Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья



МИХАЙЛОВЕ ЧУДО 1 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 9Следующая ⇒


МИХАЙЛОВЕ ЧУДО

 

ДРАМА НАЙГОЛОВНІША

 

- МИХАЙЛЮНЮ, ішли би ви ве­че­ря­ти… Ніби­то пи­тає, а мо­же, й про­сить Мат­рон­ка го­ло­сом, схо­жим на ше­лест ла­сиці в сіні, став­ши на ґанку із за­ка­ча­ни­ми до ліктів ру­ка­ва­ми білень­кої ме­ре­жа­ної со­роч­ки.

У при­західних ве­рес­не­вих про­ме­нях її ма­лень­ка голівка з ко­ро­ною ту­го зап­ле­те­ної ко­си схо­жа на дру­ге со­неч­ко, що схо­дить з-поміж за­паш­них груш, яки­ми вси­па­ний весь ґанок, аж до підвіконь ха­ти. Мат­рон­ка сміється са­ми­ми ли­ше круг­лень­ки­ми ям­ка­ми, над­ку­шу­ючи ме­до­ву гру­шу, чим збу­рює нав­ко­ло се­бе цілий рій ос.

- А що'сте, бідаш­ко-со­ло­даш­ко, доб­ро­го зва­ри­ли? - підво­дить го­ло­ву від дровітня, не ви­пус­ка­ючи со­ки­ри із рук, чо­ловік у кеп­тарі, ви­вер­ну­то­му до вер­ху це­гей­кою.

Гора свіжо на­ко­ле­них дров біліє і пах­не так са­мо чис­то, як ме­ре­жа­на со­роч­ка на жінці в при­західно­му сонці.

Якусь мить обоє мов­чать, нез­руш­ни­ми очи­ма див­ля­чись од­не на од­но­го, - так, на­че ось-ось ма­ють і собі над­ку­си­ти од­не од­но­го, як оту жов­то­бо­ку пе­рес­тиг­лу гру­шу, що рап­то­во па­дає із жіно­чої ру­ки і ко­тить­ся до чо­ловіка з со­ки­рою.

Маленька жінка знічуєть­ся, ніби всти­даєть­ся якоїсь по­таємної дум­ки, чер­воніє, а тоді бе­реть­ся в бо­ки:

- Закрутила ку­ла­чок ку­леш­ки, та та­кої - як сон­це жов­тої, са­ма сміється з кру­га. Аби'х так до зав­т­ра до-че­ка­ла, як ка­жу неп­рав­ду! Не віри­те, йдіть самі по­дивіть­ся! - ве­се­ло відповідає та й зни­кає у проймі две­рей.

І дов­го­те­ле­сий, мов жер­ди­на, Ми­хай­ло, яко­му ні про що двічі ка­за­ти не тре­ба, не­се со­ки­ру у дро­во­руб, підмітає дря­па­ком доріжку від сто­до­ли до ха­ти, об­т­ру­шує від струж­ки і тир­си шта­ни - іде ве­че­ря­ти.

Матронка вже че­кає біля ши­ро­ко­го де­рев'яно­го цеб­ра за піччю з гле­ком теп­лої во­ди і пе­ре­ки­ну­тим по­че­рез пле­че руш­ни­ком.

- Михайлюню, чи я вас не про­си­ла допізна не ко­ло­ти тоті дро­ва? - пи­тає з до­ко­ром, до­по­ма­га­ючи чо­ловікові роз­дя­га­ти­ся.

Михайло мов­ч­ки ски­дає кеп­тар, со­роч­ку, схи­ляєть­ся над цеб­ром до по­ло­ви­ни го­лим тілом, підстав­ля­ючи шию під струмінь во­ди. Го­лос­но фир­ка­ючи і сміючись, ляс­кає мок­рою до­ло­нею по жінчиній щоці:

- А що, мо­же пош­ко­ди­ти?

- Але ви, срібний Ми­хай­ли­ку, без по­яса дро­ва ко­ло­ли, а вітер був ве­ли­кий, мо­же­те по­пе­рек зас­ту­ди­ти. Ко­му то тре­ба?!

Ледь тор­ка­ючись чо­ловіко­вої спи­ни до­ло­нею, Мат­рон­ка зу­пи­няє чо­мусь трем­тя­чу ру­ку на ве­ликій ро­димці під йо­го пра­вою ло­пат­кою і об­во­дить вказівним паль­цем. Далі кілька разів швид­ко цілує, а вже тоді роз­ти­рає плечі жму­том мок­рої вов­ни з ми­лом. Після цього Мат­рон­ка бе­реть­ся за Ми­хай­лові гру­ди, шию, ру­ки - і відти­рає їх так ре­тель­но, ніби­то чо­ловіко­ве тіло ро­ка­ми не ма­ло на собі во­ди.

Михайло із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма мов­ч­ки дає сприт­ним жіно­чим ру­кам се­бе обер­ну­ти, об­тер­ти, зо­дяг­ну­ти в чис­ту со­роч­ку, а далі, ску­йов­див­ши гус­ту Мат­рон­чи­ну чілку, пи­тає із на­пус­к­ною грізністю:

- То що ви там, ґаздинь­ко, ка­же­те, зва­ри­ли?

- А ви спро­буй­те… - хит­ро мру­жить­ся Мат­рон­ка, відгор­та­ючи лля­ний руш­ник із ку­леші: жов­та - як сон­це - ма­ма­лиґа па­рує білим дим­ком.

Ніщо так не лю­бить Ми­хай­ло після тяж­кої ро­бо­ти, як га­ря­чу ку­ле­шу з ове­чою брин­зою. Мат­рон­ка знімає де­рев'яною лож­кою верх, кла­де у виїмку брин­зу, май­же та­ку са­му жов­ту, як ку­ле­ша, знов нак­ри­ває, сідає нав­п­ро­ти чо­ловіка - і обоє че­ка­ють, по­ки мас­на брин­за пус­тить мас­ло, аж во­но поч­не протіка­ти крізь жовті по­ри га­ря­чої ма­ма­лич­ки.

