Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья



Марія Матіос. Солодка Даруся. ДАРУСЯ. ДРАМА ЩОДЕННА

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 9Следующая ⇒


Марія Матіос

Солодка Даруся

Наклад цього ви­дан­ня закінче­но! Книж­ку Марії Матіос «Со­лод­ка Да­ру­ся» дех­то вва­жає однією з най­к­ра­щих кни­жок 2004 ро­ку. На­пов­не­на свіжою, при­род­ною ук­раїнсь­кою мо­вою, не про­сяк­ну­та міським смо­гом (ха­ос, цинізм, пос­т­мо­дернізм…), ця книж­ка не при­му­шує зах­лоп­ну­ти її від пер­шо­го про­чи­та­но­го аб­за­цу. Вик­ли­ка­ють ува­гу і співчут­тя її ге­рої - мов­чазні, втом­лені підсту­па­ми долі газ­ди, які жи­вуть своїм відок­рем­ле­ним від всього світу жит­тям і не ско­ря­ють­ся за­не­па­ду, який за­ко­номірно при­хо­дить до їх тісних осель та за­ду­ше­них не­по­хит­ни­ми ста­ро­давніми зви­ча­ями гро­мад. Заг­либ­лю­ючись у ду­шу се­лян­ки, яку всі лю­ди на селі вва­жа­ють бо­жевіль­ною і кли­чуть для прис­той­ності «со­лод­кою», чи­тач ми­мо­волі по­чи­нає по­ва­жа­ти не­хит­ру філо­софію «інак­шості»: ди­вак не гірший за інших, але має терпіти ли­ше об­ра­зи від своєї нез­ви­чай­ної долі.

Книжка Марії Матіос «Со­лод­ка Да­ру­ся» - це, на­сам­пе­ред, мов­ний вик­лик дис­тиль­ованій ма­ку­ла­турі, що за­по­ло­ни­ла книж­ко­вий ри­нок. Це - ук­раїнсь­ка історія 30-х - 70-х років ми­ну­ло­го століття в її бу­ко­вин­сь­ко­му і га­лиць­ко­му аре­алах.

«Драма на три жит­тя», як виз­на­чи­ла жанр «Со­лод­кої Да­русі» са­ма пись­мен­ни­ця, - мо­раль­не зас­те­ре­жен­ня-за­бо­бон про те, що історія і кож­на ок­ре­ма лю­ди­на за всіх часів і ре­жимів пов’язані од­ною пу­по­ви­ною, а гріх і йо­го спо­ку­та - яви­ща май­же осяжні, ма­теріальні.

 

ДАРУСЯ

 

ДРАМА ЩОДЕННА

 

- Ви, Марійо, у ко­го ге­оргіни1 бра­ли, що такі ду­же ве­селі та пишні? - пи­тає Ва­сю­та по­че­рез пар­кан сусідку. - Я свої як не пиль­ну­ва­ла, а та­ки якась бо­ла їх ско­си­ла. Скру­ти­ли­ся, як рав­ли­ки, та й по всьому. Чи то в ру­ки які не­добрі да­ла, чи Вар­ва­ра вночі ви­ми­ка­ла, не мені вам, Марійо, ка­за­ти, що то за відьма. Та Бож­ка йо­го знає, що з моїми квітка­ми прик­лю­чи­ло­ся? Про­па­ли - та й по всьому. А оцей бур 'ян ні до чо­го. Я люб­лю, аби бу­ли ве­ликі і пишні квіти, а не якесь дрібниз­ни­че, - ви­ки­дає обе­ре­мок айстр на стеж­ку.

- Агій на та­ке чу­до! Усі до­пи­ту­ють­ся, у ко­го взя­ла та в ко­го… ще нав­ро­чать мені вро­жай, - не роз­ги­на­ючись від гряд­ки, відповідає - ніби­то сер­дить­ся - Марія. - А то мені со­лод­ка Да­ру­ся да­ла. І лілії, і оцю ру­жу. Са­ма при­нес­ла на­весні.

- Ще до то­го, як їй знов ли­хо ста­ло?

- Та ні, вже по то­му. Во­на, си­ро­та, но­си­ла ви­ко­па­не коріння по се­лу, як ди­ти­ну. За­гор­ну­ла в ков­д­ру, якою са­ма вкри­ваєть­ся, при­тис­ну­ла до гру­дей та й гріє, а при­нес­ла - роз­по­ви­ває, ну чис­то тобі, як ди­ти­ну. Я вам ска­жу, Ва­сю­то, так ме­не сер­це тоді за­боліло, що вже й сва­ри­ти­ся із своїм Слав­ком пе­ре­ду­ма­ла, а він усе ж не каліка… шляк би го був тра­фив ще в моїй ут­робі, як мені дні ко­ро­тає тою горілкою, згорів би був, дай Бо­же…

А най мій язик чи­ря­ки об­сип­лять, яке дур­не ска­за­ла!

…А Солодка Да­ру­ся си­дить у квітни­ку між ай­с­т­ра­ми, у трьох кро­ках від Марії з Ва­си­ли­ною, заплітає-роз­плітає дав­но поріділу си­ву ко­су, слу­хає нез­лоб­ну роз­мо­ву про се­бе, і лиш ти­хо усміхаєть­ся.

Вони та­ки не ма­ють смаль­цю в го­лові а Бо­га в че­реві, її сусіди, бо ду­ма­ють, що во­на дур­на. А Да­ру­ся не дур­на - во­на со­лод­ка.

Ну, то й що, що коріння жор­жин за­гор­та­ла в ков­д­ру? То бу­ло як­раз тоді, ко­ли сніг зійшов, а мо­ро­зи іще не по­пус­ти­ли. Да­ру­ся роз­да­ва­ла по се­лу квіти, бо так ба­га­то їх ви­ко­па­ла во­се­ни, що більше, ніж ба­ра­буль у пив­ниці бу­ло. Ото й по­нес­ла до хатів, ко­ло кот­рих ніко­ли не цвіли квіти. Чи бу­ла би нес­ла го­ле коріння в та­ку студінь? Ва­сю­та чо­мусь не но­сить сво­го ону­ка в са­док у од­них шта­не­ня­тах, а лиш за­гор­тає в ко­цик, а вже тоді бе­ре на ру­ки та й ко­ли­ше крізь се­ло. То ж та­ка са­ма ди­ти­на, як жи­ва квітка.

Даруся си­дить на теплій, іще май­же літній землі, гла­дить ве­селі голівки айстр, ку­йов­дить до­ло­нею за­пашні ку­чері, го­во­рить до них, роз­ка­зує, що хо­че, сміється - і що ж тут та­ко­го дур­но­го?

Чому во­на дур­на, ко­ли во­на все ро­зуміє, знає, що і як на­зи­ваєть­ся, який сьогодні день, скільки яб­лунь вро­ди­ло в Маріїнім са­ду, скільки від Різдва до Різдва лю­дей у селі ро­ди­ло­ся, а скільки вмер­ло?! В сільраді за та­ким ро­зу­мом у книж­ку див­лять­ся, а Да­ру­ся все у своїй го­лові три­має. З кур­ми во­на го­во­рить кра­ще, ніж із людь­ми. Де­ре­ва її ро­зуміють, пси не зай­ма­ють, а лю­ди - ні. Не мо­жуть лю­ди ли­ши­ти Да­ру­сю на са­му се­бе.

Але з людь­ми во­на не хо­че го­во­ри­ти, бо тоді во­ни мо­жуть да­ти їй кон­фе­ту.

Та що про це ду­ма­ти, як не­ма про що. Лю­ди в селі ча­сом роб­лять та­ке, що навіть Да­ру­ся ха­паєть­ся за го­ло­ву, але їх дур­ни­ми чо­мусь ніхто не на­зи­ває, а про неї, що го­во­рить з де­ре­ва­ми і квіта­ми, і жи­ве собі, як хо­че, хоч і шко­ди не ро­бить ніко­му, ду­ма­ють, як про дур­ну.

А як­що во­на та­ки дур­на, хоч і не є ви­ди­ма каліка?

…Федьо осідлав був сво­го ба­ра­на і повіз на нім си­на до шко­ли, і ніхто не ска­зав, що Федьо дур­ний, хоч до си­на відтоді так і при­лип­ло прізвись­ко «ба­ран».

А Сте­пан приїхав з міста на хра­мо­ве свя­то та й привіз блис­ку­чу круг­лу шай­бу яко­гось ду­же ве­ли­ко­го розміру. Ко­ло клу­бу хлопці гра­ли на спор, то Сте­пан пос­по­рив, що за пляш­ку пи­ва на­тяг­не залізну шай­бу на сво­го дур­ня і че­рез півго­ди­ни стяг­не, і нічо­го дур­неві не бу­де. А ду­рень із Сте­па­но­вих штанів Сте­па­на не пос­лу­хав, спух, ма­ло не тріснув у різьбі з шай­бою. Так що Дмит­ро-га­зоз­ва­рю­валь­ник роз­пи­лю­вав шай­бу на Сте­па­новій сра­моті яко­юсь пил­кою. Та так дов­го, що са­мо­му ру­ки тряс­ли­ся, аби не по­ра­ни­ти Сте­па­но­ве ха­зяй­с­т­во, бо той мав ско­ро же­ни­ти­ся. Посміяли­ся в селі, побідка­ли­ся - та наз­ва­ти Сте­па­на дур­ним за­бу­ли.

Вони в селі собі ду­ма­ють, що Да­ру­ся не ро­зуміє, що, аби не ка­за­ти дур­на, во­ни їй ка­жуть со­лод­ка.

