона, безсоромнозакотившидопупаспідницю, ступилауряснебулькотіння.

Коливийшланаберег, Славканіденебуло. Алевонаісамазналадорогудодому.

***

…ОСЬІТЕПЕРстоїтьДарусяухолоднійкупеліосені—іборетьсяізцвяхами, забитимивголовучиїмосьважким, безсердечниммолотом. Таминаєякийсьчас—чорнезалізоболюостаточноосідаєнадноріки, ітодіДаруся, підстелившиоднухусткузголови, сідаєнакамінь. Їїбосіногиідалі—докісточок—полощечистенькапрозораводичка. Воначує, якїйнарештілегшає. ШумрікиостаточнозаспокоюєДарусю—івоназновувертаєтьсядосвогобезконечногодумання.

Вонаневмієнедумати. Може, тому, щонізкимнеговоритьніслова, авонажнеєніма, томувонадумаєбезперервно. Отакпровсенасвітідумає—івідтогоїїзавждиболитьголова.

…Дарусядивується, чомуніхтонев'яжеСлавка, коливіннапиваєтьсяідебоширитьнапів—села. НаВеликденьвінтакнабрався, щохотівпідпалитистодолу, апотімсинєполум'япішлойомузрота.

Марія—непокритаголова—бігалапосусідахзкрикоміплачем: «Людедобрі, рятуйте! Христосвоскрес! Славкогине! »

Микола—лісник, невстаючиз—завеликодногостолу, спокійносказаврозпатланійМарії, щостоялабезумнанапорозі:

- Марійо, висцяйтесяйомуврот, зразупопустить. Аборозведітьконяківзводоютайвлийтеуротконєчя, якнебудечимвисцятися…ОтамонастежціколоСоколаколгоспніконінаслідили, аконєкизібратиніхтонезібрав.

БіднатотаМарія…Отак, якбулаувеликоднійспідниці, заголиласяпосередподвір'яівисцяласяусинєполум'яізсиновогорота. АСлавка, поваленогоназемлю, неначекнурадозарізу, тримавйоготатоізякимосьприїжджимгостем.

ДарусісталошкодаСлавка, щомігвідгорілкизгорітинізацаповудушу, івонаувечерівіднеслаостаннєчервонеяблучкоізсвоєїпивниціімовчкиподалаМарії. НащоМаріїнчоловікзітхнув:

- Людизписанкамидонаромальнихлюдейходять, асолодкаДарусяостаннєяблукопринеслачорномуп'яниці.

Маріясиділанастільцікололіжка, уСлавковихголовах, щохаркотівз—піднакинутоїнаньогокуфайки, ітрималаголовуобомарукамитаксамо, яктримаєїїДаруся, колинанеїнападаєбіль, іхилиталасяточнотаксамо, якбиїїголовурозривалиіржавіобручі.

Іхтознихтепердурний, чиМарія, чиїїсин, чиобидвоєзразу, Дарусянаправдунезнає.

Черезтейдесобідоріки, сідаєнаберезіпростоназеленутравичку, щовжепроситьсядосонечка, ідивитьсянаводу. їїсьогодніголованеболить. СьогодніВеликденьівонавбуласяудужедавні, алевсеіщевеликоднічеревики. АзавтраДарусяїхскинедодругогоВеликоднятайужеходитименабосуногудоти, покинезамерзнеріка. Аякзамерзне—витягнетатовівалянки.

Коливонаходитьбоса, більїїмучитьменше. Воначасомнавітькопаєпосередгородуямунаглибинудосвоїхкрижів, спускаєтьсявнеї, вгортаєтьсячорнимживимпокривалом, щолоскочетілоперерубанимикорінцями, червамиізотлілимлистям, —ітакгодинамичитостоїть, чисидитьуживійземлі. Землявитягуєбільідаєїйсоки. Вонипіднімаютьсятіломдосамоготім'я, якпостовбурудерева, іДарусязновучуєвсобісилу, забранузголовирозпеченимзалізомболю, коливоновилазить, здається, навітькрізьвухаішкіру.

Товонасобійдумає: хібагодитьсязнеїсміятися, щочасомднюєнапівзакопанавземлю, якщовселітакимжештибомрятуваликолисьТараска, колийогобилаелектрика? Закопалипосамушию, іземлявитягаласмертьізнього. ІніхтонесміявсяанізТарасковоготата, анізйогобратів, якіклалийогоувикопануяму, якуцвинтарнумогилу.

ІнащоселорокамисмієтьсязнещасноїДарусі? Тараскаодинразбилаелектрика. Аїїб'єбільуголовумайжещоднини. Що, їйчекатиначиюсьсторонськупоміч? Вонисамісобіпомогтинеможуть, хібаїмдонеї? ВонималибибутирадізаДарусю, щоклопотуїмнеприносить. Алевже…хайкрутятьпальцямиколоскронь. Всеодно, толишедурнікрутять. Абилишпроконфетиненагадували.

