Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

МИХАЙЛОВЕ ЧУДО 6 страница

А на цьому боці бу­ло ти­хо - ніби мер­т­во: ні вітру, ні ру­мун­сь­ких гранічерів. Лиш шуміла во­да.

…Спочатку би­ли всіх трьох, ні про що не пи­та­ючи і не слу­ха­ючи.

Далі їх розділи­ли - і тоді Мат­рон­ку би­ли са­му, те­пер уже поміж до­пи­та­ми. Пи­та­ли, відко­ли во­на зв'яза­на з ти­ми дво­ма оунівця­ми, що пе­рей­ш­ли кор­дон, як і ко­ли во­ни до­мов­ля­ли­ся про зустрічі, скільки разів зус­тріча­ли­ся до цього, які відо­мості пе­ре­да­ва­ли одні од­ним. Потім Мат­ронці кілька разів повільно за­тис­ка­ли пальці між двері - і во­на лиш че­ка­ла, ко­ли упісяєть­ся від бо­лю. А далі би­ли - і відли­ва­ли во­дою, а тоді би­ли знов.

Після то­го в неї пи­та­ли, що ро­бить­ся на то­му бе­резі ріки. Во­на роз­ка­зу­ва­ла все, що зна­ла: хто ро­див­ся, хто вмер, як рос­те го­ро­ди­на, як на­зи­ва­ють­ся її сусіди, скільки в селі жовнірів - але це не влаш­то­ву­ва­ло тих, хто її бив, і все по­чи­на­ло­ся зно­ву.

На ніч її зак­ри­ли в пив­ни­цю без сходів, де біга­ло пов­но щурів і не бу­ло нічо­го, на що мож­на бо­дай спер­ти­ся. Так во­на й прос­то­яла всю ніч під стіною, час від ча­су сов­га­ючи по­би­ти­ми но­га­ми, щоб роз­га­ня­ти нічну гидь. А з са­мо­го ран­ку оз­б­роєний кон­воїр мов­ч­ки відвів Мат­рон­ку так са­мо в по­рож­ню, але світлу, кімна­ту і на­дов­го ли­шив са­му.

Десь за го­ди­ну зай­шов офіцер і при­яз­ним, приз­на­че­ним для зди­бан­ня, а не до­пи­ту, го­ло­сом поп­ро­сив Мат­рон­ку сісти на при­не­се­ний стілець. Мат­рон­ка без­си­ло впа­ла на стілець, пок­лав­ши, од­нак, ру­ки на коліна.

Спочатку офіцер за­тяг­нув білі штор­ки на вікнах, зам­к­нув зсе­ре­ди­ни двері, а тоді кілька разів обійшов круг стільця, дов­го роз­зи­ра­ючи жінку. Раз-дру­гий мов­ч­ки по­тор­гав роз­тріпа­ну ко­су, приг­ла­див їй во­лос­ся на маківці, а далі взяв за підборіддя:

- Я те­бе би­ти не бу­ду. Я бу­ду пи­та­ти - а ти відповідай тільки прав­ду. І тоді я те­бе відпу­щу. Доб­ре? - за­зир­нув у очі.

Витерши набіглі сльози, Мат­рон­ка по­хи­та­ла го­ло­вою на знак зго­ди.

- А те­пер ска­жи, хто тобі ска­зав чи зму­сив іти в умов­ле­не місце до ріки, щоб заб­ра­ти втікачів? - од­ним паль­цем бо­ля­че при­тис­кав ям­ку на підборідді.

- Ніхто. Я шу­ка­ла свою ко­ро­ву. А во­ни там уже бу­ли.

- Добре. Тоді ска­жи мені та­ке: це та­кож ти, чи ті, що те­бе пос­ла­ли до ріки, до­по­мог­ли схо­ва­ти­ся двом чо­ловікам з на­шо­го бо­ку тиж­день то­му?

- Ні. Я вам ка­за­ла: на­ша ха­та не­да­ле­ко від ріки, і в лу­гах ми па­се­мо ху­до­бу. Я хо­ди­ла гна­ти до­до­му ко­ро­ву. Я кож­но­го дня ход­жу до ріки за ху­до­бою. Хіба вам з цього бо­ку не вид­ко?