Вечеряють Ми­хай­ло з Мат­рон­кою зав­ж­ди од­на­ко­во: си­дя­чи од­не про­ти од­но­го і впи­ра­ючись од­не в од­но­го чо­ла­ми.

Збоку мо­же ви­да­ти­ся, що во­ни не хо­чуть або не ма­ють сміли­вос­ти ди­ви­ти­ся в очі, че­рез те впро­довж ве­чері не відри­ва­ють­ся го­ло­ва­ми. Про­те збо­ку доб­ре вид­но і те, як їхні ру­ки де­що со­ром­ли­во і спішно шу­ка­ють на­го­ди діткну­ти­ся, а тоді так са­мо спішно, ніби об­пе­чені чи піймані на злодійстві, ру­ки розбіга­ють­ся по колінах чи по ска­тер­тині.

Ніхто чу­жий до­те­пер не ба­чив збо­ку, як ве­че­ря­ють Ми­хай­ло з Мат­рон­кою, іще до тем­ря­ви наг­лу­хо зас­ло­нив­ши вікна і зам­к­нув­ши подвір'їшні во­ро­та, чо­го не ро­бить ніхто в селі. А не ба­чив ніхто не че­рез те, що ця мо­ло­да па­ра ску­па, неп­ривітна чи не­охо­ча до бесіди з інши­ми. Прос­то чужі лю­ди по­ки що не поспіша­ли до них на обійс­тя: хрес­тин не бу­ло - ніко­го іще не вро­ди­ли, ніко­го не по­ми­на­ли - ніхто в їхній хаті на двох не вми­рав, хра­му­ва­ти - не хра­му­ва­ли, бо хра­ми не ро­би­ли. Ото жи­вуть собі, як два гри­би-пан­чу­ки під бу­ком, - по­тай­ки, не­на­че мо­хом і гли­цею вкриті.

А після то­го, як сільський філо­соф Та­насій Мак­сим'юк ска­зав пе­ред цер­к­вою після їхнього вінчан­ня «Най те­пер ці двоє роб­лять діти, а по­то­му бу­дуть ро­би­ти ро­бо­ту», то ніхто й по­готів не на­до­ку­чав мо­лодій парі. Ра­ди­ти­ся з та­ки­ми мо­ло­ди­ми та­кож не бу­ло пот­ре­би, бо во­ни самі пот­ре­бу­ва­ли по­ра­ди. Зи­чи­ти ніко­му нічо­го не зи­чи­ли, бо ли­ше скла­да­ли­ся на гос­по­дар­ку. А що по шлюбі тро­хи дов­ше, ніж реш­та, де­що прич­ме­лені, то з ким не бу­ває? Особ­ли­во, ко­ли па­ру­бок бе­ре сто­рон­сь­ку, а не свою, сільську, дівку і роз­зи­рає її вночі і вдень з усіх боків, як пи­сан­ку, пи­са­ну в чу­жо­му селі.

«Ба-а-ац… Усе ми­нає. І це ми­неть­ся», - по­дув якось у люль­ку Та­насій - і дав ос­та­точ­ну відповідь на мов­чаз­не стис­кан­ня мо­ло­диць пле­чи­ма, які заз­дрісни­ми пог­ля­да­ми ве­ли за Ми­хай­лом і Мат­рон­кою, ко­ли ті при­хо­ди­ли на недільну служ­бу: во­на - з незмінно опу­ще­ною, як від ус­ти­ду, го­ло­вою - без­ше­лес­но при­лаш­то­ву­ва­ла­ся в ба­бинці, він - як жер­д­ка, ви­сочів ме­жи чо­ловіка­ми; але очі в них все од­но ніби­то зв'язані якимсь не­ви­ди­мим шнур­ком; і це так яв­но впа­да­ло у вічі, що в бу­ва­лих, а ток­мо жінок, від заз­д­рості і не­ми­на­ючо­го по­ди­ву роз­ду­ва­ли­ся ніздрі, не­мов у корів пе­ред оте­лен­ням.

Проте люд­сь­ка заздрість до цих двох не ма­ла злос­ти.

Поки що…

 

***

 

…МАТРОНКУ в селі на­зи­ва­ють Ми­хай­ло­вим чу­дом. Точніше, Ми­хай­ло сам її так приз­вав.

Михайло Іла­щук з ма­лої ди­ти­ни - круг­лий си­ро­та. Та­та при­ва­ли­ло да­ра­бою, ко­ли ди­тині бу­ло два­над­цять років, а за три ро­ки по то­му й Ми­хай­ло­ва ма­ма пішла у гли­ну че­рез пусті ба­бинські язи­ки: на­го­во­ри­ли сільські жінки, що в бідної вдо­виці підно­чо­ву­ють шлюбні ґазди, ото й змо­ви­ли­ся тих­цем дві найбільші че­ре­мош­нянські рев­ни­виці, ви­ве­ли жінку в ліс, зна­ючи, що шу­ка­ти її ніхто не бу­де, прив'яза­ли до бу­ка - та так і ли­ши­ли на ніч охо­ло­ди­ти свою хіть. Знай­ш­ли вдо­ву че­рез день, об­г­ри­зе­ну до кісток вов­ка­ми, та ніхто за те не поніс ка­ри, бо ніхто то­го вик­ра­ден­ня не видів, про­те зна­ти зна­ло все се­ло; але се­ло свідчи­ти не хо­ди­ло, прав­ди до­би­ва­ти­ся бу­ло ніко­му, спра­ву жан­дар­мерія зак­ри­ла - то так і пішов ма­лолітній Ми­хай­ло слу­жи­ти по лю­дях, го­ду­ва­ти ґаздівські воші, та вчи­ти­ся вся­ким руч­ним ро­бо­там, та за­роб­ля­ти собі на про­жи­ток. Па­руб­ку­вав дов­го, по­ки на та­ку-ся­ку гос­по­дар­ку не склав­ся і ось, на жмень­ку сто­рон­сь­кої, та­кої, як сам, круг­лої си­ро­ти та ще й на ма­лень­ке весілля спромігся.

