Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

МИХАЙЛОВЕ ЧУДО 2 страница

Лейтенант Лу­пул, на­чаль­ник од­но­час­но Че­ре­мош­нян­сь­кої жан­дар­мерії і при­кор­дон­но­го пос­та, по-ру­мун­сь­ки пос­те­рун­ку, мов­ч­ки вис­лу­хав Ми­хай­ло­ве повідом­лен­ня, дов­го кру­тив рідень­кий вус під но­сом, далі важ­ко зітхнув і ска­зав, ози­ра­ючись на відчи­не­не навстіж вікно, крізь яке сну­ва­ли му­хи, ніби пе­ревіряв, чи не­ма ко­го під стіною:

- Мігаю, за­раз у нас ду­же три­вож­но… ско­ро ба­га­то чо­го мо­же зміни­ти­ся… але жінку твою шу­ка­ти бу­де­мо. При­мар пос­лав своїх лю­дей, ми да­мо своїх. Бу­де­мо по­ма­га­ти.

Непевні сло­ва Лу­пу­ла про йо­го три­во­гу Ми­хай­ло про­пус­тив повз ву­ха - він на­че здурів від невідо­мості. Про­те нес­подіва­но за­пи­тав лей­те­нан­та:

- А мо­же, Мат­рон­ку вкра­ли на той бік по­ля­ки?! Во­на ж поп­ри ріку ко­ро­ву па­се. А те­пер хо­чуть ви­ку­пу?

Начальник жан­дар­мерії зітхнув уд­ру­ге:

- Мігаю, на тім боці вже ско­ро рік, як не по­ля­ки. Там те­пер ору­ду­ють совіти.

- У ме­не до то­го інте­ре­су не­ма… - мля­во пе­ре­бив.

- Маю свою гри­жу…

Лейтенант зітхнув ут­ретє:

- Зате в них є інте­рес ба­га­то до чо­го… Але, ду­маю, ко­го-ко­го, а Мат­рон­ку во­ни не вик­ра­да­ли… не бу­ло на­що… Іди, ґаздо, до­до­му, а я дам тобі підмо­гу на по­шу­ки. Бог доб­рий - пе­ре­жи­ве­мо і це… - закінчив Лу­пул і чо­мусь поп­лес­кав Ми­хай­ла по пле­чу.

***

ДРУГУ ДО­БУ ЧИ не тре­ти­на че­ре­мош­нян­сь­кої муж­сь­кої че­ляді шу­ка­ла Мат­рон­ку - а жінка щез­ла, як річко­ва няв­ка. Ніби за­па­ла­ся жи­ва лю­ди­на в зем­лю без­слідно - аж страш­но бу­ло ду­ма­ти, що та­ке мог­ло тра­фи­ти­ся в люд­но­му місці, і ніхто то­го й не помітив. Іншим ра­зом кур­ка роз­г­ре­бе гряд­ку в сусідськім го­роді - а на дру­го­му краю се­ла ґаздині вже ва­дять­ся13 про цю дур­нич­ку. А тут та­ке… Так, ніби­то лю­ди в той день од­но­час­но пов­ля­га­ли­ся спа­ти зза­по­луд­не, і ніби­то за цілий вечір ніхто ні до ко­го не йшов лу­га­ми чи то по­тай­ки, чи на по­вен зріст; і ніхто в той вечір не зби­рав бе­ре­га­ми овечі бу­буш­ки; ні тра­ву не ко­сив, ні дров до­до­му з лу­гу не тя­гав. Ну, ніби­то осліпло враз усе се­ло, чи шнур­ком по­су­ну­ло іще до за­хо­ду сон­ця в пос­телі - і зас­ну­ло, як вмер­ло, і не об­хо­ди­ло йо­го ніщо на світі, окрім твер­до­го сну.

Тим ча­сом у лузі над рікою не ли­ши­ло­ся жод­но­го ку­щи­ка чи камінчи­ка, під який не за­зир­нув би уби­тий го­рем Ми­хай­ло після всіх, хто за­зи­рав ту­ди до нього, до­по­ма­га­ючи шу­ка­ти Мат­рон­ку. Він заг­ля­дав, як во­ро­на в кістку, зсу­вав з місця каміння і роз­ки­дав за­го­тов­ле­не ки­мось до ви­но­су ріща, по­дов­го цю­кав ніко­ли й ніким не зай­ма­ну при­бе­реж­ну твердь, чи не за­па­деть­ся де, або не зм'якне, - але жод­но­го сліду, що дав би бо­дай мізер­ну надію, не зна­хо­див. Хіба що ду­же по­то­ло­чені уз­довж са­мої во­ди тра­ви та важкі, мов ко­вані, - яв­но не жіночі - сліди на піску. Але ні, не так, Ми­хай­лові відкри­ли­ся не прос­то сліди - а ціла ту­пот­ня­ва слідів біля са­мої во­ди, мов­би на піску го­па­су­ва­ло ціле військо чи тов­к­ла­ся, - як у дур­но­му ро­зумі - не зна­ючи, ку­ди прис­та­ти, доб­ра че­ре­да ху­до­би, а потім рап­то­во ка­ну­ла у во­ду. Але ні сліду ху­до­би, ні сліду жіно­чої ніжки, бо­дай паль­чи­ка від її постіль­ця, Ми­хай­ло не знай­шов, хоч Юр­ко Ог­рон­ник дав йо­му свій ста­рий - ще з ав­с­трійсь­кої вой­ни бінокль. Та навіть ко­ли й був який слід, то далі ішла ріка…

***

ЩОБ ВАМ ЛЕГ­ШЕ уяви­ти та­ку - май­же неп­рав­до­подібну - кар­ти­ну таємни­чо­го зник­нен­ня не німої, не глу­хої, до то­го ж дав­но ту­теш­ньої жінки вод­но­мить і без­слідно, бу­ло б доб­ре де­таль­но опи­са­ти цю місцевість, рель­єфи, роз­та­шу­ван­ня ріки, дов­ко­лишніх сіл і навіть… сусідніх дер­жав, оскіль­ки опи­су­вані події сто­су­ють­ся чер­в­ня 1940 ро­ку ми­ну­ло­го ти­ся­чоліття.