Маріїн син Слав­ко якось-то на­пив­ся так, що виніс із стайні підсвин­ка, дав йо­му три­над­цять ножів у гру­ди, ки­нув у став ко­ло ха­ти і за­бо­ро­нив до­машнім близь­ко підсту­па­ти­ся до во­ди. «Най пла­ває гад прок­ля­тий! -кри­чав п'яний Слав­ко на всю ок­ру­гу. - А хто зро­бить не по-моєму, сам бу­де у ста­ву жабів ло­ви­ти! ». Два дні пла­ва­ло по­ро­ся у воді, а літо сто­яло спеч­не, пішов сморід, та ніхто із Слав­ко­вих до­машніх не згля­нув­ся над умер­т­в­ле­ною душ­кою, бо­ячись п'яно­го вар'ятсько­го ха­рак­те­ру гос­по­да­ря.

А Да­ру­ся ви­ди­ви­ла­ся, ко­ли вся че­лядь з Маріїної ха­ти по­роз­хо­ди­ла­ся хто ку­ди, взя­ла ви­ла, знай­ш­ла у Слав­ковій сто­долі но­ву пе­тель­ку для ко­ро­ви, при­нес­ла від ріки камінь, діста­ла ви­ла­ми по­ро­ся до бе­ре­га, обв'яза­ла круг нього камінь, пе­рех­рес­ти­ла - лиш за­буль­котіло до дна не­вин­но убієнне.

Увечері Слав­ко бу­шу­вав на подвір'ї і ри­кав, як бу­гай, че­рез пар­кан до Да­русі, шкіря­чи зог­нилі зу­би:

- Дурна!!! Дур­на, а цюці не хо­чеш? На тобі цю­цю! На цю­цю! - і ки­нув жме­ню бар­ба­ри­сок під самі хатні двері.

Був би ліпше не на­га­ду­вав про цю­цю. У селі ніхто ро­зум­ний не на­га­дує і не дає Да­русі кон­фет: знає, що від со­лод­ко­го бо­лить її го­ло­ва і блює во­на ду­же. Так ду­же, що на ра­нок не ли­шаєть­ся ані різоч­ки жит­тя. І му­сить во­на відхо­ди­ти тиж­день, ніби вер­та­ти­ся з то­го світу.

Сталося так і після Слав­ко­вих слів.

Даруся два дні не ви­хо­ди­ла з ха­ти - так її боліла го­ло­ва, що не мог­ла ди­ви­ти­ся навіть у сте­лю, лиш обв'язу­ва­ла­ся хус­т­ка­ми, нак­ри­ва­ла­ся по­душ­кою і відвер­та­ла­ся до стіни. Не їла, не пи­ла, до ви­ход­ка не вста­ва­ла - лиш че­ка­ла, ко­ли тріснуть залізні об­ручі, що стис­ли го­ло­ву, ніби хотіли зовсім її роз­т­ро­щи­ти.

Марія па­ру разів за­зи­ра­ла до Да­русі. Мов­ч­ки кла­ла на стіл півлітер­ку мо­ло­ка, тоді роз­ви­ва­ла Да­ру­си­ну го­ло­ву і мас­ти­ла бор­су­ко­вим са­лом. Звер­ху кла­ла ка­пус­тя­ний лис­ток, на лис­ток - жму­тик не­па­ре­ної вов­ни і зно­ву зав'язу­ва­ла білень­кою хус­точ­кою.

Даруся, зів'яла, геть зовсім без­си­ла, змаліла, як ди­тин­ка, мов­ч­ки да­ва­ла се­бе обер­та­ти, а потім сіда­ла, три­ма­ючи го­ло­ву в колінах, по­ки Марія хо­лод­ни­ми ру­ка­ми мас­ти­ла їй тім'я. Не ма­ла си­ли ска­за­ти ані сло­веч­ка. Го­ло­ву зно­си­ло ку­дись так да­ле­ко, що во­на чим­дуж­че три­ма­ла її обо­ма ру­ка­ми, ніби бо­ро­ни­ла­ся від злодія. Як­би той злодій був та­кий доб­рий, та зак­ли­кав яко­гось різни­ка, а хоч би Се­ме­на, що ріже по лю­дях свині, та щоб Се­мен вирізав біль з Да­ру­си­ної го­ло­ви, то бу­ла б ра­да і, мо­же, на­решті за­го­во­ри­ла.

Але злодія не вид­ко, ли­ше шу­гає гос­т­рий нес­тер­п­ний ніж попід тім'я - і Да­ру­ся з відчаю вже, цієї хви­ли­ни, да­ла б го­ло­ву на відтин. Не­ма її си­ли терпіти той без­ко­неч­ний біль. Не­ма си­ли навіть слу­ха­ти, як ти­хо пла­че Марія за сто­лом і шмор­гає но­сом. Кра­ще ішла б собі до сво­го Слав­ка або до ко­го хо­че, лиш би не мор­ду­ва­ла її схли­па­ми. Маріїні схли­пи зда­ють­ся уда­ра­ми мо­ло­та в ци­га­новій кузні. І Да­ру­ся дуж­че втис­каєть­ся у стіну, ба­жа­ючи ли­ше тиші і спо­кою.

Так бу­ло кож­но­го ра­зу, як зва­лю­вав біль. Марія, тро­хи поп­ла­кав­ши і по­вор­котівши під ніс не­чут­ни­ми сло­ва­ми, йшла собі далі. А Да­ру­ся ли­ша­ла­ся з розірва­ною від бо­лю го­ло­вою у по­рожній хаті до­ти, по­ки щось не вда­ря­ло їй но­жем у сер­це - і тоді вста­ва­ла і йшла, ку­ди очі ди­ви­ли­ся.

…І на цей раз но­ги самі при­нес­ли до ріки. Да­ру­ся зай­ш­ла у во­ду по коліна - і вчу­ла, як їй зра­зу стає лег­ше. Хо­лод­на во­да плив­ла крізь неї десь аж за край не­ба, а Да­ру­ся із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма хи­та­ла­ся з бо­ку в бік, чу­ючи, як роз­п­рав­ля­ють­ся об­ручі, що дві до­би стис­ка­ли го­ло­ву. Десь там, гли­бо­ко все­ре­дині, во­ни потріску­ва­ли так го­лос­но, що, зда­ва­ло­ся, іскри си­па­ли­ся в ріку, але Да­ру­ся не роз­п­лю­щу­ва­ла очей, зна­ючи, що, як тільки відкриє їх, - об­ручі знов зви­ють гніздо в бідній її голівці, як гад­дя на Здви­жен­ня зви­ває в землі свої куб­ла на зи­му.

Коли Да­ру­сю бо­лить го­ло­ва, во­на му­сить іти до ріки і лізти до по­яса у во­ду. Інак­ше біль роз­ш­ма­тує її на дрібні ка­вал­ки. Доб­ре, як­що літо і во­да теп­ла. Тоді ніхто не бо­ро­нить ста­ва­ти у во­ду. Як па­дуть хо­ло­ди, за­хо­дить у во­ду лиш до колін. І чим хо­лодніша во­да, тим швид­ше біль відпус­кає Да­ру­сю.

Перший раз, ко­ли після кілька­ден­них на­падів бо­лю щось ска­за­ло Да­русі, що тре­ба шу­ка­ти хо­лод­ної во­ди, во­на спо­чат­ку дов­го ди­ви­ла­ся у кри­ни­цю на своєму подвір'ї. Але до во­ди бу­ло да­ле­ко, а дов­гої дра­би­ни Да­ру­ся не ма­ла. Та, що ве­ла в кур­ник, дав­но зог­ни­ла і до дна не діста­не. І тоді Да­ру­ся, обо­ма ру­ка­ми три­ма­ючи го­ло­ву так, ніби та ось-ось має по­ко­ти­ти­ся із в'язів, по­хи­та­ла­ся до ріки, ля­ка­ючи п'яною хо­дою сільських жінок у гряд­ках і го­ро­дах. По­ки бо­си­ми но­га­ми спрок­во­ла за­хо­ди­ла у во­ду, збігло­ся ма­ло не по­ло­ви­ну її ку­та.

- Матір Бо­жа, та во­на прий­ш­ла то­пи­ти­ся! В'яжіть її, Марійо, во­на лиш вас до се­бе підпус­тить! - кри­ча­ла з бе­ре­га Вар­ва­ра-злодійка до Да­ру­си­ної сусідки, роз­ма­ху­ючи скру­че­ним шну­ром від білиз­ни.

Марія дов­го ди­ви­ла­ся, як Да­ру­ся із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма хи­ли­таєть­ся з бо­ку на бік, зай­шов­ши по гру­ди у льодя­ну во­ду, і на­решті ти­хо ска­за­ла:

- Лишімо її, мо­ло­диці… Во­на нічо­го собі не за­подіє. Як Бог дасть, так бу­де. І не тре­ба її в'яза­ти, Вар­ва­ро. Кра­ще підв'яжіть собі язик тим шну­ром… Роз­ходіть­ся по ха­тах, жінки, а я тут тро­хи по­сид­жу ко­ло со­лод­кої Да­русі та й собі піду до сво­го дур­но­го…

 

***

 

ВІДТОДІ ніхто більше не суп­ро­вод­жує Да­ру­сю до ріки. Во­на б ту­ди і не хо­ди­ла, хіба що лиш по­лос­ка­ти пран­ня. Але пран­ня пран­ням, а го­ло­ва - важніше. Отож, як тільки після на­падів бо­лю щось її зга­ня­ло з ліжка, йшла до ріки, і ніхто не три­мав більше за ру­ки, хіба жінки ди­ви­ли­ся услід, прик­лав­ши до­лоні даш­ком до чо­ла, та хтось із шкільників посміював­ся ти­хо: «Ади, со­лод­ка Да­ру­ся знов ку­па­ти­ся йде». За що не раз діста­вав по­ти­лич­ни­ка від іншо­го шкільни­ка, тро­хи ро­зумнішо­го від се­бе.

