Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

МИХАЙЛОВЕ ЧУДО 5 страница

- Отам, - Діду­шен­ко по­ка­зав ре­воль­ве­ром на стіл з єди­ним лис­т­ком, - один ваш ґазда за­пи­сав­ся до де­пор­тації, до ви­се­лен­ня, од­не сло­во. Ка­же, клімат йо­му тут за­теп­лий, то він за­ба­жав тро­хи охо­ло­ди­ти свою го­ло­ву, а за­од­но своїй ба­га­тодітній сім'ї по­ка­за­ти біло­го світу. А он там, - спря­му­вав ре­воль­вер на сто­си спи­са­них па­перів, - лю­ди доб­ровіль­но по­ба­жа­ли йти до кол­гос­пу і зда­ва­ти ту­ди свою ху­до­бу, ре­ма­нент, і все, що зай­ве в гос­по­дарстві, і по­чи­на­ти гос­по­да­рю­ва­ти не по­одинці, а куч­но. Так що підходь­те, ви­би­рай­те, ку­ди хо­че­те. Вибір ве­ли­кий, - засміяв­ся офіцер, якось вуль­гар­но кліпнув­ши Мат­ронці.

Матронка зас­та­ла со­бою ди­ти­ну, став­ши пе­ред нею, а Ми­хай­ло пе­ре­ми­нав­ся з но­ги на но­гу, мну­чи в ру­ках ка­пе­люх.

- Бачите, на­решті ми мо­же­мо го­во­ри­ти, що і в цьому регіоні вста­но­ви­ло­ся спокійне жит­тя. Ос­танні бан­ди­ти і їхні по­соб­ни­ки самі поз­да­ва­ли­ся ра­дянській владі. Дех­то здав­ся з люд­сь­кою поміччю. А хто дов­го ду­мав - хай ви­ба­чає. Ра­дян­сь­ка вла­да лю­бить у своїх ти­лах по­ря­док і спокій. Місцеві лю­ди нас підтри­му­ють. А хто ва­гаєть­ся - то­му ми до­по­ма­гаємо прозріти.

Так що ти, Ми­хай­ле, ти ж Ми­хай­лом звеш­ся? - Діду­шен­ко різко роз­вер­нув­ся до нього: - Мо­жеш і не сумніва­ти­ся: ми те­бе вже приз­на­чи­ли кол­гос­п­ним за­готівель­ни­ком. Бу­деш у кол­госпі зби­ра­ти мо­лочні про­дук­ти, а потім вез­ти на мас­ло­за­вод у Виж­ни­цю. Те­бе по­ре­ко­мен­ду­ва­ли самі ж сільські лю­ди. Ка­жуть, чеснішо­го чо­ловіка в ок­рузі годі знай­ти. По­ки що за­гот­кон­то­ра по­бу­де у те­бе в хаті, а далі по­бу­дуємо скла­ди. Так що, будь лас­ка, - підсу­нув чис­тий лист па­пе­ру ближ­че до краю сто­лу і по­дав Ми­хай­лові олівець. - Пи­ши за­яву з про­хан­ням прий­ня­ти те­бе до кол­гос­пу імені Кіро­ва, я про­дик­тую. А ми роз­г­ля­не­мо, по­ду­маємо, і мо­же, прий­ме­мо. Кон­ку­ренція у нас ве­ли­ка. Сам ба­чиш, - зно­ву по­ка­зав на спи­сані па­пе­ри.

- Заодно за­пи­ши і жінку… О, яке гар­не ди­тя! - обійшов зза­ду Мат­рон­ку і пог­ла­див ди­ти­ну ре­воль­ве­ром по го­лові, аж во­на за­би­ла­ся об­лич­чям у ма­ми­ну за­пас­ку…

- Як ти на­зи­ваєшся, ди­тин­ко?..

***

…А ЗРАН­КУ, НА ДРУ­ГИЙ день після Дмитрія, в Че­ре­мош­не при­вез­ла­ся ціла ма­ши­на сол­датів зі зброєю.

І зно­ву зга­ня­ли се­ло до сільра­ди. Бу­ло хо­лод­но і ду­же вітря­но. Сіявся сніг із до­щем - то лю­ди вби­ра­ли­ся по-зи­мо­во­му: у ку­фай­ки і старі сар­да­ки. Чо­ловіків, яким на­ка­за­но бу­ти в обов'яз­ко­во­му по­ряд­ку, відок­ре­ми­ли від жінок - і те­пер два чорні гур­ти гор­би­ли­ся з тиль­ної сто­ро­ни сільра­ди.

Під чор­ною стіною, як­раз під ве­ли­ким вікном сиділо… двоє мерців: мо­ло­день­кий хло­пець і зовсім юна дівчи­на, мож­на ска­за­ти, май­же дівчин­ка. Вітер во­ру­шив їм во­лос­ся на го­лові - і зда­ва­ло­ся, що во­ни живі, тільки бо­ять­ся відкри­ти від со­ро­му очі. Геть зовсім голі, як ма­ма на світ ро­ди­ла, во­ни підпи­ра­ли сільра­ду, од­но­час­но підпи­ра­ючи го­ло­ва­ми од­не од­но­го.

У хлоп­ця з пра­во­го, а в дівчи­ни з ліво­го бо­ку бу­ли прос­т­ре­лені скроні. І ко­ли б не зна­ти, що то за­пек­ла кров, мож­на бу­ло по­ду­ма­ти, що во­ни собі при­па­су­ва­ли під во­лос­ся по ма­ленькій за­сохлій ружі.

З-поміж хлоп­це­вих ніг стир­чав обріз, ніби націле­ний в не­бо.

У дівчи­ни між ши­ро­ко роз­ки­ну­ти­ми но­га­ми, так що бу­ло вид­но ве­ли­ку ро­ди­му пля­му на внутрішній сто­роні стег­на, стир­ча­ла сос­но­ва шиш­ка, прик­ри­ва­ючи ру­де во­лос­сяч­ко її сра­мо­ти. Замість гру­дей чорніли дві гли­бокі діри із за­пек­лою кров'ю. Од­не око у дівчи­ни бу­ло ви­би­те і та­кож зя­яло мо­то­рош­но ви­ко­лу­па­ною дірою.

