Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

МИХАЙЛОВЕ ЧУДО 3 страница

Михайло ди­вив­ся від кри­ниці до дзвіниці - і чув роз­ли­ту в се­ре­дині га­рячість від то­го, що все бу­ло так, як ка­зав ко­лишній ав­с­трійсь­кий во­яка По­по­вич:

- Скажи мені, щось го­рить чи па­лає, що во­ни ме­ту­шать­ся і лиш лю­дям нер­ви роб­лять? Як но­ва вла­да, Міську, при­хо­дить лю­дям го­ло­ви ка­ла­мо­ти­ти34, то во­на має бу­ти сте­пен­на, со­покійна, аби вти­хо­ми­ри­ти на­род, як хо­че, аби бу­ло доб­ре там, ку­да во­на при­хо­дить. А як так - га­лай-па­лай… Ми це вже не раз виділи.

Я так собі ду­маю… Прий­ш­ли - ну, то й доб­ре. Зберіть лю­дей до по­ряд­ку. Роз­тол­куй­те, що до чо­го.

Бо во­ни ще не встиг­ли прий­ти, а сла­ва іде пе­ред ни­ми. Там то на Ук­раїні який го­лод був, а во­ни нам про це ска­за­ли? Не ска­за­ли. Пе­ре­ка­зу­ва­ли лю­ди з Ґаліції, що стільки звідти са­мих ґаздо­ви­тих лю­дей заб­ра­ли у світ, і навіть фамілія не знає, де во­ни й що во­ни. То хто бу­де ди­ха­ти на них рівно? Як во­ни не всю прав­ду ка­жуть -то щось, зна­чить, є. А ти ди­ви­ся, яка у світі ко­лот­не­ча ро­бить­ся. По­жар. А тут тобі ще й та­кий по­жар роб­лять у людськім нутрі, що не знаєш, чим йо­го прий­деть­ся га­си­ти.

Так що прав­ду ка­же Ва­си­ли­на, нічо­го доб­ро­го не че­кай, лиш шу­кай свою жінку, бо то твоя найбіль­ша при­ятель­ка, а більше чо­ловікові в цім світі ніхто не є при­яте­лем.

- Що мені до них, ко­ли в ме­не своя гри­зо­та? -не­пев­но за­пи­тав Ми­хай­ло, див­ля­чись то до дзвіниці, то на Ва­си­ли­ну з По­по­ви­чем.

- Е-е-е, не ска­жи… Ти ду­маєш, що ти без них обійдеш­ся, але во­ни без те­бе не обійдуть­ся точ­но. Точ­но тобі ка­жу, Ми­хай­ле! І не ду­май навіть!

А далі Ми­хай­ло ски­нув пе­ред обо­ма ка­пе­лю­ха і побрів по­рож­нь­ою ву­ли­цею до­до­му.

Навпроти дзвіниці іще до­не­дав­на місти­ла­ся ру­мун­сь­ка жан­дар­мерія. Те­пер на її ґанку сиділи ті самі во­яки, що пе­ред цим пе­ре­го­род­жу­ва­ли вхід до дзвіниці, і далі плю­ва­ли на зем­лю гар­бу­зо­ве насіння. Го­во­ри­ли між со­бою го­лос­но, так, що Ми­хай­ло навіть розпізна­вав де­які сло­ва. Але їх мо­ва бу­ла тро­хи не на­ша… і Ми­хай­ло не пішов до них мель­ду­ва­ти. Йо­го жінка - йо­го гри­зо­та. Лиш за­вер­нув до Марії по ди­ти­ну.

- Ви би, Ми­хай­ли­ку срібний, якось заг­ла­гоїли35 ди­ти­ну. Да­ли би квач з ма­ко­вин­ня - хоч би спа­ла. Бо так дві добі біднят­ко без циць­ки пла­че - во­лос­ся на го­лові ди­ба стає. Та й гри­жу мо­же з пла­чу діста­ти.

- Я даю ди­тині ку­ле­шу і мо­ло­ка Марія при­но­сить. Та й ди­ти­на все більше у Марії, дай Бо­же, їй здо­ров 'я. А ма­ко­вин­ня да­ва­ти не бу­ду. Ди­ти­на має бу­ти ро­зум­на. Знай­деть­ся Мат­рон­ка - ди­ти­ну відго­дує.

- …Щось бу­ду ка­за­ти вам, Ми­хай­ли­ку ґреч­ний, але не май­те на ме­не зла за це ка­зан­ня, бо то є свя­та прав­дич­ка, абих так до зав­т­ра до­че­ка­ла. Ка­за­ла якось-то вашій ґаздині: не го­дуй, ґаздинь­ко, ди­ти­ну лиш циць­кою, все мо­же тра­фи­ти­ся. Пе­рет­ри фа­суль, ба­ра­буль та й на­го­дуй - здо­ровіша бу­де. А во­на ні - лиш циць­ко­вим мо­ло­ком го­ду­ва­ла. Що то є мо­ло­дий ро­зум! Мо­ло­де - дур­не. А стар­шо­го слу­ха­ти не хо­че.

- Матронка ма­ла мо­ло­ка ба­га­то, то доб­ре ро­би­ла, що да­ва­ла ди­тині. Жит­тя - шту­ка дов­га. Хто йо­го знає, чим бу­де ди­ти­на го­до­ва­на в цьому житті? А від циць­ко­во­го мо­ло­ка здо­ровіша рос­ти бу­де.

- Так то так, Ми­хай­ли­ку злот­ний, але ви­ди­те, що си спри­чи­ни­ло… А ко­ли би бу­ла ва­ша ґаздинь­ка слу­ха­ла дру­гих ґаздинь, то, мо­же, бу­ла би гос­ти­ла ліпше…

***

…МАТРОНКА знай­ш­ла­ся на тре­тю до­бу. Точніше, на тре­тю до­бу Ми­хай­ло знай­шов її там… де три до­би шу­кав, як ри­бу, - під камінням: у лузі.

