Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья



ІВАН ЦВИЧОК. ДРАМА ПОПЕРЕДНЯ

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 9Следующая ⇒


ІВАН ЦВИЧОК

 

ДРАМА ПОПЕРЕДНЯ

 

- Марійо, ска­жу вам од­но: як не­ма щас­тя змал­ку…

- Це ви про що, Вар­вар­ко?

- Про що… Про ко­го! Про со­лод­ку Да­ру­сю і про Іва­на Цвйчка. По­дивіть­ся ли­шень на цих двох не­щас­них, - ки­ває по­че­рез пар­кан у сусідський двір. - Хай Бог ми­лує від та­ко­го го­ря… Го­ло­ву до го­ло­ви при­ту­ли­ли та й німу­ють обоє, і на на­ро­маль­них лю­дей не зва­жа­ють…

- Хтозна, Вар­вар­ко лю­ба, які во­ни те­пер: щас­ливі чи не­щасні… хтоз­на… Мо­же, в то­му щось є, що си­дять собі отак - і світ їх не об­хо­дить…

- Та чи ви й собі здуріли, Марійо, та­ке ка­жу­чи?! Хіба на­ро­маль­на лю­ди­на бу­де ота­ко сидіти по­се­ред біло­го дня і слу­ха­ти, як дур­ний у дрим­бу грає?

- Може, й здуріла. Хто знає, ко­ли лю­ди­на дуріє… Але пе­ре­беріть пам'ять - і зга­дай­те собі, ко­ли ви отак сиділи із своїм гос­по­да­рем - го­ло­ва в го­ло­ву, - а він вам у дрим­бу, а не на нер­вах, грав?!

- Таке пи­таєте!.. Гос­по­дар не для то­го, що­би у дрим­бу жінці гра­ти.

- Як ска­за­ти, Вар­вар­ко лю­ба…

- Я вид­жу, Марійо, ви ко­ло цих двох і собі якась як прич­ме­ле­на ста­ли. Во­но й не див­но: сусідство…

 

***

 

…ПРИСТАВ був до со­лод­кої Да­русі жи­ти Іван Цви­чок - чуд­ний та дур­ну­ва­тий, як вва­жа­ли в селі, чо­ловік - зай­да.

Ніхто у Че­ре­мошнім не знав з певністю, ко­ли й де Йва­нові пуп ру­ба­ли, де хрес­ти­ли, хто йо­го ма­ма-та­то, і чи має він бо­дай би який дім-двір, чи кіл біля дво­ру. Зда­ва­ло­ся, він був од­но­час­но зав­ж­ди і скрізь.

Мало хто ко­ли чує, як Цви­чок го­во­рить, але вже як ска­же… то кра­ще й не зачіпа­ти. Кра­ще йо­го дрим­бу слу­ха­ти, та ду­ма­ти про щось своє, чо­го вго­лос на ска­жеш.

Їде ав­то­бус на Виж­ни­цю: Іван си­дить на зад­нь­ому сидінні при са­мо­му вікні - у дрим­бу грає. Дех­то з па­са­жирів, мо­же, би й сва­рив­ся з сусідом за неґреч­ний рух чи не­нав­мис­ну штов­ха­ни­ну - але гля­не на Йва­на, стис­не пле­чи­ма, та й при­ку­сить язик.

А Іван ди­вить­ся у вікно, паль­цем біля губів пе­ре­би­рає - і та­ку якусь ме­лодію ви­до­бу­ває з дрим­би, що в ав­то­бусі по­волі тих­не, як при покійни­кові. Лиш водій спе­ре­ду крик­не: «Сам би тобі, Йван­ку, доп­ла­чу­вав, абись ли­ше кож­дий день їхав зо мною та на­род ути­хо­ми­рю­вав, бо нас­лу­хаєшся іншим ра­зом та­ко­го, що й жи­ти не за­хо­четь­ся. А так собі слу­хаю дрим­бу - і ве­се­ло мені, ніби до ма­ми їду».

Цього ж дня ру­шає ав­то­бус на Косів - а Іван уже тут як тут. Прип­реть­ся спи­ною до задніх две­рей - та й у дрим­бу не пе­рес­тає гра­ти. Лю­ди їдуть усякі: дех­то та­кий ве­се­лий, як цвин­тар опівночі. Про­те слу­хає Йва­на - й мов­чить, бо Цви­чок дур­ний-дур­ний, а та­ке мо­же ска­за­ти, що хоч по­се­ред до­ро­ги ви­лазь із ав­то­бу­са. Якось то був так спас­ку­див тюдівську мо­ло­ди­цю, що бідан­ка до Кутів хо­дить пішки, аби лиш на Цвич­ка не втра­пи­ти.

А бу­ло то так. Іван грав собі у дрим­бу в ав­то­бусі, а мо­ло­ди­ця щось йо­му кри­ве ска­за­ла, відей, за­пи­та­ла, чи не хо­лод­но йо­му са­мо­му на ав­тос­танціях спа­ти.

Іван про­мов­чав.

А мо­ло­ди­ця далі посмішкуєть­ся над ним, та ще об­зи­раєть­ся, чи му­жесь­кий рід її слу­хає.

Поклав Іван дрим­бу в ки­ше­ню, об­тер гу­би і за­пи­тав на цілий ав­то­бус, ніби за­то­рох­котів ку­ле­ме­том:

- А чи тобі, нен­зо лєста і кур­во ос­тат­на, мозіль не зро­бив­ся на отій твоїй по­мор­щеній штуці після весілля у Ріжні тої неділі, ко­ли підфітьку­ва­ла но­га­ми на сіні ко­ло цим­баліста, аж сме­ре­ки ся жму­ри­ли з ус­ти­ду, не то, що лю­де?

Та й далі узяв собі дрим­бу в гу­би.

…Ніхто не знав, та й не до­пи­ту­вав ніко­ли, Іва­но­во­го прізви­ща, ли­ше відко­ли світ та сон­це лю­ди і діти в Че­ре­мошнім призвішку­ва­ли­ся йо­му Цвич­ком, бо ду­же лю­бив Іван зби­ра­ти по дов­ко­лишніх се­лах залізяч­чя, а найбіль­ше - цвя­хи, по-ту­теш­нь­ому «цви­ки», з яких зго­дом ро­бив дрим­би і про­да­вав їх чи то в Ку­тах, чи в Ко­сові на ба­зарі.

Дримби бу­ли не ли­ше інстру­мен­том за­ба­ви, але й чи не єди­ним зарібком для Іва­на, а Цви­чок - чи не єди­ним май­с­т­ром від дрим­би на всі дов­ко­лишні го­ри.

Сказати, що навіть тут, у го­рах, бу­ло ба­га­то охо­чих гра­ти на дрим­бах - не ска­жеш, бо час якийсь нас­тав гей­би не для ве­се­лості: все рідше мож­на чу­ти троїсту му­зи­ку, а густіше - та­ки трембіту, але Іва­нові дрим­би ко­рис­ту­ва­ли­ся по­пи­том, і то - частіше, ніж дрим­би тих по­оди­но­ких умільців, що іще ма­ли сміливість кон­ку­ру­ва­ти із Цвич­ко­вим ви­роб­ниц­т­вом.

Цвичковий інстру­мент ку­пу­ва­ли то для шкіл, то для сільських клубів, де по неділях зби­ра­ли так звані ан­самблі дрим­барів і пи­ля­ли на дрим­бах, як на цим­ба­лах.

Тутешню ек­зо­ти­ку - оде­жу, пи­сан­ки, співи і танці, - час від ча­су во­зи­ли в об­ласть на те­ле­ба­чен­ня, на фес­ти­валі, чи прос­то пе­ред на­чаль­с­т­вом по­ка­зу­ва­ти.

Так що все од­но пот­ре­ба у дрим­бах - хоч і не знач­на -існу­ва­ла зав­ж­ди.

Але ніхто, навіть найбіль­ший ар­тист, не мо­же у дрим­бу гра­ти так смач­но, як будь-кот­ра гу­цул­ка, роз­добріла від своїх по­тай­них знань і яв­но­го досвіду.

Гуцулка ся­де собі в за­ли­ту сон­цем тра­ву на горбі чи десь під сме­ре­кою - і світ її не ко­ли­ше: пе­ре­би­рає паль­цем дрим­бу, і ані Букінґемсько­го па­ла­цу їй не тре­ба, ні му­жа, ні лю­ба­са, ані горілки.

Білі овеч­ки па­суть­ся у трав'яно­му ліжни­кові та дзвінка­ми под­з­во­ню­ють, ніби да­ють знак із са­мо­го раю.

Срібні від сон­ця яс­т­ру­би ви­сять над го­ло­вою.

Легкий вітер голівки трав ко­ли­ше.

Вселенська ти­ша стоїть над го­ра­ми - до­ла­ми.

І хо­четь­ся або вмер­ти, або співа­ти.

Файно.

Ото кот­ра мо­ло­ди­ця лю­бить дрим­бу більше, ніж ве­ре­те­но, ве­де очи­ма за Цвич­ко­вою тор­бою пильніше, аніж за чо­ловічи­ми шта­на­ми: че­кає, по­ки Іван роз­к­ла­да­ти­ме десь на ав­тос­танції чи прос­то під пар­ка­ном нові дрим­би.

Дехто, прав­да, з мо­ло­диць гей­би тро­хи всти­даєть­ся та­ки так прос­то ви­ка­зу­ва­ти свою хіть до дрим­би, то такі спер­шу пи­та­ли в Іва­на но­вих ножів чи на­пиль­ників, але очі між залізним кра­мом зав­ж­ди шу­ка­ли дрим­бу, тіло якої на­га­дує тіло дорідної жінки.

Хтозна… мо­же, у дримбі жінки і справді пізна­ва­ли се­бе: до ча­су бай­ду­жих і ліни­вих, аж по­ки не візьмеш їх у ру­ки, а вже як візьмеш - то по­чуєш такі со­ко­виті пе­ре­ли­ви і тонкі зой­ки, що зай­деть­ся тобі сер­це і пла­чем, і співом од­но­час­но, і не зро­зумієш, де ніч, а де сон­це, бо ли­ше жіно­че тіло так розкішно здри­гаєть­ся від лас­ки, як тіло дрим­би від пальців…

Отож сільські мо­ло­диці ку­пу­ва­ли - хто по­тай­ки, хто відкри­то - Цвич­кові дрим­би, хіба що лиш не цілу­ва­ли йо­го в ру­ку від утіхи, що ма­ють за­бав­ку, яка на­га­дує їм са­мих се­бе…

А що посмішку­ва­ли­ся над Іва­ном Цвич­ком - так то не див­но: у цім краю посміюва­ли­ся над усіма.

- Петре, а десь­'те ку­пи­ли такі шта­ни, чи не до цер­к­ви на про­люд? Чи не від Цвич­ка мо­ду пе­рей­ми­ли?

- Чуєте, Йва­ни­хо, а що у вас та­кий виг­ляд, як би вас Цви­чок цеї ночі обер­тав?

…Іван був ма­ло­говірли­вий про все на світі, окрім дрим­би й заліза, з яки­ми го­во­рив і язи­ком, і ру­ка­ми. До то­го ж мав врод­же­ну ва­ду: при­рос­лий до піднебіння язик - і че­рез те йо­го мо­ва на­га­ду­ва­ла то­рохтіння підво­ди по сільській ву­лиці… Мо­же, то­му й не лю­бив пус­ка­ти сло­во на лю­ди. А мо­же, не ду­же й лю­дей лю­бив, а лиш - ро­бо­ту для них. Хтоз­на?

Жив, де до­ве­деть­ся: за­но­чо­ву­вав на ав­тос­танціях, у дзвіни­цях, улітку - в при­до­рож­них обо­ро­гах. Дех­то із сільських ґаздів іноді най­мав Іва­на тра­ву ко­си­ти або дро­ва ко­ло­ти, але він до ро­бо­ти на чу­жих обійс­тях не мав ве­ли­кої охо­ти. То­му зав­ж­ди між сільським ро­бо­то­дав­цем і Цвич­ком відбу­ва­ла­ся приб­лиз­но од­на­ко­ва роз­мо­ва:

- А чи не прий­шов би ти, Іван­ку, в по­неділок до кошіння? Тра­ви пе­рес­то­ю­ють, а ко­са­ря най­ти труд­но.

- У по­неділок? - ліньку­ва­то пе­ре­пи­ту­вав Цви­чок. - По­неділок, ґазди­ку, тяж­кий день. Хоч узимі, хоч уліті. Так що по­неділок відпа­дає. А тра­вам нічо не бу­де до са­мої смер­ти.

- Ну, то при­хо­ди, лю­бий Іван­ку, у вівто­рок.

- Е-е-е, ні, вівто­рок - на­пас­ний день. У до­ро­гу у вівто­рок іти не мож­на. А кошіння - то та­кож до­ро­га.

- А в се­ре­ду?