На ґанку сто­яв Діду­шен­ко у дов­го­му шкіря­но­му пальті, ку­рив і мов­ч­ки міряв лю­дей очи­ма.

Жінки пла­ка­ли, хо­ва­ючи ли­ця в ру­ка­ви ку­фа­йок.

Чоловіки сто­яли з опу­ще­ни­ми долі го­ло­ва­ми.

Було ти­хо - аж зда­ва­ло­ся, чу­ти, як па­дає сніг і стікає слізьми на вби­тих.

Хлопець був че­ре­мош­нян­сь­кий. Юр­ка Ог­рон­ни­ка син. Іван, на псев­до Яс­т­руб.

Коли в селі сто­яла іще німець­ка ко­ман­да, Іва­но­ва боївка роз­г­ро­ми­ла їхній обоз з провіантом. Пов­с­танці зня­ли вар­то­вих, пок­лав­ши кож­но­го ли­цем до землі, а на спи­ни при­лаш­ту­ва­ли по… яй­цеві, приг­ро­зив­ши, що то гра­на­ти. По­ки німці відле­жу­ва­ли­ся не ру­ха­ючись, Іва­нові хлопці доб­ре по­ору­ду­ва­ли. І ко­ли б не ева­ку­ація, хтоз­на, як німці мог­ли роз­п­ра­ви­ти­ся з ту­тешніми людь­ми.

А Іван відтоді удень був гос­по­да­рем у лісі, а вночі - по дов­ко­лишніх се­лах Бу­ко­ви­ни і Га­ли­чи­ни. Но­ва вла­да доб­ре чу­ла на собі йо­го ро­бо­ту, щод­ня не­до­ра­хо­ву­ючись як не міліціоне­ра, то го­ло­ву кол­гос­пу. Другі совіти, як те­пер на­зи­ва­ли но­ву-ста­ру вла­ду гірські лю­ди, обіця­ли ве­ликі гроші то­му, хто ви­ка­же Іва­но­ве місце­пе­ре­бу­ван­ня або мож­ливі йо­го кон­так­ти.

В селі зна­ли, що Іва­но­ва боївка ли­ши­ла­ся в їхній ок­рузі ос­тан­нь­ою: йшов 1950 рік. Але ані сис­те­ма­тичні об­ла­ви, ані хит­ро­мудрі засідки на жод­ну Іва­но­ву криївку не ви­во­ди­ли. Добрі лю­ди повідо­ми­ли ко­му тре­ба, що про істин­не місце пе­ре­бу­ван­ня си­на знає єди­на лю­ди­на на світі - йо­го бать­ко. Отож за ха­тою Ог­рон­ни­ка і за са­мим Юр­ком бу­ло вста­нов­ле­но сте­жен­ня як ду­же зірки­ми місце­ви­ми людь­ми, так і чис­лен­ни­ми військо­ви­ми, про­те й во­но нічо­го не да­ва­ло: Юр­ко зни­кав з се­ла невідо­мо як, але зав­ж­ди вер­тав­ся до­до­му се­ред біло­го дня з по­рожніми бе­са­га­ми за пле­чи­ма, ніби міряв до­ро­гу після утом­ли­вих, та успішних ба­зар­них торгів. Він ішов ву­ли­цею, геть зовсім бай­ду­жий, мов­би спо­рожнілий, як і йо­го бе­са­ги, і ди­вив­ся пе­ред се­бе, ні з ким не віта­ючись і не відповіда­ючи на привітан­ня. І якоїсь дни­ни ем­гебісти зри­ли все Ог­рон­ни­ко­ве подвір'я і пе­ре­вер­ну­ли ха­ту до­го­ри но­га­ми - а по­тай­но­го хо­ду не знай­ш­ли. Тоді во­ни заб­ра­ли ста­ро­го у Виж­ни­цю на МГБ. Ог­рон­ник сидів уже кілька місяців, та до сьогодні се­ло зна­ло, що си­на він не про­дав. Пев­но, про­дав хтось інший, як­що мер­т­вий те­пер Іван підпи­рав сільра­ду.

Дівчина, вид­но, бу­ла сто­рон­сь­ка, бо ніхто її не впізнав. Одні шеп­та­ли­ся, що то зв'язко­ва, і що то, мо­же, навіть во­на по­ка­за­ла Іва­но­вий бун­кер. Інші ки­ва­ли го­ло­ва­ми, мов­ч­ки на­тя­ка­ючи на щось інше. Але так чи інак­ше, май­же ціле се­ло за­раз тяж­ко мов­ча­ло, наб­рав­ши в гру­ди повітря і за­та­му­вав­ши зі стра­ху по­дих.

Тим ча­сом Діду­шен­ко зійшов з ґанку, щось не­розбірли­во гар­к­нув­ши оз­б­роєно­му сол­да­тові, що сто­яв обіч трупів.

Той, не дов­го ду­ма­ючи, підбіг до стіни, обо­ма ру­ка­ми відтяг­нув спер­шу дівчи­ну, ук­лав­ши її горілиць ма­ло не пе­ред са­ми­ми людь­ми, а далі звер­ху на неї, ли­цем до­ни­зу, пок­лав хлоп­ця. Іва­но­ва го­ло­ва зза­ду бу­ла роз­т­ро­ще­на на­чис­то, лиш на самій маківці вітер здіймав за­лиш­ки м'яко­го біля­во­го во­лос­ся - і від та­кої кар­ти­ни у лю­дей, зда­ва­ло­ся, во­лос­ся та­кож ста­ва­ло диб­ки, бо де­які чо­ловіки раз по раз приг­лад­жу­ва­ли прос­то­во­лосі го­ло­ви до­ло­ня­ми.