Щось та­ке го­во­ри­ли по то­му лю­ди, що во­на ніби­то по­ночі впа­ла з дам­би і про­ле­жа­ла увесь цей час без пам'яті в ямі, ку­ди сільська гро­ма­да тач­ка­ми зво­зи­ла не­потріб.

Якщо по правді, то яма та­ки бу­ла дос­та ве­ли­ка. Але як­що іще прав­дивіше, то ма­ло хто вірив, що Ми­хай­ло не про­ма­цав ту яму до са­мо­го дна, ко­ли сам шу­кав Мат­рон­ку. Та й якої дідьчої ма­ми бу­ло п'їла­ни­ти­ся36 на дам­бу, ко­ли ко­ро­ви па­суть­ся ближ­че до ска­лис­то­го бе­ре­га, на лузі, а дам­ба йде за лу­гом, та ще й відго­род­же­на від па­со­вись­ка дро­том і во­рин­ням? Або який люб­чик приз­на­чив їй зди­бан­ня над са­мою во­дою, або з якою не­чис­тою си­лою зна­ла­ся, що по­нес­ло її увечір на дам­бу, та ще ко­ли чо­ловіка не­ма вдо­ма. Мат­рон­ка - скрит­на жінка. І яка біда її ту­ди за­тяг­ну­ла - лиш во­на са­ма знає.

Навіть як­що ніхто з чо­ловіків у яму-сміттяр­ку не за­зи­рав, то Ми­хай­ло вже точ­но…

Але що тільки на світі не бу­ває. Жінка знай­ш­ла­ся, а ко­ро­ва, бач­те, про­па­ла без сліду. Як та­ке мо­же бу­ти? Як­би ко­ро­ва роз­би­ла­ся, то ко­ро­ву би знай­ш­ли здох­лу. Як­би її взя­ла во­да - то десь би з дру­го­го се­ла да­ли зна­ти, що спли­ла здох­ла ко­ро­ва. А так не­ма ко­ро­ви - як би й не бу­ло. Чу­до - та й ґата37.

Так сло­во за сло­вом пе­ре­ка­зу­ва­ли лю­ди. А як во­но ста­ло­ся нас­п­равді - Бог йо­го знає. Свідків не бу­ло. Се­ло вго­мо­ни­ло­ся ско­ро: ко­жен має свою біду у своїй хаті. А тут ще та­ке - но­ва вла­да се­лом спацірує та лиш кров хо­ло­дить у жи­лах.

А що знай­ш­ла­ся жінка - то доб­ре: на один ліжник їмості мен­ше, та на один гріб на цвин­тарі шир­ше.

- …Не хо­чу гріши­ти, кум­ко-люб­ко, але здаєми'ся, що з тою Мат­рон­кою щось не­чис­те заміша­но… Та­ке мо­же бу­ти, що відьма во­на, кум­ко, хоч з виг­ля­ду ду­же лагідна і робітна ду­же… Мо­же, во­на пе­ре­ки­да­ла­ся тої ночі з лю­ди­ни у відьму, а по­то­му на­зад у жінку, а її хто зас­тав при то­му, а то, бо­ронь Бо­же, ко­мусь видіти, як з відьми лю­ди­на ро­бить­ся… І мо­же, то­му та­ке ся при­чи­ни­ло… мо­же, во­на десь лісом но­ча­ми ла­зи­ла на збіго­вись­ко їхнє відьом­сь­ке. Ми ж не знаємо, хто її ма­ма-та­то. Мо­же, бу­ли не­чис­тої кро­ви? Як­би на неї зза­ду увечір по­ди­ви­ти­ся - то, мо­же, там самі киш­ки та нут­рощі.

- Певно, то­го той Ми­хай­ло та­кий, як би угорілий. Пам'ятаєте, та­кий са­мий за­мо­ро­че­ний був Іван з Кінаш­ки. Але йо­го би­ла каг­ла сли­во­ви­ми дро­ва­ми. А не­ма нічо­го гіршо­го на го­ло­ву, як угар від сли­во­вих дров. Доб­ре, що Іва­на знай­ш­ла йо­го жінка. А як­би жінка не вер­ну­ла­ся під ра­нок від то­го сво­го лю­ба­са, то втра­ти­ла би бу­ла і чо­ловіка, і лю­ба­са. Бо то та­ке. Лю­бас лю­бить мо­ло­ди­цю, ко­ли во­на шлюб­но­го чо­ловіка має. А як не має-то й лю­бас уже ди­вить­ся в дру­гий бік.

- Що вам ска­жу, Па­ют­ко… На­го­во­ри­ли ви тут три міхи і двоє бе­саг чу­да. Лиш не зна­ти, де брех­ня, а де прав­да. Я вже за­бу­ла, з чо­го ви по­чи­на­ли… Прав­ду ка­же­те, все мо­же бу­ти. Але на відьму во­на не виг­ляд­на. Не виг­ляд­на - і фер­тик38. Абих так здо­ро­ва бу­ла, але даю вам го­ло­ву на відтин, що во­на не відьма. У відьом ли­це завсігди чер­во­не, а в неї та­ке, як би сме­та­ною по­верх вос­ку зма­ще­не. Ма­локрівни­ця во­на якась, а не відьма…

…Михайло не дав ніко­му, навіть сільській зна­харці Фу­лячці, ог­ля­ну­ти жінку: Мат­рон­ка бу­ла ду­же по­би­та. Так, ніби­то во­на не з ви­со­ти па­да­ла, а би­ли її бу­ка­ми чи ба­то­га­ми по всьому тілу, особ­ли­во по спині і но­гах: ве­ликі синці і підсіла кров роз­ли­ли­ся по білень­ко­му тілу, як гнилі па­да­лиці в са­ду. Пальці у неї бу­ли такі, не­мов­би їх кліща­ми тис­ну­ли або би­ли камінням. Гру­ди спру­ти­ло39 від над­лиш­ку дов­го незціджу­ва­но­го і за­пек­ло­го мо­ло­ка, потім уда­ри­ла га­ряч­ка і три­ма­ла­ся тиж­день, а далі мо­ло­ко в гру­дях геть-чис­то пе­ре­горіло - і по­чав Ми­хай­ло прив­ча­ти ди­ти­ну до мо­ло­ка ко­ров'ячо­го і до всього реш­ти їстівно­го.