- Середа - пісна дни­на. А я люб­лю ри­бу. У вас ри­би мо­же не бу­ти. А як є, то не та­ка, як тре­ба. Так що не спішіть у се­ре­ду ко­си­ти. Або косіть без ме­не.

- Іване, то прий­деш у чет­вер?

- У чет­вер точ­но що ні. У чет­вер маю го­ли­ти­ся. То та­кож ве­ли­ка ро­бо­та. А там, дивіться, вже п'ятни­ця. А в п'ятни­цю кли­ка­ли в Пет­раші на весілля мо­ло­до­го зби­ра­ти до шлю­бу. В су­бо­ту маю йти до мо­ло­диці. А на це та­кож довгі збо­ри. Так що, ви­бачєйте. Мо­же, прийдіть ме­не най­ма­ти до кошіння на той тиж­день. Але не з по­неділка, бо по­неділок - тяж­кий день…

Той, хто був свідком та­кої дов­гої бесіди з Іва­ном Цвич­ком, вва­жай­те, був щас­ли­вою лю­ди­ною. Бо реш­та не мог­ли пох­ва­ли­ти­ся тим, що чу­ли від нього більше, ніж дві-три слові.

Зрідка Іван прис­та­вав жи­ти до кот­роїсь мо­ло­диці. Але прис­та­вав не на­дов­го, і в од­но­му і то­му ж селі не прис­та­вав ні до ко­го. І більше, як два місяці, йо­го не зат­ри­ма­ла ані од­на. Як­що Іван ви­ми­вав хо­ро­ми чи ґанок і сте­лив мок­ру ганчірку пе­ред по­ро­гом, - це оз­на­ча­ло, що він дя­кує цій хаті і її ґаздині, і йде собі далі, ку­ди ве­дуть очі.

Через те ма­ло хто хотів прий­ма­ти Цвич­ка для жит­тя. Пе­ре­но­чу­ва­ти - будь­те лас­ка, але не більше. Та й по правді ска­за­ти, сільські мо­ло­диці, ті, що бу­ли справді го­но­рові, чи та­ки­ми се­бе вва­жа­ли, ги­ду­ва­ли нек­лей­до­ва­тим, не­ха­ра­пут­ним чо­ловіком, що люд­сь­кою мо­вою оз­на­ча­ло не ду­же сприт­ним, нев­дат­ли­вим, не­фор­тун­ним. А кот­ра на­ва­жу­ва­ла­ся пе­рер­ва­ти свою си­ро­тин­сь­ку судь­бу Іва­ном, чи вку­си­ти со­ло­дощів а хоч би й з дур­ну­ва­тим, а все ж - чо­ловіком, на­дов­го удос­то­юва­ла­ся насмішку­ва­тих кпинів більш удат­ли­вих і щас­ли­вих.

- Щось ви такі, Ва­си­лин­ко, як би дві ночі ко­ло Цвич­ка обер­та­ли­ся…

- Думаю, Па­ра­соч­ко лю­ба, що вам би од­ної ночі ста­ло, аби ма­ти та­кий вид, бо ви би дві ночі ко­ло Іва­на не вит­ри­ма­ли, як­би лиш за­хотів вас… але, ви­ди­те, не хо­че… не сма­куєте йо­му, пев­но. Так що лиш хіба що ду­май­те, як ме­не Цви­чок вночі обер­тає…

- А не чу­ли'сте, Гафійко лю­ба, це прав­да, що Їле­на за­ко­ни­ла­ся цеїночі Цвич­ком?

- Ну, не всім же, Вар­вар­ко, хо­ди­ти до при­час­тя лиш до цер­к­ви. Ко­ли не ко­ли - й грішно­го тіла мож­на вку­си­ти. Але чо­го би то вам про Іле­ну дба­ти, ко­ли во­на п 'ять років удо­вує?! А ви, ка­жуть лю­ди, і не вдо­ви­ця, і в церкві на при­часті бу­ваєте, а гріха з чу­жи­ми чо­ловіка­ми не сто­ро­ни­те­ся.

- Уже як та­ке ме­не пи­таєте, то ска­жу по правді: цю охіть до гріха мені пе­ре­да­ла моя баб­ка, як весільний по­саг. Ви ще мо­ло­да, то й не знаєте. А я від свої ма­ми знаю, що у на­шої баб­ки бу­ло се­ме­ро дітей - і всі від дру­гих татів.

- Ну, то чо­го вас так му­чить дум­ка про Цвич­ка? Чи самі йо­го хо­че­те поп­ро­бу­ва­ти, лиш не мо­же­те ска­за­ти?

 

***

 

…ЯКОЇСЬ ТО ВЕС­НИ ко­лов Іван Цви­чок дро­ва в Марії, Да­ру­си­ної пер­шої сусіди. Уже як та Марія умо­ви­ла Цвич­ка ста­ти до ро­бо­ти на своїй оборі - Бог йо­го знає. Але факт за­ли­шаєть­ся фак­том: ма­ло не все се­ло ди­ви­ло­ся-ди­ву­ва­ло­ся, як Іван, ски­нув­ши кар­та­ту со­роч­ку, ма­ло не пів дня ви­ма­ху­вав со­ки­рою - аж гай шумів і нес­ка­зан­но тіши­ла­ся Марія.

Ви вже знаєте: ска­за­ти, що Іван був аж та­кий ду­же доб­рий робітник - не ска­жеш, бо міг собі по­се­ред ро­бо­ти сісти на пень чи на лав­ку під стіною - і заг­ра­ти у дрим­бу, або зібра­ти ла­хи і по­да­ти­ся на ав­тос­танцію.

Приблизно так са­мо він зро­бив і в Марії: ні з то­го ні сього ки­нув со­ки­ру по­се­ред дво­ру, і так - як був го­лий до по­яса - спер­ся на пар­кан, ви­тяг­нув із штанів дрим­бу - і заг­рав у бік Да­ру­си­но­го дво­ру якоїсь ду­же туж­ної, аж ку­ри пе­рес­та­ли пор­па­ти­ся в пи­люці, а пес за­вертів хвос­том і по­дав­ся в бу­ду.

Даруся тим ча­сом, пов'яза­на весільни­ми стрічка­ми, прос­то­во­ло­са, із віноч­ком на го­лові, у довгій, до п'ят, непідпе­ре­заній білій ви­ши­ванці сиділа в роз­сохлій груші і пе­рев'язу­ва­ла гілля, зніма­ючи по одній стрічки із се­бе. Во­на то зво­ди­ла пог­ляд до не­ба, то втуп­лю­ва­ла­ся в свої ру­ки - і оди­но­ка сльоза ко­ти­ла­ся їй по щоці, як по за­сох­ло­му рівча­кові.

А Цви­чок грав у дрим­бу і ди­вив­ся по­че­рез пар­кан, гей­би і не на Да­ру­сю, а лиш на її подвір'я, тоді рап­то­во за­су­нув дрим­бу в шта­ни, на­тяг­нув со­роч­ку, взяв со­ки­ру, мов­ч­ки відкрив хвіртку на Да­ру­си­ну обо­ру і за­хо­див­ся ко­ло­ти їй дро­ва, без­лад­но роз­ки­дані під стіною діря­вої на всі бо­ки повітки.

Даруся по­ди­ви­ла­ся-по­ди­ви­ла­ся з груші на Йва­на, втер­ла сльози і по­ти­хень­ку злізла з де­ре­ва, ли­шив­ши вінок з го­ло­ви на гіллі.

Поки во­на за­но­си­ла дро­ва в повітку і аку­рат­но скла­да­ла під стіною, потім зби­ра­ла тріски і скла­да­ла ок­ре­мо, далі заміта­ла подвір'я - Іван тим­ча­сом зно­ву заг­рав на дримбі, при­ка­зу­ючи собі під ніс:

- Агій на цих дур­них лю­дей, що з ро­зум­но­го дур­но­го роб­лять, - і спльову­вав раз по раз під но­ги.

А по всьому Да­ру­ся відкри­ла Іва­нові двері в сіни.

Цвичок так са­мо мов­ч­ки зай­шов до ха­ти.

Марія лиш стис­ну­ла пле­чи­ма на своєму подвір'ї: со­лод­ка Да­ру­ся ніко­му не відчи­няє хатніх две­рей са­ма.

 

***

 

…З ТОЇ ДНИ­НИ Іван Цви­чок прис­тав жи­ти в Да­ру­синій хаті.

Найчастіше на їхньому подвір'ї дні ми­на­ли приб­лиз­но так: Іван кле­пає дрим­бу - а Да­ру­ся з гар­но ук­ла­де­ною круг го­ло­ви ко­сою ди­вить­ся від повітки, склав­ши на гру­дях ру­ки. І так якось по-до­маш­нь­ому, теп­ло, з ледь усміхне­ним об­лич­чям, стоїть нез­руш­но і поїдає очи­ма йо­го ро­бо­ту.

Цвичок мов­ч­ки нак­ле­пає-нак­ле­пає дримбів - і по­ве­зеть­ся із на­пов­не­ною тор­бою ку­дись у світ на тиж­день. І тоді від Сто­рон­ця до Виж­ниці, з Виж­ниці -до Кутів і Вер­хо­ви­ни в са­ло­нах ав­то­бусів дри­жить в йо­го гу­бах дрим­ба, як дівка пе­ред гріхом, і ви­до­бу­ває із се­бе то смішні, то жалісливі ме­лодії - так, що якоїсь то дни­ни проїха­ла од­на розтіць­ка мо­ло­ди­ця з клу­ма­ка­ми і відра­ми че­ре­шень аж до Яб­лу­ниці, про­пус­тив­ши свої Роз­то­ки, бо зас­лу­ха­ла­ся Цвич­ко­вої гри.

Та ми­на­ли дні про­да­жу - і, як не див­но, від вес­ни до осе­ни все вер­тав­ся Іван на Да­ру­си­не подвір'я і брав­ся спер­шу за со­ки­ру: пар­кан поп­ра­ви­ти, хвіртку підла­го­ди­ти, дров на­ко­ло­ти - а там уже зно­ву кле­пав свої дрим­би.

Але, бу­ло, кле­пає-кле­пає - та й ся­де прос­то по­се­ред подвір'я і дрим­бу в гу­би. І вже не­ма ніякої ро­бо­ти ані на цій, ані на сусідській, Маріїній, оборі, бо си­дять дві жінки по два бо­ки пар­ка­ну - і кож­на ду­має своє, як­що год­на ду­ма­ти, а Цви­чок ви­до­бу­ває з тіла дрим­би та­кий жаль, що сер­це трісну­ло б, навіть як­що бу­ло би камінне.

…Серце сер­цем, але ко­ли Іва­но­ва дрим­ба здо­бу­ва­ла­ся на го­лос, Да­ру­сю ніко­ли не боліла го­ло­ва.

Вона тоді об­хо­ди­ла кру­гом го­ро­ду, чи слу­ха­ла прос­ту жалісли­ву ме­лодію, схи­лив­ши го­ло­ву собі до колін, чи сиділа з Марією під стіною на лавці - і залізні об­ручі спа­да­ли з неї, як лис­тя з де­ре­ва, і ро­би­ло­ся їй якось лег­ко-лег­ко - аж не хотіло­ся зран­ку роз­п­лю­щу­ва­ти очей, а отак би ле­жа­ти - на пос­телі чи на осонні - і радіти, що біль зник­нув, мов і не бу­ло йо­го ніко­ли.

І мо­же, лиш од­на Марія то зна­ла, що Да­ру­сю не бо­лить го­ло­ва, і до во­ди во­на не біжить, і в зем­лю не за­ко­пуєть­ся, і в гру­шу не лізе, як лиш Іван бе­реть­ся за дрим­бу. Ото Марія лад­на бу­ла щод­ня но­си­ти сусідам че­реп­ки з бор­щем чи тов­че­ни­ми фа­су­ля­ми, жмень­ку ку­леш­ки, чи кус­ник са­ла, щоб тільки Іван не був го­лод­ний, що­би мав си­лу гра­ти у дрим­бу. Бо світи­ли­ся Цвич­кові реб­ра крізь со­роч­ку - і не зна­ти, чи то фамілія йо­го та­ка бу­ла ху­да, чи то неп­ри­ка­яне жит­тя так ви­су­ши­ло чо­ловіка.

Та Іван час­тень­ко за­вер­тав Маріїні по­поїдки, по­ка­зу­ючи на ба­няк зва­ре­ної ба­ра­болі чи ча­вун ку­леші, ще й ка­зав нав­з­догін:

- Ви ду­маєте, що ви ґазди­ня, то я й не пе­ре­чу, але й у ме­не ру­ки рос­туть не із сра­ки, Марійо.

Отож, ко­ли був у селі, Іван чи не щод­ня сідав з дрим­бою на по­розі, Да­ру­ся - ко­ло нього. І так візся їм день до ве­чо­ра.