- …ага, кож­но­го дня хо­ди­ла - і да­ва­ла зна­ти на цей бік… Як ти це ро­би­ла?

- Я нічо­го не да­ва­ла, - зап­ла­ка­ла Мат­рон­ка.

- Добре-е-е. Ти нічо­го не да­ва­ла. А чо­го в те­бе па­зу­ха мок­ра?

- Зіграло мо­ло­ко. У ме­не тримісяч­на ди­ти­на. Відпустіть ме­не, па­не… ди­ти­на у хаті са­ма і го­лод­на… мо­ло­ко пе­ре­го­рає… - зно­ву зап­ла­ка­ла, ви­ти­ра­ючи ру­ка­вом сльози. - Я нічо­го не знаю. Я вам ка­жу всю прав­ду.

- Ага! - ніби­то зрадів офіцер, відво­дя­чи їй від очей ру­ку. - У те­бе там ли­ши­ла­ся тримісяч­на ди­ти­на і в гру­дях зігра­ло мо­ло­ко! Вид­но, ти ду­же мо­лоч­на. За­раз пе­ревіри­мо, чи ти ка­жеш прав­ду.

З ци­ми сло­ва­ми він низь­ко на­хи­лив­ся над нею, об­ню­хав па­зу­ху, тоді гру­бо вис­мик­нув з-під за­пас­ки со­роч­ку, за­дер її до бо­ро­ди, став на коліна і дво­ма паль­ця­ми з усієї си­ли стис­нув спо­чат­ку роз­бух­лу пип­ку од­ної, а потім всією до­ло­нею взяв­ся за дру­гу циць­ку. Так, ніби хотів її ви­доїти. Тонкі цівки заб­риз­ка­ли в офіце­ро­ве ли­це - і він швид­ше і швид­ше, обо­ма до­ло­ня­ми, тис­нув і відпус­кав твердіші, ніж у най­по-ряднішої дівки, і круглі, як м'ячі, Мат­рон­чині циць­ки обо­ма ве­ли­ки­ми до­ло­ня­ми, час від ча­су при­па­да­ючи до Мат­рон­чи­но­го ро­та, ніби на­ма­гав­ся її чи то вку­си­ти, чи поцілу­ва­ти, а во­на кри­ча­ла від бо­лю не своїм го­ло­сом, бо він тис­нув гру­ди, не­мов ко­рові дійки, - аж по­ки во­на не зва­ли­ла­ся неп­ри­том­на на підло­гу.

…Коли прий­ш­ла до тя­ми, офіцер поп­рав­ляв шта­ни-галіфе і вдо­во­ле­но кри­вив­ся, ви­ти­ра­ючи з ли­ця за­лиш­ки груд­но­го мо­ло­ка. Го­во­рив повільно і зне­хо­тя, так ніби, щой­но встав від жінки:

- Я те­бе відпус­каю тільки то­му, що у те­бе ма­ла ди­ти­на, ве­ликі гру­ди і дов­ге во­лос­ся. А твоя ко­ро­ва бу­де те­пер да­ва­ти мені мо­ло­ко замість те­бе. Але за­пам'ятай собі, жінко, од­не: як­що ти хоч раз, десь ко­мусь, бо­дай чо­ловікові, ска­жеш, що з то­бою бу­ло…

- Я нічо­го не пам'ятаю… - не да­ла до­ка­за­ти Мат­рон­ка і по­ди­ви­ла­ся йо­му в очі.

- От і доб­ре. Ро­зу-у-ум­ни­ця. Вночі прий­де чо­ловік з ва­шо­го се­ла і пе­ре­ве­де те­бе че­рез во­ду. Бу­деш сидіти там, де він те­бе за­ли­шить до­ти, до­ки хтось не знай­де. Але то­го чо­ловіка та­кож за­будь, навіть як­що він тобі брат.