Добре, по­ки ріка не за­мер­зає. А пер­ший раз, як Да­ру­ся ста­ла на лід, а він не про­ва­лю­вав­ся, хотіла про­би­ти йо­го го­ло­вою, бо му­си­ла зай­ти у кри­жа­ну во­ду, навіть ко­ли б це кош­ту­ва­ло їй жит­тя. Во­на ста­ла на коліна, уда­ри­ла чо­лом раз-дру­гий до льоду - і ти­хо зас­ка­ву­ча­ла: лід був твер­дий і не підда­вав­ся. Да­ру­ся туп­цю­ва­ла бо­си­ми но­га­ми по мерзлій підлозі ріки, ос­лаб­ли­ми від кілька­до­бо­во­го ле­жан­ня но­га­ми гам­се­ли­ла кри­гу, ніби міси­ла гли­ну, і ло­ми­ла ру­ки з відчаю.

Аж тут звідкись, ніби йшов за нею на­зирці, явив­ся Маріїн Слав­ко. І Да­ру­сю зра­зу пе­рес­та­ла боліти го­ло­ва: Слав­ко був тве­ре­зий. їй зда­ва­ло­ся, що во­на зро­ду - хіба що ли­ше в ди­тинстві - не виділа Слав­ка тве­ре­зим, а те­пер він рівнень­ко йшов до неї на се­ре­ди­ну ріки з трем­тя­чою прос­тяг­ну­тою ру­кою. Зав­ж­ди із пов­ним ро­том слів, Слав­ко на цей раз мов­чав як німий.

І Да­ру­ся та­кож прос­тяг­ла йо­му ру­ку.

Так во­ни і йшли бе­ре­гом, з ви­тяг­ну­ти­ми од­не до од­но­го ру­ка­ми, ніби ве­ли­ся до шлю­бу або на на­ли­гачі. Слав­ко не про­мо­вив не те що кри­во­го - жод­но­го сло­ва, і Да­ру­ся слух­ня­но ішла за ним, не чу­ючи зи­мо­вої хо­лод­нечі.

Славко привів Да­ру­сю до сільської теп­лич­ки. Не­ве­ли­ке, май­же круг­ле озер­це із жме­нею фон­тан­чиків, що не втом­лю­ва­ли­ся би­ти з-під землі, хо­ва­ло­ся за час­то­ко­лом при­бе­реж­них об­летілих верб. Чис­та во­да пуль­су­ва­ла пе­ред Да­ру­си­ни­ми очи­ма, і во­на, без­со­ром­но за­ко­тив­ши до пу­па спідни­цю, сту­пи­ла у ряс­не буль­котіння.

Коли вий­ш­ла на бе­рег, Слав­ка ніде не бу­ло. Але во­на і са­ма зна­ла до­ро­гу до­до­му.

 

***

 

…ОСЬ І ТЕ­ПЕР стоїть Да­ру­ся у хо­лодній ку­пелі осені - і бо­реть­ся із цвя­ха­ми, за­би­ти­ми в го­ло­ву чиїмось важ­ким, без­сер­деч­ним мо­ло­том. Та ми­нає якийсь час - чор­не залізо бо­лю ос­та­точ­но осідає на дно ріки, і тоді Да­ру­ся, підсте­лив­ши од­ну хус­т­ку з го­ло­ви, сідає на камінь. Її босі но­ги і далі - до кісто­чок - по­ло­ще чис­тень­ка про­зо­ра во­дич­ка. Во­на чує, як їй на­решті лег­шає. Шум ріки ос­та­точ­но зас­по­коює Да­ру­сю - і во­на зно­ву вер­таєть­ся до сво­го без­ко­неч­но­го ду­ман­ня.

Вона не вміє не ду­ма­ти. Мо­же, то­му, що ні з ким не го­во­рить ні сло­ва, а во­на ж не є німа, то­му во­на ду­має без­пе­рер­в­но. Отак про все на світі ду­має - і від то­го її зав­ж­ди бо­лить го­ло­ва.

…Даруся ди­вуєть­ся, чо­му ніхто не в'яже Слав­ка, ко­ли він на­пи­ваєть­ся і де­бо­ши­рить на пів-се­ла. На Ве­лик­день він так наб­рав­ся, що хотів підпа­ли­ти сто­до­лу, а потім синє по­лум'я пішло йо­му з ро­та.

Марія - не­пок­ри­та го­ло­ва - біга­ла по сусідах з кри­ком і пла­чем: «Лю­де добрі, ря­туй­те! Хрис­тос вос­к­рес! Слав­ко ги­не! »

Микола - лісник, не вста­ючи з-за ве­ли­код­но­го сто­лу, спокійно ска­зав роз­пат­ланій Марії, що сто­яла бе­зум­на на по­розі:

- Марійо, вис­цяй­те­ся йо­му в рот, зра­зу по­пус­тить. Або роз­ведіть ко­няків з во­дою та й влий­те у рот конєчя, як не бу­де чим вис­ця­ти­ся… Ота­мо на стежці ко­ло Со­ко­ла кол­госпні коні насліди­ли, а конєки зібра­ти ніхто не зібрав.

Бідна то­та Марія… Отак, як бу­ла у ве­ли­кодній спідниці, за­го­ли­ла­ся по­се­ред подвір'я і вис­ця­ла­ся у синє по­лум'я із си­но­во­го ро­та. А Слав­ка, по­ва­ле­но­го на зем­лю, не­на­че кну­ра до зарізу, три­мав йо­го та­то із яки­мось приїжд­жим гос­тем.

Дарусі ста­ло шко­да Слав­ка, що міг від горілки згоріти ні за ца­по­ву ду­шу, і во­на уве­чері віднес­ла ос­таннє чер­во­не яб­луч­ко із своєї пив­ниці і мов­ч­ки по­да­ла Марії. На що Маріїн чо­ловік зітхнув:

- Люди з пи­сан­ка­ми до на­ро­маль­них лю­дей хо­дять, а со­лод­ка Да­ру­ся ос­таннє яб­лу­ко при­нес­ла чор­но­му п'яниці.

Марія сиділа на стільці ко­ло ліжка, у Слав­ко­вих го­ло­вах, що хар­котів з-під на­ки­ну­тої на нього ку­фай­ки, і три­ма­ла го­ло­ву обо­ма ру­ка­ми так са­мо, як три­має її Да­ру­ся, ко­ли на неї на­па­дає біль, і хи­ли­та­ла­ся точ­но так са­мо, як би її го­ло­ву роз­ри­ва­ли іржаві об­ручі.

І хто з них те­пер дур­ний, чи Марія, чи її син, чи обид­воє зра­зу, Да­ру­ся нап­рав­ду не знає.

Через те йде собі до ріки, сідає на бе­резі прос­то на зе­ле­ну тра­вич­ку, що вже про­сить­ся до со­неч­ка, і ди­вить­ся на во­ду. її сьогодні го­ло­ва не бо­лить. Сьогодні Ве­лик­день і во­на вбу­ла­ся у ду­же давні, але все іще ве­ли­кодні че­ре­ви­ки. А зав­т­ра Да­ру­ся їх ски­не до дру­го­го Ве­ли­код­ня та й уже хо­ди­ти­ме на бо­су но­гу до­ти, по­ки не за­мер­з­не ріка. А як за­мер­з­не - ви­тяг­не та­тові ва­лян­ки.

Коли во­на хо­дить бо­са, біль її му­чить мен­ше. Во­на ча­сом навіть ко­пає по­се­ред го­ро­ду яму на гли­би­ну до своїх крижів, спус­каєть­ся в неї, вгор­таєть­ся чор­ним жи­вим пок­ри­ва­лом, що лос­ко­че тіло пе­ре­ру­ба­ни­ми корінця­ми, чер­ва­ми і зотлілим лис­тям, - і так го­ди­на­ми чи то стоїть, чи си­дить у живій землі. Зем­ля ви­тя­гує біль і дає їй со­ки. Во­ни підніма­ють­ся тілом до са­мо­го тім'я, як по стов­бу­ру де­ре­ва, і Да­ру­ся зно­ву чує в собі си­лу, заб­ра­ну з го­ло­ви роз­пе­че­ним залізом бо­лю, ко­ли во­но ви­ла­зить, здаєть­ся, навіть крізь ву­ха і шкіру.

То во­на собі й ду­має: хіба го­дить­ся з неї сміяти­ся, що ча­сом днює напівза­ко­па­на в зем­лю, як­що в селі та­ким же шти­бом ря­ту­ва­ли ко­лись Та­рас­ка, ко­ли йо­го би­ла елек­т­ри­ка? За­ко­па­ли по са­му шию, і зем­ля ви­тя­га­ла смерть із нього. І ніхто не сміявся ані з Та­рас­ко­во­го та­та, ані з йо­го братів, які кла­ли йо­го у ви­ко­па­ну яму, як у цвин­тар­ну мо­ги­лу.

І на­що се­ло ро­ка­ми сміється з не­щас­ної Да­русі? Та­рас­ка один раз би­ла елек­т­ри­ка. А її б'є біль у го­ло­ву май­же щод­ни­ни. Що, їй че­ка­ти на чи­юсь сто­рон­сь­ку поміч? Во­ни самі собі по­мог­ти не мо­жуть, хіба їм до неї? Во­ни ма­ли би бу­ти раді за Да­ру­сю, що кло­по­ту їм не при­но­сить. Але вже… хай кру­тять паль­ця­ми ко­ло скронь. Все од­но, то ли­ше дурні кру­тять. Аби лиш про кон­фе­ти не на­га­ду­ва­ли.