Та ми­нав день-дру­гий - Іван зно­ву кле­пав дрим­би чи по­да­вав­ся у світ із ни­ми, а Да­ру­ся па­да­ла в хаті на ліжко - і ціли­ми до­ба­ми ди­ви­ла­ся в сте­лю, не підво­дя­чись ані до їжі, ані до печі, ні навіть до оди­но­кої кур­ки, що греб­ла під са­ми­ми вікна­ми…

- Яке їха­ло - та­ке зди­ба­ло, - стис­ка­ли пле­чи­ма в селі мо­ло­диці, охочі до бре­хонь і скан­далів, про­те скан­далів з Да­ру­си­но­го дво­ру не ви­хо­ди­ло, хіба що Іван роз­перізу­вав­ся в ав­то­бу­сах так, як ніко­ли до цього, аж бо­яз­ко бу­ло йо­го зачіпа­ти, щоб не на­го­во­рив то­го, від чо­го тре­ба бу­ло би тіка­ти із се­ла.

 

***

 

…ДИВО-ДИВНЕ, але од­но­го ра­зу со­лод­ка Да­ру­ся взя­ла з со­бою на цвин­тар до та­та і Цвич­ка. Як зав­ж­ди, зібра­ла­ся в підвечірок, скла­ла ко­шик і відкри­ла пе­ред Іва­ном хвіртку на ву­ли­цю.

Іван по­ду­мав-по­ду­мав - та й вер­нув­ся до ха­ти.

Засмучена Да­ру­ся сто­яла, три­ма­ючись од­ною ру­кою за пар­кан, а дру­гою прит­ри­му­ючи ко­шик, і ди­ви­ла­ся на хатні двері.

Іван вий­шов у тісно­му, як на йо­го го­ло­ву, літньому ка­пе­люсі, три­ма­ючи за спи­ною ко­су.

Так во­ни й по­че­бе­ря­ли: Да­ру­ся з ко­шем по­пе­ре­ду, Іван Цви­чок із пе­ре­ки­ну­тою по­че­рез пле­че ко­сою на пів кро­ка по­за­ду, а нав­к­руг них- сільські пси, не заг­нані гос­по­да­ря­ми в ха­ла­бу­ди та не прив'язані на лан­ци.

Чахкотіли по­за­ду ма­ши­ни,

торохкотіла підво­да,

два хлопці пе­ре­би­ра­ли пе­далі ве­ло­си­педів -

та ніхто не насмілив­ся обігна­ти чуд­ну й повільну про­цесію, аж по­ки во­на за клу­бом не звер­ну­ла по­за Йор­чи­ху.

Поки Да­ру­ся хо­ди­ла до та­та, Іван із пса­ми сто­яв на брамі, а як Да­ру­ся по­ка­за­ла­ся пе­ред ни­ми, пішов Іван уг­либ цвин­та­ря.

Казала на дру­гий ра­нок Марія, що Іван ви­ко­сив ма­ло не пів цвин­та­ря від тра­ви і бур'янів, а особ­ли­во ті мо­гил­ки, на які ніхто не хо­дить.

Але після то­го став Іван якийсь лю­тий і не­доб­рий - навіть з Да­ру­сею ма­ле що го­во­рив.

…В якімсь часі вер­нув­ся Цви­чок після своїх звич­них мандрів, обвіша­ний улам­ка­ми залізних труб так, що го­ло­ва йо­го лед­ве прог­ля­да­ла з-по­за залізяч­чя.

А на ра­нок зро­би­ла­ся на Да­ру­си­но­му подвір'ї ма­ло не куз­ня: Іван кле­пає-вип­рав­ляє-чис­тить-наж­да­чить тру­би, та со­пе собі но­сом, але ніхто йо­го не чує, то й не за­ва­жає, лиш Марія пе­ре­ля­ка­но раз по раз по­че­рез пар­кан за­зи­рає - але мов­чить, не­бо­га, щоб не нар­ва­ти­ся на Цвич­ко­вий язик.

А по обіді пішли до Да­ру­си­но­го дво­ру діти швид­ше, як до шко­ли. Та все із залізни­ми пру­та­ми, та тру­ба­ми, та гай­ка­ми-шай­ба­ми. Діти не­суть залізо, як на прий­маль­ний пункт, а Цви­чок го­лос­но роз­по­ряд­жаєть­ся: ко­рот­ке залізо - під стіну, довгі тру­би - в ха­ту, гай­ки-цви­ки - у пле­те­ний кіш.

По закінченні ро­бо­ти по­са­див Іван хлоп­чаків на лав­ку під ха­ту, сам узяв по­ли­ва­не відро на ру­ку та й пішов у центр до ма­га­зи­ну, приніс звідти се­ми­копієчних кор­жиків, дав кож­но­му дітва­кові по од­но­му, ще й по дримбі вру­чив, і спро­ва­див по домівках.

Даруся ди­ви­ла­ся на те все з вікна по­че­рез фіра­нок, при­ту­лив­шись чо­лом до ши­би і зак­рив­ши рот до­ло­нею. Так її і зас­тав Іван, як прий­шов у ха­ту во­ди на­пи­ти­ся.

А на ра­нок - іще ні світ ні зо­ря - зчи­нив­ся на Да­ру­си­но­му подвір'ї та­кий ле­мент, ніби ко­го доріза­ли чи пальці у двері кла­ли.

На кри­ки збігли­ся близькі сусіди і зас­та­ли та­ку кар­ти­ну: зас­па­на Да­ру­ся, пов'яза­на кілько­ма хус­т­ка­ми, в білій нічній со­рочці ви­су­ну­ла­ся ма­ло не до пу­па че­рез вікно, а Іван у од­них підштан­ни­ках ку­лею ви­летів з повітки, не встиг­нув­ши обібра­ти з го­ло­ви сіно, яке, вид­но, слу­жи­ло йо­му по­душ­кою. А по­се­ред дво­ру ле­мен­ту­ва­ла дру­жи­на кол­гос­п­но­го бри­га­ди­ра Пе­ре­дерія - Іри­на, та якось так по-дур­но­му, що встид­но бу­ло ди­ви­ти­ся:

букова па­ли­ця літа­ла в її ру­ках, як батіг, на­чеб­то во­на нею ма­ла ко­гось луп­цю­ва­ти;

з-під цвітас­тої спідниці ви­зи­ра­ла ниж­ня со­роч­ка з надірва­ною по­лою;

засмальцьована ку­фай­ка прик­ри­ва­ла ши­рокі шлей­ки со­роч­ки,

а на не­че­са­ну го­ло­ву бу­ла на­ки­ну­та га­зо­ва ко­син­ка не­виз­на­че­но­го - але ближ­че до ко­лись біло­го - коль­ору.

Ірина кри­ча­ла так, що мож­на бу­ло по­ду­ма­ти, ву­ли­цею йде ко­ло­на ева­ку­аційних підвод: сло­ва їй заш­пор­ту­ва­ли­ся в роті, на­че спітка­ли­ся об каміння. І ко­ли б хто не знав, то ска­зав би, що за ма­не­рою го­во­ри­ти, Іри­на - рідна Цвич­ко­ва сес­т­ра.

Правда, по­ки по­ча­ла­ся бесіда, а точніше, трис­то­рон­ня свар­ка між Іва­ном, Іри­ною та ближніми сусіда­ми, у людські го­ло­ви вкар­бу­ва­ла­ся не­ма­ло­важ­на (особ­ли­во для мо­ло­диць) де­таль: Іван Цви­чок спить від со­лод­коїДа­русі ок­ре­мо.

Розчаровано зітхну­ла Вар­ва­ра, по­лег­ше­но - Їле­на, жалісли­во - Марія.

Поки жінкам роз­вид­ню­ва­ло­ся на ра­ху­нок то­го, хто де і з ким спить, Іван вер­нув­ся в повітку, одяг­ся, ви­че­сав сіно з во­лос­ся, став пе­ред Іри­ною з ви­ла­ми - і язик йо­му та­кож по­чав шпор­та­ти­ся між зу­ба­ми:

- Що це ти, ґазди­не, з са­мо­го ран­ку вель­он на­тяг­ла на го­ло­ву? Чи не за­ду­ма­ла на старість знов відда­ва­ти­ся, що кри­чиш - язик тобі заплітаєть­ся? Ди­ви­ся, ніхто те­бе не візьме, бо вже змор­ще­на.

Та й за­ре­го­тав на всю обо­ру. Від та­ко­го не­очіку­ва­но­го на­хаб­с­т­ва Іри­на за­дих­ну­ла­ся:

- Ти, мер­зо мер­зен­на, прий­ма­ку дур­ний, без­род­не насіння, ти, дур­ню ос­тат­ний, що до та­кої са­мої дур­ної прис­тав, ти злодію ґаліцей­сь­кий, пась­ку­до пась­куд­на… я на те­бе уп­ра­ву знай­ду, ще не вро­див­ся та­кий, що­би я на нього уп­ра­ви не знай­ш­ла… бу­деш сидіти за злодійство у криміналі - кістки зог­ни­ють тобі в нім…

Далі слу­ха­ти та­кий ко­ло­рит­ний бри­га­дир­чин мо­но­лог міг тільки хіба що де­рев'яний чо­ловік. А Цви­чок був чо­ловіком жи­вим, отож він сміли­во по­су­нув на Іри­ну з ви­ла­ми, так ніби мав її за­раз узя­ти на зубці і за­ки­ну­ти в са­ме пек­ло. А пе­ред са­мим її но­сом змінив так­ти­ку - за­бив ви­ла в зем­лю і взяв бри­га­дир­ку за гру­ди:

- Що тобі у нас тре­ба, га­дю­ко?!

- Як що тре­ба?! - аж спер­ло їй у горлі. - Як то що тре­ба?! Вер­ни мені ук­ра­де­не биль­це від залізно­го ліжка! Ти на­мо­вив ди­ти­ну ук­рас­ти з до­му по­ло­ви­ну маєтку -і ще пи­таєш, що мені тре­ба??! - зах­ли­на­ла­ся сли­ною Іри­на і, зда­ва­ло­ся, за­ди­ха­ла­ся від нес­тачі повітря.

О, ні. Ко­лись то, роз­ка­зу­ють старі лю­ди, у пер­шу вой­ну йшло цим се­лом ціле кінне вой­сь­ко, а по­пе­ре­ду на білім коні їхав сам Ча­паєв чи то Бру­си­лов;

вигопкувалися гос­тин­ця­ми між дво­ма вой­на­ми ру­мунські жовніри, зби­ва­ючи кінськи­ми ко­пи­та­ми по­ро­хи на два сусідські се­ла і на пів се­ла з там­то­го -поль­сь­ко­го - бо­ку;

гарцювали у дру­гу вой­ну на ко­нях ма­дя­ри із за­ти­ка­ним за ка­пе­лю­хи півня­чим пір'ям і рва­ни­ми ону­ча­ми у рва­них пос­то­лах -

але та­ко­го кре­сан­ня між до­рож­ним камінням і кінськи­ми ко­пи­та­ми, як те­пер між Іри­ни­ним язи­ком і її зу­ба­ми - і близь­ко не бу­ло.

Ірина зро­би­ла од­ну - стра­тегічну! - по­мил­ку, наз­вав­ши Цвич­ка злодієм.

Як ви вже знаєте, йо­го на­зи­ва­ли по се­лах Бу­ко­ви­ни і Га­ли­чи­ни по-вся­ко­му, але злодієм наз­ва­ти не на­ва­жив­ся би навіть п'яний. Та­ка мов­на не­роз­важ­ливість кош­ту­ва­ла те­пер бри­га­дирці зірва­ної Вар­ва­рою з її го­ло­ви і за­топ­та­ною під но­ги га­зо­вої ко­син­ки і Маріїних двох ку­лаків не так у ку­фай­ку, як у плечі.

Цвичок тим ча­сом став пе­ред Іри­ною, узяв­ши ру­ки в бо­ки, і за­пи­тав з при­тис­ком:

- Лиш ка­жи прав­ду, га­дю­ко, бо як збре­шеш - тут тобі й смерть нас­та­не! Де бу­ло те биль­це?

- Як де бу­ло?! По­за стай­нею, на бе­резі, там, де наш кут сміття ски­дає! Але то биль­це на­ше, ми ним ма­ли кур­ник об­го­род­жу­ва­ти!

- Іди, ста­ра кур­во, до ха­ти, ва­ри чо­ловікові ку­ле­шу і три­май свою дям­бу3 на за­перті! Інак­ше! - Іван ви­тяг­нув ви­ла із землі і пот­ряс ни­ми пе­ред бри­га­дир­чи­ни­ми очи­ма, після чо­го та по­су­ну­ла з дво­ру з не­пок­ри­тою го­ло­вою, за­ли­шив­ши ко­син­ку під чиїмись но­га­ми.

Таким чи­ном, шоу на Да­ру­си­но­му подвір'ї закінчи­ло­ся без кро­воп­ро­лит­тя і особ­ли­во­го ру­коп­рик­лад­с­т­ва.