…Переводив Мат­рон­ку Дмит­ро Уг­рин, той, що за па­ру днів підно­сив німцеві у на­вак­со­ва­них чо­бо­тах хліб-сіль на руш­ни­кові. Не ка­зав їй ні сло­ва і не ди­вив­ся в очі. Во­ни пе­рей­ш­ли ріку се­ред ночі, не­по­далік при­кор­дон­но­го пос­та, але їх чо­мусь на цей раз не зу­пи­няв навіть вар­то­вий, який чи то ку­няв у будці, чи ро­бив виг­ляд, що ку­няє.

А сьогодні її му­чи­тель ви­пи­тав у ма­лень­кої Да­русі нічну прав­ду, не впізнав­ши своєї ко­лиш­ньої жер­т­ви…

***

…ВУЙКО ВА­СИЛЬ - ма­те­рин брат у треть­ому - ди­вив­ся на Ми­хай­ла і співчут­ли­во, і сер­ди­то вод­но­час: він доб­ре ро­зумів, яка біда наз­дог­на­ла йо­го сво­яка, але не ро­зумів, якої по­мочі той про­сить у ста­ро­го ґазди, що три­має в Бозні по­ло­ни­ну. По­ло­ни­на на­по­ло­ви­ну кол­гос­п­на, на­по­ло­ви­ну - люд­сь­ка, а вуй­ко Ва­силь - стар­ший у ній ва­таг.

Михайло вже дру­гу до­бу хо­див з по­ло­ни­ни в по­ло­ни­ну, від ха­ти до ха­ти, вип­ро­шу­ючи в лю­дей, яке мож­на їстівне доб­ро, обіця­ючи відро­би­ти на день­ках по­зи­че­не. І дех­то, вис­лу­хав­ши йо­го, до­по­ма­гав, бо знав, що Ми­хай­ло не бре­ше. Дех­то, а особ­ли­во маєтні ґазди, усміха­ли­ся у вус і відмов­ля­ли - і тоді, Ми­хай­ло не міг би ска­за­ти, як та­ке тра­фи­ло­ся, але він пе­речіку­вав у тра­вах чи під ста­ями до­ти, до­ки не мож­на бу­ло вкрас­ти з вид­но­го місця бо­дай ку­ла­чок мас­ла чи ґарчик сме­та­ни, і далі сідав на ко­ня. Як не див­но бу­ло Ми­хай­лові з се­бе, але ці по­оди­нокі і зовсім не відчутні крадіжки не сму­ти­ли йо­го сумління. Хо­ча, як­що по правді, Ми­хай­ло тоді про сумління не ду­мав. Він знав од­не: або подвійна нор­ма мо­ло­коп­ро­дуктів, або Сибір.

Та навіть вкра­де­не і по­зи­че­не не мог­ло і близь­ко пок­ри­ти то­го, чо­го від нього ви­ма­га­ли ем­гебісти.

…А за­раз вуй­ко Ва­силь ма­хав роз­чепіре­ною до­ло­нею пе­ред Ми­хай­ло­вим но­сом і пир­с­кав крізь ву­са сли­ною:

- Та ти сла­бий на го­ло­ву, Ми­хай­ле! Як я тобі віддам люд­сь­ку пра­цю прос­то за так?! Хоч ти мені тро­хи й сво­як, але якась ви та­ка фамілія, чо­ловіче, що ліпше її не ма­ти, ви­бачєй мені на слові. Усе не як у лю­дей… А по­то­му, що я ска­жу ґаздам? Я ро­зумію, що літо дов­ге і ко­ло ро­ботів мож­на ур­ва­ти­ся, але навіть тобі, знаєш скільки, тре­ба бу­де ро­би­ти, що­би відро­би­ти та­ке ґаздівство? Та й як я ска­жу лю­дям, що че­рез твою дур­ну го­ло­ву во­ни поз­бу­ли­ся стілько праці? Ти ду­маєш, усі бу­дуть раді, що їх мозіль пішов не у свою ко­мо­ру, а в совіцьку за­гот­кан­то­ру? Ци ти ду­маєш, що инчі бу­дуть раді, що їх мо­ло­ка заг­риміли до ґаліцей­сь­ких шу­гаїв? Я ма­ло чим по­мо­жу тобі, Ми­хай­ле. У ме­не та­кож діти, та й до своєї смер­ти я хо­чу до­жи­ти. Я у гірші ча­си якось ска­пав цеї на­пас­ти, то й те­пер не хо­чу.