 

***

 

ЛЮДИ не ро­зуміють, що Да­ру­ся ря­тує се­бе, як мо­же. Ко­ли во­дою, ко­ли зем­лею, ко­ли тра­ва­ми. Бо по­над усе їй хо­четь­ся жи­ти на цьому світі, та­ко­му ве­се­ло­му, та­ко­му коль­оро­во­му і за­паш­но­му. Ко­ли во­на здо­ро­ва - на­до­лу­жує той час, як зви­ваєть­ся від бо­лю. Во­на не хо­че зга­ду­ва­ти про нього, бо та­ка вже збо­ле­на, що не знає, як іще хо­дить своїми но­га­ми.

Але Да­ру­ся ні на що не нарікає. Бе­ре вицвілий клу­бо­чок коль­оро­вих вов­ня­них ни­ток, кілька шматків скла­де­ної учет­ве­ро позлітки, стрічки із весільно­го вінка Маріїної донь­ки Ан­ни, та й іде у свій зо­ло­тий са­до­чок, сад­же­ний іще та­то­ви­ми ру­ка­ми, між груш­ки і яблінки. Яб­луні вже не мо­жуть доб­ре ро­ди­ти. Старі. Але ще десь світить­ся плід між рідень­ким зо­ло­том лис­ту. А гру­ша геть роз­сох­ла­ся. Уже й лис­ту на ній стільки, скільки на лисій Пітри­ковій го­лові во­лос­ся.

Даруся лізе у гру­шу і по­чи­нає пе­рев'язу­ва­ти позліткою її сум­не гілля. Чо­му де­ре­во має су­му­ва­ти, ко­ли пригріває осіннє со­неч­ко, ко­ли Да­ру­сю не шу­гає біль у мо­зок? Да­ру­ся в неділю зав­ж­ди зо­дя­гає ма­ми­ну ви­ши­ту со­роч­ку. А що, груш­ка не мо­же сьогодні ма­ти со­ро­чеч­ку, ви­ши­ту Да­ру­си­ни­ми ру­ка­ми? Позлітка блис­тить на сонці, вітер ко­ли­ше коль­орові нит­ки на ру­до­му листі - і Да­ру­ся хо­че співа­ти. Але хтось мо­же вчу­ти. Співан­ка та­кож шко­ду при­но­сить. Іван­на з Ва­си­лем доспіва­ли­ся про чер­во­ну ка­ли­ну та­кої, що у Сибір їх відвез­ли і до­те­пер там три­ма­ють. А мо­же, вже й не три­ма­ють, бо не­ма ко­го?!

Даруся все чує і все знає, ли­ше ні з ким не го­во­рить. Во­ни ду­ма­ють, що во­на німа. А во­на не німа. Да­ру­ся прос­то не хо­че го­во­ри­ти. Сло­ва мо­жуть ро­би­ти шко­ду. Во­на не знає, звідки це пам'ятає, але це прав­да. Ще тро­хи - і Да­ру­ся зга­дає, хто їй ка­зав, що будь-яка бесіда мо­же ро­би­ти шко­ду.

Що з то­го, що во­на не го­во­рить? Німа Катрінка та­кож лиш на ми­гах по­ка­зує, і ніхто її дур­ною не на­зи­ває. А Да­ру­ся і язик не проґлиґну­ла, а все од­но ка­жуть за неї неп­рав­ду. Во­на не со­лод­ка, але й не дур­на. Та Бог їх бе­ри, дурні людські язи­ки.

Даруся пам'ятає, як іще геть зовсім ма­лою, ще до то­го, як дізна­ла­ся смак кон­фет, во­ни з сусідським Слав­ком кру­ти­ли паль­цем ко­ло чо­ла, ко­ли ву­ли­цею йшла дур­на Па­рас­ка, і во­ни, дітва­ки, собі ду­ма­ли, що во­на нап­рав­ду бу­ла дур­ною, бо так усі в селі ка­за­ли; бо Па­рас­ка вго­лос го­во­ри­ла са­ма до се­бе, ма­ха­ла ру­ка­ми і все ко­мусь гро­зи­ла ве­ли­ким гру­бим пру­том. Па­рас­ка ціли­ми дня­ми хо­ди­ла поміж хатів, нічо­го не про­ся­чи, ніко­го не зачіпа­ючи, лиш гру­бий прут роз­гой­ду­вав­ся в її ру­ках, як сільський вітряк, і Да­ру­ся якось за­пи­та­ла та­та, як то дур­ну Па­рас­ку не бо­лять ру­ки від пру­та, а но­ги від хо­ду.

Тато взяв тоді сво­го бу­ка, прип­ря­та­но­го на всяк ви­па­док у хо­ро­мах, і дав Да­русі та­ко­го шміру по сраці, що во­на півдня відсид­жу­ва­ла­ся у ба­ра­бу­линні по­за стай­нею.

- За що ви ме­не би­ли, та­ту? - за­пи­та­ла Да­ру­ся уве­чері, ко­ли очі ви­сох­ли від сліз, а гу­зи­чи­на пе­рес­та­ла пек­ти. -Усі ка­жуть, що Па­рас­ка дур­на. А ми із Слав­ком не ка­за­ли, лиш по­ка­зу­ва­ли, що во­на сла­ба на го­ло­ву.

- Слабі на го­ло­ву - то Божі лю­ди. - Ото і все, що ска­зав тоді та­то.

- А ми що, не всі Божі? - роз­ча­ро­ва­но за­пи­та­ла Да­ру­ся. - Ма­ма та­кож ча­сом бу­ває сла­ба на го­ло­ву, але ви, та­ту, ніко­ли не ка­за­ли, що ма­ма - Бо­жа лю­ди­на.

І тоді та­то чи не впер­ше пог­ла­див Да­ру­сю по го­лові:

- Дарусю, на­шу ма­му ча­сом бо­лить го­ло­ва, бо во­на па­да­ла з дам­би. Але во­на не є сла­ба на го­ло­ву. А Па­рас­ка - тро­хи не спов­на ро­зу­му. І то­му во­на Бо­жа лю­ди­на, бо лиш во­на собі вільно мо­же го­во­ри­ти з Бо­гом. А ми всі реш­ту не такі, як Па­рас­ка. І, дай Бо­же, що­би ти, со­лод­ка моя ди­тин­ко, ніко­ли не бу­ла та­кою Бо­жою лю­ди­ною, як Па­рас­ка.

- То ви, та­ту, не хотіли би, щоб ва­ша Да­ру­ся з Бо­гом го­во­ри­ла?

- Чудо ти моє со­лод­ке… - та­то поцілу­вав Да­ру­сю у тім'ячко. - Ви­ка­жи «отче­наш» і йди ля­гай спа­ти. Це най­к­ра­ща роз­мо­ва з Бо­гом:

- Тату, а ксьондз з Бо­гом ко­ли го­во­рить: ко­ли у церкві мо­лит­ву ка­же, чи ко­ли ніхто не чує? - не відстає Да­ру­ся.

ВОНА і за ксьон­д­за ко­лись діста­ла від та­та доб­рої пет­руш­ки. А все че­рез Маріїно­го Слав­ка. Дітьми во­ни лиш із Слав­ком ба­ви­ли­ся. Слав­ка зав­ж­ди но­си­ло, мов кро­та по го­ро­ду, а Да­ру­ся навіть ма­лою бу­ла сте­пен­на, роз­важ­ли­ва, не­на­че ста­ра жінка.

Та бу­ва­ло, що Слав­ко підби­вав і її на дур­не діло. Так ста­ло­ся і то­го ра­зу. Во­ни гра­ли­ся в хо­ван­ки на Маріїно­му подвір'ї, поміж кількох стогів сіна, прос­то­ро­го дровітня, сто­до­ли, вко­па­ної у горб пив­ниці і за­паш­ної зав­ж­ди олійні.

Якийсь сто­рон­сь­кий чо­ловік, у зе­ле­но­му ка­пе­люсі і з па­лич­кою-топірцем, спер­шись на пар­кан, дов­го спос­терігав за га­лас­ли­вим біган­ням по оборі Слав­ка із Да­ру­сею, по­ки, зреш­тою, не звер­нув­ся ша­ноб­ли­во. Да­ру­ся пам'ятає, як він кра­си­во і повільно ски­дав пе­ред ни­ми ка­пе­лю­ха:

- Слава Йсу!

- Навіки сла­ва Бо­гу! - од­но­час­не зідповіли гос­теві з-по­за пар­ка­на.

- Чиї ви бу­де­те, дітво? Яко­го ґазди? - поціка­вив­ся чо­ловік.

- Хто чий, - зме­ти­ку­вав Слав­ко. - Я - Маріїн, во­на - Да­ру­ся. А що ви хотіли, вуй­ку?

- Чи не знаєте ви, дітво, де тут у вас жи­ве ксьондз?

- Ксьондз? - пе­ре­пи­та­ла, по­ду­мав­ши Да­ру­ся. -А кот­рий?

- А у вас що, два ксьон­д­зи? - засміяв­ся чо­ловік.

- А на­що вам ксьондз? - Слав­ко пе­ре­хи­лив­ся че­рез пар­кан, і на за­пи­тан­ня відповів за­пи­тан­ням.

- Дитину хо­чу схрес­ти­ти. Я з то­го бо­ку ріки, а у нас ксьондз один на три па­рафії. А Ваш, ка­жуть, ду­же доб­рий.

- Вам то­го ксьон­д­за тре­ба, що з бо­ро­дою, і в мантії? Той, що ви­со­кий чор­ний ка­пе­люх но­сить? - до­пи­ту­вав­ся Слав­ко.