Так ось. По два бо­ки мілко­го на­весні і пов­но­во­до­го влітку, але не­за­леж­но від по­ри ро­ку, зав­ж­ди гомінко­го і спішно­го Че­ре­мо­ша, між горбів і ки­чер, не­мов у гли­бокій жіночій па­зусі, гнізди­ли­ся двоє гірських сіл з од­на­ко­вою наз­вою - Че­ре­мош­не. Ко­ли б мож­на бу­ло ди­ви­ти­ся на них з ви­со­ти пта­ши­но­го поль­оту чи хо­ча би із се­ре­ди­ни ріки, то се­ла відби­ва­ли­ся між со­бою так са­мо од­на­ко­во, як відби­ваєть­ся люд­сь­ке об­лич­чя у дзер­калі. Спо­конвіків меш­канці обид­вох Че­ре­мош­них го­во­ри­ли май­же од­на­ко­вою ма­те­рин­сь­кою мо­вою, і од­на­ко­во скла­да­ли ру­ки до од­на­ко­во­го «отче­на­шу», в один і той же день свят­ку­ва­ли Різдво і Ве­лик­день, і навіть одяг у них був схо­жий, і клять­би, і по­дя­ки, лиш віта­ли­ся лю­ди по два бо­ки ріки тро­хи інак­ше, ото май­же і вся різни­ця.

Але час від ча­су їхня дідівщи­на пе­ре­хо­ди­ла від однієї дер­жа­ви до іншої, мов­би без­воль­на жінка в ру­ки більш удат­но­го чо­ловіка, - і че­рез те час від ча­су і ба­га­то років, так ба­га­то, що во­ни іноді трам­бу­ва­ли­ся в століття, лю­ди попід гор­ба­ми-близ­ню­ка­ми бу­ли розділені кор­до­ном, який про­хо­див як­раз по се­ре­дині не при­чет­ної до та­ких змін ріки.

У той день, ко­ли наг­ло оси­ротілий Ми­хай­ло за­зи­рав чи не під ко­жен камінь у при­бе­реж­но­му лузі, йо­го Че­ре­мош­не на­ле­жа­ло Ру­мунії, де Бо­гом і ца­рем для йо­го підда­них слу­жив ко­роль Мігай, а тут, на саміській ок­раїні Ro­ma­nia ma­re14, у за­би­то­му в го­ри селі над Че­ре­мо­шем, ца­ря­ми й Бо­га­ми бу­ли ко­ролівські по­се­ред­ни­ки - слу­живі во­яки місце­вої жан­дар­мерії на чолі з лей­те­нан­том Лу­пу­лом та місцеві дідичі.

Коли, хто і скільки пра­вив по той бік ріки, Ми­хай­ло не ду­же знав, але знав точ­но, що за йо­го пам'яті муш­т­ру­ва­ли там люд польські па­ни та іще шан­дарі чи жовніри.

Та від ми­ну­лої осені, відко­ли по­биті німцем по­ля­ки всту­пи­ли­ся з там­то­го краю, а точніше, від 17 ве­рес­ня 1939 ро­ку, у дзер­каль­но відби­то­му че­рез ріку Че­ре­мош­но­му по­ряд­ку­ва­ли совіти. Во­ни, на Михай­ло­ве зди­ву­ван­ня, у цьому році свят­ку­ва­ли Різдво і Ве­лик­день в один і той же день, що й по цей бік річки.

…Михайло си­дить на дамбі і, чи не впер­ше, ди­вить­ся з глу­хою неп­ри­яз­ню, а, мо­же, навіть зло­бою по­тойбіч во­ди, де все вид­но, як на до­лоні, і без бінок­ля. Скільки там тої ріки? Жа­ба мо­же пе­рес­ко­чи­ти з цього бо­ку, особ­ли­во, ко­ли ріка обміліє, а жа­ба за­хо­че по­чу­ха­ти­ся об камінь на іншо­му боці. У двох особ­ли­во мілких місцях, там, де каміння шкірить­ся над гри­вас­тою хви­лею, ріку пиль­ну­ють сму­гасті при­кор­донні стов­пи, один з яких не­дав­но поміня­ли совіти, але він був май­же та­кий, як при Польщі, тільки більш хит­ли­вий, бо не ду­же доб­ре закріпле­ний. Ко­ли-не-ко­ли по обид­ва бо­ки бе­регів неспішни­ми кро­ка­ми міря­ють рінь при­кор­дон­ни­ки з ка­рабіна­ми, мов­ч­ки зир­ка­ючи од­не на од­но­го по­че­рез во­ду, як роз­ми­на­ють­ся пос­то­ви­ми.

Хоча, як­що бу­ти вже геть зовсім точ­ним, то на цім, ру­мунськім, боці охо­чим прис­ту­пи­ти до ріки са­ме в цьому місці, звідки Ми­хай­ло ди­вить­ся вов­ком, не так прос­то: за лу­гом, де па­сеть­ся люд­сь­ка ху­до­ба, уз­довж кру­то­го об­ри­вис­то­го бе­ре­га ви­сочіє дов­же­лез­на дам­ба - укріплен­ня, вик­ла­де­на з доб­ро­го річко­во­го ка­ме­ню іще за ав­с­трійсь­ких по цей бік часів, відго­род­жу­ючи лу­ги від во­ди. Точніше, навіть не так: дам­ба не стільки відго­род­жує, скільки підпи­рає об­ри­вис­тий бе­рег-ска­лу, який різко фіксує сільські межі за де­ся­ток метрів від кор­до­ну.