Може, то­му, що си­ро­та, як па­лець, а мо­же, та­ку на­ту­ру йо­му Гос­подь Бог дав, але до же­няч­ки Ми­хай­ло був ду­же ґреч­ним і по­ряд­ним па­руб­ком: дівок не зво­див, мо­ло­ди­цям спідниці до­го­ри не підфітьку­вав, у вдо­ви­них пе­ри­нах не ва­ляв­ся. Був ду­же вдат­ний до ро­бо­ти і ма­ло­говіркий. На лю­дях язик йо­му розв'язав­ся ли­ше раз - у весільній «гу­цулці», ко­ли свої і прийшлі з мо­ло­дою гості шум­но за­пов­ни­ли підло­гу, а му­зи­ка гра­ла так, що у скри­па­ля ур­ва­ла­ся стру­на на скрипці.

П'яний від ра­дості, Ми­хай­ло лег­ким ру­хом ви­са­див на до­ло­ню дрібнень­ку - рос­том йо­му хіба що до пу­па - мо­ло­ду з нез­вич­ним для їхнього се­ла іме­нем Мат­рон­ка, підняв над ку­че­ря­вою го­ло­вою - і кру­тив її над со­бою, як дзи­гу, аж за­ве­ре­ща­ла, пе­ре­ля­кав­шись, стар­ша друж­ка, за­лом­лю­ючи худі дівочі ру­ки.

- Гості! До­рогі мої на­бУт­ливі гості, дивіться на Ми­хай­ло­ве чу­до, лю­буй­те­ся Ми­хай­ло­вим чу­дом, на­бу­вай­те­ся ко­ло Ми­хай­ло­во­го чу­да! На Ми­хай­ло­ве чу­до дивіться! - на одній руці кру­тив її над го­ло­ва­ми гос­тей, не­мов­би ве­се­лу різно­коль­оро­ву квітку.

Голос мо­ло­до­го зри­вав­ся, на­ма­га­ючись пе­ре­би­ва­ти му­зик, так що бу­ло нез­ро­зуміло, чи він нап­рав­ду п'яний, чи тро­хи дур­ний.

Бо й та­ке в цьому селі трап­ля­ло­ся, що один мо­ло­дий стра­тив ро­зум на са­мо­му своєму весіллі. Че­рез що старі лю­ди ка­за­ли: то­му вин­не дов­ге воз­дер­жаніє плоті, мов­ляв, не тре­ба бу­ло че­ка­ти весілля, а піти до тої, що са­ма про­сить і дає, - і не мав би чес­ний хлоп і йо­го фамілія го­ря і по сьогодні…

А Мат­рон­ка, зі стра­ху чи з ра­дості зап­лю­щив­ши очі, об­хо­пи­ла шию сво­го мо­ло­до­го обо­ма тон­ки­ми ру­ка­ми, не­мов ди­ти­на та­та, і в не­са­мо­ви­то­му темпі «гу­цул­ки» об­ви­ва­ли­ся її коль­орові стрічки круг Ми­хай­ла, як заш­морг, - аж страш­но бу­ло, щоб не за­ду­ши­ла.

Так во­ни й до­тан­цю­ва­ли той бо­жевіль­ний та­нець - ли­ше уд­вох: мо­ло­дий, що діста­вав го­ло­вою ма­ло не до не­ба, і мо­ло­да - всім своїм не­ва­го­мим тільцем врос­ла в йо­го зби­те від постійної ро­бо­ти, пруж­не чо­ловіче тіло, об­ви­та обо­ма ру­ка­ми круг шиї і ма­лоп­ри­том­на від нез­вич­ки, со­ро­му і то­го, що її че­ка­ло за бра­мою но­во­го жит­тя, в чу­жо­му селі, без та­та-ма­ми - ли­ше в Гос­подній і її чо­ловіка волі.

- Аби то ли­ше на доб­ре, аби на доб­ре… - чи то осуд­ли­во, чи співчут­ли­во ки­ва­ли го­ло­ва­ми старі жінки і мо­ло­диці на ла­вах попід стіна­ми весільної ха­ти, ніби ди­ви­ли­ся в якусь відкри­ту ли­ше для них, але не­ви­ди­му для реш­ти, кни­гу долі, а мо­же, ли­ше ви­до­бу­ва­ли зі скринь влас­но­го досвіду без­по­мильні знан­ня про май­бутнє двох мо­ло­дих і глу­хих у своєму щасті лю­дей, що по­волі при­хо­ди­ли до тя­ми після «гу­цул­ки».

- На доб­ре! На доб­ре! - відповідав Ми­хай­ло всім од­ра­зу ґазди­ням із заз­дрісно-сум­ни­ми очи­ма. - На доб­ре, ґаздинь­ки, бо скілько то­го жит­тя? Ка­валь­чик5!

І на отой ма­лий ка­валь­чик - он яке чу­до! - при­гор­нув за­ди­ха­ну швид­ким тем­пом тан­цю Мат­рон­ку до ши­ро­ких гру­дей, та так во­ни й сто­яли, мов прис­мо­лені, по­се­ред весільної підло­ги, аж по­ки не заз­ву­ча­ли перші акор­ди іще однієї не­одмінної весільної ме­лодії цього краю - ве­ли­кої свят­ко­вої хо­ри, по-ру­мун­сь­ки - «го­ра-ма­ре».