- Той-той…

- То беріть ота­ко-о-о до­го­ри, а на отій обочі, на гор­бу під сли­ва­ми, жи­ве ксьондз.

- Славку, ксьондз жи­ве вдо­лині, за цер­к­вою, -Да­ру­ся тор­га­ла за ру­кав сусідсько­го хлоп­чи­ка, але нез­на­йо­мець з топірцем уже не чув то­го, зник­нув­ши за пе­ре­ла­зом по той бік ву­лиці. - А під сли­ва­ми жи­ве Ва­силь.

 

***

 

…УЖЕ як гу­ляв уве­чері та­то­вий та­сок по Да­ру­синій спідни­чині та по но­гах, во­на до­те­пер чує. Ма­ло то­го, що всти­ду наб­рав­ся сто­рон­сь­кий чо­ловік, привітав­шись із Ва­си­лем-тес­лею «Сла­ва Йсу, Бог на поміч, ксьон­д­зе! », то ще ним же ма­ло не був би­тий. Бо тес­лю у селі по­за очі про­зи­ва­ли ксьон­д­зом за йо­го недільну оде­жу, в якій він незмінно хо­див до цер­к­ви: дов­ге паль­то, схо­же на ксьон­д­зо­ву мантію, і чор­ний ка­пе­люх. А вже ко­ли гість, вип­рав­до­ву­ючись, по­яс­нив, звідки йо­го спра­ви­ли на обіч під сли­ви, то й Ва­силь-тес­ля не за­ба­рив­ся у них удо­ма під вечір:

- Ґаздику ґреч­ний, я знав, що ви ґазда, але ніко­ли би не по­ду­мав, що ви так фаль­ши­во ди­ти­ну свою вчи­те! Всти­да­ли би ся! Всти­ла­ли! - і плю­нув собі під но­ги.

Даруся ду­же доб­ре до­те­пер пам'ятає, як та­то зго­дом по­яс­ню­вав їй, що не кож­на лю­ди­на є та­кою, як про неї ка­жуть по­за­очі.

- Люди ча­сом люб­лять посмішку­ва­ти­ся з іншо­го, то й призвішку­ють­ся. А во­но не зав­ж­ди від зло­би бу­ває. І не зав­ж­ди прав­да.

- А це встид­но, ко­ли тобі призвішку­ють­ся? - тоді хотіла зна­ти усе, ніби хто на­шеп­тав, чи по­пе­ре­див про влас­не май­бутнє.

- Не встид­но, ди­ти­но, як­що ти не злодій і не бре­хун…

 

***

 

ДАРУСЯ ПЛА­ЧЕ, пок­лав­ши не­пок­ри­ту го­ло­ву в са­мот­ню чер­во­ну ай­с­т­ру, що заб­лу­ди­ла між синіх та білих своїх по­сес­тер. Грим­лять сусідські ба­ня­ки по обид­ва бо­ки від Да­ру­си­ної гос­по­дар­ки. Марія, чу­ти, ва­рить сли­во­ве по­вид­ло, бо пах­не аж сю­ди, в ай­с­т­ри, та й оси пос­ки­да­ли­ся ро­ями з груш-ди­чок до Маріїної воз­ниці. А Ва­сю­та де­ре пір'я - по­душ­ки бу­де ро­би­ти внучці, на­весні весілля.

Марія зав­ж­ди ка­же на­пе­ред:

- Дарусю, зав­т­ра бу­ду по­вид­ло ва­ри­ти.

А на ра­нок ди­вить­ся по­че­рез пар­кан: як­що Да­ру­ся об­хо­дить го­род, то мож­на у воз­ниці клас­ти во­гонь.

Марія чуд­на, сподіваєть­ся, що Да­ру­ся не ро­зуміє, чо­му во­на ка­же на­пе­ред про по­вид­ло. А Да­ру­ся знає: Марія ду­має, що її по­вид­ло со­лод­ке. Ніяке во­но не со­лод­ке - тер­п­ке, язик і яс­на по­щи­пує. І ніщо на світі не є со­лод­ким, окрім кон­фет. Та Да­ру­ся навіть з Марією не хо­че про це го­во­ри­ти.

Поки про кон­фе­ти Да­ру­ся ду­має в своїй го­лові са­ма, без ніко­го чу­жо­го, го­ло­ва не бо­лить її ніко­ли, а як лиш хто на­га­дає вго­лос - тоді че­реп зно­сить, на­че ту­пою со­ки­рою: цюк та цюк, лиш кістки дов­бає, а зітну­ти не мо­же.

Хай би собі лю­ди їли кон­фе­ти, скільки хотіли, аби лиш Да­ру­ся про це не чу­ла. Тоді її й го­ло­ва не боліла б.

А Маріїне по­вид­ло Да­ру­ся їсть узимі. Бе­ре хліб або ку­ле­шу, ми­соч­ку по­вид­ла, гор­нят­ко ок­ро­пу - і їсть собі хоч до по­луд­ня, а хоч до ве­чері, а хоч і се­ред ночі мо­же вста­ти та й за­чер­п­ну­ти лож­ку - дві. А ко­ли їсть, то зав­ж­ди ду­має: по­нес­ла би та­тові по­вид­ла, та він ніко­ли чо­мусь про по­вид­ло не про­сить. А без та­то­во­го сло­ва Да­ру­ся не зва­жуєть­ся. Во­на знає, що він лю­бить.

Даруся пла­че, бо дав­но не бу­ла в та­та. То тре­ба вип­ла­ка­ти­ся на­пе­ред, при ньому - не мож­на. Мо­же, він на неї і сер­дить­ся, але ще не бу­ло та­ко­го ра­зу, щоб во­на йшла до та­та з по­рожніми ру­ка­ми.

А не йшла, бо не ма­ла з чим. Яб­лук від вес­ни не має. Торішні ба­ра­булі скінчи­ли­ся, а на сьогорічні в Да­русі нев­ро­жай, такі дрібні, як ліскові горіхи. Віддасть Маріїним сви­ням. Ква­ше­на ка­пус­та на та­то­вий жо­лу­док не ду­же доб­ра. Затірку без мо­ло­ка нес­ти та­кож не го­дить­ся.

А по­ки ми­ну­ло­го ра­зу зби­ла ку­ла­чок ма­сель­ця з Маріїно­го мо­ло­ка, ми­ну­ло зо два місяці, а мо­же, цілих три. Марія при­не­се півлітер­ку раз на два-три дні, а Да­ру­ся йо­го не п'є - ли­шає на сме­тан­ку. Збе­ре раз-дру­гий - і мо­ло­ко в бідон­чик та в пив­ни­цю. Знов че­кає на півлітер­ку. А по­то­му з кис­ло­го мо­лоч­ка сир­ця зро­бить. І лиш тоді піде до та­та.

Коли до­ди­ви­ла­ся, що мо­ло­ка зовсім ма­ло, бо Маріїна ко­ро­ва по­ча­ла відби­ва­ти, пішла до Пав­ла на день­ку гро­ма­ди­ти. Жінки ма­ха­ли ру­ка­ми, за­би­ра­ли граблі, ка­за­ли во­ди гро­маділь­ни­кам від ко­ри­та но­си­ти, та во­на не ви­пус­ти­ла граблів із рук до са­мо­го підвечірку, по­ки не по­чу­ла, як то­нень­кий свер­д­лик по­чав свер­д­ли­ти го­ло­ву… Лиш тоді пок­ла­ла граблі під бу­ка і пішла до ко­ри­та. Ли­ла і ли­ла на се­бе мо­роз­ну во­ду відра­ми, що не ли­ши­ла су­хої нит­ки, і свер­д­ли­ки та­ки вти­ши­ли­ся.

А Пав­ли­ха да­ла тоді трош­ки брин­зи, жмень­ку си­ру і відро ба­ра­буль. На ціле весілля ста­ло би то­го доб­ра.

 

***

 

ДАРУСЯ ЗАВ­Ж­ДИ зби­ра­ла­ся до та­та з са­мо­го ра­неч­ку.

Довго вми­ва­ла­ся.

Ще дов­ше че­са­ла­ся.

Виклала ко­ро­ною ко­су.

Зав'язалася дво­ма хус­т­ка­ми: білою і чор­ною.

Вбралася теп­ло. Звер­ху на вов­ня­ну ка­ца­вей­ку на­ки­ну­ла по­ло­вин­ку тер­то­го-пе­ре­тер­то­го, дав­но вицвіло­го ліжни­ка.

І так сиділа під стіною на лавці май­же цілий день.

- Солодка Да­ру­ся до та­та сьогодні зібра­ла­ся, -по­чу­ла з ву­лиці чийсь го­лос і навіть не хотіла впізна­ти йо­го.

- Видко, мо­ло­ка нап­ря­та­ла, си-и-иро­та, - відповів інший, та­кож непізна­ний го­лос.

Коли Да­ру­ся зби­ра­ла­ся до та­та, во­на ма­ло що ро­зуміла. Ні, не так - ро­зуміти во­на ро­зуміла, але ви­ду не по­да­ва­ла. Раз навіть Марію не впізна­ла, ко­ли та пок­ла­ла на лав­ку ко­ло неї ми­соч­ку з кілько­ма яй­ця­ми.

Нащо їй те­пер впізна­ва­ти Марію, ко­ли Да­ру­ся яй­ця до та­та не но­сить? Він на яй­ця не ди­вив­ся з тої по­ри, як на Ве­лик­день сон­ця дістав, з'ївши од­ра­зу п'ять пи­са­нок.