Розказують старі лю­ди, що укріплен­ня зво­ди­ли цілий рік, а потім ще дов­го на­си­па­ли і вирівню­ва­ли місце між ска­лою і дам­бою, де нині гнуть­ся під вітром кущі і па­сеть­ся гро­мад­сь­ка ху­до­ба. Дам­ба під ска­лою до­те­пер подвійно убез­пе­чує більшу час­ти­ну Че­ре­мош­но­го від по­ве­ней, тоді як на дру­го­му боці прий­ш­ла рап­то­во во­да нерідко за­ли­ває го­ро­ди і навіть ха­ти. Але про­ти­леж­ний бе­рег по­логіший, більш рівнин­ний, і то­му відби­ва­ти во­ду від нього дам­бою важ­че. А мо­же, прос­то ніко­му зор­ганізу­ва­ти доб­ру спра­ву.

Австрійська дам­ба на ру­мун­сь­ко­му боці бу­ла не тільки ста­рою, доб­рот­но ук­ла­де­ною і скріпле­ною, але ще й ма­ла чо­мусь нез­вич­ну - ду­го­подібну - фор­му. З то­го бо­ку ріки во­на на­га­ду­ва­ла де­що де­фор­мо­ва­ну, ніби­то тро­хи розігну­ту з обох кінців підко­ву. Ка­жуть, що той ґазда, хто ор­ганізо­ву­вав її будівниц­т­во, ко­лись тут був не тільки ве­ли­ким діди­чем - на всі двад­цять пальців май­с­т­ром, але тро­хи й хи­мер­ним чо­ловіком: лю­бив усе ро­би­ти так, як не в ту­тешніх лю­дей і не скрізь. А ще ка­жуть, привіз зі світу мо­ло­ду, але сла­бу на ле­гені жінку-німке­ню, і жінці тре­ба бу­ло дня­ми хо­ди­ти над во­дою, щоб чим більше ди­ха­ти річко­вою вільгістю, їха­ти на ліку­ван­ня на теплі во­ди без чо­ловіка жінка відмо­ви­ла­ся на­мер­т­во. І щоб їй бу­ло ве­селіше хо­ди­ти над Че­ре­мо­шем, при­ду­мав той май­с­тер ма­лень­ку хитрість - ско­ман­ду­вав клас­ти ду­го­подібну дам­бу, щоб йо­го добрій пані зда­ва­ло­ся, ніби­то во­на спо­чат­ку піднімаєть­ся до­го­ри, як в Аль­пах, а потім спус­каєть­ся вдо­ли­ну, до­го­ри - вдо­ли­ну; так і день, ди­ви­ся, ми­нає швид­ше, і здаєть­ся, що ти ман­д­руєш інши­ми -да­ле­ки­ми - кра­ями.

Отож, з то­го ча­су ши­ро­ким гре­бе­нем дам­би мож­на бу­ло не тільки йти, але навіть бігти.

Але, як­що ста­ти на оць­ому - най­ви­що­му - місці і зне­наць­ка по­ди­ви­ти­ся вниз на ріку, то мо­же зак­ру­ти­ти­ся в го­лові, в ко­го го­ло­ва не ду­же здо­ро­ва. А як­що ди­ви­ти­ся прос­то так - зад­ля ціка­вості, то вни­зу, попід са­му во­ду мож­на по­ба­чи­ти такі ж при­бе­режні кущі і каміння, як тут, звер­ху. Діти, бу­ва­ло, бав­лять­ся і збіжать по дамбі вниз, як дрібні со­неч­ка після до­щу по ве­се­лиці, - а потім плюс­ка­ють­ся ціли­ми дня­ми у воді. Але бать­ки воліють да­ти дітям по парі бу­ко­вих па­лиць на сра­ку, ніж пус­ка­ти їх ку­па­ти­ся під дам­бою: ка­жуть, місце прок­ля­те - то й не­без­печ­не.

Сидить Ми­хай­ло на гре­бе­неві дам­би, спус­тив­ши вниз на­ход­жені но­ги, і ди­вить­ся на той бік. Прок­ля­те - не прок­ля­те, а що місце мо­то­рош­не, - то прав­да. Не раз і діти па­да­ли сторч го­ло­вою, за­ди­вив­шись на шум­ли­ву во­ду, і ху­до­ба ішла на той світ із дам­би, і не од­но­го кон­т­ра­бан­дис­та, або, як ка­жуть по-ту­теш­нь­ому - шварцівни­ка, з то­го бо­ку прис­т­ре­ли­ли отам, уни­зу, при­кор­дон­ни­ки-gra­ni­ce­ri, і по­то­пель­ни­ка не од­но­го там ви­ло­ви­ли. Так що сільські лю­ди на­ма­га­ли­ся пан­т­ру­ва­ти ху­до­бу в лузі, об­к­лав­ши во­рин­ням місце від дам­би, а до ку­пан­ня йшли май­же в кінець се­ла, на більш рівнин­ну, спокійнішу во­ду вниз по течії, ближ­че до За­рем­би­но­го мли­на.

Коли по той бік ріки па­ну­ва­ли по­ля­ки, бу­ва­ли ча­си, що на шварцівників-ґешеф­тарів во­ни ди­ви­ли­ся де­що крізь пальці. Іноді ті мог­ли собі навіть по­се­ред дня діста­ти­ся з кра­мом на ру­мун­сь­кий бік. Чи то пе­ревізни­ки бу­ли у змові зі стра­жа­ми кор­до­ну, чи зад­ля за­робітку по­де­ко­ли не­вип­рав­да­но ри­зи­ку­ва­ли, чи там­тешні за­ко­ни бу­ли тро­хи такі, як диш­ло… а мо­же, те, що Че­ре­мош­не ту­ли­ло­ся у дідька за па­зу­хою, то й диш­ло ту­ди роз­вер­та­ло­ся по­воліше, ніж де-інде, але зрідка із шпа­ро­ви­ти­ми16 ґешеф­та­ря­ми трап­ля­ло­ся са­ме так. Мо­же, іще й че­рез те, що з Польщі тоді бу­ло що пе­ре­ки­да­ти на ру­мун­сь­кий бік більше, ніж з ру­мун­сь­ко­го - на поль­сь­кий.