Довший час Мат­рон­ка ле­жа­ла не­ру­хо­мо на ліжкові під вікном і німу­ва­ла. Ди­ви­ла­ся то в ши­бу, то в сте­лю, зрідка го­лос­но зітха­ла, мов­ч­ки хрес­ти­ла­ся і зно­ву мов­ча­ла. Мо­же, з Ми­хай­лом го­во­ри­ла більше, але ніхто то­го не чув. А хто при­хо­див навіда­ти Мат­рон­ку - зас­та­вав од­ну і ту ж кар­ти­ну: раз по раз зітха­юча на пос­телі жінка, підпер­та зусібіч по­душ­ка­ми, із скла­де­ни­ми до хрес­ту пуч­ка­ми пальців і мов­чаз­ний Ми­хай­ло з ди­ти­ною на ру­ках.

- Що то є, кум­ко, ко­ли чо­ловік не знає дру­гої жінки, - то ла­ден своїй у сра­ку ду­ти! Ви по­дивіть­ся ли­шень на на­шо­го Ми­хай­ла! Геть чис­то ут­ра­тив чо­ловік го­ло­ву, відко­ли Мат­рон­ка про­па­да­ла. За­пус­тив ро­бо­ти, на лю­ди не по­ка­зуєть­ся, лиш жінку з ди­ти­ною па­зить, так ніби­то ніхто до нього не мав гри­зо­ти. Ще дивіться, че­рез та­ку лю­бу'40зги­не чо­ловік.

- Агій, на вас, ку­мо, та­ке дур­не прий­ш­ло вам у го­ло­ву! Що ота лю­ба не од­но­го за­гу­би­ла, то це прав­да, але ж то не якась фой­да, а вінча­на жінка! А що би ви хотіли, ко­ли во­на та­ка сла­бонь­ка, си-и-и-иро­та-не­бо­га? Чи то блуд який вхо­пив її тої ночі, чи Бог йо­го знає, що во­но та­ке спри­чи­ни­ло­ся? Самі ви­ди­те, тер­п­лять обоє - а біду на лю­де не ви­но­сять.

- А що йо­го на лю­де ви­но­си­ти? Як­би щось доб­ре… а то ж од­на бо­ли­го­ло­ва…

- Е-е-е… ка­за­ли оног­де старі лю­де: не мож­на так ду­же лю­би­ти­ся, як ці двоє лю­би­ли­ся, - на лю­дей не зва­жа­ли… бо ніхто, навіть Бог, не лю­бить, ко­ли лю­ди­на жиє - і лиш тілько тішить­ся. Лю­ди­на, по­ки на землі, му­сить страж­да­ти. А на не­бе­сах бу­де тіши­ти­ся.

- Поки бу­де­те на не­бе­са йти - там мо­жуть уже всю втіху розібра­ти по інших лю­дях. Так що тіши­ти­ся тре­ба, по­ки жи­вий. Але що вам хо­чу ка­за­ти… хіба ці двоє що ли­хе лю­дям зро­би­ли?! Та й мо­лоді во­ни ще ду­же… ма­ють ко­ли по­поїсти вся­кої біди. За­ра­но во­ни по­ка­рані, за­ра­но. Чи гріхи чиї відбу­ва­ють? Во­но то та­ке… гріх іде за лю­ди­ною із сьомо­го коліна. Так що не ду­май­те собі, ку­мо, що то так все прос­то.

- Людина, ко­ли щас­ли­ва, - во­на го­но­ро­ва. Інших не­до­ба­чає. Ду­має, що Бо­га за бо­ро­ду зла­па­ла. А то Бог її на своєму гач­ку три­має… А лю­дині, ток­мо, щас­ливій, тре­ба видіти всіх. І всі те­бе му­сять видіти. Тоді всі рівні. А ці двоє хотіли бу­ти вищі.

- Хоч і дур­не, кум­ко, ка­же­те, але то є істин­на жи­тей­сь­ка прав­да… А ко­ли вже по ве­ликій правді, то, як на те пішло, нічо­го ці двоє не хотіли… хіба що хотіли бу­ти ок­ремішни­ми від усь­ого. А во­но так не ви­хо­дить.

***

…МИХАЙЛО ВИ­ХОД­ЖУ­ВАВ Мат­рон­ку літо, осінь і цілу зи­му.

Поїв мо­ло­ка­ми-ме­да­ми,

вигрівав шкірка­ми мо­лоч­них со­ба­чат,

відпарював у нас­то­ях арніки і ва­лер'ян­ки,

натирав бор­су­ко­вим са­лом

і об­ви­вав свин­сь­кою обо­лон­кою.

А що вже нічо­го не да­вав ро­би­ти - то раз.

Щоб лю­ди мен­ше до­ку­ча­ли підгля­дан­ня­ми та роз­пи­ту­ван­ня­ми, він навіть поміняв круг обо­ри дран­ти­вий пар­кан на глу­хий, чим вик­ли­кав чер­го­ве нев­до­во­лен­ня мо­ло­диць, що лю­би­ли зи­ри­ти на чужі обійс­тя, як не зав­ж­ди лю­би­ли за­зи­ра­ти у власні ча­ву­ни.

Зав'язана білою хус­тин­кою, Мат­рон­ка сіда­ла на ков­б­чик дров по­се­ред подвір'я, скла­да­ла до­лоні, як до от­че­на­шу, ди­ви­ла­ся на Ми­хай­ла, що те­сав дош­ки чи стру­гав за­го­тов­ки на сто­ляр­ку, - і ти­хо пла­ка­ла. Во­на не схли­пу­ва­ла і не шмор­га­ла, сліз не вти­ра­ла і не роз­ма­щу­ва­ла - лиш ве­ликі гра­ди­ни ко­ти­ли­ся їй по лиці і ніяк не мог­ли зу­пи­ни­ти­ся, так ніби хотіли доп­лис­ти сме­тан­ним ли­цем до са­мо­го мо­ря.