Поки сусіди енергійно об­го­во­рю­ва­ли вранішню при­ти­чи­ну, Іван ти­хо зай­шов у ха­ту, прис­ту­пив до Да­русі, що так - напівви­су­нув­шись із вікна - ди­ви­ла­ся по­верх люд­сь­ких голів, на очах при­тис­нув її до гру­дей і лагідно пог­ла­див по го­лові.

Він щось шеп­тав їй на ву­хо, та навіть ко­ли б на світі сто­яла все­лен­сь­ка ти­ша - ніхто не розібрав би слів, що їх ска­зав со­лодкій Да­русі Іван Цви­чок, лиш після цього во­на злізла з вікна, зак­ри­ла вікон­ниці і по­ча­ла роз­к­ла­да­ти во­гонь у печі.

…Але при­го­ди із залізом на цей раз у Че­ре­мош­но­му не закінчи­ли­ся.

Десь під обід двері в кабінет ди­рек­то­ра місце­вої вось­мирічки відчи­ни­ли­ся з шу­мом і гур­ко­том - і по­че­рез поріг вва­лив­ся-вко­тив­ся Дмит­ро Одай­ний -комірник кол­гос­пу, яко­го в селі на­зи­ва­ли Член Ко­ло­бок за йо­го опець­ку­ва­ту і круг­лу фігу­ру і за не­помірно час­те вжи­ван­ня сло­ва «член».

- Пане ди­рек­то­ре! - не віта­ючись, про­гур­котів ба­сом про­фун­до Одай­ний. - Або дай­те ра­ду своїм уч­ням, або вам бу­де да­ва­ти ра­ду рай­ком партії. Ви знаєте, що я член рай­ко­му і не по­тер­п­лю, щоб член бю­ро рай­ко­му роз­во­див у своїй школі та­кий бар­дак. Отак! - і геп­нув ку­ла­ком по ди­рек­то­ро­во­му столі.

Директор - мо­ло­дий ви­со­кий чо­ловік у чор­них оку­ля­рах - про­дов­жу­вав сидіти за сто­лом, гор­та­ючи сторінки клас­но­го жур­на­лу.

- Що там у вас стряс­ло­ся, па­не член рай­ко­му? -підвів очі над оп­ра­вою оку­лярів.

- У ме­не? - зди­ву­вав­ся Одай­ний. - Це у вас стряс­ло­ся, бо вчо­ра ваші діти замість то­го, щоб шу­ка­ти по селі ме­та­ло­лом і нес­ти йо­го на зда­чу, обікра­ли мій влас­ний двір і по­нес­ли тон­ни ме­та­лу на подвір'я отих двох дур­них - Цвич­ка і со­лод­кої Да­русі. А ви пи­таєте, що стряс­ло­ся у ме­не, най шляк вас тра­фить з та­ким ви­хо­ван­ням!

Переповідати по­даль­шу роз­мо­ву Чле­на Ко­лоб­ка з ди­рек­то­ром шко­ли не­має сен­су, бо нев­довзі двері ди­рек­то­ро­во­го кабіне­ту іще раз відчи­ни­ли­ся і в суп­ро­воді кон­воїра з пісто­ле­том у правій руці -сільсько­го дільнич­но­го Сте­па­на - Іван Цви­чок пе­рес­ту­пив поріг і ски­нув пе­ред при­сутніми ка­пе­люх:

- Доброго здо­ров'я, па­не-то­ва­ри­шу ди­рек­то­ре! -ска­зав, як проїхав фірою.

Директор ди­вив­ся на дільнич­но­го міліціоне­ра, міліціонер гіпно­ти­зу­вав пог­ля­дом Цвич­ка, а Одай­ний, як щур, во­див очи­ма між всіма ни­ми. Ди­рек­тор засміяв­ся:

- Степане, ти привів Іва­на до шко­ли вось­мий клас закінчу­ва­ти?

- Я привів злодія! - гор­до ви­па­лив дільнич­ний.

- А у ме­не тут що - шко­ла чи райвідділ міліції? -зди­ву­вав­ся ди­рек­тор.

- Але ж Іван учо­ра на­мо­вив ва­ших учнів поз­но­си­ти ме­та­ло­лом у двір до цеї йо­го дур­ної. З неї спро­су не­ма, а спрос бу­де з нього. За роз­к­ра­дан­ня дер­жав­но­го май­на і за грабіж се­ред біло­го дня у ме­жах се­ла. За по­ру­шен­ня пас­пор­т­но­го ре­жи­му. Цей гро­ма­дя­нин жи­ве без пас­пор­та. По­би­раєть­ся, гро­мад­сь­кий спокій по­ру­шує. Со­жи­тель­с­т­вом зай­маєть­ся з непідсуд­ною. Тут весь Криміналь­ний ко­декс за ним пла­че.

Цвичок м'яв у ру­ках ка­пе­люх і справді дур­ну­ва­то посміхав­ся: від то­го, що ніс Сте­пан, ста­ло би смішно навіть покійни­кові, не те, що Іва­нові.

- Чекайте! - май­же кри­ком пе­рер­вав ди­рек­тор. -Іва­не, по­яс­ни, що во­ни з те­бе хо­чуть.

- Ґудза на свою го­ло­ву хо­чуть, а на сра­ку - ру­мун­сь­ко­го бу­ка. От що хо­чуть.

- А все та­ки…

- Ніж ото дітей отут пу­жа­ти кри­ком, кра­ще би пішли ці ба­тя­ри та доб­ре діло зро­би­ли.

- Яке діло, Іва­не?

- А та­ке діло, па­не ди­рек­то­ре, що не­ма гос­по­да­ря у ва­шо­му селі. Залізо ва­ляєть­ся шан­ця­ми, бе­ре­га­ми і попід са­мим клу­бом. Про­па­дає за­дур­но чи­ясь пра­ця, а оцей, що з ґве­ром, - по­ка­зав очи­ма на міліціоне­ра, - цього не ви­дить. А Іван Цви­чок му­сить це видіти. І му­сить видіти, що у ва­шо­му та­ко­му го­но­ро­во­му селі і при та­ких го­но­ро­вих муж­чи­нах не­ма ко­му Да­ру­си­но­му та­тові об­го­ро­ди­ти мо­гил­ку та тра­ву по цвин­та­реві ско­си­ти. То Іван поп­ро­сив шкільників зро­би­ти по одній ходці і виз­би­ра­ти по селі залізні тру­би і па­ру пор­жавілих би­лець від ста­рих ліжок, що­би та­тові не­щас­ної Да­русі хат­ку об­го­ро­ди­ти. Оце і все, що зро­бив Іван. Іван тру­би по­чис­тить, пошліфує, зва­рить у кузні ог­рад­ку - лю­бо бу­де прий­ти на цвин­тар. Та й по­ряд­ку в селі більше ста­не.

А ці же­ребці не всти­ла­ють­ся на­па­да­ти на бідну дівчи­ну! Та во­на хоч і німа, але у де­сять раз ро­зумніша від цих ро­зу­маків. А те­пер мо­же­те ме­не вез­ти в міліцію, то я там по­роз­ка­зую, скілько цей член кра­де в кол­госпі і де хо­ває. Най лиш поп­ро­бує ще раз обізва­ти Да­ру­сю дур­ною!

А ви, па­не ди­рек­то­ре, як зас­ту­пи­те­ся за не­вин­ну ду­шу, по­ма­ну бу­де­те ма­ти, ви ж хрис­ти­янин, а не без­бож­ник. -І тріснув две­ри­ма.

Видно бу­ло по всьому, що Цви­чок ви­го­во­рив­ся у ди­рек­то­ро­во­му кабінеті на три ро­ки на­пе­ред.

- Одайний! - по якімсь часі ска­зав ди­рек­тор. - А де ті спин­ки ле­жа­ли?

- Де… - не то пе­ре­пи­тав, не то ствер­див Член Ко­ло­бок. - За дровітнем. Мав ви­ки­да­ти в бе­рег, бо іржаві ду­же.

- Ну, а чо­го ки­пиш про грабіж?

- А ви чу­ли, ко­му він зби­раєть­ся ни­ми гріб об­к­ла­да­ти?! Як­би ж то ґазді яко­му, а то… тьфу.

- Одайний, на щас­тя, і ми там бу­де­мо, де той, ко­му ва­ше ліжко пішло на бра­му… Ну, що за по­га­ний і тяж­кий на­род та­кий пішов!

У цей час Цви­чок зно­ву відчи­нив двері і про­су­нув го­ло­ву. Він, ма­буть, весь цей час сто­яв у ко­ри­дорі і слу­хав.

- Не пішов, па­не ди­рек­то­ре, - ска­зав Іван. - На­род був і ли­шить­ся та­ким по­га­ним, по­ки йо­му са­мо­му не ста­не зовсім зле. А по­ки доб­ре - на­род по­га­ний. То­му й на­па­дає на слаб­шо­го. Не поз­во­лям! - ру­ба­нув повітря ру­кою Цви­чок і вий­шов з кабіне­ту.

А че­рез якийсь час, пе­реб­ра­ку­вав­ши, по­чис­тив­ши і по­сор­ту­вав­ши залізяч­чя, привіз йо­го Цви­чок кілько­ма тач­ка­ми в сільську куз­ню, до ко­ва­ля Пет­ра і ска­зав з хо­ду:

- Петре, я бу­ду вам по­ма­га­ти, а ви збу­дуй­те ого­ро­жу Дов­бу­шеві!

- Як? - сплес­нув чор­ни­ми ру­ка­ми ко­валь. - З оць­ого ме­та­ло­ло­му?! Та кра­ще ніякої, аніж з різно­го і ста­ро­го!

- То ви та­кий те­пер хит­рий, Пет­ре! - чих­вос­тив ко­ва­ля. - А ви чо­го не по­мог­ли бідній каліці раніше но­вим і доб­рим? Че­ка­ли Іва­на Цвич­ка? То при­ду­май­те те­пер так, що­би не бу­ло вид­ко, що во­но різне і ста­ре. Для то­го я до вас прий­шов, а з ста­ро­го і сам умію.

Коли ого­ро­жа на мо­ги­лу Да­ру­си­но­го та­та бу­ла го­то­ва, ди­рек­тор шко­ли зняв з уро­ку п'ять хлопців і відіслав Цвич­кові на поміч.

І в той день, як Цви­чок при­муд­рив на ого­рожі клям­ку, Да­ру­ся так і пе­ре­но­чу­ва­ла на та­товій мо­гилі. Пси її че­ка­ли на брамі - а не до­че­кав­шись, поп­лен­та­лись по дво­рах і за­вул­ках, а Іван так і про­сидів під бра­мою, вгор­нув­шись за­ли­ше­ним Да­ру­сею ко­цом.

…Якогось то дня Марія пок­ли­ка­ла Цвич­ка паль­цем че­рез пар­кан до се­бе на обо­ру. За­ве­ла йо­го по­за стай­ню, ще й озир­ну­ла­ся па­ру разів, чи ніхто не підслу­хо­вує. А по­то­му про­шеп­та­ла в самісіньке ву­хо:

- Іванку, про­шу те­бе ду­же: аби ти ніко­ли не при­но­сив Да­русі кон­фет. Ніко­ли! І навіть не по­ка­зу­вав.

Іван якось див­но по­ди­вив­ся на Марію, поп­ра­вив їй хус­т­ку і го­лос­но відповів:

- Не дур­ний, сам знаю… У нас лю­де добрі - роз­ка­за­ли… - та й вер­нув­ся до се­бе.

 

***

 

МАЛО ХТО, а мо­же, й ніхто на біло­му світі не знав, що Іва­нові ко­ло Да­русі рот не зак­ри­вав­ся. Іван собі ро­бить щось ко­ло ха­ти - та й без­пе­рес­тан­ку го­во­рить. Отак, що ви­дить, про то й го­во­рить - ек­с­курсію про­во­дить Да­русі. Так, що навіть ко­ли б во­на бу­ла сліпою, то він так яс­но роз­ка­зу­вав, що во­на мог­ла собі уяви­ти все, що нав­ко­ло неї відбу­ваєть­ся. Іван роз­ка­зує-роз­ка­зує ти­хим го­ло­сом, ніби гла­дить Да­ру­сю по го­лові, ще й ру­кою по­ка­зує.

А во­на під йо­го го­лос гей­би ожи­ває: і хо­дить пряміше, і в ку­ти­ку губів скла­доч­ка, як від по­тай­ної усмішки, а най­го­ловніше - го­ло­ва її пе­рес­тає боліти.

Але ж Цви­чок є Цвич­ком: він врод­же­ний для дрим­би і мандрів. І дов­го сидіти на од­но­му місці не го­ден. Ото на­но­сить Іван у ха­ту дров ма­ло не під са­му сте­лю, за­пов­нить во­дою всі відра, ба­ня­ки і діжки, на­ка­же Да­русі нічо­го тяж­ко­го не ро­би­ти і ніко­го дур­но­го не слу­ха­ти, а лиш од­ну Марію, - і по­ва­лан­даєть­ся із своїми дрим­ба­ми ав­то­бу­са­ми і до­ро­га­ми, лиш пе­ре­ка­зу­ють лю­ди, що зус­тріча­ли Іва­на як не в Яремчі, то в Багні, як не під Вашківця­ми, то біля Сня­ти­на.