- Ну, що? - за­пи­тав Діду­шен­ко, ки­нув­ши ци­гар­ку на тру­пи: - Впізна­ли, що за блядь но­си­ла їсти цьому бан­дері? - узяв за підборіддя пер­шо­го, хто сто­яв у чо­ловічо­му гурті. - Знаєш її? Не знаєш! І я не знаю.

Але мені те­пер бай­ду­же, хто ця ляр­ва. Лю­бов до гро­ба! - засміяв­ся крізь зу­би і сплю­нув. - За­раз при­ве­зуть іще од­но­го. Хотів бу­ти ро­зумнішим від усіх. Не вий­де! -кри­чав Діду­шен­ко, хо­дя­чи взад-впе­ред пе­ред пе­ре­ля­ка­ни­ми людь­ми. - Так бу­де з усіма, хто на­ва­жить­ся чи­ни­ти опір чи пе­ре­чи­ти ра­дянській владі.

…Тим ча­сом на подвір'я в'їха­ла підво­да. З неї сол­да­ти стяг­ну­ли мер­т­во­го Юр­ка Ог­рон­ни­ка і по­са­ди­ли так са­мо під стіну сільра­ди, на місце щой­но­заб­ра­них трупів. Мер­т­вий бать­ко зі зла­ма­ною у в'язах го­ло­вою ди­вив­ся на кар­ти­ну не­люд­сь­ко­го зну­щан­ня жи­вих лю­дей над своїм уби­тим си­ном - а занімілі і скам'янілі лю­ди ди­ви­ли­ся на три тру­пи з та­ким виг­ля­дом, як ди­ви­лись би ті, хто знає дос­те­мен­но, що і їх по­винні за­кат­ру­пи­ти слідом за ци­ми не­щас­ни­ми.

Старий Ог­рон­ник був го­лий до по­яса, а йо­го ру­ки - об­ру­бані по лікті. Юр­ко­ве ли­це та­кож на­га­ду­ва­ло кри­ва­ве міси­во, і ко­ли б на го­лові, між вис­т­ри­же­ним во­лос­сям, не ве­ли­ка ро­ди­ма ґуля, лю­ди, мо­же, б і не впізна­ли ста­ро­го.

- Я вам сам роз­ка­жу, як нас хотів об­вес­ти круг паль­ця цей не­доріза­ний кнур! - бриз­кав сли­ною на лю­дей Діду­шен­ко. - Бо все од­но пе­реб­ре­ше­те. А я роз­ка­жу прав­ду, щоб ви собі за­тя­ми­ли: так бу­де з кож­ним, хто спри­яти­ме бан­ди­там. Цей ста­рий пер­дун три місяці упи­рав­ся по­ка­за­ти бун­кер сво­го си­на. Але ми тер­п­лячі. Ніхто не є та­кий тер­п­ля­чий, як ра­дян­сь­ка вла­да і її пред­с­тав­ни­ки! - Діду­шен­ко кри­чав не пе­ре­ди­ха­ючи. - А потім він нас за­ду­мав об­ду­ри­ти і повів у Чор­то­ве ур­ви­ще. Цей ав­с­трійсь­кий йо­бар на­ма­гав­ся ско­чи­ти у про­вал­ля ра­зом з на­шим офіце­ром, до яко­го був при­ку­тий на­руч­ни­ка­ми. Не вий­ш­ло! Ми йо­му до­по­мог­ли по­летіти униз са­мо­му. А ру­ки до­по­мог­ли ли­ши­ти нам. Для цього ми маємо гострі шти­ки.

Свого то­ва­ри­ша ми ви­тяг­ли за ши­не­лю, ра­зом з дідо­ви­ми ру­ка­ми. Але цього не­до­бит­ка та­кож ви­тяг­ли з дна, щоб іще раз по­ка­за­ти, що та­ка до­ля че­кає кож­но­го, хто хоч най­мен­шим чи­ном спро­бує об­ду­рю­ва­ти нас! Кож­но­го!

Радянська вла­да все чує, все ба­чить і все знає, бо скрізь має ву­ха і очі. І діста­не будь-ко­го з будь-яко­го бун­ке­ра. Як цих двох сук діста­ла і їхню підстил­ку. Хотіли лю­бові до гро­бу - ма­ють. І свідків ма­ють…

Ото дивіться і пе­ре­кажіть всім, хто має ву­ха, але хто ще не зро­зумів: сьогодні на цій те­ри­торії зліквідо­ва­но ос­тан­ню бан­ду і її гла­ва­ря. Ос­та-а-ан­ню!

***

…СЕРЕД НОЧІ СТУ­КА­ЛИ тричі. Ні, тричі шкреб­ли­ся так, як шкре­беть­ся у вікон­ну шиб­ку гілка близь­ко­го до ха­ти де­ре­ва, роз­гой­да­но­го вітром.

Спросоння Ми­хай­ло по­ду­мав, що то миші діряв­лять підло­гу. Але стукіт-шкре­ботіння пов­то­ри­ли­ся че­рез од­на­ко­вий проміжок ча­су - і в Ми­хай­ла дуж­че за­би­ло­ся сер­це: з нічно­го сту­ко­ту іще ніко­ли не вий­ш­ло нічо­го доб­ро­го. Він нак­рив сон­ну Мат­рон­ку під са­му шию джер­гою, а сам, на­ки­нув­ши та­ку-ся­ку одіж, пішов у хо­ро­ми. Хо­ро­ми бу­ли зас­тав­лені ла­ви­ця­ми, бідо­на­ми і боч­ка­ми, так що Ми­хай­ло нав­по­мац­ки, щоб не грим­ну­ти і не за­че­пи­ти нічо­го, олов'яни­ми но­га­ми дістав­ся две­рей. Ко­вані залізом, важкі ду­бові двері з хо­ромів на ґанок за­пи­ра­ли­ся зсе­ре­ди­ни на два залізні за­со­ви і один ти­со­вий - дуж­чий від залізно­го - ключ.