- Вас бо­лить го­ло­ва, Мат­рон­ко? - ти­хонь­ко пи­тав Ми­хай­ло, прик­ла­да­ючи до чо­ла до­ло­ню.

- Ні. - А що?

- Нічого.

- А чо­го ви пла­че­те?

Матронка зітха­ла, тоді вти­ра­ла кінчи­ком хус­точ­ки сльози - і вже так яс­но ди­ви­ла­ся в Ми­хай­лові очі, ніби зно­ву до шлю­бу хотіла кли­ка­ти. А тоді спо­хоп­лю­ва­ла­ся і пи­та­ла:

- Де моє чу­до?

Дрібненьке - як ма­ко­ве зер­но - чу­до в яс­к­равій тканій су­ке­ночці, в такій же як Мат­рон­ка хус­точці, че­бе­ря­ло по­руч тов­с­тень­ки­ми ніжка­ми в постіль­цях, на­ма­га­ючись за­че­пи­ти пру­ти­ком півня. Дістав­ши чер­во­ний гребінь на ди­во су­мир­ної птиці, чу­до-ди­тя зу­пи­ня­ло­ся, усміха­ло­ся обид­вом зра­зу - і з ве­рес­ком бігло, шпор­та­ючись, до ма­ми. Мат­рон­ка при­тис­ка­ла до се­бе ди­ти­ну так, ніби її хто на­ма­гав­ся в цю мить відібра­ти, цілу­ва­ла в круг­лень­ку голівку і зно­ву по­чи­на­ла пла­ка­ти.

Михайло ли­шав ро­бо­ту, за­во­див жінку з ди­ти­ною в ха­ту, ук­ла­дав на постіль, схи­ляв­ся - як, бу­ло, ко­лись під час ве­чері, чо­лом до її чо­ла і зно­ву пи­тав:

- Скажіть мені, Мат­рон­ко, чо­го ви пла­че­те? Що ви таїте від ме­не?

- Наперед, Ми­хай­лю­ню, пла­чу… на­пе­ред моє сер­це пла­че…

- Матронко, ка­за­ла мені ко­лись покійни­ця ма­ма: не мож­на на­пе­ред пла­зу­ва­ти, бо ти кли­чеш біду до се­бе.

- Біду не тре­ба кли­ка­ти. Біда дав­но нав­к­руг нас. Лиш во­на та­ка, як смерть - не­ви­ди­ма… - якось див­но го­во­ри­ла Мат­рон­ка і відвер­та­ла­ся до стіни.

***

…У ТАКІЙ ГРИ­ЗОТІ ми­нув май­же рік. Слабість по­ма­ло відпус­ка­ла. Але тої ве­се­лості й жва­вості, що бу­ла ко­лись у Мат­рон­чи­них очах і ру­хах, ніхто більше не ба­чив.

Не ба­чив її і Ми­хай­ло…

А в Че­ре­мошнім ко­ло­ти­ло­ся, як під ци­ган­сь­кою спідни­цею.

Нова вла­да за­би­ла Ка­пе­ту­те­ро­ву кор­ч­му дош­ка­ми нав­х­рест, і з чо­го те­пер жи­ли Ка­пе­ту­те­ри, ніхто не знав, але жи­ли во­ни та­ки гірше, ніж до цього. А замість кор­ч­ми у двох кімна­тах ко­лиш­ньої Фло­рес­ку­ло­вої са­ди­би совіти відкри­ли ко­опе­ра­тив, а реш­ту маєтку роз­да­ли: кімна­ту - фель­д­ше­ру, кімна­ту - май­с­терні по ре­мон­ту різно­го до­маш­нь­ого на­чин­ня, од­ну - шев­цеві, дві - мо­ло­чарні. В ко­лиш­нь­ому без­до­ган­но­му маєтку ста­ло так люд­но, що те­пер там був пов­ний гар­ми­дер.

Може, з то­го го­ря са­ме на хрис­ти­ян­сь­кий Ве­лик­день вчи­ни­ла Са­ра Ка­пе­ту­те­рові іще од­но­го хлоп­ця, і те­пер Ка­пе­ту­те­ри мог­ли хва­ли­ти­ся зра­зу чо­тир­ма си­на­ми. Але на Ве­лик­день ро­ди­ти дітей не ду­же доб­ре навіть хрис­ти­яни­нові, не те, що жи­дові. Хо­ча, як ска­за­ти… рож­ден­ний у світле Хрис­то­ве вос­к­ресіння зос­та­вав­ся щас­ли­вим на все жит­тя… ціною смер­ти ко­гось із ро­ди­ни. Ка­пе­ту­те­ри бу­ли бо­гоміль­ни­ми іуде­ями, але в хрис­ти­янські прик­ме­ти та­кож віри­ли, і те­пер Са­ра, тур­люнь­ка­ючи під грудь­ми най­мен­шо­го Са­муїла, жу­ри­ла­ся по­тай­ки від чо­ловіка, хто в ро­дині має вмер­ти до­час­но.

У Гер­ш­ковім млині те­пер по­ряд­ку­вав чи не найбіль­ший і най­га­лас­ливіший сільський ле­дар - Лесьо Онуфрійчук, у кот­ро­го відко­ли світ та сон­це, пар­кан ко­ло ха­ти був підпер­тий лат­ка­ми. Але вже так, як умів ду­ри­ти лю­дям го­ло­ви пус­тим і без­кос­тим своїм язи­ком Лесьо, то тре­ба бу­ло ще та­ко­го по­шу­ка­ти… Ко­ло мли­на, щоп­рав­да, мо­ло­ти язи­ком не тре­ба, але владі вид­но видніше.