…Хто зна, чим би скінчи­ла­ся ця од­но­го­ло­са вуй­ко­ва бесіда, ко­ли б із ко­ша­ри не вий­шов… ви­со­кий чо­ловік, у кот­ро­му Ми­хай­ло впізнав сво­го нічно­го

гостя з сотні Го­лу­ба. Чо­ловік був у вуй­ко­во­му кеп­тарі, з крісом по­че­рез пле­че і в зе­ле­но­му ка­пе­люсі. Отут Ми­хай­лові й пе­ре­хо­пи­ло дух.

- Ґаздо Ва­си­лю, - звер­нув­ся Ми­хай­ло­вий нічний гість до вуй­ка, - лишіть цю пус­ту бесіду. Ми вер­не­мо ґазді заб­ра­не, а з ва­ми по­ро­зуміємо­ся, як чо­ловік піде в се­ло.

- Але ж ви вив­ми­раєте з го­ло­ду! - нес­подіва­но для се­бе пе­ре­бив йо­го Ми­хай­ло. - Я на­зад не возь­му…

- Як узимі не вив­ми­ра­ли, то те­пер точ­но ні, - засміяв­ся чо­ловік з лісу, - по­ди­ви­ся, яке літо за­чи­наєть­ся. А Бог доб­рий. Та й лю­ди по­мо­жуть. Ти не один, що хотів нам по­мог­ти.

- Ні, - зітхнув Ми­хай­ло. - Я вже кра­ще в Сибір піду…

- У Сибір маєш ко­ли, - прис­вис­нув лісо­вик. - Бе­ри ота­мо на ко­ня бе­са­ги з си­ра­ми і брин­зою, і шу­руй у се­ло, по­ки не пізно.

Наладований пов­ни­ми бе­са­га­ми кінь ішов так, ніби ніс мер­ця, але Ми­хай­ло не підга­няв тва­ри­ну. За­раз кінь був до нього добріший, ніж лю­ди, які зро­би­ли йо­го злодієм. «Я пер­ший раз у житті крав, - якось бай­ду­же ду­мав Ми­хай­ло, пе­ре­би­ра­ючи за ко­нем спу­та­ни­ми своїми но­га­ми, не див­ля­чись ані по сто­ро­нах, ані на до­ро­гу. - Я став злодієм - і Бог ме­не не ка­рає. Чо­му? » - пи­тав се­бе Ми­хай­ло, чу­ючи, як три­вож­но б'ється йо­му сер­це в гру­дях.

Він пер­ший раз за ба­га­то років по­чув, що в нього є сер­це - і крик­нув ко­неві «гай­та»…

…Матронка висіла в дровітні, за­чеп­ле­на за бан­ти­ну об­мо­та­ною круг шиї ко­сою, з чор­ним, ви­со­лоп­ле­ним з ро­та язи­ком, у білій - ме­ре­жаній до Ве­ли­код­ня - со­рочці на го­ле тіло, май­же тор­ка­ючись паль­ця­ми землі, а під нею бу­ла ве­ли­ка ка­лю­жа.

Простоволоса, роз­п­ле­те­на Да­ру­ся обо­ма руч­ка­ми три­ма­ла­ся їй за голі і босі но­ги, так що спер­шу ди­ти­ну не мог­ли відтяг­ну­ти два чо­ловіки - Ми­хай­ло і чо­ловік Марії-сусідки - Дмит­ро.

А по­то­му, ко­ли приїхав Діду­шен­ко, і ще двоє чо­ловіків не мог­ли зня­ти Мат­рон­ку з бан­ти­ни, аж по­ки Діду­шен­ко не ска­зав відріза­ти їй ко­су…

Відтоді Да­ру­ся втра­ти­ла го­лос. А з ча­сом у Че­ре­мош­но­му її по­ча­ли на­зи­ва­ти со­лод­кою.

Аж до­те­пер.