***

ЛЮДИнерозуміють, щоДарусярятуєсебе, якможе. Коливодою, колиземлею, колитравами. Бопонадусеїйхочетьсяжитинацьомусвіті, такомувеселому, такомукольоровомуізапашному. Коливоназдорова—надолужуєтойчас, якзвиваєтьсявідболю. Вонанехочезгадуватипронього, ботакавжезболена, щонезнає, якіщеходитьсвоїминогами.

АлеДарусянінащоненарікає. Беревицвілийклубочоккольоровихвовнянихниток, кількашматківскладеноїучетверопозлітки, стрічкиізвесільноговінкаМаріїноїдонькиАнни, тайідеусвійзолотийсадочок, садженийіщетатовимируками, міжгрушкиіяблінки. Яблунівженеможутьдобреродити. Старі. Алещедесьсвітитьсяплідміжріденькимзолотомлисту. Агрушагетьрозсохлася. Ужейлистунанійстільки, скількиналисійПітриковійголовіволосся.

Дарусялізеугрушуіпочинаєперев'язуватипозліткоюїїсумнегілля. Чомудеревомаєсумувати, колипригріваєосіннєсонечко, колиДарусюнешугаєбільумозок? Дарусявнеділюзавждизодягаємаминувишитусорочку. Ащо, грушканеможесьогодніматисорочечку, вишитуДарусинимируками? Позліткаблиститьнасонці, вітерколишекольоровіниткинарудомулисті—іДарусяхочеспівати. Алехтосьможевчути. Співанкатакожшкодуприносить. ІванназВасилемдоспівалисяпрочервонукалинутакої, щоуСибірїхвідвезлиідотепертамтримають. Аможе, вжейнетримають, бонемакого?!

Дарусявсечуєівсезнає, лишенізкимнеговорить. Вонидумають, щовонаніма. Авонаненіма. Дарусяпростонехочеговорити. Словаможутьробитишкоду. Вонанезнає, звідкицепам'ятає, алецеправда. Щетрохи—іДарусязгадає, хтоїйказав, щобудь—якабесідаможеробитишкоду.

Щозтого, щовонанеговорить? НімаКатрінкатакожлишнамигахпоказує, ініхтоїїдурноюненазиває. АДарусяіязикнепроґлиґнула, авсеоднокажутьзанеїнеправду. Вонанесолодка, алейнедурна. ТаБогїхбери, дурнілюдськіязики.

Дарусяпам'ятає, якіщегетьзовсіммалою, щедотого, якдізналасясмакконфет, вонизсусідськимСлавкомкрутилипальцемколочола, коливулицеюйшладурнаПараска, івони, дітваки, собідумали, щовонанаправдубуладурною, ботакусівселіказали; боПараскавголосговориласамадосебе, махаларукамиівсекомусьгрозилавеликимгрубимпрутом. Параскацілимиднямиходилапоміжхатів, нічогонепросячи, нікогонезачіпаючи, лишгрубийпрутрозгойдувавсявїїруках, яксільськийвітряк, іДарусяякосьзапиталатата, яктодурнуПараскунеболятьрукивідпрута, аногивідходу.

Татовзявтодісвогобука, припрятаногонавсяквипадокухоромах, ідавДарусітакогошмірупосраці, щовонапівднявідсиджуваласяубарабулинніпозастайнею.

- Защовименебили, тату? —запиталаДарусяувечері, колиочівисохливідсліз, агузичинапересталапекти. —Усікажуть, щоПараскадурна. АмиізСлавкомнеказали, лишпоказували, щовонаслабанаголову.

- Слабінаголову—тоБожілюди. —Отоівсе, щосказавтодітато.

- Амищо, невсіБожі? —розчарованозапиталаДаруся. —Маматакожчасомбуваєслабанаголову, алеви, тату, ніколинеказали, щомама—Божалюдина.

ІтодітаточиневпершепогладивДарусюпоголові:

- Дарусю, нашумамучасомболитьголова, бовонападалаздамби. Алевонанеєслабанаголову. АПараска—трохинесповнарозуму. ІтомувонаБожалюдина, болишвонасобівільноможеговоритизБогом. Амивсірештунетакі, якПараска. І, дайБоже, щобити, солодкамоядитинко, ніколинебулатакоюБожоюлюдиною, якПараска.

- Тови, тату, нехотілиби, щобвашаДарусязБогомговорила?

- Чудотимоєсолодке… —татопоцілувавДарусюутім'ячко. —Викажи«отченаш»ійдилягайспати. ЦенайкращарозмовазБогом:

- Тату, аксьондззБогомколиговорить: колиуцерквімолитвукаже, чиколиніхтонечує? —невідстаєДаруся.