А Гер­ш­ко те­пер зрідка був на підмозі в но­во­го мель­ни­ка, який за кож­ним ра­зом пи­тав, з кот­ро­го бо­ку прис­ту­пи­ти до ко­ле­са. Ста­рий влас­ник усе частіше сідав на камінь пе­ред мли­ном і брав до губів дрим­бу, чим ди­ву­вав тих, хто при­хо­див у млин по своїй требі. «Ніж го­во­ри­ти, що ду­маєш, кра­ще у дрим­бу гра­ти…», - вип­рав­до­ву­вав­ся не раз Гер­ш­ко, але це зву­ча­ло над­то сум­но для зав­ж­ди ве­се­лої вдачі ста­ро­го жи­да, в яко­го, до то­го ж, заб­ра­ли й олійни­цю - і те­пер вхід до неї та­кож за­ко­ло­че­ний нав­х­рест дош­ка­ми, як Ка­пе­ту­те­ро­ва кор­ч­ма. А лю­ди би­ли олію хто як і хто де.

В ко­лишній ру­мунській школі зро­би­ли сільську чи­таль­ню, але ту­ди те­пер ніхто не хо­див чи­та­ти, бо хто хотів - по­тай­ки далі хо­див у ко­лиш­ню «Просвіту», так са­мо за­бо­ро­не­ну ко­лись ру­му­на­ми, як те­пер совіта­ми; а в чи­таль­ню зга­ня­ли лю­дей хіба що си­лою, щоб пос­лу­ха­ти з уст що­ра­зу но­во­го лек­то­ра, що ро­бить­ся у світі, та ще ко­ли-не-ко­ли кру­ти­ли кіно; а ту­ди вже кли­ка­ти двічі не бу­ло пот­ре­би - лю­ди самі йшли, аж бігли, по­ди­ви­ти­ся на та­ких са­мих, як во­ни, що го­во­ри­ли з біло­го по­лот­на і ру­ха­ли­ся по ньому, як живі. Де­котрі жінки на­разі зомліва­ли, чо­ловіки кру­ти­ли ву­са, але все більше мов­ча­ли. У світі нічо­го доб­ро­го не ро­би­ло­ся. Під бо­ком - у Польщі - па­ла­ла війна. І до­по­топні діди по­шеп­ки пе­ре­да­ва­ли, що сни їм віщу­ють ско­ре за­ре­во десь тут близь­ко, мо­же, навіть і в їхньому селі.

А шко­лу пе­ре­нес­ли в прос­то­рий бу­ди­нок че­ре­мош­нян­сь­ко­го свя­ще­ни­ка, потіснив­ши йо­го ве­ли­ку сім'ю в ко­лиш­ню крам­ни­цю Юзя Ро­зен­фель­да, що втік ра­зом з ру­му­на­ми, не заб­рав­ши з со­бою і синь­ого за нігтем. Крам із Ро­зен­фель­до­вої крам­ниці вночі без свідків заб­ра­ли, а маєтки ба­тюш­ки пе­ре­вез­ли се­ред білої дни­ни чо­тир­ма фіра­ми по два ра­зи.

І в один мент Ми­хай­лові відкри­ло­ся, що в йо­го селі по­волі ста­ва­ло так ти­хо, як у Че­ре­мошнім по той бік ріки, хо­ча мерців у селі не побільша­ло, і тиф лю­дей не ко­сив; як і раніше, лю­ди ро­би­ли весілля, хра­ми і хрес­ти­ни, але на­бут­ки ста­ли якісь уко­ро­чені і пригнічені, а се­ло - смут­не і ма­ло­говірке, як пе­реп­ла­ка­на жінка у півро­ку після чо­ловіко­вої смерті.

Якоїсь то пізньої чер­в­не­вої ночі в Ми­хай­лові двері що­си­ли за­гу­па­ло. На ґанку сто­яла за­хе­ка­на Па­рас­ка Да­ни­лю­ко­ва - пер­ша сусідка Ку­риків, із по­лот­ня­ним мішком у ру­ках.

Вона гру­бо відсто­ро­ни­ла Ми­хай­ла від две­рей і, не про­ше­на, забігла в ха­ту. Мат­рон­ка як­раз скла­да­ла вечірнє шит­тя в ко­шик.

- Любко Мат­рон­ко, я ви­жу, ти знов но­ву со­роч­ку до Бо­го­ро­диці хо­чеш ши­ти, а во­но ще до Бо­го­ро­диці є та й є, так що ли­ши­ся то­го, і йди за­раз зо мною, вік тобі не за­бу­ду. Ти доб­ра жінка. Ніко­му не ска­жеш, та й са­ма ко­ристь бу­деш ма­ти. Тобі не пош­ко­дить ні на­чин­ня в ха­ту, ні вбе­ря. Та я й собі тро­хи при­го­но­рю­ся. Бо вже до цер­к­ви тре­ба при­но­ви­ти одіж. А мені гол­ка в ру­ках не так три­маєть­ся, як у те­бе, та й очі не ду­же добрі маю.

- Агій, на біду, мо­ло­ди­це, - нев­до­во­ле­но спи­нив її Ми­хай­ло. - Стань­те отут­ки та роз­кажіть до прик­ла­ду, що си ро­бить, що ви такі, як­би вам чіп у од­не місце за­бив.

Михайло не лю­бив Да­ни­люч­ку, бо знав і без чу­жих язиків, що Па­рас­ка бу­ла ла­са на чу­же доб­ро, то ж очі ма­ла добрі, але не до гол­ки з нит­кою і не до ве­ре­те­на.

- Михайлику злот­ний, пус­ти Мат­рон­ку мені по­ма­га­ти. Я не мо­жу втра­ти­ти своє, Ку­рик ко­лись зро­бив мені та­ку ка­ла­моцію в хаті, що я по­те­пер без чо­ловіка ли­ши­ла­ся. І по­те­пер з моїх пле­чей не зійшли зна­ки від жан­дар­м­сь­ких буків і пасків. Я тоді ди­ти­ну че­рез Ку­ри­ка ски­ну­ла, шляк би'го був тра­фив ще в ут­робі, як він не од­но­му тут жит­тя пе­ре­бив! Але Бог доб­рий, він усе ви­дить. Бог б'є не бу­ком і не ма­ко­го­ном, і не по сраці, і не по пле­чах.