- Видите, кум­ко, як то на світі бу­ває… І скажіть, що це не так. Ко­ли Ми­хай­ло так ду­же лю­бив­ся з покійни­цею Мат­рон­кою, прос­ти їй, Бо­же, та­ке її прегрішеніє, сільські па­руб­ки приз­ва­ли йо­го Дов­бу­шем. Ка­за­ли, дивіться, од­ну люб­ку має, аби не вмер че­рез неї. І так во­но ся злу­чи­ло…

- Так то так, але прав­ди­вий Дов­буш мав не од­ну люб­ку…

- Нібито ви у Дов­бу­ше­вих люб­ках бу­ли, шо знаєте, скілько він лю­бок мав…

- Була - не бу­ла, але ґаліціяни ліпше зна­ють про сво­го Дов­бу­ша, а в ме­не чо­ловік був з Ґаліції, то роз­ка­зу­вав мені вся­ке, покійник.

- Ніж роз­ка­зу­ва­ти вам уся­ке, ліпше був би вам май діто­чок більше нак­ле­пав, кум­ко, то не ду­ма­ли би'сь­те те­пер, хто вам має очі зак­ри­ти, ко­ли ваш час прий­де…

- Боже-Боже… яке страш­не якесь прок­лят­тя бу­ло на цій сім'ї і ніхто не знає, яке, сва­хо…

- То не прок­лят­тя. То час та­кий був. Хіба тут од­но­го Ми­хай­ла пе­реїха­ли, як фірою? Хіба йо­го од­но­го зас­та­ви­ли іти про­ти свої волі і одні, і другі? Але мов­чать лю­ди - до­те­пер бо­ять­ся… де­ко­му й не­вигідно прав­ду зга­ду­ва­ти. А про вмер­лих лег­ше го­во­ри­ти, бо зна­ють, що не­ма ко­му зас­ту­пи­ти­ся за них, та прав­ди­ву прав­ду ска­за­ти. Німа Да­ру­ся не ду­же ве­ли­ку прав­ду ска­же… Був один ро­зум­ний, що прав­ду ка­зав - Іван Цви­чок. Та не­ма Цвич­ка. З 'їли Цвич­ка без олії.

- Хрестіться, дітво, ра­но і у вечір хрестіть­ся, та просіть Бо­га, аби вас об­ми­ну­ла та­ка тяж­ка судь­ба. Ви те­пер ні в що не віри­те. І нічо не ро­зумієте. А я вам на прик­ладі ска­жу, що ста­рих лю­дей тре­ба хоч ко­ли-не-ко­ли слу­ха­ти. Ви­ди­те, ця ха­та з са­мо­го по­чат­ку бу­ла прок­ля­та, і прок­ля­ти­ми ли­ши­ли­ся ті, хто жив у ній. Дивіться, яку тяж­ку смерть мав Ми­хай­ло­вий та­то. Усе жит­тя спла­ви по воді спус­кав, а спла­ви йо­го жит­тя заб­ра­ли. А ма­ма? І ма­ма прок­ля­та. Хо­ча бре­ха­ли на неї лю­ди. Ми­хай­ло­ва ма­ма - чес­на жінка бу­ла. На­го­во­ри­ли на неї. За­висть усе зро­би­ла. Люд­сь­ка за­висть - гірше, як слабість. Ото люд­сь­ка за­висть усе й зро­би­ла. Ціла фамілія на пси зійшла. Ні доб­ра, ні ди­ти­ни, ні га­раз­ду. Ніц нічо­го… Од­на не­щас­на німа Да­ру ся, що за всіх відбу­ває гріхи на це­му світі, си­ро­та.

- Видите, Ан­ни­це, мені ще моя ма­ма роз­ка­зу­ва­ли, дай Бо­же здо­ров'я її зга­ду­ва­ти, що Да­ру­си­на ма­ма по­ру­ши­ла зви­чай од­ра­зу по шлюбі. Вінча­на жінка по­вин­на зітну­ти свій во­лос по шлюбі. Жінка, що має чо­ловіка, - то не дівка, що во­на роз­пліта­ла ко­су, а Ми­хай­ло, вповіда­ли старі лю­де, че­сав її, як ди­ти­ну. Маєте вже вам гріх. А гріх - то спор із Бо­гом. Бог му­сив ко­лись розв 'яза­ти цей спор із со­бою. Во­на пе­ред ха­ти сто­яла з роз­п­ле­те­ною ко­сою, як відьма, а він ко­ле дро­ва й усміхаєть­ся.