- Хто там? - прик­лав­ся гу­ба­ми до две­рей Ми­хай­ло, од­но­час­но прик­ла­да­ючи до две­рей ву­хо і бе­ру­чись за один за­сов.

- Пускай, ґаздо Ми­хай­ле, - свої лю­ди… - по­чув­ся ти­хий чо­ловічий го­лос знад­во­ру.

Двоє чо­ловіків, що зай­ш­ли в ха­ту в чо­бо­тах, ку­фай­ках і ма­зе­пин­ках з обріза­ми по­че­рез плечі, ані

Михайлові, ані Мат­ронці не бу­ли зна­йомі. Ще скілька ли­ши­ло­ся над­ворі.

Матронка, вгор­та­ючись у ве­ли­ку вов­ня­ну хус­т­ку, на­ма­га­ла­ся підкру­ти­ти на столі лам­пу.

- Не тре­ба, ґазди­не, - зу­пи­нив її той, що був най­ви­щий рос­том. - Чим мен­ше світла, тим ліпше. Ми прий­ш­ли не на світло ди­ви­ти­ся.

В запічку за­во­ру­ши­ла­ся ди­ти­на. Чо­ловік сти­шив го­лос:

- Багато го­во­ри­ти не бу­де­мо. Ми прий­ш­ли взя­ти си­ра, брин­зи і мас­ла. А реш­та - що дас­те. У те­бе, ґаздо, - цілий склад то­го мос­каль­сь­ко­го доб­ра, а наші за­па­си вий­ш­ли.

Михайло зітхнув на всю ха­ту:

- То люд­сь­ке доб­ре.

- Людське - то люд­сь­ке, але йде во­но до мос­калів. Ми за­бе­ре­мо не все.

Тепер уже на всю ха­ту зітхну­ла Мат­рон­ка:

- А що він зав­т­ра в кол­госпі ска­же? - по­ка­за­ла ру­кою на Ми­хай­ла.

- Так і ска­жеш: ввірва­ли­ся се­ред ночі з лісу, вчи­ни­ли у хаті пог­ром, на­пу­ди­ли зброєю, пог­ра­бу­ва­ли і щез­ли, як щез­ни­ки. Ще па­ру штур­ханців у плечі да­ли. Сам же ж і за­мель­дуєш удосвіта. І нічо­го тобі від них не бу­де. Не збідніють. А від нас і всіх істин­них ук­раїнців по­дя­ка бу­де.

У хаті ста­ло ти­хо-ти­хо. Лиш знов у запічку по­вер­ну­ла­ся на дру­гий бік ди­ти­на.

- А на су­бо­ту заріжеш сви­ню. Прий­де­мо за свіжи­ною. Ти на нас сер­ди­ти­ся не мо­жеш - ми від те­бе ще нічо­го не бра­ли. А нам лю­ди по­ма­га­ють як мо­жуть. Інак­ше нас би дав­но ви­би­ли.

- Дідушенко ще тої осені ка­зав, що… Най­ви­щий рос­том чо­ловік не дав до­ка­за­ти:

- …дурна йо­го бесіда бу­ла. Сам ви­диш - ми є. Нас уже не так ба­га­то, але ще й не ма­ло. І ми їм спо­кою не да­мо, скільки змо­же­мо. Ми з сотні Го­лу­ба. Мо­же, чув? Усе більше на Га­ли­чині ору­дуємо. А бу­ко­винські лю­ди нам хар­ча­ми та ре­ча­ми по­ма­га­ють. Доб­ре по­ма­га­ють. Те­пер твоя чер­га, ґаздо.

Матронка за­ло­ми­ла ру­ки так, що бу­ло чу­ти, як хрус­ну­ли пальці, і за­ри­да­ла на всю ха­ту, не стри­му­ючись.

Михайло, по­ду­мав­ши, тільки й ска­зав:

- У нас не­ма дру­го­го ви­хо­ду…

… Ще доб­ре не роз­видніло, як подвір'я за­пов­ни­ли військові. Во­ни ниш­по­ри­ли всіма за­кут­ка­ми при-са­ди­би, гриміли відра­ми у стайні, пе­ре­ки­да­ли дош­ки в сто­долі, час від ча­су ко­рот­ко пе­ре­гу­ку­ючись між со­бою.

З двох хатніх вікон стир­ча­ли роз­биті ка­вал­ки скла.

Михайло з Мат­рон­кою сиділи під стіною на ни­зенькій лавці, не див­ля­чись од­не на дру­го­го і навіть не пе­ре­мов­ля­ючись. Ми­хай­ло тяг­нув вог­кий тю­тюн, Мат­рон­ка сиділа не­по­руш­но, стис­нув­ши на гру­дях у зам­ки до­лоні.

Дитина ба­ви­ла­ся біля дровітня, роз­к­лав­ши ко­ло се­бе діряві кас­т­рулі і де­рев'яні по­лу­мис­ки з лож­ка­ми.

На подвір'ї, нез­ва­жа­ючи на при­сутність та­кої кількості лю­дей, чер­во­ний - як по­жар - півень топ­тав кур­ку-си­ву­лю, а білень­кий без­х­вос­тий ко­тик ва­ляв­ся в по­росі, ніби чу­хав спи­ну.

Чекали Діду­шен­ка з Виж­ниці.

А по­ки че­ка­ли - до­пи­ту­ва­ти ніко­го не до­пи­ту­ва­ли, ли­ше двоє військо­виків у пор­ту­пе­ях по­че­рез пле­че пішли по ближніх сусідах.

Дідушенко приїхав не сам: з ним був іще один військо­вий - низь­кий, де­що опець­ку­ва­тий, з мет­ки­ми, як у тхо­ра, очи­ма і гли­бо­ки­ми за­ли­си­на­ми. На ньому якось нез­г­раб­но, ніби на виріст, висіла тем­но-зе­ле­на фор­ма з пор­ту­пе­ями, стов­бур­чи­ли­ся, ніби під вітром, шта­ни-галіфе і блистіли юх­тові чо­бо­ти.