Після не­са­мо­ви­тої, буй­ної, як п'яний чо­ловік, і без­ко­неч­ної, як по­хо­ронні го­лосіння, «гу­цул­ки», здат­ної вит­ру­си­ти ду­шу не гірше, ніж не­чис­та си­ла чи опівнічний блуд, роз­тяж­но-сповіль­не­на, ма­ло не схли­пу­юча ме­лодія «го­ра-ма­ре» - це все од­но, що наг­ла зу­пин­ка сер­ця, стри­бок по­тойбіч цього світу, чи як при­му­со­ве на­ма­цу­ван­ня на­осліп до­ро­ги до раю і доб­ровіль­ний вихід із пек­ла вод­но­час.

Але ніде, ніхто й ніко­ли не по­яс­нить вам, чо­му са­ме так зву­чить ця ве­лич­на му­зи­ка над­г­ли­бо­ко­го ду­шев­но­го пот­рясіння. Ма­буть, той, хто пер­шим пок­лав по­чу­ту в собі ме­лодію на стру­ни, заз­нав усь­ого, що мо­же заз­на­ти чут­ли­ва в житті лю­ди­на, бо ук­ла­дав ті зву­ки в ритм, як у па­зу­ху: і тішив­ся, і пла­кав, чи, мо­же, тільки схли­пу­вав після ку­пе­лю в них… чи скри­ку­вав, як в очи­щу­вальній воді мо­роз­но­го по­то­ку.

О, хто не знає, чим для гірської лю­ди­ни є «го­ра-ма­ре», то­му ніко­ли не пе­ре­ка­жеш навіть най­точніши­ми сло­ва­ми і бар­ва­ми див­ну, не­пе­ре­да­ва­ну суміш її суті, ані її нев­лов­но­го трагізму, як не вло­виш ніко­ли пе­чалі у вічно роз­гой­ду­ваній вітром сме­реці на вер­шині ска­ли.

Спочатку повільна, ніби­то не­нав­мис­но ліни­ва, з усіх боків про­ше­на, а далі - все більш не­без­печ­на і гос­т­ра, во­на рап­то­во нак­ри­ває те­бе з го­ло­вою, як хви­ля. «Го­ра-ма­ре» про­ни­кає в лю­ди­ну не­чут­но - на­че сма­ко­ви­та, со­лод­ка от­ру­та сну у прис­па­ну лас­кою жінку, і скра­даєть­ся до не­вин­ної душі, як ла­си­ця під ко­ров'ячий дійок, і бо­ля­че ра­нить, не­мов ту­пий ніж, що вхо­дить у тіло над­сад­но, із тріском шкіри. А потім ця ме­лодія-злодій зап­ли­ває і роз­ли­ваєть­ся в жи­лах не­чут­но - так, як те­че рідна кров лю­ди­ни.

…Спершу два кро­ки вліво, тоді два кро­ки впра­во - і зно­ву вліво, і зно­ву впра­во… після то­го маєш пра­во один раз обер­ну­ти­ся, але не кон­че… і далі вліво… впра­во… - і два при­рослі од­не до од­но­го тіла мо­ло­до­го і мо­ло­дої роз­гой­ду­ють­ся, ніби ма­ят­ник громіздко­го настінно­го го­дин­ни­ка, - не в силі одірва­ти­ся від чітко виз­на­че­но­го місця чи зміни­ти нап­ря­мок по­гой­ду­ван­ня. Ця без­по­щад­на у своїй хит­рості му­зи­ка-вип­ро­бу­ван­ня по­дає тан­цю­ючо­му пер­ший знак, та що там знак, - во­на вка­зує нап­ря­мок, яким відте­пер ці двоє ру­ха­ти­муть­ся тільки син­х­рон­но, тільки з тим, хто в цю мить три­має своїми ру­ка­ми твої па­лахкі до­лоні; зав­ж­ди і тільки ра­зом, не по­ру­шу­ючи тем­пу, не шу­ка­ючи іншо­го рит­му, лиш так, як у цім строгім і ве­личнім танці - не танці, а, швид­ше, при­людній, але без­мовній, клятьбі на дос­мер­т­ну вірність чи доб­ровіль­не раб­с­т­во ра­зом.

І зно­ву два кро­ки впра­во… два вліво… під роз­ло­го-туж­ли­ву хви­лю скрип­ки чи тру­би, із ко­рот­ко­час­ни­ми, миттєви­ми зу­пин­ка­ми й об­ри­ва­ми, ніби­то пе­ред роз­вер­з­лим про­вал­лям… Ні, це не весільний та­нець - це жор­с­то­кий, не­люд­сь­кий при­пис все­вишніх сил про не­мож­ливість вий­ти за лінію на­пе­ред виз­на­че­ної тобі долі…

О, весільна хо­ра для то­го, хто її чує, зву­чить, як по­пе­ред­жен­ня, ба, швид­ше - зав­час­ний подзвін, а мо­же, навіть по­пе­редній, і де­що нес­п­ра­вед­ли­вий ви­рок тріпот­ли­во­му з ра­дості люд­сь­ко­му сер­цю.

Може, кра­ще б ніко­ли не йти до тан­цю під цю сум­ну, як жіно­ча до­ля, і без­ко­неч­но гос­т­ру, не­мов не­ми­ну­че за­не­се­на со­ки­ра історії над кож­ною чо­ловічою го­ло­вою, ме­лодію; мо­же, кра­ще сто­яти ос­то­ронь, підпер­ши нап­ру­же­ним тілом пар­кан чи де­ре­во, і прос­то слу­ха­ти, і ду­ма­ти… ду­ма­ти про все - аж від са­мо­го по­чат­ку світу, від Марії-Те­резії, як ка­жуть у цих го­рах, і до сьогодні, але са­мо­му; мо­же, кра­ще ніко­ли не бра­ти той навіки за­да­ний і незмінний за жод­них умов ритм: два кро­ки вліво, два впра­во… Бо ці ру­хи, од­но­час­но вповільнені дво­ма тан­цю­ючи­ми по­се­ред спо­рожнілої весільної підло­ги, - во­ни та­ки, ма­буть, вищі і за са­ме вінчаль­не при­ся­ган­ня, і сильніші за смо­лу оман­ли­вих нічних обіймів. Ті рит­ми про­тис­ку­ють­ся по­ра­ми під са­му шкіру навіть у тов­с­тошкіро­го, за­хо­дять, як заш­по­ри, як скал­ки, да­ле­ко під сер­це, а мо­же, скрип­ка їх за­га­няє та­ки в са­ме сер­це - і ти вже ніко­ли доб­ровіль­но не поз­бу­деш­ся тон­ко­го, май­же не­чут­но­го сто­го­ну ме­лодії, не ви­тис­неш йо­го із се­бе, як сер­це фу­рун­ку­ла, не виб­лю­неш і не вит­ра­виш - хіба що вмреш - і лиш тоді ски­неш­ся чарів цієї му­зи­ки, як чарів жи­во­го во­рож­би­та.