Сидить Да­ру­ся під ха­тою і зби­раєть­ся з дум­ка­ми. Му­сить склас­ти у своїй го­лові до по­ряд­ку те, що має сьогодні ска­за­ти та­тові. Да­ру­ся роз­ка­зує йо­му все, про все пи­тає, але най­дов­ше слу­хає глу­ху повільну та­то­ву бесіду. Лиш ніко­ли при ньому не пла­че. Та­то Да­ру­си­но­го пла­чу не приз­нає. І во­на йо­го сер­ди­ти не сер­дить.

Коли сон­це па­де до­ни­зу, але ще не сідає, Да­ру­ся бе­ре ве­ли­кодній ко­шик, вис­те­лює дно по­ло­ви­ною ви­ши­то­го руш­ни­ка із Матір'ю Бо­жою, кла­де ту­ди за­гор­ну­тий у мар­леч­ку сир, мас­ло, літро­ву бан­ку з мо­ло­ком, тро­хи, але не­ба­га­то хлібця, клап­тик наж­дач­но­го па­пе­ру, нак­ри­ває дру­гою по­ло­ви­ною руш­ни­ка, бе­ре ко­шик на ру­ку, зак­ри­ває хвіртку на клям­ку і ви­хо­дить на се­ре­ди­ну ву­лиці.

До та­та Да­ру­ся йде тільки се­ре­ди­ною ву­лиці, їдуть ма­ши­ни, йдуть фіри, тяг­нуть­ся лю­ди - Да­ру­ся знає своє: во­на по до­розі до та­та - княж­на. Мо­лоді поспіша­ють до шлю­бу, мер­ця не­суть на цвин­тар - ні на крок не ус­ту­па­ють­ся з се­ре­ди­ни до­ро­ги, і ніхто не пе­ре­чить то­му зви­чаєві. То чо­му Да­русі не­воль­но ро­би­ти так са­мо?

Вона навіть ко­лись пи­та­ла та­та, чо­му кож­на мо­ло­да йде до шлю­бу так, ніби вся ву­ли­ця - лиш її од­ної.

«Бо до шлю­бу во­на - княж­на», - відповів та­то.

«А після шлю­бу? » - пи­та­ла Да­ру­ся.

Тато чо­мусь зітхнув: «Не­щас­на жінка».

Поки Да­ру­ся не бу­де не­щас­ною, во­на зав­ж­ди до та­та йти­ме, як княж­на. І ніхто їй не роз­каз.

Правда, це бу­ває не­гус­то, що Да­ру­ся хо­дить по селі княж­ною. Хоч во­на й не ліни­ва, але на­доїдли­вою бу­ти не сміє. Хай та­то кра­ще пи­тає, чо­го її так дов­го не бу­ло, ніж має кри­ви­ти­ся, що донь­ка хо­дить, як фіра без диш­ла.

Іде Да­ру­ся се­ре­ди­ною ву­лиці - і обіч неї, як весільні друж­би, по­важ­но тря­суть­ся сільські пси, ті, кот­рих гос­по­дарі не при­си­лю­ють до ха­ла­бу­ди. До­ки зай­де до та­та, збе­реть­ся їх зо два де­сят­ки. Ідуть - не бре­шуть, лиш мо­ти­ля­ють хвос­та­ми, ніби облізли­ми весільни­ми де­рев­ця­ми, та язи­ки ви­со­лоп­лю­ють, та шкірять­ся біли­ми зу­ба­ми.

Але це той раз, ко­ли Да­ру­сю ніхто не мо­же за­доб­ри­ти - навіть со­ба­ки. Щоб во­на тоді їм ки­ну­ла кус­ник ку­леш­ки - бо­ронь Бо­же, їй би ру­ки відсох­ли і но­ги би відібра­ло, ко­ли б во­на, княж­на, ду­ма­ла те­пер іще про ко­гось, окрім та­та. Отож ідуть -зай­ма­ючи всю ву­ли­цю, від шан­ця до шан­ця, і ніби­то й му­зи­ка не грає, а во­ни йдуть якось ве­се­ло, жи­во, ди­ви­ти­ся на них іншим ра­зом хо­четь­ся більше, ніж на гурт лю­дей.

Пливе со­лод­ка Да­ру­ся у суп­ро­воді со­бак зав­ж­ди без­люд­ною сільською ву­ли­цею, а по­за­ду ча­сом фир­кає кілька мо­торів, що так і не на­ва­жу­ють­ся об­га­ня­ти цю див­ну про­цесію, як не об­га­ня­ють зна­ючі шо­фе­ри ані по­хо­рон, ані весілля.

Ось уже й клуб. А щоб провіда­ти та­та, ко­ло клу­бу тре­ба звер­ну­ти по­за Йор­чи­ху, ка­жуть у селі. В оцій ось хаті пра­во­руч те­перішнь­ого сільсько­го клу­бу жи­ла ко­лись жінка. Чи то іще за Австрії, чи за Ру­мунії. Йор­чи­хою зва­ла­ся, бо чо­ловік у неї був Йор­ко. Ма­ле хто пам'ятає, ко­ли ті Йор­ки самі спокійни­ли­ся, чи хто їм поміг по­дя­ку­ва­ти цьому світові. Дав­но чужі лю­ди по­бу­ду­ва­ли на місці Йор­ко­вої ха­ти цілі хо­ро­ми, на­ро­ди­ли і пош­ко­лу­ва­ли діто­чок, та й ґазду­ють собі як уміють, а до місця, яко­го в селі ніко­му не об­ми­ну­ти, так і при­пе­ча­та­ло­ся: по­за Йор­чи­хою…

- Ви, Одокіпко, на­що ці руш­ни­ки ку­пуєте?

- Як на­що?! По­за Йор­чи­ху го­ту­юся.

- Та ще ра­но вам, бійте­ся Бо­га!

- Ніколи не­ра­но ду­ма­ти про зав­т­ра. Бо­яти­ся Бо­га за щось дру­ге тре­ба, а не за це. Так що й вам ра­дю: ку­пуй­те руш­ни­ки, по­ки є, бо мо­же не бу­ти…

- Чуєте, Ма­русь­ко, щось та­ке ся ро­бить з на­ши­ми людь­ми у це­му світі, що га­раз­ду нізвідки не вид­ко і кінця-краю їхньому ду­рен­с­т­ву та­кож не вид­ко.

- Най лю­де густіше, кум­ко, хо­дять по­за Йор­чи­ху - звідти усе так доб­ре вид­ко, що а-а-але де тобі!.. Кра­ще, як із Чор­но­го­ри.

Але лю­ди не ду­же квап­лять­ся прос­то так хо­ди­ти по­за Йор­чи­ху. Мо­же, та­кож не ду­же ма­ють з чим, як ото не ма­ла Да­ру­ся. Мо­же, не ма­ють ко­ли. А Да­ру­ся вже має.

Коло клу­бу во­на бе­ре різко вліво, пе­ре­хо­дить ши­ро­кий де­рев'яний місто­чок і на­решті стає пе­ред бра­мою. Бра­ма тут зав­ж­ди зам­к­не­на на де­рев'яний па­ти­чок. Да­ру­ся кла­де ко­шик на зем­лю, ви­тя­гує па­ти­чок, за­ти­кає йо­го в зем­лю, відкри­ває навстіж од­ну по­ло­ви­ну бра­ми і тоді ози­раєть­ся. Со­ба­ки, по­опус­кав­ши пис­ки, сто­ять півко­лом біля Да­русі, ніби сто­ро­жу­ють. Во­на дов­го ди­вить­ся на них, гла­дить кож­ну по го­лові, на­хи­ляєть­ся, на­чеб­то щось на­ка­зує, бе­ре на ру­ку ко­шик і сту­пає за бра­му.

Утішені со­ба­ки тісним ко­лом всіда­ють­ся біля про­чи­не­ної бра­ми, зірко по­зи­ра­ючи навсібіч, аж по­ки Да­ру­ся не зни­кає між де­ре­ва­ми і квіта­ми. Со­ба­ки не тільки зав­ж­ди че­ка­ють отут Да­ру­сю, навіть ко­ли б во­на вер­та­ла­ся від бать­ка по­ночі, але й по­да­ють знак усім іншим: ко­ли за бра­мою Да­ру­ся, хо­ди­ти ту­ди не ра­ди­мо.

Не од­на ду­ша не раз дає но­гам по­ля, ко­ли біля Йор­чи­хи ча­ту­ють пси.

 

***

 

НИЗЕНЬКІ ворітця біля та­то­вої хат­ки при­чи­нені, і Да­ру­ся за­хо­дить ти­хо, ніби боїть­ся спо­ло­ши­ти гос­по­да­ря. Як і ми­ну­ло­го ра­зу, та­та ніде не вид­ко. Їй лиш чу­ти йо­го го­лос. Він ніби про­ри­ваєть­ся десь із підзе­мел­ля - і прос­тує так ти­хо, ледь чут­но, що во­на відра­зу сідає на зем­лю, у ви­со­ку не­ко­ше­ну тра­ву біля самісінько­го та­то­во­го по­ро­га, де на неї од­ра­зу на­ки­даєть­ся ме­туш­ли­ва му­раш­ва. Їй ро­бить­ся якось чуд­но, див­но, навіть со­лод­ко. Так. Во­на чує чи то со­лодкість, чи млість у гру­дях - але, о чу­до! - від тої со­лод­кості в го­лові та­кож стає лег­ко.

Дарусі здаєть­ся, що бідна ду­ша на якийсь час за­ли­ши­ла її і по­летіла на та­то­вий го­лос. Ли­ши­ло­ся од­не тіло, ніби­то й не Да­ру­си­не, не збо­ле­не і не зчорніле, а чиєсь чу­же, нез­на­не хо­лод­не тіло, по яко­му ве­се­ло сну­ють му­раш­ки. Во­на си­дить, зав­мер­ла, май­же не ди­ха­ючи, із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма, ніби боїть­ся, що ось-ось ду­ша вер­неть­ся на­зад в її тіло, але вже без та­то­во­го го­ло­су.