ВОНАізаксьондзаколисьдісталавідтатадоброїпетрушки. АвсечерезМаріїногоСлавка. ДітьмивонилишізСлавкомбавилися. Славказавждиносило, мовкротапогороду, аДарусянавітьмалоюбуластепенна, розважлива, неначестаражінка.

Табувало, щоСлавкопідбивавіїїнадурнеділо. Таксталосяітогоразу. ВонигралисявхованкинаМаріїномуподвір'ї, поміжкількохстогівсіна, просторогодровітня, стодоли, вкопаноїугорбпивниціізапашноїзавждиолійні.

Якийсьсторонськийчоловік, узеленомукапелюсіізпаличкою—топірцем, спершисьнапаркан, довгоспостерігавзагаласливимбіганнямпооборіСлавкаізДарусею, поки, зрештою, незвернувсяшанобливо. Дарусяпам'ятає, яквінкрасивоіповільноскидавпереднимикапелюха:

- СлаваЙсу!

- НавікиславаБогу! —одночаснезідповілигостевіз—позапаркана.

- Чиївибудете, дітво? Якогоґазди? —поцікавивсячоловік.

- Хточий, —зметикувавСлавко. —Я—Маріїн, вона—Даруся. Ащовихотіли, вуйку?

- Чинезнаєтеви, дітво, детутувасживексьондз?

- Ксьондз? —перепитала, подумавшиДаруся. —Акотрий?

- Аувасщо, дваксьондзи? —засміявсячоловік.

- Анащовамксьондз? —Славкоперехиливсячерезпаркан, іназапитаннявідповівзапитанням.

- Дитинухочусхрестити. Язтогобокуріки, аунасксьондзодиннатрипарафії. АВаш, кажуть, дужедобрий.

- Вамтогоксьондзатреба, щозбородою, івмантії? Той, щовисокийчорнийкапелюхносить? —допитувавсяСлавко.

- Той—той…

- Тоберітьотако—о–одогори, анаотійобочі, нагорбупідсливами, живексьондз.

- Славку, ксьондзживевдолині, зацерквою, —Дарусяторгалазарукавсусідськогохлопчика, аленезнайомецьзтопірцемуженечувтого, зникнувшизаперелазомпотойбіквулиці. —АпідсливамиживеВасиль.

***

…УЖЕякгулявувечерітатовийтасокпоДарусинійспідничинітапоногах, вонадотеперчує. Малотого, щовстидунабравсясторонськийчоловік, привітавшисьізВасилем—теслею«СлаваЙсу, Богнапоміч, ксьондзе! », тощенимжемалонебувбитий. Ботеслюуселіпозаочіпрозиваликсьондзомзайогонедільнуодежу, вякійвіннезмінноходивдоцеркви: довгепальто, схоженаксьондзовумантію, ічорнийкапелюх. Авжеколигість, виправдовуючись, пояснив, звідкийогосправилинаобічпідсливи, тойВасиль—теслянезабаривсяунихудомапідвечір:

- Ґаздикуґречний, язнав, щовиґазда, аленіколибинеподумав, щовитакфальшиводитинусвоювчите! Встидалибися! Встилали! —іплюнувсобіпідноги.

Дарусядужедобредотеперпам'ятає, яктатозгодомпояснювавїй, щонекожналюдинаєтакою, якпронеїкажутьпозаочі.

- Людичасомлюблятьпосмішкуватисязіншого, тойпризвішкуються. Авононезавждивідзлобибуває. Інезавждиправда.

- Ацевстидно, колитобіпризвішкуються? —тодіхотілазнатиусе, нібихтонашептав, чипопередивпровласнемайбутнє.

- Невстидно, дитино, якщотинезлодійінебрехун…

***

ДАРУСЯПЛАЧЕ, поклавшинепокритуголовувсамотнючервонуайстру, щозаблудиламіжсиніхтабілихсвоїхпосестер. ГримлятьсусідськібанякипообидвабокивідДарусиноїгосподарки. Марія, чути, варитьсливовеповидло, бопахнеажсюди, вайстри, тайосипоскидалисяроямизгруш—дичокдоМаріїноївозниці. АВасютадерепір'я—подушкибудеробитивнучці, навеснівесілля.

Маріязавждикаженаперед:

- Дарусю, завтрабудуповидловарити.

Анаранокдивитьсяпочерезпаркан: якщоДарусяобходитьгород, томожнаувозницікластивогонь.

Маріячудна, сподівається, щоДарусянерозуміє, чомувонакаженапередпроповидло. АДарусязнає: Маріядумає, щоїїповидлосолодке. Ніякевононесолодке—терпке, язикіяснапощипує. Ініщонасвітінеєсолодким, окрімконфет. ТаДарусянавітьзМарієюнехочепроцеговорити.