Та навіть пе­ред смер­тю, ка­жуть старі діди, де­кот­рим лю­дям вчу­ваєть­ся ме­лодія «го­ра-ма­ре», бо ка­жуть, са­ме з та­ким роз­пач­ли­вим су­мом, та­ки­ми нек­вап­ни­ми кро­ка­ми - два вліво - два впра­во, щоб не спо­ло­ха­ти і не роз­ча­ви­ти лю­ди­ну рап­товістю, - дає про се­бе зна­ти близь­ка смерть…

…О, Гос­по­ди ми­ло­сер­д­ний… Ми­хай­ло з Мат­рон­кою так і ру­ха­ли­ся на опустілій весільній підлозі: два кро­ки вліво - два впра­во, вліво - впра­во… а далі лиш гой­да­ли­ся, при­тис­нув­шись чо­ла­ми, і, зда­ва­ло­ся, що ці мо­ло­дя­та-си­ро­ти, хо­чуть на­пе­ред пе­ре­ва­жи­ти чи відсто­ро­ни­ти те, що на них че­кає в май­бут­нь­ому. Аж гості, а особ­ли­во око­виті жінки, поп­рик­ри­ва­ли свої пис­ки до­ло­ня­ми, не­мов та­кож на­ма­га­ли­ся за­та­му­ва­ти по­пе­ред­жу­вальні скри­ки про не­без­пе­ки, які не об­ми­на­ють в житті ніко­го і, оче­вид­но, не на­ва­жать­ся об­ми­ну­ти і цю па­ру… Бо якось так див­но та чуд­но для цього се­ла по­ки­да­ли підло­гу мо­лоді, що з бо­язні хотіло­ся їх пе­рех­рес­ти­ти…

 

***

 

…АЛЕ В ЦЬОМУ селі дав­но ніхто ніко­му не ди­ву­вав, бо виділи в ньому вся­ке.

Говорити - го­во­ри­ли про всіх пот­ро­хи, а ди­ву­ва­ти - не ди­ву­ва­ли. По­ду­маєш, ве­ли­ке діло: привів па­ру­бок із сто­рон­сь­ко­го бо­ку ма­ле, вер­т­ке, мов ящірка, але незмінно ти­хе і мов­чаз­не ди­ти­ня, яке не те що кри­во­го - ніяко­го - сло­ва, окрім «Дужі-здо­рові? », «Бо­же по­ма­гай! » і «Днюй­те з Бо­гом» ніко­му не ска­же. Міг би, щоп­рав­да, взя­ти якусь і свою, сільську, з ґоспо­дар­кою і фамілією, але вже як Бог дав: чу­жим си­ро­там та­кож доб­ра до­ля па­сує. Аби язик по се­лу не пус­ка­ла, як во­ро­ти­ло, та не моль­фа­ри­ла6 - а реш­та… най бу­де. Си­ро­та до си­ро­ти - мо­же, ко­лись доб­ри­ми ґазда­ми бу­дуть.

Що чуд­на якась та див­на - то, мо­же, й доб­ре: чо­ловіка при собі бу­де три­ма­ти та й са­ма сво­го, а не чу­жо­го, три­ма­ти­ся бу­де. Бо во­но ж і та­ке трап­ляєть­ся: не встиг­не дівка з-під вінка виб­ра­ти­ся, а вже на очі стає роз­ко­са, як по чу­жих муж­чин­сь­ких ли­цях зас­т­ря­гає, ніби не має сво­го.

А ця он­де стоїть по­се­ред дво­ру із скла­де­ни­ми, як до «отче­на­шу», до­ло­ня­ми - та й ди­вить­ся, ди­вить­ся на Ми­хай­ла - страш­но те ба­чи­ти збо­ку: че­кай, що так і при­па­де пе­ред ним, ніби пе­ред об­ра­зом, ще й ру­ку, як па­нот­цеві, поцілує.

А Ми­хай­ло, не підво­дя­чи го­ло­ви, дро­ва ру­бає, та ко­ли-не-ко­ли якось так ве­се­ло свис­не у два пальці, ніби дідька наз­до­га­няє після досвітко­вих півнів, чи після дов­гої роз­лу­ки яку люб­ку на сіно кли­че.

Матронка ут­ре білень­ким фар­туш­ком піт з йо­го чо­ла, дасть во­ди на­пи­ти­ся, та й по­те­че тон­ким ста­ном до ро­бо­ти. Чу­до, та й годі! Сла­ба якась, чи що… Між со­бою на «ви» звер­та­ють­ся.

Це, діправ­ди, в їхньому селі не ди­во, ко­ли б во­на прос­то на «ви» ка­за­ла, як усі інші ґаздині. А то ж го­во­рить - ніби те «ви» сма­кує, і пе­ре­жо­вує, і роз­г­лад­жує, і пе­ре­ко­чує між зу­ба­ми, як со­лод­ку афин­ку чи ожи­ну. Уже за од­не оте звер­тан­ня не один би згріб її десь під обо­ро­гом чи в гри­му­чо­му по­тоці.