- Данилючко, стань­те! - крик­нув Ми­хай­ло, аж ски­ну­ла­ся спля­ча ди­ти­на на пос­телі. - У вас що - язик уло­мив­ся, чи що з ва­ми є, що ви не мо­же­те ро­зум­но го­во­ри­ти?! Який Ку­рик? Де Ку­рик? За ним ско­ро два ро­ки як діти пла­чуть!

І тут Па­рас­ка на ди­во ти­хо сіла на лав­ку під стіною, вхо­пи­ла зі сто­лу і зал­пом ви­пи­ла гор­ня мо­ло­ка, і вже по­волі ска­за­ла:

- Догралися Ку­ри­ки в політи­ку! Усі дог­ра­ли­ся. Дівки на віддан­ню, ґрун­ту - ні по­ще­ку, ані ка­валь­чи­ка, ані фальчі, а во­ни фа­ни ви­ши­ва­ли та лю­дей ба­ла­му­ти­ли. Ти що, не видів, хто з фа­на­ми, синім та жов­тим ши­ти­ми, вибігав аж у Хо­ро­ви зус­тріча­ти оцих оп­ришків, що вже рік у селі по­ряд­ку­ють? Ще слід за ру­му­на­ми не за­тер­ся, а Ку­рич­чині дівки у ве­ли­кодні за­пас­ки пов­би­ра­ли­ся та ка­над­сь­ки­ми хус­т­ка­ми по­пе­рев'язу­ва­ли­ся, як друж­ки весільні, та й по­нес­ло їх з ти­ми фа­на­ми пе­ред бать­ка в пек­ло, нес­ла би їх ли­ха го­ди­на. І що то їм да­ло? Що? Ска­жи мені, Ми­хай­ли­ку злот­ний? Ска­жи мені, Мат­рон­ко срібна?! Мо­же, ґрун­том їм мас­калі віддя­чи­ли? Чи ху­до­бою? Мо­же, до якоїсь отої ве­ли­кої шко­ли, що у Виж­ниці відкри­ла­ся, спро­ва­ди­ли їх ма­лолітніх дітей? Чи зо­лоті по­ро­хи з цісар­сь­ко­го крісла їм пе­ре­па­ли? Що, ска­жи мені, кро­ме ус­ти­ду від лю­дей, заз­на­ли Ку­ри­ки цього ро­ку?!

- Далися вам ті Ку­ри­ки, Па­рас­ко… - на­решті за­го­во­ри­ла Мат­рон­ка. - Кож­до­му - своє. У них та­то та­кий був, так дітей нав­чив. Діти пішли в та­та. А що, мо­же, щось не так, як во­ни ду­ма­ли… то хто мо­же зна­ти? Ду­маєш од­не - стаєть­ся дру­ге.

- Голова має ду­ма­ти, Мат­рон­ко, а не заднє місце. Але вже як хотів Ку­рик політи­ку­ва­ти, то на­що мо­го ґазду втяг­нув? А Слав­ка Пет­ри­ши­но­го? А Дзьод­зя? Де во­ни те­пер, пи­таю? Як пішли на той бік мас­каль­сь­ко­го щас­тя шу­ка­ти - так і щез­ли, щез­ни, бідо, в бо­ло­то! Ду­маєте, щось во­ни там ви­хо­ди­ли? Хіба що ґудз на го­ло­ву. А діти те­пер ма­ють­ся че­рез дур­но­го та­та.

- А що діти? Ку­риків Пет­ро по­силь­ним у совіцько­го при­ма­ря. А стар­ша Маріка підло­ги у школі миє. Ви­ди­те, да­ли ро­бо­ту. - Зас­ту­пи­ла­ся Мат­рон­ка не так з охо­ти, як ба­жа­ючи швид­ше вип­ро­ва­ди­ти Па­рас­ку з ха­ти.

- Прокинься, Мат­рон­ко, - сплес­ну­ла ру­ка­ми Да­ни­люч­ка, - ти хоч з дам­би па­да­ла, але ти не є дур­на і не відьма, як лю­ди ка­жуть. Що тут не­яс­но? За­би­ра­ють Ку­риків з се­ла! Оцеї се­кун­ди ви­ва­ко­ву­ють. Ади, па­ку­ють за­раз на фіри.

Я чо­го до вас прий­ш­ла? Пе­ред ве­чо­ром хотіла бу­ла іти до Ку­рич­ки сва­ри­ти­ся че­рез їхню ко­зу, що слив­ку мені в го­роді об­г­риз­ла, та ще ма­ло не завіси­ла­ся в сливі, а я по­то­му бу­ла би вин­на че­рез ко­зя­чу смерть. Аж тут та­ке… Див­лю­ся від горіхів, пе­ред Ку­ри­ко­ви­ми ворітьми но­сять­ся воєнні лю­ди, як ко­ро­ва пе­ред по­ложінням, а на оборі та­кож воєнні, та все пок­ри­ку­ють, та підга­ня­ють. А я ста­ла у тіні шов­ко­виці по­за стай­нею - та й усе чу­ла. Ска­за­ли па­ку­ва­ти­ся всім. Бра­ти теплі речі, а більше нічо­го. Що­би за го­ди­ну бу­ли го­тові. А на дру­гих двох фірах на до­розі вже пла­че спа­ко­ва­на жінка Слав­ка Пет­ри­ши­но­го з дітьми і свек­ру­хою, і Дзьод­зе­ва ґазди­ня з дітьми схли­пує.