За тиж­день об'їде уз­довж-упо­пе­рек пів-світа - та й при­ве­зеть­ся з тор­бою заліза і гос­тинців для Да­русі.

- Марійо, а ви би мог­ли отак, як Цви­чок, їха­ти, ку­да ав­то­бус іде, чи колія біжить? Ка­зав якось то, що їхав до Виж­ниці, але так йо­му тра­фи­ло­ся, що добіг до Чор­но­вець.

- Не мо­жу, але хотіла би, Вар­вар­ко срібна. Та й не один хотів би… Іван - чо­ловік свобідний. Ро­бить те, що совість йо­му поз­во­ляє і що ду­ша хо­че. А ми ро­би­мо лиш то, що нам тре­ба.

…Поки не­ма Іва­на - Да­ру­ся роз­с­ла­баєть­ся, як роз­сох­ла гру­ша на її го­роді. Усе в хаті більше ле­жить з упо­ви­тою го­ло­вою, і ват­ру в печі не кла­де, лиш хо­лод­ний ста­рий дощ сьор­бає, та чер­с­т­вий хліб над­ку­шує. А ко­ли го­ло­ва її відпус­кає - стає на хвіртці і так по ціло­му дневі ди­вить­ся уз­довж ву­лиці.

Чекає.

Вона чи то го­ли­ми п'ята­ми чує, ко­ли він має надійти, чи щось інше їй пе­ре­ка­зує, що Іван уже близь­ко, але Да­ру­ся май­же зав­ж­ди точ­но пе­ред йо­го при­хо­дом пов'язуєть­ся білень­кою хус­точ­кою і відкри­ває навстіж во­ро­та, прик­ра­шені для та­кої оказії біли­ми па­пе­ро­ви­ми квіта­ми, так, як прик­ра­ша­ють во­ро­та на весільно­му подвір'ї.

І, о, чу­до: Іван ви­гуль­ку­вав з-по­за по­во­ро­ту, як трав­не­вий гриб - шу­ше­ре­пок - після до­щу: нес­подіва­но, зне­наць­ка, що й не встиг­неш роз­г­ледіти ко­ли.

Якось ішов Іван від ав­то­бу­са ра­зом з Ми­ко­лою Гри­горківим, що лю­бив, як ба­ба, всіх су­ди­ти і по­ра­ди да­ва­ти. Ото Ми­ко­ла й завівся:

- Іване, ска­жи мені та­ке. У селі ка­жуть, дур­ний з дур­ною спить…

- Сам ти, Ми­ко­ло, дур­ний, - відру­бав Цви­чок, не дов­го ду­ма­ючи і не че­ка­ючи на про­дов­жен­ня.

- Ні, ти ме­не спер­шу вис­лу­хай до кінця… Ти хоч і дур­ний, ви­бач мені на слові, але ти ча­сом і ро­зум­ний бу­ваєш. Ви­диш, дрим­би ро­биш, про­даєш. Тро­хи ґаздуєш. Зна­чить, не зовсім дур­ний. То прис­тав би ти кра­ще до якоїсь ро­зумнішої мо­ло­диці, що­би за­го­во­ри­ла доб­рим сло­вом до те­бе, та обігріла те­бе, а то спиш у повітці, як пес без­дом­ний, та ще сам їсти ва­риш. На­що тобі то­та Да­ру­ся? Тол­ку з неї для чо­ловіка не­ма ніяко­го. Як­би умер­ла на го­ло­ву, то тре­ба бу­ло би вель­она шу­ка­ти, бо її хо­ва­ти прий­деть­ся, як дівку. Але хто її після смерті пе­ревіря­ти бу­де: дівка - не дівка… Е-е-е… що го­во­ри­ти - сла­бе на го­ло­ву - во­но і є сла­бе.

- Встидався би та­ке го­во­ри­ти про си­ро­ту, ґаздо! - по­хи­тав го­ло­вою Цви­чок. - Сам у хаті своїх трьох діву­лиць маєш, то кра­ще за ни­ми пус­кай очі, а не па­сеш чу­жо­го… Та й хто тобі, Ни­ко­лаю, ска­зав, що Да­ру­ся сла­ба на го­ло­ву? Як бо­лить її го­ло­ва - то ще не зна­чить, що во­на не спов­на ро­зу­му. А-ну, по­ди­ви­ся, де­які мо­ло­диці в селі вит­во­ря­ють та­ке, що зра­зу вид­ко, що во­ни слабі на пе­ред­ню свою го­ло­ву і на го­ло­ву, що на в'язах, - і ніхто на них паль­цем не по­ка­зує. А во­ни ж при своєму ро­зумі.

Як Да­ру­ся мо­же бу­ти дур­ною, ко­ли во­на все ро­зуміє і все ро­бить, со­роч­ку мені пе­ре?! їсти ва­рить. Те­бе твоя го­дує та­ким са­мим чіром4, як пса, а Да­ру­ся мені гри­боч­ки у бор­щик ки­дає. І ме­ду до ква­ше­них огірків дає. То яка во­на сла­ба?! А що не го­во­рить - то судь­ба в неї та­ка. Ще ніхто свою судь­бу не пе­ре­хит­рив… Ніж має ка­за­ти та­ке дур­не, як оці наші лю­де, то та­ки кра­ще, що мов­чить. Бо не­ма з ким го­во­ри­ти у це­му світі, Ни­ко­лаю…

Та на­послідок щось тобі ска­жу… Ні од­на жінка не бу­ла та­ка доб­ра до ме­не… ні од­на, а я щось жит­тя видів… а ви всі ка­же­те, що во­на не­ро­зум­на.

 

***

 

…А ОД­НО­ГО РА­ЗУ, нак­ле­пав­ши тор­бу дримбів і на­то­чив­ши ножів, ска­зав Цви­чок Да­русі:

- Будемо зби­ра­ти­ся в до­ро­гу. Я тобі світ по­ка­жу. А-ну, що в те­бе тут є? - і по­чав пе­ре­би­ра­ти не­хитрі її по­жит­ки, за­ли­шені іще від ма­ми, а мамі - від її ма­ми. Отож, Да­ру­си­ним оде­жам - років і років. Але Іван стру­сив по­ро­хи, роз­г­ла­див маґлівни­цею склад­ки та й по­чав зби­ра­ти Да­ру­сю, як та­то донь­ку до шлю­бу.

Для по­до­рожі Іван виб­рав кар­та­ту спідни­цю в густі склад­ки, білень­ку - з трич­вер­т­ко­вим ру­ка­вом -со­роч­ку у жов­то-зе­лені роз­во­ди і легкі - па­ру­си­нові -капці не­виз­на­че­но­го віку. Сам пов'язав Да­ру­си­ну го­ло­ву дво­ма білень­ки­ми хус­т­ка­ми, за­су­нув у па­зу­ху зуб­чик час­ни­ку і пе­рев'язав ліву ру­ку чер­во­ною нит­кою (щоб не зу­ро­чи­ли! ) -та й пішов з нею попід ру­ку на ав­тос­танцію.

Боже пра­вед­ний!

Билися і пап­лю­жи­ли­ся одурілі від лю­бові мо­ло­диці че­рез од­но­го і то­го ж чу­жо­го чо­ловіка;

гонорові ґаздівські дівки без вінка і батьківсь­ко­го бла­гос­ло­вен­ня при­но­си­ли у по­до­лах на­гу­ля­них дітей;

через рев­нощі най­пер­ший сільський ґазда па­лив влас­ну ха­ту, роз­к­лав­ши вог­ни­ще із дру­жи­ни­но­го одя­гу на підлозі по­се­ред спальні;

молода тіка­ла з-під роз­пи­су в день шлю­бу;

тати ви­хо­ву­ва­ли чу­жих дітей, як своїх, -

а та­ко­го ре­зо­нан­су в Че­ре­мошнім не бу­ло, як у той день, ко­ли Цви­чок вів попід ру­ку со­лод­ку Да­ру­сю на ав­тос­танцію!

Жінки по­ли­ша­ли при­чи­не­не тісто витіка­ти че­рез діжі,

чоловіки ки­да­ли со­ки­ри і ви­ла,

діти тіка­ли з уроків,

коли Іван у вузь­ко­му літньому ка­пе­люсі із за­ти­ка­ним за кри­су ку­ря­чим пір'ям і круг­лим дзер­каль­цем, єдиній білій со­рочці, шта­нах-кль­ош, мод­них з де­сять років то­му, і дов­го­му, як у опер­но­го ди­ри­ген­та, піджа­кові-фраці, з кар­та­тою хус­тин­кою круг шиї ішов з Да­ру­сею попід ру­ку сільською ву­ли­цею, нас­вис­ту­ючи чи то «гу­цул­ку», чи вальс. А Да­ру­ся якось ніби встид­ли­во ди­ви­ла­ся собі під но­ги - і та­ки плив­ла по­руч з Іва­ном, як княж­на, ще й ру­кою зрідка поп­рав­ля­ла во­лос­ся під хус­т­ка­ми.

… До сьогодні світ для Да­русі закінчу­вав­ся за сільським мли­ном, що сто­яв на са­мо­му краю Че­ре­мош­но­го.

Вона пам'ятає, як во­ни ко­лись з ма­мою щод­ня хо­ди­ли вранішнім і підвечірко­вим бе­ре­гом ріки, в надії поз­бу­ти­ся за­душ­ли­во­го каш­лю, що не да­вав Да­русі жи­ти. Сусіди ска­за­ли ліку­ва­ти кок­люш повітрям від ріки і чаєм з підбілу, зміша­ним із ви­су­ше­ним во­лос­сям з ку­ку­руд­зи. Да­ру­ся не мог­ла пи­ти гіркі нас­тої - ні світ ні зо­ря са­ма тяг­ну­ла ма­му до ріки - і во­ни ти­хень­ко дріботіли уз­довж бе­ре­га аж до оць­ого, ста­ро­го те­пер, мли­на, а потім вер­та­ли на­зад.

Від ріки тяг­ну­ло вогкістю і сіявся ту­ман, десь бле­яли овеч­ки і бре­ха­ли со­ба­ки, а Да­ру­ся три­ма­ла­ся за ма­ми­ну ру­ку - і ка­шель відпус­кав їй гор­леч­ко, і во­на вди­ха­ла різке повітря - аж за­ти­на­ло дух. Та їй бу­ло лег­ко, і доб­ре, бо вдо­ма їх че­кав та­то, він підхоп­лю­вав Да­ру­сю на ру­ки, підки­дав над го­ло­вою і во­на ве­ре­ща­ла - аж Марія хи­та­ла го­ло­вою з-по­за пар­ка­ну:

- Агій на вас, не­бо­го, - хо­че­те ди­ти­ну пе­ре­пу­ди­ти?!

А далі мли­на в своєму житті Да­ру­ся і не хо­ди­ла ніко­ли. Хіба ко­лись дав­но з Марією один раз у сусіднє се­ло на гроб­ки. Більше не схотіла. Лю­ди на гроб­ках на­пи­ва­ли­ся, га­ря­ка­ни­ли, а від гар­ко­ту Да­ру­сю та­кож бо­лить го­ло­ва.

…Іван дур­ний-дур­ний, а зро­бив по-своєму: з Че­ре­мош­но­го до Кутів віз Да­ру­сю підво­да­ми.

Як уже він до­мов­ляв­ся у кож­но­му селі та все з іншим фірма­ном - Бог йо­го знає. Чи то нові підко­ви роз­да­вав їздо­вим за­дур­но, чи йо­го нев­ти­ха­юча дрим­ба ро­би­ла свою спра­ву, але Цви­чок са­до­вив по­руч із со­бою Да­ру­сю, да­вав їй у ру­ки роз­к­ри­ту, щоп­рав­да, діря­ву, па­ра­со­лю від сон­ця - і коні вез­ли їх у світ, яко­го зро­ду не ба­чи­ла Да­ру­ся. Під обід - уже ав­то­бу­сом -діста­ли­ся Ко­со­ва.

І Цви­чок, прис­ко­рив­ши крок, повів Да­ру­сю прямісько в ра­йон­ну поліклініку. Іва­на тут, вид­но, та­кож зна­ли: мед­сес­т­ри зачіпа­ли йо­го нез­лос­ти­вим «А де твоя, Йва­не, дрим­ба? » чи «Це твоя, Йва­не, жінка? » - та й шусь­ка­ли собі далі ко­ри­до­ра­ми, не особ­ли­во вни­ка­ючи в те, про що він на­ма­гав­ся ска­за­ли у відповідь.

Іванові та­ка спра­ва наб­рид­ла, і він, не ви­пус­ка­ючи Да­ру­си­ної ру­ки, пря­мим хо­дом відчи­нив двері од­но­го з кабінетів. Мо­ло­дий док­тор у біло­му ха­латі, усміха­ючись у рідень­кий вус, дов­го ди­вив­ся на чуд­ну па­ру, а далі ска­зав:

- Слухаю вас, ша­нов­ний.