ПокипроконфетиДарусядумаєвсвоїйголовісама, безнікогочужого, голованеболитьїїніколи, аяклишхтонагадаєвголос—тодічерепзносить, начетупоюсокирою: цюктацюк, лишкісткидовбає, азітнутинеможе.

Хайбисобілюдиїликонфети, скількихотіли, абилишДарусяпроценечула. Тодіїїйголованеболілаб.

АМаріїнеповидлоДарусяїстьузимі. Берехлібабокулешу, мисочкуповидла, горняткоокропу—іїстьсобіхочдополудня, ахочдовечері, ахочісередночіможевстатитайзачерпнутиложку—дві. Аколиїсть, тозавждидумає: понеслабитатовіповидла, тавінніколичомусьпроповидлонепросить. АбезтатовогословаДарусянезважується. Воназнає, щовінлюбить.

Дарусяплаче, бодавнонебулавтата. Тотребавиплакатисянаперед, приньому—неможна. Може, віннанеїісердиться, алещенебулотакогоразу, щобвонайшладотатазпорожнімируками.

Анейшла, бонемалазчим. Яблуквідвеснинемає. Торішнібарабуліскінчилися, анасьогорічнівДарусіневрожай, такідрібні, яклісковігоріхи. ВіддастьМаріїнимсвиням. Квашенакапустанататовийжолудокнедужедобра. Затіркубезмолоканеститакожнегодиться.

АпокиминулогоразузбилакулачокмасельцязМаріїногомолока, минулозодвамісяці, аможе, цілихтри. Маріяпринесепівлітеркуразнадва—тридні, аДарусяйогонеп'є—лишаєнасметанку. Зберераз—другий—імолоковбідончиктавпивницю. Зновчекаєнапівлітерку. Апотомузкислогомолочкасирцязробить. Ілиштодіпідедотата.

Колидодивилася, щомолоказовсіммало, боМаріїнакоровапочалавідбивати, пішладоПавланаденькугромадити. Жінкимахалируками, забиралиграблі, казаливодигромадільникамвідкоританосити, тавонаневипустилаграблівізрукдосамогопідвечірку, покинепочула, яктоненькийсвердликпочавсвердлитиголову…Лиштодіпоклалаграбліпідбукаіпішладокорита. Лилаілиланасебеморознуводувідрами, щонелишиласухоїнитки, ісвердликитакивтишилися.

АПавлихадалатодітрошкибринзи, жменькусируівідробарабуль. Націлевесіллясталобитогодобра.

***

ДАРУСЯЗАВЖДИзбираласядотатазсамогоранечку.

Довговмивалася.

Щедовшечесалася.

Виклалакороноюкосу.

Зав'язаласядвомахустками: білоюічорною.

Вбраласятепло. Зверхунавовнянукацавейкунакинулаполовинкутертого—перетертого, давновицвілоголіжника.

Ітаксиділапідстіноюналавцімайжецілийдень.

- СолодкаДарусядотатасьогоднізібралася, —почулазвулицічийсьголосінавітьнехотілавпізнатийого.

- Видко, молоканапрятала, си—и–ирота, —відповівінший, такожнепізнанийголос.

КолиДарусязбираласядотата, вонамалощорозуміла. Ні, нетак—розумітивонарозуміла, алевидунеподавала. РазнавітьМаріюневпізнала, колитапоклаланалавкуколонеїмисочкузкількомаяйцями.

НащоїйтепервпізнаватиМарію, колиДарусяяйцядотатаненосить? Віннаяйцянедививсязтоїпори, якнаВеликденьсонцядістав, з'ївшиодразуп'ятьписанок.

СидитьДарусяпідхатоюізбираєтьсяздумками. Муситьскластиусвоїйголовідопорядкуте, щомаєсьогоднісказатитатові. Дарусярозказуєйомувсе, провсепитає, аленайдовшеслухаєглухуповільнутатовубесіду. Лишніколиприньомунеплаче. ТатоДарусиногоплачунепризнає. Івонайогосердитинесердить.

Колисонцепадедонизу, алещенесідає, Дарусяберевеликоднійкошик, вистелюєднополовиноювишитогорушникаізМатір'юБожою, кладетудизагорнутийумарлечкусир, масло, літровубанкузмолоком, трохи, аленебагатохлібця, клаптикнаждачногопаперу, накриваєдругоюполовиноюрушника, берекошикнаруку, закриваєхвірткунаклямкуівиходитьнасерединувулиці.

ДотатаДарусяйдетількисерединоювулиці, їдутьмашини, йдутьфіри, тягнутьсялюди—Дарусязнаєсвоє: вонаподорозідотата—княжна. Молодіпоспішаютьдошлюбу, мерцянесутьнацвинтар—нінакрокнеуступаютьсязсерединидороги, ініхтонеперечитьтомузвичаєві. ТочомуДарусіневольноробититаксамо?