Та чо­ловіки услід Мат­ронці навіть не приц­мо­ку­ють, як іншим кур­вам чи ла­си­цям. А чо­му - ніхто й ска­за­ти не го­ден. Чи то встид­но, чи бо­яз­ко, чи жаль та­кої дрібної жінки, в якої і в па­зусі не ду­же гус­то і яку під со­бою роз­ду­ши­ти бу­ло би лег­ко, не те, що згор­ну­ти в обіймах. І як ота ма­лослівна жер­д­ка - Ми­хай­ло - до­те­пер об­хо­дить­ся з нею? Бо то нап­рав­ду мо­ло­дич­ка, що мог­ла би жи­ти як не на чо­ловіковій до­лоні, то в па­зусі точ­но, хіба що ли­ше б за­ва­жа­ло во­лос­ся: Мат­рон­ка ма­ла та­ку гру­без­ну й дов­гу ко­су, що нею тричі об­ви­ва­ла го­ло­ву, так що весільний вінок друж­ки їй шу­ка­ли поміж во­лос­ся, як шу­ка­ли би мак ме­жи фа­со­ля­ми.

Охочі до бесіди мо­ло­диці якось то бре­ха­ли, що Ми­хай­ло, пев­но, іще й не прис­ту­пав до неї, бо чо­го б то во­ни так ду­же лю­би­ли­ся, ніби іще до шлю­бу? І ди­ти­ни їй іще не зро­бив…

Не що інше, як во­на відка­зує, а він, прос­тий, впро­си­ти не мо­же, аби жінка до своєї медівниці за­пус­ти­ла; вже ста­рий - а дур­ний, не знає, як прис­ту­пи­ти до тої шту­ки; жаль, що ніхто до­те­пер не нав­чив хло­па цій не­хитрій ро­боті, а в селі є такі, що мог­ли би роз­ка­за­ти, як і з кот­ро­го бо­ку чо­ловікові тре­ба ло­ви­ти­ся до мо­ло­диці, щоб во­на при­лип­ла до нього навіки, на­че смо­лою прис­мо­ле­на. Або мо­же бу­ти й дру­ге: Ми­хай­ло зовсім не вдат­ний до жіно­чої ла­сиці, отож три­має свою жінку в дівках, аби дов­ше не старіла, і ні з ким поділи­ти­ся та­ким доб­ром не хо­че, а во­на, та­кож, вид­но, не від то­го, щоб своє доб­ро на сто­ро­ну роз­да­ва­ти. Та, мо­же, й са­ма не знає, яким дар­мо­вим ба­гат­с­т­вом во­лодіє.

Отак, чи де­що инак, побріху­ва­ли між со­бою ґречні ґаздині про Ми­хай­ла з Мат­рон­кою після недільної служ­би Бо­жої, по­дов­го на­бу­ва­ючись під цер­ков­ни­ми стіна­ми, та вигріва­ючи га­ря­чи­ми кри­жа­ми гла­денькі при­цер­ковні ла­виці, та загріва­ючи без­кос­ти­ми язи­ка­ми свої нев­томні і чор­но­небі від бре­хонь ро­ти.

 

***

 

…МАТРОНКА ВРО­ДИ­ЛА ДИ­ТИ­НУ по­се­ред білої дни­ни в се­ре­дині мар­та.

Село вкот­ре зди­во­ва­но по­ди­ви­ло­ся в бік їхньої з Ми­хай­лом ха­ти: ніхто Мат­рон­ки з че­ре­вом не видів, ні з ким во­на про зло­ги не ра­ди­ла­ся, по­ви­ту­хи не кли­ка­ли, а ди­ти­на пла­че - аж надвір чу­ти.

І як той Ми­хай­ло прий­мав по­ло­ги?

І як пуп сам різав?

Чого-чого, а та­ко­го нез­нан­ня сільські мо­ло­диці про­ба­чи­ти не мог­ли. Прий­ш­ла по­ра обер­та­ти Мат­рон­ку язи­ка­ми дуж­че.

В селі де­котрі ґаздівські дівки не годні при­хо­ва­ти від люд­сь­ких очей, що зай­ш­ли в пе­ред­час­ну тяж, хоч за­тис­ка­ли­ся по­яса­ми і ши­рокі спідниці з фал­да­ми7 но­си­ли, а по­ряд­на шлюб­на жінка, та ще та­ка дрібна, що й не зна­ти, де то­та ди­ти­на в ній вмісти­ла­ся, ма­ло не до Пок­ро­ви го­род об­хо­ди­ла; що­неділі рівнень­ко шпрунь­ка­ла до цер­к­ви; і че­ре­ви­ки са­ма собі до послідніх днів шну­ру­ва­ла.

Але, шель­ма, ні з ким так і не поділи­ла­ся! Мо­же, й з Ми­хай­лом та­кож не діли­ла­ся?!

- Казала вам, кум­ко, нам 'ятаєте, то­му па­ру ча­су вже бу­де… А хто ме­не спу­хав?! Ка­за­ла, дивіться, лю­де добрі, во­ни вдень ди­ти­ну роб­лять, бо ха­ту на зам­ку се­ред літньої дни­ни три­ма­ють. Хто, скажіть мені, із по­ряд­них ґаздів бу­де вдень за­ми­ка­ти з-пе­ред лю­дей двері, що­би так дов­го од­ну ди­ти­ну ро­би­ти? Ви­ди­те, на моє вий­ш­ло?! Хто-хто, а ви, кум­ко, доб­ре знаєте: кот­ра ди­ти­на ро­дить­ся по­се­ред дня, то по­се­ред дня во­на й зроб­ле­на.

- Або вам, Па­рас­ко, не од­на­ко­во, ко­ли хто діти ро­бить? Мож­на по­ду­ма­ти, що ваші всі де­ся­те­ро по­се­ред ночі і тілько взимі зроб­лені!