Чи то від три­ва­ло­го нер­во­во­го очіку­ван­ня, чи мо­же, від го­лод­ної млості, але, як тільки ем­гебісти сту­пи­ли на обо­ру і привіта­ли­ся, у Мат­рон­ки дов­ко­лишній світ пішов обер­том - і во­на зне­наць­ка бир­киць­ну­ла­ся прос­то на поріг.

Поки сол­да­ти відли­ва­ли її во­дою, на­да­вав­ши пе­ред тим па­ру упис­ників, що­би швид­ше прий­ш­ла до тя­ми, по­ки зас­по­ко­юва­ли пе­ре­ля­ка­ну та­ким ви­до­ви­щем ди­ти­ну, Ми­хай­ла до­пи­ту­вав сам Діду­шен­ко.

Майор сидів за сто­лом, гор­та­ючи якісь па­пе­ри, а потім на­дов­го втуп­лю­ючись у Ми­хай­ла очи­ма. Той сто­яв по­се­ред ха­ти, втяг­нув­ши го­ло­ву в плечі, і три­мав ру­ки вздовж тіла май­же нас­т­рун­ко. Про­те пог­ля­ду не відво­див.

- Та-а-а-ак… - про­тяг­нув Діду­шен­ко, ніби ви­пус­тив па­ру кілець від ци­гар­ки. - Зна­чить, ка­жеш, вчи­ни­ли пог­ром, да­ли па­ру штур­ханців і ще й пог­ра­бу­ва­ли…

- Я вже вам ка­зав…

- Скільки, ка­жеш, їх бу­ло, двоє? - пе­ре­пи­ту­вав Діду­шен­ко, сту­ка­ючи паль­ця­ми по сто­лу.

- В хаті двоє і над­ворі, мені ся здає, двоє. Я більше не видів.

- … во­ни ота­ко прий­ш­ли, ти їх ти­хо-мир­но впус­тив у двері, а во­ни, зарізя­ки, да­вай вікна тро­щи­ти, та псів ля­ка­ти…

- Ні, во­ни спер­шу заб­ра­ли з хо­ромів, що їм бу­ло тре­ба, а вже на відході той, що був послідний, бив вікна. А в ха­ту пус­тив, бо що мав ро­би­ти? Ма­ла ди­ти­на… жінка… та й з обріза­ми во­ни бу­ли.

- Та-а-ак… - Діду­шен­ко на цей раз го­во­рив якось підозріло повільно, спокійно, не ма­тю­ка­ючись. - Ка­жеш, чет­ве­ро заб­ра­ли, скільки, Ми­хай­ле, будзів си­ру? Двад­цять по два кіло кож­ний? Та ще діжку зби­то­го мас­ла. А мас­ла скільки там бу­ло? - Діду­шен­ко зно­ву ди­вив­ся в па­пе­ри. - Ага, май­же пів цен­т­не­ра. Та-а-к… не ста­ло іще й сме­та­ни. Скільки відер, Ми­хай­ле? П'ять? А у відрі… Ага! А ще ж дві боч­ки брин­зи… Чуєш, Ми­хай­ле, - ма­йор те­пер свер­д­лив йо­го очи­ма, не ми­га­ючи, але з-за сто­лу не вста­вав: - А що би бу­ло, чуєш, як­би ти не кру­тив хвос­том і не при­ду­рю­вав­ся, та роз­ка­зав, як во­но ста­ло­ся нас­п­равді?! Ти бре­ха­ти, чо­ловіче, не вмієш. І шах­рай­с­т­во - не твоя па­рафія. Бо ти роз­ка­зуєш-бре­шеш, а во­но тут мені не схо­дить­ся - і край…

- Я вам ка­зав… - упер­ше опус­тив очі до­лу. - Я ка­зав, як бу­ло. Я видів чо­тирь­ох. Мо­же, їх де бу­ло в сто­роні більше. Але бра­ли двоє і но­си­ли надвір. Во­ни якісь сто­ронські, не з на­шо­го се­ла. Та й не го­во­ри­ли во­ни ба­га­то. А що бу­ло далі, ку­ди пішли - звідки прий­ш­ли, во­ни мені не ка­за­ли, а я не ди­вив­ся. Мо­же, во­ни ма­ли фіру.

- Каза-а-ав… Слу­хай, чо­ловіче, а чо­го сусіди не чу­ли у те­бе в хаті ґвал­ту? Ди­ти­на з пе­ре­ля­ку не пла­ка­ла, жінка не ле­мен­ту­ва­ла, на до­по­мо­гу ніхто не кли­кав. Тут гра­бу­ють кол­гос­п­но­го за­готівель­ни­ка - а він ні па­ри з уст, ніби сам гос­тей пок­ли­кав. І фіри сусіди не чу­ли. І міліціонер нічо­го не чув і не видів. І яс­т­руб­ки пат­ру­лю­ва­ли се­ло. Ніхто не знай­шов ніяких за­топ­та­них слідів. Во­ни що - лю­ди-ве­ли­ка­ни, що з гор­ба на горб сту­па­ють і слідів не ли­ша­ють? Тим більше, ти ка­жеш, що то бу­ли не сільські. І до сусідів ти не побіг відра­зу після то­го. Ти ка­зав, що це тра­пи­ло­ся по опівночі, а один чо­ловік ба­чив, що ши­би у те­бе виліта­ли пе­ред досвідком, але з ха­ти ніхто не ви­хо­див, так, ніби ті вікна тро­щи­ла не­чис­та си­ла. Мо­же, ти, Ми­хай­ле, від стра­ху що за­був, то по­ду­май… зга­дай і ска­жи прав­ду, а ми за­че­каємо.