- Діправди, прав­ду ка­же­те, кум­ко Маріко. Во­на спо­ри­ла з са­мим Бо­гом. З не­пок­ри­тою го­ло­вою ча­сом по се­лу хо­ди­ла.

- Але, жінки, до цер­к­ви не­пок­ри­тою не хо­ди­ла.

- Але ж спо­ри­ла з Бо­гом!

- Щось тобі, доч­ко та­ке роз­ка­жу, що ніко­му ще не ка­за­ла. Але ско­ро бу­ду вми­ра­ти, то му­шу ви­го­во­ри­ти­ся. Пам 'ятаєш, уже то­му є па­ру років, як бездітна Ка­ли­няч­ка вми­ра­ла? Му­чи­ла­ся пе­ред смер­тю страш­но - спокійни­ти­ся ніяк не год­на бу­ла. То та­кож: все гріхи. Людські маєтки не да­ва­ли їй лег­кої смер­ти. Як за­би­ра­ли пе­ред вой­ною лю­дей із се­ла у світ, то во­на в усіх ко­мо­рах ревізію ро­би­ла - і по­на­би­ра­ла, як бідний на Ве­лик­день ко­ло цер­к­ви. А то ж маєтки проп­ла­кані. Їхні гос­по­дарі ма­ло хто на­зад вер­нув­ся. Усі там у світах смерть свою поз­на­хо­ди­ли, а ко­му й вер­та­ти­ся не мож­на бу­ло, а вже як бу­ло мож­на - то не бу­ло ко­му. Ка­ли­няч­ка своїх дітей не ма­ла, то взя­ла во­на собі го­до­ван­ку. І що ти ду­маєш, доч­ко? Ка­ли­няч­ка го­до­ванці чужі - кра­дені - со­роч­ки у віно да­ла, ду­ма­ла, що лю­ди за­бу­ли, чиї то со­роч­ки. Лю­ди, мо­же, й за­бу­ли. Але Бог усе ви­дить і все пам'ятає. То та го­до­ван­ка-прий­мач­ка ски­да­ла всі свої діти ще до трьох місяців, як ко­би­ла не­угод­но­го йо­му вер­ш­ни­ка. Гріхи за не свою ма­му відбу­ва­ла. І то­же вий­ш­ла по­рож­на, як діря­ве відро, вік свій до­жи­ва­ти.

А Ка­ли­няч­ка, покійни­ця, тог­ди і ме­не на то дур­не підби­ва­ла. Ка­же, ходім, то­ва­риш­ко, а ми собі за­мо­ло­ду уд­вох то­ва­ри­шу­ва­ли, ходім та за­бе­ре­мо лиш со­роч­ки. Од­на­ко їх ґаздині не вер­нуть­ся. Ніхто й зна­ти не бу­де. Там такі, ка­же, со­роч­ки, а хус­т­ки, Бо­же пра­вед­ний, -трьох люб­чиків ще до зав­т­ра бу­деш ма­ти. Але мені Бог дав ро­зум не піти… Та й люб­чиків мені не тре­ба бу­ло.

- … О, що ті мас­калі ли­ха ме­жи людь­ми на­ро­би­ли, най Бог бо­ро­нить!

- Всякої бу­ло, кум­ко… І доб­ро, і ли­хо ро­би­ли. Я то ще пам 'ятаю, яку со­ро­ковім році прий­ш­ли перші мас­калі.

Кумко, ска­жу вам по сек­ре­ту, бо я вже ста­ра, то мо­жу те­пер усі сек­ре­ти роз­ка­за­ти… То ска­жу вам, кум­ко, що так ті мас­калі фай­но на­ших жінок про­си­ли, що лег­ше бу­ло їм да­ти, як відка­за­ти. І що ви ду­маєте - ми да­ва­ли пот­ро­хи, бо свій так фай­но не зап­ро­сить.