Щоправда, по­ля­ки час від ча­су влаш­то­ву­ва­ли по­бої по­руш­ни­кам при­кор­дон­но­го спо­кою та­кож се­ред білої дни­ни, особ­ли­во, як­що шварцівни­ки бу­ли з ру­мун­сь­кої сто­ро­ни. Доп­рав­лять до сво­го пос­ту ви­лов­ле­но­го се­ред ріки не­бо­гу, наб'ють на подвір'ї бу­ко­ви­ми па­ли­ця­ми в чо­ти­ри ру­ки, відбе­руть крам, пот­ри­ма­ють ме­жи жовніра­ми, зас­тав­лять тра­ву ско­си­ти чи сіно ски­ну­ти - та й відпус­ка­ють би­то­го на­зад. А тут уже ру­мунські бу­ки гра­ють йо­му як не «гу­цул­ку», то «аркан», та все по гу­зиці, та все по вже синій від поль­сь­ких па­лиць гу­зиці.

Після то­го на якийсь - ду­же нет­ри­ва­лий - час при­тих­не ґешефт з обох бе­регів.

І зно­ву шну­ру­ють при­кор­дон­ни­ки по обид­ва бо­ки во­ди ма­ло не на відстані прос­тяг­ну­тої ру­ки, лиш хіба що тільки не го­во­рять один з од­ним. Але ми­нає день-дру­гий - і прос­вис­тить з то­го на цей бік камінь від поль­сь­ко­го пос­то­во­го із прив'яза­ним за­паш­ним ґаліцей­сь­ким тю­тю­ном, а з цього бо­ку - поділять­ся ґраніче­ри су­ше­ни­ми сли­ва­ми в міщу­ли­кові17, за­чеп­ленім до вер­ху дов­гої і гнуч­кої ліски чи жер­д­ки; та й далі підуть хлопці в де­що од­на­ко­вих, як­що ди­ви­ти­ся з цього бе­ре­га, мун­ди­рах уз­довж ріки, ніби­то нічо­го й не бу­ло, не до­повіда­ючи на­чаль­с­т­ву про своє хоч і дрібне, але стро­го-нас­т­ро­го за­бо­ро­не­не по­руш­ниц­т­во.

…Ото си­дить Ми­хай­ло на дамбі і ду­має, що та­ки, діправ­ди, бре­хав лей­те­нан­тові Лу­пу­лу, на­чеб­то інте­ре­су до поль­сь­ко­го, а відне­дав­на совіцько­го, бе­ре­га не має. Як­що вже по щирій правді, то жи­во­го інте­ре­су не має, але ж Ми­хай­ло має очі, і очі, сла­ва Бо­гові, по­ки що добріські, то все він ви­дить. Ви­дить, що від ми­ну­лої осені ста­ло на тім боці якось так ти­хо, ніби там три­ва­ли що­денні по­мин­ки за щой­нов­мер­ли­ми, чи так, як­би там­тешні лю­ди рап­то­во об'їли­ся ма­ко­вин­ня - і на­дов­го впа­ли у спляч­ку, як лісові вуй­ки-вед­меді. Щось там не так… ой, не так, як у там­тешніх лю­дей раніше.

Кажи що ка­жи, а за Польщі та­ки бу­ло по-іншо­му. Ко­лись, бу­ва­ло, люд­сь­ке га­ря­кан­ня, без­со­ромні дівочі пис­ки чи вдо­во­лені па­ру­бочі свис­ти відби­ва­ли­ся від ска­ли на тім - до ска­ли на цім боці, а особ­ли­во у дні цер­ков­них свят чи сільських на­бутків; і под­во­юва­ла ден­на або вечірня лу­на змішані го­ло­си, і сто­яли во­ни, мов єди­ний чис­тий дзвін, у до­лині між го­ра­ми, розітну­ти­ми во­дою; і хто не знав, то й не ска­зав би та й не по­ду­мав, що зви­вис­та, як га­ди­на, і зе­ле­на, мов ко­би­лич­ка, ріка, неп­ри­род­но міче­на сму­гас­ти­ми стов­па­ми, ро­бить той дзвін трісну­тим над­воє.

Ще май там­тої зи­ми, ще на тім боці за по­ляків, да­ле­ко за північ вер­та­ли­ся Ми­хай­ло з Мат­рон­кою з ко­ля­ди до­до­му, і ста­ли, мов уко­пані, гля­нув­ши на дру­гий бік по­ру­ба­но­го Че­ре­мо­ша.

Там бу­ло так гар­но - що аж страш­но, як, мо­же, бу­ває не­ва­гомій душі ли­ше пе­ред рай­сь­кою бра­мою. Білі - не­на­че вов­няні - сніги ле­жа­ли від верхів до ни­зу не­по­руш­ним са­ва­ном, про­шиті хіба що лиш чор­ни­ми піка­ми сме­ре­ко­вих і бу­ко­вих лісів, та вир­вані лат­ка­ми теп­лих осель, над яки­ми вив­ся па­ху­чий дим. І ці, мініатюрні зда­ле­ка, роз­ки­дані між срібни­ми, блис­ку­чи­ми сніга­ми темні цят­ки хат світи­ли­ся те­пер ве­се­ли­ми вер­теп­ни­ми звізда­ми; і чорніли між ха­та­ми тонкі вер­веч­ки ко­ляд­ників і ма­лан­карів, як пле­тені пас­туші батіжки.