- А що тут ду­ма­ти? Мо­же, то вам ка­зав який п'яний, то й не пам'ятає, ко­ли то бу­ло. А сусідів не мав чо­го пу­жа­ти. Во­ни що, по­мог­ли би вер­ну­ти сир з мас­лом? Я пішов за­мель­ду­ва­ти вам, а сусідам лю­ди роз­не­суть без ме­не.

Дідушенковий на­пар­ник у до­пит не встря­вав, а лиш сидів і слу­хав, склав­ши пе­ред со­бою ру­ки, як до от­че­на­шу, пос­ту­ку­вав пуч­ка­ми пальців та цмо­кав язи­ком. Далі він вий­шов з ха­ти, а ко­ли по якімсь часі вер­нув­ся, був чи­мось яв­но вдо­во­ле­ний.

- Ходімо… - ска­зав Діду­шен­кові, і всі троє чо­ловіків по­су­ну­ли надвір.

Зів'яла, зовсім без­воль­на і навіть бай­ду­жа Мат­рон­ка те­пер сиділа на ков­б­чи­кові по­се­ред обо­ри, зак­ри­ва­ючи хус­ти­ною об­лич­чя по самі очі.

Дитина сто­яла ко­ло неї, три­ма­ючи ру­ку на го­лові ма­тері.

Став ко­ло них і Ми­хай­ло.

Офіцер у галіфе і собі сів на ков­б­чик у трьох кро­ках і, посміха­ючись, мов­ч­ки ви­тяг­нув щось із ки­шені гімнас­тер­ки, не спус­ка­ючи очей з гос­по­дарів. То був зе­ле­ний півник-ль­одя­ник на довгій па­личці, з розкішним гре­бе­нем і ви­дов­же­ним, доб­ре зак­ру­че­ним до­го­ри хвос­том.

Офіцер підніс півни­ка до губів і один раз повільно лиз­нув йо­го по всій по­верхні, так повільно, що ста­ло вид­но тов­с­тий шар біло­го наль­оту на йо­го язи­кові. Тоді він лиз­нув півни­ка вдру­ге - те­пер уже дов­го во­дя­чи кінчи­ком язи­ка то по хвос­тові, то по гре­бе­неві. Він мов­ч­ки сма­ку­вав льодя­ни­ком з та­кою на­со­ло­дою, що навіть зди­во­ва­ний Діду­шен­ко го­лос­но ков­т­нув сли­ну. На­со­ло­див­шись, офіцер ви­тяг­нув із ки­шені галіфе іще од­но­го - те­пер чер­во­но­го - півни­ка з та­ким же зак­ру­че­ним до­го­ри хвос­том і розкішним гре­бе­нем і пок­лав йо­го собі на коліно. Зно­ву піднісши до губів зе­ле­но­го півни­ка і ко­рот­ко лиз­нув­ши, він те­пер ди­вив­ся вик­люч­но на ди­ти­ну. Пос­мок­ту­ючи зе­ле­но­го півни­ка так, що ста­ло чу­ти го­лос­не цмо­кан­ня язи­ка, вказівним паль­цем лівої ру­ки офіцер по­ма­нив ди­ти­ну до се­бе.

І тут Мат­рон­ка ски­ну­ла­ся, ніби зі сну, ніби­то ма­ла намір не пус­ти­ти ди­ти­ну, але ди­ти­на вже сто­яла пе­ред офіце­ром, не зво­дя­чи очей з півни­ка на йо­го коліні.

- Як ти на­зи­ваєшся, дівчин­ко? - в'юнким, улес­ли­вим аж до неп­рис­той­но­го, го­ло­сом за­пи­тав чо­ловік, див­ля­чись ди­тині прос­то в очі.

- Даруся - донь­ка Ми­хай­ла Іла­щу­ка, си­на Пет­ро­во­го.

- А скільки тобі рочків, Да­ру­сю, - донь­ко Ми­хай­ла Іла­щу­ка, си­на Пет­ро­во­го, що ти та­ка ро­зум­на?

- У місяць по Стрітен­ню ми­ну­ло де­сять.

- А ти от­че­наш знаєш?

- Знаю. І «вірую» знаю.

- А кон­фе­ти со­лодкі лю­биш?

- Люблю.

Офіцер і ди­ти­на ди­ви­ли­ся од­не на од­но­го, ніби зма­га­ли­ся, хто ко­го пе­ре­ди­вить­ся.

Зелений півник у офіце­ро­во­му роті з вер­т­ким язи­ком зно­ву змен­шив­ся на од­ну пір'їну з хвос­та.

Дівчинка пе­рес­ту­пи­ла з но­ги на но­гу і собі ков­т­ну­ла сли­ну.

Офіцер підніс чер­во­но­го півни­ка з колін близь­ко до ди­тя­чих губів, але в рот не дав.

- Дарусю, та­то ка­зав, що вночі до вас при­хо­ди­ли вуй­ки…

Дитина ди­ви­ла­ся на зе­ле­но­го півни­ка, що зно­ву повільно хо­вав­ся у чо­ловіко­во­му роті спо­чат­ку за­лиш­ка­ми гребінця, а далі - зник­нув там увесь. Во­на кліпа­ла очи­ма, ніби щось ду­ма­ла.

- Приходили, - відповіла, сте­жа­чи, як чер­во­ний півник за­со­вує свій розкішний гребінь і їй у ро­тик.

Не встиг­ла во­на об­ли­за­ти йо­го як слід, а чер­во­ний гребінь уже вис­ко­чив з ро­та і зас­ка­кав у неї пе­ред но­сом.

Офіцер од­ною ру­кою три­мав двох півнів -зе­ле­но­го, геть змаліло­го, і чер­во­но­го - ніби нас­тов­бур­че­но­го до бою, а дру­гою об­ма­цу­вав і гла­див дві грубі і довгі - аж до колін - ди­тячі кіски з коль­оро­ви­ми вов­ня­ни­ми зав'язка­ми.

- Дарусю, а хто тобі так гар­но заплітає кісоч­ки?