- Ні, ви по­ду­май­те ли­шень собі: жінку на­хо­дять зло­ги, а ніхто в селі не знає! Ніхто не знає, ко­ли те діло ро­би­ло­ся, ким ро­би­ло­ся…

- А ви що, люб­ко-душ­ко, хотіли їм свічку світи­ти, чи по­ка­зу­ва­ти, ко­ли ся діти роб­лять?! Зро­би­ли - ко­ли зро­би­ли, ко­ли їм ся по­лу­чи­ло. То їхнє діло. Та й ус­ти­да­ли би ся навіть ду­ма­ти, що ди­ти­на не Ми­хай­ло­ва.

- Кажіть що кажіть, Ка­лин­ко, але ґазду­ють во­ни доб­ре.

- Лиш лю­дей цу­ра­ють­ся.

- А на­що їм лю­ди? Лю­ди тілько ко­лот­не­чу в чу­жо­му житті роб­лять. їм, мо­же, без лю­дей доб­ре.

- Як то до чо­го лю­ди?! Для кон­т­ро­лю.

- Е-е-е, кум­ко-душ­ко… Та то би нічо­го, як­би вро­див­ся хло­пець. А то дівка… та ще вдень, по­по­луд­ню… Ніхто тої ди­ти­ни не видів, чи не каліка… де то та­ке чу­ти, що­би чо­ловік пуп ди­тині ру­бав, ко­ли у нас тут пів се­ла пуп уру­ба­ти мо­жуть? Ні Фу­ляч­ку не кли­кав… ні сусіду Маріку, а Марія са­ма не­дав­но пер­ший раз зля­га­ла, то все те діло доб­ре знає… Жінка-пер­шун­ка - це вам не те­ли­ця, що пер­ший раз те­лить­ся… і то ко­ло те­лиці двом ґаздам тре­ба пан­т­ру­ва­ти, а тут жмень­ка жінки…

- Аби на доб­ре, кум­ко, все то… аби на доб­ре… а то ж ди­ти­на мо­же бу­ти німа.

- Язик би ваш чи­ря­ка­ми об­ки­ну­ло, Штеф­ко, яке пус­те про­ро­куєте! Чо­го б то ди­ти­на ма­ла бу­ти німа, ко­ли та­то з ма­мою го­во­рящі?!

- А то­го, що не мож­на шлюбній жінці при­хо­ву­ва­ти свою тяж. Ве­ремінність8 для ґаздині, що має вінча­но­го ґазду, - це не встид. А Мат­рон­ка хо­ва­ла свою ве­ремінність аж до са­мих злогів.

- Дурне го­во­ри­те, Па­рас­ко. Дур­не! Во­на що, ма­ла по­се­ред се­ла за­го­ли­ти че­ре­во, щоб ус­ра­ний-ур­ва­ний знав, що во­ни ди­ти­ну собі на­решті зро­би­ли?!

- Дурне - не дур­не, але так ме­не ма­ма-покійни­ця вчи­ли, дай, Бо­же, їй цар­с­т­во не­бес­не.

 

***

 

…ЧИ ХТО Й СПРАВДІ нав­ро­чив, чи по­заз­д­рив, чи прос­то прий­шов час гри­зо­ти і до цієї ха­ти, хтоз­на. Але радість для Ми­хай­ла з Мат­рон­кою ур­ва­ла­ся, як ур­ва­ла­ся ко­лись стру­на на Фіци­ковій скрипці са­ме по­се­ред весільної «гу­цул­ки», - ніби­то й не но­чу­ва­ла тут радість ніко­ли.

…А бу­ло так.

Прошуміла вітра­ми і цвітом дов­га вес­на. Гор­ба­ми й до­ла­ми взя­ло­ся рап­то­ве літо із час­ти­ми, ко­рот­ки­ми зли­ва­ми, нес­ка­зан­ною розкішшю трав і ягід, а най­пер­ше - три­ва­лим очіку­ван­ням уро­жаїв і прип­лодів.

Вернулася до звич­них своїх ро­ботів і Мат­рон­ка - невпізнан­но роз­квітла після по­логів, з нез­вич­но пов­ною па­зу­хою і де­що прит­лум­ле­ним, чи, мо­же, зас­по­коєним, блис­ком очей. Так са­мо - як до ди­ти­ни - вик­ла­де круг го­ло­ви гру­бим кілеч­ком ко­су, прис­пить ди­ти­нят­ко циць­кою, ви­не­се яво­ро­ву ко­лис­ку на ґанок, візьметь­ся за сап­ку, та­ку ж ма­лень­ку, як са­ма, - і в го­род. Са­пає - див­но усміхаєть­ся в се­бе, на мить зап­лю­щив­ши очі, ніби хо­ває що кош­тов­не в ли­ше їй відомі схро­ни; потім на­раз озир­неть­ся, чи ніхто не ба­чив таємної усмішки, - і зно­ву за сап­ку.

А під вечір візьме ди­ти­ну на ру­ки, ко­ли­ше, сти­ха приспіву­ючи, - і ближ­че до бра­ми пе­ре­бе­реть­ся: Ми­хай­ла з день­ки ви­зи­рає. Він до ро­бо­ти дур­ний: до­те­пер по лю­дях хо­дить. Дро­ва ко­ло­ти, фун­да­мент клас­ти, сто­ляр­ку май­с­т­ру­ва­ти. В селі най­ма­ють Ми­хай­ла згус­та: і в ко­мо­ру без бо­язні йо­го пус­ти­ти мож­на, і збре­ха­ти не збре­ше, і язи­ком не піде заміта­ти, навіть ко­ли б йо­го про­си­ли, і не вшах­рує, та й пла­ту помірну бе­ре. А що вже сто­ляр­ку ро­бив - ніхто не міг з ним зма­га­ти­ся, відко­ли умер Пет­ро Ціпцяр - сто­ляр і тес­ля на де­ся­те­ро сіл зра­зу.