Вонанавітьколисьпиталатата, чомукожнамолодайдедошлюбутак, нібивсявулиця—лишїїодної.

«Бодошлюбувона—княжна», —відповівтато.

«Апісляшлюбу? »—питалаДаруся.

Таточомусьзітхнув: «Нещаснажінка».

ПокиДарусянебуденещасною, воназавждидотатайтиме, яккняжна. Ініхтоїйнерозказ.

Правда, цебуваєнегусто, щоДарусяходитьпоселікняжною. Хочвонайнелінива, аленадоїдливоюбутинесміє. Хайтатокращепитає, чогоїїтакдовгонебуло, ніжмаєкривитися, щодонькаходить, якфірабездишла.

ІдеДарусясерединоювулиці—іобічнеї, яквесільнідружби, поважнотрясутьсясільськіпси, ті, котрихгосподарінеприсилюютьдохалабуди. Докизайдедотата, зберетьсяїхзодвадесятки. Ідуть—небрешуть, лишмотиляютьхвостами, нібиоблізлимивесільнимидеревцями, таязикивисолоплюють, ташкірятьсябілимизубами.

Алецетойраз, колиДарусюніхтонеможезадобрити—навітьсобаки. Щобвонатодіїмкинулакусниккулешки—бороньБоже, їйбирукивідсохлиіногибивідібрало, колибвона, княжна, думалатеперіщепрокогось, окрімтата. Отожідуть—займаючивсювулицю, відшанцядошанця, інібитоймузиканеграє, авонийдутьякосьвесело, живо, дивитисянанихіншимразомхочетьсябільше, ніжнагуртлюдей.

ПливесолодкаДарусяусупроводісобакзавждибезлюдноюсільськоювулицею, апозадучасомфиркаєкількамоторів, щотакіненаважуютьсяобганятицюдивнупроцесію, якнеобганяютьзнаючішоферианіпохорон, анівесілля.

Осьужейклуб. Ащобпровідатитата, колоклубутребазвернутипозаЙорчиху, кажутьуселі. Воційосьхатіправоручтеперішньогосільськогоклубужилаколисьжінка. ЧитоіщезаАвстрії, чизаРумунії. Йорчихоюзвалася, бочоловікунеїбувЙорко. Малехтопам'ятає, колитіЙоркисаміспокійнилися, чихтоїмпомігподякуватицьомусвітові. ДавночужілюдипобудувалинамісціЙорковоїхатиціліхороми, народилиіпошколувалидіточок, тайґаздуютьсобіякуміють, адомісця, якоговселінікомунеобминути, такіприпечаталося: позаЙорчихою…

- Ви, Одокіпко, нащоцірушникикупуєте?

- Якнащо?! ПозаЙорчихуготуюся.

- Тащерановам, бійтесяБога!

- Ніколинеранодуматипрозавтра. БоятисяБогазащосьдругетреба, анезаце. Такщойвамрадю: купуйтерушники, покиє, боможенебути…

- Чуєте, Марусько, щосьтакесяробитьзнашимилюдьмиуцемусвіті, щогараздунізвідкиневидкоікінця—краюїхньомудуренствутакожневидко.

- Найлюдегустіше, кумко, ходятьпозаЙорчиху—звідтиусетакдобревидко, щоа—а–аледетобі!.. Краще, якізЧорногори.

АлелюдинедужекваплятьсяпростотакходитипозаЙорчиху. Може, такожнедужемаютьзчим, якотонемалаДаруся. Може, немаютьколи. АДарусявжемає.

Колоклубувонаберерізковліво, переходитьширокийдерев'яниймісточокінарештістаєпередбрамою. Браматутзавждизамкненанадерев'янийпатичок. Дарусякладекошикназемлю, витягуєпатичок, затикаєйоговземлю, відкриваєнавстіжоднуполовинубрамиітодіозирається. Собаки, поопускавшиписки, стоятьпівколомбіляДарусі, нібисторожують. Вонадовгодивитьсянаних, гладитькожнупоголові, нахиляється, начебтощосьнаказує, беренарукукошикіступаєзабраму.

Утішенісобакитіснимколомвсідаютьсябіляпрочиненоїбрами, зіркопозираючинавсібіч, ажпокиДарусянезникаєміждеревамиіквітами. СобакинетількизавждичекаютьотутДарусю, навітьколибвонаверталасявідбатькапоночі, алейподаютьзнакусіміншим: колизабрамоюДаруся, ходититудинерадимо.

Неоднадушанераздаєногамполя, колибіляЙорчихичатуютьпси.