- Мама Мат­рон­ка.

- А ти са­ма що, не вмієш запліта­ти­ся?

- Вмію. По­ка­за­ти?

Офіцер сам розв'язав зав'язку на одній ко­сичці, шви­день­ко розплів її до по­ло­ви­ни і пе­рек­лав шов­ко­вий жму­тик во­лос­ся у ру­ки ди­тині:

- Покажи.

Дівчинка шви­день­ко зап­ле­ла кіску, зав'яза­ла, поп­ра­ви­ла дру­гу, і те­пер ди­ви­ла­ся на офіце­ра.

Червоний півник зно­ву ско­чив на ди­тя­чий язи­чок. А ко­ли офіцер іще раз вис­мик­нув йо­го, півень був уже без­х­вос­тий.

Офіцер засміяв­ся, пок­ру­тив­ши льодя­ни­ком пе­ред ди­тя­чи­ми очи­ма.

Засміялася й дівчин­ка.

- Дарусю, а твоя ма­ма - во­на чия донь­ка?

- Мама Мат­рон­ка -донь­ка Іва­на Яків'юка, си­на Ти­мофія з Ма­ли­неш­но­го.

- А ті вуй­ки, що при­хо­ди­ли вночі, ду­же би­ли та­та? Дівчин­ка пе­ре­ве­ла пог­ляд з без­х­вос­то­го півня на та­та.

Тато сто­яв по­за­ду ма­ми і ди­вив­ся в но­ги.

Збайдужіла - ніби мер­т­ва - ма­ма сиділа, не відби­ра­ючи хус­точ­ки від очей. Хус­точ­ка бу­ла геть чис­то мок­ра.

- Вони та­та не би­ли.

- Вони та­та не би­ли, але би­ли вікна?

- Ні, та­то бив вікна сам, ко­ли вуй­ки пішли.

- Але мам­ка пла­ка­ла? Так? І ка­за­ла да­ва­ти вуй­кам брин­зу?

- Мамка пла­ка­ла ду­же. А ка­за­ли да­ти брин­зу вуй­ки, ма­ма не хотіла, що­би та­то да­вав.

Тепер без­х­вос­тий чер­во­ний півник спо­чат­ку ско­чив прос­то в Да­ру­си­ну до­лонь­ку, а далі швид­ко опи­нив­ся в її роті. Ко­ли він вибіг звідти уже й без гре­бе­ня, офіцер зно­ву пи­тав:

- Дарусю, а що ще ка­за­ли та­тові вуй­ки?

- Казали заріза­ти до су­бо­ти сви­ню.

Офіцер ус­тав з ков­б­чи­ка, див­ля­чись то на Діду­шен­ка, то на ди­ти­ну:

- От і доб­ре. До су­бо­ти є час… А те­пер біжи, со­лод­ка Да­ру­сю - донь­ко Ми­хай­ла Іла­щу­ка, си­на Пет­ро­во­го, до тітки Марії та й по­бав­ся із Слав­чи­ком. А за­од­но дай і йо­му півни­ка. Він та­ко­го півни­ка, пев­но, не ба­чив. - І офіцер ви­тяг­нув із галіфе іще од­но­го -те­пер уже жов­то­го - льодя­ни­ка.

- …А ти ку­ди, Ми­хай­ле - си­ну Пет­ра, зібрав­ся? -в'яло поціка­вив­ся Діду­шен­ко, роз­ти­ра­ючи чо­бо­том ци­гар­ку, ко­ли Ми­хай­ло вий­шов з ха­ти із спо­ряд­же­ним, як у до­ро­гу, рюк­за­ком за пле­чи­ма.

Михайло ди­вив­ся, не ро­зуміючи, про що йо­го пи­тає Діду­шен­ко.

- Якщо в тюр­му - то нам те­бе там не тре­ба, що­би за­да­рем­но го­ду­ва­ти. Там інших нахлібників і не­роб вис­та­чає. Ми ба­га­то не пот­ре­буємо. - Ма­йор ди­вив­ся на офіце­ра в галіфе, що вми­вав­ся, ніби після важ­кої ро­бо­ти, прос­то з кри­нич­но­го відра, фир­ка­ючи, як огир: - По­вер­неш в за­гот­кон­то­ру до су­бо­ти подвійну нор­му мо­ло­коп­ро­дуктів - ли­шиш­ся

дома. Нам спіши­ти ніку­ди. До су­бо­ти є ку­па ча­су. Сибір до то­го ча­су не по­тепліє. Не збе­реш - сам знаєш… не мені роз­ка­зу­ва­ти тобі, дур­неві не­до­роб­ле­но­му.

А ди­ти­ну не бий­те. Ди­ти­на зав­ж­ди спра­вед­ли­ва… Го­ло­вою тре­ба ду­ма­ти, а як ду­маєш но­га­ми, то хай го­ло­ва страж­дає. Вид­ко, дур­ний піп те­бе хрес­тив, Ми­хай­ле. І за­пам'ятай: іще не знай­шов­ся та­кий, що об­ду­рив би ра­дян­сь­ку вла­ду, йоб ва­шу мать. Діду­шен­ко та­ко­го хит­ро­го не знає, бо та­кий хит­рий ще не на­ро­див­ся.

…Матронка по­хап­ли­во ла­ду­ва­ла речі до ви­во­зу. По­то­му так са­мо по­хап­ли­во роз­к­ла­да­ла їх на місце. Далі ляг­ла ли­цем униз до по­душ­ки і, не про­мо­вив­ши й сло­ва, про­ле­жа­ла так до ве­чо­ра.

Михайло мов­ч­ки ро­бив по­ря­док: склив вікна, замітав хо­ро­ми, сор­ту­вав боч­ки і бідо­ни, а по­то­му як сів на подвір'ї під стіною - то так і не ви­пус­тив люль­ку з ро­та, та­кож до ве­чо­ра.