А го­лос пли­ве звіду­сю­ди, як при­західне сон­це, -лагідне, не­докірли­ве, тер­п­ля­че. І Да­ру­ся схи­ляє та­ку яс­ну те­пер, покірну го­ло­ву, са­ма не зна­ючи пе­ред ким: чи пе­ред со­неч­ком, чи отим го­ло­сом, що пе­ле­нає з ніг до го­ло­ви, ніби хо­че зігріти, чи на­лю­би­ти, чи на­жаліти…

Нарешті на­люб­ле­на по­волі зни­ка­ючим та­то­вим го­ло­сом, із по­вер­ну­тою у тіло ду­шею, Да­ру­ся ліни­во роз­п­лю­щує очі, підво­дить­ся із землі і аж тоді роз­зи­раєть­ся довкіл.

Як во­на дав­но тут не бу­ла! Як без­в­с­тид­но за­пус­ти­ла та­то­ву осе­лю! Над­ла­мані вітром, жовтіючі пас­ма гус­тої тра­ви ки­ва­ють голівка­ми: дав­но, ой дав­но, до­ню…

Даруся об­ри­ває по­жух­лу тра­вич­ку, ви­но­сить її за ворітця залізної ого­рожі із сліда­ми не так дав­ньої фар­би, як уже більше - іржі. Бе­ре наж­дак, зчи­щає ру­дий на­кип, об­ти­рає ганчіркою залізне прут­тя. Тоді іде до та­та у го­ло­ви. При­хи­ляєть­ся до верхівки хрес­та - і зно­ву дов­го стоїть, зав­мер­ла, лиш раз по раз хи­тає го­ло­вою, ніби­то на знак зго­ди на го­лос, лиш їй чут­ний і зро­зумілий. Во­на роз­во­дить ру­ка­ми, обнімає хрест, і знов на­дов­го при­рос­тає до нього.

Тоді зду­ває з хрес­та по­ро­хи, об­ти­рає йо­го мар­леч­кою, по черзі тор­гає усі чо­ти­ри стовпці ого­рожі і на­решті сідає в но­гах дав­но осілої, май­же рівної із зем­лею мо­гил­ки.

Даруся повільно прик­ла­дає ву­хо до землі - але за якусь мить рап­то­во схоп­люєть­ся. Ме­туш­ли­во шу­кає дов­ко­ла, потім б'є се­бе до­ло­нею в чо­ло, ски­дає із пле­чей по­тер­ту по­ло­вин­ку ліжни­ка і нак­ри­ває нею нижній краєчок мо­гил­ки, ніби вкри­ває мерзлі та­тові но­ги. Хіба йо­му, та­ко­му пе­ре­мер­з­ло­му, та­ко­му пе­рет­руд­же­но­му на своєму віку, зігріти­ся ли­ше тра­вою чи зем­лею?

Коли Да­ру­ся за­хо­дить по по­яс у во­ду чи стає у ви­ко­па­ну по крижі яму - во­на не шу­кає теп­ла, во­на шу­кає ря­тун­ку на свою го­ло­ву. За­хо­дить у во­ду чи в зем­лю не­на­дов­го - лиш до­ти, по­ки во­гонь не по­ки­дає тім'я. Але як­би во­на отак про­ле­жа­ла в хо­лодній землі ро­ки, як та­то, му­си­ла би шу­ка­ти теп­ла.

Ось і за­раз та­то­вий го­лос ска­зав, що йо­му та­ки хо­лод­но, то во­на йо­го трош­ки зігріє. Отак пог­ла­дить крізь хо­лод­ну глин­ку худі йо­го гру­ди, пе­ре­бе­ре хо­лодні пальці, за­че­ше во­лос­ся. А тоді дасть уже й по­ба­юва­ти. Бо навіть най­людніший храм у селі не є та­кий ве­се­лий, як Да­ру­син бай отут із та­том.

Добре, що сьогодні є з чим ба­юва­ти! Да­ру­ся вик­ла­дає з ко­ши­ка при­па­се­не доб­ро дов­к­руг хрес­та, роз­гор­тає з мар­леч­ки сир, мас­ло, відщи­пує пу­чеч­ком по ма­ленькій дрібочці, ки­дає в рот. Дов­го пе­ре­жо­вує. А тоді схи­ляєть­ся близь­ко до хрес­та і ніби щось нашіптує в йо­го чор­ну верхівку, мов­би у люд­сь­ке ву­хо. Гу­би во­ру­шать­ся так ви­раз­но, що, ко­ли б до неї на­хи­ли­ти­ся, мож­на б розбірли­во по­чу­ти сло­ва.

Даруся шеп­че дов­го, га­ря­че, пал­ко, лиш ко­ли-не-ко­ли відри­ваєть­ся від хрес­та, ози­ра­ючись нав­к­руг, об­ша­рює пог­ля­дом усе дов­ко­ла, і зно­ву при­па­дає до землі, і шеп­че швид­ко, ніби боїть­ся, що хтось по­чує її страш­ну мо­ву.

Вона ніко­ли не па­лить тут свічку. Бо свічка го­рить-го­рить та й ви­па­лює все, що є довкіл люд­сь­ко­го. Во­гонь свічки ви­га­няє не тільки злий дух, але й дух лю­ди­ни, яка не зав­ж­ди бу­ла мер­т­вою. А як зни­кає дух - тоді за вмер­лою лю­ди­ною ту­жиш все мен­ше і мен­ше, по­ки не пе­рес­таєш ту­жи­ти зовсім.

Тому Да­ру­ся не лю­бить лю­дей, які світять на мо­ги­лах свічки. Во­ни швид­ше хо­чуть поз­бу­ти­ся бо­лю, що ди­хає з-під сум­ної мо­гиль­ної гли­ни. Лю­ди втіка­ють від ту­ги, яка за­хо­дить заш­по­ра­ми в ду­шу, як тільки очі ви­хоп­лю­ють хрест. Лю­ди не люб­лять ту­жи­ти. Во­ни вза­галі нічо­го не люб­лять.

А Да­ру­ся не хо­че не ту­жи­ти за та­том. Бо для неї тут не ту­га - тут, ко­ло та­та, лиш стільки її справ­ж­нь­ого жит­тя. Усе ли­хе ми­ну­ло­ся, поблідло, втра­ти­ло ясність, а ту­га за чи­мось да­ле­ким ли­ши­ла­ся в Да­ру­синій го­лові та­кою гос­т­рою, що від то­го во­на бо­лить її. І як­що не роз­ра­дить та­то - то вже ніхто не по­мо­же Да­русі. Ото во­на й не па­лить свічку: боїть­ся, що прий­де сю­ди кот­ро­гось ра­зу - а го­лос, який зав­ж­ди пли­ве звіду­сю­ди, як сон­це, що й не знаєш звідки, більше не зус­тріне її. Що во­на тоді ро­би­ла б?

Нема ба­ра­буль, ли­шаєть­ся жмень­ка му­кич­ки, дов­го ні з чо­го зби­ти та­тові ма­сель­ця - все мож­на пе­ре­терпіти. Навіть дов­гий не-прихід сю­ди. Усе мож­на. Але що­ра­зу, ко­ли Да­ру­ся наб­ли­жаєть­ся до мо­гил­ки, ду­ша її та­кож згор­таєть­ся рав­ли­ком від стра­ху, що її за­раз зус­тріне мер­т­ва - без та­то­во­го го­ло­су - ти­ша. Як­що не бу­де йо­го го­ло­су - не ста­не і її. Без го­ло­су на­що їй жи­ти?

Ніхто, жод­на ду­ша у світі не знає, що Да­русі лиш тут розв'язу­ють­ся ус­та. Іноді во­на ду­має, що й са­ма не знає про це.

Коли во­на впер­ше спро­бу­ва­ла за­го­во­ри­ти з та­том, стра­шен­но пе­ре­ля­ка­ла­ся влас­но­го го­ло­су. Тоді їй зда­ло­ся, що йо­го по­чув і увесь світ, а ще гірше - все се­ло, та­ким він був звуч­ним, го­лос­ним. Да­ру­ся твер­до зна­ла, що ска­за­ла ли­ше од­не сло­во: «Та­ту…», а го­лос сам ішов собі з гор­ла, ніби й не про­па­дав ніко­ли, і вит­во­рю­вав якісь дивні чу­де­са, драж­нив­ся, грав­ся, і розтікав­ся, і утікав поміж де­ре­ва і мо­ги­ли, і зно­ву вер­тав­ся, срібний, до неї - аж во­на хотіла ло­ви­ти йо­го ру­ка­ми, щоб схо­ва­ти в па­зусі, чи в ки­шені, чи будь-де інде, звідки йо­го мож­на бу­де бра­ти, але так, щоб про це ніхто у світі не знав.

Настрашена, во­на дов­го ози­ра­ла­ся, ніби шу­ка­ла істин­но­го гос­по­да­ря го­ло­су, хо­ди­ла між сусідніми скле­па­ми, за­зи­ра­ла під пли­ти, об­ма­цу­ва­ла де­ре­ва. На цвин­тарі па­ну­ва­ла якась особ­ли­ва ти­ша, лиш оте її «та­ту» все іще вібру­ва­ло в кро­нах, у траві, горлі. І во­на пов­то­ри­ла: «Та­ту…» - ти­хо, са­ми­ми гу­ба­ми, за­га­ня­ючи зву­ки в гор­ло, у най­г­либ­ший за­ку­ток сво­го нут­ра. А тоді по­чу­ла та­то­ву відповідь. Так близь­ко, по­руч, ніби він сидів отут, ко­ло неї, і во­на чу­ла йо­го теп­ло.