- Що прав­да - то прав­да. І ме­не не один про­сив, але та­ки уп­ро­сив лиш один. А другі мас­калі, ті, що прий­ш­ли уже по войні, вже май про­си­ли мен­ше. Во­ни більше пу­жа­ли на­ших жінок сибіря­ми… І що ма­ли ро­би­ти бідні жінки? Ади, цей Пет­рюк, що ко­ло кузні жиє, ви ду­маєте Пет­рюків син? Ска­пенісь­кий Діду­шен­ко, за­па­ла­ся би йо­му мо­ги­ла, який був по­га­ний та скілько лю­дей ви­бив. А ду­маєте, чо­го у це­го Пет­рю­ка мо­лод­шо­го ди­ти­на калічка? За та­тові гріхи, Діду­шен­кові. Ци з од­но­го він тут каліку зро­бив?

- Бабко, а що, ця на­ша со­лод­ка Да­ру­ся від ро­ду та­ка німа та дур­на?

- Не від ро­ду - від судь­би. Але во­на не дур­на, внуч­ку, то лю­ди ду­ма­ють, що во­на дур­на, бо не та­ка, як усі. А я так не ду­маю… Та й не вин­на во­на ні в чо­му. Але та­ка судь­ба в неї. Тобі то ще зна­ти ра­но. Ви­рос­теш - я тобі все уповім. Як до­жию…

- Видите, Марійо, ви тут усе знаєте, бо в сусідстві які ро­ки жиєте… Як­би той Іван Цви­чок не уб­рав­ся був у воєнну фор­му та у то галіфе, усе бу­ло би доб­ре.

- Може, й так, а мо­же, й ні. Він не знав. Та й ніхто не міг зна­ти.

- Але хтось міг ска­за­ти. Ви мог­ли ска­за­ти, Марійо…

- Усього ска­за­ти не го­ден, навіть ко­ли б хотів. Та й ніхто не хо­че міша­ти­ся в дру­ге жит­тя. Але з дру­го­го бо­ку, дивіться, ви­хо­дять хлопці з армії, ідуть по се­лу у воєнній формі - і нічо­го Да­русі ніко­ли не бу­ло.

- Так то по се­лу во­ни хо­ди­ли, а Цви­чок став пе­ред її очі. А він уже був їй, як рідний, то й збо­яла­ся, пев­но, йо­го ви­ду. Що ви ду­маєте собі, пев­но, що во­на зга­да­ла давнє, ко­ли та­ке з нею прик­лю­чи­ло­ся. А шко­да… Я вже ду­ма­ла, що хоч тро­хи по­лег­ша бідній дівчині хоч на старість бу­де від Іва­на. А так, си­ро­та, хто її дог­ля­не, як ми, Марійо вив­ми­раємо? Вже бли­жить­ся нам до Йор­чи­хи до­ро­га.

- Ох, кум­ко-люб­ко, Ва­сют­ко злот­на… Жит­тя - то тро­яка ру­жа, ка­за­ла ко­лись моя свек­ру­ха, дай їй цар­с­т­во не­бес­не. А я мо­ло­да - дур­на бу­ла. Ду­маю, та­ке ка­же, у очах їй троїть­ся, чи що… А во­на ка­же: невісточ­ко, ти ду­маєш, що ру­жа ру­же­вий колір має. А во­но ні. На то во­на тро­яка ся на­зи­ває. Так і жит­тя. То чор­не тобі по­ка­жеть­ся, то жов­те, а там, ди­ви­ся, за­го­рить­ся чер­во­ним. Ніко­ли не знаєш, яку бар­ву зав­т­ра уз­д­риш. Че­каєш од­ної, а во­но тобі по­ка­зує дру­гу. Ох, дов­го ду­мав Бог, аби лю­дям усякі ка­ри поп­ри­ду­му­ва­ти. Дов­го і доб­ре ду­мав, ку­мо. А ми і не знаємо, за що…

7 лю­то­го - 7 бе­рез­ня 2002, Київ - Ко­нопківка на Тер­нопіль­щині

3-10 січня 2003, Київ

13 жов­т­ня 2002 - 4 трав­ня 2003, Київ - Гу­та на Іва­но-Франківщині

Примітки

1 Ге­оргіни (розм. ) - жор­жи­ни. На Бу­ко­вині ге­оргіна - це не ру­сизм. Є навіть та­ке жіно­че ім'я.