***

НИЗЕНЬКІворітцябілятатовоїхаткипричинені, іДарусязаходитьтихо, нібибоїтьсясполошитигосподаря. Якіминулогоразу, татаніденевидко. Їйлишчутийогоголос. Віннібипрориваєтьсядесьізпідземелля—іпростуєтактихо, ледьчутно, щовонавідразусідаєназемлю, увисокунекошенутравубілясамісінькоготатовогопорога, денанеїодразунакидаєтьсяметушливамурашва. Їйробитьсяякосьчудно, дивно, навітьсолодко. Так. Воначуєчитосолодкість, чимлістьугрудях—але, очудо! —відтоїсолодкостівголовітакожстаєлегко.

Дарусіздається, щобіднадушанаякийсьчасзалишилаїїіполетіланататовийголос. Лишилосяоднетіло, нібитойнеДарусине, незболенеінезчорніле, ачиєсьчуже, незнанехолоднетіло, поякомувеселоснуютьмурашки. Вонасидить, завмерла, майженедихаючи, іззаплющенимиочима, нібибоїться, щоось—осьдушавернетьсяназадвїїтіло, алевжебезтатовогоголосу.

Аголоспливезвідусюди, якпризахіднесонце, —лагідне, недокірливе, терпляче. ІДарусясхиляєтакуяснутепер, покірнуголову, саманезнаючипередким: чипередсонечком, чиотимголосом, щопеленаєзнігдоголови, нібихочезігріти, чиналюбити, чинажаліти…

Нарештіналюбленаповолізникаючимтатовимголосом, ізповернутоюутілодушею, Дарусяліниворозплющуєочі, підводитьсяізземлііажтодіроззираєтьсядовкіл.

Яквонадавнотутнебула! Якбезвстиднозапустилататовуоселю! Надламанівітром, жовтіючіпасмагустоїтравикиваютьголівками: давно, ойдавно, доню…

Дарусяобриваєпожухлутравичку, виноситьїїзаворітцязалізноїогорожіізслідаминетакдавньоїфарби, якужебільше—іржі. Беренаждак, зчищаєрудийнакип, обтираєганчіркоюзалізнепруття. Тодіідедотатауголови. Прихиляєтьсядоверхівкихреста—ізновудовгостоїть, завмерла, лишразпоразхитаєголовою, нібитоназнакзгодинаголос, лишїйчутнийізрозумілий. Вонарозводитьруками, обнімаєхрест, ізновнадовгоприростаєдонього.

Тодіздуваєзхрестапорохи, обтираєйогомарлечкою, почерзіторгаєусічотиристовпціогорожіінарештісідаєвногахдавноосілої, майжерівноїізземлеюмогилки.

Дарусяповільноприкладаєвуходоземлі—алезаякусьмитьраптовосхоплюється. Метушливошукаєдовкола, потімб'єсебедолонеювчоло, скидаєізплечейпотертуполовинкуліжникаінакриваєнеюнижнійкраєчокмогилки, нібивкриваємерзлітатовіноги. Хібайому, такомуперемерзлому, такомуперетрудженомунасвоємувіку, зігрітисялишетравоючиземлею?

КолиДарусязаходитьпопоясуводучистаєувикопанупокрижіяму—вонанешукаєтепла, вонашукаєрятункунасвоюголову. Заходитьуводучивземлюненадовго—лишдоти, покивогоньнепокидаєтім'я. Алеякбивонаотакпролежалавхолоднійземліроки, яктато, мусилабишукатитепла.

Осьізаразтатовийголоссказав, щойомутакихолодно, товонайоготрошкизігріє. Отакпогладитькрізьхолоднуглинкухудійогогруди, переберехолодніпальці, зачешеволосся. Атодідастьужейпобаювати. Бонавітьнайлюднішийхрамуселінеєтакийвеселий, якДарусинбайотутізтатом.

Добре, щосьогоднієзчимбаювати! Дарусявикладаєзкошикаприпасенедобродовкругхреста, розгортаєзмарлечкисир, масло, відщипуєпучечкомпомаленькійдрібочці, кидаєврот. Довгопережовує. Атодісхиляєтьсяблизькодохрестаінібищосьнашіптуєвйогочорнуверхівку, мовбиулюдськевухо. Губиворушатьсятаквиразно, що, колибдонеїнахилитися, можнаброзбірливопочутислова.

Дарусяшепчедовго, гаряче, палко, лишколи—не—коливідриваєтьсявідхреста, озираючисьнавкруг, обшарюєпоглядомуседовкола, ізновуприпадаєдоземлі, ішепчешвидко, нібибоїться, щохтосьпочуєїїстрашнумову.