А Ку­ри­ки зби­ра­ли­ся дов­го, то один як дав Пет­рові ка­рабіном у плечі - той так і по­ва­лив­ся під по­ро­гом. Уже, мо­же, й поїха­ли. Бо ска­за­ли не го­во­ри­ти, не го­ло­си­ти, а лиш ти­хо зби­ра­ти­ся, а як бу­дуть ти­хо зби­ра­ти­ся, то ска­за­ли, що поз­во­лять на цвин­тар до ро­дичів пе­ред до­ро­гою навіда­ти­ся. Та поп­ро­ща­ти­ся. Уночі. Ро­зумієш собі, що діється? Як злодіїв за­би­ра­ють. Та ру­му­ни на­пе­ред би злодія пе­ред лю­дей ви­ве­ли, та ви­би­ли би доб­ре, а по­то­му в тюр­му би бра­ли. А Ку­ри­ки ж нічо­го не кра­ли, лиш вірно їм слу­жи­ли. Що му­ти­ли лю­дей - то сло­во не шко­дить, як­що на пле­чах го­ло­ву но­си­ти, а не ба­няк. Але все. За­ку­ри­ло­ся за Ку­ри­ка­ми. А я собі по­ду­ма­ла, мо­же, й грішне по­ду­ма­ла, але ж му­сить бу­ти спра­вед­ливість на світі: ма­ло я че­рез тих Ку­риків набіду­ва­ла­ся? То чо­го їх хатнє доб­ро ма­ють розібра­ти чужі лю­ди? За­раз, дивіться, по се­лу ско­ро брех­ня піде, що цілу фамілію заб­ра­ли, то охо­чих пош­ну­ру­ва­ти їхніми ко­мо­ра­ми знай­деть­ся, хоч і по­рожні ко­мо­ри бу­ли, але все-та­ки щось ли­ши­ло­ся, бо ці нічо­го не да­ли бра­ти в до­ро­гу. То я що, не мо­жу заб­ра­ти собі ті ве­ли­кодні со­роч­ки чи ка­надські хус­т­ки з то­ро­ка­ми? Во­ни в ме­не чо­ловіка заб­ра­ли, а ме­не ні за то, ні про то фой­дою зро­би­ли, бо не встиг­не муж­чин­сь­ка но­га ха­ту мені пе­рес­ту­пи­ти, а я уже, ви­ди­те, фой­да. Хто в чу­жо­го за­би­рає, то­му та­ке са­ме Бог дає. Ви не ду­май­те, Ми­хай­ли­ку злот­ний, і ти, Мат­рон­ко срібна… я не ра­ду­юся, що Ку­ри­ко­ву фамілію заб­ра­ли, але прав­да му­сить ко­лись за­па­ни­ти ме­жи людь­ми. Та й ще не зна­ти, ку­да їх заб­ра­ли. Мо­же, за ті фа­ни, що Ку­рич­чині діти нес­ли аж у Хо­ро­ви, їм хо­чуть віддя­чи­ти, але так, що­би ніхто в селі не видів і не знав, та й не заз­д­рив?! То що - во­ни такі мудрі, а я - дурніша?

Завтра знай­дуть­ся другі ґазди - і все од­но по­за­би­ра­ють доб­ро. А що, доб­ру про­па­да­ти? Ходім зо мною, Мат­рон­ко, пус­ти її, Ми­хай­ли­ку сер­деш­ний, бо мені самій страш­но іти в Ку­ри­ко­ву по­рож­ню ха­ту. Там, мо­же, ще вечірішня ку­ле­ша не зас­тиг­ла…

***

…А ЗА ТИЖ­ДЕНЬ збу­ли­ся сни до­по­топ­них че­ре­мош­нян­сь­ких дідів, які в мо­ло­дості, вид­но, так доб­ре на­ню­ха­ли­ся воєнно­го по­ро­ху, що відчу­ва­ли на відстані за­во­ру­шен­ня новітнього по­ро­ху у всесвітній по­рохівниці.

За кілька днів після таємно­го ви­ве­зен­ня де­ся­ти че­ре­мош­нян­сь­ких фамілій у невідо­мо­му нап­рям­ку у світі зро­би­ла­ся но­ва вой­на.

Сказати, що в селі відбу­ло­ся щось над­з­ви­чай­не -не ска­жеш.

Нова не­дов­га вла­да зник­ла без «будь здо­ров» і без «дя­кую», бо­дай за те, що че­ре­мош­нянські лю­ди цілий рік її терпіли. Якийсь час в усіх око­ли­цях і на то­му боці ріки па­ну­ва­ло пов­не без­в­лад­дя, так що старі діди пішли про­си­ти ко­лиш­нь­ого двірни­ка Їлаш­ка зно­ву ро­би­ти по­ря­док у селі. Дех­то ціли­ми сім'ями пе­ре­би­рав­ся у го­ри, де хіба що лиш дідько ка­же «доб­раніч» - по­далі від то­го, що не­ми­ну­че по­вин­но бу­ло прий­ти з війною.

Та хіба що че­ре­мош­нянські жи­ди після ви­му­ше­ної пе­рер­ви вер­ну­ли­ся до сво­го ко­лиш­нь­ого ґешеф­ту: Ка­пе­ту­тер знов відкрив свою кор­ч­му, Гер­ш­ко - і млин, і кор­ч­му.

Не відста­ли від них і реш­ту жидів…

***

- …ТЯЖКІ ЧА­СИ НАС­ТА­ЛИ… - недільної дни­ни ви­пус­кав дим із люль­ки змалілий до ди­ти­ни Та­насій Мак­сим'юк, си­дя­чи на лавці під стіною Маріїної ха­ти.

Ясно світи­ло со­неч­ко.

Після служ­би зда­ле­ку глу­хо ка­ла­тав цер­ков­ний дзвін.

Дві ве­ликі кані41, ви­зи­ра­ючи собі здо­бич, висіли над Ми­хай­ло­вою ха­тою, що сусіди­ла з Маріїною.

Та ще цях­котів пес на до­розі. Та в при­до­рож­но­му по­росі ку­па­ли­ся ку­ри.