2 Дрим­ба - гу­цуль­сь­кий губ­ний му­зич­ний інстру­мент.

3 Дям­ба (зне­важ. ) - рот.

4 Чір (діал. ) - со­ба­ча їжа, ка­ша.

5 Ка­валь­чик (діал. ) - ма­лень­кий шма­то­чок.

6 Моль­фа­ри­ти (діал. ) - чак­лу­ва­ти.

7 Фал­ди (діал. ) - склад­ки.

8 Ве­ремінність (діал. ) - вагітність.

9 Дріб (діал. ) - вівці.

10 Чипіти (діал. ) - бу­ти на­хи­ле­ним.

11Слоняти (діал. ) - при­сип­ля­ти.

12 Pri­mar (рум. ) - сільський го­ло­ва, двірник.

13 Ва­ди­ти­ся (діал. ) - сва­ри­ти­ся, спе­ре­ча­ти­ся.

14 Ro­ma­nia ma­re (рум. ) - ве­ли­ка Ру­мунія.

15 Gra­ni­cer (рум. ) - при­кор­дон­ник.

16 Шпа­ро­ви­тий (діал. ) - ви­нахідли­вий, ме­ти­ку­ва­тий.

17 Міщу­лик (діал. ) - міше­чок.

18 Сар­дак (діал. ) - верхній вов­ня­ний гу­цуль­сь­кий одяг.

19 Ку­че­ря­вий (пе­ре­нос, знач. ) - напідпит­ку.

20 Ko­bi­ta (польс. ) - жінка, люб­ка.

21 Ґаліція (розм. ) - Га­ли­чи­на.

22 Ка­ламітний (діал. ) - за­водій.

23 Крішеч­ка (діал. ) - дрібка.

24 По­ло­вик (діал. ) - яс­т­руб.

25 Мер­ша (діал. ) - мер­т­ве­чи­на.

26 Со­роківни­ки (прос­тон. ) - по­бит­тя со­ро­ка бу­ко­ви­ми па­ли­ця­ми.

27 Vor­bi­ti ro­ma­nes­te! (рум. ) - Го­воріть ру­мун­сь­кою!

28 Dom­nul (рум. ) - пан.

29 Наф­та (розм. ) - гас.

30 Трад­жу­ва­ти (діал. ) - нес­ти, пе­реміща­ти.

31 Флинь­ка­ти (діал. ) - пла­ка­ти, схли­пу­ва­ти.

32 Ви­роб'єки (діал. ) - взут­тя, свят­кові пос­то­ли з те­ля­чої шкіри

33 Мняц­ка­ний (діал. ) - зімну­тий, неп­ра­со­ва­ний.

34 Ка­ла­мо­ти­ти (діал. ) - кру­ти­ти, ко­ло­ти­ти.

35 Гла­гоїти (діал. ) - зас­по­ко­юва­ти.

36 П'їла­ни­ти­ся (діал. ) - лізти, дер­ти­ся.

37 Ґата (рум. ) - по всьому.

38 Фер­тик (діал. ) - по всьому.

39 Спру­ти­ти (діал. ) - нап­ну­ти.

40 Лю­ба (діал. ) - ко­хан­ня.

41 Ка­ня, по­ловгік (діал. ) - яс­т­руб.

42 Пер­вий (діал. ) - дво­юрідний.

43 (рум., зверт. ) - пані.

44 Руп­цак (діал. ) - рюк­зак.

45 Вер­с­так (діал. ) - ро­вес­ник.

46 Колітка (діал. ) - за­мок.

47 Воз­ни­ця (діал. ) - де­рев'яна спо­ру­да для коптіння м'яса ди­мом.