Вонаніколинепалитьтутсвічку. Босвічкагорить—горитьтайвипалюєвсе, щоєдовкіллюдського. Вогоньсвічкивиганяєнетількизлийдух, алейдухлюдини, яканезавждибуламертвою. Аякзникаєдух—тодізавмерлоюлюдиноютужишвсеменшеіменше, покинеперестаєштужитизовсім.

ТомуДарусянелюбитьлюдей, якісвітятьнамогилахсвічки. Вонишвидшехочутьпозбутисяболю, щодихаєз—підсумноїмогильноїглини. Людивтікаютьвідтуги, яказаходитьзашпорамивдушу, яктількиочівихоплюютьхрест. Людинелюблятьтужити. Вонивзагалінічогонелюблять.

АДарусянехоченетужитизататом. Бодлянеїтутнетуга—тут, колотата, лишстількиїїсправжньогожиття. Уселихеминулося, поблідло, втратилоясність, атугазачимосьдалекимлишиласявДарусинійголовітакоюгострою, щовідтоговонаболитьїї. Іякщонерозрадитьтато—товженіхтонепоможеДарусі. Отовонайнепалитьсвічку: боїться, щоприйдесюдикотрогосьразу—аголос, якийзавждипливезвідусюди, яксонце, щойнезнаєшзвідки, більшенезустрінеїї. Щовонатодіробилаб?

Немабарабуль, лишаєтьсяжменькамукички, довгонізчогозбититатовімасельця—всеможнаперетерпіти. Навітьдовгийне—прихідсюди. Усеможна. Алещоразу, колиДарусянаближаєтьсядомогилки, душаїїтакожзгортаєтьсяравликомвідстраху, щоїїзараззустрінемертва—безтатовогоголосу—тиша. Якщонебудейогоголосу—нестанеіїї. Безголосунащоїйжити?

Ніхто, жоднадушаусвітінезнає, щоДарусілиштутрозв'язуютьсяуста. Інодівонадумає, щойсаманезнаєпроце.

Коливонавпершеспробувалазаговоритизтатом, страшенноперелякаласявласногоголосу. Тодіїйздалося, щойогопочувіувесьсвіт, ащегірше—всесело, такимвінбувзвучним, голосним. Дарусятвердознала, щосказалалишеоднеслово: «Тату…», аголоссамішовсобізгорла, нібийнепропадавніколи, івитворювавякісьдивнічудеса, дражнився, грався, ірозтікався, іутікавпоміждереваімогили, ізновувертався, срібний, донеї—ажвонахотілаловитийогоруками, щобсховативпазусі, чивкишені, чибудь—деінде, звідкийогоможнабудебрати, алетак, щобпроценіхтоусвітінезнав.

Настрашена, вонадовгоозиралася, нібишукалаістинногогосподаряголосу, ходиламіжсусіднімисклепами, зазиралапідплити, обмацуваладерева. Нацвинтаріпанувалаякасьособливатиша, лишотеїї«тату»всеіщевібруваловкронах, утраві, горлі. Івонаповторила: «Тату…»—тихо, самимигубами, заганяючизвукивгорло, унайглибшийзакутоксвогонутра. Атодіпочулататовувідповідь. Такблизько, поруч, нібивінсидівотут, колонеї, івоначулайоготепло.

Вонаніколиневміларадіти, алетогочасякасьсилапіднялаДарусюнаногиізакружлялапоміжмогилами, похиленимихрестами, ажнапнуласяспідниця…

- …Чуєте, Марійо, рокаминікомуценеказала, атепервамскажу, боможутьменескоровіднестипозаЙорчиху, тотакзгріхомілишуся…Якосьтовжебудезпарароків, несумолокодоневістки, тоїпсячоїкістки, найшлякїїтрафить, яквонадитинупо—нехлюйськиобходила, немалабиприплодубільшеніколи…Ідувздовжцвинтаря, авжевечоріє, аязродубояласяцвинтарів, ідуборзенько, підногидивлюсятаотченашнапровсяккажу. Ажчую—відДовбушевоїмогили, авизнаєте, вонаякразусамомукутикови, присамійдорозі, нечистасилаговорить, людськимголосомговорить, тастрашнимтаким, тагрубим, таким, якбиведмідькрізьмалинидерся.

Слухайте, жінкодобра, я, якішла, —такізвалиласянастежку, силаменелишила, нівстати, нікрикнути…тайтощеневсе…Апоміж: могилами, абитакздоровабула, гуляємараулюдськійподобі. БігмеБоже, нібитонавесіллю«гуцулку»гуляє, крутиться, рукитримаєшироко, спідницядогорипідфітькується. Аголос, Божемилосердний, такий, якбизпивницівиривався. Тавсе«тату»каже, «тату»…Явжедумала, щорозумменепокидаєнавіки, тоякпочалапоклонибити, тахреститися, тахреститися…АжтутзцвинтарноїбрамивиходитьсолодкаДарусяітакаякасьчуднатадивна, ітакапохожанаотумару, щоя, кажувамправду, Марійо, ужейнезрозуміланідві—нітри: хтознасдурний, ахторозумний. Якбинезнала, щовонаневмієговорити, тосогрішилабинанеї, Марійо…найБогменіпроститьпрегрішеніємоє.