І при­ту­ли­ли­ся Ми­хай­ло з Мат­рон­кою од­не до од­но­го так близь­ко, що навіть че­рез грубі їхні сар­да­ки18 бу­ло чу­ти прис­ко­ре­не бит­тя сер­дець - бо зат­ру­би­ла на тім боці чо­ловіча ко­ля­да оле­ня­чим ро­гом, а з цього бо­ку ко­ля­да жіно­ча спо­хо­пи­ла­ся скрип­кою, і на­раз дов­ко­лишні го­ри пот­ряс­ло єди­ним з двох боків «Гой, дай Бо­же! » - і Ми­хай­лові за­хотіло­ся впас­ти ли­цем у сніг на срібно­му горбі з то­го бо­ку, де зно­ву зак­лич­но тру­бив ріг, як зрілий олень у шлюб­ну свою по­ру; бо не ли­ши­ло­ся на світі нічо­го, окрім по­лох­ли­во­го, як пташ­ка, Мат­рон­чи­но­го сер­ця в Ми­хай­ловій жмені, її твер­дої, май­же діво­чої циць­ки, і ото­го різдвя­но­го ро­гу, що ста­вав то три­вож­ним, як гул по­ве­не­вої во­ди, то не­са­мо­ви­тим, як чо­ловік біля вдат­ної йо­му жінки…

Часом після всіх ден­них робіт, спізна уве­чері, ішли Ми­хай­ло з Мат­рон­кою в луг, спус­ка­ли но­ги з дам­би - і слу­ха­ли чи то са­мих се­бе, чи про­хо­лод­не ди­хан­ня гір і шум­ли­вий нес­покій во­ди. При­ту­лять­ся го­ло­ва­ми - і мов­чать, лиш те­реб­лять од­не од­но­му га­рячі пальці, та хіба що на мить пок­ла­де Мат­рон­ка го­ло­ву в чо­ловікові коліна - і слу­ха­ють… слу­ха­ють.

А там, на то­му боці, плу­таєть­ся но­га­ми кот­рийсь ку­че­ря­вий19 ґазда з на­бут­ку, - та й крик­не по­че­рез ріку до та­ко­го са­мо­го ку­че­ря­во­го, що вер­тає з Ка­пе­ту-те­ро­вої кор­ч­ми, пос­вис­ту­ючи на два Че­ре­мош­них:

- А що, ґазди­ку, йде­те сього­вечір до кобіти20?

- А чо­го би не йшов?!

- То пан ґазда має люб­ку?

- Маю, най мені здо­ро­ва бу­де.

- Же би вам здо­ро­ва бу­ла і моя мені бу­де здо­ро­ва, бо я та­кож маю люб­ку, смач­ну, як сме­та­на.

- Пане-домнуле, а ви бих поміня­ли свою люб­ку на мою? Мо­же, моя ще май смачніша?

- Може, на один раз би й поміняв, а на більше ні.

- То поміняй­мо­ся на сю ніч.

- Іду міня­ти­ся. Наз­до­га­няй.

- Піду по­ра­жу­ся з жінкою, ци поз­во­лить.

- Моя мені точ­но ска­же: «Не поз­во­лям». А ва­ша що - поз­во­лям?

- Моя, мо­же, й поз­во­ли­ла би, як­би не на­дов­го.

- А чуєте, ґаздо, як ва­ша кобіта дає вам знак, що свобідна від сво­го чо­ловіка?

- Кладе дзер­ка­ло у гру­шу про­ти сон­ця.

- А ко­ли сон­ця не­ма?

- Вішає опу­да­ло від во­ро­ни.

І так собі пе­ре­гу­ку­ють­ся по­че­рез ріку два підпилі ґазди - аж на двоє сіл, та де там на двоє сіл - на дві дер­жа­ви чу­ти.

Чухаються по два бо­ки шан­дарі і жовніри - а охо­чих до бесіди ґаздів не поспіша­ють роз­га­ня­ти на­гай­кою. Мо­же, своїх лю­бок-кобіт зга­ду­ють? А по­ки зга­да­ють, що ґаздам слід роз­мов­ля­ти од­но­му по-поль­сь­ки, а іншо­му - по-ру­мун­сь­ки, ґазди, ди­ви­ся, уже роз­тек­ли­ся між ха­та­ми, як дим. Чи до жінки, чи до люб­ки… та все од­но до жінки…

***

ВІД МИ­НУ­ЛОЇ ОСЕНІ, відко­ли на Ґаліцію21 прий­ш­ли совіти, на той бік утек­ло па­ру лю­ду і з Ми­хай­ло­во­го се­ла. Чо­го? Для чо­го? Що їм вий­ш­ло з тої втечі - Бог знає. Але ніхто більше не чув - не видів від них ні привіту, ні одвіту і ніяко­го іншо­го зна­ку, так, ніби лю­дей віднес­ла во­да без сліду; хіба що про Ку­ри­ка бре­ха­ли, що си­дить десь по той бік у тюрмі… Але чи прав­ду ка­за­ли, чи та­ки бре­ха­ли, хто знає? Лю­ди такі - бре­ха­ти вміють ліпше, ніж прав­ду ка­за­ти.

Михайло в то­му не ро­зуміє, бо то ґаздівства не сто­суєть­ся, а йо­го інте­ре­сує лиш ро­бо­та і гос­по­дар­ка, але, Бо­же прос­ти, Ку­рик у селі та­кий був ка­ламітний22, що ще тро­хи - і тут тюр­му був би собі за­ро­бив. Якісь такі то лю­ди є, що самі на свою го­ло­ву гри­зо­ти шу­ка­ють. Але то їхня спра­ва. Прав­да, в Ку­ри­ка гро­ма­да дітей тут ся ли­ши­ла… І як то мож­на бу­ло тіка­ти від своєї крові, а все на крішеч­ку23 та­кої ма­лень­кої жінки, як Ку­рич­ка, зва­ли­ти? Од­нак, щось тяг­ну­ло чо­ловіка ту­ди, на Ґаліцію, сильніше від дітей і від жінки… Щось тяг­ну­ло. Он­деч­ки Ми­хай­ла вер­с­тат і со­ки­ра тяг­нуть так, як не тяг­не ні кор­ч­ма, ні на­бу­ток. Мо­же, йо­му та­кож хтось ди­вує, як ди­вує те­пер Ми­хай­ло Ку­ри­кові і тим, що здиміли з Ку­ри­ком по той бік.