- Теперішні ча­си - не для жит­тя, не для ве­се­лос­ти, хіба лиш для ду­ман­ня та смер­ти… - хи­тав го­ло­вою Та­насій. - Ди­ви­ся, навіть кані не всту­па­ють­ся від Ми­хай­ло­вої гос­по­дар­ки… Що за місце якесь не­доб­ре! Я то ка­зав ко­лись Ми­хай­ло­ви - не до­то­чуй стріху зза­ду, пок­ла­ди ве­ран­ду, як хо­чеш роз­ши­ри­ти ха­ту, або ко­мо­ру ви­бу­дуй збо­ку, але стріху зза­ду не до­то­чуй. То не на доб­ре. І дивіться, Марійо, відко­ли до­то­чив він ста­ру ха­ту, за­ча­ла­ся у них біда. А тут ще й без то­го тяжкі ча­си нас­та­ли.

- А ко­ли бу­ли не­тяжкі? - пи­та­ла Марія, замішу­ючи в літній кухні тісто на пи­ро­ги.

- Були, як нас не бу­ло. Тоді, як в ут­робі жи­ли.

- Е-е-е, не скажіть… - ди­ви­ла­ся на Та­насія Марія, ви­ти­ра­ючи піт з чо­ла і поп­рав­ля­ючи мо­ло­ду па­зу­ху. -І в ут­робі, ґазди­ку, тяж­ко, бо й там не­во­ля. Та й тем­но ду­же. Так що, Та­насію, ча­си - ча­са­ми, а судь­ба - судь­бою. Біда від ча­су не за­ле­жить… Мо­же, док­ла­де­на стріха вин­на, а мо­же, судь­ба так пи­са­на в на­шо­го Ми­хай­ла… Але, дивіться, во­ни собі фай­но люб­лять­ся, ніби вчо­ра поб­ра­ли­ся, і жи­вуть ти­хонь­ко, як миші за лу­бом. А біду усі ма­ють, лиш не од­на­ку.

- Що прав­ду ка­же­те, Марійо, то прав­ду. Як­би ко­жен виг­нав свою біду на ца­рин­ку та доб­ре роз­ди­вив­ся, то бігом ха­пав би свою на­зад, бо в дру­го­го ще гірша…

Ви то не ду­же у це­му ро­зумієте­ся, бо ба­ба-че­ля­ди­на не від вой­ни і у воєннім ділі не ро­зуміє ні дві - ні три. Але дивіться, Марійо: по­за­би­ра­ли ру­му­ни чо­ловіків на вой­ну-бой­ню - і хто йо­го знає, скілько їх вер­неть­ся, чи вже їх кості во­ро­ни роз­нес­ли? А як вер­неть­ся хто - то що далі бу­де? Та пос­лу­хай­те, жінко доб­ра, щось то зна­чить, що ру­му­ни заб­ра­ли­ся те­пер із се­ла під німець­ку ко­ман­ду, як ко­лись мас­калі, - ніхто не чув, не видів?! По­верх двад­цять років тут бу­ли, а німець за один день вимів їх, як спу­зи з ко­мо­ри. То нес­п­рос­та те­пер замість ру­му­на ма­дя­ри се­лом шну­ру­ють та дівок на­ших збав­ля­ють. Вид­ко, німець не ду­же ру­му­нам довіряє, ко­ли обо­ро­ну хо­че з цим по­га­ним ма­дя­ром три­ма­ти. Схо­див ци­ми дня­ми Онуфрій Матіос з Око­ле­ни та роз­ка­зу­вав, що всю Око­ле­ну око­па­ми зри­ли, а дру­гу лінію на Сіруці лаш­ту­ють. Вид­ко, не сьогодні-зав­т­ра бой­ня ве­ли­ка тут бу­де… Щось там пе­реінак­ши­ло­ся на фронті, бо, чуєте, ка­но­ни наб­ли­жа­ють­ся. А раз ка­но­ни стріля­ють уже десь з-під Бе­ре­го­ме­та, то, зна­чить, німець на­ду­мав тіка­ти на­зад до се­бе. А раз німець тікає - бу­де йти фронт, се­ло мо­жуть ва­ку­юва­ти. У німця на це по­ря­док… Я но­ча­ми не сплю, чую, як двиг­тить зем­ля, і ду­маю собі у своїй го­лові. Про все, Марійо, ду­маю…

Ви ще мо­лоді, то не знаєте в жит­тю нічо­го, як синє за нігтем, не знаєте нічо­го. Та во­но вам і зна­ти не тре­ба. Родіть собі діти, по­ки годні і маєте від ко­го. Бо по­пе­ре­би­ва­ють чо­ловічесь­кий рід - не бу­де ко­му ди­ти­ну зро­би­ти. Так що не цу­рай­те­ся й чу­жо­го чо­ловіка, як про­сить, бо мо­же прий­ти та­кий час, що сво­го мо­же не бу­ти… І нап­ров­сяк по­ви­носіть тро­хи Гос­по­дар­ки ку­дась ота­мо у ліс та при­ко­пай­те, бо, як тре­ба бу­де ва­ку­юва­ти­ся, не встиг­не­те й пуш­ку со­ли взя­ти, так мо­же бу­ти… Ка­жу вам дос­те­мен­но, тяжкі ча­си нас­та­ли - а бу­дуть ще май тяжчі… Видів я на своєму віку ба­га­то, але та­ко­го - навіть я не видів. І що то далі з людь­ми бу­де?..

***

…А ПЕ­РЕД ЦИМ БУ­ЛО ТАК, що в Че­ре­мош­не з по­чат­ком війни зай­ш­ла рідень­ка німець­ка час­ти­на і роз­к­вар­ти­ру­ва­ла­ся по лю­дях. У са­ду ко­лиш­нь­ого че­ре­мош­нян­сь­ко­го двірни­ка Їлаш­ка розмісти­ла­ся німець­ка поль­ова кух­ня, а в ко­лишній совіцькій воєнній ко­мен­да­турі те­пер та­кож сто­яв воєнний німець­кий пост.