- Вона не німа, - роз­вер­нув­ся Іван до Да­русі і май­же си­ломіць по­са­див її на стілець нав­п­ро­ти док­то­ра.

- Але во­на не го­во­рить. Я хо­чу, що­би ви так зро­би­ли, щоб во­на мог­ла го­во­ри­ти. Бо її бо­лить го­ло­ва від то­го.

- І пок­лав на стіл док­то­рові дві дрим­би і но­вень­кий шес­тиг­ран­ний на­пиль­ник.

- Та-а-ак… - док­тор ус­тав із-за сто­лу і сів - коліно в коліно - пе­ред Да­ру­сею. - А ти хто? - за­пи­тав Іва­на.

- Як хто? Лю­ди­на! Іван! - зди­ву­вав­ся Цви­чок. -Ви дивіться на неї, а не на ме­не. Я хоч і ли­хо, бо маю при­рос­лий язик, але го­во­рю, а во­на все ро­зуміє, і чує, але мов­чить. А ви, роз­ка­зу­ва­ли лю­де, маєте тут якийсь гіпноз… або щось виріжте їй, бо ме­не мо­же не ста­ти, то хто їй по­мо­же?..

Далі мож­на не роз­ка­зу­ва­ти, бо мо­ло­дий док­тор був ра­йон­ним інфекціоністом і дієто­ло­гом в одній особі. В Да­ру­си­ну спра­ву він і не ду­мав вни­ка­ти, а особ­ли­во, ко­ли на йо­го за­пи­тан­ня, чи бу­ли во­ни в психлікарні, Цви­чок плю­нув док­то­рові під но­ги «Тобі са­мо­му тре­ба у психлікар­ню». Бу­ли ці двоє з іншо­го ра­йо­ну і навіть з іншої об­ласті. До то­го ж до­ку­ментів при собі не ма­ли. Да­ру­ся ди­ви­ла­ся на док­то­ра ве­ли­ки­ми ро­зум­ни­ми очи­ма - і йо­му зда­ва­ло­ся, що во­на са­ма йо­го гіпно­ти­зує, а те­пер по се­лах хо­дить пов­но ци­ганів і вся­ких шар­ла­танів, що ду­рять лю­дям го­ло­ви, де лиш мо­жуть, а в ки­шені док­то­ра бу­ла ціла зар­п­ла­та. Нев­ро­па­то­лог на той день був вихідний. Ото­ла­рин­го­лог - у відпустці. Ото док­тор узяв од­ну Іва­но­ву дрим­бу, бо й сам умів на ній гра­ти, іншу ра­зом з на­пиль­ни­ком пок­лав йо­му в ки­ше­ню фра­ка, засміяв­ся і ска­зав:

- Продавай ліпше дрим­би, Іва­не… Тут з те­бе ко­ристі більше. А ця, - по­ка­зав паль­цем на Да­ру­сю, - німа. І не мо­роч їй го­ло­ву. - І док­тор пок­ру­тив паль­цем ко­ло скроні: - Во­на сла­ба на го­ло­ву так са­мо, як і ти, чо­ловіче. І тут їй ніхто не по­мо­же. І не по­мо­же ніде.

- Курва ма­ма ва­ша бу­ла! - кри­чав док­то­рові у очі Цви­чок. - Як ви її не хо­че­те лічи­ти, то я сам бу­ду лічи­ти, а вас най совість за­му­чить, як ос­тат­ну нен­зу… Не­дар­ма лю­де про вас не­доб­ре ка­жуть. Де­ко­ли лю­де про та­ких, як ви, ка­жуть прав­ду… Зос­та­вай­те­ся здо­рові, але пам'ятай­те, що у вас є діти і вну­ки. І ви не га­ран­то­вані, що з ни­ми та­ко­го не бу­де. - Та й хряс­нув две­ри­ма так, що во­ни зно­ву відкри­ли­ся.

…А по Петрі че­рез Іва­на з Да­ру­сею зно­ву ста­ло се­ло з ніг на го­ло­ву: Вар­ва­ра, до якої при­пе­ча­та­лось прізвись­ко Злодійка, ма­ло не від ха­ти до ха­ти но­си­ла но­ви­ну - аж да­ви­ла­ся від не­тер­п­ляч­ки.

- Свят-свят-свят… во­ни, кум­ко злот­на, голі-голі-сінькі по­се­ред ночі про­ти міся­ця у теп­личці ку­па­ють­ся і не всти­да­ють­ся, що се­ло спить… а во­ни се­ло пап­лю­жать… і тир­лу­ють­ся, пев­но, у воді… ма­ло їм ха­ти… не­ма на них міліції… лю­ди добрі, хто та­ке у наш час видів?!

- А вам, Вар­вар­ко, не встид­но но­ча­ми до ку­ма Пет­ра хо­ди­ти, ко­ли під бо­ком чо­ловік є? Як­би ви не шас­та­ли ку­да не тре­ба, а три­ма­ли­ся ха­ти, - то й не виділи би то­го, чо­го, мо­же, й не бу­ло…

 

***

 

…А БУ­ЛО ТАК. До­ди­вив­ся Іван, що Да­ру­сю від сла­бос­ти во­да ря­тує, що не раз мок­не во­на по коліна в ріці - аж шкіра на но­гах мор­щить­ся, як су­ше­ни­ця після коптіння на воз­ниці, і за­ду­мав­ся. Ду­мав-ду­мав - і на­ду­мав.

Удосконалив про­цес, ска­за­ли б сьогоднішні ро­зум­на­ки.

Якоїсь то ночі, ко­ли се­ло хропіло на повні гру­ди, і навіть пси придріма­ли в ха­ла­бу­дах, узяв Іван Да­ру­сю за ру­ку та й пішов з нею до теп­лич­ки.

Круглий місяць висів над во­дою і відби­вав­ся в гус­тих вер­бо­ло­зах, зах­ли­на­ли­ся співом трав'яні ко­ни­ки, кря­ка­ли і лу­па­ли очи­ма го­лубі і зе­лені жа­би - і Цви­чок, роз­дяг­нув­шись на­го­ло, але прик­рив­ши свою сра­мо­ту до­ло­нею, шу­бов­с­нув у теп­лу, як мо­ло­ко з-під ко­ро­ви, во­ду. Пла­вав не ду­же зграб­но, але пла­вав. Далі, сто­ячи до пу­па у воді, ти­хо пок­ли­кав Да­ру­сю:

- Ходи сю­да і не бійся. Роз­би­рай­ся - і йди у во­ду вся, аж до го­ло­ви. Бу­деш видіти - це тобі по­мо­же, - і роз­вер­нув­ся спи­ною до бе­ре­га, щоб не всти­да­ти бідну Да­ру­сю, яка вже три­ма­ла в ру­ках спідни­чи­ну.

Даруся зай­ш­ла у во­ду в жіночій майці на ши­ро­ких шлей­ках. Ко­ли во­да сяг­ну­ла колін - зу­пи­ни­ла­ся.

Іван ди­вив­ся і мов­чав.

Постоявши, Да­ру­ся пішла далі.

Іван ру­шив на­зустріч, аж по­ки во­да не сяг­ну­ла йо­му гру­дей.

Вони так і сто­яли - обоє по гру­ди у воді, нав­п­ро­ти од­не од­но­го, з ви­тяг­ну­ти­ми впе­ред ру­ка­ми, ніби ма­ли намір ки­ну­ти­ся од­не од­но­му в обійми.

Місяць тремтів на срібній во­дяній доріжці між ни­ми, вітер ти­хо беш­ке­ту­вав у траві - а Іван вів за ру­ку Да­ру­сю, аж по­ки во­да не діста­ла­ся їхнього підборіддя.

- Видиш, як доб­ре? А те­пер тро­хи по­бов­тай­ся, так, як я, сю­да-ту­да… І не бійся - я те­бе три­маю. Чуєш, як лег­ко? А те­пер за­нур­ся з го­ло­вою… ота­ко-о-о… -фир­к­нув, спльову­ючи во­ду че­рез ніс і рот. - На­мо­чи го­ло­ву… отак… усю… іще на­мо­чи… Бо­же, яка ти ро­зум­на, Да­ру­сю…

А на бе­резі Іван вгор­нув їй но­ги і плечі, роз­че­сав ру­ка­ми во­лос­ся, роз­тер ру­ки, щось по­ду­мав і ши­ро­ки­ми кро­ка­ми май­же побіг до дов­бан­ки з пит­ною во­дою.

Люди добрі… Як доб­ре, що іноді в житті трап­ля­ють­ся миті, про які не знає жод­на ду­ша, окрім тої, що своїми ру­ка­ми тво­рить ту мить!..

Іван но­сив із дов­бан­ки жме­ня­ми здо­ро­ву, хо­лод­ну во­ду і на­пу­вав Да­ру­сю, як ма­лу ди­ти­ну, не да­ючи жодній краплі роз­ли­ти­ся, щоб не хо­ло­ди­ти її гру­ди.

… А вдо­ма ста­ло­ся те, що ма­ло би ста­ти­ся в та­ко­му ви­пад­ку між здо­ро­вим чо­ловіком і здо­ро­вою жінкою.

Проте Іван знав: Да­ру­ся ро­зум­на, та не зовсім здо­ро­ва.

І він зро­бив те, що, на йо­го дум­ку, не мог­ло пош­ко­ди­ти.

Мало не до са­мо­го ран­ку (скільки тої ночі в Петрівку) го­ла Да­ру­ся ле­жа­ла по­верх теп­лої хус­т­ки, роз­с­те­ле­ної Іва­ном на ков­д­ру, а він ди­вив­ся на неї - і лед­ве не пла­кав, нашіпту­ючи на ву­хо якийсь та­кий чуд­ний вінег­рет зі слів, схлипів, зітхан­ня і зой­ку, що той, хто не нав­чив­ся ро­зуміти та­рах­котіння Цвич­ко­во­го язи­ка між яс­на­ми і піднебінням, по­ду­мав би, що він співає крізь скрегіт зубів.

- Ти дівка, Да­ру­сю? - пи­тав у очі, а далі, опус­ка­ючи пог­ляд, сам собі відповідав. - Дівка, ади, які кор­тяч­ки на чолі по­вис­та­ва­ли. Але тобі лю­би­ти­ся з чо­ловіком не мож­на. Чуєш? Не мож­на. Тре­ба, але не мож­на. Ди­ви­ся, аби ти не ку­пи­ла­ся на му­жеські ру­ки. Во­ни такі, за­ра­зи, - прис­та­нуть до… - хотів ска­за­ти «до каліки», але при­ку­сив язи­ка, - до чес­ної дівки, і не по­див­лять­ся, що бідна си­ро­ти­на. Ще й ди­ти­ну зроб­лять.

Я би й сам зро­бив тобі ди­ти­ну. Зро­би­ти? Ди­ви­ся, яке у те­бе ту­ге че­ре­во. - Об­во­див до­ло­нею живіт. -Доб­ре би но­си­ла ди­тин­ку, та й на ста­рості во­дич­ки бу­ло би ко­му при­нес­ти… Але ні, не бу­ду тобі ди­ти­ну ро­би­ти. Як ти її вчи­ти го­во­ри­ти бу­деш? Ме­не якийсь шляк тра­фить, а ди­ти­ну за­бе­руть в інтер­нат. Бу­де си­ро­та. Не тре­ба. Я зроб­лю ди­ти­ну другій… Дурній якійсь. Але не тобі… Слу­хай ме­не, Да­ру­сю, доб­ре. Ти все ро­зумієш, то слу­хай: сто­ро­ни­ся чо­ловіків.

Боже-Боже… А як прий­де тобі хіть? А я від те­бе піду? Я не мо­жу жи­ти вічно, мо­жу вмер­ти а хоч би зав­т­ра, що ти бу­деш ро­би­ти? Ні, ли­шай­ся дівкою до смер­ти… це не є встид­но.

…А ти здо­ро­ва. Не слу­хай ніко­го. Ти здо­ровіша від усь­ого се­ла це­го дур­но­го. Але я не хо­чу ма­ти за те­бе гріх, бо ти круг­ла си­ро­та і судь­ба твоя не­щас­ли­ва. Ти судь­бою по­ка­ра­на… А як від чо­ловіка прий­де охо­та на те­бе, то мо­жуть пус­ти­ти по ру­ках… ні, ліпше тобі не зна­ти чо­ловіка…

Видиш, мені жінки не ду­же згус­та тре­ба. А тобі би чо­ловіка та­ки тре­ба, що­би кров не зат­руїла­ся. Але я не хо­чу, аби ти без ме­не ви­ла, як ра­не­на вов­чи­ця. А дру­гий те­бе обідить… точ­но обідить…

…Хтозна… мо­же, са­ме так виб­рані при­ро­дою чи Бо­гом лю­ди ста­ють пси­хо­те­ра­пев­та­ми, во­рож­би­та­ми, про­вид­ця­ми, свя­ще­ни­ка­ми, бла­жен­ни­ми, бо­го­ма­за­ми? Са­ме в такі хви­ли­ни, ко­ли щи­ро ба­жа­ють лю­дині доб­ра і до­по­мо­ги, самі вірять у них і та­ки да­ють зцілен­ня?!