…Дивиться Ми­хай­ло з дам­би на дру­гий бік - і чує, що, мо­же, впер­ше в житті сер­це йо­го ко­ле. І чує він якусь не­яс­ну три­во­гу, так, ніби­то за­раз йо­го має ук­рас­ти оцей по­ло­вик24, що мер­т­во ви­сить над кар­ком, як над мер­шею25, ніби справді цілить­ся в са­ме тім'я.

Михайло підво­дить­ся з дам­би, бе­ре в ру­ки бук - і далі на­мо­тує до­ро­гу в лузі. Укот­ре спус­каєть­ся до во­ди і зблизь­ка зно­ву вдив­ляєть­ся на той бік. Звідти віє хо­ло­дом і та­кою ж не­яс­ною три­во­гою. А вже ж ми­нає чер­вень… Ско­ро мож­на бу­де де­ре­во в лісі на сто­ляр­ку ру­ба­ти. Те­пер ще не мож­на - мо­же бу­ти чер­ви­ве. Сто­ляр­ка струх­лявіє ско­ро.

***

…ІЩЕ ЛИШ ТІЛЬКО зоріло, як Ми­хай­ло по­чув обе­реж­ний стук у вікно.

На ґанку сто­яв де­що роз­губ­ле­ний лей­те­нант Лу­пул з ка­рабіном на плечі.

У Ми­хай­ла об­мер­ло сер­це.

Лупул за­го­во­рив по-на­шо­му, чим ще більше зди­ву­вав Ми­хай­ла: ко­ролівські стражі так доб­ре пиль­ну­ва­ли сільських лю­дей бу­ко­ви­ми «со­роківни­ка­ми»26 за по­ру­шен­ня ука­зу vor­bi­ti ro­ma­nes­te27, що не од­на мо­ло­ди­ця і не раз відмо­ви­ла своєму люб­чи­кові, аби не по­ка­зу­ва­ти пругів і синців на тілі, от­ри­ма­них за свій язик, який не хотів обер­та­ти­ся в роті не по-своєму. Так що Ми­хай­ло, за­чув­ши рідну, а не ру­мун­сь­ку мо­ву від то­го, хто увесь час три­мав бу­ка над се­лом, за­каш­ляв­ся.

А Лу­пул тим ча­сом ти­хо, май­же по­шеп­ки го­во­рив:

- Не бійся, dom­nu­le28 Мігаю. Нічо­го не тра­фи­ло­ся. Я лиш прий­шов ска­за­ти, що ми ви­би­раємо­ся із Че­ре­мош­но­го. Зав­т­ра-по­зав­т­ра тут бу­дуть совіти. Мо­же ста­ти­ся по-вся­ко­му, Мігаю. Але скрізь є живі лю­ди, мо­же, і в них во­ни є. То ти не стис­кай­ся, а йди й ка­жи, що в те­бе про­па­ла жінка, а ма­ма циць­ко­вої ди­ти­ни. Во­ни мо­жуть щось зна­ти… - Лу­пул по­ду­мав іще якусь мить і до­дав: - Тяжкі ча­си нас­та­ють… За­мель­ду­ва­ти - за­мель­дуй, але ні на ко­го твер­до не сподівай­ся. Шу­кай свою жінку сам.

Теплий після пос­телі, Ми­хай­ло іще дов­го ди­вив­ся з ґанку на ку­ря­ву пе­ред­в­ранішніх по­рохів, зби­тих гру­би­ми пос­то­ла­ми де­сят­ка доб­ре муш­т­ро­ва­них, але по­га­но вбра­них Лу­пу­ло­вих во­яків, що по­волі зни­ка­ли на вузь­ко­му сільсько­му гос­тин­цеві в нап­рям­ку Бе­ре­го­ме­та, а за ни­ми гна­ло­ся півня­че ку­курікан­ня та со­ба­че цях­котіння.

…А че­рез день, в опо­луд­не, до­нес­ли лю­ди, що в Че­ре­мош­но­му зміни­ла­ся вла­да…

Сиротливо по­топ­тав­шись на своєму подвір'ї, Ми­хай­ло пішов до жидівської кор­ч­ми ку­пи­ти наф­ти29, та, вид­но, нев­час­но - впер­ше на йо­го пам'яті кор­ч­ма бу­ла зак­ри­та. Не­пус­то лю­ди ка­жуть: не­ма щас­тя змал­ку, то й до ос­тан­ку. Ми­хай­ло кілька разів по­тор­гав двері, за­зир­нув у нез­вич­но прик­риті вікон­ни­ця­ми вікна, неспішни­ми кро­ка­ми об­пе­ре­зав подвір'я: мо­то­рош­на ти­ша сто­яла на зав­ж­ди гамірній гос­поді - навіть не бу­ло вид­но як взимі, так вліті го­ло­пу­зих, але у незмінних яр­мул­ках гос­по­да­ре­вих синів-трійнят - Йось­ки, Да­ви­да і Яко­ва.

Михайло навіщось прик­лав ву­хо до сінеш­них две­рей кор­ч­ми. Дов­ший час звідти та­кож важ­ко ди­ха­ла ти­ша - лиш бу­ло чу­ти, як миші на го­рищі сов­га­ли горіхи, та під роз­сох­ли­ми дра­ни­ця­ми да­ху ло­потів вітер. А далі з-за две­рей по­чув­ся шурхіт, так ніби хто об­ди­рав ку­ку­руд­зяні ка­ча­ни; потім двері оз­ва­ли­ся скрад­ли­вим, ледь чут­ним го­ло­сом Ла­за­ря Ка­пе­ту­те­ра - гос­по­да­ря кор­ч­ми:

- Чуєте, мам­цю… ішли би ви собі до ха­ти… і не мо­зо­ли­ли би отут ко­му без пот­ре­би очі… У ме­не, мам­цю, наф­та є, але ці нові ба­тя­ри із зірка­ми і ка­рабіна­ми прий­ш­ли на­дов­го, мо­же, навіть так на­дов­го, що й до­че­ка­ють­ся моєї з Са­рою смер­ти. І ви мені бу­де­те ка­за­ти, що во­ни так ба­га­то - аж до моєї смер­ти - наф­ти ма­ють?! При­ся­га­юся своєю ли­сою го­ло­вою, що во­ни ще да­дуть нам жа­ру, а не лиш наф­ти… так що, по­будь­те, мам­цю, без світла. Дни­на те­пер дов­га. Світи­ти не тре­ба. А там - як Бог дасть… Робіть, мам­цю, без світла діти. Так, як ро­би­мо ми з Са­рою. А є діти - не тре­ба наф­ти, бо є гри­зо­ти з дітьми. А не бу­де нас - не тре­ба й наф­ти. За­те ли­шать­ся діти.