- Авсевідтого, Варварколюба, щовинесповідалисяцегороку…тайнаневісткугрішите…ОтоБогвампосилаєзнаки.

- Ая—ая, Марійо…щонесповідалася—тонесповідалася, такменісяполучило…

- АсолодкаДарусяужехібащопозаЙорчихоюзаговорить. Гріхнакалікугрішити, Варваркосрібна…

***

…ВОНАТАКстаранноприховувала, щовмієговорити, щочасомсаманевірилаупротилежне. Замикаладвері, завішувалавікна, двомапальцямивитягувалаязик, браладзеркалоідивилася—дивилася, нібичекала, щословасаміпідутьзгорлапішки. Язикбувдовгий, червоний. Дарусясіпалатуди—сюди—нізвука. Якосьсередночісилоюпробувалаговорити. Щипаласебезашкіру. Шкіраболіла. Нанійлишавсясинець. Амованеверталася. Навіть«гукати»якколисковадитинанемогла. Тодівонасвоєюслабоюголовоюзрозуміла, щомоваїйверталауротлиштоді, яквонапровідувалатата.

Тавонабояласяходитидотатачасто. Араптомхтосьвислідить?! Донесе, щовонаіненіма, інедурна, інесолодка?! ДляДарусіцестрашніше, ніжнападиболю. Хайдурнаїїдовбняболить, розколюється, алемовуневертаєнізащо. Вонаневмієжитиміжлюдьмиізсвоєюмовою. Людисаміїїйвідучилиговорити. Тохайтерплятьнімоту. Вонажтерпитьїхнєдуренство?

Атут, нацвинтарі, таторозумівДарусюірозказувавїй, розказував. Якжити, терпіти, незгадувати, передлюдьминесоромитися, прощатинавмиснеіненавмиснезло. Вонатутусерозуміла. Гетьчистовсе, донайменшоїдрібнички, аверталадомів—івсерозліталося, нібивисохласосновашишечка, —івеликийчорнийсумзновупобиравїїголову. Ітодівонасумнівалася: аможе, йсправдідурна. Несолодка, алишдурна? …

Бояктількиверталадодому, татоприходивусниімучивДарусюнесамовито. Цілунічстоявнадверях, непереступаючипорогу, чорний, неголений, обдертий, зпростягнутоюрукоюіпросивмолока. Вонахотілаказати, щовсемолоко, всюсметану, ісир, імасло, якепряталамісяцями, вонавіддалайомувчора, —алеязикбувнімий, лишрукиліталинадліжкомувідчаї, якворони, такщонараноксаманерозуміла, хтоїйтакпереколошмативпостіль.

Розбита, іззапаленимиочима, Дарусянаранокбігалавідхатидохати, носилапорожнєгорняткоізслідамимолоканаденці, показуючийогопередочіґаздиням.

- Почалося… —хрестиласямовчкиМарія, доякоїДарусязавждиприходилапершою.

- Требабулодумати… —варнякавСлавко, якщобувудома. Аколибувудома—тозавждип'яний.

- Заткайся, заткалабитялихагодина! Невидиш, ледяживаходить…

***

ВОНАВСЕтечулаівсерозуміла. Алеякїйсказати, щовонаневинна? Що, закликатиїхусіхнацвинтарісказати?! ТаДарусязнає: окрімякзтатом, вонавженізкимужиттінезаговорить. Інавітьневисповідаєтьсяпередтим, якбудезбиратисяпозаЙорчиху.

…Несламолоко, кисляк, сметану, сир—усезсипанеізбитеводнутрилітровубанку—клалаколохрестаідивуваласянесказанно: відучорашніхїїпопоїдківсправдімалещолишилося. Татотакилишавсяголодний.

Колисередночіїїбудилапростягнутататоварука, знала, щочерездень—двапочнеболітиголова. Бралачистенькіхусточки, баночкуізборсуковимсалом, сірникісвічку—іклаланалавкукололіжка. Іщеходиладовкруггороду, іщесіклатравичкиодинокійсвоїйкурці, авжечула, яктонкіжалючіп'явкивпиваютьсявтім'я, нібипросвердлюютьйого. Іщоразувонадумала, щото, може, прийшлаіїїпора…

НаранокМаріязнаходилаДарусюізвповитоюп'ятьмахусткамиголовою, відверненоюдостіни, ізземлистимобличчям, проякегодібулосказати, читообличчямерця, чиживоїлюдини…

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