…Даруся ле­жа­ла із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма, слу­ха­ла Іва­на - і враз по тілу її пішла дрож. Дрібна, як буль­баш­ки на гла­денькій по­верхні літньої ріки, ко­ли зне­наць­ка по­чи­наєть­ся дощ - раптівка. У ній тремтіла кож­на жил­ка і кро­вин­ка - і тоді Да­ру­ся так са­мо рап­то­во са­ма для се­бе зро­зуміла: во­на не дур­на - а та­ки со­лод­ка, як і оця со­лод­ка дрож-про­пас­ни­ця, якої во­на не зна­ла ніко­ли. Іва­но­вий то­рохкітли­вий шепіт про­ри­вав­ся крізь постійний ту­ман у її го­лові, діста­вав­ся десь так гли­бо­ко і да­ле­ко, що Да­ру­ся і не підоз­рю­ва­ла, що у ній є такі місця. Во­на не ма­ла в цей мо­мент ані всти­ду, ані стра­ху -тільки тон­ка-то­нюсінь­ка, як місяч­на доріжка на воді теп­лич­ки, ни­точ­ка тремтіла між нею і Йва­ном і кли­ка­ла її зболілу ду­шу без­с­т­раш­но іти на той пок­лик… А ко­ли Іва­нові шка­рубкі ру­ки стис­ну­ли гладь Да­ру­си­но­го заніміло­го че­ре­ва - з неї та­ки вир­вав­ся чи то стогін, чи вит­тя, чи тор­жес­т­во ра­дос­ти - та та­ке; що мог­ло під со­бою пог­ли­ну­ти півсвіта…

Боже-Боже… во­на німу­ва­ла чверть століття, аж по­ки не вчу­ла в собі за­род­ки жи­вої, за­бу­тої мо­ви ко­ло та­та, на цвин­тарі… але те­пер, під Іва­но­ви­ми ру­ка­ми во­на та­ки за­го­во­ри­ла. Гру­бим, не­люд­сь­ким, го­ло­сом, схо­жим на рев по­ра­не­но­го звіра чи зу­сил­ля од­но­час­но німо­го, глу­хо­го і не­ви­дю­що­го, але за­го­во­ри­ла сло­ва­ми, дав­но за­пе­ре­че­ни­ми її язи­ком і гор­лом сло­ва­ми. Це бу­ла якась ди­ка гор­тан­на без­вихідь і надія вод­но­час, по­дя­ка і про­хан­ня, прок­ль­он і сміх…

І тоді Іван зап­ла­кав. Встид­ливі чо­ловічі сльози ко­ти­ли­ся по не­го­ле­но­му Цвич­ко­во­му об­лич­чю і ка­па­ли на роз­жа­рені гру­ди Да­русі - і во­на, зібрав­ши всі свої си­ли, во­лю і злість, та­ки відповіла йо­му: «І-ва-не…».

Задля цього нічно­го сто­го­ну він був би колінку­вав із край світу до Да­ру­си­но­го - а те­пер і йо­го - до­му.

Але після тої ночі знав най­го­ловніше: Да­ру­сю мож­на виліку­ва­ти. Як - Іван не знав, але знав точ­но, що мож­на.

Її все рідше і рідше му­чи­ли на­па­ди бо­лю.

Іноді - хоч і зрідка - во­на мог­ла навіть усміха­ти­ся.

І якось Іван навіть по­ду­мав, що міг би оже­ни­ти­ся на Да­русі.

Брав у гу­би дрим­бу, сідав на по­розі ґанку, грав дов­го, ди­вив­ся на Да­ру­сю із скла­де­ни­ми під грудь­ми ру­ка­ми, а сам ду­мав… ду­мав… Це ж які му­ки тре­ба вит­ри­му­ва­ти, що­би та­ке жит­тя жи­ти… чо­ловіка не зна­ти, навіть місяч­ки на собі не ма­ти, від лю­дей ли­ше дур­не чу­ти і не ма­ти лас­ки ні від ко­го, хіба що окрім Марії?! Не мог­ти зап­ла­ка­ти-за­ри­да­ти, вик­ри­ча­ти­ся, засміяти­ся, а бу­ти жи­вою мумією і ма­ти в го­лові ве­ли­ку, як від кулі, ра­ну і не мог­ти про неї го­во­ри­ти, а лиш ду­ма­ти, ду­ма­ти. Дру­гий би дав­но за­був, а во­на бідна ка­раєть­ся, як та ве­ли­ко­му­че­ни­ця Ка­те­ри­на…

І, о, чу­до: Цви­чок відмо­вив­ся від звич­них своїх мандрів. Кле­пав дрим­би і пе­ре­да­вав кимсь на ба­зар у Косів чи в Ку­ти, але сам рідко ко­ли відлу­чав­ся від Да­русі. Те­пер бо­яв­ся, щоб її не спо­ло­ши­ли ці злі і не­добрі лю­ди, яких судь­ба не­щас­но­го по­де­ко­ли зай­ма­ла гос­тріше, ніж своя, влас­на.

Коли Іван ішов до ко­гось на день­ку, брав із со­бою Да­ру­сю, са­до­вив у тінь, да­вав лу­щи­ти ква­со­лю чи ку­ку­руд­зу, а сам ко­лов дро­ва чи ко­сив, чи зак­ла­дав во­рин­ня, і ру­ки йо­му співа­ли без му­зи­ки.

…Але це та­ки прав­да, що ніко­му так не є по­га­но, як на­шим во­ро­гам, ко­ли нам доб­ре.

Тоді ні прис­трілу, ні во­рож­би не тре­ба. Був би один-однісь­кий язик, що вміє в роті обер­та­ти­ся, а реш­ту - лю­ди док­ла­дуть…

- Ви чу­ли, Марійо… Чи то пси, оті, що хо­дять за Да­ру­сею на цвин­тар, чи то самі вов­ки ви­ють но­ча­ми з її ха­ти. Ці двоє дур­них і ве­че­ря­ють за сто­лом ра­зом з пса­ми. Во­лос­ся диб­ки стає на го­лові.

- А ви, злот­на Вар­вар­ко, не ходіть під чу­жи­ми стіна­ми і вов­ки вам не бу­дуть при­чу­ва­ти­ся. Три­май­те­ся своєї гос­по­дар­ки. Там є що вчу­ти не менш інте­рес­не. А на калік не на­го­во­рюй­те. Навіть, як во­ни із пса­ми ве­че­ря­ють, то що із то­го? Во­ни ж не із ва­шої мис­ки їжу бе­руть.

- Та там світла ніко­ли не вид­ко! Та во­ни в одній пос­телі з пса­ми сплять, двоє дур­них. Ой, ку­мо, бу­ду міліцію кли­ка­ти.

- Але ж до вас пси не навіду­ють­ся, то на­що вам міліція?

- Для спра­вед­ли­вос­ти.

- Чули'сте, кум­ку, не­чис­та си­ла в селі за­ве­ла­ся. На цвин­тарі і в Да­ру­синій хаті. Відко­ли Іван Цви­чок прис­тав жи­ти до неї, то так і не­чис­та си­ла все­ли­ла­ся ме­жи лю­де…

- А що та не­чис­та си­ла, ро­бить, Ва­си­лин­ко, що вам спо­кою не дає?

- Що ро­бить… Со­лод­ку Да­ру­сю підміни­ла. А як ціле се­ло попідміняє?!

- Ой, кум­ко, відей, не­ма на світі та­кої си­ли, що мог­ла би вас підміни­ти…

- Гріхи… усе гріхи, ку­ме… нес­по­ку­тані гріхи і сльози вмер­лих… Але чо­го чужі гріхи ма­ють на нас па­да­ти?

- Та але на вас ніяка бо­ла не впа­ла, ку­мо, то чо­го ви так пе­че­те­ся?!

- Бо не знаю, що там діється у тій прок­лятій хаті, а я жию по сусідству. Так що пе­чу­ся зад­ля сво­го спо­кою і спра­вед­ли­вос­ти.

 

***

 

…O-O-O… He тільки лю­ди, але й са­та­на нер­вує, ко­ли ко­мусь доб­ре тро­хи дов­ше, ніж собі пла­нує са­та­на.

Навіть у са­та­нинські пла­ни вно­сять ко­рекцію прості лю­ди, що вірять у Бо­га, говіють і пос­тять, вчать дітей пос­лу­ху і от­че­на­шу, по­ми­на­ють мер­т­вих і дба­ють про май­бутнє своїх дітей.

Ні-ні, жо­ден са­та­на не має та­кої си­ли, як прості лю­ди у час заз­д­рості, не­на­висті і пом­с­ти…

…І яко­гось то дня вик­ли­ка­ли Іва­на Цвич­ка в сільра­ду.

Набундючений го­ло­ва ви­ва­лю­вав­ся із-за сто­лу, як із низь­ко­го ча­ву­на за­ве­ли­ка ку­ле­ша.

Дільничний міліціонер Сте­пан раз по раз припліску­вав ру­кою ко­бу­ру на шта­нах, ніби­то що­ра­зу пе­ресвідчу­вав­ся, чи зброя на місці.

А під стіною, низь­ко схи­лив­ши го­ло­ву над па­пе­ра­ми, сиділа сек­ре­тар­ка сільра­ди Ду­ся, без­пе­рес­тан­но шмор­га­ючи зас­туд­же­ним се­ред літа но­сом.

Голова пос­ту­кав паль­ця­ми по столі, підкру­тив вус так, ніби хотів з нього скру­ти­ти ци­гар­ку, і див­ля­чись поп­ри Цвич­ка, за­пи­тав:

- Так що там у вас, Іва­не, відбу­ваєть­ся но­ча­ми?

Іван сто­яв ко­ло са­мих две­рей і м'яв ка­пе­люх. Ска­за­ти, що він був пе­ре­ля­ка­ний, не ска­жеш. Але й ска­за­ти, що був спокійний - іще твердіше не ска­жеш. Оче­вид­но, він ду­мав, але ду­мав повільно.

Довге Іва­но­ве ду­ман­ня - во­но й не див­не для тих, хто йо­го зби­рав­ся за­раз про­то­ко­лю­ва­ти: Цви­чок у сільраді чис­лив­ся се­ред дур­ну­ва­тих, бо окрім то­го, що прис­тав до дур­ної Да­русі, він ще й дрим­би ро­бить з та­ким зав­зят­тям, як нор­мальні лю­ди уліті роб­лять сіно чи взим­ку -дітей, зав­ж­ди го­во­рить го­лос­но - на дру­гий кут се­ла чу­ти, а як ска­же - вит­ри­ма­ти плю­вок в очі лег­ше, ніж та­ке чу­ти… Та Бо­же мій! Він мав так ба­га­то оз­нак при­дур­ку­ва­то­го, що мож­на бу­ло б і не це­ре­мо­ни­ти­ся з ним. Але ж ра­дян­сь­ка вла­да спра­вед­ли­ва: для неї всі рівні. І пе­ред за­ко­ном всі рівні. Це поміж людь­ми Цви­чок дур­ний, а довідки із пси­хуш­ки у нього не­ма. Так що за­кон зас­то­сов­ний до нього, як і до будь-ко­го іншо­го. Отак!

…Іван не знав сис­те­ми Станіслав­сь­ко­го, але мов­чав дов­го. Дов­ше, ніж мов­чать в ос­танній сцені «Ревізо­ра». Тоді сів нав­п­ро­ти го­ло­ви, пе­ре­хи­лив­ся че­рез стіл - і ти­хо, не схо­же на се­бе, ду­же ти­хо, за­то­рохтів при­рос­лим язи­ком:

- Скажіть мені, па­не го­ло­во, на­що я вам здав­ся у вашій сільраді? Ви ду­маєте, що я не спов­на ро­зу­му, а я лиш не спов­на щас­тя. Але я ні на чиїй шиї не сид­жу… ніко­го не пог­ра­бу­вав, вікон не по­бив, у селі не на­де­бо­ши­рив, дівку ані од­ну не звів. Мені ско­ро п'ятде­сят­ка. У армію ме­не бра­ти не бу­де­те… так що не бу­ло чо­го ме­не в сільра­ду кли­ка­ти. А що своєї ха­ти не маю, то на­що ви такі ро­зумні і ва­ша вла­да та­ка ро­зум­на заб­ра­ли ма­ми­ну ха­ту, ко­ли во­на вмер­ла від по­боїв на МГБ, а ме­не по лю­дях пус­ти­ли?

- Це не до діла, Іва­не! - пе­ре­бив йо­го Сте­пан. -І ми твою ма­му не би­ли, а ха­ту не за­би­ра­ли.