Закладав Ми­хай­ло то­го літа во­рин­ня в по­ло­нині че­ре­мош­нян­сь­ко­го двірни­ка Іллі Джу­ря­ка - Їлаш­ка по-сіль­сь­ко­му, то схо­див до­до­му з гір ли­ше на неділю. А жінка в селі три­ма­ла гос­по­дар­ку. Гос­по­дар­ки бу­ло не стільки, щоб ду­же, але вже тро­хи бу­ло: ко­ро­ва, сви­ня, ку­ри, троє то­ва­ру дро­бу9. Прав­да, ґрунтів не ма­ли, окрім то­го, що ко­ло ха­ти та в са­ду, але Ми­хай­ло об­тис­кав­ся ро­бо­та­ми, як об­ру­ча­ми боч­ка, ма­ючи намір ку­пи­ти у мли­на­ря За­рем­би па­ру фальчів лісу у Дідьковій Ямі. Він уже навіть при­ди­вив­ся на ту кош­тов­ну зе­ле­ну лат­ку, яка іноді сни­ла­ся йо­му.

А по­ки що ви­же­не вдосвіта Мат­рон­ка весь ре­миґаючий то­вар пас­ти­ся в лу­ги над Че­ре­мо­шем - та й до ве­чо­ра має спокій го­лові. Під вечір за­не­се ко­лис­ку в ха­ту, са­ма ско­рень­ко побіжить до ріки, при­же­не ху­до­бу, здоїть приспіву­ючи, візьме двері на за­мок, по­га­сить ка­га­нець у хаті - стільки її й ба­чи­ли.

Але яко­гось то хмар­но­го чер­в­не­во­го ве­чо­ра, ба, навіть вже й доб­рої ночі, Та­насій Мак­сим'юк, що лю­бив зрідка поміж чу­жи­ми дво­ра­ми на­ма­цу­ва­ти до­ро­гу до чу­жих мо­ло­диць, до­ди­вив­ся, що ка­га­нець у Ми­хай­ловій хаті якось так див­но бли­має, ніби вже й си­ли не має, а ди­тя­чий плач не плач, схлип не схлип - а жалісли­ве скигління про­ри­ваєть­ся надвір навіть че­рез сінешні двері. Та­насій дов­го не ду­мав - лиш різко взяв­ся за двер­ну руч­ку і крик­нув че­рез поріг хо­ромів:

- Дома ґазди?

З ха­ти ніхто йо­му не відповів, ли­ше під вікном над­сад­но схли­пу­ва­ла і скрипіла в такт роз­гой­да­на пла­чем ко­лис­ка.

- Матронко! - заг­ля­дав у ве­ли­ку - про­люд­ну - кімна­ту і в ко­мо­ру Та­насій, далі ко­чер­гою об­ша­рив хо­ро­ми і ґанок, знов за­зи­рав за сінешні боч­ки і під хатні ла­ви: - Агій на те­бе, мо­ло­ди­це, де ти, в холєри діла­ся, що ди­ти­на з пла­чу вмліває?!

Обійшов Та­насій обійс­тя, підсвічу­ва­не побілілим міся­цем: відкри­та навстіж стай­ня зя­яла тем­ря­вою, нез­вич­ним хо­ло­дом і пус­т­кою, ли­ше свині ко­то­мо­ши­ли­ся в за­го­рожі, кла­па­ючи ву­ха­ми і півка­ючи го­лод­ни­ми ри­ла­ми.

Розбуджені зі сну сусіди зни­зу­ва­ли пле­чи­ма: увесь день Мат­рон­ка чипіла10 в го­роді, он­де са­пу при­хо­ди­ла до Марії гос­т­ри­ти, ка­за­ла, що то­вар із лугів іде гна­ти, бо че­рез те са­пан­ня тро­хи припізни­ла­ся, а ось­де дощ на­ма­гаєть­ся, бідна моя го­ло­во, а я ще, ви­ди­те, Марійо, тут, а ви вже й ди­ти­ну всло­ни­ли11, і ко­ро­ву здоїли, та й пішла з тим до се­бе, а відтоді Марія її не виділа, бо й са­ма за­тяг­ла­ся до ха­ти зза­годі…

Пішли сусіди з Та­насієм шу­ка­ти Мат­рон­ку лу­га­ми. Блунь­ка­ли до по­се­ред ночі. Знай­ш­ли над дам­бою збиті до ку­пи вівці, а жінки з ко­ро­вою не знай­ш­ли.

Що бу­ло діяти? Зам­к­ну­ли ха­ту, ди­ти­ну заб­ра­ла Марія і вкла­ла в ко­лис­ку ко­ло сво­го хлоп­ця. Та й далі пос­ну­ло се­ло, як до цього.

На ра­нок пе­ре­ка­за­ли в по­ло­ни­ну Ми­хай­лові.

Так по­ча­ла­ся біда.

…Михайло збіг зго­ри ще до по­луд­ня. Навіщось узяв у Марії спух­лу від пла­чу ди­ти­ну - і пішов до pri­ma­ra12. Їлаш­ко був доб­рим двірни­ком у Че­ре­мошнім - Ми­хай­ла з по­ло­ни­ни не че­кав, ли­ше зран­ку пос­лав двох ґаздів до ріки на по­шу­ки. А як тільки Ми­хай­ло став на поріг, двірник по­ра­див з бесіда­ми не за­тя­га­ти­ся і не ба­ри­ти­ся з роз­пи­ту­ван­ня­ми по лю­дях, а лиш іти на пост у жан­дар­мерію за­яви­ти про про­па­жу жінки. Їлаш­ко ту­ди вже за­явив, але тре­ба, що­би це зро­бив і Ми­хай­ло. Надії ве­ли­кої не­ма, та там зна­ють кра­ще, що діється в селі і навіть по­за йо­го ме­жа­ми… час та­кий, що тре­ба ки­да­ти­ся, ку­да мож­на, по­ки є ку­да і до ко­го…


⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒
  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.