Зітхнув Ми­хай­ло, не відповівши за двері Ка­пе­ту­те­рові й сло­ва, і по­дав­ся так, як був - з по­рож­нь­ою каністрою до Гер­ш­ко­во­го мли­на - ку­ку­руд­зяні кру­пи заб­ра­ти, що Гер­ш­ко по­го­див­ся їх виміня­ти на но­ве вікно. Вікно Ми­хай­ло ще два тижні то­му відтрад­жу­вав30 мель­ни­кові, а кру­пи заб­ра­ти не встиг­нув.

Білий від ста­рості чи від осілої на нього му­ки, зав­ж­ди за­по­пад­ли­во усміхне­ний і незмінно рух­ли­вий влас­ник мли­на та єди­ної сільської олійні сидів те­пер при вході в млин ма­ком. Ні, не так: Гер­ш­ко сидів не при вході, а чо­мусь прос­то на ве­ли­чез­но­му, як острів, оваль­но­му ка­мені пе­ред вхо­дом, увесь у чор­но­му, із мер­т­во скла­де­ни­ми на колінах ру­ка­ми. Він дов­го мов­ч­ки ди­вив­ся не стільки на Ми­хай­ла, скільки крізь нього, а потім ти­хо ска­зав:

- Правдивій лю­дині не шко­да навіть своє відда­ти… Бе­ри, люб­чи­ку Мой­шо, два, а то й три міхи кру­пи і не­си до­до­му, по­ки я не пе­ре­ду­мав… Мо­же прий­ти та­кий час, що бу­де­мо, як миші, шу­ка­ти зер­нят­ка, а йо­го не бу­де ко­му да­ти, а ти тоді зга­даєш доб­ро­го Гер­ш­ка і поділиш­ся з ним своїм мо­зо­лем. Прав­ди­во го­во­рю, Мой­шо?

- У ме­не вже та­кий час нас­тав… - пе­ре­мов­чав­ши, стис­нув пле­чи­ма Ми­хай­ло і сів на поріг мли­на.

- О, ні, доб­рий чо­ловіче! - за­хи­тав Гер­ш­ко го­ло­вою так, ніби знав щось йо­му лиш відо­ме. - У те­бе всього лиш про­па­ла жінка. Це ли­ше твоя, хоч і ве­ли­ка, біда. Але жінка знай­деть­ся. По­пом­ниш мої сло­ва. А сьогодні надійшли такі ча­си, що колісни­ця їде - і лю­ди­ни не ба­чить. Пе­реїде - і не спам'ятаєшся, що вже ні те­бе не­ма, ні совісти твої, ні чес­ти. Чо­ловік один, а колісни­ця кож­до­го ра­зу дру­га. Ро­зумієш, Мой­шо? Кож­до­го ра­зу дру­га! А чо­ловік один.

- Що ви та­ке го­во­ри­те, Гер­ш­ку?

- Не знаю шо, але го­во­рю прав­ду. Ніхто мені її не ка­зав, але я чую. Шкіра моя го­рить, бо чує: ця колісни­ця, що в'їха­ла сьогодні в на­ше жит­тя, не об­ми­не ані німо­го, ані сліпо­го, ані хрис­ти­яни­на, ані іудея. По­пом­ниш мої сло­ва, доб­рий чо­ловіче… А те­пер бе­ри свою і мою кру­пу, ду­май, що то на­ша, і хо­вай її по­далі від люд­сь­ких очей…

А тобі ска­жу та­ке: не мо­же бу­ти, що­би жад­на ду­ша не чу­ла - не виділа сліду твої жінки. Не мо­же бу­ти! Те, чо­го не тре­ба, ці лю­ди-юди ви­дять і зна­ють… Але та­ка по­га­на люд­сь­ка при­ро­да, доб­рий чо­ловіче…

Михайло топ­тав­ся по се­лу, як у дур­но­му ро­зумі. І ве­ли­ко­го сон­ця не бу­ло. І в го­ро­дах пов­но ро­бо­ти, а лю­ди якось за­ши­ли­ся по ха­тах, що й за­го­во­ри­ти не­ма до ко­го. Хіба що ото ко­ло дзвіниці тро­хи че­ляді зібра­ло­ся. Але то все ті, з ким Ми­хай­лові не ду­же до бесіди. Во­ни ко­ло Ку­ри­ка більше оши­ва­ли­ся.

Вхід до дзвіниці чо­мусь був пе­ре­го­род­же­ний фірою. На фірі сиділи зайшлі в се­ло во­яки у бла­генькій, доб­ре вицвілій ко­рич­невій військовій формі, роз­би­тих чо­бо­тах, а хто і в пос­то­лах з бе­ре­зо­вої ко­ри, і з ка­рабіна­ми по­че­рез пле­че. Між че­ляд­дю і во­яка­ми йшла якась не ду­же жва­ва бесіда.