Вона ніко­ли не вміла радіти, але то­го­час якась си­ла підня­ла Да­ру­сю на но­ги і зак­руж­ля­ла поміж мо­ги­ла­ми, по­хи­ле­ни­ми хрес­та­ми, аж нап­ну­ла­ся спідни­ця…

- … Чуєте, Марійо, ро­ка­ми ніко­му це не ка­за­ла, а те­пер вам ска­жу, бо мо­жуть ме­не ско­ро віднес­ти по­за Йор­чи­ху, то так з гріхом і ли­шу­ся… Якось то вже бу­де з па­ра років, не­су мо­ло­ко до невістки, тої пся­чої кістки, най шляк її тра­фить, як во­на ди­ти­ну по-нех­люй­сь­ки об­хо­ди­ла, не­ма­ла би прип­ло­ду більше ніко­ли… Іду вздовж цвин­та­ря, а вже ве­чоріє, а я зро­ду бо­яла­ся цвин­тарів, іду бор­зень­ко, під но­ги див­лю­ся та от­че­наш нап­ров­сяк ка­жу. Аж чую - від Дов­бу­ше­вої мо­ги­ли, а ви знаєте, во­на як­раз у са­мо­му ку­ти­ко­ви, при самій до­розі, не­чис­та си­ла го­во­рить, люд­сь­ким го­ло­сом го­во­рить, та страш­ним та­ким, та гру­бим, та­ким, як би ведмідь крізь ма­ли­ни дер­ся.

Слухайте, жінко доб­ра, я, як ішла, - так і зва­ли­ла­ся на стеж­ку, си­ла ме­не ли­ши­ла, ні вста­ти, ні крик­ну­ти… та й то ще не все… А поміж: мо­ги­ла­ми, аби так здо­ро­ва бу­ла, гу­ляє ма­ра у людській по­добі. Бігме Бо­же, ніби­то на весіллю «гу­цул­ку» гу­ляє, кру­тить­ся, ру­ки три­має ши­ро­ко, спідни­ця до­го­ри підфітькуєть­ся. А го­лос, Бо­же ми­ло­сер­д­ний, та­кий, як­би з пив­ниці ви­ри­вав­ся. Та все «та­ту» ка­же, «та­ту»… Я вже ду­ма­ла, що ро­зум ме­не по­ки­дає навіки, то як по­ча­ла пок­ло­ни би­ти, та хрес­ти­ти­ся, та хрес­ти­ти­ся… Аж тут з цвин­тар­ної бра­ми ви­хо­дить со­лод­ка Да­ру­ся і та­ка якась чуд­на та див­на, і та­ка по­хо­жа на оту ма­ру, що я, ка­жу вам прав­ду, Марійо, уже й не зро­зуміла ні дві-ні три: хто з нас дур­ний, а хто ро­зум­ний. Як­би не зна­ла, що во­на не вміє го­во­ри­ти, то согріши­ла би на неї, Марійо… най Бог мені прос­тить прегрішеніє моє.

- А все від то­го, Вар­вар­ко лю­ба, що ви не сповіда­ли­ся це­го­ро­ку… та й на невістку гріши­те… Ото Бог вам по­си­лає зна­ки.

- Ая-ая, Марійо… що не сповіда­ла­ся - то не сповіда­ла­ся, так мені ся по­лу­чи­ло…

- А со­лод­ка Да­ру­ся уже хіба що по­за Йор­чи­хою за­го­во­рить. Гріх на каліку гріши­ти, Вар­вар­ко срібна…

 

***

 

…ВОНА ТАК ста­ран­но при­хо­ву­ва­ла, що вміє го­во­ри­ти, що ча­сом са­ма не віри­ла у про­ти­леж­не. За­ми­ка­ла двері, завішу­ва­ла вікна, дво­ма паль­ця­ми ви­тя­гу­ва­ла язик, бра­ла дзер­ка­ло і ди­ви­ла­ся-ди­ви­ла­ся, ніби че­ка­ла, що сло­ва самі підуть з гор­ла пішки. Язик був дов­гий, чер­во­ний. Да­ру­ся сіпа­ла ту­ди-сю­ди - ні зву­ка. Якось се­ред ночі си­лою про­бу­ва­ла го­во­ри­ти. Щи­па­ла се­бе за шкіру. Шкіра боліла. На ній ли­шав­ся си­нець. А мо­ва не вер­та­ла­ся. Навіть «гу­ка­ти» як ко­лис­ко­ва ди­ти­на не мог­ла. Тоді во­на своєю сла­бою го­ло­вою зро­зуміла, що мо­ва їй вер­та­ла у рот лиш тоді, як во­на провіду­ва­ла та­та.

Та во­на бо­яла­ся хо­ди­ти до та­та час­то. А рап­том хтось вислідить?! До­не­се, що во­на і не німа, і не дур­на, і не со­лод­ка?! Для Да­русі це страшніше, ніж на­па­ди бо­лю. Хай дур­на її дов­б­ня бо­лить, роз­ко­люєть­ся, але мо­ву не вер­тає ніза­що. Во­на не вміє жи­ти між людь­ми із своєю мо­вою. Лю­ди самі її й віду­чи­ли го­во­ри­ти. То хай тер­п­лять німо­ту. Во­на ж тер­пить їхнє ду­рен­с­т­во?

А тут, на цвин­тарі, та­то ро­зумів Да­ру­сю і роз­ка­зу­вав їй, роз­ка­зу­вав. Як жи­ти, терпіти, не зга­ду­ва­ти, пе­ред людь­ми не со­ро­ми­ти­ся, про­ща­ти нав­мис­не і не­нав­мис­не зло. Во­на тут усе ро­зуміла. Геть чис­то все, до най­мен­шої дрібнич­ки, а вер­та­ла домів - і все розліта­ло­ся, ніби ви­сох­ла сос­но­ва ши­шеч­ка, - і ве­ли­кий чор­ний сум зно­ву по­би­рав її го­ло­ву. І тоді во­на сумніва­ла­ся: а мо­же, й справді дур­на. Не со­лод­ка, а лиш дур­на? …

Бо як тільки вер­та­ла до­до­му, та­то при­хо­див у сни і му­чив Да­ру­сю не­са­мо­ви­то. Цілу ніч сто­яв на две­рях, не пе­рес­ту­па­ючи по­ро­гу, чор­ний, не­го­ле­ний, об­дер­тий, з прос­тяг­ну­тою ру­кою і про­сив мо­ло­ка. Во­на хотіла ка­за­ти, що все мо­ло­ко, всю сме­та­ну, і сир, і мас­ло, яке пря­та­ла міся­ця­ми, во­на відда­ла йо­му вчо­ра, - але язик був німий, лиш ру­ки літа­ли над ліжком у відчаї, як во­ро­ни, так що на ра­нок са­ма не ро­зуміла, хто їй так пе­ре­ко­лош­ма­тив постіль.

Розбита, із за­па­ле­ни­ми очи­ма, Да­ру­ся на ра­нок біга­ла від ха­ти до ха­ти, но­си­ла по­рожнє гор­нят­ко із сліда­ми мо­ло­ка на денці, по­ка­зу­ючи йо­го пе­ред очі ґазди­ням.

- Почалося… - хрес­ти­ла­ся мов­ч­ки Марія, до якої Да­ру­ся зав­ж­ди при­хо­ди­ла пер­шою.

- Треба бу­ло ду­ма­ти… - вар­ня­кав Слав­ко, як­що був удо­ма. А ко­ли був удо­ма - то зав­ж­ди п'яний.

- Заткайся, зат­ка­ла би тя ли­ха го­ди­на! Не ви­диш, ле­дя жи­ва хо­дить…

 

***

 

ВОНА ВСЕ те чу­ла і все ро­зуміла. Але як їй ска­за­ти, що во­на не­вин­на? Що, зак­ли­ка­ти їх усіх на цвин­тар і ска­за­ти?! Та Да­ру­ся знає: окрім як з та­том, во­на вже ні з ким у житті не за­го­во­рить. І навіть не вис­повідаєть­ся пе­ред тим, як бу­де зби­ра­ти­ся по­за Йор­чи­ху.

…Несла мо­ло­ко, кис­ляк, сме­та­ну, сир - усе зси­па­не і зби­те в од­ну трилітро­ву бан­ку - кла­ла ко­ло хрес­та і ди­ву­ва­ла­ся нес­ка­зан­но: від учо­рашніх її по­поїдків справді ма­ле що ли­ши­ло­ся. Та­то та­ки ли­шав­ся го­лод­ний.

Коли се­ред ночі її бу­ди­ла прос­тяг­ну­та та­то­ва ру­ка, зна­ла, що че­рез день-два поч­не боліти го­ло­ва. Бра­ла чис­тенькі хус­точ­ки, ба­ноч­ку із бор­су­ко­вим са­лом, сірник і свічку - і кла­ла на лав­ку ко­ло ліжка. Іще хо­ди­ла дов­к­руг го­ро­ду, іще сікла тра­вич­ки оди­нокій своїй курці, а вже чу­ла, як тонкі жа­лючі п'явки впи­ва­ють­ся в тім'я, ніби прос­вер­д­лю­ють йо­го. І що­ра­зу во­на ду­ма­ла, що то, мо­же, прий­ш­ла і її по­ра…

На ра­нок Марія зна­хо­ди­ла Да­ру­сю із впо­ви­тою п'ятьма хус­т­ка­ми го­ло­вою, відвер­не­ною до стіни, із зем­лис­тим об­лич­чям, про яке годі бу­ло ска­за­ти, чи то об­лич­чя мер­ця, чи жи­вої лю­ди­ни…

 


⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒
  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.