- Краще би бу­ла струїла в ут­робі та­ку не­чисть чи ро­ди­ла німою… - зло ска­за­ла уве­чері Мат­рон­ка, не вста­ючи з пос­телі.

Михайло пок­лав ру­ку їй на го­ло­ву:

- Бійтеся Бо­га, жінко, що ви та­ке ка­же­те, ди­ти­на не вин­на…

- А хто?

- Люде, що до­нес­ли. А ці лиш за ди­ти­ну за­че­пи­ли­ся. Хтось доніс скор­ше від ме­не. Усе, як бу­ло, доніс. Мо­же, хтось навіть з тих, хто вночі при­хо­див. Ти ж ви­диш, що ро­бить­ся. У нас лю­ди вміють зро­би­ти доб­ре другій лю­дині, та й слу­жи­ти двом зра­зу вміють. Що вміють - то вміють. А ди­ти­на не ро­зуміє, що ро­бить­ся. Ми ди­ти­ну бре­ха­ти не вчи­ли. Та й хто знав, що во­на все чу­ла?

- А ви, Ми­хай­ле, ро­зумієте, що ро­бить­ся?! -кри­ча­ла і пла­ка­ла Мат­рон­ка, б'ючись го­ло­вою в стіну. - Ви ро­зумієте?! Як ми те­пер вий­де­мо з цього?

- Я не знаю, жінко… Але якось вий­де­мо… Бог по­мо­же.

Раптом Мат­рон­ка зірва­ла­ся на но­ги і впер­ше відко­ли він її пам'ятає, ста­ла пе­ред Ми­хай­лом так, ніби за­мах­ну­ла­ся йо­го вда­ри­ти:

- Де той ваш Бог, ко­ли він відвер­нув­ся від нас, як від послідних грішників? Чо­го він не відвер­таєть­ся від то­го, хто ро­бить дру­го­му зле, а сам га­раз­дує? Що я за­ви­ни­ла Бо­гові, що він прис­лав сьогодні мені в ха­ту мо­го ка­та? Я ду­ма­ла, що за мої му­ки мій кат дав­но зог­нив, а він мені сьогодні з моєї ди­ти­ни во­ро­га зро­бив? То де Бог, чи він осліп, Ми­хай­ле, ко­ли я так рев­но мо­ли­ла­ся йо­му все жит­тя, а він і у вас відібрав був ро­зум, бо ви би­ли ме­не, як ху­до­би­ну, а я му­си­ла мов­ча­ти?! За­дур­но би­ли, самі знаєте, а той, що ви­нен, прий­шов ме­не сьогодні до­ко­на­ти. І Бог не зу­пи­нив йо­го.

- Станьте, Мат­рон­ко, - при­ту­лив жінчи­ну го­ло­ву до гру­дей Ми­хай­ло, відчу­ва­ючи, що на нього за­раз че­кає якесь іще од­не - і мо­же, не менш страш­не, вип­ро­бу­ван­ня. Він дих­нув так гли­бо­ко, ніби мав намір піти під во­ду. - Про що ви го­во­ри­те, жінко? Про яко­го ка­та ви го­во­ри­те?

І тоді Мат­рон­ка роз­ка­за­ла Ми­хай­лові прав­ду, якою зам­к­ну­ла собі ус­та на де­сять років. Аж по сьогодні.

***

…ДОВГО ШУ­КА­ЮЧИ то­го чер­в­не­во­го ве­чо­ра зник­лу зне­наць­ка ко­ро­ву, Мат­рон­ка обійш­ла дам­бу да­ле­ко зни­зу, але й там ху­до­би­ни не бу­ло. Чо­мусь більше, ніж зав­ж­ди, шуміла во­да, та ще на то­му боці бу­ло якось не так - нес­покійно, чи що? Змер­з­ла і знер­во­ва­на, во­на вже хотіла вер­ну­ти­ся до­до­му, як рап­том із кущів хтось її пок­ли­кав при­тих­лим го­ло­сом. На смерть пе­ре­ля­ка­на, Мат­рон­ка спо­чат­ку хотіла тіка­ти, але, тро­хи пос­то­яв­ши, та­ки пішла на го­лос: і з тем­ря­ви очі ви­хо­пи­ли чо­ловіка й жінку, геть чис­то мок­рих, так що одіж поп­рис­та­ва­ла до тіла, ніби во­ни щой­но вий­ш­ли з во­ди. Жінка дри­жа­ла від хо­ло­ду чи від про­пас­ниці, а чо­ловік лаш­ту­вав ле­жан­ку з гілля.

- Жінко доб­ра, по­мо­жи, чим мо­жеш. А як мо­жеш, за­бе­ри з со­бою, або ска­жи, де мож­на пе­ре­хо­ва­ти­ся, - ско­ро­мов­кою го­во­рив чо­ловік, уп­ри­тул наб­ли­зив­шись до Мат­рон­ки. - Ми з то­го бо­ку ріки. З Че­ре­мош­но­го. У нас сьогодні совіти ви­во­зять лю­дей ціли­ми сім'ями. Жінко доб­ра, са­мих ґаздо­ви­тих лю­дей з се­ла ви­во­зять! Во­ни там зна­ють, що ми з жінкою втек­ли на цей бік. Але, ду­маю, не діста­нуть. Хо­ча ваші ру­му­ни ма­ють з ни­ми якийсь ґешефт і про­да­ють лю­дей. Але, як мо­жеш, аби ми пе­ре­сиділи цю ніч у те­бе, - за­бе­ри нас.

- Зараз за­бе­ре, - ска­зав, ніби ско­чив на плечі зза­ду, ти­хий, але гру­бий чо­ловічий го­лос…

Два совіцькі при­кор­дон­ни­ки швид­ко пе­реп­рав­ля­ли їх трьох на той бік ріки, ниж­че по течії, де бу­ла мен­ша во­да, штур­ха­ючи прик­ла­да­ми у спи­ну і зі зв'яза­ни­ми за спи­ною ру­ка­ми.