З кап­лич­ки, що по­руч із дзвіни­цею, вти­ра­ючи краєм хус­т­ки очі, вий­ш­ла Ва­си­ли­на Ма­куш­ко­ва, а за нею Дмит­ро По­по­вич - іще добрісь­кий дідок із оп­ришківсь­ким топірцем у правій руці, та й собі прис­та­ли до Ми­хай­ла, що кру­тив кри­нич­ну кор­бу на подвір'ї вчо­раш­ньої шко­ли. По­по­вич сів на низь­ке, ма­ло не під са­му зем­лю круг­ле цям­рин­ня, на­бив тю­тюн­цем мун­д­ш­тук і за­па­лив люль­ку, та якусь та­ку но­са­ту, як Гафія Бер­ло­ва - весільна пані ку­хар­ка з Че­ре­мош­но­го. За­фай­ку­ва­ла собі й Ва­си­ли­на, раз по раз за­тя­гу­ючи но­сом схли­пи.

- Чого ви сли­ни­те­ся, не­бо­го? - як міг лагідно, за­пи­тав Ми­хай­ло, по­да­ючи їй гор­ня во­ди. - У ме­не, чу­ли? жінка про­па­ла, циць­ко­ва ди­ти­на ли­ши­ла­ся, і я не пла­чу… що плач по­мо­же?

Василина за­тяг­ну­ла­ся за­паш­ним ди­мом, пот­ри­ма­ла в носі, а по­то­му ви­пус­ти­ла крізь ніздрі в'юнки­ми кільця­ми:

- Флинькаю31, Міську лю­бий, бо, як на­ду­маю, що нас усіх тут че­кає, то й камінь би зап­ла­кав. Ти по­ди­ви­ся на оцю го­лод­не­чу, що заб­ра­ла­ся в наш край! Ска­жи, мені, Міську срібний, що во­ни нам мо­жуть зро­би­ти доб­ро­го і що мо­жуть да­ти доб­ро­го, ко­ли самі ма­ло не го­ли­ми сра­ка­ми світять?! А по­ди­ви­ся на їх онучі! А на оті пос­то­ли, з бе­ре­зо­вої ко­ри спле­тені. Ви­диш, ти що­день хо­диш у добрісь­ких свин­сь­ких пос­то­лах. А на про­лю­день маєш те­лячі ви­роб'єки32. Так чи не так? -са­ма пи­та­ла і са­ма собі відповіда­ла Ва­си­ли­на. - То по­ду­май собі у своїй го­лові, що у них мо­же бу­ти на про­лю­ди, про неділю чи свя­то, як­що во­ни пер­ший раз сту­пи­ли ме­жи такі ґречні, як ми, ґазди, го­лод­ран­ця­ми?! Тяжкі ча­си нас че­ка­ють, Міську. Зга­даєш мої сло­ва.

Ти пам'ятаєш на­шо­го діди­ча Фло­рес­ку­ла? Ой, не пам'ятаєш, ти ще май ма­лий тог­ди був. А хо­ча би зга­дай на­шо­го двірни­ка Їлаш­ка, що діди­чем ніко­ли не міг бу­ти. Чо­ловіче, чи ти видів ко­лись їх ко­ло лю­дей як будь, із лат­ка­ми, пом­няц­ка­ни­ми33, ніби їх пси тя­га­ли? Та ніко­ли! А ти пам'ятаєш, як від ріки мож­на бу­ло видіти поль­сь­ких панів з то­го бо­ку, завсігди вик­ва­со­ва­них, як до шлю­бу? То та­кож бу­ла вла­да. Ти то­го не пом­ниш, бо ти ще май ма­лий був, але я доб­ре чую на собі й по­те­пер ра­хо­вані Фло­рес­ку­лом бу­ки за зру­ба­ну не в то­му місці де­ре­ви­ну… Дідич був гра­мот­ний, аку­рат­ний і чис­тий, а який по­га­ний та лю­тий був до лю­дей! То що ти собі ду­маєш, та­ке обірва­не і ніяке, як оце, що плює пе­ред дзвіни­цею, і не зна­ти, де йо­му пуп ру­ба­ли, мо­же бу­ти май ліпше чи добріше, як ру­мун­сь­кий жан­дарм чи уче­ний дідич? Ти собі го­ден на­ду­ма­ти, що хтось з пос­те­рун­ку міг би плю­ва­ти­ся пе­ред цер­к­ви?! А ти пи­таєш, чо­го я хли­паю… Ой, чує моє сер­це, це нам так не ми­неть­ся.

Дмитро По­по­вич мов­ч­ки слу­хав Ва­си­ли­ну, цю­ка­ючи топірцем гравій нав­ко­ло об­не­се­ної де­ре­вом і нак­ри­тої бля­хою круг­лої кри­ниці, а далі й собі ви­пус­тив дим крізь білі, за­ко­чені до­го­ри, ву­са:

- Видиш, Міську, прав­ду ка­же Ва­си­ли­на: нічо­го з це­го доб­ро­го не бу­де.

- Ви так ду­маєте? - пе­ре­пи­тав для го­дить­ся Ми­хай­ло.

- А ти по­ди­ви­ся на їх офіцерів, що сну­ють се­лом, як оше­ленні. Я на ав­с­т­рийській войні не був стар­шим офіце­ром, я був всього лиш стар­шим ку­да пішлють - сол­да­том. А по войні я ще два ро­ки слу­жив у армії. То мо­жу тобі ка­за­ти не гірше від ро­зум­но­го, як во­но і що во­но бу­де. То ска­жу, тобі, Міську, що навіть я, ко­ли був сол­да­том, за­дур­но так не бігав та по­ро­хи не зби­вав до­ро­гою, пу­жа­ючи псів, як ці те­пер шу­ру­ють від дзвіниці до жан­дар­мерії, ніби їм по­ми­ли­ло­ся в го­лові. Ти ж ви­диш, на­ша Ан­ни­ця-бідан­ка, що стра­ти­ла ро­зум, - і та по се­лу хо­дить по­важ­но, навіть ко­ли їй у го­ло­ву вда­ряє. Що ру­ка­ми ма­хає - то нічо­го. Але на лю­дей страх не на­во­дить. А ці якісь такі нар­вані. Нер­вові лю­ди не мо­жуть зас­по­коїти дру­гих лю­дей.