- Такі, як ви за­би­ра­ли… А лю­ди­ну мож­на би­ти не лиш бу­ка­ми! І все це до діла. То чо­го ви ме­не сю­да вик­ли­ка­ли?! Вид­ко, у вас більше не­ма в селі ро­бо­ти, як чіпля­ти­ся до каліки. Так що кажіть ско­рень­ко, що хо­че­те з ме­не, бо в ме­не Гос­по­дар­ка стоїть без рук. Вам фіра­ми-підво­да­ми усь­ого до ха­ти во­зять з фер­ми, а я своїм мо­зо­лем за­роб­ляю, аби про­го­ду­ва­ти­ся са­мо­му і си­ро­ту Да­ру­сю про­го­ду­ва­ти.

Зварений для бор­щу бу­ряк має менш баг­ро­вий колір, ніж у цю мить ма­ло ли­це го­ло­ви сільра­ди:

- Що ти тут, дур­ню, язик роз­пус­каєш? За­раз те­бе на п'ятнад­цять су­ток на міліцію за­бе­ре­мо - то там по­роз­ка­зуєш…

- Що вже по­роз­ка­зую - то по­роз­ка­зую… І за те­бе, Ште­фа­не, по­роз­ка­зую, як ти п'яний за чу­жи­ми мо­ло­ди­ця­ми з ре­воль­ве­ром го­ниш­ся… і як твоя жінка са­мо­гон­ку ва­рить з кол­гос­п­но­го цук­ру… мо­жеш не сумліва­ти­ся… Іван усе роз­ка­же… - Іван ско­чив з крісла, різко пус­тив­ши йо­го під самі двері. - Що вам, бу­гаї, від нас двох тре­ба? Кажіть, бо я дур­ний - мо­жу цим кріслом у го­ло­ву за­пус­ти­ти!

Голова з дільнич­ним по­чу­ха­ли по­ти­лиці, відпро­ва­ди­ли сек­ре­тар­ку і ста­ли пе­ред Іва­ном, як на ос­танній рубіж пе­ред нас­ту­пом. Во­ни го­во­ри­ли по черзі, сподіва­ючись, оче­вид­но, на ефек­тивність пси­хо­логічної ата­ки:

- Питаємо те­бе ще раз: що у вас там відбу­ваєть­ся у хаті но­ча­ми, що лю­ди наріка­ють і ви­ма­га­ють роз­г­ля­ну­ти ва­шу по­ведінку на сесії сільра­ди?

- Хата при до­розі - лю­ди не глухі.

- Усе, що ста­ло­ся не­доб­ро­го в селі, пов'яза­не з то­бою, Іва­не.

- Поки те­бе не бу­ло - Да­ру­ся бу­ла нор­маль­на. За­ко­пу­ва­ла­ся собі в зем­лю…

- Груші обв'язу­ва­ла…

- Із пса­ми хо­ди­ла по селі…

- А те­пер на цвин­тар пе­рес­та­ла хо­ди­ти… Та­та не провідує.

- Слухає твою дрим­бу і псів у ха­ту но­ча­ми зби­рає.

- …Ішов би ти, Іва­не, з на­шо­го се­ла.

А далі Іван пир­с­кав сли­ною в об­лич­чя обох, але во­ни чо­мусь і не вти­ра­ли­ся:

- Знаєте що? Я, як за­хо­чу, то і вмру у ва­шо­му селі, і му­си­те бу­де­те ме­не тут хо­ва­ти. І не ва­ше пся­че діло, що ро­бить­ся в чиїй хаті но­ча­ми. Ро­бить­ся, що тре­ба. Дай­те лю­дині со­покійно жи­ти а хоч би у своїх стінах!

- Спокійно, Іва­не, на то­му світі бу­де. А по­ки ми вла­да - ми му­си­мо зна­ти все.

- Срати я хотів на та­ку ва­шу вла­ду, що під ков­д­ру лю­дям за­зи­рає! А як за­че­пи­те хоч сло­вом Да­ру­сю - пос­ти­наю вам го­ло­ви, як псам шо­лу­ди­вим, а хоч би по­то­му зог­нив у криміналі…

 

***

 

…Я БУ­ЛА б нес­ка­зан­но ра­да закінчи­ти роз­повідь про со­лод­ку Да­ру­сю та Іва­на Цвич­ка на оп­тимістичній ноті, мов­ляв, на­решті з'явив­ся у бідної си­ро­ти за­хис­ник, який не дав паль­цем за­че­пи­ти її ніко­му, і за­жи­ли во­ни ти­хо-мир­но, і біль по­ки­нув Да­ру­сю, лиш хіба що не вер­нув­ся го­лос, але то не за­ва­жа­ло їм тіши­ти од­не од­но­го бо­дай ску­пи­ми дрібнич­ка­ми, на які зви­чай­на лю­ди­на у пов­сяк­ден­но­му житті й ува­ги не звер­не ніко­ли, як ніко­ли не звер­тає ува­ги дво­ру­кий на ру­ки, а дво­но­гий - на но­ги.

Рада би… та ба! Жит­тя, ма­буть, як і лю­ди, - мсти­ве за радість. А особ­ли­во - як­що радість для двох - ве­ли­чез­на: та­ка, як для Іва­на - Да­ру­син стогін під йо­го ру­ка­ми, а для Да­русі - Іва­но­ва лю­бов і тур­бо­та, якої во­на поз­бу­ла­ся тоді, ко­ли їй да­ли кон­фе­ту не­добрі лю­ди.

Сказано: та­ко­го щас­тя не бу­ло, не­ма. І не тре­ба.

Фиркнула, ма­буть, і Да­ру­си­на судь­ба пе­ред Іва­ном… Мо­же, во­на та­кож заз­дрісна?

…Отож заб­ра­ли Цвич­ка на п'ятнад­цять діб у ра­йон. Пер­ше: за вчи­нен­ня опо­ру владі і її пов­но­важ­но­му пред­с­тав­ни­кові під час ви­ко­нан­ня ним служ­бо­во­го обов'яз­ку, дру­ге - за на­ма­ган­ня за­во­лодіти зброєю дільнич­но­го міліціоне­ра, і третє - ли­хослів'я, при­ни­жен­ня честі і гідності при­сутніх під час кон­флікту в приміщенні сільської ра­ди. Чис­ло. Підпи­си. Кінець про­то­ко­лу.

Гайда, Іва­не, щоб не був та­кий муд­рий ко­ло ро­зум­них.

Обголили в ра­йоні Іва­на на бу­бон, да­ли замість дрим­би дря­пак у ру­ки - і пішов Цви­чок заміта­ти ву­лиці рай­цен­т­ру. Ішли дощі - зми­ва­ли пи­лю­ку, а Іван усе од­но замітав роз­би­ту, ніко­ли не ас­фаль­то­ва­ну до­ро­гу, і йо­му з ав­то­бусів і ав­то кру­ти­ли паль­ця­ми біля скронь і зни­зу­ва­ли пле­чи­ма, бо то бу­ло ду­рен­с­т­во із ду­ренств навіть тут, у го­рах, - заміта­ти ву­ли­цю.

А Іван звіту­вав щод­ня про зроб­ле­не і ра­ху­вав дні до закінчен­ня своїх пе­кель­них мук.

Під до­ща­ми розлізли­ся йо­го ху­денькі шта­ни і світи­ла­ся дірка­ми ста­ра-ста­ра со­роч­ка, яку він знай­шов у Да­ру­синій повітці, ще, ма­буть, від її та­та. І вже пе­ред відхо­дом до­до­му за­жу­рив­ся Цви­чок не на жар­ти: у чо­му ж він по­ка­жеть­ся пе­ред Да­ру­сині очі?

Та скрізь трап­ля­ють­ся добрі лю­ди. Навіть у райвідділах міліції.

Сержант, що всі п'ятнад­цять діб був наг­ля­да­чем для ареш­то­ва­но­го, дав Іва­нові свій - май­же но­вий - армійсь­кий одяг: тем­но-зе­лені шта­ни-галіфе із зав'язка­ми круг кісто­чок, ши­ро­кий ремінь і та­ку ж зе­ле­ну со­роч­ку з блис­ку­чи­ми ґудзи­ка­ми. Бра­ку­ва­ло хіба що чобіт і кар­ту­за. Але Іван був ра­дий нес­ка­зан­но і за та­ке ба­гат­с­т­во.

Отож, як тільки пе­ред ним відкри­ли­ся двері ка­ме­ри, він, наш­вид­ку­руч пе­ре­одяг­нув­шись і доб­ре ви­чис­тив­ши сво­го ко­рич­не­во­го ка­пе­лю­ха і ла­тані-пе­ре­ла­тані шльопанці, сів у ав­то­бус на Че­ре­мош­не і впер­ше за ба­га­то днів узяв до губів дрим­бу.

Від ав­тос­танції і до са­мо­го Да­ру­си­но­го до­му він так і йшов - гра­ючи в дрим­бу.

…Коли бідна Да­ру­ся по­ба­чи­ла Іва­на у хвіртці, у неї якось див­но за­ко­ти­ли­ся очі - і во­на ти­хо спов­з­ла на зем­лю, прос­то у по­ро­хи.

Поки Іван відли­вав Да­ру­сю во­дою і за­но­сив її в ха­ту, прибігла Марія. Во­на, схли­пу­ючи, ло­ми­ла собі ру­ки, а потім, при­ка­зу­ючи, би­ла­ся ку­ла­ка­ми у го­ло­ву:

- Йой, Іва­не… Іва­не… не тре­ба бу­ло тобі це ро­би­ти… йой… не тре­ба бу­ло.

Іван, мов одурілий, тру­сив на подвір'ї Марію за гру­ди, і ревів, як бу­гай, яко­го не пус­ти­ли до ко­ро­ви:

- Що мені не тре­ба бу­ло ро­би­ти, Марійо?! Що? Кажіть!

Марія пла­ка­ла і хи­та­ла го­ло­вою, а далі по­тек­ла собі до ха­ти.

 

***

 

…НАПАД го­лов­но­го бо­лю три­вав на цей раз у Да­русі від дру­гої Бо­го­ро­диці, а це з 21 ве­рес­ня, аж до Пок­ро­ви. За цей час во­на змарніла і по­чорніла, вкри­ла­ся яки­мись дрібни­ми ра­на­ми.

Коли мог­ла сісти - би­ла­ся го­ло­вою у стіну, так що Іван му­сив сидіти ко­ло неї не відхо­дя­чи і три­ма­ти ру­ки.

Вона не їла, лиш пи­ла во­ду із су­ха­ря­ми, на Йва­на не по­ди­ви­ла­ся й ра­зу, а вгор­та­ти го­ло­ву да­ва­ла лиш Марії. Ле­жа­ла відвер­не­на до стіни, з пе­рев'яза­ни­ми по­верх хус­ток очи­ма, лиш без­пе­рес­тан­но м'яла ріжок пок­ри­ва­ла.

Іван но­сив Да­ру­сю на ру­ках, як ди­ти­ну, до теп­лич­ки. Три­мав попід пах­ви у воді - але їй не ста­ва­ло лег­ше.

Він підку­рю­вав і відга­шу­вав їй вог­ню.

Обливав постіль свя­че­ною во­дою.

Приводив свя­ще­ни­ка і сільсько­го фель­д­ше­ра.

А Да­ру­ся ле­жа­ла, не ре­агу­ючи ані на світло, ані на звук - лиш тілько що не бу­ла мер­т­ва.

- Чує моє сер­це, Іва­не, що тобі тре­ба йти звідси… - сум­но ска­за­ла якось Марія. - Жаль мені те­бе, але ти не ви­нен…

- Сам ви­жу… Але хто ви­нен, Марійо? - пла­кав, не всти­да­ючись, Цви­чок і ви­ся­кав­ся у край своєї ста­рої со­роч­ки, в якій ко­лись ко­лов у Марії дро­ва і в якій прий­шов до Да­русі.

- Судьба, Іва­не, і лю­ди. А більше ніхто.

…Даруся вста­ла на дру­гий день після Пок­ро­ви. Роз­ди­ви­ла­ся по хаті. Скла­ла в мішок не­хитрі Іва­нові по­жит­ки. За­гор­ну­ла в білень­ку хус­точ­ку при­не­се­ний Марією хліб, да­ла йо­му в ру­ки і відкри­ла пе­ред Іва­ном на ґанок двері.

Вона дов­го сил­ку­ва­ла­ся, так дов­го, що навіть пер­во­род­ки вчи­ня­ють ди­ти­ну швид­ше, але во­на та­ки скла­ла у горлі бук­ви до­ку­пи, бо ледь чут­но, так, що міг по­чу­ти тільки Цви­чок і не по­чув навіть Маріїн кіт біля Да­ру­си­них ніг, ска­за­ла:

- …І-д-и-І-в-а-н-е…

Показала ру­кою на до­ро­гу і вер­ну­ла­ся в ха­ту.

 


⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒
  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.